Облога Белза

Розділ 8 Мечі наголо!

Хан Джанібек рухався за всіма приписами Чингізової стратегії — попереду, із боків та навіть позаду війська скакали розвідувальні загони, що повсякчас посилали гінців до головного війська. Якби комусь удалося знищити один загін так, щоби й він не встиг подати сигналу і інші нічого не помітили (що було непросто, бо в кожному з таких загонів було кілька верблюдів, навантажених бочками зі смолою, — звалити такі бочки на землю й підпалити можна швидше, аніж вимовити «Немає бога, крім Аллаха й Мухаммед — пророк його!»), то неприбуття гінця в обумовлений час скаже все.

Тепер він прибув.

— Ми схопили їхніх розвідників, о повелителю всесвіту! Допитували нарізно. В один голос кажуть: чотири тумени угорських кипчаків та ясів, кілька корогв волохів, ну й Брацлавський тумен цих псів! Командує якийсь Другеті!

Враховуючи наслідки чуми — тисяч сорок. У нього дещо менше, бо з великим кааном тепер тільки ті орди, що кочували між Волгою й Доном, Доном і Дніпром. Схід поки що втрачено, до віддалених кочовиськ не дійшли руки, осіле населення також залишилося на своїх місцях, ніхто не прийшов із Північного Кавказу та Криму. Утім, з цих улусів може ще підійти підкріплення — якщо він виграє першу битву.

І... тепер на нього спрацює те, що ще вчора заважало руху війська, — більша частина воїнів іде з родинами. А всі розуміють, що прогодувати родини можна лише на Поділлі. Навіть якщо (не дай Аллах!) якийсь тумен добровільно перекинеться на бік ворога, багато припасів йому ніхто не дасть, їм своїх би прогодувати. Ну а якщо зазнаємо поразки й родини потраплять у полон, то... тих, кого можна швидко продати, — продадуть, решту під ніж.

Ханові думки перескочили на інше.

— Що ти думаєш про це поле, га, Юсуфе?

Довірений мурза (Джанібек навіть не помітив, що вже навіть із його мови щезло монгольське «нойон»), який виконував при каані функції начальника штабу, ще раз прокрутив у голові те, що збирався запропонувати, і почав:

— Я думаю, що воно годиться. Їх більше, тож до тулгами[106] спробують удатися вони, для нас це небезпечно. Але тут наше південне крило буде прикрите яром, що тягнеться ще довго. Тому небезпека обходу загрожуватиме нам тільки з одного боку. Чого я справді боюся, так це того, що вони не приймуть відкритого бою, особливо на цьому, вигідному для нас, місці.

— Приймуть, — посміхнувся Джанібек: так міг посміхатися тигр-людожер.

Повелитель — ну якщо не всесвіту, то Східної Європи — повернувся до сотника кетишкенів[107]:

— Махмуда...

Він знову посміхнувся, бо й сам мав ісламське ім'я Махмуд.

— ...сина Сартакова, та Пулата-бека взяти з родинами. І сюди їх — також із родинами. Усім оголосити — готуємося до бою!

Приблизно за годину дві родини були доставлені й уже стояли навколінки перед кааном.

— Я все знаю... — просто та якось стомлено почав Джанібек.

— О повелителю!

— Тугаре, якщо хтось із них ще щось скаже без мого дозволу — убивай його дочку. За кожне слово — по дівчинці.

Хан трохи помовчав, насолоджуючись своєю всемогутністю.

— Так от, я знаю все. Якщо ви самі, власноруч, напишете те, що мені треба, то вам і вашим синам дарую смерть без пролиття крові[108], а дружин ваших і дочок повидаю заміж. За простих людей, та хоч живі будуть. Ні — усе одно скажете, який тайнопис, але почерку вашому після тортур можуть і не повірити. Тому мої кати для всіх щось вигадають.

Викриті шпигуни підняли на хана жахливі маски, які ще недавно були людськими обличчями.

— Ти, Махмуде, напишеш, що я зайняв міцну позицію, бо сподіваюся, що вони не посміють напасти, а на підході до мене — тумени Мамука, Теміра, Чаки, Мерана, — він називав тих темників, які дійсно могли підійти й ні за яких обставин не пристали б до роду Орду. Щоправда, після кількох воєн, чуми та голоду в жодному з цих туменів не могло бути більше як три-чотири тисячі, проте й десять-дванадцять тисяч — то чимала сила. — І, можливо, ще якісь, — провадив хан. — Тож я послав гінців до Кулпи. Однак ти не знаєш, про що я йому пишу. А ти, — його погляд упився в безвільне тіло Пулат-бека, — ти пиши, що я розраховую на підхід якихось туменів, яких — ти точно не знаєш, але гадаєш, що серед них будуть Ібрагім і Меран. І що я, не довіряючи вповні Кулпі, послав наказ йому вдертися в Угорщину, де мало залишилося війська, та спустошити обидві Команії[109].

Уже не зважаючи на приречених, яких потягли до величезної арби-юрти, Джанібек вів далі:

— Накажіть передовим загонам при кожній сутичці кричати, що я послав Кулпу пустошити землі Команії.

Повірити не повірять, та хоч чутки поповзуть.

День битви під Брацлавом обіцяв бути ясним.

Ханське військо чекало, і чекання це багатьом здавалося нестерпним.

Несподівано від війська половців і заколотників відділилися кілька тисяч, які, однак, цілком складалися з легкоозброєних, і помчали на передовий ханський полк. Коли ж до ханських воїнів залишалося усього нічого, вони розвернулися й помчали по дузі, сиплячи стрілами спочатку вбік, а потім назад.

Стріляти на скаку вперед можуть лише видатні вершники, бо так зайняті обидві руки, а управляти конем одними шенкелями... Ось і винайдений був цей засіб — хто казав, що скіфами, хто — ще кімерійцями, римляни називали його «парфянською стрілою», а тепер він звався «хоровод». При такій скачці коні, підкоряючись стадному інстинкту, скачуть за ватажками, і керувати ними набагато легше.

Проте Джанібек, певна річ, знав про цей фортель усе. І насамперед те, що дуже ефективний проти супротивника, який перебуває в русі, хоровод не такий страшний для тих, хто стоїть на місці.

Ось і тепер передові ханські шереги були пішими і стріляли, прикриваючись щитами[110], водночас коні половців підставляли ворожому обстрілові свої боки.

— По конях! По конях! — повторювали ханські сотники те, що й так усі знали.

Якщо вершник падав разом з убитим конем або якщо його скидав кінь поранений — він зазвичай гинув під копитами.

А між командувачем відбувався той напівтелепатичний діалог, яким супроводжується кожна битва:

«— У лоб! Атакуй у лоба, французе! Тільки зв'язавши мене боєм по фронту, ти зможеш послати кілька тисяч в обхід.

— Почекай, невірна собако! У мене тисяч на п'ять більше. Навіть якщо ти, за татарським звичаєм, частину війська залишив позаду[111], ти не зможеш на всіх ділянках бою бути однаково сильним. Або переможуть послані в обхід, або зламається фронт.

— Поки що ти зазнаєш більших втрат.

— Не набагато. Десять за дев'ять, і не більше. Зараз зрівняємо».

Шум бою перекрили труби, і половці, кинувши луки в сагайдаки, вихопили шаблі й почали атакувати ханську піхоту. Ті, своєю чергою, схопили списи, які до пори були встромлені в землю поряд із бійцями, — рідко який вершник може змусити коня йти на вістря багнетів.

Проте обстріл не минувся безслідно, у деяких місцях утворилися «прогалини» — і не всі з них устигли закрити.

Пішла жахлива рубка...

При цьому час від часу половці наштовхувалися на невеликі укріплення, побудовані зі снігу, де також перебували загони піших лучників, що сипали стрілами (великих укріплень Джанібек не велів будувати, бо такого не приховаєш, і тоді ворог просто не став би атакувати укріплені позиції).

І коли стало ясно, що ханське військо тримається з останніх сил, барон Другеті особисто повів свої резервні три тисячі (далеко не гірші три тисячі) в обхід Джанібекового флангу.

Навіть якщо в хана залишилися запасні війська, вони зможуть зробити тільки одне із двох: або підтримати головні сили, або скувати обхідну колону. На обидва завдання їх не вистачить.

Коли вояки цих трьох тисяч побачили попереду меншу за силами татарську заставу, то спочатку не зрозуміли, на що ті сподіваються... Не розуміли, поки не почався розстріл. Роз-стріл.

Татари засипали ворога стрілами.

Річ у тому, що в Угорщині, як і взагалі у Європі, був чіткий поділ на легку й важку кінноту. Половецько-волоське військо майже все складалося з легких лучників. Важкоозброєні були списоносцями. А в татар і важкоозброєні були лучниками.

І от тепер зібрані в кулак латники, одягнені в халати, підбиті сталевими пластинами, або — поверх кольчуги також сталеві пластини, з'єднані шкіряними пасами, попони коней — із провареної в олії та пресованої шкіри (а в декого — також вкриті металевими пластинками), почали засипати половців стрілами.

— Вони не випадково зайняли позицію на північному березі яру!

Битва тривала вже три години, тож тепер сонце було майже за спиною в татар! Відсоток влучань у татар був приблизно в півтора разу більший. Якщо ж додати, що татарську броню пробивала одна стріла з кількох, то не слід дивуватися, що Другеті наказав негайно атакувати й нав'язати ворогу рукопашну — останній шанс.

Проте татари кинулися тікати, потім розділися на дві частини, одна з яких розвернулася праворуч, друга ліворуч, — і передові половці наштовхнулися на піший загін, що визвірився списами.

Часи, коли Орда широко використовувала війська підкорених слов'янських князів, відходили в минуле, проте тепер Джанібек, проходячи повз Путивль, віддав наказ князю путивльському вділити вояків і ще примусово набрав деяких ополченців на півдні Київщини, який перебував під прямим татарським правлінням.

Поки Другеті роздумував, чи засипати цих пішців стрілами, чи обійти, татари за спиною русичів швидко заповнили сагайдаки новими стрілами та, з'явившись із лівого флангу, знову засипали половців хмарою стріл.

А коли ці сагайдаки також були спустошені, тисячник Хасан особисто протрубив у ріг, татари пришпорили коней, які, попри все, були менш зморені, аніж половецькі, і влетіли в ряди команів.

Хоча половці зберігали кількісну перевагу, татари були ліпше озброєні. Їхні шаблі частіше врубалися в тіло, неприкрите або погано прикрите.

Обхідна колона була розгромлена вщент, а головні сили татар хоча й відступили, до того ж із чималими втратами, але в повному порядку.

— Відверто кажучи, ніхто нікого, — проронив, дивлячись на загони половців, які, припинивши переслідування, поверталися до свого табору, Юсуф.

Хан кивнув.

Битва під Брацлавом завершилася внічию, проте для Джанібека ця нічия була рівнозначна перемозі[112], бо чутки про підкріплення, яке підходить до Джанібека, та про напад Кулпи на Команію, кружляли по ворожому табору, і що більше командири галасували, що це брехня, то більше цим чуткам вірили.

Відступ половців і заколотників став неминучим.

Боярин Данило сидів посеред своєї юрти на сідлі, покладеному на килими. У кілька шарів були ці килими, ханські дарунки — у скупості Джанібека й вороги не звинувачували.

Данило підняв голову, і дружинники здригнулися — на них дивився старий дід.

— Цар[113] не пошле війська знімати облогу з Белза, — боярин ковтнув повітря. — Половці захопили значну частину тутешніх запасів, на які він розраховував, тож Поділля не врятує Орду від голоду. Він іде на південь. Щоправда, він послав загони в набіг на Угорщину — іншим шляхом, аніж відступають ті. І в інше місце — половців тепер зі шляху на Команію не звернеш, поки вони перевірятимуть, як воно вдома, татари пограбують інші угорські землі. Та невідомо, як це подіє на Лайоша. Може, кинеться виручати своїх, а може, навпаки — зрозуміє, що в царя мало залишилося війська, і вестиме війну далі. Скачіть, хлопці. Кожен своїм шляхом, аби хоч хтось добрався. Світлий князь має знати. Не буде більше допомоги від Джанібека.

Кейстут оглядав побудований хрестоносцями буквально за кілька днів дерев'яний замок.

Їхній звичайний прийом — на кожній зайнятій території будувати опорні пункти. У минулому далеко не завжди вдавалося взяти навіть отакі примітивні укріплення, а якщо вдавалося, то ціною великих втрат, бувало, що й двадцять за одного. А потім — новий похід крижаків, нові тимчасові замки. Аж поки міцно не захоплять цю територію. Так загинули пруси. Загинули або перетворилися на рабів.

Тепер у замку залишалися, головним чином, «гості» ордену, тобто ті, хто пішов на прощу[114] гріхи спокутувати. Ну й кілька братів — теж, мабуть, вірять, що їх у раю чекають. Як би не помилилися!

Кейстут кивнув, заревли роги, і величезні санки з тараном поповзли до брами. Згори та з боків санки були прикриті плетінкою з лози, яку обшили шкірами і облили водою.

Певна річ, зі стін почався обстріл, проте по заборолах і по бійницях вдарили сотні найліпших стрільців.

Коли таранний віз опинився майже впритул до брами, на нього згори кинули кілька великих міхів, у які зразу ж увіткнулися запалювальні стріли.

Люди, які штовхали санки, кинулися урозтіч, — правильно, подумав князь, такого полум'я дах не витримає.

І раптом почалися вибухи! Таран був фальшивкою.

Насправді санки везли бочки із запалювальною сумішшю, до того ж різною, та дві з порохом — навчилися й ми робити! — і тепер вони, запалені самими крижаками, вибухали, розкидаючи навколо вогняний дощ.

Брама, яку (на відміну від мурів) не облили водою, запалала.

Кейстут повернувся до одного із дружинників, що непогано володів німецькою.

— Під'їдь і прокричи, що коли здадуться, то дарую життя. Потім викуп чи обмін. А як ні — пощади не буде!

Воїн наблизився до стіни, але не встиг сказати й половини, коли в нього полетіли стріли. Дяка богам, добрий обладунок витримав.

«Ну що ж, самі винні».

Коли брама впала, Кейстут подав знак, і одні корогви кинулися до брами, позаду якої, зрозуміло, ще заздалегідь побудували барикаду (князь подумав: «Завал»), інші з драбинами кинулися до стін, а сотні стрільців метали стріли.

Утрати будуть чималі, та іншого виходу Кейстут не бачив. Не можна залишати такі занози в тілі землі, ніяк не можна! А то після весняного бездоріжжя й ахнути не встигнеш, як вони побудують щось потужніше...

Кейстутові думки перескочили на Белз. Можливо, ох як можливо, що тепер отак, як цей замок, агонізує ключ до Західної Волині. І він нічим не зміг допомогти, а тепер уже пізно розпочинати похід. На півдорозі скреснуть і розіллються річки. А все упертість Ольгердова. Так прямо й ріже: «Уся Русь просто мусить належати литвинам[115]». Так-таки і просто! А свою землю не втратимо? Мало нам Любарт допомагав, поки міг? Ні, Ольгердові треба буде показати, що не рахуватися з нашими інтересами — воно може вийти собі дорожче[116]. Кейстут не знав, що саме цього дня розпочався штурм Белза.

Ярошеві було страшно.

Так страшно, що якби він перед світанком не відпросився на п'ять хвилин справити свої потреби, то зараз його штани постраждали б. Угорці явно готувалися до штурму: шикувалися, підносили драбини. Навіть ялини — далеко за спинами угорців — мали загрозливий вигляд.

Диво дивне — уночі, коли вони вийшли з Водної брами[117] і складали на кригу оберемки хмизу, що їх передавали по ланцюжку, — і то не так страшно було. Хоча Ярош розумів — якщо вороги кинуться в атаку, то порятуватися встигнуть лише ті, хто біля брами. А там її зачинять...

Ні, тоді не так страшно було, не так.

Він клав оберемок упритул до оберемка, боявся, але не так. Зараз Ярошеві руки тремтіли, неначе в п'янички. Проте довго стукати зубами йому не дали.

— Викресати вогонь!

Ярош ударив кременем по кресалу, подув на трут, і, мабуть, для підтримки власного духу, вигукнув тремтячим голосом:

— Є!

— Запалюй ґніт!

Хлопець підніс трут до ґнота, що їм була обмотана глиняна корчага зі смолою[118].

— Кидай! На хмиз!

Парубок кинув, але корчага не розбилася. І не вона одна залишилася цілою.

— Камінням!!!

Ярош вихопив із купи камінь, метнув, але схибив, схопив другий, на цей раз корчага розлетілася на друзки, чорна рідина полилася на хмиз, і хоча саме в цьому місці не запалала (ґніт погас), та в інших місцях хмиз уже горів. І незабаром одна іскра долетіла й до тієї темної калюжі, яка утворилася на місці посудини, що її кинув Ярош. По чорній поверхні побігли сині язички.

Угорці зупинилися, не знаючи, що робити.

Проте зовсім іншими були справи з напільного боку. Вороже військо насувалося. Цього разу Казимир та Людовик відступили від принципу, згідно з яким у перших лавах зазвичай іде обозна челядь. Так робили, щоби челядинці засипали фортечний рів, зокрема і власними трупами.

Але тепер союзне командування було певне, що вода в рові замерзла — та і як тут не замерзнути, якщо у війську вже десятки обморожених! — і тому на Белз насувалася сталева лавина.

Ішло лицарство, закуте в залізо, і град стріл, яким його зустріли, дуже рідко вражав ці рухомі залізні статуї.

Але тут полетіло каміння.

Князь Любарт залишив у Белзі два камнемети. Обидва були побудовані за системою, запозиченою татарами в Китаї. У кубічних дерев'яних станках були встановлені зв'язки жердин провареного особливим чином дуба. До верху кожної зв'язки були приторочені кошик, наповнений галькою, та сорок мотузок.

Ще коли стало зрозуміло, що штурму не уникнути, кожну мотузку взяли жінки (чоловіків бракувало) і потягли. Жердини зігнулися. Коли прогин досяг максимуму, майстри повернули дерев'яну споруду у вигляді літери «глаголь» так, що поперечина опинилася над зігнутою зв'язкою.

— Кидай! — крикнули майстри, і жінки виконали.

Зв'язка трохи подалася вперед і вперлась у поперечину «глаголя».

Майстри взяли сокири обіруч і, за помахом воєводиної руки, ударами обухів розвернули ці Г-подібні стопори. Зв'язки розпрямилися, і в небо полетіли сотні річкових гальок, що впали згори на нападників. Зрозуміло, що більшість пропала даремно, але ті, хто отримав по шолому чи по плечу, вибули з ладу.

— Тягни! — і жінки знову взялися за справу.

Без глаголюватого запобіжника не лише баби, а й сорок вояків не змогли б кинути мотузки всі разом.

Лицарі підходили дедалі ближче, і раптом перші ряди просіли. Під снігом була вода!

Ось чому тягнув час воєвода Дрозд. Він розраховував, що за короткий час перебування в Белзі поляки не встигли розібратися в шлюзі. Тобто вони, звісно, розібралися, як шлюз пускає в рів воду, але... І саме тому вирушили в похід у лютому, саме тому не хвилювалися, коли Дрозд тягнув час: якщо якась вода й пішла до ровів — нехай замерзне.

Проте шлюз, побудований ще за часів короля Юрія, відкривав шлях у рів також невеликому теплому джерельцю. І тепер за довгий час — майже два тижні — вода переповнила рів і затопила окольне місто.

— Уперед!

І, зазнаючи втрат, лицарі рушили. Аж до рову, де перші з них просто попадали.

— Боже!

— Єзус!

І тут же:

— Порка Мадонна! — і ще гірше.

Хоч не таке вже воно було й тепле, те джерельце, проте за пройдешній час розтопило верхню частину снігу та криги. Утворився тришаровий покров — згори за ніч намерзла тоненька плівка криги, під нею — людині по пояс — шар води, яка була трохи тепліша за кригу, але саме трохи — знизу ще крига, по якій ковзали ноги тих, хто провалився у воду.

До речі, піднялися не всі, бо згори полетіли цілі глиби отієї самої криги, і, якщо крижина влучала в шолом, порятувати лицаря можна було, лише витягши його з води, та це вдавалося далеко не завжди.

Однак угорці, загін яких опинився саме проти брами, почали її рубати сокирами.

Ярош на стіні аж ногами тупотів — не він один, усім було страшно, — бо хоча на їхній ділянці штурм поки що зірвався, але навіть чути жахливі крики й гупання сокир було нестерпно.

Ворог рубає браму, а вона не залізна. І не кам'яна.

— Кидай!

Жінки знову відпустили мотузки, удари обухами по дереву, зв'язки дубових жердин розпрямилися — і ще дві хмарки невеликих камінчиків полетіли в небо. І там, де вони впали, серед штурмовиків утворилися прогалини.

А з валу кидали вручну. Одні — через край, інші — опускали в отвори під ногами — підсябиття[119].

Старий д'Алу здригнувся — каменюка вдарила по шоломові д'Ерве і рикошетом влучила в нього самого. Ветеран спробував підняти товариша, але посковзнувся, упав, на нього наступив хтось, теж упав, придавивши старого вовка, той величезним зусиллям, з усього бажання жити таки підвівся, з великими труднощами в останню мить ухилився від драбини, що падала, — вона також ковзнула по донній кризі... І вилаявся — рятувати д'Ерве було вже пізно.

— Єлизаров, — схопив Яроша за плече боярин, який згадав, хто в нього найліпший лучник, — давай на кут!

І тепер Ярош посилав стрілу за стрілою. Коли лучник сильно не любить ціль, то він рідко хибить. Зрозуміло, що чимало стріл відскакувало від обладунків, проте більшість поки що носила кольчуги, а їх Ярошеві стріли пробивали. І не лише Ярошеві.

Ось німець Клаус, згадавши молоді роки, розкрутив у пращі не камінь, а невелику стрілу зі свинцевим зливком замість оперення — для ваги, — які він виготовляв усі дні облоги[120], послав її в ціль. І ще одну. І ще.

«Бажали мою Гертруду зґвалтувати? — він геть забув, що удочерив Гертруду лише рік тому, після „чорної смерті“, а до того майже й не знав її. Моя дочка. Моя. — А ось це як? Подобається? І ще вам! І ще!» Раптом щось ударило в груди, і Клаусові здалося, що він бачить першу дружину, Марту, і трьох рідних синів, від чуми померлих, — вони всміхалися і звали до себе. І старий фатер показав на місце біля себе, за накритим столом...

— Клаусе! — заволав кожум'яка Прокіп (дивина, ніколи друзями не були, а тепер здалося, що рідного брата втратив) та й, ухопивши каменюку, метнув із такою силою, що, мабуть, не кожна баліста дала б каменю таку швидкість.

Ось стрілець[121] Оліферко, в якого були дві куші, холоднокровно вишукував лицарів у найліпших обладунках, яких стріли з лука могли й не взяти, а його дружина перезаряджала — де й силу брала!

Коли чергова драбина вперлася в гострокіл, трохи не доходячи до вершини, коваль Ванько нахилився і, хоча стріла влучила в спину, відштовхнув її, розмінявши себе на двох розчавлених її вагою.

Але, здавалося, що все марно: від брами летіли тріски, ось утворилися отвори, ось розвалилися, упали рештки брами. Угорські лицарі опинилися всередині надбрамної вежі.

Згори знову полетіло каміння, проте лити смолу захисники не могли — чого доброго, запалала б сама вежа.

Ступаючи по трупах і поранених — і водночас затоптуючи поранених на смерть, лицарі заходилися рубати другу браму...

Хоча за шумом бою, у шоломах, у час, коли нерви напружені й кров стукотить у скронях, розібрати почуте важко, але ця новина миттю облетіла всю союзну армію.

Прийшла остання година Белза!

— Гайда, — шепотів Дрозд, — гайда. Кладіть своїх. Кладіть!

Летять тріски, летить каміння згори, проте великі глиби, як і великі шматки криги, уже закінчилися, а невелике здебільшого відскакує від піднятих над головами щитів.

Брама впала, і перших, хто кинувся туди, скосили стріли.

До цього були готові. Не готові були до іншого.

Ізсередини браму підковою охоплював кам'яний мур. Із бійницями.

— Присягаюся, що його не було, — перебіжчик Роман захлинався слиною. Він боявся, він дуже боявся. — Блоки кам'яні були точно — церкву збиралися будувати... Наламали водою, але нічого більше. І цих не було... хвостів ластівки! Для скріплення.

Усі присутні знали цю техніку, що сягала своїм корінням сивої давнини, а тепер уживалася тоді, коли треба було терміново закрити проломину у стіні. На заздалегідь приготовлених кам'яних блоках вирубали (теж заздалегідь) пази формою в половину хвоста ластівки, складали блоки так, що виходив цілий хвіст, та заливали свинцем чи міддю.

Але якщо таких пазів не було?

— Щілини між камінням залили водою, — здогадався Бенедикт-воєвода. — Вода замерзла, і крига замінила розчин.

Усі уявили собі кам'яні блоки, не дуже вже обтесані, рвані. Їх дійсно могла скріпити крига. Тобто ще кілька днів — і оця стінка просто розвалиться. Але ще до того Белз перетвориться на острів посеред великого озера.

Так само вже тепер такий мур не витримає ударів тарана чи камнемета. Але їх неможливо пронести через вузькі ворота Белза, які захисники вже завалюють усім, що є під рукою.

— Нам залишилося одне, — неначе збоку почув Лайош свій голос. — Вогняне жерло.

Угорці, під керівництвом італійських найманців, установлювали бомбарду вже кілька годин. Сказати, що це була непроста справа, означає не сказати нічого. Ніяких лафетів ще не вигадали, тому спочатку споруджували стаціонарний стояк, на якому закріплювали видовбану колоду. Оскільки саме ця бомбарда була досить велика, то возити колоду із собою не було сенсу — її вирубували тут, паралельно з будівництвом лафета. Також одночасно будували товсту дерев'яну стіну, якраз там, де мав бути кінець колоди.

Ударить постріл, бомбарда сковзне по видовбаному і, щоби не впала, вдариться у стіну. Після того гармаші протягнуть бомбарду по жолобу знову вперед, молотами виб'ють зарядну камору, прочистять її, заб'ють порохом, водночас інші вкладуть іззаду в бомбарду кам'яне ядро — точніше, просто великий камінь, обмотаний ганчірками й мотузками так, аби бути круглим, знову вставлять камору.

Утім, усі були певні, що дерев'яна Водна брама Белза розлетиться на друзки від першого ж ядра.

Зробити станок і стінку заздалегідь, а потім чекати, поки підвезуть оцю залізну трубу, не випадало, бо, зрозумівши, що й до чого, захисники перекинули б камнемети сюди, поклали б до кошиків корчаги зі смолою — ой би воно горіло!

Та й розміри невідомі були донедавна...

Поряд збивали щити, які планували кинути на кригу, перекривши штучний рів, що утворився від вогнища.

Шляхетне лицарство не дуже-то навіть і дивилося на таку чорну працю. А от найманці-арбалетники, які охороняли бомбарду, поглядали на неї дуже часто. І не зразу зреагували, коли зі стіни праворуч і ліворуч від брами зістрибнули по десять чоловіків із луками в руках. Хіба що роти пороззявляли від здивування, бо на перший погляд стрибок був чистісіньким самогубством, проте, ударившись ногами об вал, лучники не поїхали далі вниз — під пахвами кожного була зав'язана мотузка. І зразу ж вони почали обстріл, вибиваючи арбалетників, що не всі навіть устигли розвернутися щитами в бік нової небезпеки.

Із брами висипала добряча сотня бійців, що, перекинувши колоди через утворений від вогнища «рів», швидко покрила невелику відстань до бомбарди і, дико волаючи, ударила в мечі та сокири.

— Волинь!

При ударі сокирою із замаху.

— Во-о-ли-и-нь! — це Герко, вколовши шаблею в горло одного арбалетника, із розвороту полосує другого.

— Волинь! — це сам Дрозд б'є, тримаючи меча обіруч.

Ані угорські, ані польські командири анітрохи не злякалися. Це ж дерев'яний камнемет можна підпалити або порубати, а залізній бомбарді нічого вони не зроблять. Накази віддавалися, проте без особливого поспіху. Поспішав лише небіж Людовика, і не з переляку за гармату, а з бажання прославитися.

Його бандерія перебувала найближче до бомбарди, уся була в обладунках, — і принц кинув її в атаку. Пішки, бо сідлати коней не було часу. Щоправда, сам він із коня не злазив і поскакав у голові. Чи встиг він зрозуміти свою помилку, назавжди залишилося невідомим.

Проти французів спрацювали дві обставини. По-перше, їх обстрілювали дуже добрі лучники. По-друге, лицарю у броні не так легко бігти по втоптаному снігу, який у багатьох місцях перетворився на ковзанку.

Ось, посковзнувшись, упав башелье[122] де Вітра, а коли спробував піднятися, стріла влучила йому під пахву, де не було лат — а лише кольчуга.

Ось стріла ввійшла баронові д'Обюсонові в щілину прилбиці[123], ось поряд із ним упав і німецький лицар фон Брюллоф, фактично — найманець.

Міланська броня принца, під яку була надягнута ще й турецька кольчуга, витримала перші стріли, але ось Кость Юшкович натягнув свого татарського лука, аж у семи місцях підсиленого шматками спеціально обробленого рогу. І увігнав стрілу в шию принца, пробивши кольчужний горжет.

І це побачив король Людовик.

— Коня!

Монархом керували не емоції, а тверезий розрахунок.

Якщо він тут, зараз, негайно й особисто не помститься за свого спадкоємця, то його престиж постраждає. А престиж для короля з нової, іще не звичної династії, для претендента ще на кілька корон надважливий.

...У Яроша затремтіли жижки. Власне кажучи, від нього було б більше користі серед стрільців прикриття, але надто вже поспішно готувалася вилазка. Ще хвилину тому він біг разом з усіма, і азарт кудись загнав переляк, він побачив угорця, що відмахувався сокирою, підскочив, ударив своєю палицею.

Мадярин упав...

Зупинити удар особистої бандерії Людовика-Лайоша було неможливо. Лучники вбили або спішили чимало лицарів, одначе решта й далі скакала. Із двадцяти кроків волиняни метнули дротики — мистецтво, забуте майже по всій Європі, — і ще спішили з десяток, після чого виставили списи, проте це не допомогло.

Мало, мало існувало вершників, які могли б змусити своїх коней іти на вістря списів, але до особистої охорони короля брали лише найліпших. Вони розкололи перший ряд волинян, і не порятувався б ніхто, якби... якби праворуч від короля хтозна звідки не виріс молодий парубок...

Удар палицею, звичайнісінькою палицею — просто собі довгим суком із напливом, куди були вбиті шматки заліза, — і Людовика винесло із сідла.

...Пізніше Ярош ніколи не вихвалявся тим, що зробив, із дуже простої причини: половини він не пам'ятав, а другої не зрозумів.

Тупіт, іржання, зойки — справжня какофонія, перед очима все мерехтить, якісь блиски, — ноги самі понесли його, незрозуміло куди. Ось постав якийсь лицар, у Ярошеве обличчя летить меч, шуйця сама підставляє щит...

Щит був не збитий, а витесаний із цілої деревини. Він не мав ані металевого умбона, ані окуття по краях — і навіть шкіра загризеної вовками шкапи була не прибита, а приклеєна розчином, звареним із копит тієї ж тварини. Але він витримав!!!

Ярошів рот і далі безперервно кричав... Корпус сам розвернувся, а правиця сама послала палицю на шолом. Із розвороту.

Ніхто з тих волинян, яким судилося вижити, цього не побачив, бо вони пильнували лише своїх безпосередніх противників.

Майже водночас Іванець Гавшин, один із тих, кому Дрозд наказав шукати, знайшов те, що було наказано: залізну трубу, з одного боку наглухо заковану залізом, із другого — закриту дерев'яним колом, залитим воском. (Іванець не знав, що це пиж.) Схопивши «оце» в оберемок («Ох і важка!»), Іванець побіг назад, до брами, раптом щось ударило його в спину, він упав на кригу, відчув, що нижньої частини тіла неначе вже й немає, і з останніх сил штовхнув «оце» — і воно сковзнуло по кризі до ополонки, яка утворилася від вогню, — і там гулькнуло в темну воду.

А тим часом двоє угорців підхопили Лайоша за руки й потягли до табору — швидше, швидше, швидше, не до пошани, треба скоріше доправити в безпечне місце.

Решта вихопила мечі (від списів у тісному бою було мало пуття). Вихопили мечі, щоби помститися.

І тоді прогримів вибух.

Плануючи вилазку, Дрозд бажав домогтися двох речей. Тому кілька волинян несли під полами жаристі трути. І ось Волчко, тихий, мовчазний Волчко, однією рукою розпоров лантух із порохом, спокійно подув на трут, який тримав у другій, і сунув його в розріз.

Вибух перелякав коней, частина яких узагалі понесла, інші вставали дибки, підставляючи під удар незахищене черево.

Приблизно третина волинян, що брали участь у вилазці, повернулася назад під прикриттям лучників, які били з валів.

— Що з бомбардою?

Це були перші слова, які вимовив Людовик, коли прийшов до тями. Вимовив слабким голосом, кривлячись від болю.

Дивовижа, але звичайний шматок звичайного заліза, який колись вийшов із-під молота звичайного коваля, що ніколи не насмілювався кувати мечі чи захисні обладунки, пробив міланський шолом, та й не простого міланського майстра, а одного з найліпших.

Ніколи не боліла так Людовикові голова.

А тиша, що запанувала в наметі, уже була відповіддю.

— Кажіть.

— Та із самою бомбардою нічого не зробили. Зарядну камору втопили, до того ж ніхто точно не бачив, де саме.

А це вже не має значення, бо той штучний рів, який утворився через підпалений хмиз, на такій відстані, що туди можна з валів не лише дострелити, каменем докинути.

Без зарядної камори гармата — як лук без тятиви. На майбутнє — на кожну гармату треба мати дві-три камори.

Треба відступати. Це рішення спочатку прийшло до Людовика, і лише потім він згадав аргументи.

Невдача під Брацлавом. І неминучий тепер татарський набіг на Угорщину. Так, на перший погляд падіння Белза перекриє ці удари по престижу, але це лише в тому разі, якщо місто впаде сьогодні. Від сили завтра. Бо якщо таяння снігів та криги, розлив річок застануть військо далеко від Угорщини, то значна затримка та великі втрати від голоду та хвороб неминучі.

А кожен день затримки підкріпить позиції брата Стефана. Він мусить якомога скоріше повернутися, не дати Стефанові схилити на свій бік жодну із двох відступних армій (із Неаполя та з-під Брацлава), знайти людину на заміну Андре (Царство йому Небесне!) — магнати мають знати, що є кому очолити противників Стефана в разі його, Людовика, смерті[124]. То треба або штурмувати Белз, або відступати негайно.

Чи можна взяти місто за два дні? Навряд. Поразка штурму — не лише удар по престижу, а й утрати у відбірному, найвірнішому війську — кожен боєць якого ой як буде потрібен. Тому залишається один крок. Зробити Белз васальним князівством хоча б формально. Це не лише престиж, а й зачіпка, законний привід, бо звинуватити васала можна завжди.

Князь Семен? А куди він подінеться?

Якщо раніше Лайош із Казимиром і бували в православних церквах, то лише в стаціонарних. До намету — похідної церкви для волохів, які служать в угорському війську (а їх багато не лише в Мушатовій корогві, а й у власних військах Людовика), — уперше за час її існування набилося повно угорської та польської знаті.

Перед вівтарем — князь Семен, який за місяць постарів років на десять. А він і раніше здавався старшим за свої роки. Тихо каже, але й у церкві тихо, якби взимку бували мухи, то політ кожної було б чути.

— Я, Семен, син Гліба, князь белзький, присягаюся спасінням душі («Як боляче! Тримайся!») і клянуся, що віднині та й поки...

Довго він гадав, що робити. Просто присягнути, а потім послати по патріарха? Той зніме клятву, відпустить гріх. Звісно, відпустить. Найпевніше, навіть покути не накладе. Але щось не давало князеві зупинитися на такому простому виході. Щось неначе тримало його за душу... Оцієї ночі, безсонної ночі, він, здається, знайшов вихід.

— ...поки живу я на цьому світі, шануватиму і слухатимусь Його милість Лайоша, короля Угорщини, Кроатії та Далмації, як молодший син слухається батька свого. Я вважатиму цю присягу тісною[125] і буду другом друзям мого батька й ворогом його ворогів. Я платитиму данину та на знак свого послуху повішу в Белзі оцю корону, — князь показав на копію корони, що прикрашала голову Лайоша, хіба що не золоту, а визолочену. Семен вимовляв слова, а в голові билася одна думка: «Триматися! Триматися! Не показати їм!»

...Брама відчинилася, пропустила князя Семена.

— Він не виконає присяги.

— Почекай, брате. Щось робиться.

Якась людина — здається, це був сам Дрозд — зробила різкий рух, і на мурах загойдалася підвішена на ланцюгові корона.

Воєвода буквально виконав обіцянку свого князя.