Небезпечне відрядження

11.

Двері прочинилися несподівано. На порозі з’явився чоловік, якого не чекали побачити. Ніхто й гадки не мав, що він прийде сам, і так швидко. Не встиг зачинити за собою двері й відразу голосно мовив:

— Ви мене підозрюєте? Та ось я прийшов!

Він був одягнений у ватяник і великий картуз. Багато хто ходив так одягнений, але Сергій Іванович відразу подумав про того невідомого, котрого бачили вночі на території вентиляційної установки.

— Хто ви?

Чоловік голосно розсміявся:

— Каретов поданий! Каретов я.

— Он як? Дуже приємно познайомитись. А чому, власне, ви гадаєте, що ми вас підозрюємо?

— А мені немає чого гадати. Я це просто знаю: та стара карга, хазяйка моя, на мене тут капала. А я до цього діла не причетний!

— То з якою метою ви запаслися детонаторами і бікфордовим шнуром?

— Яким шнуром? — усміхнено перепитав Каретов.

— Облиште грати дурня!

— Часи такі: розумного також не зіграєш. Воєнні часи. І детонатори, і той шнур були просто так…

— Як це — просто так?

— Просто — значить, нескладно. Хіба це майно зараз не на кожному кроці? Хліба зараз не дістанеш, а детонатори — хоч на кутні їж! Чи не правду кажу?

— Правду, але навіщо ви тримали їх у себе під ліжком?

— Бо дурний. Скільки живу, а ще не порозумнішав. Хто міг думати, що стара карга… У-у, холера їй у макітру! Вона у мене в повітря злетить!

Каретов несподівано вибухнув гнівом, і спершу було незрозуміло, чи він дурня клеїть, чи те обурення своєю хазяйкою справді щире. Нараз Каретову аж подих перехопило, він увесь затремтів і не промовив, а видихнув:

— Яка нікчемна людина… хазяйка моя… як гнида… нікому від неї добра немає…

Миронов налив Каретову склянку води, аби той заспокоївся, і жартома запитав:

— Чи не збираєтесь ви і Буштимову підірвати?

— Що?

— Кажете, що вона у вас у повітря злетить.

Каретов знову посміхнувся:

— Це в мене приказка така, коли злюся, щоб нецензурно не лаятись.

Каретов поводився химерно, але чомусь ні в кого не викликало сумніву, що він говорить щиро. А під кінець цього імпровізованого допиту вже всі були просто певні: до вибуху на «Луговській» Каретов не причетний. Та, безумовно, це треба було ще довести.

Відбитки пальців Каретова, залишені ним на склянці, з котрої він пив воду, були відправлені на дактилоскопічну експертизу.

— Ви дозволите взяти у вас кров на аналіз? — прямо запитав Сергій Іванович.

— Якщо цього достатньо, щоб ви залишили мене в спокої, я націджу вам хоч півлітра.

— Товаришу Миронов, скажи нашому лікарю, хай прийде з усім необхідним.

— Добре, товаришу підполковник.

— Сподіваюсь, ви не заперечуєте І проти того, щоб пройтися вночі територією вентиляційної установки одягненим ось так, як ви зараз…

— Скільки завгодно. Якби ще й на роботу знову взяли, був би просто вдячний… Га?

— Обіцяти нічого не можу, але побачимо… Слюсарі Курилов та Бойчук не впізнали в постаті Каретова ту людину, котру бачили напередодні вибуху.

Дактилоскопічна експертиза зробила висновок: відбитки пальців Каретова і ті, що зняті з радіостанції, — різні.

Групи крові Каретова і крові, яка була знайдена на дошці, — різні.

До того ж колишні німецькі агенти, а нині полонені, які свого часу закінчували полтавську розвідувальну школу, не впізнали в Каретові учня цієї школи.

— Скільки праці, скільки сил вклали, і все даремно, — зітхнув Миронов.

А підполковник Ковальченко лише посміхнувся:

— Однією версією менше — уже ближче до істини.