Небезпечне відрядження

3.

Вони зробили посадку далеко за межами обласного центру.

Літак торкнувся колесами землі і, підскакуючи, покотився полем по хирлявій траві, вишаруваній осінніми вітрами, нарешті зупинився.

Лейтенанта Ромашкіна Сергій Іванович пізнав відразу, побачивши здалеку через ілюмінатор знайому постать: високий, довгоногий, лівою рукою постійно поправляє картуза, а кроки великі, сягнисті — поспішає до літака.

З Петром Ромашкіним підполковник Ковальченко познайомився давно, ще до війни вони приятелювали. Цибатий, трохи кумедний хлопець ніби випромінював якусь енергію, усім було з ним легко й весело. Далеко не атлетичної будови, Петро мав, проте, в руках фантастичну силу. Колись під Ростовом вони разом з Ковальченком брали участь у знешкодженні одного з ватажків гітлерівської резидентури. Ромашкін тоді відзначився: він голіруч полонив озброєного ворога. Був нагороджений.

— Давні знайомі! — посміхнувся Сергій Іванович, виходячи з літака. — По нас приїхав?

Ранковий прохолодний вітерець куйовдив волосся, приємно лоскотав обличчя.

— По вас. Он машина стоїть. По конях!

…Начальник обласного Управління держбезпеки, кругловидий полковник з чорними бровами на вилицюватому обличчі, зустрів їх майже розчулено:

— Нарешті, дорогі мої! — кинувся назустріч з обіймами. — Ви навіть не уявляєте, як ми раді вашому приїздові.

В Управлінні не вистачало оперативних працівників: багато людей загинуло при виконанні бойових завдань, дехто після поранення ще був у госпіталях. А молоде поповнення не мало достатнього досвіду.

— Скажу відверто: навіть нікого було послати на об’єкт «Луговська». Довелося відкликати з опергрупи слідчого і просити йому на допомогу працівника прокуратури.

Годинник на стіні пробив десяту годину ранку.

— Переходимо до справи. Загальну обстановку вам змалював Віктор Іванович, заступник наркома державної безпеки. До речі, він дзвонив, цікавився, чи ви вже прибули на місце. Я зараз повідомлю вам щойно отримані дані.

Полковник узяв указку і підійшов до карти.

— Ось тут, у лісовому масиві, за десять кілометрів від Новозуївки, приблизно ось із цього квадрата, о п’ятій ранку виходив в ефір короткохвильовий передавач. Сеанс радіопередачі тривав кілька хвилин. На місце виїхала наша група, яку очолив капітан Войнов. І ще одне важливе повідомлення: із сусіднього Пригірського району повідомили, що в селі Соснівці, розташованому на південному заході лісового масиву, вчора з’явилося троє озброєних автоматами людей, одягнених у форму військовослужбовців Червоної Армії. Один із них — старшина, двоє — солдати. Вони казали, що ніби відстали від своєї частини і тепер змушені добиратися до фронту «на перекладних». У селі зупинилися, щоб поїсти. Селяни нагодували їх, зібрали навіть у дорогу продукти, хто що міг, і ті пішли через лісу бік автотраси. Хто вони? Навряд, щоб то були наші військовослужбовці. Якби вони справді відстали від своєї частини, то наздоганяли б її залізницею, де є комендатури, які максимально допомагають транспортом і продовольством. А ці троє чомусь опинилися в глухому селі. Можливо, це диверсанти. Можливо, перевдягнені бандити ОУН збирали для банди харчі. В усьому цьому ми мусимо розібратися.

Полковник поставив указку до стіни.

— Якщо є питання, товариші, то будь ласка.

— Скажіть, а текст перехопленої радіограми ще не розшифрували? — запитав Сергій Іванович.

Полковник скрушно хитнув головою.

— На жаль… Безумовно, якби ми знали текст передачі, тоді можна було б міркувати і про характер діяльності ворога. Але дешифрувати перехват ми не можемо. Власне, нікому цим зайнятися. Немає у мене зараз кваліфікованих криптографіє, лише один молодий офіцер… Ми направили наш радіоперехват для розшифровки в Наркомат держбезпеки.

— Чи не зафіксовані польоти ворожих літаків над територією області перед появою невідомих військових у селі Соснівці? — запитав майор Короленко.

— Ні. — Полковник сів за стіл. — Але треба мати на увазі, що диверсанти могли перейти лінію фронту, а потім пробралися в наш тил якимось транспортом чи навіть пішки. Трапляється всяке… Востаннє ми помічали появу німецького Ю-252 над територією району рівно місяць тому. Тоді була закинута в наш тил розвідувально-диверсійна група також із трьох чоловік. Але нині ця група нами вже ліквідована.

По деякій паузі полковник запитав:

— Завдання зрозуміле?

Всі підвелися.

— Разом з вами, Сергію Івановичу, на місце вибуху поїдуть оперативний уповноважений Черненко і ваш слідчий, — вів далі полковник. — Там працюють зараз співробітники Управління: слідчий лейтенант Миронов і оперуповноважений лейтенант Корольчук. Вони будуть під вашим керівництвом, Сергію Івановичу. А ви, товариші, — полковник обернувся до оперативних працівників, — виїдете трохи згодом у складі нової оперативної групи. Щасливої дороги! Пробачте, ледве не забув… Ви снідали? — І, не чекаючи відповіді, полковник підняв телефонну трубку, набрав номер, викликав когось, назвавши на ім’я: — Видайте все сухим пайком, Степане. Дорога не близька. І забезпечте пристойним транспортом.