Ненаписані романи

2

… Я ніколи не забуду рук Сталіна — маленькі, старечі вже, ласкаві…

Дзвінок «вертушки» пролунав близько одинадцятої; батько підійшов до апарата — точнісінько такий, який стояв у ленінському кабінеті, копія з фотографії Оцупа.

— Слухаю.

— Бухаріна, будь ласка.

— Його немає, — відповів батько, який саме чергував у кабінеті редактора «Известий».

— А де він?

— Мабуть, зайшов до Радека.

— Спасибі.

Голос був знайомий, дуже глухий, тихий.

За дві хвилини знову подзвонили:

— Бухарін ще не повернувся? У Радека його немає…

— Наберіть номер через десять хвилин, — відповів батько, — я пошукаю його в редакції.

Але батько знав, що Микола Іванович поїхав до Нюсі Ларіної, своєї юної, красивої дружини, матері маленького Юрка: пізня дитина — народилася, коли Бухаріну виповнилося сорок сім, копія батька, таке ж лобасте, гостроносеньке, голубооке.

Відповідати по «вертушці», що редактора немає на місці, — неможливо: керівники партійних та урядових відомств могли роз’їжджатися по домівках лише після того, як товариш Сталін вирушав на дачу; а це було о другій-третій ранку, коли на вулицях немає людей, абсолютна гарантія безпеки під час переїзду з Кремля за місто.

Тому батько вирішив — від гріха подалі — піти з кабінету, де стояла «вертушка». Тим паче, що в друкарні у чергового редактора Макса Кривицького виникли якісь запитання, є виправдання: перед самим собою, не перед кимось…

Повернувся він десь близько третьої, ліг на диван, підклавши під голову маленьку подушечку Миколи Івановича, — той привіз її з Америки, спав на ній у тюрмі, куди його посадили в сімнадцятому: не хотіли пускати в Росію, знали, що ця людина може стати однією з пружин нової революції, боялися…

О третій годині знову пролунав дзвінок «вертушки». Голос був той самий, тихий, глухий:

— Алло, пробачте, що я вас так пізно турбую, це Сталін говорить…

Батько, охоплений дзвінкою гордовитою радістю, сказав, що він щасливий чути Йосифа Віссаріоновича, які будуть вказівки, що треба зробити?

— Бухаріна, мабуть, у редакції вже немає? Нехай відпочиває… Тим більше, сьогодні вже неділя… Ваше прізвище? Хто ви?

Батько відповів, що він помічник Бухаріна, заступник директора видавництва «Известий».

— Ви в курсі тієї записки, яку Бухарін послав у Політбюро? — запитав Сталін.

— Ми готували її проект разом з Василем Семеновичем Медведєвим.

— А — не Бухарін? — Сталін ледь усміхнувся.

— Микола Іванович попросив нас зробити лише економічні розрахунки, товаришу Сталін.

— Завтра о третій годині приїжджайте до мене на дачу, вас зустрінуть, передасте Бухаріну й редколегії мої міркування з приводу записки…

… Я чітко пам’ятаю, як батько посадив мене в свій маленький «фордик» — подарунок Серго Орджонікідзе за організацію виставки «Наші досягнення до XVII партз’їзду». Називали цю машину «для молодожонів з тещею», бо спереду було два місця для шофера й пасажира, а ззаду відкидався багажничок, куди міг уміститися третій; от журналісти й жартували: «Там сидітиме теща з парасолькою, щоб не промокли під дощем», — «фордик» же був відкритий, без даху…

… Через вісімнадцять років, у січні п’ятдесят четвертого, коли вирок у справі батька, засудженого Особливою нарадою на десять років тюремного ув’язнення у Владимирському політичному ізоляторі, було скасовано і його повернули в Бутирку, мене викликав полковник Мельников, який став — під час повторного розслідування — другом батька.

— Обшук робили тільки у вашій квартирі? — спитав він.

— Так, — відповів я.

— А в бабусі, де в ту ніч ночував батько, обшуку не було?

— Не було.

— Скажіть, а якісь батькові документи могли лишитися у вашої бабусі?

— Які саме?

Мельников помовчав, потім глянув на мовчазного сусіда по кабінету, розім’яв цигарку і нарешті відповів:

— Ну от, зокрема, одним із пунктів обвинувачення вашого батька було те, що Бухарін подарував йому автомобіль… А ваш батько запевняє, що його преміював особисто товариш Орджонікідзе…

— А хіба не можна послати запит у архів Наркомважпрому?

— Наркомважпрому немає, і архіву немає, — відповів Мельников. — Я пробував…

Я згадав п’ятдесяті, ніч двадцять дев’ятого квітня, коли підполковник Кобцов керував групою, що приїхала забирати батька, згадав, як на підлозі квартири валялися книжки, документи, записки, фотографії, згадав, як біля моєї лівої ноги лежав папірець: наказ по Наркомважпрому про нагородження батька автомобілем, підписаний Серго, згадав, як, боячись самого себе, я обережно підсунув підбором цей папірець під тахту, а потім, коли обшук кінчився, всі документи й фотографії батька (з Серго, з генералом Берзаріним у Берліні, з маршалом Говоровим, з Костянтином Симоновим, з Ворошиловим) забрали, а кімнату опечатали, я вночі відчинив кватирку, вліз у колишній кабінет і витяг з-під тахти цей наказ Серго — все, що в мене відтоді лишалося від пам’яті…

— А що, коли я вам знайду цей документ? — спитав я Мельникова. — Це багато в чому допоможе справі?

— Багато в чому. Відпаде одне з найсерйозніших обвинувачень: погодьтеся, подарунок від троцькістського диверсанта Бухаріна не прикрашає радянської людини…

… Отже, батько посадив мне в свою машину, був він тоді в чорній косоворотці з білими гудзиками, в коричневому піджаку, мав тоді двадцять дев’ять (одноліток з моєю старшою дочкою Дунечкою. Хай бог боронить їхнє покоління від повторення страхіття тих років) і щасливо шепнув:

— Синку, я їду до товариша Сталіна!

Яким же натхненним було його обличчя, коли він шепнув мені це, скільки в ньому було хлоп’ячого щастя й невимовної гордості від того, що він побачить «фельдмаршала революції», «вождя народів», «творця нашого щастя», «батька всіх одержаних нами перемог»…

… Лишивши машину біля воріт сталінської дачі, назвав своє ім’я, незграбно відповів на привітання людей з особистої охорони Сталіна, які, виструнчившись, відкозиряли йому, батько попросив їх наглядати за мною: «нехай хлопчик пограється поряд, аби тільки далеко не відходив, гаразд?»

… Через вісімнадцять років, повернувшись із тюрми, він розповів мені все, що сталося далі, — в подробицях.

По піщаній доріжці до будинку Сталіна його супроводжували двоє у формі; Сталіна батько побачив здалеку: той обкопував молоде грушеве деревце, робив він це не кваплячись, вкрадливо і водночас загонисто натискуючи маленькою ногою на гострий заступ, що входив на штик у масну, вгноєну землю.

— Знаєш, — говорив мені батько, — в його постаті, особливо коли він налягав на заступ, відчувалася неабияка сила; він працював з насолодою, і щось неприродне було в його єднанні з жирною землею, тим більше що поряд стояли легкі плетені меблі: столик і три крісла; на столику лежав ранковий номер «Известий», притиснутий ножицями, коробкою «Герцеговіни Флор», люлькою й сірниками.

— Сідайте, — Сталін кивнув на крісло, немов спиною помітивши, що батько підійшов до нього.

Увігнавши заступа в землю, він обернувся, витяг хусточку, витер маленькі руки, сів поруч, неквапом набив люльку тютюном «Герцеговіни» і сказав:

— Ми в Політбюро ознайомилися з запискою Бухаріна… Він пропонує знизити ціну газети з п’ятнадцяти копійок до десяти, тому що збільшився тираж, газета стала популярна в народі… Передайте редколегії, що це наївна пропозиція… Треба просити Пе-бе не знижувати вартість номера, а підвищувати її… До двадцяти копійок… Так ми вирішили… Можливо, Бухарін погодиться з нашою думкою… Я просив би також передати редколегії ряд моїх міркувань і з приводу верстки номера… Вона поки що залишає бажати кращого, занадто недисциплінована, різностильна, точніше кажучи… Ви урядовий офіціоз, тому, якщо перша шпальта трохи сухувата, треба, щоб вона вибухала зсередини — темою передовиці, наприклад. Не бійтеся гострих тем, більше критики, справедливої критики… Газета мусить бути єдиним цілим — це ази пропаганди і агітації. Тому, по-друге, на наступній полосі має бути фейлетон, публіцистика, що розвиває основні тези передовиці. І не бійтесь, нарешті, і на третій полосі, де друкують іноземні матеріали, заверстати щось, пов’язане з основною темою номера… Ну а четверта — у ваших руках, шукайте в ній свою «ізвєстінську» індивідуальність… Оце, власне, і все…

— Спасибі, товаришу Сталін, я передам редколегії всі ваші побажання.

Сталін помітив, що батько хоче встати, за мить перед тим, як він вирішив підвестися з крісла.

— Заждіть, — пихнув він люлькою. — У мене до вас в кілька запитань…

— Слухаю, товаришу Сталін…

— У вас діти є?

— Так, товаришу Сталін, є.

— Скільки?

— Син — Юлька…

Саме в цю хвилину до Сталіна підійшов високий крутолобий чоловік, схилився до нього:

— Дзвонить Калінін… З приводу сьогоднішнього заходу… Що сказати?

Сталін повагом пихнув люлькою, поклав її на стіл, підвівся й пішов до будинку. Його не було хвилин п’ятнадцять; коли повернувся, обличчя трохи зблідло, усмішливих зморщок навколо очей не було, жорсткіше окреслювався рот під сивуватими вже вусами.

— Важко утримувати дитину? — спитав Сталін, немов весь той час, поки говорив з Калініним, пам’ятав відповідь батька.

— Ні, товаришу Сталін, не важко.

— Ви скільки одержуєте на місяць?

— Партмаксимум, кремлівку…

— А дружина?

— Вона бібліотекар… Заробляв сто десять, ми забезпечені…

— Добре, а ви могли б утримувати двох дітей на цей ваш максимум?

— Так, товаришу Сталін, зміг би!

Сталін, всміхнувшись, подивився на батька, але очі були холодні, жовті:

— У грузинів є прислів’я: «один син — не син, два сини — півсина, три сини — син»… Змогли б утримувати на вашу зарплату трьох дітей? Чесно відповідайте, говоріть одверто…

— Звичайно, товаришу Сталін, змогли б…

Сталін, не одводячи очей, дивився на батька, спитав:

— Чого це ви ногами човгаєте? В туалет хочеться?

— Ні, спасибі, товаришу Сталін… Просто у мене в машині син залишився, тому я трохи хвилююсь…

— А чому ви не привели його сюди? Хіба можна кидати дитину? Сходіть по нього…

… Я пам’ятаю великі селянські руки батька, пам’ятаю, як він пригорнув мене до себе, пам’ятаю, яке гаряче було в нього обличчя, пам’ятаю його захоплений шепіт:

— Зараз ти побачиш товариша Сталіна, синку!

… А я не зміг підвести очі на вождя, бо врочисте, заціпеніле, боязке збентеження охопило мене…

Але зате я побачив його маленькі руки, відчув їхнє ласкаве тепло. Сталін легко підняв мене, посадив на коліна, погладив по голові і, кивнувши на газету, що лежала на плетеному столику, сказав батькові:

— Цей номер «Известий» візьміть з собою… Тут в ряд моїх зауважень по верстці… Може, знадобляться Бухаріну й Радеку… Щасливої дороги…

… Кортеж «паккардів» обігнав нас біля в’їзду в Москву — Сталін повертався в Кремль.

У цей же час, тільки з іншого боку, до Кремля в’їхала машина із заштореним склом, в якій сиділи Каменєв і Зінов’єв: їх привезли з внутрішньої тюрми для зустрічі зі Сталіним та Єжовим: учора вони нарешті — після дворічного ув’язнення — погодилися писати сценарій свого процесу, який закопає Троцького, доведе його фашистську суть, — за це, як їх запевнили, їм збережуть життя, а малолітніх дітей випустять з тюрми.

… А коли було прийнято указ, що забороняв аборти, я пригадую, як батько захоплено говорив усім, хто приходив до нас:

— Який же він мудрий, наш Коба, як чудово він готує рішення! Спочатку радиться з рядовими працівниками, з’ясовує всю правду, а вже потім санкціонує указ держави! Ми непереможні нерозривністю зв’язку з вождем, у цьому наша сила!

Усі, звичайно, з ним погоджувались.

А Бухарін, поглядаючи на батька з сумною усмішкою, його захоплення ніяк не коментував, мовчав.

Тільки дядько Ілля, один з наймолодших наших комбригів, похитав головою:

— Сеню, чого ти, як тетерук, заливаєшся? Ти хоч знаєш, де аборти забороняють? Лише в католицьких країнах! Там, де останнє слово за церквою. У них за аборт у тюрми саджають, а комуністи підтримують жінок, які виступають за те, щоб не влада, а вони самі вирішували, що їм робити… Кому охота жебраків та нещасних плодити?!

Батько пополотнів і рвучко підвівся:

— Що, повторення двадцять сьомого року захотів?! Не терпиться?!

… Тоді, в листопаді двадцять сьомого, після розгону демонстрації опозиціонерів — батько брав у ній участь, — брати побилися.

Жили вони на Нікітській, будинок цей тепер знесли; довгий коридор, закладений полінцями, — ще топили печі; зачаєні комуналки з товстими дверима — до революції тут містився бардак, гріховна любов вимагає тиші. Кімнатка діда й баби була малесенька, метрів десять, курити виходили в коридор, тут і зчепилися, коли Ілля, вислухавши захоплену розповідь батька, похмуро мовив: «Чого ж ти раніше Каменєва не тяг за ноги з трибуни, коли його портрети на демонстрації виносили? Як скажуть «ату!», так і кинулись…» — «Ти на кого?! — батькові перехопило подих від гніву. — Ти кого захищаєш?! На кого голос піднімаєш!» — «Та ні на кого я голос не піднімаю… Голова в тебе є? Є. Ну й думай нею, а не повторюй чужих слів, як папуга».

Батько тоді схопив поліно. Ілля легко вибив те поліно в нього з рук, заломив кисть за спину, повернувся й поїхав до себе в Люберці, він був там начальником НКВС. Відтоді брати два роки не розмовляли, тяжко переживаючи сварку.

Помирилися на похороні спільного друга, Василя Сироткіна, його зарізали, коли він був у відрядженні по колективізації, винних не знайшли, а двоє сиріт у нього лишились, Нюра й Зіна, погодки.

… Після того як в «Известиях» почали друкувати. повідомлення про розстріл троцькістсько-фашистських наймитів Каменєва і Зінов’єва (заступника Леніна по Раднаркому і голови Комуністичного Інтернаціоналу), обличчя Бухаріна стало жовте, змарніле; він ліг на землю (це було на Памірі), узяв свічку, затис її в руках, склав їх на кволих грудях і, подивившись на батька, посміхнувся:

— Семене, я схожий на покійника?