Облога Белза

Розділ 5 Зимові москіти

Воєвода Дрозд кивнув Єлизарові на лавку, мовляв, сідай.

— Ти точно німецькою розмовляєш так, що за німця приймають?

— Я, майн гауптман.

Це було не так дивно. Ще король Данило запрошував німців жити в містах своєї держави, те ж саме робили і його наступники. Навіть тепер у Белзі жила німецька родина, склеєна з уламків трьох. По чумі вижило троє німців із десятків двох, то вдівець узяв за себе вдову, і вони всиновили сироту. Дрозд і сам німецькою все розумів і міг пояснити, що йому треба. Проте видати себе за німця — навряд. Хоча в них говірок до біса! Воєвода був свідком, як двоє німців повсякчас перепитували один одного — багато чого не розуміли з першого разу. — Правда, кожен німець думає, що я з якоїсь іншої землі німецької. — Сьогодні вночі снігопад буде.

— Куди йти треба?

— Турів Кут знаєш?

— Як не знати!

— Умова в мене була з Васильком Єськовичем — як не поспіє до міста, хай когось до того Кута шле. Скажеш — обози відстали, пошарпати треба.

Поляки ані на приступ не лізли, ані герольда не присилали, точніше, один раз під'їхав, передав наказ короля відчинити ворота, вислухав у відповідь усе, що спало на думку захисникам, і поїхав собі.

На угорців чекають.

— Можна Кадьяна взяти із собою? Він також німецькою вміє лаятися. Ну, не так, як я, але цум тейфель, доннерветтер, цюрюк — ну чисто тобі п'яний німець.

— Добре. Хоча Василько тебе знає, про всяк випадок візьми, — і протяг Єлизарові клинок. Це був один із його кордів, той, який Дрозд найчастіше брав із собою на полювання. Ніяких дорогих прикрас на ньому не було, міг він опинитись у простого німецького найманця.

Сніг дійсно валив із неба так, що витягни руку — і не побачиш пальців. Вітру, щоправда, не було, і це убезпечувало місто від штурму, бо середньовічне військо, закуте в залізо, не могло рухатися цілковито безшумно, а за такої погоди хоч хтось би, та впав. Утім, Дрозд вигнав на вали всіх, кого можна, навіть деяких жінок, що мали добрий слух.

Єлизар і Кадьян спустилися на мотузці, перейшли рів, у якому понад кригою було трохи води, і поповзли.

У таборі двох королів ніхто не вірив у можливість вилазки.

Із двох боків фортеці — річки, крига на яких порубана. Із напільного боку, підковою, вал окільного міста. Його здали без бою, бо захисників мало. До того ж відновити на ньому дерев'яні споруди не встигли. Ляхи з уграми виставили сильну заставу у проході, перебуваючи в упевненості, що подолати вкритий кригою вал можна, от тільки не можна зробити це непомітно.

Вони мали рацію. Точніше, вони мали б рацію, якби не одна обставина. Єлизар із Кадьяном доповзли до валу, поповзли вздовж нього, мацаючи руками. Як і всі середньовічні вали Східної Європи, белзький був побудований на каркасі. Половина зрубів-городень була забита ґрунтом, друга використовувалася, як житло чи склади.

Єлизар намацав приступок тієї городні, де жив раніше, — після того як став слугою ординським, переселився до дитинця.

— Ще кроків із десять! — прошепотів він на вухо напарникові.

Трохи лівіше від цієї городні збереглося кілька обгорілих уламків паль. Кадьян кидав аркан, і після кількох невдалих спроб той зрештою затягся.

Вони піднялися, зняли аркан із палі, прив'язали до нього ще одну мотузку, скинули їх обабіч отієї ж колоди, не прив'язуючи. Спустилися, Кадьян потяг за одну з мотузок, обмоталися ними — не кидати ж! — знову поповзи по снігу, біля табору вже пішли.

Середньовічні армії не знали дисципліни в її пізнішому розумінні, тогочасні джерела аж рясніють висловами на кшталт «ніхто нічого не помітив, а вороги вже були в таборі».

Так було й тепер. Ніхто нічого не помітив, а двоє ворогів були в таборі.

Русичам було страшно. Через отаку погоду в кожному наметі горів бодай невеликий, але вогник. Намети просто світилися крізь сніг, люди, що вчаділи, виходили з наметів... Натикаючись на двох німецьких найманців, вони, на щастя, майже не зважали на них. Майже — бо були два випадки, коли з ними починали якусь розмову, і обидва рази серця лазутчиків падали до самих п'ят.

— Ніхт ферштейн!

— А, німці!

— Та вони ж там, далеко!

— Та біс із ними!

— Н-ні, х-хай вип'ють! Зд...здор...здрав... круля його мосці!

Сорочки змокли, хоч викручуй!

Русичі не того боялися. Проминувши табір, вони дістали із заплічних мішків снігоступи й пішли. Тилової охорони не було. Три корогви патрулювали далекі підступи, та вважалося, що цього досить. Двійко вже віддалилися досить далеко, і снігопад послабшав, потім зупинився зовсім...

Уже майже на світанку Єлизар і Кадьян почули в себе за спиною вовче виття та собачий гавкіт. В одному хорі. Вони знали про цю небезпеку, але сподівалися, що обійдеться. Не обійшлося.

Одинадцять років війни. І «чорна смерть», що винищила третину населення. Чимало собак прибилося до вовчих зграй. І вони, ці зграї, слідували за військом.

Ще з десяток «отченашів», і сумнівів не було більше — зграя йшла їхніми слідами.

Кадьян зітхнув, зняв із плеча лук.

— Я старший, я більше пожив, — почав Єлизар, хоча голос погано його слухався.

— Боярин мене ніколи не бачив, може й не повірити. Мало в кого може корд опинитися? Та й діти мої... Жоден не вижив.

Перед Кадьяновими очима знову постала ота жахлива картина: його дружина й дітки палають, метаються, жахливі, потворні бубони, він уже молиться, щоби Бог послав і йому, — але зараза його не брала. Потім — жахлива надія — Васко, наймолодший, здається, став поправлятися. І раптом — кров на губах синочка[66].

— Зустрінуся з ними, а ти молитви замов. У церкві, — навіщось уточнив він, хоча замовити молитви лише в церкві й можна.

Єлизар пішов далі, здригаючись від сліз, а Кадьян зостався.

Ярош мерз на чатах (тепер його поставили вночі), а думки оберталися навколо пастки, в якій вони опинилися. Що робити? Що тут можна зробити? І, звісно, погляди на вороже військо навівали недобрі думки. А що, коли батько загине, а вони залишаться?

«Ні! Ні!!! Це сатана спокушає! Згинь! Згинь!!! Батьку, живи! Довго живи!!! Я не хочу твоєї смерті! Згинь, сатано!»

Але думка поверталася й точила, як хробак.

Василько Єськович задумливо вертів у руках воєводин корд. Десь приблизно годину тому Єлизар пройшов до цього урочища, де береги давно щезлого озера сходилися в кут, а на скелі в незапам'ятні часи хтось висік зображення тура.

Цілу годину вони вичікували — чи дійсно один Єлизар, чи хтось іде його слідами.

Пошарпати обози — воно, звісно, непогано було б. І жоден віз, який удасться захопити, зайвим не буде. Проте... Як і всі волинські бояри, воював Василько років із чотирнадцяти — і не дожив би до своїх тридцяти семи, якби воював лише мечем, а не головою.

Що зроблять у відповідь вороги? Пришлють до місця нападу легку кінноту.

Снігопад скінчився, і, за всіма прикметами, нового не буде. Піде легка кіннота по слідах, і... А в боярина всього чоловіків із вісімдесят. І, хоча навіть прості кмети знають, як бити сокирою, а як рогатиною, а в тих, у кого луків немає, є пращі, — не дурімо себе. Півста справних воїнів на цю збираницю вистачить. Однак... Наказ є наказ.

— Єлизаре, ти непогано знаєш болота...

Гріх було б сказати, що командування ворожого війська не розуміло можливості нападу на обози.

Навпаки, назустріч валкам, що повідставали, було послано аж три корогви. (Узагалі, їх слід було залишити з обозом, утім, була підозра, що Любарт устигне зібрати війська й дати бій на підступах до Белза, тому тоді боялися послабляти головне ядро.) Зовсім не випадково дві з трьох були угорські — чого зайвий раз ганяти своїх?

Польська корогва, зібравши докупи частину возів, яку надибали, вирушила до табору. Дві інші й далі рухалися на захід. Найчисленнішу легку корогву з Марамурешті вів молодий, проте дуже ранній боярин Костя Мушат. Волохи саме так вимовляли — не Костянтин, не Кость навіть, а Костя. Такою була повна форма імені. Значно менша корогва французьких найманців рухалася за волохами. І це не дуже влаштовувало боярина.

Так, із погляду військового мистецтва воно правильно — у разі нападу легкі лучники першими стануть до бою, а коли ворог викладе на стіл свої козирі — ударять важкі лицарі зі своїми слугами.

Та навряд чи хтось ризикне атакувати отаку силу, а якщо доведеться атакувати самим... Дуже бажав Мушат людей зберегти. І не лише тому, що прочитав отаке бажання в очах воєводи. Його це корогва, його, його власні люди — і яким же гучнішим є кожне сказане Костею слово, поки така бандерія стоїть за спиною.

Тож класти її за наказом Людовика... Не було в боярина такого бажання. А за Казимировим і поготів.

Так, а це що? Управно виє вовком оцей... Петру. Навіть сам Мушат засумнівався було. Утім, виття різне буває. Услухується командир у рулади й неначе доповідь чує: «Попереду вершники, але не схожі на ворога».

За кілька хвилин повернула колона, і вигляд оцих вершників сказав Мушатові все.

Утікачі! Чоловіків із десять.

Троє з охорони, решта повідрізала посторонки й помчала дорогою на конях, що кілька годин тому були запряжені в санки.

...Місце нападу не можна було з чимось сплутати. Посередині річки, що, замерзнувши, перетворилася на дорогу, зіяла величезна ополонка. Нападники стягли докупи те, чого не взяли із собою, і підпалили.

Костя подумав, що, мабуть, саме в цьому обозі везли запас смоли чи якоїсь іншої запальної суміші, яку планували залишити тим, кого посадили б у Белзі, у швидкому падінні якого не сумнівалися.

Картина була зрозуміла навіть для не дуже досвідченого вояка — охорони мало, вона не вірила в напад, за що й поплатилася.

Із засідки закидали стрілами...

— Слід чистий. По ньому дійдемо до самого лігва, — банерет[67] де ла Форс ще молодий — майже вся його родина й більша частина селян померли від «чорної смерті», тож він згадав про успіхи тих франко-неаполітанських лицарів, які колись пішли за Карлом-Робертом і отримали маєтки страчених ним угорських панів. Про те, що маєтки отримала одна п'ята, а чотири п'ятих — по шість футів землі на брата, — він чомусь не замислювався.

— Не треба лізти в лігво, коли невідомо, хто там, — старофранцузька і старорумунська схожі, до того ж Мушат не вперше спілкувався з Людовиковими найманцями, тож вони розмовляли суржиком.

— Там не може бути більш як десяток справних латників, решта — кутільє та просто віллани[68].

Костя знати не знав, хто такі оті кутільє з вілланами, але подумав, що стріла чи спис — це стріла чи спис, хоч би хто метнув, та вголос про це не сказав. Натомість промовив:

— Там далі ще вози, що відстали. Ми маємо знайти їх і взяти під охорону. Такий наказ.

— То виконуй його, а я знищу цих рутьєрів[69].

Мушат кивнув.

Твоя воля, твій ризик. А ми наказ виконаємо. І не більше.

Слід був дійсно чіткий. Французька корогва — п'ять лицарів, тридцять сім інших латників, із них вісім арбалетників — ішла ним упевнено.

Відверто кажучи, підстави для певності в них були — сорок два професіонали по боєздатності значно переважали навіть удвічі більшу кількість отих охоронців, що їх побили волиняни. Навіть арбалетники вміли атакувати зі списом у руці.

З якоїсь примхи природи на кризі, що скувала поверхню болота, снігу майже не залишилося, утім, слід був чіткий, та й розвідку висувати не потрібно було — усе як на долоні.

Так було видно й чорну пляму, яка росла, росла й перетворилася на мис, що відходив від берега десь на третину льє[70]. Слід ішов повз цей півострів на відстані трохи менше як сто кроків і губився у прибережних чагарниках.

«Дитячі хитрощі!»

Зрозуміло ж, що вони зробили півколо й повернулися на цей мис. Навіть із деяких смеречок сніг упав, оголилися голки. Там засідка, там.

Де ла Форс підняв руку:

— Шикуймося до бою!

Французьке лицарство, попри численні уроки, отримані від фламандських міщан, селян та рибалок, ущемляло простий люд, незважаючи на його чисельну перевагу — навіть якщо вона була десятиразовою. А тепер усього лише удвічі. Тільки один ветеран, старий д'Алу, дозволив собі зауважити:

— Месьє, у них луки! Згадайте Кресі!

— Там були жантійоми! — прокричав у відповідь банерет, пришпорюючи коня.

Словом «жантійом» — ніхто й не думав, що колись англійською воно звучатиме, як «джентльмен», бо англійська еліта розмовляла французькою, — тоді позначали всіх, хто мав підстави претендувати, що він не простолюдин. Дворянський стан ще остаточно не сформувався (а в Англії йому й не судилося сформуватися остаточно).

Якби де ла Форсу сказали, що начебто йомени-лучники[71], які здобули для Англії стільки перемог, були селянами, він би здивувався.

Він устиг подумки похвалити самого себе за те, що здогадався з'ясувати, як тут узимку кують коней, і перекувати своїх, як треба.

Але радість тривала недовго.

Більшість волинян були мисливцями, та практично всі мали бойовий досвід. Хоча лицарську броню пробивала одна стріла з десяти, цього — при стрільбі із сорока шести луків — вистачило, щоби перебити або спішити половину латників.

Самому де ла Форсу стріла поцілила в око, стріла із простого, нічим не підкріпленого лука, який теоретично взагалі не міг пробити навіть просту кольчугу. Але лучникові дуже набридли різні зайди, котрі не дають просто жити, а коли стрілок, який влучає в птаха, що летить, ну дуже не любить ціль, то чи слід дивуватися, що стріла знайшла вразливе місце?

— Сті-і-і-й! — прокричав старий д'Алу. — Відступаймо! Допоможіть тим, кого придавили коні! Хто кине свого — зарубаю! Із того світу повернуся, але зарубаю!

Старий вовк не був сентиментальним, доводилося йому і своїх товаришів кидати, але тепер досвід підказував, що шанси на порятунок є, лише коли діяти єдиним кулаком.

Двоє — якісь д'О й дю Лі — не послухалися, решту стримали — одних досвід, інших звичка коритися д'Алу, який часто командував загоном, коли пан кудись відлучався.

Утративши ще двох, придавлених конями витягли, відступивши від мису на дистанцію більше від пострілу.

Несподівано з мису на кригу виїхало близько тридцяти вершників. Серед них було... один, два... сім професійних воїнів на непоганих конях, решта — хто на чому.

— Відходимо! — голос д'Алу гримів над болотом.

Він не сумнівався, що як він піде в атаку, волиняни втечуть на свіжіших конях (та й самі вони легші).

— У кого є арбалети — наготувати!

Мало арбалетів, мало.

Француз зазначив, що, коли він вибереться живим і чимось командуватиме, треба домогтися, щоб у кожному списові[72] були не просто кінні стрільці, а кінні лучники.

Проте волиняни добре знали, на яку відстань б'є легкий арбалет, — а важких у вершників не було.

Не підходячи на таку відстань, вони почали обстріл, до того ж сімка воїнів стріляла на скаку, а селяни — на хвильку зупиняючись. На такій дистанції обстріл був майже безсилий, стріл у них не тисячі, утім...

Д'Алу виплюнув богохульство, коли зрозумів, що русичі цілять у коней. Далеко не всі коні були броньовані, та й закутати коня цілком у залізо не можна.

Стріли влучали рідко і з невеликою силою, але деяким коням це шкодило.

— Підіймати своїх, — ричав д'Алу. — Проб'ємося!

Але від кінця мису напереріз мчали санки.

Д'Алу все зрозумів, проте вдіяти нічого не міг — коні були стомлені, багато з них поранені.

Санки різко зупинилися, із них посипалися пішці. Точніше, лижники. Приблизно третина мала куші (більшість захопили в охорони обозу!), стільки ж — луки, решта тримала в руках дротики, які тут називають сулицями.

Назустріч найманцям полетіли стріли, знову ж — у коней. Арбалетники дали залп і також схопили сулиці, що на близькій відстані були страшніші за стріли.

...Шевалье д'О прокинувся від кошмару. Йому снилося, що не в дю Лі, а в нього кінь зламав ногу, і не він поскакав далі, чуючи лемент троюрідного брата, якого вночі вбив мороз, а, навпаки, це він сам кричить услід вершникові, що скаче геть... Прокинувся, струсонув головою, відчув потяг до вітру — і вийшов із намету... Коли він зрозумів, що д'Алу та ще троє — це не сон, то кишківник спрацював, і це було останнє, що він зробив у житті.

— Я рідко обіцяю, — промовив д'Алу, витираючи об одяг заколотого свій віденський барк[73]. — Рідко обіцяю, та завжди виконую. Ходімо, вип'ємо за упокій душ. Тих, що достойні упокою.

— Я не спитав, — вів далі д'Ерве, — чому вони припинили переслідування, коли нас залишилося четверо.

І всі згадали, як вони прорвалися через валку пішцев, утративши більшу частину своїх, як погналася за ними легка кіннота, засипаючи стрілами... А коли вони вже попрощалися із життям, раптом почувся звук рогу, і кіннота повернула назад.

— Бо їхній командир знав, що десь не дуже далеко — легка бандерія цих, як їх...

— Волохів.

— Так. Із сотнею добре навчених кінних лучників йому не впоратися, тож треба було втікати. А з нами він зазнав утрат, проте взяв багато зброї. Віллана, дійсно, меча не навчиш, та сокир, булав, кинджалів досить. Арбалетів десяток в обозі взяли та й у нас вісім. Його загін тепер менший, але сильніший.