Ненаписані романи

9

Дзвінок у секретаріат Молотова пролунав рано, о дев’ятій тридцять:

— Американський посол Аверелл Гарріман просить з'єднати його з міністром закордонних справ.

— Міністр проводить нараду.

— Коли ви зможете з’єднати посла з міністром?

— Мені важко вам точно відповісти. Будь ласка, подзвоніть о дванадцятій.

… Помічника Молотова попередили заздалегідь, що зранку дзвонитиме Гарріман, бо вже о восьмій передплатники «Литературной газеты» одержали її із статтею лауреата Сталінської премії Бориса Горбатова «Людина в коротеньких штанцях». Заголовкові передувало слово, розверстане на три колонки: «зрадники». Йшлося в статті про президента Сполучених Штатів Америки Гаррі Трумена, главу дружньої — згідно з чинним тоді Договором — держави.

Молотову було дано вказівку ухилитися від зустрічі з Гарріманом під будь-яким приводом; вказівка надійшла від Сталіна минулої ночі.

… Помічник посла дзвонив у приймальню міністра закордонних справ до третьої години; о третій тридцять Гарріман сам набрав номер секретаріату Сталіна: по-російськи вимовив карбовану, заздалегідь підготовлену фразу:

— Перш ніж я дам рекомендації урядові Сполучених Штатів стосовно відомої вам публікації, мені здається, що конче потрібно було б зустрітися з маршалом.

(«Генералісимусом» Сталіна ніколи не називав, тільки «маршалом», пояснюючи це тим, що звик до його звання бід час війни — по-перше, і, по-друге, йому не хотілося б паралелей: тиран Іспанії Франко теж генералісимус, як і Чан Кайші — головний противник Мао, вірного учня російського лідера.)

— А чому б вам не зустрітися з Молотовим або Вишинським? — спитали Гаррімана, заздалегідь знаючи, що він відмовиться од цієї пропозиції, протокол не дозволяє — дуже довго принижували відмаганнями.

— На жаль, я не можу більше чекати, поки пани Молотов чи Вишинський знайдуть час для зустрічі з Надзвичайним і Повноважним Послом Сполучених Штатів. Просив би доповісти маршалові, що зустріч з ним була б найбільш доцільною — в інтересах двох наших держав.

Сталін дожидався саме цих слів Гаррімана: гра, розпочата в кінці минулого тижня, входила в свою завершальну фазу.

По-перше, він, Сталін, доручив зробити публікацію про зрадника Гаррі Трумена, президента Америки, не комусь там, а Борисові Горбатову, єврею за національністю. Оскільки в Штатах під час війни значно збільшився вплив єврейських кіл у пресі, можна сподіватися, що далеко не всі газети за океаном виступлять проти публікації «Литературной газеты», а, навпаки, передрукують пасажі з опусу Горбатова, особливо республіканці, — вибори ось-ось, треба валити демократичного кандидата Трумена… По-друге, ця публікація є не що інше, як пробна куля у переорієнтації не тільки радянського народу, а й європейців на нового противника, на людину, яка відкинула ідеї Рузвельта, а отже, і всієї Великої Трійки, і, нарешті, по-третє, позиція Гаррімана після такої публікації допоможе виробити курс на майбутнє: як реагуватиме Вашінгтон на такі нищівні і не тільки такі удари? Кампаніями в пресі? Нехай. У нас їхньої преси не читають. А коли якимись санкціями? Якими саме? Де? Як скоро? З другого боку, мають відбутися серйозні події в Росії, час «братів і сестер» воєнної пори позаду, треба кінчати з неминучим лібералізмом, що носить на собі печать союзництва із Заходом; поговорили — і досить, настала пора роботи, суворої дисципліни, цілковитої однодумності, інакше Росію з руїн не підняти, народ треба тримати в руках, направляючи й контролюючи кожен крок.

Працівник секретаріату Сталіна сказав послу, що він доповість помічникові генералісимуса про його дзвінок негайно, попросив залишити телефон, пообіцявши зв’язатися протягом десяти хвилин. І — рівно через десять хвилин — подзвонив і запросив пана Гаррімана прибути в Кремль о вісімнадцятій тридцять.

… Гарріман увійшов до кабінету Сталіна із затиснутим у правому кулаці номером «Литературной газеты» — тоді вона виходила на чотирьох сторінках, як «Известия».

— Ви бачили це, маршале?! — спитав він, витягнувши руку з газетою.

— Здрастуйте, пане Гарріман, — підвівшись з-за столу, Сталін пішов йому назустріч. — Радий вас бачити, сідайте, будь ласка. Що питимете?

— Після цієї статті, — Гарріман кивнув на газету, все ще затиснуту в кулаці, — треба було б пити коньяк за упокій наших союзницьких стосунків.

— Ризиковано, — відповів Сталін. — Вам же доведеться складати телеграму в державний департамент, давати рекомендації Білому дому… Незручно, коли за океаном зрозуміють, що ви цю роботу виконували не тверезий… Щодо номера «Литературной газеты», то я йото прочитав тільки перед обідом…

— І яка ваша думка?

— Бачите, пане Гарріман, якби це було надруковано в «Правде» чи в «Известиях» — словом, у газетах, які належать партії та урядові, — повільно, немов зважуючи кожне слово, відповів Сталін, — ми серйозно покарали б головних редакторів за таку публікацію, можете мені повірити… Однак у нашій країні є лише одна газета, яка не підкоряється ні ЦК, ні Раднаркому… Це газета Спілки письменників… Звичайно, якщо ви внесете офіційний протест, ми зробимо цензуру ще жорсткішою, ще жорсткішим зробимо політконтроль… Але ж це саме те, за що нас так лають у вашій країні… Невже ви хочете, щоб ми закрутили гайки?

Гарріман якусь мить сидів, закам’янівши від гніву, а потім розсміявся, зрозумівши весь жах того становища, в яке він себе поставив: хіба йому, представникові демократичного світу, личить просити тирана почати нові чистки?! Навіть проти тих, хто написав пасквіль про президента? Коли він, Гарріман, наполягатиме на цьому, то, можна не сумніватися, кара звершиться, але світ буде поінформовано, що це сталося на настійну вимогу Сполучених Штатів.

— Ми не хочемо, щоб ви «закручували гайки», маршале. Та й, крім того, рано чи пізно різьба може стертися…

— У нас хороша сталь, — відповів Сталін. — Ми віримо в її надійність… І все-таки я обіцяю виконати ваше прохання: ми попросимо компетентні органи, що відають літературою, бути особливо уважними, хто може ручатися за те, яку штуку ще устругнуть літератори. Дякую вам за пораду…

… Ця розмова відбулася, коли Ахматову й Зощенка вже «викинули» з літературного життя країни; наближалася кампанія цькування «космополітів»; у великій політиці дрібниць не існує — думаючи про стратегію, не забувайте про тактику…