Ненаписані романи

1

Сталін читав роботи Сергія Булгакова ще до того, як висланий до Парижа Булгаков став там протоієреєм; склад мислення цього філософа здавався вождеві цікавим. У ньому не було нічого від переконливо-стрімкої легкості Бердяєва, яка страшенно дратувала Сталіна, бо в ній він відчував певну схожість із стилем Троцького — така ж парадоксальність, розкутість, дотепність; звичайно, це приваблює до нього широкого читача, а шкода.

Булгаков був ближчий до надійної теологічної доказовості; дуже російський, тому завжди шукав джерело духовності й правди; саме в нього Сталін якось прочитав довгу цитату з Біблії без виноски на сторінку; це допомогло йому на диспуті. з лідером меншовиків Ноєм Жорданія: коли стало очевидно, що легендарний «Костров» перемагає його, Сталін процитував пасащ, який абсолютно підтверджував його правоту, сказавши слухачам, що він навів цитату з Маркса, — це й вирішило справу; здивований Авель Єнукідзе запитав: «З якої роботи ти це взяв, Коба?» Сталін посміхнувся: «Нехай шукають, звідки я знаю? Головне зроблено, люди пішли за цами».

Тому, дізнавшись, що Відділ політичної освіти не дозволяє МХАТу показувати п’єсу Михайла Булгакова — як кажуть, родича такого шанованого ним православного філософа, — Сталін попросив Мехліса подзвонити Луначарському й попередити наркома, що поки він, Сталін, не подивиться п’єсу в театрі, остаточного рішення не приймати: «Хочу подивитися сам».

… Сталін тяжко страждав через те, що свого часу висловився проти залучення Троцьким військспеців до Червоної Армії: «Небезпечно давати командирські звання колишнім офіцерам-золотопогонникам; скільки вовка не годуй, а він усе в ліс дивиться!» Він думав, що його підтримають Дзержинський, перший червоний головком Криленко, Антонов-Овсієнко з Раскольниковим, Невським, Дибенком та Подвойським: не можуть же перші народні комісари Армії та Флоту так легко поступитись своїм місцем «команді» Троцького; все-таки в кожному живе не тільки розуміння честі за зроблене, а й пам’ять. Невже так легко віддадуть те, що по праву належить їм?

Проте і Подвойський, і Криленко з Раскольниковим, і Дибенко з Антоновим-Овсієнком погодилися з доказами Троцького; напевне запам’ятали його, Сталіна, заперечення, саме тому, мабуть, головнокомандуючий Вацетіс і його штаб так насторожено ставилися до нього під час битви проти Колчака.

… Час кидати каміння і час збирати каміння, воістину так. Тепер, коли Троцький, Каменєв і Зінов’єв втратили свої позиції в ЦК, саме він, Сталін, мав наблизити до себе буржуазних спеців у сфері культури: Горький дозволив собі стати емігрантом; таким чином, виплекану ним ЦЕКППУ[1] він, Сталін, цілком може використати в своїх цілях: буржуазні діячі культури — при тому, що маскуються, — таять у собі заряд російської державної ідеї, а це надійний заслін проти «світової революції» Троцького та іже з ним; російський народ не зможе не оцінити цього — у майбутньому, звісна річ; поспішати негоже, витримка і ще раз витримка, тільки вона є найпевнішою константою остаточної перемоги… Він тяжко, до щемливого болю в серці усвідомлював, що йому нічого не лишається, крім чекання; він не міг, не мав права вийти на загальносоюзну трибуну доти, поки поряд Бухарін — з його ерудицією, розкутістю, з чудовою російською мовою; поки що доводиться терпіти Луначарського, поки в народі свіжа пам’ять про запальні промови колишнього голови реввійськради Троцького — ніякого акценту, фейєрверк думок, якесь дивно вільготне ставлення до почуття власної гідності на трибуні…

… І знову ж він, Троцький, — на зло думці більшості ЦК, — виступив з есе про «талановитого російського поета Сергія Єсеніна»; знову опинився попереду, хоч втратив і Армію і Політбюро. Проте популярність — з ним; адже саме він заступився за російського поета; нічого, коли перестанемо друкувати Єсеніна, то й статтю Троцького забудуть… Нехай пограється; зціпити зуби й чекати, вже недовго лишилось…

З його, Сталіна, акцентом, з його директивністю стилю і почуттям гордої відповідальності за кожне сказане слово (Мехліс — надійний редактор, недарма його так не люблять колеги; ясна річ, заздрість: не в них, а в нього, Сталіна, такий помічник) зараз треба готувати поле бою, але не виходити на нього, рано, народ ще не дозрів, він мусить стомитися від дискусій і свободи, він повинен зажадати єдиного вождя — хто знає росіян, як не він, Сталін?

І от Сталін приїхав на закритий спектакль МХАТу; у ложі поруч з ним сиділи Станіславський, Немирович-Данченко, начальник Політуправління РСЧА Бубнов; наркома Луначарського, Крупську, Ульянову не запросили, Мехліс викликав завагітпропом Отецького, Кагановича і заступника заввідділом Миколу Єжова.

Сталін окинув поглядом зал: багато знайомих облич; ясно, зібрали апарат.

Після першого акту, коли повільно дали світло, глядачі обернулися на ложу, намагаючись вгадати реакцію Сталіна: він, розуміючи, чого ждуть усі ці люди, нахмурився, щоб погамувати гордовиту — до холодку в серці — посмішку; повагом підвівся, вийшов у кабінет, обладнаний впритул до урядової ложі; помітив запитливий, трохи розгублений погляд Станіславського, стомлено сів до столу, попросив склянку чаю; на несподіване запитання Немировича-Данченка: «Ну як, товаришу Сталін? Подобається?» — зовсім не відповів, ледь знизавши плечима.

І після другого акту він бачив погляди залу, звернені до нього: аплодувати чи свистіти? Він так само мовчки підвівся й пішов, не дозволивши нікому зрозуміти себе — багато честі, вчіться витримки. З гострою неприязню обвів швидким поглядом обличчя Сольца, члена ЦКК; ач, «совість партії», побачимо, хто істинна совість партії, народ вискочок не любить, особливо тих, у кого в потяг до політичних спектаклів… Річ у тім, що Мехліс доповів йому: Сольц, який їхав у ЦК, як завжди, трамваєм, зачитався книжкою й не помітив своєї зупинки. Легко схопившись з місця, кинувся до виходу; здоровенний чолов’яга з каламутним похмільним поглядом закривав прохід.

— Товаришу, дозвольте, будь ласка, — звернувся до нього Сольц.

Той оскірився:

— Куди поспішаєш, шустрий?! Дуже ти прудкий!

Сольц не зрозумів потаємного смислу сказаного, повторив своє прохання. Здоровило злобно вищирив зуби:

— Підождеш, жидок!

Міліціонер, що стояв неподалік, посміхнувся:

— Та пусти ти старика пархатого.

— Як же вам не соромно?! — тихо сказав Сольц, звернувшись до міліціонера. — Що можна п’яниці, то недопустимо для вас, представника Радянської влади!

Міліціонер спроквола подивився на пасажирів:

— Усі чули, товариші?! Чули, як при вас образили червоного міліціонера?! — І, не дочекавшись відповіді, взяв Сольца за руку й підштовхнув його до виходу…

У відділенні міліції черговий вислухав міліціонера, потім обернувся до Сольца й попросив дати показання: Сольц розповів усе, як було. Черговий знизав плечима:

— Звичайно, про жида — це недобре, але ми вам не дозволимо ображати червоного міліціонера!

Сольц наполіг на зустрічі з начальником відділенні; той слухати його не захотів, махнув рукою:

— Нема чого ображати наших людей, вони ж вас захищають, у камеру його!

— Я хочу подзвонити Дзержинському, — сказав Сольц, — негайно!

Усі троє розсміялися:

— Феліксу Едмундовичу більше нічого робити! Тільки й діла, що ви!

І лише після цього Сольц витяг тремтячими руками своє посвідчення; ім’я цього політкаторжанина, героя революції, ленінця було відоме всім. Він подзвонив Дзержинському, через двадцять хвилин Фелікс Едмундович був на Солянці, в міліції; двері й вікна наказав позабивати дошками; через годину в ОДПУ було видано наказ, який викреслив це відділення зі списку московських: немає такого номера і надалі не буде, рецидив охранки, а не робітничо-селянська міліція…

… У сорокових відділення відновили: Сталін ніколи нічого нікому не прощав, бо все пам’ятав…

… Після закінчення спектаклю Сталін так само повільно встав, підійшов до бар’єра ложі й обвів поглядом зал, у якому було так тихо, що якби муха пролетіла — гуркотом здалося б…

Він бачив на обличчях глядачів розгубленість, чекання, захват, гнів; кожна людина — це людина: одному подобається спектакль, другого він розлютив; немає нічого небезпечнішого за потаємність; церква немарно зверталася до пастви, а не до особистості — мала, охоча до дурощів, до нісенітниці та спокуси…

Сталін витримав паузу і кілька разів поплескав сухими маленькими долонями; зал умить вибухнув оплесками; вія опустив руки; оплески враз ущухли; тоді, не ховаючи усмішки, зааплодував знову; почалася овація, дали завісу, на поклон вийшли актори, які плакали від щастя.

Сталін обернувся до Станіславського і, все ще поволі підносячи долоню до малорухливої лівої, мовив:

— Велике спасибі за спектакль, Костянтине Сергійовичу…

В урядовому кабінеті при ложі було накрито стіл — багато фруктів, сухе вино, цукерки, що їх привіз начальник кремлівської охорони Паукер; напруженість як рукою зняло; Немирович-Данченко, погладжуючи бороду, сказав: «Я моментально зрозумів, що Йосиф Віссаріонович у захваті! Я це відчув ураз! Як і кожен великий політик, — наголосив він, — товариш Сталін не може не володіти хистом видатного актора».

Сталіну явно це не сподобалось, він обернувся до Стані— славського і, беручи з рук Паукера келих з вином, кашлянувши, підвівся; одразу запала тиша.

— Скажіть, Костянтине Сергійовичу, чи часто заважають вам, видатним російським художникам, наші неуки з політосвіти?

Не чекаючи такого запитання, Станіславський немовби спіткнувся:

— Пробачте, не зрозумів…

Сталін неквапливо пояснив:

— Вам же доводиться здавати спектаклі політичним недоукам, далеким від мистецтва… Вас контролюють невігласи з охоронних відомств, які тільки й уміють, що зволікати та не пускати… от мене й бентежить, чи дуже заважають вам творити ці пройдисвіти?

І тоді Станіславський, розслабившись, потягнувся до Сталіна, як до брата, зчепив хрусткі довгі пальці на грудях і прошепотів:

— Йосифе Віссаріоновичу, тихше, тут же кругом ДПУ!

… Коли Сталін, удосталь посміявшись з відповіді Станіславського, пригубив свого келиха й сів, біля нього зразу ж примостився Немирович-Данченко; миттю зваживши їхні взаємини протягом усього вечора, розуміючи, як Немирович тягнеться до нього, Сталін обернувся до Володимира Івановича:

— А от як вам здається, опера Глинки «Життя за царя» має право на те, щоб її відновити на сцені Великого театру?

Немирович-Данченко розгублено примружився, поправив «метелика» і в задумі відкинувся на спинку стільця.

Сталін, посміхнувшись, присунувся до нього ще ближче:

— Кажіть правду, Володимире Івановичу… Мені — можна, іншим — ризиковано.

— Зрештою, ця опера не про царя, а про селянина Івана Сусаніна. Це — гордість російської класики, Йосифе Віссаріоновичу. Відновлення цієї опери артистична Москва прийме захоплено…

Сталін витяг люльку, але не закурив, а спитав замислено:

— І Мейєрхольд прийме з захопленням?

— Звичайно!

Сталін похитав головою:

— Гм… Цікаво… А втім, якщо Троцький так піднімав на щит Єсеніна, чому б Мейерхольду не захоплюватися Глинкою?

Про Немировича подумав: «Чиста людина, відверта й наївна, як дитя».

… Минуло майже десять років, коли генсек запропонував на Політбюро відновити оперу Глинки, перейменувавши її на «Івана Сусаніна».

… Мехліс подзвонив Самуїлу Самосуду — в ту пору провідному диригентові театру, і сказав, що цю оперу готуватиме Голованов, зауваживши:

— До речі, вас правильно зрозуміють, якщо ви порекомендуєте заслужену артистку Віру Давидову на головну роль у цьому спектаклі.

Мехліс знав, що це буде приємно «хазяїну», тому й рішення прийняв самостійно: «хто не ризикує — той не виграє…»

Через деякий час Сталін — знаючи все про всіх, хто бодай трохи заслуговував уваги, — подзвонив додому хворому, зацькованому Булгакову: «Може, ви поїдете в Париж, відпочинете, підлікуєтесь, коли б вас тут не доконали, га?»

Булгаков відповів, що російський письменник помирав дома; за люб’язну пропозицію тільки подякував; дивна людина, але нічого, хоч не нагодували, аби запрохали.

Поклавши трубку, Сталін посміхнувся: завтра про цей дзвінок знатимуть у Москві, що й треба було довести.