Облога Белза

Розділ 1 Початок

Власне, усе почалося 1323 року, коли одночасно загинули (в бою? від пошесті? були отруєні? — хто знає!) королі Галицько-Волинської держави Лев та Андрій.

Їхній дядько (по жіночій лінії) польський король Владислав Локеток із військом удерся в українські землі. Зав'язалась боротьба, подробиці якої нам незрозумілі. Боролися, здається, не так війська, як дипломати.

Два роки потому правителем був проголошений незалежний від Локетка мазовецький князь Болеслав, що перехрестився на Юрія. Проте він не став польською маріонеткою, навпаки — успішно воював із Польщею.

1340 року Юрій-Болеслав був отруєний, і поляки дуже гучно лементували, що його отруїли самі бояри. (Відомо, хто гучніше за всіх волає: «Тримай злодія!»)

Так чи інак — на шостий день по смерті Юрія-Болеслава поляки вдерлися у Львів, і почалася війна.

На жаль, полякам удалося сколотити коаліцію, до складу якої входили Угорсько-Хорватське королівство, Мазовецьке князівство, Чехія та італійські барони.

Ми почнемо нашу розповідь на дванадцятому році цієї війни...

Вершник примчався якраз у ті хвилини, коли закінчувалася заутреня. Обидва його коні почувалися жахливо, власне, як і він сам.

Воєвода Дрозд, вислухавши все, що привіз гонець у своїй голові, повернувся у храм.

Ті, хто траплявся йому дорогою, нічого не запідозрили. Його обличчя лишалося незворушним. Попри молодість, мав він досвід не лише боїв, а й придворних інтриг — інакше не обійняв би такої посади.

Князь Семен[2] молився, стоячи на колінах перед іконою Богородиці роботи самого Луки. Дрозд не міг знати, що цю ікону перевезуть у Ченстохову й вона стане польською, покровителькою Польщі, — однією з перших наших утрат.

Побачивши Дрозда, чиє обличчя, дійсно чимось схоже на пташине, було незворушне — аж надто незворушне, — князь спробував підвестися, та тут-таки скривився від болю. Майже два роки тому князя сильно порубали, рани ніяк не бажали загоюватися. Власне, Белзьке князівство він і дістав у винагороду за ці поранення... Та, мабуть, не надовго, бо після стількох страждань ще навіть не сорокарічний князь мав вигляд мало не столітнього старця.

Двоє бояр підхопили князя під руки, підняли.

— Хто? — самими губами прошепотів князь Семен.

Воно ж зрозуміло, яка може бути причина. На щось інше Дрозд реагував би інакше.

— Казимир[3]. Але вихваляються, що Лайош[4] іде слідом. У Казимира більш як двадцять корогв, до того ж малих та великих приблизно порівну.

У корогві могло бути кільканадцять латників, а могло й триста. Отже, половина польських корогв мають від ста п'ятдесяти до трьохсот комонників, друга — від п'ятдесяти до ста п'ятдесяти. Кожен латник мав слуг, що теж брали участь у боях...

— І ще...

Семен Наримунтович зрозумів, що зараз почує щось страшне... Хоча, здавалося, страшніше нічого бути не може.

— Крижаки[5] вдерлись у Литву.

Це означало, що допомоги не буде...

Князь перехрестився й кивнув головою. Воєвода повернувся до священика, що все зрозумів...

Дзвони белзької церкви вдарили на сполох.

Ярош Єлизаров (що в ті часи означало «Єлизарів син») гострив свою палицю. Це був, власне кажучи, сук із напливом, та в його бойову частину, в наплив, були вбиті шматки заліза, які при вбиванні, певна річ, позатуплювалися, от Ярош і гострив їх пильником. Іншої ради не було, усієї білої зброї він тільки й мав, що один короткуватий корд. Батько взяв його в якогось ляха, а перед останнім походом залишив Ярошеві — той у похід іти не міг, бо віспа висипала, от і...

А батько хтозна й де. Послали від війська його кудись, та й не повернувся.

Чи передбачав він таке, чи побоювався втрати зброї — старого, чи не прадідівського меча, — але залишилася вирізана палиця та купка залізних шматків, тільки того й треба було, що вбити та загострити. А от лук у Яроша був свій, і непоганий.

— Може, мені на болоті сховатися?

Ярош не знав, що й відповісти Ганні, вже другій своїй мачусі. З одного боку, вона тут, за валами, зайвий рот. Із другого — за стародавнім звичаєм, родини захисників теж беруть у місто... А що війна буде, то це достеменно, як і те, що за зимою буде весна (якщо лише не станеться кінця світу). Це й батько казав:

— Не змириться круль з утратою Белза.

Власне, він тому й зробив оту землянку на острові серед болота, сховану від стороннього ока, щоби родині було де перебути, як не встигнуть за мурами.

Одного разу допомогло — коли Белз рік тому облягали наші.

Полонив якось круль князя нашого великого Дмитра, що його, втім, і досі кличуть Любартом, і змусив підписати угоду, що той здає всю державу, крім Лучеського[6] уділу. Ну, певна річ, як князь звільнився, то й послав — хто каже до митрополита, хто — до патріарха... Та хоч до кого б послав, а відповідь очевидна: клятва, дана під страхом смерті, недійсна.

От і пішов князь відвойовувати своє. Старий Єлизар на болоті сховався, а як обложив Белз воєвода Дрозд, то до нього і з'явився, за що й був обдарований званням слуги ординського[7]. Бо тепер у Белзі знову був свій князь, і хоча йому, як удільному, посилати окремі посольства в Орду не годилося, однак могло трапитися так, що до посольства великого князя треба буде долучитися представникові князя белзького. Наприклад, нового хана вітати. А посольства в Орду без ординських слуг не буває. Хтось же має супроводжувати-охороняти.

Раптом Ганна пополотніла... Дзвони били на ґвалт.

Угадали...

— Залишишся в місті, — вимовив Ярош, коли вони оговталися.

Було б це влітку, пасинок точно послав би мачуху на болото, але тепер порятуватися там від смерті можна, лише як пробивати кригу на ділянках чистої води й ловити рибу, що припливе до ополонок на свіже повітря або на світло смолоскипа.

Тут, у місті, у них запасів було малувато, і, найпевніше, під час облоги доведеться коня з'їсти. Та й це може не допомогти.

Тож улітку Ярош послав би Ганну ховатися — рибу й сама наловить. А от пробити кригу — може забракнути сил. І на світло невідь-хто може з'явитися.

Була і ще одна причина, в якій Ярош не зізнався й сам собі, навіть під тортурами. Ганні було шістнадцять, парубкові — сімнадцять, хоча самі вони й не знали про це — у XIV столітті не було звички цікавитися роком народження. І... І Ярош якось навіть не сумнівався, що мусить Ганну залишити із собою.

Раптом їхні очі зустрілися — і те, в чому вони не зізнавалися самі собі, прорвалося, кинувши їх в обійми...

Потім Ганна плакала і сміялася, пояснюючи Ярошеві, що тепер вона не боїться нічого-нічого, нікого-нікого...

Чоловік ішов на снігоступах через білу пустелю. Свого коня він віддав молодшому товаришеві, щоби той устиг швидше. Можливо, князь уже все знає. А можливо, що не знає нічого. То хай Хома скаче удвуконь. Може, це порятує Белз. А може, і це місту не зарадить... Та про таке ліпше не думати. Коли готуються до оборони, і півдня багато чого важать.

Раптом чолов'яга зупинився і прислухався. Ніяких сумнівів: десь далеко-далеко іржали коні. Не один, не два.

Король Казимир недаремно виступив у похід у лютому, що, як відомо, на те й лютий, аби скувати все кригою. Він вів своє військо навпростець, через болота, ігноруючи небезпеку того, що навіть узимку хтось може провалитися, бо є місця, які ніколи не замерзають. Він теж розуміє, що виграш у часі — важливіший.

...Приблизно годину потому чолов'яга відчув, що його наздоганяють. Хтось із бічної охорони поляків побачив сліди й послав погоню. На щастя, от він — острів, уже поряд, — і чоловік сховався між кам'яними брилами.

Вороги наближалися. Усього троє. Чи аж троє! Чоловік зняв намотаний навколо тулуба пас, що виявився пращею, надів один кінець на середній палець правиці. Ех, як шкода вірного лука! Хоча на такому морозі він міг би і зрадити. Чоловік подався трохи вбік, поклав булаву з великим, завдовжки в півтора метра, руків'ям[8], ближче до себе поклав сулицю — короткий спис, вийняв із-за пазухи не раз випробуваний камінь і взяв його в зуби.

Трійка складалася з пана, вочевидь бідного, бо поласився на одного полоненого, та слуги комонного, і ще один слуга йшов, як і переслідуваний, на снігоступах.

Завбачивши острів, вони зупинилися, потім слуга комонний спішився, зняв із сідла кушу[9], зігнувся, зачепив тятиву гаком на поясі, зарядив і пішов разом із лижником. «Погана куша», — майнула думка в переслідуваного. Добру можна було носити заряджену. Піший слуга виставив поперед себе довгий спис. Вони бачили місце, де чолов'яга спробував убити зайця, однак не поцілив, і знали, що він озброєний пращею. Проте куша била точніше.

Слуги підійшли впритул до острова, і раптом переслідуваний підскочив збоку, із-за такого каменя, де, здавалося, людина ніяк не сховається, до того ж спиною до сонця, і метнув сулицю. Пак цей перший удар, на який покладалося стільки надії, удався лише наполовину: арбалетник не встояв на ногах, і стріла його куші пішла невідомо куди. А от пробити панцира, що все-таки був у ляха під кожухом, із відстані більш як двадцять кроків не вдалося. Ворог підхопився на ноги, вихоплюючи сокиру.

Пан, що залишився позаду, почав намотувати на руку аркана, і тим дав русичеві шанс змінити ситуацію на свою користь. Він схопив правицею другий кінець пращі, уклав у середину камінь, що доти тримав у зубах, і метнув, не крутячи над головою, а одним замахом, із-за спини. Цей засіб метання був найгіршим у розумінні далекобійності, але на малих відстанях — найточнішим. Арбалетник упав із розтрощеним черепом (шолома в нього все-таки не було), і піший слуга, який не мав великого бойового досвіду, зупинився.

Русич скористався з паузи для того, щоб укласти у пращу новий камінь. Це означало, що панові, попри його шолом із підшоломником, небезпечно наближатися на кидок аркана.

Ляський лицар гукнув щось, що могло бути лише наказом напасти, прийнявши камінь на себе, — хоча русич володів польською, але зараз кров так стукала у скронях, що він нічого не розібрав. Слуга, прикриваючись саморобним щитом, рушив уперед, а в русича майнула думка, що пан таки бідний — попри все, намагається взяти його живим, і як добре, що він стоїть спиною до сонця — поляки не бачать, що він уже сивий і зморщений, що за нього дорого не дадуть.

Несподівано з-за спини русича прилетів ще один камінь. Точніше, глиняна куля. Її було послано з чималої відстані, і впала вона десь за крок до слуги, але майже відразу в щит слуги встряла стріла. На допомогу підійшло не менш як двоє.

Слуга порачкував, лицар щось гукнув, слуга скочив на коня вбитого, і вони втекли, покинувши тіло свого загиблого. І його зброю.

Майже місяць тому.

Вершник, що рухався з Лучеська на південь, справляв суперечливе враження.

З одного боку, він їхав удвуконь — тобто не міг бути бідним. Із цією думкою погодився б справний кавалерист, якби придивився до його коней (на перший погляд, непоказні, але дуже витривалі, що має більше значення, ніж прудкість), одягу (під кожухом — панцир, виготовлений із провареної в олії та пресованої під великою вагою шкіри) та зброї (шабля була незугарна, перекута з меча, проте... незугарна лише ззовні).

А з іншого боку — він їхав сам. Без слуг.

Поки він скакав по центру, серцю Волинського князівства, це було ще так-сяк, бо розбійники, які живуть у печерах, насправді траплялися вкрай рідко. У значній більшості випадків розбійничали самі феодали. Та в князя Любарта з такими розумниками розмова була коротка — на відміну від мотузки.

Тож центр князівства був більш-менш безпечний. Однак вершник наближався до кордону земель, що перебували під прямою владою татар. А тут були можливі всілякі сюрпризи. Жити з одного боку кордону, а грабувати на другому — дуже зручно.

Вершник час від часу підіймав до неба своє непримітне обличчя: сковзнеш поглядом — і зачепитися нема за що, — молився і їхав далі.