Небезпечне відрядження

2.

На аеродром вони прибули ще вдосвіта, о четвертій годині. Як і в місті, на аеродромі — жодного вогника. Світломаскування. Все довколишнє тонуло в нічній темряві. Тільки підійшовши до злітних доріжок, вони побачили ледь помітні контури літаків, а біля одного з них почули притишені голоси пожвавленої розмови.

Черговий офіцер, що їх супроводжував, відрекомендував екіпаж:

— Командир корабля Яків Іванович Незванов, — показав поглядом на майора, що саме одягав шолом. — А це Сергій Білан, стрілець-радист. — Він поплескав по плечу старшого сержанта. — Бажаю всім щасливої дороги! — Черговий козирнув і зник у темряві.

«Яків Незванов… Яків Незванов…»

Сорок другий рік… Загін спеціального призначення закидали в глибокий тил ворога. Ось так само назвали тоді прізвище Незванова. Він мусив провести літак до партизанської бази. Летіли через лінію фронту. Потрапили під обстріл німецьких зеніток. Яків Незванов був тяжко поранений — осколком пошкодило плече, на лівій щоці — рана, кров швидко просочувалась крізь гімнастерку. Ковальченко зазирнув до кабіни, побачив те все і не знав, як зарадити, навіть на слово не спромігся першої миті. А пілот усміхнувся, затискаючи долонею рану на щоці, і сказав:

«Дотягнемо!»

Треба зробити перев’язку. Ковальченко дістав із своєї сумки бинт, але капітан рішуче відсторонив його, показуючи поглядом на люк:

«Я все зроблю сам. Тобі пора! Приготуйся!»

Сергій Іванович розумів, що, можливо, поранений капітан не зможе зробити посадку, коли повернеться на наш аеродром. Вони розлучалися тоді мов навіки. Але обидва намагалися не думати про це. В кожного своє завдання. Війна…

І ось раптом кажуть — Яків Незванов. Невже це він? Сергій Іванович придивився і побачив на лівій щоці майора великий шрам. Так, це він!

— Живий! Скільки років не бачились?!

Ковальченко міцно обняв майора, а той вдивлявся в обличчя підполковника:

— Знайомий… Але… Може, нагадаєте? Ні-ні! Сам згадав! Сорок другий рік…Спецзагін імені Щорса.

— Точно. Ви мене закидали в тил. Як ви тоді дотягли?

— На зворотній дорозі також не поталанило… Геть розбили літак, довелося приземлитися на парашуті. Добре, що хоч вітер був у наш бік. Потім госпіталь. Опісля потрапив до бомбардувальників, літав на Берлін, знову був поранений. А ви як?

— Воюю, Якове Івановичу… по цей бік фронту.

Незванов все зрозумів, тож нічого не запитував, лише мовив співчутливо:

— Так, роботи вам вистачає…

За далеким обрієм жеврів світанок.

— Заходьте до літака, товариші.