Небезпечне відрядження

13.

— Алло! Алло!

— Вас слухають!

— Сергію Івановичу?

— Так, товаришу полковник. Слухаю вас.

— З відділу контррозвідки «Смерш» триста дев’яносто дев’ятої стрілецької дивізії, що зараз веде бої на території Польщі, надійшла шифрограма, — сказав полковник Іващенко. — Повідомляється про те, що затримано при спробі перейти лінію фронту на бік німців Матвійчука Олексія Максимовича, тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року народження, мешканець міста Вінниці, був у формі лейтенанта Червоної Армії, мав при собі посвідчення та документи з евакогоспіталю номер тисяча двісті шістдесят п’ять (місто Махачкала) про те, що він перебував на лікуванні з десятого липня по двадцять п’яте серпня тисяча дев’ятсот сорок четвертого року. Виписаний у частину. їхав нібито у військову частину номер двадцять сім тисяч двадцять сім, це сто десятий окремий гаубичний полк, що зараз в районі Варшави. На запит відділу «Смерш» госпіталь повідомив, що Матвійчук у них не лікувався, а військова частина повідомила, що ніяких даних про нього в полку немає. У затриманого був з собою речовий мішок, а в ньому: кілограм сала, півбуханки чорного хліба, півлітра самогону, крупномасштабна карта Новозуївського району. На звороті карти є напис олівцем: «Верхня, 25». Чуєш мене, Сергію Івановичу?

— Так, дуже уважно слухаю.

— Під час обшуку у Матвійчука вилучено: пістолет ТТ, дві обойми з патронами, швейцарський годинник і компас вітчизняного виробництва. Затриманий високого зросту, атлетичної будови, м’язистий, ніс великий, з горбинкою, обличчя овальне, чорнявий, очі голубі, вуха овальної форми, підборіддя пряме з ямочкою, плечі широкі й похилі. Особливих прикмет немає. При допитах дає плутані свідчення щодо свого перебування в Новозуївському районі і спроби перейти лінію фронту. Ну, що скажеш, Сергію Івановичу?

— Гадаю, що це…

— Кур’єр! Я теж так гадаю! Треба їхати в дивізію.

— Ми направимо до вас Миронова з групою солдатів.

— Добре, Сергію Івановичу, але насамперед варто з’ясувати, що означає цей напис — «Верхня, 25». В Новозуївці є така вулиця. Можливо, це адреса.

— Розумію, товаришу полковник. Все буде вияснено. Я доповім.

Але перш ніж їхати на вулицю Верхню, підполковник Ковальченко зайшов у райвідділ міліції, аби попередньо дізнатися, що за люди живуть у будинку номер двадцять п’ять. Проте нічого певного в міліції йому не сказали. Хтось тільки повідомив, що в тому будинку живе самітна жінка. Хто вона і чим займається, ніхто не знав. Та й хто міг знати — після визволення території району від німців дільничні уповноважені міліції тільки вивчали ділянки, вони були тут людьми новими.

Повним ходом ішла розчистка території Новозуївки від мін та снарядів, що залишились після гітлерівців. Тож підполковник Ковальченко вирішив скористатися з цього. Треба було зайти в будинок під номером двадцять п’ять під виглядом сапера, попередньо домовившись з командиром саперного підрозділу.

Коли почали огляд вулиці Верхньої, командир виділив у розпорядження підполковника Коваль-ченка трьох солдатів з міношукачами. Разом з ними і з дільничним міліціонером Сергій Іванович попрямував до будинку.

На подвір’ї за великим дощаним парканом загавкав собака.

— Гей, господарі! — гукнув підполковник. — Міни, снаряди, бомбочки маєте? Купуємо оптом!

З глибини садка вийшла жінка середнього зросту, років тридцяти, одягнена просто, по-селянськи. Вона поправила на голові хустку, з-під якої спадали на плечі пасма чорного волосся, швидко підійшла до паркану.

— Ви до мене?

— Будемо оглядати вашу садибу, шукати залишені німцями міни. Відчиняйте, — сказав міліціонер.

Собака розгавкався ще сильніше, кидався на них, здавалося, ось-ось зірветься з прив’язку. Жінка схопила лозину, замахнулася на собаку, і той заховався в будку.

— Проходьте, дорогі мої, проходьте. Давно чекаю вас. Огляньте все добре, а то аж страшно ходити. Особливо після того, як сусідський хлопчик на міні підірвався. І де? У себе на подвір’ї. Біда посеред двору лежала. А ці прокляті фріци у мене стояли. Я і зараз кожної хвилини чекаю, що десь бабахне…

Вони заглянули, здавалось, у кожну шпарку, обійшли всю садибу: були і в сараї, і в коморі, і в погребі — проте нічого, що могло зацікавити підполковника, не знайшли.

— Заходьте до хати, — мовила господиня. — Заходьте, дорогі мої. Я вас борщем пригощу, коржами з маком. Заходьте.

Ліворуч від входу — розмальована півниками і квіточками селянська піч, біля стіни — акуратно застелене ліжко, на ньому подушки одна на одній, праворуч — лава, посередині кімнати — стіл, на ньому — хліб, тарілки, ложки, виделки, з-під рушника визирали два облуплених полив’яних горщики.

— Сідайте до столу, сідайте… А я спершу подумала, що ви з фронту…

— Когось чекаєте? — запитав підполковник.

— Та як вам сказати… Брат недавно заїздив. У тридцять шостому як поїхав, завербувався на роботу, мов під лід пішов, думала вже, загинув, а він об’явився. Лейтенант. З госпіталю на фронт їхав. Побачила вас, а у самої аж серце завмерло, невже, думаю, з ним щось трапилось. Час такий… Чоловіка я втратила, тепер за брата боюся.

Господиня підійшла до столу і поставила перед кожним по тарілці, почала різати хліб. І раптом…

Серце підполковника аж зайшлося: жінка тримала в руках фінку з відламаним вістрям!

«Невже це той самий ніж? Той самий ніж, з яким нападали на капітана Нероденка?..»

Коли господиня відійшла до печі, насипаючи борщ у тарілки, підполковник взяв ніж і приклав до леза уламок, знайдений в лісі, — він його постійно носив із собою.

Лінії зламу повністю збіглися.

«Той самий ніж, яким злочинець мало не вбив капітана Нероденка. Але ж як він сюди потрапив?»

Ковальченко показав поглядом, і дільничний міліціонер відразу зрозумів його.

— Що ж це ви, Галино Максимівно, холодну зброю переховуєте? — мовив міліціонер до господині. — Це, знаєте, законом переслідується.

— Яку зброю? А-а-а… Ножичок… Альоша залишив.

— Який Альоша?

— Брат мій. Ну, я ж казала… Заїздив до мене дорогою на фронт.

Міліціонер дістав з планшета аркуш паперу.

— Змушений забрати у вас цей ніж і скласти протокол.

— Ой господи, що ж тепер буде?..

Підполковник уважно стежив за поведінкою господині, прислухався до кожного слова розмови, аби на випадок необхідності вчасно спрямувати розмову в потрібне річище.

— Не хвилюйтесь, ми попросимо лейтенанта, — звернувся підполковник до дільничного, — щоб він у протоколі чітко записав, що цей ніж не ваш.

Хазяйка зраділа:

— Так, не мій… Не мій! Я ж казала — брат забув.

— Добре, тоді я так і запишу, що, за словами господині, цей ніж залишив… Як прізвище брата?

— Матвійчук. Олексій Максимович Матвійчук… Скажіть, а братові моєму за це нічого не буде?

— За це нічого йому не буде, — сказав Сергій Іванович. — Він людина військова і має право носити з собою такий ніж. Ну, а втрата його — біда невелика.

Коли нарешті вони вийшли на вулицю, дільничний звернувся до підполковника:

— Сергію Івановичу, я тут з господинею розмовляв, розпитував її. Гадаю, вам цікаво буде… Народилася вона і жила у Вінниці разом з ріднею. Тисяча дев’ятсот тридцять п’ятого року батько з матір’ю розлучилися, — батько тоді саме повернувся із ув’язнення, яке відбував ніби за хуліганство, п’яничкою був. Мати не хотіла з ним жити далі, взяла двох молодших синів і пішла, а Галина і Олексій залишилися з батьком. Того ж року батько помер. Галина Максимівна одружилася і переїхала до Новозуївки, до чоловіка у власний будинок, перейшла на прізвище Коркошко, а брат Олексій завербувався на роботу до якогось північного лісопромислового господарства. Чоловік Галини Максимівни загинув на фронті… Оце ніби все.

Міліціонер дістав цигарку, закурив, кілька разів жадібно затягнувся димом.

— До речі, коли згадали про брата, вона мало не заплакала… Я їй кажу, чого, мовляв, плакати, адже живий брат, офіцер. А вона каже, він так попрощався зі мною, що на душі неспокійно. Сказав, прощай, сестро, може, і не повернусь я до тебе.

Складалося враження, що Коркошко про брата нічого не знала. Та й не дивно — важко було припустити, щоб він бодай словом прохопився перед нею про свої злочинні справи. А щодо слів: «…може, і не повернусь я до тебе» — то, певно, Матвійчук думав: якщо сестра колись і дізнається про нього правду, то згадає і цю прощальну розмову.

Повернувшись у районний відділ держбезпеки, підполковник Ковальченко відразу ж доповів керівництву про результати відвідин.

— Затриманого треба відправити до Управління, — погодився полковник Іващенко. — Я даю заявку на оформлення документів. Направляй до мене Миронова. Вітаю, Сергію Івановичу! Я відчуваю — це кур’єр.

— Спасибі за вітання. Але ж до кого він приходив на зв’язок? Хто Продавець?