Ненаписані романи

6

Письменник Олександр Воїнов розповів мені дивовижну історію:

— У кінці листопада сорок першого мені дали тижневу відпустку після контузії і нагородження орденом. Поїхав у Куйбишев, там тоді була наша друга столиця. Зустрічаю на вулиці Кисельова, режисера кінохроніки на прізвисько «Рудий».

— Хочеш подивитися мій новий фільм? — спитав Кисельов. — Я знімав парад на Красній площі, коли виступав товариш Сталін.

— Звичайно, хочу.

І ми подалися до того будинку, де було виділено кілька кімнаток кінохроніці. В невеличкому залі для перегляду фільмів набилося повнісінько народу; кінострічку дивилися затаєно, чимало людей плакало; пухнасті сніжинки величаво й беззвучно лягали на бруківку Красної площі, на Мавзолей, на шинелі червоноармійців та командирів, на змарніле обличчя Сталіна та його соратників — Молотова, Ворошилова, Берія, Андрєєва, Кагановича, Калініна, Щербакова, Мікояна… Снігове безгоміння, тривожна тиша, чекання… Лише одне живе в усій панорамі: дихання людей; застуджені — ловлять повітря ротом; щасливчики у валянцях і в теплій білизні дірявлять студене повітря струменями білої пари з носа.

Апофеозом фільму був той момент, коли Сталін наблизився до мікрофона і виголосив свою коротку промову. Я уявив собі щастя червоноармійців мого батальйону, коли вони побачать ці кадри: Батько — в скромній солдатській шинелі, змарнілий, але такий рідний і любий, — розмовляє зі своїми Дітьми…

— Послухай, — спитав я Кисельова, жадібно вглядаючись в обличчя Вождя, — а чому в нього пара з рота не йде?

Кисельов закам’янів. Я відчув, як заклякло його плече; він немовби й не чув мого запитання, а мені тоді виповнилося двадцять шість, дипломатії навчений не був, свято вірив догмам: «нічого не таї в душі, питай про все, чого не зрозумів, товариші допоможуть розібратися в усьому».

— Ні, але чому все-таки у товариша Сталіна пара не йде з рота? — все ще дивувався я. — У всіх іде, а в нього ні…

Ззаду, з напружено-тривожної темряви, хтось вимогливо прошепотів:

— Хто це запитав?

Кисельов люто штовхнув мене коліном, закашлявся й показав очима на двері, встаючи зі стільця, шепнув, намагаючись пригасити свої слова надривним кашлем: «Іди за мною».

Я, здивувавшись, вийшов; у коридорі мене страшенно приголомшила мертвотна блідість Кисельова: «Негайно повертайся на фронт, — прошепотів він. — Забудь про цей перегляд! Нікому не кажи ні слова! Знаєш, хто про тебе зараз питав?! Біжи на вокзал, і щоб ноги твоєї тут не було! Я твого прізвища не пригадую: якийсь журналіст, і ти мовчи, що ми дружили, ясно?!»

З цими словами «Рудий» повернувся до залу. Я все ще не дуже розумів, що сталося, але те, який він був переляканий, як укрило дрібне ластовиння його пополотніле обличчя, як трусилися руки, підказало мені: «діло кепське, я доторкнувся до чогось забороненого, треба драпати».

І я побіг на вокзал, сів у перший-ліпший ешелон і повернувся на фронт, але мене мучило те, що ніхто не міг відповісти: «То чому ж не йшла пара з рота товариша Сталіна?»

… З режисером Кисельовим я познайомився влітку п’ятдесят сьомого в Кабулі, де працював перекладачем з пушту та з англійської на торгово-промисловому ярмарку.

Кисельов робив документальний фільм про цей ярмарок: престиж кінематографіста був тоді ще досить великий, він владно командував директорами павільйонів, перекладачами, гостями, організовуючи потрібні сцени: кілька разів я перекладав йому, коли він знімав епізоди з найповажнішими пуштунами.

Отоді я його й спитав: «То чому ж не йшла пара з рота товариша Сталіна?»

Минуло п’ятнадцять років, відколи він знімав легендарний парад, Сталін помер, прийшов час Хрущова, в країні настало нетривале потепління, люди почали помалу — зі страхом і недовірою — виживати з себе в’їдливий страх і звичну недовіру одне до одного.

Кисельов відповів мені не зразу: мулявся, поглядаючи на мене, ще зовсім молодого; потім раптом одчайдушно махнув рукою:

— Гаразд, розповім… Наркомкіно Большаков призначив мене відповідальним за зйомку параду на Красній площі… Честь велика… Зняли… У ту ж ніч проявили на Лиховому провулку… Кадри — чудові, але промова Сталіна на звукоплівку не записалася… Уявляєте?! Ні, ви собі цього уявити не можете… Це загибель не тільки всіх нас, усіх наших родичів та друзів, а й розгром кінохроніки: «злісний саботаж прихованих ворогів народу, що позбавили людство унікального документа…» Саме тоді я й почав сивіти, з тієї страшної хвилини, коли звукооператор, насилу ворушачи посинілими губами, сказав мені про це.

«Як таке могло статися? — спитав я його, прийшовши до тями. — Ти розумієш, що нас чекає? Ти розумієш, що ми — об’єктивно — ллємо воду на млин Гітлера?» — «Так, — відповів мій товариш майже пошепки. — Розумію… Але ж я не мав часу перевірити кабель, все робили в поспіху… Сніг… Мабуть, щось не спрацювало у з’єднувальних шнурах… Я за своїх хлопців ручаюсь головою, ти ж їх знаєш, більшовики, комсомольці…» — «Риков теж називав себе більшовиком, — відповів я йому, — а насправді виявився гестапівським шпигуном».

— Словом, — вів далі Кисельов, — я поїхав до голови комітету кінематографії Івана Григоровича Большакова. Той вислухав мене, зблід, походив по кабінету, потім, спинившись наді мною, спитав: «Які пропозиції? Хто винен у тому, що сталося?» — «Винен я. З мене й питайте. Пропозиція одна: сьогодні вночі поставити вигородку декорації в одному з кремлівських залів і зняти там товариша Сталіна». — «А як пояснити, що зйомку на Красній площі було зірвано?» — «Зйомку не зірвано. Кадри знято унікальні. Але через те що в нас не було часу заздалегідь підготуватися до роботи, один із з’єднувальних шнурів до мікрофона відійшов — сніг, все вкрилося льодом, — охорона без упину гнала наших людей до камери, далі від Мавзолею…»

Большаков знову походив по кабінету, потім зняв трубку «вертушки», набрав тризначний номер: «Товаришу Сталін, добрий вечір, турбує Большаков… Кінохроніка зняла чудовий фільм про парад на Красній площі… Однак через несподівані погодні умови звук вийшов неякісний. В інтересах кінематографа потрібно побудувати вигородку в Кремлі й зняти фрагмент промови у Грановитій палаті. Що? Вигородка — це частина Мавзолею, товаришу Сталін… Так… Саме так… На це піде тридцять хвилин, товаришу Сталін… Так, не більше… Добре… Вигородку ми побудуємо години за чотири… Сьогодні о третій? — Большаков подивився на мене розгублено: великий настінний годинник показував одинадцяту вечора; я рішуче кивнув, мовляв, встигнемо; нарком покашляв, потім протяжно відповів: — Краще б годині о п’ятій… Добре, товаришу Сталін, велике спасибі, о пів на п’яту знімальна група прибуде до Спаських воріт, будівельників і художників вишлють негайно…»

… Рівно о четвертій тридцять ранку двері Грановитої палати відчинилися і ввійшов Сталін. Мабуть, Большаков його вже попередив, Верховний був у тій самій солдатській шинелі, в якій виступав недавно: похмуро кивнувши знімальній групі, він піднявся на вигородку, збиту за ці години нашими художниками; я подав знак освітлювачам, вони включили юпітери; світло було сліпуче, несподіване; Сталін прикрив очі рукою, повільно вийняв з кишені текст виступу й почав говорити — в своїй неквапливій, оглядальній манері. Я дивився на нього зблизька, бачив, як він схуд, які важкі мішки в нього під очима, яке чітке ряботиння й сивина; обернувшись до операторів, я ледь помітно дав знак; вони зрозуміли, треба уникати крупних планів. Вождю це могло нз сподобатись, народ звик до зовсім іншого обличчя Верховного: широко випростані груди, чорні вуса, примружена у смішливість очей; а тут, у Грановитій палаті, на дерев’яному помості, що зображав Мавзолей, стояв згорблений, стомлений старик.

… І в цю коротку мить, коли я обернувся до операторів, мій колега, який відповідав за звукозапис, показав руками, що й зараз, у цьому величезному, порожньому залі, коли розмірено скрекотали камери і юпітери палили обличчя Сталіна, текст Верховного так само не йде на плівку… Вмить занудило в грудях, перекриття палати почало падати на мене, задуха здавила горло, і я раптом відчув свою нікчемну, мізерну малість. Навіщо було віддавати життя за те, щоб рватися вперед і нагору?! Жив би собі тихенько й непомітно! Помер би дома, біля рідних, не прирік би їх на грядущу муку й страхіття! Але ж саме в хвилину відчаю, в кризовій ситуації, рішення приходять миттю… Коли Сталін закінчив читати виступ, зняв кашкета, витер спітнілий лоб і неквапливо пішов до виходу з Грановитої палати, я оббіг Большакова, який супроводжував Верховного й сказав: «Товаришу Сталін, вам доведеться прочитати виступ ще раз…» Ніколи не забуду, як перелякався Большаков, він не міг приховати свого страху; ніколи не забуду й реакції Сталіна: «Це ж чому»? Він спитав мене, не підводячи очей, голосом, сповненим стомленої байдужості.. І я, дивлячись на Большакова, немов гіпнотизуючи його, благаючи не видавати моєї вимушеної брехні, відповів: «У кінематографі заведено робити дубль, товаришу Сталін». Верховний нарешті повільно підвів на мене свої очі; вони лише віддалік здавались усмішливими й батьківськими; коли я побачив їх зблизька — жовті, ворушкі, тривожні, — мені стало моторошно. Сталін поволі обернувся до Большакова; обличчя наркома стало мов виліплене — прочитувався кожен мускул; але він згідливо кивнув, хоч не проронив жодного слова. Поволі обернувшись, Сталін попрямував до вигородки, під гаряче світло юпітерів. Я підбіг до звукооператора, шепнув, щоб він Ще раз перевірив усі з’єднання, підійшов до мікрофона; постукав пальцем; звуковик обм’як у кріслі і щось схоже на усмішку торкнуло його безкровні губи — все гаразд, пішло! А в моїй голові промайнула шалена думка: «От якби попросити — «Товаришу Сталін, скажіть-но: раз-два-три, проба!» І я подумав: а він же виконав би моє прохання — важливо було лише вимовити тоном наказу…

… Дубль вдався; Сталін так само, як і першого разу, не прощаючись ні з ким, повільно пішов до виходу; я дріботів слідом за Большаковим, котрий ішов, як завжди, на півкроку за Йосифом Віссаріоновичем. Уже біля дверей Сталін жорстко посміхнувся: «І в кіно самі тільки макіавеллі?»

Ці дивні слова Сталіна, які так запам’яталися Кисельову, не давали мені спокою; я шукав відповіді на запитання: «чому саме макіавеллі?»

Шукав і не міг знайти.

… У 1965 році письменник Лев Шейнін (у минулому помічник Вишинського) подзвонив мені з Кунцевської лікарні: «Ви хотіли поговорити з Вячеславом Михайловичем Молотовим? Він тут, разом з Поліною Семенівною, приїжджайте, я вас познайомлю».

За годину я був у Шейніна в палаті. Невеличкий, кругленький, він працював — після звільнення з Лефортовської тюрми — головним редактором «Мосфільму». Шейнін був людиною доброзичливою, він завжди поривався до людей. Але в розмовах був стриманий: як-не-як саме він, помічник Генерального прокурора Союзу, прибув разом зі Сталіним до Ленінграда на другий день після вбивства Кірова. Про Вишинського якось говорив мені, коли ми прогулювалися по алеях нашого письменницького селища в Пахрі: «Це людина загадкова, не варто про нього, час ще не наспів». А іншим разом, теж на прогулянці, сміючись, заговорив: «Коли мене привезли до Лефортово, я сказав слідчому: «Як буде боржомі, підпишу все, що попросите, про мою, особисто мою шпигунську роботу», — я ж знав, що кінець один… А втім, я ще не втрачав ілюзій. Черток у цьому смислі виявився найрозумнішим». — «Хто такий Черток?» — «Це слідчий Льва Борисовича Каменєва… Чудовисько було, а не людина… Він таке собі дозволяв, працюючи з Каменєвим… Словом, коли прийшли і по нього, а це сталося через місяць після розстрілу Каменєва, він крикнув: «Я вам не Каменєв, мене ви не зламаєте!» — і стрибнув з балкона». Я спитав: «Чому?» Шейнін підвів на мене свої очі-маслини, тяжко зітхнув і відповів: «Любий, не ворушіть ви цього, не треба, так буде краще для вас…»

… Саме він, Шейнін, і завів мене у велику палату державного пенсіонера СРСР, колишнього члена партії Молотова і його дружини, ветерана партії Жемчужиної. Розмова була світська; Молотов жартував, говорив, що, прочитавши мою «Петровку, 38», він тепер з острахом гуляє по вулицях, розпитував, над чим я працюю, як почав писати, чи має щось спільне з моєю долею персонаж із моєї повісті «При виконанні службових обов’язків» молодий пілот Павло Богачов, який виховувався в дитячому будинку, куди його відправили після розстрілу батька; коли я попросив дозволу ще раз зустрітися (я тоді готувався до роману «Майор Вихор»), він погодився, написав свій домашній телефон, але попросив, щоб я його нікому не давав.

Проте подзвонив я до нього лише через рік: то він їздив на курорт, то я мотався по країні, працюючи в архівах.

Перший раз я прийшов до нього на вулицю Грановського, коли Поліни Семенівни вже не було на світі; ми сиділи в невеличкому кабінеті Молотова, обстановка якого наче була взята із фільмів тридцятих років: крісла, обтягнуті сірою парусиною, стіл із зеленим сукном, маленьке погруддя Леніна, у вітальні — книжки в скромних шафах, китайський гобелен і портрет Енгельса в дерев’яній рамці.

Молотов розповів кілька епізодів, пов’язаних з січнем сорок п’ятого, коли Черчілль звернувся до Сталіна по допомогу під час Арденнського наступу німців, проаналізував розклад тодішніх політичних структур — як він уявляв; потім, усміхнувшись, сказав, що вже тоді Сталін практично «не затягувався, набивав люльку «Герцеговіною Флор», але тютюном тільки пихкав». Не знаю чому, але саме тоді я вирішив спитати його про Макіавеллі.

Молотов пильно подивився на мене своїми очима-буравчиками, зняв на мить пенсне, потер повіки й відповів, чітко сформулювавши:

— Захоплення Макіавеллі симптоматичне, бо свідчить про сповзання в реакцію.

… Я вже знав тоді, що в тридцять шостому році певний час позиції Молотова були хисткі, бо ні Каменєв із Зінов’євим, ні П’ятаков не назвали його імені серед тих, хто «підлягав знищенню»; було перелічено практично всіх найближчих соратників вождя — М. І. Єжов, Г. К. Ордячонікідзе, К. Є. Ворошилов, А. М. Каганович, але Молотова серед них не було. Лише після того як убили Серго і Молотов виступив на лютнево-березневому Пленумі ЦК, його ім’я занесли до списку майбутніх «жертв» на третьому процесі у «справі» Бухаріна й Рикова.

Знав я тоді й те, що над Молотовим нависли хмари й напередодні смерті Сталіна — дружину заарештували як «ворога народу», а його самого відтрутила на третій план група Маленкова-Берія. Тому мене потрясла та неприхована ніжність, з якого він вимовляв ім’я Сталіна; ніжність була якась юнацька, екзальтована, він начебто випинав її, хоч Молотов, здавалося, не був людиною пози.

— А як Сталін ставився до Макіавеллі? — спитав я, побоюючись його реакції, бо ризикований перетин імен часом викликає у політиків (особливо з приставкою «екс») непередбачену реакцію.

Молотов відповів стримано:

— Сталін розумів, який чужий самому духові нашого суспільства склад думок цього філософа. Сталін говорив правду, а Макіавеллі завжди шукав шлях, щоб брехню зробити правдою, — і, подумавши якусь мить, він сказав: — А втім, бувало навпаки…

… Перший том Зібрання творів Макіавеллі видала «Академія» в Москві та Ленінграді малесеньким тиражем у тридцять четвертому році; другий том так і не опублікували, бо передмову написав Каменєв, а його — невдовзі після вбивства Кірова — заарештували. Хоч у передмові Каменєв і наголошував, що одна з хибних ідей Макіавеллі — це відторгнення моралі від політики і що — наслідуючи флорентійця — найвищий смисл людського існування полягає лише в роботі на благо держави, але при цьому радив пам’ятати: ідеал держави — це республіка; Стародавній Рим дав приклад такого суспільства, де кожен громадянин натхненно боровся і відповідав за престиж і честь батьківщини, бо мав на те право, гарантоване Законом; однак республіка став фікцією, коли влада вбиває в народі чесноти й особисту гідність, воліючи правити страхом і терором.

Будучи за освітою теологом, Сталін знав толк в осмисленні закладеного між рядками; він вважав, що випуск тому Макіавеллі з передмовою Каменєва спрямований проти нього, диригента терору, який починався.

Саме тому на процесі Каменєву й поставили в провину — нарівні з підготовкою замахів та антирадянською боротьбою — видання книжки Макіавеллі.

Сталін досить довго думав і про те, щоб вписати в показання Зінов’єва фрази про «шкідницьку» книжку Займовського «Крилате слово» з передмовою того ж Каменєва, в якій він твердив: «Автор зовсім недостатньо використав нелегальну, підпільну пресу епохи царизму, а також «крилаті слова», створені революційною епохою. Але це не особиста помилка автора, а скоріш наша спільна біда. Хіба ми можемо сказати, що належною мірою вивчили — чи хоча б вивчаємо — підпільну пресу, її історію, її працівників, прийоми, мову? Звичайно, ні!»

Сталін добре розумів, що коли — за Каменєвим — читачі почнуть «вивчати підпільну пресу», то здебільшого довелося б згадувати імена тих революціонерів, яких тепер, за його, Сталіна, вказівкою, оголосили «ворогами народу».

Саме тому про передмову Каменєва до «Крилатих слів» і не згадували на процесі; ще далеко не всі книжки заборонили й вилучили з бібліотек, ще не до кінця було вбито пам’ять — треба чекати.

Не можна було згадати й «Замогильні записки» Печеріна, видані також з допомогою Каменєва. Як звалити на нього вину за книжку професора Петербурзького університету, який утік на захід ще 1837 року, коли доведеться зачитувати уривки з неї?!

Як же Генеральному прокуророві Вишинському процитувати: «Я був певен, що якби лишився в Росії, то… потрапив би до Сибіру ні за що ні про що. Я тікав, не оглядаючись, аби зберегти в собі людську гідність!»

(Спробуй додумайся, царський цензоре, що Лермонтов дав своєму улюбленому героєві ім’я першого втікача з Росії! Спробуй, розгадай письменницьку хитрість: поставив дві крапки над «е», та й годі — «Печерин», а не зрадник «Печерин»!

Мистецтву, чи вмінню, вивчати російську прозу треба допомагати комп’ютерами, хоча, я думаю, навіть комп’ютер не зможе підрахувати всіх тих трагічних компонентів відчаю, надії, благання, страху, любові, що краяли серця тих літераторів, кому господь дав розум, — від нього в нас горе, від чого ж іще?!

… А втім, певні висновки під час підготовки процесу колишніх друзів, Каменєва і Зінов’єва, було зроблено: Сталін заборонив видання «Бісів» і «Щоденника письменника», як і перевидання Макіавеллі, не кажучи вже про заборону публікації кількох праць Енгельса про російську історію, з одного боку, а Соловйова — з другого.)

… Серед режисерів, що їх Сталін високо цінив, був і Чіаурелі; той докладно розповідав йому про «технологічний процес» створення фільму; тому Верховний знав, що в документальних стрічках «дублів» не роблять, на те вони й документальні, одним словом — «хроніка».

Большакову — на черговій зустрічі — Сталін сказав: «А цей ваш режисер, що знімав у Грановитій палаті, смілива людина… Таких треба б посилати на бойові ділянки — не підведе».

Але Кисельов вижив, йому не судилося загинути, хоч мав би: макіавеллі страшні не тільки в політиці, а й у кіно.

Олександра Воїнова від арешту врятувало поранення, коли його все-таки знайшли, він лежав у госпіталі, думали — не встане.

А він — устав.