Ненаписані романи

7

Улітку сорок другого Сталін — після розмови з Черчіллем — затребував гітлерівську кінохроніку, наголосивши, що хоче бачити «все, а не цензуровані огризки, мені політконтроль не потрібний».

Переглянувши сцени радісно-схвильованого прийому, який влаштували солдати й офіцери вермахту фюрерові зовсім близько від лінії фронту, він викликав народного комісара внутрішніх справ JI. П. Берія:

— Ваша служба заздалегідь знала про дату приїзду Гітлера в окопи?

Берія відповів, що приліт Гітлера на фронт був зовсім несподіваний, заздалегідь не підготовлений, певний експромт, тільки тому «мої люди в Швейцарії не встигли нас поінформувати».

— І це вам здається нормальним? — запитав Сталін. — Розвідка, яка «не встигає поінформувати», недорого коштує… Ваш лібералізм щодо заарештованих, коли ви прилетіли до Москви, в тридцять восьмому, був виправданий: той, хто змінив Єжова, зобов’язаний бути справедливим… Думаєте, мені не писали, що ви санкціонували перегляд багатьох справ? Гадаєте, не сигналізували, що на Особливій нараді ви пропонували давати обвинуваченим мінімальні строки замість максимальних? Але ж це злочин вважати, що лібералізм у ставленні до нероб-нелегалів, які відпочивають у Женеві, в дні битви народів допустимий і виправданий.

Сталін поволі підвів на Берія побілілі очі — явна ознака роздратування; коли Верховний гнівався, зіниці зникали, немов розчинялися в розмитій жовтизні.

… Уперше Берія помітив це, коли остаточно перебрався до Москви. Вночі, після довгої розмови про те, як треба «вибрати» з Німеччини нелегалів, щоб не дратувати Гітлера після укладення договору про ненапад, Сталін неквапливо походив по кабінету, потім вийняв з шухляди стола папір — аркушик у клітинку, списаний чітким і, як здалося Берія, дитячим почерком.

— Ознайомтеся, — кивнув Сталін на лист.

Берія протер пенсне замшею, котру завжди носив у лівій нагрудній кишені, взяв аркуш, перебіг очима рядки, пропустивши перші, обов’язкові, де писали, що Сталін — честь, розум і серце країни, великий геній, друг усіх знедолених і таке подібне. Зупинився на третьому абзаці: «Коли нашого чудового диригента, народного артиста Грузії Мікеладзе привезли в кабінет Берія, він уже був сліпий, бо на допитах йому вибили очі, вимагаючи зізнання в тому, що він разом з поетами Паоло Яшвілі і Тіціаном Табідзе належав до диверсійно-шпигунської групи, якою керував з Парижа лідер меншовиків Ной Жорданія та якийсь полковник гестапо.

Мікеладзе втягли в кабінет тов. Берія JI. П., і той сказав: «Диригенте, вас викрили, у нас досить матеріалів, щоб розстріляти вас і без офіційного зізнання! Але невже ви не хочете полегшити совість, вискоблити себе перед народом?!»

— Товаришу Берія, — відповів великий музикант, — я ні в чому не винен, і вам це добре відомо!

— Звідки ти дізнався, що я — Берія?! Ти ж сліпий?

— У мене абсолютний слух, Лаврентію Павловичу. Я впізнаю будь-яку людину по голосу…

І тоді Берія А. П. сказав тим, хто привіз до нього генія грузинського народу:

— То вбийте йому цвяхи у вуха, щоб він не міг нікого впізнавати по голосу!

І це зробили з Мікеладзе. І Батьківщина втратила одного з кращих своїх синів…»

Берія, щоб виграти час, заходився читати листа вдруге, але Сталін сказав:

— Покладіть папір, його нема чого двічі читати… Те, що написано, — правда?

Берія миттю зметикував: якщо Сталін викличе сюди тих трьох, які були в кабінеті, коли він розмовляв з Мікеладзе, вони неминуче розваляться. Тому відповідати треба правду, замотивовану правду.

— Так, — відповів Берія, — це правда, товаришу Сталін… Мікеладзе, Яшвілі й Табідзе прилюдно обговорювали те, як я «перекроїв історію, приписавши Сталіну ті революційні заслуги, яких він не мав». Більше того, вони також говорили, що «вбивство Авеля Єнукідзе і Камо санкціоновано Сталіним, котрий знищує тих, хто працював на Кавказі на початку століття…» І ще: вони повторювали слова колишнього поліцмейстера Басилашвілі, який розповідав, що нібито «Сталіна вперше заарештували не як полум’яного революціонера-ленінця, а як… Робін Гуда, що зухвало грабував багатіїв… І тільки у в’язниці, під впливом Ладо Кецховелі він примкнув до соціал-демократії, і з того часу експропріював гроші для партії…»

— Вам краще, ніж будь-кому, відомо, звідки йде ця плітка… Мене не обходять плітки, я їх про себе чув немало… Мене непокоїть інше: як могло статися, що інформація про факт з Мікеладзе, — Сталін кивнув на лист, який лежав на столі, — дійшла до людей? Так, так, до людей, Берія! До багатьох людей! Думаєте, у відділі листів ЦК про це не говорять?! В їхніх родинах? У родинах їхніх друзів?? Думаєте, про це не говорить Грузія? Мене в усій цій справі найменше цікавите ви! Мене непокоїть престиж моїх колег, що рекомендували Берія на посаду наркома внутрішніх справ… Словом, я даю вам три дні для того, щоб цей факт, — він знову бридливо кивнув на лист, — перестав бути фактом… Коли щось робите, доводьте до кінця. У нас в Росії грузинські штучки не проходять, Берія. Ясно?! Чи, може, ви такою вседозволеністю вирішили похвалитись, який ви близький до Сталіна? Особливо після того як випустили книжку про історію більшовицьких організацій Закавказзя?! Може, це не випадок, а організована комбінація?! Може, ви забули, що напередодні слідства у справі Каменєва було прийнято постанову, яка забороняла піддавати тортурам опозиціонерів?!

Берія опустив очі, боячись, що Сталін прочитає його: всім було добре відомо, що два роки Каменєва й Зінов’єва годували солоною рибою, не давали води й тримали в камерах, де навіть у спеку топили печі… Зінов’єв валявся на підлозі, почалися кольки в печінці, на цьому його й зламали, потім здався Каменєв. Про яку постанову говорить Коба, він же знає все, абсолютно все!

Ось тоді вперше Берія й затаїв у собі ненависний жах до цієї людини, але притлумлений непорушною плитою магічного схиляння перед нею.

І ось тепер, через три роки, походивши по кабінету, Сталін роздратовано кинув:

— По-перше, весь радіозв’язок з вашими нелегалами необхідно припинити, починаючи з сьогоднішнього дня… Аж до моєї вказівки… І по-друге, післязавтра я виїжджаю на фронт, у район Ржева, нехай Сєров підготується…

… Він нікому не вірить, подумав Берія; він заборонив зв’язок з резидентурами, щоб ми не передали їм про його виїзд із Москви, він не дав мені часу на підготовку, аби факт його поїздки не став відомий будь-кому. І Ржев вибрав недаремно: мабуть, саме для розмови про становище на Північно-Західному фронті він учора викликав не тільки Штеменка, а й Шапошникова з Голіковим, які привезли звідти двох командармів.

… Наступного дня вранці генерал Іван Сєров відправив під Ржев ешелон з батальйонами охорони — «для проведення маневрів в умовах бойової обстановки»; викликав до штабу всіх особістів фронту: «Конче потрібно обговорити питання, пов’язані з переформуванням частин особливого призначення».

У той же день до Ржева прибуло ще три ешелони: охорона почала патрулювати всі дороги — польові також — у радіусі ста кілометрів.

А назавтра туди приїхав Сталін; його відвезли на околицю розбомбленого міста і поселили в будиночку, що чудом уцілів; Сєров вибачився:

— Товаришу Сталін, біда, та й годі з водопроводом… Туалет у дворі, там же й умивальник…

— А де, по-вашому, оправлявся Сталін у Туруханському краї? — посміхнувся Верховний. — У ванній кімнаті?

Ранком він вийшов з просторої хати, підійшов до умивальника, прикріпленого до старого в’яза. Не поспішаючи, намилив руки, старанно помив їх, а потім обличчя; страшенно любив суничне мило; вперше користувався ним у Берліні, в дев’ятсот сьомому році, коли, зокрема, допомагав Литвинову й Красіну готувати операцію — врятування Камо з в’язниці… Золота людина був Камо, таких більше немає; трагічно, але його смерть була угодна історії, бо він знав усе; тим паче, просився до хворого Леніна саме тоді, коли той хотів об’єднатися з Троцьким проти нього, Сталіна. Хоч заповіт Леніна було запечатано в п’яти конвертах, Генеральний секретар знав його зміст; дружина Надія Аллілуєва працювала в секретаріаті Ілліча, там про це говорили, двічі обмовився Каменєв… Зробити подарунок Троцькому, дати йому змогу дізнатися про своє минуле — неприпустимо; саме тоді Берія й довів уперше свою відданість, саме він організував трагедію з Камо, більше довіряти в ту пору було нікому. Ризик? Ще й який, але становище було безвихідне: з одного боку — теоретик Троцький, з другого — він, Сталін, зв’язаний з експропріаціями, оце так Генеральний секретар, нічого не скажеш…

… Витираючи обличчя легкими доторками накрохмаленого вафельного рушника, Сталін помітив двох хлопців з охорони в однотипних коричневих плащах і кепках такого ж кольору — з довгими, напівквадратними козирками.

— Хто це? — спитав Сталін, не обертаючись.

Сєров, кашлянувши, відповів:

— Охорона, товаришу Сталін.

— Це називається не охорона, — Верховний повагом обернувся; обличчя бліде, очі — щілинки, — це умисне дешифрування, ось як це називається… Будь-який гітлерівський лазутчик за версту побачить цих загримованих йолопів і повідомить у свій центр… Заберіть їх усіх геть, і негайно…

— Слухаю, товаришу Сталін!

Провівши Сталіна на сніданок, Сєров кинувся до ВЧ, з’єднався з Берія.

— Охорону не знімати, — відрубав той. — Мабуть, поставив в оточення рослих, а ти знайди невеличких, таких, як ти, нехай навкарачки ходять.

(Через сім років, на зйомках чергової картини про Сталіна, Роман Кармен, заїхавши на «Мосфільм», побачив дивовижну картину: народний артист Радянського Союзу Геловані, затверджений рішенням Політбюро для виконання ролі генералісимуса, йшов перед камерою, а за ним, навкарачки, дріботів Зубов, який грав Молотова, і Толубєєв, що виконував роль Ворошилова. Здивований Кармен спитав Чіаурелі: «Михайло, що це таке?!» Той відповів пошепки: «Ніхто не має права бути вищий за Сталіна». Мабуть, про це стало відомо генералісимусу, бо він викликав міністра кінематографії Большакова й сказав: «Сталін — російська людина, і грати його має росіянин. Мені подобається Олексій Дикий… Товариш Каганович вважає, що ми схожі, нехай він грає Сталіна в нових картинах».

Долаючи заповзятий страх, Большаков відповів: «Але ж Дикий був у свій час репресований охранкою, товаришу Сталін!» — «У свій час я теж був репресований охранкою, — Сталін посміхнувся. — Але ж — нічого, народ простив…»)

… Після першої наради з командуючими арміями Сталін перед обідом знову вийшов мити руки і помітив курдупелів, що ходили по вулиці.

— Сєров, — сказав Сталін неголосно, — якщо ви не заберете звідси зараз же усіх цих дармоїдів, які тільки привертають до мене увагу, і ви і Берія добра не ждіть. Так йому й передайте.

… Уночі два батальйони охорони завантажили в теплушки, але до Москви все-таки не відправили.

Наступного дня ранком, переконавшись, що навколо будинку нікого немає, крім взводу автоматників, Сталін посміхнувся:

— Давайте-но ввечері поїдемо ближче до лінії фронту.

… Усю ніч розвідка шукала бодай один неспалений будинок приблизно за п’ятдесят кілометрів від передової; знайшли, хазяїв попередили, що приїде «генерал-майор Іванов, зупиниться на одну ніч, чи не могли б ви переночувати в сусідній землянці?»

Тут, у хаті, Сталін і провів нараду з чотирма комдивами, — ці донесуть до солдатів правду про те, що він, Верховний, був на передовій, але без розголосу, без тріскотні й пропагандистських штучок, а скромно, як і належить вести себе соратникові Леніна, продовжувачеві його великої справи.

Ящик вина привіз начальник його охорони Власик, він же й відкупорював пляшки, частуючи молодих генералів «сапераві» і «хванчкарою».

За обідом Сталін жартував, розпитував комдивів про їхні родини, розповів, як він із Свердловим та Каменєвим жив у засланні — хата була схожа на цю; генерали завмерли, почувши в устах Сталіна прізвище Каменєва, — він говорив про нього спокійно, як про живого й досі партійця, а не про шпигуна…

Попрощавшись з гостями, Сталін попросив Власика закрити пляшки корками: «Не люблю, коли вино видихається… В Грузії старанно стежать, щоб корки було добре пригнано, пора б і нам цього навчитись».

Уранці, як тільки почало світати, Сталін прокинувся, з явним задоволенням умився в дворі, сказав, що час повертатися до Москви, й спитав:

— Сєров, де господарі цього будинку?

— Вони ночували в сусідів, у землянці, товаришу Сталін…

— Ви хоч чимось їм подякували за це?

— Ні.

— Це погано, Сєров. Дуже погано… Людина, позбавлена почуття вдячності, бездуховна… Звичайно, особливо балувати селян не слід, але відзначити добре діло — треба… Подаруйте їм від генерала Іванова грошей…

— Слухаю, товаришу Сталін… Скільки?

— Сто карбованців, мабуть, це дуже багато, — задумливо відповів Сталін. — А от тридцять передайте їм від мене, — в хазяйстві знадобиться…

А тоді буханка хліба на базарі коштувала п’ятсот карбованців…

За нинішніми цінами цей подарунок селянській родині обійшовся б у тридцять копійок…