Облога Белза

Розділ 2 Петля затягується

Бояри просто внесли князя Семена на стіну. Головні сили ляхів отаборювалися з напільного боку фортеці, на правий беріг Бельші[10] та лівий беріг Речиці послали лише по корогві, які не сунулися на кригу, розуміючи, що порубана.

— Гадаю, ще дві-три корогви вони послали на схід і південь. Прикритися.

Почувши слова воєводи, що підійшов нечутно, неначе дух, князь обернувся й мало не заволав — біль із рани пішов по всьому тілу, неначе туди знову врізався меч.

Дрозд, якому й тридцяти не було (після одинадцяти років жорстокої війни та страшної пошесті, яку там, далі на захід, назвали «чорною смертю», молодий воєвода не був дивиною), жодним порухом жодного м'яза не дав зрозуміти, що побачив князеву слабкість, — і князь був йому вдячний за це.

— Їжі вистачить місяців на три.

— Н-не будуть вони змором брати... — затинаючись, відповів Семен Наримунтович. — На стіни полізуть.

Дрозд кивнув, ще не знаючи, що частково він помиляється. Щонайбільше за півтора місяця потане сніг із кригою — і все довкола вкриє вода.

— Щось у них обозу майже немає...

— Повідставав. Коней вони не жаліли.

— А це ще що? З ними татари?

Дійсно, до табору підходила корогва, озброєна по-татарському. Татарською була й посадка вершників у сідлі.

— А це, — кривлячись від болю, прошептав князь, — волохи. Передовий полк Людовика.

Семен Наримунтович помилявся. Корогва, яку виставило васальне Угорщині воєводство Марамурешті, дістала наказ не робити гака, ідучи на збірний пункт, а зразу прямувати на з'єднання з поляками. У польському війську були ще дві угорські, точніше — наймані французька та боснійська корогви, які король Угорщини після торішнього походу залишив на постій у завойованій Галичині.

Дрозд знав, що Людовикові служать чимало волохів, але на полі бою не зустрічався з ними. Тобто, може, у великих боях зустрічався, та не звернув уваги, бо у великих боях досі командував лише невеликим загоном.

На штурм їх навряд чи пошлють, а от засипати стіни стрілами... Через голови штурмовиків — це вони можуть. Щоправда, ми їм також дещо підготували.

— Підготувалися добряче й усе розрахували... Ще хоча б тиждень, а ліпше два...

Князь кивнув. Він — один із небагатьох — розумів, навіщо Дроздові потрібно тягнути час.

— Перемовини почнемо або якщо вони самі надішлють герольда, або коли надійде Людовик.

Воєвода теж був такої самої думки. Зробити інакше — показати, що ми боїмось. Ніде правди діти, таки страшно, бо лише дурень не боїться такої сили. Та от показувати цього не слід.

— Розпочне їх пан[11] Володимир Мстиславович. Хай скаже, що я люблю Людовика з Казимиром, як небіж свого вуйка.

Дрозд зрозумів. Великий князь та король[12] Любарт Гедимінович вимагав, аби королі Заходу називали його братом. Тобто визнали рівним. Тому, зі свого боку, удільний князь Семен, який, до речі, таки доводився Любартові небожем, міг заявити таке. Певна річ, що в документі, писаному на папері, королі ніколи такого не визнають. Проте це лише початок переговорів, тож як перший запит таке титулування не викликає подиву.

— І що наступного дня я сам прибуду до них обговорити умови цієї любові.

— Сам?! — не стримавшись, несамовито заволав Дрозд. — Мало було... — і осікся, зрозумівши, що на хвильку забувся — перед ним князь. Хай реальну владу мав він, воєвода та слуга Любартів, але ця ззовні непоказна, жахливо скалічена, тиха та богобоязна людина була КНЯЗЕМ.

Вона мала титул, що викликав майже містичну пошану. Повага, пошана, навіть поклоніння, яким були оточені найбідніші князі, переважала пошану народів Заходу до своїх королів.

— Та не мало, — блідо усміхнувся Семен Наримунтович, пригадуючи, де він був порубаний і за яких обставин.

Півтора року тому.

Коли замкова брама просто впала за ними, князь Семен дозволив собі розслабитися.

Під час переговорів він увесь час побоювався якоїсь пастки, якогось Казимирового віроломства, щось таке просто аж світилося на дружньому, веселому, аж безтурботному королівському обличчі. Проте до ранку їм немає чого побоюватися. Узяти такий замок із наскоку можливо, лише якщо вартові зрадять або заснуть, проте тепер Його милість короля та великого князя Дмитра-Любарта (тодішні люди навіть у думках називали монархів за титулом і не могли собі й уявити, що можна інакше) — так от, Його милість супроводжували найнадійніші — в усіх розуміннях цього слова, найнадійніші. А за кілька годин неспішної ходи стояв зі своїм та головним волинським військом Його милість великий князь тракайський Кейстут, із військом навіть трохи більшим за Казимирове, — це не кажучи вже про те, що коли до десяти тисяч латників додати одного Кейстута, то це, вважайте, усі двадцять тисяч.

У цьому поляки кілька разів переконалися за минулі місяці. Не випадково їхньою першою умовою було, щоби Кейстут не підходив близько до місця переговорів. Даремно, до речі, хвилюються — Казимирова смерть Волині невигідна. І полон також. Як помре польський круль бездітний, то сяде на краківський стіл[13] його небіж — Людовик Угорський, і об'єднаються наші вороги.

А так — Казимир ще не старий, цілком може в нього ще син бути. Тоді союз ляхів із уграми трісне. Або спочатку союз трісне і змінить круль заповіт — є ж князі Мазовії та Сілезії, які більше прав мають, ніж угорський король.

А взяти круля в полон — так це не розв'язання проблеми, бо колись же й звільняти треба.

І все-таки князеві було тривожно. Щось його гнітило, щось не давало покою. Покрутившись на лавці години зо дві, князь піднявся. Старий слуга, якого колись приставили до княжича, щойно того відняли від грудей годувальниці, підхопився, хоча ще кілька секунд тому здавалося, що він спить так міцно, що його не розбудить і труба архангельська.

— Ходімо, перевіримо варту.

Слуга кивнув. Хоча особисто князь Семен за варту й не відповідав, проте, дійсно, ліпше роздивитися на власні очі.

Вони вийшли надвір, по усходному стовпі[14] піднялися на стіну. Замок був побудований із дерева, однак на такій кручі, що князь Семен згадував чуту колись оповідь, як татари змусили святої пам'яті князя Василька, брата короля Данила, наказати захисникам міста Холма здатися. Василько наказав. І кричав, і лаявся, навіть тупотів ногами. Але в лівій руці було в нього п'ять камінчиків, які він, начебто від хвилювання, підкидував. Та невисоко підкидував, невисоко. І захисники зрозуміли — не можуть пращі[15] татарські високо вгору стріляти. Так і не здалися, й нічого не змогли вдіяти з ними татари[16].

Так і тут. Дерев'яну фортецю можна по-татарському підпалити — виготовити снаряд для камнемета з великим наконечником у денці[17], начинити його чимось горючим і послати в стіну — наконечник увійде в дерево, снаряд на ньому повисне й підпалить стіну. Не вийде. Занадто високо, і поблизу є лише одне місце, де можна камнемета встановити. Місце, що ми його вже пристріляли. Подивимося, хто кого швидше підпалить.

Поляки колись узяли цей замок голодом, здали ж без бою лише тому, що розуміли — Кейстут допомогу до нього не підпустить, і знову голод візьме своє. А тепер, якщо спробують штурмувати, опиняться між молотом і ковадлом.

Ці приємні князеві думки були перервані тим, що під його ногами здригнувся ґрунт, а по вухах ударив жахливий грім. Князь повернувся і з жахом побачив, як відламується частина майданчика — та частина, на якій стояла західна вежа, — і падає, падає, падає.

У скелі була природна печера, від якої давно прорубали таємний хід до фортеці. Ляхи за часів свого тут перебування про нього дізналися, тож хід замурували, поставили вартового, щоби почув, як почнуть ломами довбати і... заспокоїлися.

Та ніхто не здогадався, що гемонською новинкою — порохом — можна не лише стріляти, а й підривати. Власне, навіть порохову стрільбу мало хто чув. Щоправда, заряд вийшов слабкуватий — розраховувати потрібну кількість не вмів ще ніхто, і якби у скелі не було тріщин...

Але тріщини були, і тепер завалилася майже третина замку. Уламки скелі та колод утворили щось подібне до химерних сходів.

На щастя, ляхам довелося подолати певну відстань, і тому, коли вони полізли нагору, волинці, більшість з яких усе-таки вціліла, зустріли їх градом стріл.

Луки, потужні татарські луки, значно прорідили натовп атакувальників. Але водночас інший загін пішов на штурм брами.

Те, що було далі, князь пам'ятав погано. Залишилися тільки деякі окремі моменти. Ось він перехоплює меча двома руками — щита так і не взяв — і рубає! Рубає!! Рубає!!!

І раптом — страшний біль. Морок. Забуття[18].

— Я ж і другого разу, уважай, був присутній. Коли вони Кейстута заманили на переговори й гадали, що впіймали, — долаючи біль, усміхнувся князь.

Воєвода знав, що князь не просто «був присутній»...

Сім місяців тому.

Кріві-крівікайте[19] Ліздейка хоча був уже, м'яко кажучи, немолодий, але заколов рудого бика одним блискавичним, точно поставленим ударом. Бик повалився, не смикнувшись. У князя Кейстута майнула думка, що це протиприродно — але питання, чи це якісь чари, чи просто биків чимось поять перед принесенням у жертву, належало до таємниць жерців, совати ніс у які не варто було навіть князям.

Ліздейка, званий інколи Радвілою[20] (до речі, чи правда, що батько знайшов його у гнізді орла?), наповнив окутий сріблом ріг кров'ю, підніс спочатку Кейстутові, потім іншим монархам. Диво дивне: полонені — брат Любарт і небіж Семен (о боги литвинів, у якому він стані! Тих, кого на погребальне вогнище кладуть, мають такий вигляд! А то й кращий!), — так от, родичі пропустили повз себе, як це й личить християнам, а от Людовик, Казимир, Болеслав Мазовецький і тевтони, що виступали посередниками на переговорах, — усі випили!

Кейстутові стало майже весело. Адже умови договору передбачали, зокрема, хрещення його, Кейстута, разом з усім його князівством! І тільки-но підвісивши свої печатки, християнські прочани[21], які пояснювали свої походи поширенням учення Христа (Кейстут далеко не був певен, що Христос визнав би це вчення Своїм), і не кліпнувши оком, беруть участь у поганському обряді, за що їм, власне кажучи, світять пекельні муки. «Вони гадають, якщо я не християнин, то й не розумію?»

Навколо гомонів, співав, бенкетував величезний табір. Табір чотирьох військ — угорського, обох польських — короля Казимира[22] та князя мазовецького Болеслава, і орденського. Німці начебто виступають як посередники, але табір у них не окремий, а спільний з однією із сторін.

— Отже, — усміхаючись, вів далі Людовик (німецькою володіли всі, лише нещасний зранений Семен погано), — я гадаю, що Його милість великий князь Кейстут може відпустити ту частину своїх слуг, які не потрібні під час подорожі в Буду, де він прийме святе хрещення.

А от про Буду досі не було мови! Буда ще не стала мадярською столицею, і ніхто не думав, що стане. Єдина слава, що дійшла про неї так далеко, була слава фортеці і, відповідно, в'язниці.

— Я брав лише тих, хто поїде зі мною.

Про поїздку, хоч і не так далеко, ішлося, і саме тоді Кейстут насторожився вперше. Він чудово знав, що прийняти хрещення можна й у похідній церкві-наметі. Ну, зрозуміло, для князя воно ліпше в соборі... Та не в Буді ж!

— Тож двоє чи троє супроводять брата та небожа...

— Його милість князь Семен теж їде в Буду.

Та-а-к. Зараз він скаже, що угода передбачає звільнення Любарта та його підданих. А князь Семен, хоча й узяли його в полон разом із вуйком, у це поняття не входить.

Точно. Саме це й каже Лайош-Людовик. Насправді вони хочуть залишити собі ще одного заручника. На Любартовій службі — ще один Семенів брат. Навіть якщо він, припустімо, Семена не любить, проте, побоюючись ганьби, мусить дбати про безпеку свого брата.

Пастка. Як він і передбачав, пастка. А заручники в його таборі не допоможуть. Люб'язні господарі послали тих, кого їм не шкода...

Кейстут Гедимінович, не зважаючи на відчай, написаний на Семеновому обличчі (погано володіє собою, не личить це князеві!), поговорив ще про одне, про друге... а потім виявив бажання виспатися перед дорогою.

...Перед входом у намет, як і раніше, стояли литвини (роззброїти їх — означало визнати, що Кейстута взято в полон), а за десять кроків від входу палало вогнище, біля якого влаштувалося кілька воїнів. Друге таке ж вогнище примостилося позад намету.

На Семеновому лиці читався намір вилаятися, та князь, побачивши Кейстута, чиє обличчя просто волало: «Мовчи!» — так і не зронив ні звуку.

Вони мовчали три доби. Тобто, певна річ, не мовчали. Говорили про те, про се, але, навіть перебуваючи сам на сам, нічого важливого не торкалися.

Об'єднане вороже військо рухалося повільно, на привалах багато хто пиячив.

— А чи не зіграти нам у шахи, га, брате?

Ці Кейстутові слова пролунали третього вечора... І Семен відчув, що це не просто пропозиція гри. З усіх варіантів шахів (а було їх чимало) князі обрали найпоширеніший, той, через який християнська церква забороняла цю гру: коли перед кожним ходом кидали кості[23].

Щось готувалося, щось повисло в повітрі. Час тягнувся нестерпно довго, без кінця, із мукою.

Пісні та галас у таборі потроху меншали — хміль брав своє, п'яні позасинали. Проте угорці (чи це поляки?) біля вогнищ були тверезі. Одне вогнище навпроти входу, друге позаду — щоби не висковзнули, тканину порізавши. Несподівано вуйко підвівся, підійшов до входу, рукою підкликав Семена.

До воїнів біля переднього вогнища додався ще один, тримаючи чомусь посох із бурштиновою головкою. Семен розпізнав посох раніше, ніж людину. Як вайділа[24], Ліздейкин учень, та ще з посохом учителя тут опинився?!

Семен побачив, як ворожі погляди схрестилися на посохові верховного мага.

Несподівано Кейстут підхопив Семена під руки й потяг за собою. Жоден із тих, хто сидів біля вогнища, не лише нічого не сказав, а й не поворухнувся. Вони були наче сонні, тільки й того, що дивилися, вирячивши очі, на посох. А тоді враз заспівали хриплими голосами, і далі дивлячись на бурштинову головку.

«Зачаровані!» — тільки й подумав князь.

У наметі хтось заговорив Кейстутовим голосом. А-а-а, це для того, щоби вартові біля другого вогнища, які тепер не бачать нас, нічого не запідозрили...

Із темряви вийшла ще одна людина, обличчя не розбереш під каптуром.

Двоє, що напідпитку, ведуть третього, який упився до нестями. Дуже правдоподібно, та душу Семенову пронизував жах. Так само, як тіло пронизував біль. Ось цей зрозуміє, що вони втікають. Або цей... Ні... Обійшлося... А ось ці точно зрозуміють. Варта... Варта спить?!! Боже, порятуй, одарую Церкву Твою, порятуй!

Вони вже в чагарнику. І раптом зупинилися.

Зусібіч підвелися чорні тіні.

Семен мало не закричав, та дійшло — свої.

— А ти молодець, небоже! — гучно прогудів Кейстут. — Любарте, якщо не даси йому уділу, то це буде несправедливо...

— Дам, дам! — теж не притишуючи голосу відповів князь Волині, якого ще мить тому тут не було. — А тепер — як вони з нами, так і ми з ними!

Хтось поряд із князями протрубив у ріг — і вся місцевість ожила, неначе з-під землі виросли тисячі темних фігур і кинулися на ворожий табір, де половина воїнів була п'яна, аж ледь трималася на ногах[25].

Князь Семен також спробував на коня сісти, але від болю поточився й мало не впав. Слуги підхопили його й понесли на руках, а він плакав від безсилля, неможливості взяти участь у бою...

Уранці серед мертвих тіл розпізнали труп князя мазовецького.

— Я... тобі... більше скажу, — вів далі Семен Наримунтович, зупиняючись від болю мало не після кожного слова. — Я не візьму заручників.

Дрозд стрепенувся — утім, зрозумів.

Перебування заручників підкорялося численним неписаним, але всім відомим правилам. Починаючи з престижу. Якщо за князя та небожа аж трьох великих князів (Любарта, Кейстута й Ольгерда) узяти одного заручника, то це має бути не менше, аніж небіж Людовика. На що король не піде. Якщо ж брати людей нижчого рангу, то їх має бути дуже багато — інакше безчестя Семенові Наримунтовичу, і брату його можуть нагадати: «За брата твого дали лише трьох панів», і Любартові неприємно.

— Щоб тобі їх не годувати.

Та не лише в їжі річ. Із заручниками можна робити лише те, що зробили з князем. Зрозуміло, що королі князя не вбиватимуть — навіщо? Тому заручників можна тільки затримати. Не позбавляючи їх власних слуг. Цілий загін досвідчених воїнів усередині обложеної фортеці. А те, що вони роззброєні, — то пусте.

— Твоя воля, князю.

Тим паче що це розумна воля.

Хоча Дрозд, бувало, нав'язував свою волю князеві, усе не просто було шанобливо та пристойно — воєвода щиро вірив, що в таких випадках він бере гору над князем для його ж, княжого, блага.

І ніяк інакше.

Ганна намагалася не дивитися на Яроша, а той — на Ганну. Бо щоразу, коли їхні погляди стрічалися, їх неймовірно важко було розлучити. І вони розривали цей ланцюжок лише тому, що інакше він притягнув би їх одне до одного — та обох до лави. Ганна, на відміну від першої Ярошевої мачухи та і його рідної матері, не була зі старим Ярошем вінчана в церкві[26]. І хоч парубок, як і значна більшість людей тієї доби, уявлення про церковні приписи мав дуже слабке, однак смутно відчував, що навряд чи його хтось похвалить, якщо він відкрито стане жити з Ганною. А кинути її — проти самої цієї думки повставало все.

Тому Ярош став до праці. Війна війною, а свічки людям потрібні. Ба більше, під час облоги їх охочіше ставлять у церкві. Він розтопив у мисці шматок воску, трохи нагрів велику кулясту голову тієї ж речовини, по одному брав ґноти, притискав до м'якого боку воскової голови і крутив. Потім опускав виріб у миску рідкого воску, що кипів на вогнику, і теж повертав. Аби більш-менш акуратно вийшло.

Свічка готова. І ще одна. І ще. На славу Божу.

Несподівано зарипіли двері, і ввійшов Єлизар. Ганна зойкнула. Ярош почав хреститися й бурмотіти:

— Господи, помилуй!

— Та живий я, живий! — перехрестився й собі старий, доводячи, що він не привид. — Заходьте, хлопці.

За ним зайшло ще троє.

Єлизарові було п'ятдесят п'ять, та його обличчя неабияк контрастувало зі статурою. Подивишся на лице — можна дати всі сімдесят, глянеш на статуру — особливо ззаду — тридцять п'ять, сорок щонайбільше.

Його вузькі очі, що говорили про азійську кров (серед його предків був, щонайменше, один половець) світилися неабияким розумом. Меч, із яким він покинув хату, кудись щез, проте за поясом — бойова сокира, за спиною — булава на довгому держаку, а в руках старий тримав кушу, хоча в похід пішов із луком.

— Це жінка моя, а це син. Ярош.

Старий був одружений чотири рази (Ярошева мати була другою) і зачав чотирнадцять дітей: двох дочок видав заміж, останній син стояв тут, решта вже лежали в сирій землі.

— А ось це — Петро, Кадьян та Волчко.

Ярош зрозумів, що батько з невідомо де взятими товаришами прослизнув у місто перед самим ворожим носом, а затримався тому, що їх розпитували, де були та що бачили.

І як далі жити?