Небезпечне відрядження

9.

Підполковника розбудило шалене дзеленчання будильника. Миронов завів його звечора, як кажуть, на всю котушку, і будильник дзвонив довго й нудно, здавалось, і мертвого міг розбудити, та Миронов навіть не поворухнувся.

Сергій Іванович підвівся. Була восьма година ранку. Він підійшов до вікна й розсунув фіранки. Дощ за вікном. Він шов третій день. Не дощ, а справжня злива. Грім. Блискавки. І холодні небесні ручаї.

Підполковник дивився крізь шибу на подвір’я будови. «Луговська» жила своїм життям: на будівельному майданчику чоловіки й жінки просіювали пісок, подавали його разом з цементом до бетономішалки, величезний тягач, гримкотячи гусеницями, підвозив лафети, з механічних майстерень долинали гучні удари молота, звідусіль — шум різних механізмів. Одразу за майстернями — вентиляційна установка, довкола неї кипіла напружена робота: заливаючись, свистів паровоз, за ним тяглася низка вагонів…

І той паровозний свисток раптом знову так болісно нагадав…

Мати проводжала його в далеку дорогу. Він їхав вступати до училища в Херсон.

— Ти не хвилюйся, Сергійку. Ти їдь, я вже якось… Все буде добре… Тобі треба вчитися…

Село їхнє, Скричани, було далеко від станції — дев’ятнадцять кілометрів, але старенька мати пішла проводжати сина.

— Ти не хвилюйся, Сергійку, я мов те дерево скрипуче, я довго житиму…

Мати втішала його, а він не знаходив слів, щоб хоч якось утішити матір.

— Тобі треба вчитися, синку. Ти їдь, про мене не думай, але й не забувай. Пиши. Ти ж у мене один.

А на вокзалі обняла й завмерла надовго, притиснула сина до грудей. Сльози струменіли її обличчям.

— Ти пробач, синку, пробач… Це я просто так, синку, плачу… Хочу запам’ятати тебе таким, як ось зараз, на все життя, мій милий…

Оголосили посадку, і він пішов до вагона, через вагонне вікно дивився, як мати ніяково втирала сльози. А потім поїзд рушив, мати розчулено помахала рукою, а паровоз засвистів, і поїзд почав набирати швидкість.

Більше він матері не бачив. Уже після війни дізнався, що гітлерівці розстріляли її за зв’язок з партизанами.

Коли він чув свисток паровозів, відразу зринав у пам’яті образ матері, її ніякові сльози, і прощальний помах руки, і голос: «Це я просто так, синку, плачу… Хочу запам’ятати тебе…»

Несподівано у двері постукали, і Сергій Іванович, повернувшись од вікна, голосно проказав:

— Хто там? Заходьте!

Поріг переступив мокрий до нитки Черненко, у нього в руках — якийсь пакунок.

Вони два дні не бачились. Черненко тягнув за двох — Корольчука відкликали в Управління «до особливого розпорядження». Коли той мав повернутися, було невідомо.

— Чим порадуєте?

— Ось мій сьогоднішній улов, Сергію Івановичу. — Черненко підійшов до столу й поклав пакунок.

— Що це?

— Детонатори.

Підполковник розгорнув пакунок: справді, два детонатори і метрів п’ять бікфордового шнура. Сергій Іванович здивовано подивився на Черненка.

— Поясніть, будь ласка.

Нарешті прокинувся Миронов, рвучко підхопився з ліжка, підбіг спершу до вікна, помахав руками, мовби робив ранкову фіззарядку, потім підійшов до столу, втупився в розгорнутий пакунок.

— Це що? — запитав, ще остаточно не прокинувшись.

— А сам не бачиш?

— Додаток до «пекельної машинки»? Ну, чого мовчиш? На слід натрапив? Ну?

— Хто знає… Може, й натрапив…

Черненко мовчки зняв мокрого ватяника, повісив його на бильце стільця.

— Ну, чого мовчиш? Кажи щось! — мовив Миронов.

— Побалакай сам, а я трохи помовчу.

— Що це з ним, Сергію Івановичу! — здивувався Миронов і вів далі жартома: — Він цілком ігнорує спільні інтереси.

І Черненко раптом вибухнув:

— Інтереси? — Зняв один чобіт, вилив з нього воду, потім з другого, швиргонув чоботи у куток кімнати, зняв мокрі онучі і приліпив їх до підлоги. — Хочу їсти — ось який зараз інтерес. Ноги не тримають!

Сергій Іванович з Мироновим переглянулись.

— Голодній кумі тільки хліб на умі, — сказав Миронов уже просто за інерцією, бо добре зрозумів стан товариша.

А Черненко підхопився, взяв свій мокрющий ватяник, накинув його на голе тіло Миронова.

— Ось я тобі дам куму!

І стиснув так, що аж вода потекла.

— О-а-а-йой!! — закричав Миронов, випручався, кинувся знову до ліжка й запеленався ковдрою.

Всі розсміялися.

— Там у нас яйця на підвіконні… Хліб є, — мовив підполковник. — Зроби яєчню.

Черненко посміхнувся.

— Ось це вже звучить життєстверджуюче.

Трохи попоївши, Черненко розповів підполковникові, що, повертаючись додому, він зустрівся на вулиці з громадянкою Буштимовою Єлизаветою Карпівною, яка живе в Новозуївці по вулиці Коцюбинського, 25, вона сама підійшла до нього з пакунком, показала детонатори і бікфордів шнур. ’Буштимова сказала, що підозрює у всьому свого квартиранта Івана Каретова. Цей пакунок вона знайшла під його ліжком.

— А ще вона сказала, що, коли адміністрація будови звільнила його з роботи після бійки з виконробом кілька днів тому, Каретов кричав дома: «Це несправедливо! Вони мене запам’ятають! Вони у мене в повітря злетять!» Ця заява Буштимової не могла мене не зацікавити. — Черненко вийняв з кишені записник і почав його гортати. — Я відразу зацікавився особою Каретова. Ось що дізнався: Каретов Іван Спиридонович, 1924 року народження. З п’яти років залишився сиротою. Рідня загинула в автомобільній катастрофі. Виховувався в Новозуївському дитячому будинку, не одружений. Залишався на окупованій території. Працював на залізниці вагонним майстром. У липні 1942 року за незрозумілих обставин роботу залишив, кудись виїхав, ніби до своєї тітки, але куди, невідомо, повернувся місяців через п’ять і був поновлений за наказом керівника депо на колишній посаді. Двоє з вагонних майстрів стверджують, що бачили Каретова у Полтаві у вересні 1942 року. Таким чином, ми не знаємо достеменно, де він жив і чим займався з липня по грудень 1942 року. Перед приходом наших військ Каретов був заарештований абвером ніби за зв’язок із партизанами і крадіжку пістолета в одного із офіцерів місцевого гарнізону. Він перебував у тюрмі до приходу частин Червоної Армії. На будові Каретов працював ковалем. Люди, з котрими мені довелося розмовляти, говорять про нього як про людину несерйозну, не зрозумієш, кажуть, коли він правду говорить, а коли бреше, завжди він жартує. Є свідки, котрі бачили його на території вентиляційної установки…

— Коли? Напередодні вибуху? — перебив Черненка підполковник.

— Ні, за кілька днів до цього… І взагалі, його там бачили неодноразово. Він приходив ніби до дівчат, що чергують на вентиляторі…

— Так-так, продовжуйте…

— Характер у Каретова запальний, неврівноважений. Нещодавно Каретов посварився з виконробом, дійшло до бійки, він побив виконроба, за що і звільнений з роботи. От, здається, і все.

Кожен із них вдумувався в почуте. Детонатори. Бікфордів шнур. Слова Каретова: «Вони у мене в повітря злетять!» Все це змушувало невідкладно розібратися, хто ж такий Каретов. Може, саме він і є Продавець, до котрого приходив кур’єр від німецької розвідки? Чи, може, він випадкова людина в цих подіях? Не схоже.

— Розумієте, Сергію Івановичу, — порушив тишу Черненко. — Однозначно тут нічого не скажеш, але в поведінці Каретова багато дивного. Залишив детонатори під ліжком, відкрито погрожував адміністрації вибухом… Несерйозно все це… Не віриться, що він Продавець. І водночас не можна не враховувати того, що після арешту абвером він залишився живим. За зв’язок з партизанами і за крадіжку зброї німці нікого по голівці не гладили. За такі речі всіх розстрілювали. А Каретов залишився живий.

— Я вас розумію, Анатолію Петровичу. Я теж про це подумав. Цілком можливо, що він агент абверу, залишений для виконання спеціальних завдань. Його арешт міг бути розіграний з метою конспірації, щоб легше було входити потім у довір’я, мовляв, потерпілий від німців.

— До речі, люди говорять, що він цим козиряє, — сказав. Черненко. — Каже, я партизаном був, мене німці розстріляти хотіли.

Миронов уважно слухав розмову, вломив шматочок хліба, довго його жував, раптом запально мовив:

— Заарештувати його треба, Сергію Івановичу. І допитати як належить.

Легко сказати — заарештувати. А підстави? Все те, про що доповів Черненко, дає можливість лише підозрювати Каретова, але не більше. Цю версію треба перевірити й підтвердити.

— Ні, друже, — відповів підполковник, — замало в нас доказів для арешту. Прокурор не дасть дозволу.

— Сергію Івановичу, — наполягав Миронов, — якщо не можна його заарештувати, давайте затримаємо Каретова хоча б на три доби. Якщо він агент абверу, він же просто втече.

— Спершу треба зібрати бодай мінімум інформації, товаришу Миронов.

Сергій Іванович надовго замислився, нарешті тихо проказав:

— То кажете, що його бачили на території вентиляційної установки?

— Так.

— А взуття? Ви цікавились його взуттям? Пам’ятаєте, ми там знайшли сліди…

— Цікавився, Сергію Івановичу. Розмовляв з Буштимовою і з сусідами, показував їм фотографії слідів, але ніхто не бачив у Каретова взуття з подібним малюнком підошви.

— Кров… Ті плями крові… Ми знаємо групу… — розмірковував далі вголос підполковник. — Треба дізнатися групу крові Каретова.

— Я сьогодні зв’яжуся з поліклінікою, — мовив Черненко, — і з лікарнею. Цілком можливо, що Каретов лікувався, і в нього є історія хвороби, а там можуть бути дані про групу крові. Якщо немає, організую якийсь профілактичний огляд… Треба буде все обміркувати…

— І от ще в мене запитання… Чим він займався з липня по грудень 1942 року?

— Саме напрошується припущення, що в цей час Каретов проходив навчання для виконання спеціальних завдань розвідки в радянському тилу. Абвер міг направити його в розвідувальну школу, Питання лише — куди?

Миронов не втримався:

— Ну, безумовно, у Полтаву! Адже його там бачили!

— Цілком можливо, — погодився Сергій Іванович. — У Полтаві функціонувала школа розвідників-диверсантів відділу «І-Ц» штабу південного армійського угрупування фашистських військ. Він міг там одержати підготовку. Товаришу Миронов, ви повинні використати всі наші можливості й дізнатися про це. Треба довідатися, де перебував Каретов у цей проміжок часу.

Того ж дня вони підготували й відвезли в районний відділ держбезпеки своє прохання і словесний портрет Каретова.