Облога Белза

Розділ 7 Нові гравці у гру вступають, старі з неї вибувають

Офанасій стомився. Вони наближалися до тих місць, де раніше була ставка Кулпи, — не обов'язково, ой не обов'язково, що він і досі там!

Їхати кригою річки було некорисно для коней — їх рідко підковували, бо й залізо грошей коштує, і більшість тварин не такі вже сильні, зайва вага має значення, отож підковували, головним чином, бойових коней важкої кавалерії. Тому голими копитами по кризі — некорисно. Але ґрунтовим шляхом ще гірше.

— Щось не те, боярине, — порушив мовчанку непримітний і мовчазний чоловік, який назвався Павлом, хоча це, вочевидь, несправжнє було його ім'я.

Від переднього дозору мчав вершник.

— Боярине, там дивне.

Вони під'їхали. Через прозору кригу виднілися тіла двох людей. Тіла, об'їдені рибами... Одне зачепилося за корча, а друге — за перше.

— Рубайте кригу, — дивним, якимось страшним голосом наказав шпег Павло.

Погляди охоронців схрестилися на боярині. Той кивнув. Найпевніше, Павло знає, що робить. А навіть якщо ні, то все ж душі хрещені, поховати треба.

За кілька «отченашів» тіла витягли з води.

Шпег підійшов до одного — обличчя немає — і зірвав із правої ноги чобіт. На правій нозі бракувало великого пальця.

— Андрій, син Олекси Рудого, слуга ординський. Упокій, Господи, душу новопреставленого раба Твого. І другого, ім'я ж його Ти весі[96].

Далі пояснювати потреби не було. Слуга ординський міг опинитися тут і тепер лише в складі посольства до Кулпи.

Хто вбив їх? Сам Кулпа, проголошуючи таким чином війну Любартові?[97] Чи все ж хтось інший, аби до Кулпи вони не добралися?

— Отче! — звернувся боярин до попа Тита. — Поховайте рабів Божих та вірних слуг князя нашого — а потім висповідайте нас усіх.

Кулпа розмістився в одному з численних міст, яким залишалося існувати сорок три роки, — чого ніхто, певна річ, не міг знати. Але 1395-го у Північне Причорномор'я вдереться Тимур-Ленг, який зітре ці міста з лиця землі. І тим самим покладе край тенденції перетворення улусу Джучі на осілу державу.

Нічого цього не міг знати боярин, однак із першого погляду було видно — в місті та навколо нього більше війська, ніж звичайно буває безпосередньо при особі темника.

Набагато більше.

Як і всі ординські міста, це не було прикрито навіть дерев'яним острогом, не те, що муром. Місто мало підкорятися тому, хто володіє степом. А ханові (чи темникові) з роду Чингіза ідея відсидітися за мурами навіть випадково не могла прийти в голову.

— Утретє я тут і втретє дивуюся — як схоже на Бухару.

Офанасій мало не запитав: «А ти там був?» — проте вчасно схаменувся — раз каже, то був.

Місто і справді було повністю східним — із будинками, які визнав би своїми не лише хаджі-тарханеці, а й самаркандці з бухарцями, із мечетями, навіть один мавзолей якогось шейха відбудовано...

Хата, до якої провели посла, була тепла, піч-лежанка[98] в ній зручна. Але в голові колотилася лише одна думка: куди поведуть? До Кулпи чи до ополонки? Чи спочатку вислухають, а потім утоплять?

Прийшли ввечері.

«Залишуся живий — схожу на прощу в Київ».

Підійшов до батюшки під благословення.

— Я молитимуся! — крикнув отець Тит.

Мабуть, його молитви до когось-таки дійшли, бо боярина повели у велику юрту...

Вік Кулпи визначити було важко. Йому могло бути і тридцять п'ять, і сорок п'ять, і більше. Побічною вказівкою був вік його синів — від п'ятнадцяти до двадцяти. Але не факт, що вижили старші.

Мабуть, не випадково темник прийняв послів разом із шістьма синами, поділеними порівну. По праву руку — мусульмани: Абдаллах, який не справляв враження дуже розумного; Беккер, що його часто називали Хаджи-беєм, бо, попри молодість, він носив зелену чалму, тобто побував у Мецці; і, нарешті, Кутлуг. Ліворуч — християни, діти двох бояринь, київської та путивльської: Іван, Михайло і Дмитро[99].

Куди ж сягають задуми Кулпи, якщо він старшому сину дав підкреслено мусульманське ім'я, улюбленого послав до Мекки й водночас дозволив двом дружинам-християнкам охрестити дітей? А сам себе називає не ісламським іменем, а старим, яке залишилося від тих часів, коли вірили в Тенгрі-каана?[100]

Бояринові раптом згадалося, як один татарський вельможа прибув у Твер, вигнав князя і проголосив себе князем тверським[101]. Щоправда, тверичі його спалили прямо в палаці, заплативши згодом за це страшну ціну.

То, може, хрещені княжичі — то для наших столів? Може, він сподівається, що православного приймуть? Особливо якщо діяти не так грубо, як отой... Щелкан?

— Мої кордони непокоять кілька корогв воєводи Драгоша.

Отакої! Отже, Лайош, крім усього іншого, пробує зв'язати руки Кулпі. Усе передбачив.

Темник помовчав, насолоджуючись. Хоча на боярському обличчі не здригнувся жоден м'яз, не важко зрозуміти ступінь його відчаю.

— Та про це не варто довго й розмовляти... Я збираю тумен...

Кулпа всміхнувся: я, мовляв, його вже й сам збираю, ще до вашої тут появи.

Боярин подумки пообіцяв щедрі пожертви на церкву.

Цілий тумен, зібраний у кулак, на флангах обох ворожих військ — це набагато ліпше, аніж нічого.

Ярош знову чатував на валу.

Тут було легше, бо повівав вітрець.

Тим, хто живе через сім століть, важко навіть уявити, в якому пеклі опинилися захисники Белза, після того як за його валами, у прямокутнику 220х180 метрів, зібралося п'ятсот воїнів, загалом понад дві тисячі людей, практично всі — зі своєю худобою.

Сморід бив навіть по Ярошевому носі, а він, здавалося, до того був звичний. На валу було легше. До того ж цього разу його поставили не на напільний бік, а на той вал, що виходив на річку. Уночі поставили. Утім, поняття ночі було досить умовним — світив повний місяць.

Із того боку вороги час від часу щось горлали, одні захисники не зважали, інші — відгавкувалися, але якось ліниво. Поступово суперечка стихала...

Ярош і сам не міг потім відповісти, чому це він повернувся спиною до ворога, а обличчям до міста. Повернувся — та інстинктивно, не думаючи — ніколи було думати, — зробив рух щитом. Те, що летіло в повітрі, із силою влучило в його щит — від удару Ярош аж похитнувся.

До його ніг упала свинцева куля із пращі, але дивна, Ярош навіть не зразу й зрозумів. Куля була, як і личить, трохи довгастою. До одного з кінців гвіздком був прибитий шматок берести з видавленими значками. Ярош від подиву не зразу втямив, що це могло бути.

— Так ти точно не бачив, звідкіля летіла?

— То-о-о-чно...

«Як дитина. Зараз заплаче».

Воєвода подумки віддав належне зрадникові. Докинути кулю через вал з острогом та ще й на той берег річки — важка справа. Проте якби місце, звідкіля полетіла куля, приблизно побачили й кинулися б туди, то втоптати пращу в сніг із лайном — це можна зробити так швидко, що добра людина й перехреститися не встигне. А от, якби він пустив стрілу, то лук чи кушу сховати неможливо. Крім того, бересту, пришпилену до хвоста кулі, побачити легше, аніж обв'язану навколо древка стріли.

Чому світлої ночі? А в темряві можна не розрахувати по висоті і влучити в укріплення.

Прочитати, певна річ, не вдалося — це якійсь тайнопис.

У воєводи майнула думка: як можна було б зробити так, аби зрадник виказав себе, однак... Надто вже щільно місто оточене. Інакше можна було послати людину, яка повернулася б із іншою людиною, а потім пустити поголос, що це наш прийшов, приніс важливі новини.

Не пройдуть тут люди.

Утім, треба подумати...

Треба подумати!

Наступного дня Ярошеві «поталанило» знову: саме він першим помітив, що корогва, яка підходить до польського табору, — нова. Не та, що кудись ходила й зараз вертається, а нова корогва.

У польському таборі виникло пожвавлення, а за якийсь там «отченаш» поляки почали горлати:

— Усе! Смерть ваша прийшла!

— Угорці підходять! Не встояти вам!

— Кінець вам!

Сказати, що це не подіяло, означало б сказати неправду. Не одна голова похнюпилася...

...Воєвода молився.

«Тягнути час! Тягнути!»

І раптом, саме тоді, коли він думав про одне, несподівано прийшло рішення, як зробити інше. Він мало не закричав: «Пришліть мені когось надійного», — але вчасно прикусив язика.

Хоч як дивно, але в такій пекельній тисняві, яка утворилася в Белзі, поговорити з кимось не просто сам на сам, а ще й так, аби ніхто не помітив, було проблемою, — а якщо хтось побачить їх двох під час бесіди, то весь задум може зірватися.

Остаточне рішення прийшло в голову під світанок, коли Дрозд повернувся додому після чергового обходу стін, та, щоби зняти напруження, ліг із холопкою. Після того як та зняла з душі тягар, майнула думка підіслати її до того з бояр, кому він вірить повністю, до кінця, щоби пояснила на печі (в Белзі також бували татарські печі-лежанки, на ній вони тепер і перебували)... Але... окрема спальна кімната була розкішшю, яку міг собі дозволити навіть не кожен монарх.

«Ще підслухають, і піде поголос».

І раптом до нього дійшло, ДЕ його точно НЕ ЗМОЖУТЬ підслухати.

Це була така несподівана думка, що він аж засміявся.

Коли князеві Семену повідомили, що воєвода йде на переговори до двох королів, узявши заручника, князь із великим трудом стримав свій відчай. Одначе якби він міг побачити все, то, мабуть, був би задоволений.

Хоча Дрозд також піклувався про свою честь, ще й як піклувався, проте він був не князь, а всього лише паном-боярином. Те, що його статки та реальна влада були не меншими, аніж в удільного князя, питання гонору не торкалося.

Тому, коли вранці до брами під'їхав угорський герольд і почалися переговори, точніше, перекрики, бо Дрозд стояв на брамі, а герольд — унизу, то француз (як і більшість оточення короля, герольд походив із його батьківщини) навіть не здивувався, коли після слів (Дрозд промовляв німецькою): «Я згоден засвідчити свою пошану їхнім милостям[102]...» — згори пролунало:

— За мене аманатом[103] Бенедикт-воєвода.

— Їхні милості вирішать!

— Якщо мене схоплять або я захворію, його вб'ють!

Про себе герольд зрозумів: Бенедикт — найліпший тактик об'єднаної армії, та, головне, він родич багатьом впливовим аристократичним родам у кількох країнах.

Із таким заручником можна почуватися безпечно.

— Із ним один слуга! Ваші люди мають бути відведені. У місті Бенедиктові забороняється говорити, хай лише слухає те, що йому скажуть.

Ну, це завжди так.

Менш ніж за годину угорські та польські війська були відведені до табору, з якого виїхали чотири вершники. Перед брамою двоє спішилися, двоє інших ухопили повіддя їхніх коней і подалися назад.

Брама відчинилася, назустріч ворожому воєводі вийшов Дрозд у супроводі слуги.

Вони обмінялися привітаннями. Щойно за Бенедиктом зачинилася брама, Дрозд, повільно, повільно, пові-і-і-льно рухаючись уперед, прошепотів:

— Слухай, Герко...

Побачивши князя, Дрозд ледве стримався, щоби не перехреститися — і то, головним чином, стримався, аби його ж не злякати, бо Божа заступа явно була потрібна Семенові Наримунтовичу.

Як то кажуть, ті, кого в домовину кладуть, — і то кращий мають вигляд.

«Не брехали, виходить, вони про хворобу».

— Я можу визнати, що князь Белза є підручником Ваших милостей, проте браму не відчиню й заручників не видам, — на цьому воєвода й уперся — не зрушиш.

На зворотному шляху воєвода несподівано запитав Герка:

— А нумо, повтори, що я тобі казав, — і той повторив.

...Ніхто не зрозумів, чому наступного дня Герко вдягся — поверх кольчуги — у найкращі шати свої, натягнув шолома, який начистив так, що той блищав, мов сонце, та весь час ходив по стіні.

Дивно, проте саме це певний час заважало Геркові виконати завдання — на нього весь час позирали. Лише наприкінці дня він, переконавшись, що саме зараз за ним ніхто не стежить, блискавично витяг одну зі стріл зі свого сагайдака (які там лежали вістрям догори, перами вниз), із силою встромив її у свій щит, скрикнув...

Усі голови повернулися до нього, і всі побачили, що стріла прикметна — чотири пера, до того ж пофарбовані в різні кольори — мабуть, для того, щоби вона привернула увагу, а навколо обмотано шматок пергаменту.

Люди пана Офанасія мали в місті велику свободу, одначе Павло — в дитинстві його звали Воронко — почувався непевно. Він не розумів, чому Кулпа затримав посольство, дозволив лише послати гінця. Навіть якщо темник обдурює, зібрав свій тумен проти Волині, то й тоді він мусив відпустити.

Можливо, особливо тоді відпустити.

У Воронка весь час було відчуття, немов він потрапив у зачароване місто. Начебто ніхто не стежить — хоч пішки ходи, хоч верхи скачи. І мурів немає. І митники там, де до міста вливався великий шлях, якісь аж сонні, на тих, хто виїздить із міста, не зважають. І об'їхати їх легко, бо всі вулиці виходять або до степу, або на вкриту кригою річку. Проте Воронок відчував, що коли він спробує покинути місто, то й трьохсот кроків не відійде.

Таке було це відчуття тверде, що він навіть і перевіряти не став, — упевнений був, що то марно.

Сьогодні він перебував у роздумах. Річ у тому, що позавчора йому з вікна усміхнулася молодиця, і наступного дня він не випадково пройшовся саме тією вулицею, та як назад ішов, то його перестріла стара жінка, що нашою мовою повідомила, мовляв, її пані чекає красивого та молодого пана завтра ввечері.

Що це?

З одного боку, для жінки з гарему подружня зрада — це дуже часто велика мрія. І побачення з іноземцем, який за короткий час поїде собі — а отже, не прохопиться, — почасти безпечніше, аніж зв'язок із кимось зі своїх. А з іншого — що, в гаремі не знайдеться суперниці, яка донесе?

І за четвертим правилом[104] за такі речі карають смертю. Звісно, якщо вона мусульманка. Хоча з виду може бути й нашою.

І не такий уже він красень великий.

Тож це, можливо, пастка. Утім, саме тому, що це, можливо, пастка, треба ризикнути — і піти... Бо якщо пастка — то комусь і навіщось вона потрібна? Ти не для того служиш князеві, щоби жити тихим життям і померти своєю смертю.

Отже, попередивши боярина — хай знає, — Павло-Воронко відправився на побачення. Цього разу йому довелося пройтися вулицею аж тричі, поки не наштовхнувся на стару. Вона провела його через якийсь сад, потім пройшли в хату.

— Як тебе звуть? — питання було задано в лоба, нашою мовою.

— Павлом. А тебе?

— Яка різниця, як мене звуть, — усміхнулася білявка, якій можна було дати і сімнадцять років, і трохи більше. Явно з наших — чи то з полонянок, чи, може, по-доброму висватала. — Яка різниця, все'дно більше не побачимося...

Із цими словами вона зняла через голову сорочку й поцілувала чоловіка, водночас розв'язуючи його пояс.

І лише під ранок, коли Воронко вже впевнився, що йому вперше в житті поталанило й отака жінка з ним, бо він їй сподобався, та, подаючи коханцеві чашу вина, несподівано, неначе про якийсь дріб'язок, сказала:

— Ваших порубав Тунгуз-сотник.

— Це чоловік твій? — розгубившись, запитав Павло те, чого питати було не слід.

— Ні, — засміялася жінка, — чоловіка я не стала б губити. І, якщо ти у Христа віриш, не скажеш, від кого дізнався.

— Узагалі нічого нікому не скажу, бо не хочу загинути за брехню на сотника.

— Не думай, що я дурепа. Скажеш своєму панові, а той хай скаже Кулпі, тільки самому, що Тунгузові нукери не всі речі вбитих повикидали, багато що собі залишили, поласилися. А що друге посольство зразу за першим, такого вони не чекали.

Коли стара вивела волинянина, частина стіни відсунулася вбік, і ввійшов венеційський купець Лоренцо.

— Я не все розібрав, та, гадаю, ти все сказала так, як я наказав.

— Аякже! — засміялася рабиня.

Лоренцо саме для таких справ — а не для того, про що всі думали, — купував молодих дівчат і навчав тих із них, які виявляться кмітливими.

Венеція формально мала мир і союз із Людовиком, проте всі розуміли, що жорстокі битви в Далмації — не останні. Тепер по Людовикових союзниках нанесено удару, а Венеція начебто й не при чому...

Кинджал із руків'ям та піхвами зі слонової кістки, який йому продав один із нукерів, венецієць вирішив залишити собі — адже з нього почала нитка розплутуватися. «Повернувся до мене — бувають же такі збіги!» — Лоренцо колись сам подарував цей кинджал волинському послу... Як його? Олехно. Упокій, Господи, його душу.

На снігу перед ханською юртою було складено дві купи різних речей. В одній — зброя та обладунки, у другій — різні прикраси та предмети одягу. Офанасій підійшов, подивився, підняв з окремої ганчірки масивну золоту сергу з великою перлиною.

— Спасінням душі присягаюся, що цю сергу носив у вусі Олехно-боярин.

Павло-Воронко, якого підвели наступним, упізнав шаблю слуги ординського на прізвисько Вуйця. А отець Тит — срібне панікадило, що його взяв із собою інший священик, отець Симон, який був з боярином Олехною.

— Досить, — посміхнувся Кулпа. — Далі хай кати ним займуться.

Кулпа посміхався, здавалося, незрозуміло чому.

Він не збирався пояснювати, що об'єднане військо угорських половців і брацлавських мурз рушило не на нього, Кулпу, — чого темник боявся, боявся до дрижаків, бо четверо на одного — це четверо на одного! — а назустріч Джанібекові, і до їхньої зустрічі залишалося два-три дні.

Оскільки сили були приблизно рівними, то переможець — хай би хто ним став! — нестиме великі втрати й муситиме рахуватися з ним, Кулпою.

Чутки про стрілу із запискою, яка влучила в щит, облетіли Белз — та що там було облітати? Тепер майдан у районному центрі більший, аніж белзька цитадель...

Мало хто міг наважитися ставити воєводі питання. Серед цих небагатьох, певна річ, перше місце посідала дружина, але... Коли Дрозд удав, що не розуміє натяків, бояриня перейшла в рішучий наступ:

— Ну мені ж ти мусиш сказати! Я твоя перед Богом дружина!

У відповідь воєвода нагадав, що Єва також була дружиною Адама, і чим це скінчилося, після чого йому довелося рятуватися втечею на вали.

Не заспокоївшись на цьому, жінка гримала на всіх, хто потрапляв під руку, та так гримала, що й у ворожому таборі чути було!

— Шкода, що баб не ставлять на воєводство.

— А таки-так, гнали б вони ляхів до Кракова!

Ті, хто зустрічав воєводу, який носився обланкою[105] так, неначе в нього всі зуби болять, відводили очі, коли ж він заводив розмову — а заводив часто, — розмовляли якось ніяково.

Проте троє наважилися спитати, і всі троє дістали відповідь: «Заприсягнись, що нікому!» — а потім кілька слів на вухо.

...Юді було зле, як ніколи ще не бувало.

Спроба попередити ляхів з угорцями була пов'язана не просто з ризиком — із найсмертельнішим зі смертельних ризиків, проте... Проте Дрозд відкрив таємницю кільком людям!

Коли Белз упаде — а встояти проти такої сили він не зможе! — хтось та й розв'яже язика, і тоді — тоді йому пекельні муки відпочинком здадуться, бо мовчанку про таке йому не подарують.

Залишався один шанс. Один-єдиний. Ризик, величезний ризик. Та інакше — смерть, до того ж жахлива.

Він вийшов на довірену йому ділянку муру, гарикнув:

— Чому смолоскипи не запалено?

— Так без них ліпше... — розгублено відповів Ярош.

— Кому, може, ліпше, а мені гірше!

Смолоскипи запалали.

Боярин Роман пройшовся раз, другий, третій. Із кожним разом йому було все страшніше і страшніше. Зрозумівши, що, коли так ітиметься далі, він ніколи не наважиться, пан стрибнув униз. Туди, де між кригою річки й валом намело величезну кучугуру.

Він усе-таки вдарився об вал, сковзнув по його крижаній поверхні, врізався у сніг, не зламавши собі нічого лише тому, що був такий малий і легкий. І почув голос Дрозда:

— Швидше мотузки! Наш упав!

«Не зрозуміли!» — пронизала все єство радість.

Він підхопився на ноги й кинувся в чорну стіну, що утворилася там, де кінчався простір, освітлений смолоскипами.

«Думають, що памороки мені забило!»

Тим часом Дрозд схопив Яроша, який уже натягував тятиву.

— Це ж...

Ярош запнувся, бо не міг дібрати слова.

— Так треба, хлопче. Ти молодець, але так треба.

І, перехопивши погляд боярина Мстислава, відвів його вбік.

— Ніякої стріли із запискою не було. Тобто стріла була, та записку я собі сам писав.

— Але ж ти мені казав, що наша людина, із підневільних русичів, повідомляє про змову проти короля.

— Тепер хай Людовик думає, є змова чи немає. А ми позбавилися зміюки в хаті.

Людовик, дійсно, замислився. Він був розумнішим за шпигуна і здогадався, що, найпевніше, йому збрехали. Ну, чого б це змовники стали ризикувати, повідомляючи залогу фортеці, яка незабаром упаде, про своє існування?

Одначе... Повністю ігнорувати можливість змови Людовик-Лайош не міг. Занадто добре він пам'ятав, скільки поразок зазнали його дід і батько. І повідомлення приреченого гарнізону могло мати сенс в одному разі — якщо готується не його, припустимо, отруєння, а повстання в самій Угорщині. Тоді кожен день, на який він зі своїми найкращими військами затримається тут, під валами цієї нікчемної горіхової шкарлупки, для заколотників там на вагу золота.

Треба кінчати переговори, на яких Дрозд явно тягне час.

Проте...

Проте досі ще не підійшов останній загін із вельми неприємним для того Дрозда сюрпризом, і тому ще три-чотири дні доведеться згаяти.

Лайош, певна річ, не міг знати, що саме зараз із його сюрпризом також стався черговий сюрприз, не перший за останні тижні.

— Стій! Сті-і-й!

Пізно! Не так легко зупинити двадцятеро коней, запряжених цугом.

Волокуша (ніякі санки цього вантажу не вмістили, а ставити це на колеса або на лижі ще не додумалися) зачепилася за щось, хоча річкову кригу оглядали передові вершники й, здавалося, зачепитися не було за що, — і роздався гучний ляскіт, і...

Майстер вилаявся. Тепер треба лагодити упряж.

На волокуші лежала вкрита якимись реберцями залізна труба завдовжки з дуже високу людину. У її жерло також уповзла б людина — окрім, можливо, найкремезніших.

Майстер пригадував. Спочатку з глини зробили щось на зразок невеликої округлої колони, на обох денцях зробили виступи. Він пам'ятав, як велетенську цеглину привезли до його майстерні — бо цю зброю виготовляли під керівництвом людини, котра обслуговуватиме її. Поки що це було так.

Майстер не знав, що досить скоро цей порядок зміниться — йому він здавався вічним, бо в кожного такого, як він, була в голові своя конструкція, свій проект. Він особисто керував підйомом колони, так, аби кожен виступ ліг на козли, а сама колона опинилася в повітрі. Потім кільканадцять запрошених ним ковалів кували: одні — довгу залізну стрічку, інші — залізні обручі. Потім люди, вибиваючись із сил і часто обпалюючись, намотували розжарену до червоного стрічку на камінь. Одночасно інші натягали на стики теж червоні обручі. Це могли зробити тільки добре підготовлені майстри, бо навколо колони працювало чоловіків із двадцять.

— Лівіше! Лівіше, а то діра буде!

Потім найліпші ковалі проковували обручі, щоби вони стали одним цілим зі стрічкою, скріпивши її. Затим залізо кілька днів остигало.

Нарешті майстер найняв каменотесів, і вони зубилами вирубали кам'яну колону. Потім ковалі скували зарядну камору, яку вставляють з одного боку труби.

Тільки королі та найбагатші серед герцогів можуть купити бомбарду.

Разом із майстром, який її розробив і обслуговує.