Ненаписані романи

3

Федір Миколайович Петров, один з найстаріших більшовиків, консультував у шістдесятих мій роман і фільм «Пароль не потрібен» — про Блюхера і Постишева.

Він же й розповів мені історію, яку тепер підтверджують побічні свідчення: хочу вірити, що невдовзі з’ясуються нові обставини, спростувати які неможливо.

— Коли Каменєва і Зінов’єва зламали, умовивши признатися в тому, що вони — за завданням Троцького — організували вбивство Кірова, коли після того, як Сталін дав їм чесне слово, що їх не розстріляють, якщо допоможуть «закопати троцькізм як ідейну течію», суд провели швидко, в метушні не перевірили «свідчення» обвинувачених, заздалегідь написані людьми наркома Генріха Ягоди, і стався трагедійний конфуз, — Петров збільшив звук у старовинному радіоапараті, що стояв на його великому письмовому столі біля вікна, з якого відкривався чудовий краєвид на Москву-ріку і Кремль. — Один із зінов’євців «признався», що він їздив до Копенгагена, щоб зустрітися з Львом Сєдовим — сином Троцького, і зупинявся в готелі «Брістоль». А прудкі на розшук датські журналісти — через тиждень після того, як обвинувачених розстріляли, — опублікували офіційну довідку, що готель «Брістоль» знесли за багато років до описуваних подій, справжня фальшивка… Саме тоді Серго зажадав від Сталіна розгляду цієї справи з викликом свідків, які залишилися живими.

Сталін пообіцяв і зразу ж почав готувати другий процес — цього разу проти заступників Орджонікідзе — Юрія П’ятакова та Григорія Серебрякова. Їх звинувачували вже не тільки в троцькізмі й диверсіях, а й у шпигунстві. Але, на відміну від Зінов’єва (чесно кажучи, він був слабкою, амбіційною людиною, але, певна річ, ні в якому терорі участі не брав), Юрій П’ятаков ніколи не боровся за владу, від опозиції відійшов. Серго затвердив його першим заступником народного комісара важкої промисловості — на ньому «висів» і Сталінградський тракторний, і Горьковський автозавод імені Молотова, і Кузбас, і Магнітка, справді він горів на роботі… Ми всі шанували пам’ять його брата Леоніда, закатованого петлюрівцями в дев’ятнадцятому, словом, чиста була людина, чиста й щира… Як можна було навернути його на визнання у шпигунстві? Комуніст, ленінець — і гестапівський шпигун?.. Тиснути на нього, як тисли на Каменєва — у того лишилося двоє дітей, — важко, сім’я у П’ятакова не склалася, жінка його пиячила, бувало, що й ночував він у себе в кабінеті…

… У селищі «Известий» на Сходні поряд з тією дачею, де жили ми, стояв будинок Карла Радека, який очолював іноземний відділ редакції; друг Дзержинського і Рози Люксембург, що брав участь у революції спартаківців 1918 року в Німеччині, людина все-таки не проста, уїдливо-дотепна, він, після того як публічно відрікся від Троцького (і тому його повернули в двадцять дев’ятому році із заслання), став одним із тих, хто найбільше славив Сталіна, причому робив це з натхненням, талановито. Це він розповідав тоді: «Коба — людина незвичайна! Він дізнався, що новий заступник наркома живе в крихітній квартирці, і наказав перевезти його родину в розкішні апартаменти, обставлені прекрасними меблями… Ось як Коба ставиться до тих, хто чесно роззброївся й порвав з опозиціонерами, зрозумівши страшну суть Троцького»…

(Коли пройшла чергова хвиля арештів, на банкеті з нагоди святкування дня народження Максима Горького спохмурнілий Радек, пильно дивлячись на секретаря ЦК Єжова, виголосив тост: «Я п’ю за нашу максимально гірку дійсність…»

Сталін, не випускаючи люльки з рота, сухо посміявся разом з Олексієм Максимовичем, який не відпускав від себе Бухаріна; його обличчя часом втрачало звичну жвавість, завмирало й ледь-ледь жовтіло, старіючи на очах…)

З квартири, подарованої Сталіним, П’ятакова невдовзі й забрали — того ж самого дня, що й Радека…

Федір Миколайович чомусь зітхнув і, зручніше вмощуючись в кріслі, немов запихаючи своє висохле тіло в звично малий простір між спинкою й бильцями, знову допитливо-вивчаючим поглядом глянув на мене:

— Мені недовго лишилось, а вам треба зберегти пам’ять, тільки тому про все це й розповідаю, хоча й ризикую… Так воно й є… Кожен, хто торкається тієї пори, — ризикує… Словом, Серго Орджонікідзе наполягав, щоб йому дозволили побачення з П’ятаковим… І домігся його… Ніхто не знає, про що розмовляли, ніхто, крім Сталіна, бо той дав Орджонікідзе слово: «П’ятакова не буде страчено»… Але П’ятакова, як і Каменєва, розстріляли… Серго страшенно розлютився. Єжов йому відповів: «П’ятаков живий». Серго зажадав зустрічі: йому пообіцяли; Єжов запевнював наркома: Юрій (він і після процесу над «шпигуном» все ще так називав П’ятакова) переніс шок після фарсу, розіграного норвежцями… Як тільки він очуняє, ви побачите його, Григорію Костянтиновичу…» Шок, справді, був, але не у П’ятакова, а в тих, хто писав за нього показання: він завчено виголосив на суді, що, мовляв, літав на німецькому літаку в Осло, щоб зустрітися з Троцьким. А норвезькі соціал-демократи опублікували в газеті спростування: того місяця, коли П’ятаков начебто літав в Осло, жоден іноземний літак там не приземлявся…

… Серго подзвонив Сталіну; той відмовився його прийняти; Серго сказав: «Коба, якщо нам потрібно розвінчати Троцького, то партії зовсім неугодно винищення ленінців!» І почав готувати свій виступ на лютневому Пленумі ЦК… Він знав, що його підтримають Постишев, Чубар, можливо, Калінін… Він розумів, що Сталін неодмінно порушить на пленумі питання про арешт Бухаріна, а той був Орджонікідзе другом… Він припускав, що коли одверто й чесно сказати пленуму всю правду, то далеко не всі підтримають Сталіна, бо геноцид, розпочатий проти старої гвардії, набув страхітливої форми. Нам пропонували вірити в маячню, яку виголошували на лаві підсудних ті, кого Ленін вів разом з собою, доручаючи найвідповідальніші посади в найскрутніші місяці громадянської війни та інтервенції. Але ми пам’ятали, з кого складався наш перший уряд! Ми також пам’ятали, хто становив кістяк Політбюро в найсуворіші п’ять років — з жовтня сімнадцятого! А тепер виявляється, що ці люди вже» тоді. булл» зрадниками! Чому ж. вони тоді не захопили владу?! Їх — за Леніна;— була переважна більшість! А хіба я був один такий пам’ятливий?! О ні! Як мінімум, мільйони партійців! І стільки ж-безпартійних активістів! Це — мінімум мініморум! Значить, тоді жили два мільйони людей з кровоточивою пам’яттю — я маю на увазі більшовиків зі стажем, А їхні сім’ї?! Розумієте, яким резервом володіли ті, кому був дорогий, Ленін?! Розумієте, які хисткі були тоді позиції Сталіна, незважаючи на те, що, Єжов з його рукавицями душив усіх, хто ще лишався особистістю — тобто, знаючи правду, не відрікався від пам’яті?! Розумієте, що Серго — з його авторитетом — міг повернути хід історії, припинивши страшний терор?! Розумієте, що він міг зажадати від пленуму виконання волі Леніна — зняти Сталіна з поста генерального секретаря?!

… Другою людиною, яка консультувала наш фільм «Пароль не потрібен», був генерал Штеменко. З величезними вусами, напрочуд тактовний, з сумовито-доброзичливою усмішкою, неквапливий у розмові, він на одній із зустрічей із знімальною групою, вдивляючись в обличчя Миколи Губенка, який грав роль Василя Костянтиновича Блюхера, сказав:

— Я попрошу підібрати всі архіви про маршала… Треба пошукати вам щось інше для цього чудового образу.

Я сказав тоді, що всі архіви знищено; пояснив, що знайшов огризки документів, переглядаючи звіти ветеринарної служби Далекосхідної армії, — там чудом збереглися резолюції Блюхера, в яких добре прочитувалась людина, її моральна краса, лагідність і непримиренність.

Штеменко усмішливо похитав головою:

— Ми своїх архівів не чіпали, через три дні вам їх покажуть.

А коли ми побачилися через три дні, він сказав:

— Так, на жаль, ваша правда… Архівів немає, все знищено, треба збирати по пам’яті.

… Іван Степанович Конєв, який служив у армії Блюхера командиром бронепоїзда, а потім став начальником оперативного відділу штабу його фронту, показав мені маленьку фотографію головнокомандуючого легендарної ОЧДСА — Окремої Червонопрапорної Далекосхідної армії — Блюхера, ця фотокартка стояла в нього на столі:

— Я не прибирав її з цього місця й після того, як маршал став жертвою наклепу.

… Маршал Блюхер не став жертвою наклепу; його треба було прибрати, бо він посмів сказати друзям, що не судив Тухачевського, хоч його ім’ям було підписано вирок найталановитішому воєначальникові двадцятого століття. «Суду не було, — повторював він, — Тухачевського і Якіра просто вбили…»

Василь Костянтинович наклав на себе руки одразу ж після арешту, аби не зламали його, аби не зрадити свого минулого страхітливими свідченнями на черговому процесі, ці свідчення вбивали не життя, а те діло, якому він служив, — Революцію…

Петров стомлено підняв руку, вказав пальцями на книжкові стелажі і, прикривши повіки, зауважив:

— Перегляньте промови Сталіна на лютнево-березневому Пленумі тридцять сьомого року… Зверніть увагу, що там уперше не було звичних «бурхливих оплесків, що переходять в овацію». Просто — «оплески»… І головного удару Сталін завдав по неназваному Серго, по «господарчих успіхах, які призвели до безтурботності»… Серго завжди говорив: чим більші наші успіхи, тим краще живуть люди, тим очевидніше вони відчувають прямий зв’язок між працею і добробутом, тим менше буде ворогів у країні, немає поля для ворожнечі, навпаки, настало громадське замирення… А Сталін гнув свою лінію: «Чим більше успіхів, тим сильніший опір ворогів»… Але ж Бухаріна ще тоді не заарештували, він оголосив голодовку, написав листа членам ЦК про те, що він не винен, сидів у кремлівському залі — кандидат у члени ЦК! Саме той пленум мав вирішити його долю… «Бухарін — улюбленець партії» — не випадкова фраза… Її пам’ятали… Після того як П’ятаков сказав на суді про аеродром в Осло і весь світ зрозумів, що другий процес теж побудований на фальшивках, Сталін вирішив, що П’ятаков це зробив навмисне — прокричав про свою невинність з камери тюрми. І допоміг йому в цьому, вважав Сталін, Серго… — Петров говорив важко, часто замовкав, немов збираючись на силі. — А за Серго справді була школа в Лонжюмо, Ленін відкрито називав його своїм другом. Серго ніколи — на відміну від Сталіна — проти Леніна не виступав, він ішов за ним, мов криголам…

— А справа Мдівані? — спитав я. — Пригадуєте, як Ленін тоді напав на Серго?

Петров роздратовано знизав плечима:

— Політична боротьба передбачає почуття! Не треба з Леніна робити ікону! Як кожен геніальний стратег, він був до того ж і вразливою людиною… Він не вважав за можливе приховувати те, що думав! Побачивши, що витворили його улюбленці Каменєв і Зінов’єв у жовтні сімнадцятого, він привселюдно назвав їх «проститутками»! Але ж через п’ять днів після цього Каменєв став головою ВЦВКа! Тобто президентом революційної Росії! А Зінов’єв — секретарем Петроградської парторганізації! А Троцький, якого — знову ж таки справедливо — Ленін називав у свій час «іудушкою», за його, ленінською пропозицією, одноголосно обраний народним комісаром закордонних справ, хоча спочатку саме Ленін запропонував його — голову Петроградської Ради робітничих депутатів — на пост голови Раднаркому! А Троцький відмовився! Троцький сказав, що головою Раднаркому може бути тільки одна людина — Ленін! Це ж правда! Хоч як її ховай, вона все одно нікуди не дінеться… А як Ленін лупцював Бухаріна і Дзержинського під час Брестського миру?! Але ж він не пропонував зняти Фелікса Едмундовича з посади голови Чека! А в Бухаріна — відібрати редакторство «Правды»! Ми відучилися дискутувати! Нас привчили до слухняності по ранжиру! Ми тому… Ні, ви… Хоч це нечесно, — Петров уривчасто, схлипуючи, зітхнув, — м и, саме м и, провина мого покоління перед вами — незмірна… Тому ми не розуміємо, як це можна говорити різкості один одному і при цьому залишатися на одному боці барикади… Для нас стало важливим слово, а не діл о… Поступово перемогло Євангеліє, семінарія, дисципліна казарми…

Повільно, немовби збираючи себе, Петров підвівся, відійшов до ліжка;

— Словом, говорили, що Сталін доручив начальникові охорони Єжова вбити Серго. І Серго застрелили на його квартирі… Найдовіренішим сказали, що Серго покінчив життя самогубством, бо дуже дружив з Бухаріним, Риковим, П’ятаковим… Але шила в мішку не сховаєш: ті, хто першим увійшов до квартири Орджонікідзе, підписали собі смертний вирок, склавши акт про те, що в маузері Серго — сім патронів, а порохового гару в стволі не було… Цих дзержинців розстріляли, але — через тиждень! Розумієте?! І ми взнали правду… І нам стало ясно: тепер усе можливо, час вседозволеності, кінець надіям, крах вірі в справедливість… А на похороні Сталін ридав на грудях того, кого він убив… А Серго було тоді сорок дев’ять років… А наркома охорони здоров’я Камінського, який підписував офіційний бюлетень про «хворобу» Серго, розстріляли, як і всіх, хто знав трагедію або чув про неї… Ось так і закінчився термідор… А от я вцілів…

Петров поволі підняв на мене сірі очі, у яких завжди бриніла печаль і невимовний докір:

— Так, я мовчав, це правда… Але я мовчав лише тому, щоб дожити до сьогоднішнього дня… Щоб зберегти для вас мою пам’ять… Бодай якусь, але все-таки… Притча про глас волаючого в пустелі ще чекав свого тлумача.