Ненаписані романи

14

… Свою останню промову Сталін виголосив на XIX з’їзді партії, коли ВКП(б) перейменували на КПРС, — більшовизм як ідейна течія російської революційної думки формально перестав існувати, став надбанням історії…

Як завжди, він зрідка заглядав у текст — але цього разу тільки три сторінки, може, трохи більше. Надруковано було на спеціальній машинці з великим шрифтом — генералісимус не хотів надівати окулярів; зміну в звичному образі вождя напевне обіграють вороги, та й радянські люди будуть незадоволені — вони не люблять таких перемін; яким був Сталін двадцять четвертого року, коли почали друкувати його фотографії в газетах, таким він має лишатися навіки…

Сталін читав повільно, часто замовкав на хвилину, а то й довше, немов насолоджуючись тією гнітючою тишею, що западала в залі. Хоч насправді йому зараз це зовсім байдуже, він давно звик до німотної уваги в будь-якому приміщенні, тільки-но починав говорити. Проте, оскільки в залі сиділи Мао, Торез, Енвер Ходжа, Тольятті, Готвальд, Берут, Ракоші, Пік, Георгіу-Деж, Хо, Кім Ір Сен, Полліт, Долорес, він побоювався, що вони помітять його старечу шепелявість, хрипучу задишку і те, як іноді заплітається язик; свої якого завгодно приймуть, Росія старих шанує дужче, ніж молодих; дожити до старості — це означає ввійти у вічність; молодих політиків легко забувають, ім’я має стати звичним, завжди бути в пам’яті, як «Отче наш»…

Сталіну доповідали, що після останніх процесів у Празі, коли розстріляли генерального секретаря ЦК компартії Рудольфа Сланського, а разом з ним більшість членів ЦК, євреїв, які воювали в інтербригадах, пройшли антигітлерівське підпілля, на Заході почалася кампанія, організована, звичайно, «Джойнтом», бо, мовляв, він, Сталін, став творцем якісно нової антисемітської політики.

Генералісимус попросив приготувати йому переклади з найагресивніших статей у найбільших журналах та газетах Заходу, особливо, певна річ, Європи.

Сталін читав удумливо, не кваплячись, робив олівцем помітки на полях; почерк виробив летючий, чіткий, майже без натиску; в дев’ятнадцятому році, переконавшись, що всі його резолюції, записки й помітки на документах навіки залишаться в архівах, ставши надбанням історії, яка є не що інше, як вічність, він кілька днів тренувався, бо досі дозволяв собі різкості у відзивах, часом навіть грифеля ламав, роздратовано підкреслюючи ту чи ту фразу; в усьому потрібна самодисципліна, керуватися треба логікою, а не почуттям — навіть у тому, як і що помічаєш на полях.

Лише кілька разів у житті він піддався почуттю; він пам’ятав кожен епізод до найменших подробиць, холонучи від гніву. Особливо прикро було згадувати, як у двадцятому році він запропонував альянс Троцькому; зробив це в своїй звичній манері: натяк, усмішка, запрошення до спільного обміркування. Це було після трагедії в Польщі, коли Варшаву не вдалося взяти, і він, Сталін, ждав, що Троцький неодмінно одітре його й зганьбить, але той був заклопотаний ситуацією на Далекому Сході та в Закавказзі і до нього, Сталіна, цього разу поставився досить коректно, не звинувативши його ні в чому публічно: «на війні як на війні». Сталіна охопило почуття, подібне до вдячності Троцькому за це, і він кілька днів думав, прикидав і нарешті написав йому — на засіданні Політбюро — записку, пропонуючи зустрітися, щоб дослідити комплекс причин поразки — урок на майбутнє.

Троцький перебіг очима цидулку і навіть не глянув на нього, Сталіна, шепнув щось Леніну, а вже потім, усміхнувшись, почав швидко писати в своєму блокноті. Сталін стежив за кожним його рухом: спочатку закляк від образи, помітивши, як неуважно прочитав Троцький його пропозицію про укладення пакту дружби, — дурень не зрозуміє, що означає така записка, новачок у політиці, а Троцький — політик тертий, дипломат. Коли ж Сталін побачив, що той, низько схилившись над столом, пише свою записку, у нього відлягло од серця, бо зрозумів: ось вона, відповідь голови реввійськради, Троцький, звичайно, правий, навіщо обмінюватися поглядами — і Зінов’єв, і Каменєв спостерігають за кожним порухом вождя РСЧА, страшенно не люблять його й заздрять. Вони, учні Ілліча, працювали з ним пліч-о-пліч п’ятнадцять років (епізод двадцять четвертого жовтня не вартий уваги), відтручені тепер на третє, а то й на четверте місце, а той, хто постійно воював проти Ілліча, став «людиною номер два», і його портрети майже такі ж популярні в країні, як і портрети Леніна.

Сталін нетерпляче чекав, що Троцький йому напише; він був певен, що Лев Давидович правильно зрозуміє його, їхній блок гарантує непохитну єдність ЦК, бо тільки вони, два велетні, зможуть стримати пристрасті: в руках Троцького армія, без якої неможливо гарантувати порядок, у Сталіна — не тільки державний контроль, інспекція всіх наркоматів, але й околиці республіки, конгломерат національностей, а це як-не-як Україна, Білорусія, Кавказ і Туркестан…

Але Троцький перекинув першу записку Крестинському, а другу — Фрунзе, якого запросили на засідання у зв’язку з майбутніми бойовими діями, план яких учора затвердили.

Саме тоді Сталін пережив щось подібне до опіку; завжди блідий, він відчув, як кров пульсувала, приливаючи до щік.

Назавтра Троцький подзвонив йому по «вертушці».

— Коли б ви хотіли заїхати до мене, товаришу Сталін?

— На жаль, — відповів Сталін, — ситуація змінилась: назбиралася купа справ.

— Гаразд, — посміхнувся Троцький, — як розберете купу — дзвоніть.

Сталін тоді повільно, якось навіть з огидою поклав трубку на рогоподібний важіль і подумав: «Жди! Не діждешся!»

… Вивчаючи реакцію західноєвропейської преси, яка всіляко обігрувала той факт, що серед розстріляних керівників компартій Східної Європи — Ласло Райка в Угорщині, Анни Паукер у Румунії, Рудольфа Сланського в Чехословаччині — більшість були євреї, які стояли біля колиски своїх партій, Сталін спочатку вирішив розіграти карту Ракоші, Кагановича й Мехліса. Справді, керівником Угорщини залишався єврей Матіас Ракоші (посміхнувся, згадавши солоний дотеп одного із своїх колег: «Матіас твою в ракоші»), тут, у Москві, членом Політбюро — Каганович, а його багаторічний помічник, Мехліс, став міністром держконтролю: про який антисемітизм може йти мова?

Однак у світлі того, що готується в наступному, п’ятдесят третьому році, Сталін зрозумів, що така відповідь західноєвропейським опонентам буде тактикою, а йому личить думати тільки про вихідні питання стратегічного плану — на багато років уперед, на віки, кажучи точніше. Він розумів: те, що запланував на наступний рік (а він почав готувати це ще в тридцять шостому, коли Каменєв і Зінов’єв призналися, що служили шпигунові Троцькому, те, що було продовжено в кампанії проти космополітів у сорок сьомому, те, що підтвердили процеси Райка і Сланського, котрі розповіли, що вони служили як Гітлеру, так і європейському «Джойнту»), було нелегким ділом. Справді, тільки наївний політик може вірити в те, що стара гвардія простила йому розстріли членів ленінського ЦК, що вона не стане дріжджами пам’яті про те, що саме Троцький був першим наркомом оборони, Зінов’єв — головою Комуністичного Інтернаціоналу, Каменєв — заступником Леніна; в ім’я торжества його, Сталіна, справи, Карфаген має бути зруйнований. Пам’ять бережуть люди, і лише їхня ізоляція гарантує появу чистого аркуша, на якому можна написати те, що онуки його онуків вважатимуть за Євангеліє від соціалізму. Саме тоді він заново переглянув підготовлений ним склад нових членів Президії ЦК, який належить обрати завтра: із старих, котрі бережуть пам’ять, залишилися тільки Молотов, Ворошилов та Мікоян; в чужу душу не влізеш; смішно думати, що Молотов забув, як він працював з Каменєвим, Риковим та Крестинським; пам’ятає, ще й як пам’ятає… А Ворошилов? Забув, як славив «вождя Червоної Армії» Троцького? Питання з Кагановичем і Мехлісом буде розв’язане інакше, все продумано й виважено… Ні, саме тепер, на Дев’ятнадцятому з’їзді, він, Сталін, має звернутися до Західної Європи зовсім по-іншому, аж ніяк не реагуючи на зчинену кампанію про його, Сталіна, антисемітизм.

Тому, важко обіпершись на трибуну, він і прочитав те головне, що за кордоном зрозуміють усі — як політики, так і трудящі:

— Прапор буржуазно-демократичних свобод викинуто за борт нинішніми правителями Європи… Його нікому піднести, крім комуністів Заходу…

(Чи не звідси, до речі, й належить починати відлік «єврокомунізму»?)

… На закритому засіданні з’їзду, коли почалося висунення кандидатур до ЦК, Сталін, що сидів, як завжди, на останній лаві президії зовсім сам, несподівано для всіх підвівся й попросив у головуючого слова; той замість відповіді істерично зааплодував.

Сталін поволі йшов до трибуни, обмацуючи ногами східці, як сліпий, а зал устав, влаштувавши йому ще одну овацію (перша, коли його ім’я було названо серед кандидатур у члени ЦК, тривала приблизно п’ять хвилин).

Він знову обіперся на тепле дерево трибуни, немовби повиснувши на ній, якось байдуже подивився на зал, що шаленів від оплесків, потім повільно підніс руку, попросивши, щоб угамувалися.

— Товариші… Я дуже стомився… Та й роки не ті… Спасибі вам, що ви так чесно й натхненно працювали разом зі мною… Всі ці чотирнадцять років — після Вісімнадцятого з’їзду… Я прошу дати мені самовідвід… Прошу, так би мовити, відставки… Я ж, у свою чергу, назву того, кого міг би сміливо рекомендувати на моє місце, — і, обернувшись до президії, він повагом обвів очима членів Політбюро, затримавшись на обличчі Молотова трохи довше, ніж на обличчях інших колег.

… У залі почалося щось неймовірне:

— Сталіна! Сталіна! Сталіна! — скандували делегати з’їзду. — Хочемо Сталіна! Сталіна! Сталіна!

Сталін слухав овацію, все ще всім тілом опираючись на трибуну, а перед очима стояло демонічне обличчя Троцького, коли той подав у відставку: було це в липні дев’ятнадцятого через розходження з ним, Сталіним, з приводу стратегії на Південному фронті.

Сталін ніколи не міг забути, що Ленін доручив саме йому, Сталіну, підготувати рішення ЦК; він розумів, що Ленін недаремно доручив саме йому написати проект; образа була невимовно тяжка; але це стало для нього таким випробуванням на міцність і витримку, за які він потім не раз дякував долі.

У проекті рішення Сталін писав, що Орг. І Політбюро ЦК, розглянувши заяву т. Троцького, дійшли одностайного висновку, що прийняти відставку т. Троцького вони аж ніяк неспроможні. Орг. І Політбюро ЦК зроблять усе від них залежне, щоб створити якнайзручніші для т. Троцького і якнайплодотворніші для Республіки умови тієї праці на Південному фронті — найтруднішому, найнебезпечнішому і найважливішому зараз, — яку вибрав сам т. Троцький… Твердо впевнені, що відставка т. Троцького в даний момент цілком неможлива і завдала б величезної шкоди республіці, Орг. І Політбюро ЦК наполегливо пропонують т. Троцькому більше не порушувати цього питання і виконувати надалі функції, максимально, в разі його бажання, скорочувати їх, бо вся робота зосереджується на Південному фронті…

Прочитавши проект рішення, Ленін тоді якось особливо, ніби зважував щось, глянув на Сталіна і мовчки підписав документ, не зробивши жодної правки; повернув машинописну сторінку Сталіну, попросив погодити з Каменєвим, Крестинським, Калініним та Серебряковим; він, Сталін, свій підпис поставив останнім; ніколи не міг забути, з якою помпою Троцький після цього поїхав своїм поїздом на фронт, під Воронеж.

Ось тоді Сталін і зрозумів усю томливу насолоду відставки, якої просять, заздалегідь знаючи, що ніхто її не прийме, — істинний тріумф авторитета, ще один щабель угору, дзвінке відчуття власної значущості…

Лише через сім років Сталін зважиться на те, щоб повторити фокус Троцького; він подав у відставку, коли Троцького вже зняли з посади наркомвійськ, а його колишніх ворогів Каменєва та Зінов’єва розгромили, хоч і кривавою ціною: вони публічно зажадали зачитати заповіт Леніна, у якому він вимагав усунути Сталіна з посади. Але відтоді як Ленін написав свій заповіт, минуло три роки; Сталін зумів заручитися підтримкою Бухаріна, справжнього улюбленця партії, з ним був Голова Раднаркому Риков, керівник профспілок Томський, з ним був Серго, якого Ленін називав другом, могутній заступник голови ГПУ Ягода, заворгвідділом Каганович, Куйбишев і Андрєєв — вони зроблять так, що делегати не приймуть його відставки, відкинуть її так само рішуче, як він, Сталін, свого часу підготував рішення, яке відхилило відставку Троцького. Все тече, все змінюється; перемагає той, хто дужчий, хто вміє передбачити імовірності і має хист пам’ятливої витримки.

Його, Сталіна, життя наділило цим хистом дуже щедро. Він пам’ятав усі деталі з фотографічною точністю, яка часом його самого лякала. Він, наприклад, ніколи не міг забути, як у Відні, вперше зустрівшись з Троцьким на квартирі одного меншовика, котрий потім увійшов до Тимчасового уряду, він сидів у кутку, біля книжкової шафи, потерпаючи, що Лев Давидович розмовляв з гостями по-німецьки, не вважаючи за потрібне бодай пояснити йому, про що мова; один він, Сталін, не знав мов, приїхав з глибинки, звідки ж у товариша така байдужа черствість? Він погано спав тієї ночі, крутився під пуховиком у домі приятеля, відчував себе приниженим, заново аналізував, що думали про нього ті, хто був там присутній, коли він, знемагаючи від вимушеного мовчання, витяг якусь книжку з шафи, але й та виявилася німецькою — не ставити ж її на місце, та й дверцята скриплять, могли б завіси змастити… І все-таки, коли Тимчасовий уряд примусив Леніна та Зінов’єва перейти на нелегальне становище, а Троцького й Каменєва кинули до в’язниці, саме він, Сталін, написав звернення: «Ніколи ще не були такі дорогі й близькі робітничому класу імена наших вождів, як тепер, коли знахабніла буржуазна наволоч обливає їх брудом!»

Він боявся цих спогадів, гнав їх геть, та коли начальник кремлівської охорони Паукер розповів йому, як Зінов’єв перед розстрілом падав на коліна та благав помилування, а Каменєв погордливо сказав: «Припиніть, Григорію, треба достойно вмерти», Сталін з прикрою чіткістю побачив свої рядки, котрі він написав після того, як Каменєва, якого Керенський випустив з тюрми зразу ж, звинуватила буржуазія в тому, що нібито він співробітничав з охранкою: «Мастакам контрреволюційних справ будь-що треба усунути й знешкодити Каменєва як одного з визнаних вождів революційного пролетаріату»…

Саме він, Сталін, — за дорученням ЦК, — розвінчав цей наклеп, саме він довів усю безглуздість і мерзенність такого обвинувачення Каменєва, який був тоді його найближчим другом.

Те ж саме з ним, Сталіним, сталося й після того, як на його вимогу розстріляли Бухаріна. Він лежав на дивані, і не міг заснути, і відганяв від себе нав’язливі картини — близькі, зримі, відчутні: їхня перша зустріч з Бухарчжком у Відні, коли той був з ним цілими днями, працюючи в бібліотеці, перекладав для нього німців, французів та англійців, робив виписки, радив, як краще вибудувати «Марксизм і національне питання»… Саме тоді, тієї безсонної ночі, коли вже було покінчено з останніми членами ленінського Політбюро, він почув у собі страшну фразу, вимовлену кимось іншим, незнайомим: «бухарчики криваві в очах»…

І немовби захищаючись від неї, від цієї зловісної, здавалося, посиленої динаміками фрази, він перекривав її запитанням, зверненим не до себе, а до когось величезного, хто навис над ним темною важкою тінню: «Кожен з них міг прийняти бій і вмерти мовчки, але ж вони на це не пішли! А я пішов би!»

Але він знову згадав Троцького, його вказівку тримати на обліку сім’ї офіцерів і брати їх на відповідальні посади у тому разі, коли е можливість на випадок зради сховати сім’ю.

Він ніколи не забував цих жорстоких слів Троцького, але застосував їх він, Сталін, у тридцять шостому, коли перед Каменєвим поставили дилему: або два його сини загинуть, або він, Каменєв, зіграє ту роль у спектаклі процесу проти Троцького, яку для нього напишуть…

«А коли б мені запропонували таке? — не раз запитував себе Сталін. — Чи відрікся б я від себе, свого минулого, свого чесного імені — заради дітей?»

Він ніколи не відповідав зразу — навіть собі; будь-яка відповідь має бути обдуманою і до кінця точною.

Ні, сказав він собі, я не відрікся б від себе і своєї справи! Тарас Бульба пожертвував сином в ім’я загальної справи, і він правильно зробив; я зміг би повторити його подвиг, бо людина доти людина, поки за нею не зачинилися двері камери; виходу з неї — так чи інакше — не буде, така вже жорстока логіка політичної боротьби. Та й потім, чому я повинен вірити тому, хто запроторив мене до темниці? Це — протиприродно. Чому я повинен вірити, що моїх дітей помилують? Якщо мене не пощадили, чим вони, діти мої, кровиночки мої, кращі? Ні, я повівся б не так, як повелися Зінов’єв, Льова і Бухарчик…

Зінов’єва — не любив, з Каменєвим здруживіся ще на початку століття на Кавказі, коли той керував пропагандою, тому й зараз машинально називав його Льовою; саме так звертався до нього і в засланні, і весною сімнадцятого, в «Правде», коли разом були редакторами, намагаючись стримати Леніна від його різкого повороту до соціалістичної революції, а вже Бухарчик — у найтяжчі роки — був для нього наче брат, як же йому інакше називати Миколу, як?!

… Сталін стояв на трибуні байдуже, нерухомо, потім знову підняв руку, закликаючи до тиші, але це підлило бензину в огонь — здавалося, барабанні перетинки лопнуть від грому овацій.

Тоді, досадливо махнувши долонею, немовби відганяючи набридливу муху, Сталін зійшов з трибуни і покинув зал засідань…

… Назавтра, під час пленуму, Сталін попросив слова одразу після того, як обрали членів Президії, що замінила Політбюро. Сталін увів молодь — недаремно у заповіті Ленін радив робити ставку на нові кадри; він, Сталін, соратник Леніна, в усьому наслідує його. Він, Сталін, виконав, до речі, і другий його заповіт: ніколи, починаючи з двадцять четвертого року, він не дозволяв називати себе Генеральним секретарем ЦК.

… На трибуну він зійшов легко, вже обвисати на ній не став, овації припинив різко, наче наклавши руку на роти тих, хто вигукував на його честь заздравиці.

— Якщо ви примусили мене знову попрацювати секретарем ЦК, — атакуючи, вже без недавньої задишки, сказав, — то я маю повідомити, що в партії сформувався й функціонує новий опозиційний ухил, правий ухил за своєю суттю. І розповісти про це повинні товариші Молотов та Мікоян… Ось що нам належить робити на засіданнях нової Президії, саме це, і ніщо інше.