У Барвисі, на невеличкій дачі, де, чекаючи другої дитини, жила Юлія Хрущова, онука Микити Сергійовича, я зустрівся з маршалом Тимошенком — височезним, бритоголовим, у брунатному костюмі і в чорних лакових черевиках не менш як сорок п’ятого розміру, либонь, пошитих на замовлення.
З перших же фраз розмова перейшла на проблему «культу особи»: тільки-но закінчився Двадцять другий з’їзд.
— Ніколи не забуду обличчя Сталіна, — рубаючи слова, командно заговорив Тимошенко, — коли я приїхав до нього на Близьку Дачу на другий день війни; впалі, неголені щоки, очі тьмяні, захмелені… Він сидів біля обіднього стола, немов паралізований, повторюючи: «Ми втратили все, що нам залишив Ленін, немає нам прощення…» Таким я його ніколи не бачив, а ми ж знайомі з ним з вісімнадцятого, майже чверть століття… Правда, пригадую, бачив його одного разу напідпитку у двадцять сьомому році, в день десятиріччя Робітничо-Селянської Червоної Армії… І сталося це за надзвичайно цікавих обставин… Я тоді командував військами в Смоленську, провів урочисте засідання, тільки-но перейшли до банкетного залу, як мене викликають на прямий провід, дзвонить Лев Захарович Мехліс, помічник Сталіна:
— Негайно виїжджай на аеродром, бери літак і мчи до Москви! Я посилаю машину в Тушино.
Через дві з половиною години я підкотив на «паккарді» до Центрального Будинку Червоної Армії — там відзначали річницю РСЧА, не згадуючи, певна річ, ні Троцького (а все-таки він був першим наркомом оборони республіки), ні Вацетіса, якого саме Троцький протяг на посаду Головкома: чимало було проти, мовляв, — з царського генерального штабу, золотопогонник, та Лев Давидович наполіг на своєму, крутий був мужик; Сталін, чесно кажучи, багато що взяв у нього, не в зовнішньому, звичайно, вигляді, а в умінні пробивати своє… Шапошникова Бориса Михайловича, полковника царської розвідки, теж Троцький у РСЧА привів наперекір усім, але потім його не підтримував, бо той дуже ненавидів поляків, «католицькі єзуїти, ляхи», навіть статтю проти них бабахнув у двадцятому, за що Троцький журнал прикрив, а Шапошникова — за «шовінізм» — кинув, як казали, на низовий апарат, слава богу, що не шльопнули ще згарячу, він це теж умів… Потім, коли Троцького турнули, Шапошников знову піднявся, Сталін його підтримав, був у мене начальником генштабу — єдиний безпартійний на такій посаді… Я думаю, що Сталін не без наміру його до мене приставив… Так… Прибув, значить, я, ввійшов у банкетний зал, а там і Бубнов, і Блюхер, і Єгоров, і Якір з Уборевичем, Позерн, Будьонний, Ляшкевич, Раскольников, Примаков, Штерн, Подвойський. Криленко, Корк, Ейдеман, Тухачевський, ясна річ, ну й Ворошилов із Сталіним… Усі, бачу, хоч і добре підхмелені, розпалені, але якісь напружені, настовбурчені… Сталін, потиснувши мені руку, сказав: «Мужик, ану, покажи себе»… Він мене ще з громадянської війни називав «мужиком», любив високих, а особливо тих, у кого в родині був хтось з духівництва… Я його питаю, що треба зробити. А він люльку розкурив — обличчя суворе, очі погаслі, хмільні, — пихнув димком і каже: «Я запропонував провести змагання з боротьби — хто з наших командирів найміцніший… От Тухачевський усіх і поклав на лопатки… Зможеш з ним поборотися? Але так, щоб його неодмінно перемогти?» Я, звичайно, відповів, що буде виконано.
«Ну, йди, викличи його на поєдинок». Я й пішов. А Тухачевський міцний був, не такий високий, як я, але плечі налиті, гирі качав, як він тільки на скрипці своїй міг грати, не можу збагнути, вона в нього в руках здавалася малесенькою, тендітною, от-от поламає… Ну я до нього по формі, він же був старший за званням, командарм, а я лише комдив, так, мовляв, і так, викликаю на турнір… Тухачевський подивився на Сталіна, посміхнувся чомусь, похитав головою і відповів: «Ну що ж, спробуємо». Зчепилися ми з ним посеред залу; міцний командарм, тисне, аж дух захоплює, але ж я вищий за нього, мені не з руки його ламати, захват припадає на плечі, а вони в нього, розумієте, просто крицеві… Крутилися ми з ним, крутилися, і раптом я побачив очі Сталіна — їй-богу, як щілинки, а обличчя непорушне, наче стоїть на весняній тязі, так весь і завмер… Як я ці його очі побачив, мене чомусь пройняв переляк, а він часом надає людині величезної, відчайдушної сили! Схопив я Тухачевського за поперек і підкинув урівні з собою, а коли борець ніг не відчуває, йому кінець, бо нема опори, це як фронт без тилу… Гаразд… Держу я його «навоздусях», тисну що є сили, а він вирішив ухопити мене за шию, щоб голову скрутити — без неї теж незручно боротися… Але я цю мить начебто заздалегідь відчув, підкинув командарма ще трохи вище і щосили потурив од себе. Але — не розрахував: він спиною вдарився об радіатор опалення, і так, мабуть, невдало, що в нього навіть кров з рота пішла… А Сталін зааплодував мені: «Молодець, мужик! Поклав забіяку, знатиме, як своєю силою вихвалятися»… Почаркувався зі мною, випив, обернувся й пішов до виходу, ні з ким не попрощавшись…
Тимошенко замовк, узяв зі столу чарку і, несподівано для всіх рвучко підвівшись, відкашлявся…
— Пропоную тост за видатного діяча міжнародного робітничого руху, — почав рубати він, — геніального воєначальника Великої Вітчизняної, полум’яного борця за мир і дружбу між народами, нашого дорогого Микиту Сергійовича Хрущова…
… Воістину, ніхто так легко не віддає право управляти собою, як ми… Традиція? Чи лиха доля? Невже закономірність?