Небезпечне відрядження

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Тепер, коли вона стала пенсіонеркою, то часом не знала, куди себе подіти. Тож і вирішила провідати свою давню знайому, Тамару. Тамару Василівну.

Поїхала. Поїзд нестримно ніс її, скорочувалась відстань, а вона й не думала і не гадала, що їй принесе ця поїздка, які глибини пам’яті сколихне, доторкнувшись до найболючішого. Вона не здогадувалась, що їде на зустріч із сином.

Перший день вони з Тамарою просиділи вдома, все ніяк не могли набалакатися. А другого дня зрання вийшли у місто.

— Ходімо, покажу тобі наш Палац культури. В кіно можемо сходити.

Біля Палацу культури вони побачили афіші про засідання виїзної сесії військового трибуналу.

— Кого судять? — поцікавились вони в людей. — Кажуть, якогось німецького шпигуна.

— Ходімо послухаємо, — мовила Тамара.

Вільних місць у залі не було, Багато хто стояв просто біля стіни і в проходах між кріслами. В залі було душно, і вони вже навіть подумали відразу вийти на вулицю, продовжити розмову, адже стільки років не бачились, аж тут раптом молоді хлопець і дівчина, угледівши літніх людей, підхопилися, запропонували їм свої місця.

Процес уже розпочався.

— Введіть підсудного, — мовив головуючий.

Двері на сцені відчинилися, зайшов солдат, а за ним чоловік в арештантському одязі в супроводі ще двох озброєних військових. Він пройшов похнюплено, до всього ніби збайдужілий, руки за спиною. Сів на лаву підсудних. Все це було схоже на спектакль, принаймні для Тамари. На сцені вона звикла дивитися вистави.

Головуючий оголосив, яку саме справу розглядатиме виїзна сесія військового трибуналу, назвав осіб, запрошених на засідання, нарешті проказав:

— Підсудний, встаньте!

Заарештований підвівся, поглянув довкола.

І їй чомусь здалося, що вони зустрілися поглядами, здалося, що він подивився просто на неї. Ще нічого не могла зрозуміти, лише відчувала в глибинах єства щось трепетне, бентежне… і страшне. Вона мимохіть схопила і стисла руку подруги.

— Що з тобою? — запитала Тамара.

— Нічого, — кволо відповіла вона. — Нічого, Тамарочко.

— Підсудний, назвіть своє прізвище.

— У мене їх багато, — спробував посміхнутися заарештований.

— Коли вас затримали на території Угорщини, ви назвалися Шварцом. Так? А до цього під якими прізвищами ви жили?

— До цього жив під прізвищем Казинцева Георгія Панкратовича…

Підсудний надовго замовк.

— Ну, продовжуйте.

— Ще був Кучинським Яковом…

— А яке ваше справжнє прізвище?

Підсудний похнюпився, довго мовчав, ніби вагався, але так нічого не сказав.

— Ну, що ж. Суд у цьому розбереться.

Секретар почав зачитувати текст звинувачення. Він читав не поспішаючи, голосно і розбірливо. А вона сиділа, все стискаючи руку Тамари, зітхала, в її душі щось відбувалося, але вона ще не могла зрозуміти, що ж саме, щось гаряче й пульсуюче розливалося усім тілом.

— Може, ходімо? Кіно подивимось… — пошепки запитала Тамара.

— Ні, побудемо ще трохи… Послухаємо…

— «…Слідчі органи Угорської Народної Республіки порушили проти Августа Шварца карну справу і, провівши необхідне розслідування, передали справу разом з арештованим Радянському Союзу для встановлення особи Шварца і перевірки його показань. Проведеним органами державної безпеки Союзу РСР розслідуванням встановлено, що Август Шварц насправді є Хом’яковим Миколою Івановичем, громадянином СРСР, росіянином, 1919 року народження…»

Почувши ці слова, жінка здригнулася і нестямно прошепотіла:

— Не може бути… Не може бути… Він же загинув!..

— «У районі Ростова-на-Дону рядовий Хом’яков під час бою добровільно здався в німецький полон і, перебуваючи після цього в таборі для військовополонених, 2 вересня 1942 року дав згоду працівникові абверу, капітанові Алексу, бути агентом німецької розвідки. Отримав конспіративну кличку Продавець. Потім був направлений до полтавської розвідувально-диверсійної школи, по закінченні якої неодноразово закидався в радянський тил для проведення розвідувально-підривної роботи: у лютому 1943 року в районі Махачкали — для збору даних про пересування військових ешелонів залізницею, в березні 1943 року — для здійснення диверсії на одному з підмосковних об’єктів оборонної промисловості. В радянському тилу він діяв з фальшивими документами на ім’я Кучинського Якова Федоровича. 20 березня 1943 року він був затриманий спеціальним відділом військової частини під Москвою в розташуванні об’єктів особливого призначення. Проте тоді йому вдалося втекти з-під арешту. Деякий час жив без документів і вишукував можливості дістати їх у інших осіб. Перебуваючи з цією метою серед пасажирів Київського залізничного вокзалу міста Москви, познайомився під час обіду з громадянином Пантюхіним Іваном Івановичем, жителем Вологодської області, котрий їхав на роботу по оргнабору робітників на об’єкти промисловості Новозуївського району. Кучинський, він же Хом’яков, пригостив добряче Пантюхіна горілкою і, коли Пантюхін остаточно сп’янів, викрав у нього документи. Свідок Пантюхін сказав, що не пам’ятає, коли вони виходили з ресторану, прокинувся він уже в залі чекання і помітив пропажу документів. Напарник по випивці сказав, що у нього зникли всі гроші. Соромлячись, що залишився без документів через пиятику, Пантюхін сказав, що не буде заявляти про зникнення документів у міліцію, а просто повернеться додому. Скориставшись чужими документами, Хом’яков поїхав у Новозуївку і під виглядом Пантюхіна влаштувався на роботу на спецбудову «Луговська». Спершу працював теслею, потім — водієм вантажної машини. 22 серпня 1944 року до нього прибув агент-кур’єр німецької розвідки Матвійчук Олексій Максимович, закинутий з літака капітаном абверу Алексом. Матвійчук доставив для Продавця портативну радіостанцію, таблиці шифру, десять тисяч карбованців радянських грошей, бланки документів, а також вибухівку німецького виробництва…»

— Не може бути… Не може бути… Він же загинув…

Жінка вже не чула голосу секретаря, туман перед очима, а в тому тумані ніби Миколка маленький, бігає довкола неї, рученята простяга: «Мама, на юки…».

— «Незабаром після вибуху на вентиляційній установці Пантюхін, відчувши, що ним зацікавилися слідчі органи, втік. Під час втечі поранив підполковника державної безпеки Ковальченка Сергія Івановича. Довгий час підсудний їздив по містах Радянського Союзу і видавав себе за пораненого на фронті Казинцева Георгія Панкратовича, а в 1946 році йому вдалося отримати на це вигадане прізвище документи, і він влаштувався на роботу в торговельну мережу Новосибірської облспоживспілки. Працюючи продавцем товарного кіоска, розтратив довірені йому матеріальні цінності, за що і був засуджений 25 травня 1965 року до шести років позбавлення волі, але 12 червня 1966 року Казинцеву вдалося втекти з виправно-трудової колонії, де він відбував покарання. 17 червня 1966 року він перейшов державний кордон в районі Чопа на бік Угорщини з наміром пробратися на територію ФРН, але був затриманий…»

Коли секретар закінчив читати, в залі загомоніли, почулися вигуки обурення, і лише одна стара жінка в залі сиділа закам’яніло, охоплена жахом всього почутого.

— Чи будете давати свідчення суду?

— Так… Свідчення давати буду… — не підводячи погляду, мовив підсудний. — Я підтверджую, що був у німецькому полоні і погодився співробітничати з німцями, став агентом абверу. Вербував мене капітан Алекс…

Підсудний надовго замовк, витирав долонею спітніле чоло.

— Продовжуйте.

— А що продовжувати?.. Я визнаю себе винним…

— Ви сказали щойно, що потрапили в полон, але ніхто вас не звинувачує в цьому. Вас звинувачують у добровільній здачі в руки ворога. Як воно було?

— В боях за Ростов я був поранений і залишився на полі бою.

— Свідомо залишився?

— Я ж кажу, що був поранений… легко поранений і відстав. Не встиг… Був поранений… Опинився в оточенні німців… Злякався…

— І тому добровільно здалися в полон? Ваша спроба втекти до Федеративної Республіки Німеччини викликана бажанням зустрітися з капітаном Алексом?

— Так, якби мені вдалося потрапити до Німеччини, я шукав би «пана інженера», бо розраховував на його допомогу…

— Скажіть, коли ви закладали вибухівку під вентилятор на «Луговській», ви усвідомлювали, що може загинути ваша дружина?

Підсудний довго мовчав, нарешті тихо мовив:

— Вона чула нашу розмову з Матвійчуком, вона могла видати… А ще я був певен, що загибель дружини відведе від мене підозру.

— Негідник! — крикнув хтось із залу.

— Товариші, спокійніше! Продовжуйте, підсудний, — підвівся головуючий.

— Я хочу зробити заяву… — Підсудний подивився на свого захисника, і той поглядом підтримав його.

— Будь ласка, — дозволив головуючий.

— Я не Хом’яков. Я був Пантюхіним, і Казинцевим, Кучинським і Шварцом… Але тільки не Хом’яковим. Тут трапилась помилка, і я прошу суд виправити цю помилку.

Він підсвідомо відчував, що в залі сидить його мати, і останньою вцілілою, не зогнилою клітиною свого єства ще намагався чомусь зарадити, щось врятувати. Але що він міг врятувати? Материнська любов всепрощенна, але й вона не пробачить йому нічого, і ці люди в залі, і мільйони загиблих.

Слова попросив захисник.

— Товариші судді, підтримуючи заяву свого підзахисного, я хотів би звернути вашу увагу на те, що в нашому розпорядженні є лише повідомлення довідкової картотеки Міністерства внутрішніх справ про те, що арештований є Хом’яковим. Ніяких доказів з цього приводу у справі немає. А якщо це твердження виявиться помилковим і наш підсудний не є Хом’яковим?

І раптом серед дзвінкої тиші залу підвелася стара жінка, вже зовсім сива, якусь мить вона стояла, ніби вагалася, потім якось безтямно попрямувала до виходу. З її уст зривалися зітхання:

— Ой, Хом’яков же він… Хом’яков він…

Люди розступилися, давали жінці дорогу.

А підсудний, побачивши старечу постать, безвільно опустився на лаву, обхопив голову руками і раптом надривно, страшно закричав:

— Мамо! Пробач!

Жінка прихилилася щокою до холодної, пофарбованої зеленим стіни і заплакала. Доля звела їх тут, у цьому залі, але не радість зустрічі виповнила душу, а тяжке горе обпалило серце.