Ненаписані романи

11

У Гаграх восени шістдесят четвертого маршал Жуков — тоді вже звільнений — прийшов подивитися концерт майстрів естради; я сидів за два ряди від нього; після закінчення вистави я підійшов до маршала — тоді це було неважко, бо люди дивилися на нього з поштивістю, але — здалеку, як-не-як опальний, а в нас же за всяку провину києм у спину: «з ким контактуєш? хто дав тобі право?!»

Я саме закінчував підготовчу роботу до роману «Пароль ке потрібен», заново об’їздив увесь Сибір і Далекий Схід, шукаючи бодай якихось матеріалів про розстріляних маршала Блюхера, командарма Уборевича та кандидата в члени Політбюро, комісара громадянської війни Постишева; саме під час цієї поїздки мені и розповіли в Красноярську про трагічну долю Каті, дружини Ріхарда Зорге, і якогось хлопчика, нібито сина Героя[3].

Тому я й спитав маршала, що він пам’ятає про Ріхарда Зорге, які донесення справили на нього найбільше враження, як він оцінював його інформацію.

— Я це ім’я вперше почув у фільмі «Хто ви, доктор Зорге?», — відповів маршал. — Про жодне з його донесень мені ні разу не доповідали…

Того вечора на розмову він, мабуть, не був настроєний, сказав, як відрубав, ставити далі запитання було б нетактовно; але в голову запало: передвоєнний начальник Генерального штабу Червоної Армії нічого не знав про видатного військового розвідника РСЧА.

Заново аналізуючи відповідь маршала, я подумав, що він співвідніс Зорге з назвою фільму французького режисера Іва Чампі: ми дізналися про ім’я Героя не з матеріалів расистської преси, не з наших книжок чи картин, а з роботи француза, та й то за досить цікавих обставин.

Як у роки культу особи, так і в часи «волюнтаризму», не кажучи вже про «застійний період», зарубіжні картини насамперед переглядали нагорі; лише після цього, в разі сприятливого ставлення до фільму, комітет кінематографії діставав вказівку придбати стрічку в продюсера.

І ось якось Хрущову привезли на дачу фільм Іва Чампі про онука одного з керівників Першого Інтернаціоналу Ріхарда Зорге, який жив у Шанхаї і Токіо як кореспондент німецьких газет, до того ж секретар партійної організації націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини в Японії, але був одним з найвидатніших розвідників нашої пролетарської диктатури.

Переглянувши картину, Микита Сергійович не приховував захоплення:

— Отак треба знімати! Сидиш, як на голках, а в наших фільмах сама нудота або барабанний бій, «ура-ура», дивитися гидко!

Серед запрошених на перегляд був і той, хто знав правду про Зорге; він же й сказав:

— Але ж це не вигадка, товаришу Хрущов, а чиста правда.

Микита Сергійович навіть перемінився на лдці, величезний лоб вкрився зморшками, очі погасли; задумавшись на якусь мить, віп підвівся і, не кажучи ні слова, пішов до апарата прямого зв’язку; подзвонив генералам армії Захарову і Сєрову; ті підтвердили — так, правда, був такий Зорге; але щоб написати докладну довідку, попросили час; Хрущов дав один день; через тиждень, не порадившись ні з ким із колег, провів Указ Президії Верховної Ради: Зорге став Героєм Радянського Союзу.

Ходили чутки, ніби дехто заперечував проти цього акту (я маю на увазі найближчих соратників Хрущова; а втім, «соратниками» їх називати ризиковано — славлячи його прилюдно, вони вже тоді готували проти нього змову).

І все-таки відтоді ім’я Зорге було канонізовано; якби не привезли Хрущову на дачу цього фільму Чампі або якби на місці Микити Сергійовича була інша людина, то ще на десятиліття це ім’я залишалося б викресленим з нашої історії.

Проте жодне питання ніколи не лишається без відповіді, таємне рано чи пізно стає явним, то — історична аксіома.

… Через кілька років після короткочасової зустрічі з Георгієм Костянтиновичем я поїхав з моїм другом лікарем Кирсановим на приокські луки — весняне полювання там було прекрасне, дозволяли його скрізь і врочисто.

Годині о десятій, після того як погасла зоря і сонце впало в шаристі хмари, ми зустрілися з Кирсановим в умовленому місці на лузі і подибали до нашої палатки.

Неподалік палало багаття, і луг був схожий на тургенєвський.

Ми підійшли до трьох мисливців, що грілися біля вогню.

Кремезний чоловік з широким, зморшкуватим, дуже знайомим обличчям, спитав:

— Ну, як у вас справи? Був лет?

Лікар Кирсанов, мій мисливський учитель, відповів, як і належить:

— Та так, мотлялась качка… Слабенько… З тим, що досі було, — не зрівняти.

Кремезний розсміявся;

— Отже, повний мішок набив, знаю я вас, хитрунів… Чаю, мабуть, хочете?

І тут я збагнув: та це ж маршал Чуйков, Василь Іванович! Легендарний командарм, герой штурму Берліна… Після того як Жукова зняли і він поїхав до себе на дачу, звідки не виїжджав багато місяців, Чуйков опублікував статтю, в якій запевняв, що міг узяти Берлін на кілька тижнів раніше, якби не заборонив цього Жуков; той, звісно, відповісти не міг — у нас колишній не має права на слово, відрізана скибка…

… Чуйков кивнув своїм хлопцям, ті дали нам з Кирсановим по кухлю дуже міцного чаю; маршал поцікавився, хто ми; відрекомендувались, він нахмурився, згадуючи щось, потім спитав, чи не я писав про трагедію полярного льотчика у тридцять сьомому; я йому відповів, і він подивився на мене з цікавістю, перезирнувшись із статурним синьооким полковником.

— Сміливі тепер ви стали, Сталіна зачіпаєте, — всміхнувся він, — спробували б раніше.

І я зрозумів тоді, що удача прямо-таки сама пливе в руки!

Тому, посміявшись з крутого зауваження. Чуйкова, я спитав:

— А от цікаво, чому Жуков навіть тепер твердить, що він не чув про Ріхарда Зорге?

Я навмисне поставив це запитання, думаючи, що Чуйков неодмінно ще раз ударить опального маршала, але він, відсьорбнувши чаю зі свого солдатського кухля, замислено мовив:

— Про Зорге все знав тільки Пилип Голиков… Він змінив «Павла Івановича»[4] і тих, хто його заступав на посту начальника нашої розвідки… Берзін же виявився «троцькістом», шльопнули… — Чуйков похмуро всміхнувся. — Взагалі всіх наших перших маршалів та командармів, навіть Ворошилова з Будьонним, за логікою тих років можна було вважати «троцькістами». Їх же Лев Давидович затверджував на посадах, хто ж іще, звичайно, він, народний комісар військових і морських справ… Тільки Климент Єфремович з часів Царицина працював разом з Йосифом Віссаріоновичем… А Тухачевського в Царицині не було, та й Блюхера з Якіром і Примаковим — також, вони на інших фронтах воювали, от їх шльопнули заразом… Так… Усіх, абсолютно всіх вищих командирів часів громадянської війни відкрив і призначив не дядя Вася, а Революційна військова рада Республіки… От ви, письменники, про це напишіть, а то все про голів колгоспів пишете… Так от, цей Голиков, коротун-висуванець, сучий син, на всіх рапортах Зорге писав: «Інформація не заслуговує довір’я». І — крапка. Хто ж про такий документ начальникові Генерального штабу доповідатиме?! Отже, Жукову ви вірте, він людина високопорядна, брехня його характерові не властива…

… Мені припав до душі цей кремезний чоловік з селянським обличчям, покраяним глибокими зморшками, я відчув в його очах якийсь прихований, сором’язливий біль і несамохіть подумав, що зламати людину можна не тільки в катівні, а й на волі: першооснова будь-якої дії — важіль, а скільки їх на землі?! Безліч, удатні людці на таке винахідництво…

… Слова маршала про те, що, на думку Голикова, Ріхард Зорге «не заслуговує довір’я», закарбувалися в мені.

Оскільки прямо шукати пояснення такому висновкові було тоді неможливо, я почав досліджувати цю загадку, так би мовити, по дотичній; а досвід уже мав — я його нагромадив у процесі роботи над образами Блюхера, Постишева та Уборевича.

Відповідь на це питання я дістав через два роки, навели історики та військові, підказавши, що наприкінці двадцятих років Ріхард Зорге жив у Москві, працював у виконкомі Комінтерну — помічником голови виконкому і шефа журналу «Коммунистический Интернационал».

А секретарем виконкому був Микола Іванович Бухарін.

От саме тоді, напередодні вирішальної атаки Сталіна проти Бухаріна, який до кінця точно сформулював одну зі своїх концепцій: долю світової пролетарської революції вирішить — разом з Радянським Союзом — «велике село», тобто національно-визвольний рух Азії, особливо Китаю; ситуація на Сході рано чи пізно примусить «велике місто», тобто Західну Європу й Америку, по-іншому подивитися на світ.

Саме тому Бухаріну була конче потрібна широка й точна, по-справжньому інтелігентна інформація про становище в Китаї. Мабуть, він довго вагався, роздумуючи, на якому фронті Зорге міг дати найбільшу користь (доти, звичайно, поки Зорге не запросив Берзін).

Свого часу з подання Зінов’єва Генеральний секретар, який був членом керівної «трійки» (Каменєв, Зінов’єв і Сталін), висунув гасло, у якому звинувачував соціал-демократію у сповзанні до фашизму. Бухарін стояв на іншій позиції; він наполягав на тому, що неможливо й нерозумно валити соціал-демократію в одну купу з фашизмом; усупереч Сталіну й Зінов’єву обстоював можливість спільних виступів з соціал-демократичними робітниками, з їхніми низовими організаціями, тоді як звернення до фашистських організацій, навіть у тактичних цілях, вважав за недопустимі.

(Лише усунувши Бухаріна з Політбюро, Сталін посмів сказати на XVII з’їзді: «У наш час на слабких не прийнято зважати, зважають тільки на сильних… Звичайно, ми далекі від того, щоб захоплюватися фашистським режимом у Німеччині, але справа тут не в фашизмі, хоча б тому, що фашизм, наприклад в Італії, не заважав СРСР встановити найкращі відносини з цією країною».)

Хоч Бухаріна завжди підтримували Крупська і Клара Цеткін, офіційне ставлення до соціал-демократії лишалося незмінним, зінов’євсько-сталінським: німецькі комуністи не сміли об’єднатися з соціал-демократами у боротьбі проти нацистів. А коли б вони об’єднались, то Гітлер не зібрав би більшості на виборах до рейхстагу і дальший розвиток європейської історії міг піти по зовсім іншому руслі.

Тому, напевне, Зорге послали спочатку до Китаю, а потім до Японії — в Німеччині він міг би сприяти об’єднанню комуністів з соціал-демократами, створенню єдиного фронту, але це — за міркою тих крутих років — було зрадою висунутому лозунгові, тобто Слову, а не Ділу…

… Жуков про Зорге не знав, бо він став начальником Генерального штабу вже після того, як закінчилися процеси, і всі ті, хто починав з Леніним, виявилися шпигунами й диверсантами; прийшли нові люди, в країні змінилася навіть якість державної пам’яті: зовсім мало делегатів XVII з’їзду партії дожило до XVIII, решту розстріляли як ворогів народу. Всіх друзів Зорге ошельмували й знищили.

… А чи знав Сталін про Зорге?

Мабуть, знав, бо коли у сорок четвертому році суд у Токіо закінчився смертним вироком, радянський посол запитав Москву, яких заходів треба вжити, щоб урятувати Зорге.

Москва на запит аж ніяк не реагувала.

А в Сибір прийшов наказ: «розв’язати питання» з дружиною Зорге. Саме тоді загинув той хлопчик, про якого дехто казав як про сина Зорге.

Розстріл дитини тоді було узаконено: напередодні «великого терору», десятого квітня 1935 року, на пропозицію Сталіна було проведено закон, за яким кримінальній відповідальності — аж до розстрілу — підлягали всі громадяни Радянського Союзу, починаючи з дванадцятирічного віку.