Ненаписані романи

5

… Це сталося під час традиційного авіапараду в Тушино.

Рано-вранці до нас додому подзвонив Бухарін:

— Семене, ви туди їдете?

— Звичайно, Миколо Івановичу.

— Послухайте, я жодного разу не дивився на це видовище з поля — завжди з трибуни… Візьміть мене з собою, га?

Батько заїхав за Бухаріним, той прихопив з собою величезний бінокль, дві пляшки боржомі, сказав, що всі його рідні за містом, тому бутербродів, на жаль, не буде, і, затримавшись біля вікна, уважно оглянув вулицю.

— У п’ятому році, перш ніж вийти з квартири, я завжди перевіряв, чи не стежать за мною, — усміхнувся Бухарін. — Не думав, що звичка така в’їдлива… Навіть коли мене охороняли як члена Політбюро, інколи ловив себе на думці: чому охоронці не дивляться, чи на вулиці чисто… А втім, — сказав він, — до неволі звикаєш значно швидше, дивно…

… У ту пору брат мого батька, Ілля, комбриг, який вступив до Червоної Армії у вісімнадцятому році, коли йому було чотирнадцять, працював заступником легендарного начальника московської міліції Вуля. Того дня він відповідав за забезпечення й координацію діяльності відділу регулювання вуличного руху. Оскільки на парад приїхало все керівництво на чолі зі Сталіним — Молотов, бжов, Ворошилов, Калінін, Каганович, Андрєєв, Мікоян, Хрущов, Чубар, Рудзутак, Косіор, Постишев, — регулювання руху на трасі від Кремля до Тушинського аеродрому було справою вельми відповідальною, як і порядок на полі: «країна так і кишить троцькістсько-зінов’євськими диверсантами та шпигунами, вони готують теракти проти товариша Сталіна, пильність і ще раз пильність, ворог не дрімає…»

На відміну від батька, який прослухав курс у Бухаріна тоді, коли Микола Іванович очолював Інститут Червоної професури, Ідда, був самоучка, закінчив чотири класи в селі Березині, потім навчався в школі робітничої молоді, будучи вже командиром ескадроду. У нього була справжня військова кісточка, тому, помітивши батьків, «фордик».(редакційна перепустка дозволяла заїжджати на поле), підійшов, звичайно, не підозрюючи, що чоловік у косоворотці й кепочці, який прилаштувався на капоті машини, не хто інший, як Бухарін; підкинувши долоню під козирок, Ілля відрапортував:

— Товаришу член Центрального Виконавчого Комітету, обстановка на полі нормальна, ніяких пригод не було!

Бухарін здивовано глянув на батька.

— Це мій брат, — трохи зніяковіло пояснив батько.

— Ах, це і є ваш легендарний Ілля?! — Бухарін подав йому руку. — Радий познайомитись…

І саме в цю хвилину над полем аеродрому пронеслися літаки; Бухарін, піднявши бінокль, як допитлива дитина, припав до окулярів; провівши срібні машини, подивувавшись злагодженій стрункості їхнього трикутника, він раптом ковзнув біноклем по урядовій трибуні і побачив, як Сталін уважно розглядав в бінокль його, Бухаріна.

Не обертаючись до батька, Микола Іванович неголосно сказав:

— Семене, нехай ваш брат продовжує роботу на полі, а вам краще б сісти на землю… Підстеліть газету, ви добре сидите по-азербайджанськи, як справжній кунак…

… Через двадцять хвилин Ілля повернувся і, знову взявши під козирок, звернувся до Бухаріна:

— Товаришу член Центрального…

— Та ви простіше, — сумно мовив Бухарін, не відводячи очей від бінокля, — звертайтеся до мене по-людськи…

— Миколо Івановичу, товариш Сталін просить вас піднятися на урядову трибуну, мені доручив це передати вам заступник наркома внутрішніх справ товариш Берман…

Бухарін знову ковзнув окулярами по місцях під полотняним тентом, звідки дивилися парад члени Політбюро, і знову втупився у бінокль Сталіна, направлений точно на нього.

— Передайте Берману мою подяку, — відповів він. — Але мені дуже цікаво дивитися парад як журналістові, серед глядачів…

… За тиждень до того, як Бухаріна — просто з засідання пленуму ЦК — відправили в тюрму, Іллю заарештували.

Слідчий, молоденький хлопець, мобілізований в HKBG після розстрілу практично всього колишнього апарату дзержинців, уважно подивився на ті місця в петличках дядькової гімнастерки, де ще вранці були емальовані ромби, розпізнавальний знак комбрига, і дуже тихо сказав:

— Нам усе відомо про ваш злочинний зв’язок з ворогом народу Бухаріним. Ви знаєте закони, тому немає потреби пояснювати, що щиросердне зізнання про спільну ворожу діяльність з троцькістським прихвоснем полегшить вашу участь.

— Я бачив Бухаріна один раз у житті, — відповів Ілля. — На Тушинському аеродромі… Я підійшов, щоб привітати його, як належить за статутом…

— Як ви його впізнали серед десятків тисяч трудящих? За умовним знаком? Чи було заздалегідь. обговорене місце зустрічі?

— Та не було нічого обговорено!

— Хто привіз Бухаріна в Тушино?

— Не пригадую.

— Хто вам його показав?

Ілля посміхнувся:

— Ви з якого року?

— Тут ми ставимо запитання, — так само тихо і коректно відповів слідчий. — А ви відповідаєте…

— Вам двадцять два, — сказав Ілля. — Не більше. Отже, в двадцять дев’ятому вам було чотирнадцять, і ви пам’ятаєте, що портрети Бухаріна виносили на Красну площу, як і інших членів Політбюро…

— І ви не перешкоджали цьому?

— Чому?

— Прославленню одного з диверсантів і вбивць?!

— Та хіба член Політбюро може бути диверсантом і вбивцею?!

— Прошу відповісти на конкретне запитання: ви, особисто ви, не протидіяли прославленню Бухаріна?

— Послухай, ну що ти, їй-богу, крутиш хвостом? — Ілля зітхнув. — Скажи, що сталося, чого ти від мене хочеш, і на підставі цього, коли я зрозумію суть справи, розмовлятимемо по-людськи…

— Це що, заклик до змови? Так вас треба розуміти? Повторюю: з якого року ви підтримуєте конспіративний зв’язок з ворогом народу Бухаріним, форми, паролі, явки?! Поки не відповісте на ці запитання, з кабінету не вийдете.

І — почався конвейєр: один слідчий змінював другого, працювала бригада: в кінці другої доби Ілля відчув, що ладен на все, аби тільки заснути хоч на десять хвилин. І от саме тоді ввійшов Іван Коробейкін, вони разом брали участь у польському поході, в двадцятому.

Він довго сидів за столом, обхопивши голову долонями, потім підбіг до Іллі, схопив його за шию, підняв із стільця і закричав:

— Ти доки будеш знущатися з людей, вражина суча? Га?! Доки ти задом вертітимеш?!

І, наблизивши своє обличчя до обличчя Іллі, самими губами прошепотів:

— Спи, а я кричатиму.

І, обматюкавши комбрига, швиргонув його на стілець.

Ілля одразу ж заснув, немов виключився. Він не знав, чи довго спав, але прокинувся від того, що Коробейкін хльоскав його по обличчю і кричав що є сили:

— Встань! Я що кажу, вражина суча?!

Ілля, не розуміючи, що відбувається, дивився на нього здивовано.

— Чому не виконуєте вказівок слідчого? почув він чийсь голос у себе за спиною; насилу обернувшись, побачив заступника наркома Бермана. Той стояв поруч з Миколою Івановичем Єжовим — маленьким, схожим на калмика, в скромній гімнастерці і м’яких чоботях.

Похитуючись, Ілля підвівся:

— Я не сплю дві доби, товаришу заступник наркома.

— Гусь свині не товариш, — відрізав Берман. — Будете й надалі відпиратися, нарікати доведеться на себе. Скільки років сину? П’ять? Глядіть, залишиться сиротою! Пролетарська диктатура вміє прощати заблудлих, але нещадна до ворогів.

Єжов кивнув Коробейкіну:

— Продовжуйте працювати, дотримуючись коректності, — і вийшов; Берман — слідом за ним.

У ту ніч Ілля спав чотири години, це дало йому змогу витримати ще дві доби «конвейєра», поки не прийшла черга Івана; і знову той надривався від крику, а Ілля, відкинувши голову на спинку стільця, спав.

Після цього, лише на п’ятий день, Іллю відправили в тюрму: «з цим типчиком треба працювати серйозніше».

І першим, кого він побачив у камері, був той, наймолодший слідчий, — вже без кубика в петлиці і з зірваним з рукава гімнастерки шевроном НКВС; Ілля помітив його зразу, хоч замість чотирьох чоловік було тут набито понад тридцять; сиділи й лежали по черзі, поки інші, хто міцніший, стояли, підпираючи один одного спинами, — який не є, а все-таки відпочинок.

Сусід Іллі, судячи зі слідів від ромбів — начдив, раз по раз усміхався, немов шкірився:

— Я — троцькіст, га?! Ти розумієш?! Троцькіст! Всі, хто був у Червоній Армії з вісімнадцятого, — троцькісти! Самі з Троцьким на трибунах стояли і в президіях сиділи, а нам — віддувайся! Хто винен, що Ленін з собою в Смольний самих ворогів народу привів?! Хто?! Ми?!

Уночі комдива і ще сімох військових викликали по списку.

— Прощай, браток, — сказав він Іллі і дав йому мундштучок, який не випускав з рота. — Нас ведуть кінчати. І тебе порішать, як не признаєшся в якійсь дурості… Погоджуйся на те, що Климента Єфремовича критикував, кепкував з нього, але тільки дай їм щось… Я пізно це зрозумів — що з мене візьмеш, троцькіст довбаний, дурень…

… Через три місяці Ілля признався, що якось він чув антирадянський анекдот у трамваї, розповідав дід в окулярах, з родимкою на носі, як тільки побачу де — одразу ж упізнаю і вкажу на нього, винен, що не затримав на місці, втратив пильність, ладен відповідати згідно з найсуворішим законом.

Рішенням особливої наради йому дали п’ять років і відправили по етапу до Владивостока: там, навкруг вокзалу, вже чекали відправки у ванінський порт понад тридцять тисяч «зеків», спали на землі, де хто як зумів примоститись…

Подивившись на це, Ілля зрозумів, що вурки напевне пришиють його за чекістську форму — «сука», а особливо за сліди від ромба — «велика сука». Тому, згадавши молодість (хоч на час арешту йому. було всього лише тридцять три), бої з бандформуваннями, коли його під маркою блатного хлопчиська засилали в угруповання Булак-Булаховича, він і присів до вурок — кинути «очко».

Чи то вурки були кволі, чи то карта йшла Іллі, а може, він уміло тасував, але на ранок зняв банк, купив валянці, ватник, теплу шапку, шкіряну куртку; свою форму продав фраєрам і через місяць опинився на руднику «Запятая» — за двісті кілометрів від Магадана. Їм скинули колючий дріт з возів — щоб самі обвели зону, і простирадла: «ставте собі льодяні намети, нічого, перезимуєте, челюскінці важче жили»…

І почалося його табірне життя.

У вибої працював разом із секретарем ленінградського міськкому (доходив, заарештували в тридцять шостому)! начальником політвідділу Сталінської залізниці — Василем Борисовим.

Секретар міськкому танув на очах, зовсім висох; якось шепнув Іллі:

— Не для нашого коня ця паша, Іллюшо… Мене проносить, виразка… Як поїм гороху, то він ціленький і виходить… Горошинка від горошинки… Добро пропадає… Зрозумів? Тут вижити треба, для цього все годиться, скоро ця маячня кінчиться, почекай, хай тільки дізнається про все товариш Сталін…

Ілля почав промивати нечистоти, заливав окропом і, зажмурившись, їв горошинки…

Коли секретаря поховали — у вибої, бо не було сили витягти нагору, — начальник політвідділу сказав:

— Ілля, ще з півроку протягнемо, а там і дуба дамо… Треба тікати, нести правду в Москву: тут же цвіт партії гине.

— А що ти жертимеш у дорозі? — спитав Ілля. — До залізниці не дочалапаєш, а до Магадана дві сотні верст, замерзнемо…

— Кажуть, є дорога… Пригадуєш чекіста Бурова? Він ще з помічником Дзержинського, товаришем Бєленьким дружив? От він і говорив, що звідси двічі тікали, виходили на материк…

— А де цей Буров?

— Поховали тиждень тому.

— А Бєленький?

— Того в Москві розстріляли, він говорив тим, хто з ним у камері сидів…

— А ти повірив? Тут же заслання не було, рік тому почали сюди висилати, казки це, Васю…

— То що ж, так і здихати тут?!

— Не треба, — посміхнувся Ілля, — варто ще пожити…

Допоміг, як завжди, випадок: єдиний трактор, який закинули в табір ще влітку тридцять сьомого, поламався. Начальник вишикував «зеків»:

— Хто полагодить машину — дам кілограм масла і три буханки хліба.

Ілля вийшов з шеренги:

— Я механік, громадянине начальник… Дозвольте спробувати?

— Спробувати? Ні, пробувати не дозволю. А запореш машину зовсім — сядеш у бур[2].

— Слухаю, громадянине начальник, згоден.

Було це вже в грудні, мороз лютий, за сорок; Ілля розгнітив вогнища навколо трактора, взяв у помічники начальника політвідділу Васю, хоч той у техніці — ні бум-бум, а дядько як-не-як закінчив курси шоферів і по праву вважався одним із хвацьких водіїв Москви.

Словом, трактор вони зробили, начальник був людиною справедливою, дав півтора кілограма масла і чотири буханки хліба.

«Я те морожене масло сокирою рубав, їв шматками і Васю політвідділівського примушував, — розповідав потім дядько. — Я блюю і він блює, зрозумів — ні?! — «Не можу, — стогне, — кишки вивертає». А я йому: «Їж! Треба кишки змазати, дати їм вітаміни, доходягою звідси не втечеш!» — «А як же товариші?! їм що принесемо?!» Ну, я тоді й розізлився: «Тут двадцять тисяч наших товаришів, зрозумів — ні?! Хочеш нагодувати їх півтора кілограмами?!»

— Але все-таки, — вів далі Ілля, — на серці в мене був тягар, муляло щось, хоч табір швидко виліковує всі сентиментальності. Віднесли ми маслечка дідам-доходягам, політкаторжанам, які ще у Фрунзе сиділи, з Рудзутаком та Ейхе, зрозумів — ні?!.. А найшанованішою людиною, ну начебто «пахан» був у нас, політиків, член реввійськради одинадцятої армії, прізвища не пригадую, тільки знаю, що він з Іваном Микитовичем Смирновим дружив, червоний командир був, його майже першим посадили, на початку тридцятого… Так от, полизавши масла і вислухавши Василеві слова, що треба нести правду в Москву, він засміявся беззубим ротом: «Дурний ви! Сталіну, кажеш, хочеш нести правду?! Та все, що відбувається тут, угодно лише одній людині — Сталіну! Він же всіх тих повинен. знищити, хто пам’ятає Жовтень, хто знає, як він перед Троцьким запобігав, як він на його честь у газеті «Севзапкоммуны» у вісімнадцятому році статтю написав: «Коли говоримо «товариш Троцький», розуміємо — «Червона Армія». Коли говоримо «Червона Армія» — всім ясно: «товариш Троцький»… Ви почекайте, почекайте, він ще якісь документи надрукує, якихось слабаків об коліно зламає і буде процес проти Леніна як німецького шпигуна! Що контра не встигла зробити, він доробить…» Василь тоді аж пополотнів, масло в нього вирвав, сукою обізвав, фашистом… Словом, вирішили ми з Василем тікати в червні тридцять дев’ятого, зрозумів — ні?! На щастя, мене тоді на трактор перевели, так ми з Василем то хліба вкрадемо, то масла, підгодовували стариків-ленінців та й собі для втечі запас робили… Головне, щоб до Москви прорватися, інакше наступного літа тут взагалі нікого не лишиться, тільки кладовище, зрозумів — ні?! Призначили ми день втечі, а тут вранці, зрозумів — ні, начальник табору оголошує, що вирок про мою справу скасовано: Сеню ж поновили в партії після розстрілу Єжова, ну, він і пішов за мене молотити… Отак, зрозумів — ні… Це я тобі ще смішного не розповів, у нас там сміху теж вистачало, страшно згадати…»

… На Новодівичому кладовищі, на могильній плиті мого діда Олександра Павловича до сорок дев’ятого було викарбувано: «Прости, не встиг. Ілля. 20-го травня 1940 року» — дядько повернувся до Москви через три дні після похорону його батька.

Я пригадую, як він — худий, із запалими щоками, — подивився на обідній стіл, накритий у нас на Спасо-Наливковському, і спитав батька:

— А горілка де?

Бабуся Дуня принесла півлітра, Ілля накришив чорного хліба в глибоку тарілку, нарізав туди цибулі, залив усе це горілкою і почав їсти великою ложкою — мовчки й зосереджено. Він з’їв усе, що було в тарілці; підсунув сковорідку з яєчнею й салом, покопирсав виделкою й посміхнувся:

— Але ж правду казав наш пахан-політик.

… Він усе ще посміхався, вминаючи яєчню, а по його щоках котилися рясні сльози.