Облога Белза

Розділ 6 Кола по воді — 2

Чого вони чекають?

— А ти б волів, аби на приступ полізли?

Немудрящий був жарт воєводи, але реготали всі. Нерви потребували розрядки — хоча, зрозуміло, ніхто не знав таких слів.

Ляхи отаборилися, ба більше, вони, татарським звичаєм, оточили місто і свій табір валами зі снігу, водою политого, проте не намагалися штурмувати.

Чому вони не йдуть на приступ — зрозуміло. За угодою Белзький уділ має відійти до Людовика, і не після Казимирової смерті (це ще питання, хто з них першим помре чи загине!), а вже тепер.

Такий похід не може бути популярним серед польського лицарства. То, може, на днях ми побачимо волинські знамена? Спроба розбити одного Казимира, до підходу Людовика, могла й удатися. А могла й ні, один Бог знає, скільки ще корогв ховає Казимир у лісах.

Могло бути й так, що тут, під Белзом, половина його війська; ударять волиняни в неї, а тут і з'явиться друга.

Про те, що відбувалося на Поділлі, Дрозд, на своє щастя, не знав. Та вже знав Любарт.

Черговий загін входив через лучеську браму.

Людей-то досить, і добрі люди, а от харчі...

— Значить, чотири тумени.

— Ну, це менше, ніж сорок тисяч... — боярин Святослав, який допитав гінця від Офанасія, намагався хоч чимось повелителя втішити.

Князь і сам розумів, що після «чорної смерті» жоден тумен не набере десять тисяч війська, але...

Чотири тумени половців та ясів[74], нащадків тих, хто втік від Батия в Угорщину, та ще кілька корогв молдован послав Людовик на допомогу роду Куремси. Старший у цьому роду — темник[75].

Оскільки він у своїх володіннях і може русичів-брацлав'ян змусити, — куди вони дінуться, бідолашні?! — то тисяч десять він таки нашкребе. Якщо не дванадцять. Усього не менш ніж... Та таки сорок тисяч.

Якщо вони битимуться з Ордою — погано. А якщо на Волинь повернуть? У полі їх не зупиниш — ми й половини не наберемо. Один шанс — відбитися за валами Лучеська. Хоча...

Половці не люблять штурмувати фортеці, та, мабуть, із ними угорські люди є. Або навіть французи. Татари також не всю науку Чингізову позабули, камнемети в них пречудові.

— А якщо чутки, що Людовик іде на Белз, він і розпускає? А сам сюди? Половці з татарами — із півдня, Лайош із заходу?

Боярин мовчки перехрестився.

Великий степ був уражений голодом. Любартовим гінцям на кожному кроці траплялися скелети коней та худоби, що стали жертвою джуту[76], а люди в кочових станах нагадували живі скелети, обтягнені шкірою, тому доводилося об'їжджати якомога далі, а то може й ґереґа не допомогти. Добре, що цар у самому Сараї — не доведеться блукати всім степом, шукаючи його.

У Сараї перепліталися риси міст Середньої Азії та селищ печенігів, аланів і половців. Вальковані хати за валькованими ж дувалами сусідили із землянками та напівземлянками, потім ішли центральні квартали — кам'яні палаци, на подвір'ях стояли розшиті золотом юрти.

Боярин Данило вислухав гінців. Хоча вони привезли саме те повідомлення, якого він із жахом чекав, вигляд у нього однаково був ошелешений.

— Хоч за часом підгадали. Якраз завтра цар волів мене бачити, хоча б це добре.

Великий каан[77] і слухав Данила і не слухав. Поки що все, про що говорив посол, Джанібек уже знав. Тому його думки текли своїм шляхом. Але якби раптом той повідомив щось принципово нове, треноване ханське вухо зразу б звернуло увагу на нову інформацію.

Віддавати Волинь ляхам з угорцями ніяк не можна!

Навіть якщо відкинути інші доводи, то втрата Галичини та земель на півдні вже вдарила по його престижу.

Жоден м'яз не здригнувся на хановому обличчі, але серце залила чорна хвиля, коли він згадав про розгром і страту угорцями шурина Атламоша сім років тому[78]. Він пропонував будь-яку ціну викупу, послові так і доручено було заявити: «У мого повелителя вистачить золота», — що в перекладі на звичайну мову означало: «Суму назвіть самі».

Проте брати Іштван та Андреаш Лацкфі віддали наказ про страту! Начебто на прохання воїнів! Брехня! (Якби це сталося в будь-якому іншому регіоні Угорщини, то воля рядових, дійсно, нічого б не важила, але Атламош був розбитий під селом Підгоряни в Закарпатті, а Закарпаття адміністративно входило до Трансільванії, де головною угорською силою були секеї — плем'я, що жило ще ладом військової демократії, і проти рішень сходки воїнів усього племені не могли піти навіть брати Лацкфі, старший із яких був воєводою Трансільванії, а молодший — секейським ішпаном[79]. Секеї ж добре пам'ятали Атламошові набіги, коли татари забирали в рабство людей їхнього роду.) Не можна допустити ще однієї втрати!

Чому насмілився повстати Оурдак?

Бо він, каан, не вважається непереможним! Бо по всіх усюдах шепочуть, що чума, люті зими, голод — це кара за вчинене ним братовбивство, вбивство Тінібека. От тільки чия кара, ніяк не погодяться. Одні кажуть, що карає Аллах, інші по-старому — Тенгрі-каан.

Можна подумати, в нього був інший вихід! Можна подумати, Тінібек би його пощадив! Тайдула, їхня спільна мати, погодилася: «Якщо ти не вб'єш його, то він уб'є тебе!» Він захищався!

Насправді ці чутки розпускають мурзи, торгівлі яких перешкодили його війні з Венецією та Генуєю[80]. Це правда, проте й ставати до бою з об'єднаними силами двох держав він не може. У разі поразки — він не житець. Але перемога... Чи вигідна йому, ханові, повна перемога Любарта, відновлення єдиного Галицько-Волинського королівства? Так само однозначно ні.

А це що?

Данило пропонує вчинити набіг на Угорщину й на Польщу? Цікаво, він уже думав про щось подібне.

— Я вирішив: підіймаю весь юрт і йду в Подільський улус[81].

На Поділлі немає джуту. Та є запаси. Він дасть воїнам упевненість, що їхнім родинам поки є, що їсти, — а потім поведе за здобиччю. Ні, сам не поведе — пошле. Заразом зігне в баранячий ріг нащадків Куремси, про позицію яких він не має ілюзій.

А Оурдак нехай — поки що — займає спустілі землі, невелика для нього буде радість.

Про те, що на Поділлі його чекають сорок тисяч активних шабель, Джанібек ще не знав.

Зрадник панікував. Йому було однаково небезпечно як повідомити про нові Дроздові приготування, так і не повідомити. Попередити можна було лише одним шляхом. Шляхом, уже раз використаним: послати вночі кілька стріл із записками. Кілька, бо стріла може щезнути в кучугурі, на неї можуть не зважити тощо.

Але тепер на стіні вночі не проштовхнутися, усі стежать один за одним.

Не попередити — його можуть стратити після падіння Белза. Бо нові Дроздові задумки коштуватимуть життя великій кількості поляків з угорцями — чому не попередив?

Що ж робити?

Ярош і Ганна залишилися сам на сам — уперше з того часу, як сталося оте саме.

Хлопець, як і раніше, чергував на стіні вдень — вночі не ставили, шмаркатий ще.

Але сьогодні Волчко та інші всі пішли на стіни, і вони залишилися удвох — і все якось загусло, навіть повітря, здавалося, перетворилося на щось пружне. Вони мовчки постелили собі на протилежних лавках, до півночі лежали, не сплячи, а потім одночасно встали й зустрілися на півдорозі.

Усе мовчки.

І як батькові у вічі дивитися? А, водночас, як жити без неї?!

Посольство Офанасія рухалося степом, намагаючись обходити людей. Колишній улус Ногая трохи змістився порівняно з часами легендарного напівхана. Найзахідніші землі були передані іншим темникам і частково втрачені. Тепер ядро цих земель складало Південно-Західне Поділля.

Утім, нині й ці землі значно спустіли.

Боярин похмурнів із кожним поселенням — десь залишалося із третину населення, а де й ще менше.

Тумен — це володіння, яке мусить виставити не менш як десять тисяч у похід. Не менше. Колись Ногай, користуючись тим, що його землі багаті, виставляв значно більше. А ще ж якісь загони залишалися на своїй території.

Чума та кілька голодних років серйозно спустошили Поділля. Тепер темнику Кулпі дай Бог зібрати хоч десять тисяч.

— Чи погодиться темник? — чи то боярина, чи то сам себе запитав княжий шпег.

— Як Бог дасть...

— Я молюся, — прогудів отець Тит.

Молилися всі.

А тим часом у польському таборі Божирар дійсно виявився цікавим співбесідником.

Кроат, на відміну від інших, навіть не пропонував князеві піддатися королям — судячи з усього, він дістав на це дозвіл. Натомість розмовляв лише про свою батьківщину, а князь уважно слухав: і згодитися колись може, та й узагалі цікаво. Він, до речі, не знав, що частина кроатських земель об'єднана в королівство, яке хоча й визнає своїм королем кожного з королів Угорщини, проте має чималі права, а службу сини його зобов'язані нести лише на своїй землі. При цьому значна частина кроатів живе за межами цього королівства, однак можуть просити в нього захисту.

— А Венеція душить будь-яку торгівлю, окрім власної. Тому влада Угорщини для нас менш обтяжлива. До того ж... Мало хто розуміє, що над нами всіма нова небезпека — турки.

Хто такі турки, князь Семен знав, але вважав, що турецька держава, що розпалася на багато князівств, ні для кого не становить небезпеки.

— Спочатку турки з різних князівств брали участь у міжусобицях ромеїв[82] як союзники. Ніхто не бачив у цьому небезпеки, окрім одного... Його звали Момчил. Він починав, як звичайний розбійник, — чорні очі кроата палали, він явно захоплювався героєм своєї розповіді. — Потім був найманцем, перемагав усіх ворогів. Отримав землі, титули деспота, потім севастократора...

— Деспот — це князь? — уточнив Семен Наримунтович.

— Навіть великий князь, а севастократор уважається вищим за кесаря, тобто й за короля вищий. Він один побачив... що ці союзники у проміжках між походами не повертаються додому, а поступово, поступово... Зав'язують зв'язки з тими, хто говорить із ними однією мовою[83].

Семен кивнув. Така тактика була йому зрозуміла.

— І він виступив проти них! Я був там, я бачив, як прості рибалки повели човни, навантажені смолою, проти турецьких галер, і ті палали, як вогнища пекла, а піші момчилівці атакували турецьку кінноту й перемагали. Але... Інші місцеві князі — ромеї, слов'яни — об'єдналися з турками проти нього. Хоча їхніх військ було двоє на одного, Момчил був близький до перемоги, але його хтось зрадив[84]...

Божирар помолився, те ж саме зробив і князь.

— А тепер це військо, яке так і залишилося у Європі, присягнуло бею Орхану, синові Османа[85]. І я не бачу, яка християнська держава, крім Угорщини, може їх зупинити. Ромеї, болгари, серби ріжуться кожен народ між собою, і їхнім монархам бракує часу подумати: а може, сусід — це ще не найгірший ворог?

— А... — князь Семен мало не сказав, що Лайош такий же, проте обірвав себе. Негоже було ставити Божирара у становище, коли йому доведеться брехати, бо сказати щось погане про свого монарха він просто не міг, не мав права — навіть у розмові віч-на-віч.

— А Лайош, якщо збере всі сили в один кулак, буде мати тисяч сто п'ятдесят, а то й більше.

«Та знаю я, знаю, що ті війська, які Лайош посилає то аж під Вільно, то в Неаполь, потрібні на берегах Білого[86] моря, скинути в його води турків. Поки їх ще можна скинути. Він не розуміє цього! Але якщо зрозуміє, то йому буде кого послати».

Вони не могли знати, що саме в ці хвилини...

Узбережжя Дарданелл.

Сулейман, син Орхана, на прізвисько Газі[87] обвів поглядом своїх пашів.

— Кесар Руму[88] вже втретє обіцяє віддати нам місто Цимпе, щоби ми мали притулок та опору, місце, де ми могли б тримати свої війська в перервах між походами. Не треба мати розум Сулеймана ібн Дауда[89] — він не виконає обіцянки, яку дає лише тому, що не може тепер воювати ще і з нами.

— О шах-заде! — схилив голову Евренос, уславлений воєвода, талант якого Сулейман пізнав на власному досвідові, бо той був командувачем військами бейліку Каресі, та не раз бив османів. Утім, тепер Каресі османам підкорився. До речі, саме тому він називав Сулеймана царевичем, хоча Орхан не титулував себе ані султаном, ані ханом, ані шахом. Вислужитися хотів. — Залога Цимпе живе в містечку під його стінами, має біля селища ділянки, здебільшого виноградники. Якщо ми нападемо на них відкрито, то вони встигнуть завести родини у фортецю й битимуться до останнього. Але вони восени виходять із містечка для збору винограду. Знають, що в нас великих кораблів немає.

— Так просто? — поцікавився хтось.

— Не зовсім, бо вони виставляють пости. Розставлені розумно, заскочити зненацька важко. Проте блискавичної атаки з моря не чекають — знають, що в нас мало кораблів, і гадають, що ми кілька разів возитимемо людей туди-сюди.

— Тобто ти пропонуєш таємно найняти судна?

— У жодному разі, о шах-заде! Ромеї — великі майстри шпигунства. Європейський берег Дарданелл був видний з азійського, можна послати голуба, можна послати повідомлення за допомогою люстерка, можна вночі на човні, добрий плавець просто перепливе.

Сулейман кивнув.

— Я пропоную відібрати всього лише сорок воїнів. Але відшукати таких, які однаково відмінно стріляють із лука й володіють шаблею, уміють веслувати і плавати, лазити по аркану, закинувши його за зубець стіни. Розпустимо чутки, неначе шах-заде хоче збільшити свою охорону. Навчимо цей загін діяти, як пальці однієї руки. В останні дні зробимо так, аби було видно — наші кораблі не збираються виходити в море, а в останню ніч зв'яжемо плоти — Великий Брід[90] тут вузький. Висадимося не в порту — хтозна, який корабель з яким екіпажем може там опинитися, — а в одному з тих місць, де кораблі не можуть підійти до берега. І раптом увірвемося у фортецю, де будуть самі вартові. На додачу треба, нікого не втаємничуючи, зібрати тут таких воїнів, які хочуть мати землю, — не уточнюючи їм де. І як візьмемо замок — перекинути їх туди! Так, аби нашу залогу склали не просто воїни, а люди, які захищатимуть уже своє!

— Так і зробимо, — підвів риску Сулейман Газі.

Турецька навала на Європу розпочалася.

Через двадцять три роки вони вперше вдеруться в Угорщину.

Нічого цього не знали князь із Божираром...

Тим паче вони не могли знати, що не так скоро, але на сотні років утратить Угорщина незалежність, до того ж історія пожартує — збереже імена, але поміняє місцями цифри.

29 серпня 1526 р.

Король Лайош ІІ обвів поглядом османські війська — а потім свої.

Те, що він побачив, не радувало: якщо Лайош І міг би (якби бачив далі власного носа) виставити проти двадцяти п'яти тисяч Орхана та Сулеймана Газі сто п'ятдесят тисяч, і це — без можливих союзників, то через сто сімдесят п'ять років Лайош ІІ зустрічав сто п'ятдесят тисяч Сулеймана Кануні, маючи лише двадцять п'ять тисяч. Разом із союзниками і хрестоносцями.

Як це могло статися, якщо населення країни зросло?

Це було наслідком політики, яку розпочав Карл-Роберт, Лайошів батько, продовжив, уперто та послідовно, сам Лайош-Людовик, і далі вона стала традицією — політики опори на магнатів іноземного походження. Не на власне дрібне дворянство та купецтво, не на таких людей, як Міклош Толді та Божирар Антоєвич. Кожен король запрошував нову групу іноземців. Як наслідок — закріпачене було не лише селянство, а й чимала частина дворянства. Міста були задушені. Бракувало і вільних людей, і грошей. А частина великих феодалів відсиджувалася у своїх замках...

Залишалася одна надія — на доведену в багатьох битвах високу боєздатність угорських військ і хрестоносців.

— Панове! Наша піхота скує яничарів, а в прямому бою турецька кіннота програє нашій.

Спочатку так і було. Спагії не витримали лобового удару лицарів і показали тил. Але їхні коні були прудкіші за переобтяжені лицарські, турки відірвалися і проскочили в проходи, залишені в бойових порядках піхоти, озброєної рушницями, луками, застарілими, але вбивчими арбалетами, навіть просто дротиками, які метали рукою.

І їх було дуже багато.

...Коли Сулейману доповіли, що практично всі полонені тяжко поранені, цілим майже ніхто не здався, він наказав усіх стратити...

Загін Єськовича, усупереч тому, що думав д'Алу, збільшився, бо його люди знали, де шукати тих, хто ховався в лісах.

Зі зброєю також було непогано — у кожного спис (занадто довгі лицарські не підійшли, то з них познімали наконечники й насадили на саморобні держаки), у кожного щось для метання, сокири, палиці, корди, кинджали...

Метою удару боярин обрав одну з корогв, що прикривали шляхи, якими до Белза могло підійти деблокувальне військо.

Поляки були певні, що такому війську немає звідкіля взятися, проте добре розуміли, що Бог береже тих, хто не забуває дбати про охорону.

Корогва, на яку Казимир поклав функції бойової охорони, була боснійська. Вона контролювала один зі східних шляхів до Белза й у разі появи Любарта, Кейстута чи татар мала запалити сигнальний вогонь, а потім або втекти, або скласти зброю (викупати полонених Лайош не забував ніколи).

Боснійські піші лучники вважалися другими в Західній Європі після англійців, проте на полі бою вони не зустрічалися, відповідно, питання про першість залишається не зовсім з'ясованим.

У минулому поході корогва зазнала великих втрат, була залишена у Львові, де більшість поранених померла... Тепер їх залишалося шістдесят двоє, і саме тому Казимир поставив їх в охорону — капітуляція такої частини буде майже непомітною, а винищити раніш, аніж запалять сигнал, навряд чи вдасться.

Проте боярин Василько Єськович задумав дещо інше.

Боснійці, бувалі вояки, обрали скелю, що була майже ідеальним спостережним пунктом, біля підніжжя якої розташовувалася печера. У цій печерці вони по черзі спали в теплі, бо там увесь час палало вогнище. Вхід оточили півколом — валом зі снігу, политим водою. Ще одне снігове півколо, значно менших розмірів, — на вершині, де перебувають спостерігачі, де є заздалегідь залитий смолою хмиз. Запалити його — справа миті, — і вогонь із димом до неба...

...Підійти зимою на лижах до крайлісся так, аби там із жодної гілки не впала жодна сніжинка, не просто важко — неймовірно важко.

Та той, хто з дитинства полює, — зможе.

Старий Єлизар змерз. А поворухнутися ніяк не можна, ніяк.

Стійте стовпами, ані руш, навіть очима не лупайте, а то ще чхатимете!

Стійте! Стійте!

Стійте, бісові діти!

Стояти без жодного поруху!

Стояти!

Час неначе замерз, неначе його також скував цей лютий холод.

Єлизар уже нічого навіть не думав, думки чи то завмерли, чи то заледеніли.

Нарешті, нарешті, нарешті, коли вже сутеніло, почувся скрип насту й голоси.

Старий увесь перетворився на слух. Йому доводилося і звіра і ворога убирати вухом, не бачачи, але тоді він був сам-один. А тепер його поставили, татарською мовою кажучи, отаманом.

Рано.

Рано!

Рано!!!

Слуга ординський думав із такою силою, що, здавалося, його думки лунають над лісом.

Ось, нарешті!

Навіть сокиру хтось обновив, ударив по дереву. Не по тому, що рубатимуть. Якийсь пень ударив, бо сила грає.

Одну жахливу мить здавалося Єлизарові, що не зможе він ані сказати, ані рушити з місця, — так задубів. Але з горлянки старого вирвався хриплий звук, і вони рвонули вперед — тепер хай сніг падає! Хай кущі тріщать, хай!

Здолавши ті приблизно тридцять кроків, які відділили їх від узлісся, вони вискочили проміж пеньків і побачили боснійців, що відступали протоптаною стежкою.

Слабким місцем боснійців був хмиз, тим паче що з незвички до нашого клімату вони палили набагато більше, аніж потрібно. Двічі на день, уранці та ввечері, до найближчих дерев відправлялися сім-вісім воїнів.

Чисельна перевага була на боці ворога — із Єлизаром було п'ятеро, він шостий. Проте боснійці не взяли із собою луків, були озброєні лише кордами та сокирами, не мали навіть щитів, бо вважалося — як хтось лісом підкрадеться, то зі скелі побачать, не такий він уже й густий той ліс.

Та Єлизар провів свої півдюжини, і тепер боснійцям не було порятунку, бо в минулі дні вони вирубали стільки дерев, що відстань до табору — майже півтора перестріла[91]. А перестріл — це відстань, з якої можна стріляти по цілому війську, а щоб улучити в окремих людей — потрібна відстань майже удвічі менша.

Єлизар махнув пращею і практично тієї ж миті метнув сулицю, яку використовував як опорну палицю для лиж. Поряд ляснула дуже добра Шпакова куша, і він одразу ж теж метнув сулицю. Решта також стріляла й кидала...

Вісімка боснійців була перебита, а їхній командир постав перед непростим вибором. Що робити? Атакувати?

Але зі скелі вже кричали, бо решта загону йшла на допомогу відкрито; сніг сипався з потривожених гілок, та ясно, що точну чисельність згори не видно. До того ж луки боснійців на такому морозі були ненадійні. Щоправда, тепер (якщо командир не дурень, а він не дурень) вони в теплій печері, але якщо їх звідти дістати, то дуже скоро... Тому луки прибережуть до штурму.

Так само, ніде правди діти, більшість волинських луків не ліпша, їх довелося залишити в таборі, однак знайшлося кілька луків та куш, яким мороз не страшний.

Зараз!

Один із п'яти ворогів, що був у невеликій крижаній фортеці на вершині скелі, полетів униз. Ще один осів на землю, троє сховалися за крижаним валом.

Он там, праворуч, до скелі можна було підійти кроків на півтораста.

Командир щось прокричав знизу, і стос хмизу на вершині майже зразу спалахнув.

Як і гадали, обстріл спостерігачів нагорі змусив ворога запідозрити, що напав усе ж таки Любартів передовий полк, точніше — його передова сотня. Упевненості не було, але в таких випадках ліпше перестрахуватися... Проте становище на полі бою це ніяк не змінювало.

Тепер головним польським силам була забезпечена тривожна ніч, утім, допомогу боснійцям Казимир не пошле, розуміючи, що, поки допомога доскаче, корогва або сама порятується, або складе зброю.

Попереду в них ціла ніч.

Командир боснійців вагався. Якщо це Любарт, то треба здаватися, Лайош викупить. Але летючі загони полонених не брали... Та й узагалі, убивства полонених були поширені значно більше, аніж можна було подумати, читаючи лицарський кодекс. Порівняно недавно, під час битви при Слейсі[92], у полон потрапили французькі воєводи Кіере та Бегуше, і обох стратили за наказом англійського короля. Можна собі уявити, як кусали собі лікті ті, хто захопив їх у полон, — який викуп пропав!

Тому командир лучників вирішив: оборонятися в крижаному укріпленні, у разі крайньої потреби спалити обозні сані, що затуляли прохід, дерев'яні сідла коней — і таким чином протриматися до ранку.

Кожен елемент плану, розробленого боярином Васильком, був ризикованішим за попередній, і ніхто не відчував цю ризикованість ліпше, аніж Козма та Васко, які повзли по снігу, часом навіть занурюючись у нього.

Скеля з одного боку уривалася круто, і саме там була печера. Там і побудували крижаний форт.

Для того щоби змінити п'ятірку на горі, витягали санки з «брами», зміна робила півколо, підіймалася вгору, «гарнізон» верхнього укріплення витягав зрублену смеречку, яка закупорювала вхід...

Тепер ті троє, що залишилися в цьому маленькому укріпленні на вершині, посліпли й поглухли. Посліпли, бо поряд із ними горіло сигнальне вогнище, а поглухли, бо потривожені коні без угаву іржали.

І, опинившись упритул до валу, там, де їх було важко побачити, волиняни випросталися. Великий кремезний Васко підхопив маленького, однак жилястого Козму і просто перекинув його... Козма впав на ноги, а наступної миті ввігнав меч у найближчу фігуру, бо своїх тут не могло бути. Тієї ж миті щось обпекло його бік, і в очах назавжди згасло світло — один із боснійців зорієнтувався миттю, інстинктивно вдарив кордом раніше, ніж зрозумів, що до чого.

Однак смерека просто перекинулася, і в укріплення ввірвався велет Васко, який ударом шаблі, завданим із надлюдською силою, проломив захист боснійця й зарубав його. І знову, неначе якесь прокляття, сам попався точно так само, як його друг, — поки вбивав одного, другий заколов його кордом. Уже помираючи, волинянин ударив супротивника ногою, скинувши вниз.

Боярин Василько недооцінив ворога, і на цьому етапі бою розміняв двох найліпших своїх рубак на трьох бійців противника, щоправда, також не найгірших.

Однак і становище боснійців різко погіршилося: уже темніло, а отже, скоро загін зможе непоміченим забратися на скелю та просто закидати камінням.

Командир корогви вирішив половину загону з луками відіслати на вершину скелі. Саме до такої думки підштовхував його боярин.

Бій затих приблизно на годину. Годину, яка нелегко далася боснійцям. І раптом... Щось залопотіло, засвистіло. Хтось скрикнув.

Вершину скелі почали обстрілювати пращники!

Уже зовсім стемніло, і засніжена вершина, хай не дуже добре, але була видна. А от пращників видно не було, і навіть якби луки гнулися, то стріляти можна було б лише навмання. Та вони вже й не гнулися через мороз.

Щоправда, атакувати волиняни не могли, бо луки другої половини корогви, тієї, що залишилася внизу, зберігалися в печерці, де й далі горів вогонь, отже, вони зберігали боєздатність.

— Усі камені кинуті!

Зрозуміло, що далеко не кожен камінь улучив, а з тих, що влучили, лише деякі відділили душу від тіла, проте справу зроблено.

Боярин обмінявся поглядами зі старим Єлизаром і просто сказав:

— Назад!

Нечутними тінями щезали боснійці в глибині лісу.

Усередині наступного дня до решток боснійців підійшла бандерія Мушата, послана з'ясувати ситуацію. Прибулі побачили чіткі сліди, якими, здавалося, можна йти до самого табору.

— До темряви ми їх не наздоженемо, а ночувати в цьому лісі небезпечно... — пояснив боснійцеві волох.

Той погодився.

Князь Любарт уважно зміряв поглядом людину, яку ввели до його кімнати у вежі (дерев'яною була вежа, не встиг він побудувати кам'яної в Лучеську). Високий, хоча й некрасивий, із удавано дурнуватим обличчям.

— Я можу говорити лише віч-на-віч. Зв'яжіть мене, закуйте в кайдани, прикуйте до стіни, але залиште сам на сам із князем, — невідомий говорив спокійно, хоча, за нормами лицарської моралі, припущення, що князь може боятися, — смертельна образа.

Проте невідомий знав, що зараз Любарт і не подумає ображатися.

— А якщо ти чари наведеш?

У чари вірили геть усі, хоча — на відміну від наступних століть — ніхто не приписував чарам непереборної сили, вважалося, що справжньому вірному вони не страшні. Далі, щоправда, починалися розбіжності: кожна церква вважала, що магію поборюють саме її молитви. Тож присутність у кімнаті ієромонаха була дуже логічна. А те, що цей чернець ще три роки тому був професійним воїном, одного разу перехопивши ворожу руку і стисши її у своїй руці так, що кістки зламалися, то це — додаток.

— Цей святий отець — мій духовник. Кажи сміливо...

Князь не став уточнювати, що він ніколи б не довірився ченцю, який міг би язиком плескати, — це ясно й так.

— Брат Дітрих шле тобі, Твоя милість, вітання й запевняє у своїй приязні.

Князь так і не зміг знайти відповідь на найважливіше питання. Що брат Дітрих представляє потужне угруповання в Ордені, це було очевидно. Проте чи входить до цього угруповання гросмейстер? (Який, до речі, нещодавно змінився.)

— Черговим проявом нашої приязні є виклик на герць, надісланий нашим гостем, лордом Дербі, Казимирові. Ми просимо не зважати на формальний привід до цього виклику... Ми розуміємо, що наша війна з братами Твоєї милості тобі неприємна, але... Сам факт, що всього лише граф шле виклик Казимирові, свідчить про те, що лицарський світ не визнає його королем.

Ну, так, викликати на герць можна було тільки рівного. Виклик на дуель нижчим широко застосовувався як агітаційний захід, який мав підкреслити невизнання титулу того, кому надіслали рукавичку.

У цього виклику був ще один адресат. У період боротьби за об'єднання Польщі два чеські монархи коронувалися польською короною. Лише кілька років тому король Ян за великий викуп зрікся претензій на Польщу, визнавши польським королем Казимира.

Проте Ян загинув, а його син, Карл, став королем не лише Чехії, а й Німеччини та фактично імператором — хоча імператорською короною ще не був коронований.

Проголошуючи — через виклик — невизнання Казимира королем, Англія й Орден намагалися зацікавити Карла польською короною.

Любарт, певна річ, нічого не мав проти — але навряд Карл спокуситься. Навряд.

— Оскільки ж Казимир відмовиться, то буде знеславлений як боягуз.

«Укололи вовка гілкою від смереки».

— Узагалі, якби брати Твоєї милості прийняли святе хрещення...

— Дякуйте Лайошу, що цього не сталося...

«Аякже! Гадаєте, я не знаю, що ви в листах до Авіньйона[93] зображуєте поганами і русичів і поляків? Якщо Кейстут охреститься, заволаєте, що вдавано!»

І тієї ж митті прийшов біль.

Німець зачепив одне з найболючіших місць Любартових. Він увірував щиро, та думка, що Кейстут — найліпший із братів, не просто брат і союзник — друг! — відмовляючись хреститися, прирікає себе на пекельні муки, була для Дмитра-Любарта нестерпна.

Вони сперечалися, Кейстут наводив приклад — як вайділа зачарував угорців:

— Не допомогло їм хрещення та молитви! На нашій землі наші боги сильніші за Білого Христа![94]

— Та зрозумій, що, порушивши присягу, вони вчинили гріх, гадаю, вони взагалі продали душі дияволу, от Господь і покарав їх руками твого вайділи!

Далі розмова заходила у глухий кут...

Якби братам хтось сказав, що кожен із них вірує в те, у що хоче вірити, позаяк не може князь бути іншої віри, аніж його народ, а роздвоєності не сприймали їхні душі, — почувши таке, обидва щиро образилися б...

— Я радий повідомити Твоїй милості, що ми знайшли майстрів кам'яного будівництва, що вміють будувати підйомні мости. На жаль, вони тепер зв'язані угодами, але восени прибудуть.

«Якщо я протримаюсь до осені».

— Передайте братові Дітриху та... іншим братам мою щиру, безмежну вдячність. І ще... У війську Лайоша, яке облягло Белз, є лицарі ордену Святого Йоана.

— Я щось чув про це.

«Мабуть, по дорозі до нас зустрівся з купцями, які поверталися з Угорщини, а серед них — орденські шпигуни».

— Господь колись розвів вас і їх по різних землях. Вам — Східне Помор'я, їм — Родос[95].

— У той самий рік, що є очевидним Божим знаменням.

«Це ще розібратися треба, хто вам допоміг, — Господь чи Інший».

— Колись саме цей орден звів на престол Карла-Роберта.

Любарт дещо перебільшував, але, дійсно, добре навчені й дисципліновані бандерії йоанітів у багатьох битвах відіграли вирішальну роль.

— Вочевидь, Лайош хоче їх залучити, — вів далі князь. — Тут є про що подумати.

— Так, це привід для роздумів. Я повідомлю брата Дітриха.

«Думайте. Думайте, кому зв'язувати руки — Кейстутові чи Казимирові? Уже сама собою унія Польщі з Угорщиною невигідна вам, а якщо біля ваших кордонів з'являться йоаніти? Так, їх не буде багато, але вистачить і одного загону, бо постане питання: кого підтримає Папа — вас чи їх? Думайте, думайте».