Небезпечне відрядження

5.

Тяжкопораненого капітана Нероденка відвезли до районної лікарні. Добралися туди лише пізно ввечері. Дорогою доводилося не раз зупиняти кровотечу, перебинтовувати рани.

Ранком капітан опритомнів. Понад силу ворушачи пересохлими губами, він раз у раз просив дозволу в чергового лікаря, аби до нього пустили підполковника Ковальченка.

— Лише на кілька хвилин, — застеріг лікар. — Ви ж самі розумієте, йому потрібен спокій.

— Так, безумовно, я все розумію…

Сергій Іванович зайшов до палати і вкляк на порозі. Нероденко лежав на ліжку біля вікна — блідий, наче вапном залитий, риси обличчя загострилися, раз за разом облизував пересохлі губи, а очі жевріли, як дві маленькі свічки. От-от, і один подих вітру їх загасить.

— Сергію Івановичу… — ледь чутно видихнув Нероденко, помітивши підполковника, і дві кволі свічечки спалахнули яскравіше.

Ковальченко підбіг до ліжка, спробував, як міг, приховати на обличчі свій біль, тривогу, свій розпач. «Який він блідий… І як важко дихає… Невже помре?! Невже?!»

— Колю! Ну як ти? Бачу, тримаєшся як козарлюга. Молодець!

Нероденко посміхнувся.

— Вже, мабуть, я не… житиму… Але хочу… треба сказати… Може, знадобиться… Після бою… коли я повертався… на мене кинувся чоловік… у формі… радянській… лейтенант… вище середнього зросту… кремезний… міцний в руках… смаглявий… ніс із горбинкою… волосся, здається, чорняве…

Нероденко глибоко вдихнув і закашлявся.

— Товаришу підполковник, більше не можна… Ні хвилини більше не можна… Спокій, спокій йому потрібен, — зашепотів черговий лікар.

— Сергію Івановичу, я повинен…

Слова раптом урвалися. Капітан знепритомнів.

— Він буде жити? — запитав підполковник, боячись зустрітися з лікарем поглядом і прочитати в ньому безсловесну відповідь.

Лікар довго мовчав, врешті тихо мовив:

— Дуже мало надії… Потрібна операція. Але в умовах районної лікарні її зробити майже неможливо. Пораненого треба терміново відправляти до столиці або принаймні до найближчого госпіталю.

Через півгодини Сергій Іванович зв’язався по телефону з начальником Управління держбезпеки, доповів про поранення слідчого. Начальник пообіцяв, що відразу домовиться з військовою частиною про літак.

Того ж дня капітана Нероденка відправили до столиці.

…Як війна переплела долі людей. Одних вона навіки роз’єднала. Інших — повела спільною дорогою. З Нероденком Сергій Іванович познайомився в партизанському загоні імені Щорса. Микола Нероденко був там разом із батьком, Петром Івановичем. Батька, командира розвідки, Ковальченко знав набагато краще, був під його командуванням. Вони з Петром Івановичем швидко порозумілися і заприятелювали. Петро Іванович в юності працював у вагоноремонтному депо. Коли почалася революція, він очолив страйк залізничників на станції Жмеринка. Згодом вступив до підпільної більшовицької організації, боровся з гетьманською владою на Україні, був заарештований, втік… У громадянську війну він — працівник ЧК у Вінниці. Потім — робфак, Київський політехнічний інститут, працював на заводі, перед війною знову повернувся до служби в органах держбезпеки. Життєвий шлях батька не міг не вплинути на долю сина. Микола вирішив торувати батьківську стежку — став чекістом. Вони з Ковальченком закінчили, хоч і на різних курсах, юридичний факультет Київського університету, і це їх ще більше зближувало в партизанському загоні. Одного разу Микола Ковальченко із грудою йшов у ворожий тил, прикривав їх Нероденко-батько. Під час перестрілки з есесівцями Петро Іванович загинув. Важко пережив Ковальченко смерть бойового товариша. І ось другий удар підступної жорстокої долі — Микола, його син.

Заглибившись у спогади, Сергій Іванович і не помітив, як зайшов на прохідну будови.

— Ваша перепустка!

Підполковник показав посвідчення, зайшов на територію «Луговської» і попрямував до невеличкого дерев’яного будиночка, в якому вони мали жити й працювати. Райвідділ держбезпеки розташований далеченько, в сусідньому районі, тож вони вирішили отаборитись «ближче до виробництва».

На ганку стояв Черненко і про щось жваво розмовляв із молодими лейтенантами. Коли підполковник підійшов, ті урвали розмову й відрекомендувалися:

— Слідчий Миронов.

— Оперативний уповноважений лейтенант Корольчук.

Обидва світловолосі, атлети, але Миронов — високого зросту, смаглявий, а Корольчук — нижчий, у плечах могутній.

— Ну що ж, товариші, ходімте, поговоримо про справу.

Зайшли до невеличкої кімнати, майже квадратної, електрична лампочка на довгому шнурі звисає з-під стелі, гасова лампа стоїть на тумбоцчі біля дверей, на випадок, якщо зникне струм, посередині кімнати — стіл і довкола нього чотири табуретки. Чотири ліжка попід стінами.

— Ще одне ліжко пізніше занесуть, Сергію Івановичу. Сідайте, — мовив Миронов. — Може, перекусимо? У нас трохи м’яса тушкованого є.

Коли сказали про їжу, Ковальченко пригадав, що їли вони востаннє ще вчора, і відразу аж у голові запаморочилось, ковтнув слину. А Черненко посміхнувся:

— Я вже зовсім охляв, Сергію Івановичу.

— А де Чорнуха?

— У дворі. З машиною возиться.

— Клич його.

Черненко поплескав по плечу лейтенанта Корольчука і лукаво підморгнув:

— Зараз ми організуємо чайку гаряченького. З міцною заваркою.

А потім Миронов і Корольчук доповідали про хід розслідування. Слідчий говорив баском, не поспішаючи, викладав свої думки з приводу кожної версії.

— Поки що в нас немає ніяких фактичних підтверджень того, що вибух був учинений диверсійною групою фашистських спецорганів. Якщо, безумовно, не брати до уваги… — Він зробив багатозначну паузу й дістав із кишені блокнот. — Якщо не брати до уваги факт радіопередачі, що велася з лісового масиву. На нашу думку, її вів ворожий радист, повідомляючи своєму шефові про результати вибуху. Але це тільки припущення, і ми поки що нічого до пуття не знаємо… Цілком можливо, що агент виходив в ефір і зовсім з іншого приводу. Коротше — потрібна розшифровка тексту радіограми.

— Радіоперехват не змогли розшифрувати в нашому Управлінні, — мовив Ковальченко. — Але ж це не означає, що ми припинимо роботу над цією версією. Будемо розслідувати далі й чекатимемо де-шифровки з наркомату.

— А якщо виявиться, що даремно час витратили? — раптом підвівся лейтенант Корольчук. — Мені видається, всі сили треба спрямувати на з’ясування причини вибуху, а коли одержимо текст радіограми, тоді й видніше буде…

— Видніше буде… Але не можна віддавати перевагу одній із версій, товариші. Врешті, це вимога карно-процесуального закону.

Підполковник підвівся з-за столу і закурив. Від кількох затяжок аж темні кола попливли перед очима.

— У лісовий масив, — вів далі він по паузі, — для розшуку радіостанції направлена оперативна група, і вам, товариші, треба працювати з нею в найтіснішому контакті. Домовтесь із ними про спосіб постійного зв’язку. Хто там старший групи? Був капітан Войнов, але йому доручено очолити операцію по ліквідації залишків банди. Зв’яжіться з Управлінням і про все дізнайтесь.

— Буде виконано!

— А як ви гадаєте, — запитав підполковник Миронова, — чи не міг підготувати вибух хтось із працівників будови?

— Ми визначили число осіб, з якими треба поговорити. На нашу думку, ці люди могли бачити злочинця — інженери, техніки, слюсарі, монтери, які чергували тої ночі перед вибухом і наступного дня. Ми вже опитали з десяток чоловік. Але ніхто з них ще не сказав нічого вартого уваги. Шкода, що не маємо можливості поговорити з Нестеровською, вона могла б знати щось про злочинця.

— Я цікавився станом її здоров’я, — сказав підполковник. — Вона в дуже тяжкому стані. Тож не будемо чекати на її допомогу. А як ви гадаєте, залишки банди, що з’явилися в цих краях, можуть мати причетність до вибуху?

— Цілком можливо… Ми вже розробили план перевірки цієї версії.

— Дуже важлива інформація про те, що банда перебувала в лісі біля Соснівки за кілька годин ао вибуху. Троє бандитів заходили за продуктами в село, але чи появлялися оунівці в Новозуївці? В районі будови? Якщо появлялися, треба дізнатися, коли саме, з ким зустрічалися, до кого заходили, коли й куди пішли. Не забувайте, що ОУН, зокрема її СБ[2], готує в населених пунктах свою агентуру, за допомогою якої і здійснює диверсії в нашому тилу. Треба буде добре попрацювати, виявляючи таку агентуру. І ще мене цікавить, чи не міг трапитись вибух з причини некваліфікованого, недбалого поводження з вибухівкою?

— Ми з’ясували це, — відповів Миронов. — У той час на вентиляційній установці не велося ніяких робіт із застосуванням вибухівки. Ми перевірили документацію її щоденної видачі, розмовляли з кожним, хто має до цього хоч якесь відношення… На нашу думку, тут усе гаразд. Видача і використання вибухівки дуже суворо контролюється. На вентиляційну установку вона не могла потрапити випадково. Інженери з будівельного тресту вважають, що було застосовано спеціальний вибуховий пристрій.

— Чому вони так вважають?

— На місці вибуху знайдено ось ці предмети, — Миронов дістав із сейфа невеликий пакунок. — Три металевих уламки і пружина. Інженери вважають, що це залишки вибухового пристрою.

Це вже про щось говорило. Підполковник попросив дати протокол огляду місця події. Миронов дістав папку з матеріалами, поклав її на стіл.

У протоколі місце події було описано дуже поверхово, багато з того, про що говорили працівники держбезпеки, взагалі там не згадувалось. Читаючи його, було неможливо уявити, що ж відбулося на вентиляційній установці.

— Спеціалісти оглядали місце вибуху? — звернувся підполковник до Миронова. — І чому про осколки ось тут написано, а про пружину ні слова? Як це розуміти?

— Протокол складав слідчий прокуратури… Це його недогляд. Пружину я знайшов уже потім…

— Ну, знаєте, товаришу Миронов! —обурився Ковальченко, але відразу сказав якомога спокійніше — Протокол огляду, товариші,— це дзеркало події. Від якості огляду і грамотності складення протоколу залежить хід і результат всього розслідування. До цього треба ставитись якнайсерйозніше.

Миронов зашарівся, потупився.

— Недосвідченість, товаришу підполковник, вина і моя, і слідчого прокуратури… Врешті, ми з ним ще тільки вчимося… заочно в юридичному… — спробував посміхнутися і хоч якось виправдатись.

— Ну що ж… — Ковальченко підійшов до сейфа і поклав папку з матеріалами. — Сподіваюсь, місце вибуху охороняється?

— Так.

— Спробуємо виправити помилки. Ви мусите поїхати в Науково-дослідний інститут безпеки робіт в гірничорудній промисловості, — звернувся підполковник до Миронова, — і домовитись, аби нам виділили досвідченого наукового співробітника. Повертайтесь якомога швидше. Проведемо повторний огляд місця вибуху.