Облога Белза

Розділ 3 Словесний бій

Князь Семен усівся на підготовлений для нього похідний стілець навпроти короля Казимира.

Боярин Володимир Мстиславович свою справу зробив — учора цілий день торгувався з ворогом про заручників, а під вечір — несподівано для ляхів заявив:

— Завтра світлий князь Гліб Семенович прибуде до вас, а ви хрест цілуйте, що відпустите його, а як інакше, то він із вами на Страшному суді перед Господом стане!

«А вони, до речі, уважають, що від Страшного суду відкупитися можна».

Хоча перемовини — через герольда — запропонував Казимир, але й Людовикову особу представляв якийсь граф і кілька радників.

Без жодного знака (добряче, однак, навчені) уперед виступив високий, сивий, із розумним обличчям чоловік і заговорив слов'янською мовою, яку можна почути в церкві.

Під час перебування в полоні Семен спілкувався цією мовою з волохами і кроатами[27], що служили Людовикові. Судячи з вимови, це був кроат.

Князеві Семену довелося вислухати те, що він чув безліч разів: кроат почав з того, що два угорські принци в різні часи правили в Галичині (забувши додати, чим це правління скінчилося: в обох випадках не змогли галичани догнати своїх «володарів»; ну дуже хотіли наздогнати — та не змогли; та й Галичина — не Волинь); що однією з дружин Карла-Роберта була онука короля Юрія...

«А до чого тут Лайош? Він же від полячки!»

...що князь Болеслав-Юрій склав рукописання[28] на Казимирову користь...

«А оце ви брешете. Юрій ще молодий був, і в нього були дочки. Чого б це — на Казимирову, якщо рідна кров є? Та й Любарт уважався спадкоємцем».

— Ваші ж бояри нешляхетно отруїли Його милість пана Болеслава...

«І це брехня. Тобто без якогось боярина-зрадника тут не обійшлося, але ти, пане Казимире, на шостий день, як не стало Юрія, штурмом захопив Львів. Не міг ти так швидко зібрати війська, не міг[29]. Знав ти, коли князя не стане».

Вислухавши в піввуха тираду про незаконність обрання Любарта (хіба він не був онуком одного короля та зятем другого?[30]) та про підступність порушення ним останнього договору (про те, що першим пунктом цього договору було звільнення полонених, а його, Семена, не звільнили, ніхто не згадав; як і про те, що Любарта взяли в полон під час перемир'я), князь дочекався, поки промова закінчиться, і спокійно заявив:

— Усі ці слова — не до мене. Я отримав Белзький уділ за пролиту кров, так само, як і Ваші милості жалують своїх вірних слуг, а надто родичів.

Хоча на обличчях не здригнувся жоден м'яз, ясно, що натяк зрозуміли, адже Людовиків батько — Карл-Роберт, захопивши угорський трон, вирізав усю стародавню угорську аристократію, замінивши її новими людьми, у багатьох випадках — своєю далекою ріднею з Неаполя та Франції. Князь Семен відверто попереджав оточення Казимира, що з ними може те ж саме статися.

— Тому я, — вів далі Семен Наримунтович, — боронитиму Белз до останнього.

— Навряд чи цей останній день за горами. Усього п'ять сотень... із яких лише одна дружинники... а решта звичайна чернь.

Князя Семена немов громовицею вдарило. Вони самі з Дроздом до останньої хвилини не знали, скільки людей устигне сховатися за мурами, точніше, за валами Белза. Остання група вже під стрілами проскочила. Рівно п'ятсот чоловіків, неначе підгадали. Щоправда, кидати каміння й баби можуть, а як упаде каміння з висоти валу, то й найшляхетнішому лицареві... Семенові чомусь навернулося німецьке слово «капут».

Але дізнатися про чисельність засади[31] вони могли лише в один спосіб — хтось зрадив. І якщо кажуть таке вголос, то його назад не відпустять.

«Боже, за що караєш?»

— Твоя милість даремно думає, що ми проти твого володіння Белзьким уділом, — узяв бика за роги король.

«Ага, ти тільки піддайся, а потім буде тобі те, що було графам угорським, які піддалися Карлові. Наллють щось або стріла на полюванні не туди полетить».

— Що ж, вуйків у небожа може бути і троє.

— Але батько в сина — один, — усміхнувся Семенові, неначе чарівній жінці, угорський граф.

Семен подумки вилаявся. Зрозуміло, що його запасний план — кинути кістку між двох хортів (згоден, мовляв, я стати підручником[32], але чиїм?), не спрацює. Вони домовилися заздалегідь. На користь угорця.

— Церква каже, що батька хрещеного слід шанувати так само, як і рідного.

Князь пропонував службу на обидві сторони — службу васала двом суверенам. Семен Наримунтович анітрохи не сумнівався, що така пропозиція буде відкинута.

— Якщо ти розумієш під рідним батьком нас, а під хрещеним — брата нашого Лайоша, то це можна обговорити.

Семенові навіть і прикидатися не довелося. Усе тіло залила хвиля болю. Слуга, що стояв позаду, підхопив за плечі — інакше б упав князь. Проте від доторку рук слуги стало ще болючіше.

— Твоя милість, Твоя милість... — ім'я польського короля вийшло нерозбірливим, продовження якимось дитячим. — Мені зле...

Обличчя танцювали перед очима, накладалися одне на одне, знову розходилися. У вухах дзвеніло.

— То що ж робитимемо?

Дрозд проводив поглядом герольда, який тільки-но прокричав знизу (браму йому ніхто відчиняти не став) про те, що через тяжку хворобу ну ніяк не може Його милість князь Семен повернутись у Белз і що про нього піклуються найліпші у світі італійські лікарі, які навчалися в самому Салерно[33].

— І далі вести переговори, — відрізав воєвода, навіть не подивившись, хто з бояр запитав.

Усі вирішили, що Дрозд чекає на Любартове військо.

Про те, що допомоги не буде, знав лише він один, бо гінця відіслав від гріха подалі.

Князь Любарт Гедимінович, у хрещенні Дмитро, зітхнув. Усе було продумане, і як добре продумане. Ось тут, на заході Лучеська, де штурм найімовірніший, мав постати перший кам'яний мур, можливо, із новинкою — підйомним мостом, якщо вдасться запросити майстрів. А за ним — палац, теж кам'яний: по-перше, гідний князя великого, а по-друге — якщо ворог усе ж проб'є пролом, тих, хто увірветься в нього, можна буде зустріти. Стрілами з вікон. У князя майнула безглузда думка, що, мабуть, недаремно в мові, яка стала для нього другою рідною, слово «зустріти» споріднене зі словом «стріла» — «зу-стрі-ти». Багато охочих на цю землю.

Проти нас об'єдналися й Польща, і Угорщина, і Мазовецьке князівство, і князівства Сілезії, та й чи замирилися ми назавжди з Чехією — невідомо[34]. І фактично Орден. З одного боку — торгує з нами, до того ж майстрів на Заході ми можемо лише через Орден найняти, ніхто більше не пропускає, а з другого — щойно вороги на нас, так Орден на Кейстута. А з усіх братів тільки Кейстут і допомагає![35] Ось тепер — доброзичливці повідомляють, що навіть коли німців удасться відбити швидко, то й тоді Ольгерд не пошле допомоги. Помщається за те, що я сам правлю своїми землями, його не питаючи. Що ж...

Якщо доведеться вкладати перемир'я, то його першим підпише Явнут[36]. Це буде попередження Ольгердові.

Тепер — ще раз. Усе, що задумав, ще раз продумати.

По-перше, гінця в Орду. Недарма ж данину платимо! Хай завдасть удару. На жаль... На жаль, не та вже Орда, не та... У бій вони не підуть. Тим паче що ми їм лише данину платимо. У свої справи не даємо лізти. (Любарт згадав, як літ із дванадцять тому всі північні князі півроку сиділи в хана, випрошуючи кожен собі велике княжіння у Володимирі, що на Клязьмі. Після того як витратили на дарунки ханові та його свиті стільки, скільки данини давали за десять років, отримав ярлик князь московський. У нас такого немає. Хан визнає законного спадкоємця або обраного боярами. Хай би ким він був[37].) Можливо... Можливо, щоби задобрити хана, доведеться відмовитися від королівського титулу. Як Юрій...

Спочатку він підписувався як великий князь Русі, але потім, коли Казимир із Людовиком показали зуби і треба було просити допомоги в хана, став підписуватися «З ласки Божої природжений князь Малої Русі»[38]. На Юрієве щастя, хан не зрозумів натяку. Під час боротьби польських князів за владу на королівський титул міг претендувати лише той князь, який володів Малою Польщею із Краковом. Тобто Юрій не зрікався надії об'єднати не лише Галичину з Волинню, а й усі землі князів київських. Мріяв він надіти корону — у храмі Святої Софії.

Любарт, певна річ, не любив попередника, який відтіснив його від стола, скориставшись тим, що йому було дванадцять років, але багато чого в того навчився.

Так чи інак, але в бій за нас Орда не піде. Тому залишається єдине — спокусити Джанібека думкою, що одні війська Людовика під Лучеськом, друга частина — у Волохії, третя — у Неаполі. То хай пошле пару туменів грабувати беззахисну Угорщину. Щоправда, татари пройдуть через Галичину, і не просто пройдуть...

Любарт скривився. На відміну від Ольгерда, який, здається, не вірив ні в кого та ні уві що, волинський князь щиро увірував у православне вчення, і хоча неминучі на війні нещастя простолюду сприймав по-філософськи, однак думка, що свої, православні, законні піддані, які нічим перед ним, князем, не завинили, загинуть або підуть у рабство, була Любартові неприємна. Та іншого виходу він не бачив.

По-друге. Поступитися Кейстутові Берестям[39]. Колись брат уже володів цим уділом, потім Юрій його повернув Волині. Сівши на стіл, Любарт поділився з Кейстутом доходами з Берестейщини, брат інколи й титулує себе берестейським.

Тепер треба пожалувати його остаточно. Тоді він допомагатиме охочіше та й... зв'язок із Орденом якраз через Берестя і йде, отож хай брат бачить, що це не проти нього, а то охочі нас посварити завжди знайдуться.

Прокручуючи в голові можливі дипломатичні комбінації, Любарт гнав, і гнав, і гнав від себе думку про те, що всі вони мають сенс лише в одному випадку — якщо Белз вистоїть. Якщо ж він упаде, якщо ворог розташує там засаду[40], то все марно. Два місяці після того, як потане сніг, Белза дістатися буде неможливо — річки розіллються, як моря, усі шляхи перетворяться на болота, сам Белз — на острів. За два місяці Лайош із Казимиром роздобудуть гроші (переможцеві це легше, аніж переможеному), ще раз підкуплять Орден, аби той і далі зв'язував Кейстута, наймуть більше війська — і повернуться з великою силою. І тоді кінець.

Любарт зійшов із валу, не зважаючи на коней, пішов пішки — охорона перезирнулася, якщо пішки — то гнівне, — дійшов до собору, і тут усе, що він гнав від себе, прорвалося. Князь упав на коліна перед іконою Дмитра Солунського. Слова молитов кудись щезли з голови, і губи шепотіли одне:

— Порятуй! Порятуй! Порятуй!

Ось тепер Ярош, дійсно, на Ганну дивитися не міг... Бо батько лише дочекався, як усі поснуть чи вдадуть, що поснули, і зробив це...

Ярош і раніше багато чув та дещо бачив і... і це викликало в нього почуття, для опису яких бракувало відомих йому слів. Проте цієї ночі всі такі відчуття загострилися в багато разів, а до них додався ще й жах — бо, здавалося парубкові, старий Єлизар не міг не здогадатися.

Якби вони з батьком не потрапили до різних змін, хлопець, мабуть, сам би себе видав.

Проте старого як одного з найліпших послали вартувати вночі, а Яроша — вдень. Невеликою була напільна стіна Белза[41], то вдень на ній перебувало п'ятдесят воїнів, вночі — близько восьми десятків.

...Коли князь Семен прийшов до тями, то лежав у наметі, на звіриних шкурах, прикритий ведмежою.

У великому наметі горіло аж два вогнища: одне по центру, друге біля протилежної стіни, — які мали прямокутну форму.

«Гріють землю, щоби потім перекласти мене туди», — здогадався князь.

— Не вставай, князю. Зараз перенесемо на тепліше місце, — старий слуга Пилипок був єдиний свій у наметі.

«Він був зі мною, чув про п'ятсот... Отже, не випустили. Добре, що не вбили. Але як Дрозда попередити?»

— Чао![42] — привітався з князем кроат, що ввійшов у намет. — Мене приставили до Твоєї милості, і, Твоя милосте, можеш не боятися якогось підступу.

«Крім того, який уже стався».

Кроат підійшов ближче. На вигляд йому було близько сорока років, проте волосся геть сиве, чорні очі скидалися на дві бездонні криниці.

— Мене звуть Божирар Антоєвич, я нобіль із Ядри[43].

Семенові було відомо, що слово «нобіль» означає «знатна людина». Те, що в далекій Далмації нобілями називали знатних мешканців міст, — про це він, певна річ, не знав.

— Щось я чув про це місто.

— Ми нещодавно повстали проти влади Венеції. Вона гнобить нас уже, мабуть, двісті років. А ми раз у раз повстаємо та кличемо на допомогу угорського короля. Для нас влада угорців легша за венеційську.

Кроат ніяк не підкреслив слова «для нас», проте Семенові здалося, що вони пролунали не випадково.

— Та Лайоша розбили, ми боронилися ще півроку, однак голод змусив нас здатися. А мені довелося тікати.

За інших обставин із Божираром, мабуть, було би приємно погомоніти. Одразу видно — не дурень. Але тепер треба перемовитись із Пилипком, треба — і неможливо. Бо серед слуг у наметі й угорці, і поляки стежать і за полоненими, і один за одним.

Не дадуть поговорити.

Але говорити було непотрібно...

Нічого не треба було казати старому Пилипку, бо він усе чув, зрозумів і вирішив.

Уночі, хоч варта не спала, зміг непомітно зняти з шиї амулет-змійовик — бронзовий диск, на одному боці якого святий Федір Тірон, що б'є списом змія, на звороті — просто змії. Відверто кажучи, Пилипок, успадкувавши цей оберіг від батька, а той від свого батька, довго думав, що на зображенні — Георгій-Побідоносець, аж поки отець Іван не пояснив.

Зняв і сховав у рукав. Піднявся, пішов до виходу.

— Куди?

— А то ти не знаєш.

Лях, що розмовляв нашою мовою, рушив слідом. Господи, дякую! Він не став надівати шолома. Хмари саме затулили і місяць і зорі.

Виручай, святий Федоре. Ти також був воїном.

Пилипок удав, що посковзнувся, — і змійовик, неначе маленький кістень, врізався у скроню ворога! Той і не пискнув.

На щастя, Пилипок був у білому кожусі, шапка теж біла. Він де йшов, де повз, йому допомагав брак дисципліни в середньовічному війську — навіть вартові грілися біля вогнищ і страшенно галасували.

Але, певна річ, пробратися в місто було неможливо.

Старий слуга перейшов, точніше, переповз по кризі струмок, посунувся далі, мало не зіткнувшись із волохами, і нарешті зрозумів — далі не пройти. У головному таборі, до речі, пішов якийсь галас — мабуть, знайшли тіло поляка.

Пилипок перехрестився, став на коліна, склав долоні біля рота, глибоко вдихнув морозне повітря, що аж обпалило груди зсередини.

— Зрада у вас! — його голос гримів не згірше від бомбарди. — Зрадник є! Не знаю хто, та є!

Кілька волохів послали стріли на голос, і три з них знайшли ціль.

Увесь день Дрозд мучився питанням — хто? — і лише за вечернею зрозумів (не інакше, Господь напоумив): треба думати, не хто, — так ніколи не здогадаєшся! — а про те, що він, зрадник, якщо є, може зробити. Відчинити браму? Їх було дві, і обидві влаштовані однаково — у вал уставлена дерев'яна вежа. До того ж обидві половини брам теж зроблені однаково — на кожній велике «вухо». А в це «вухо» із другого поверху вежі спускається товста колода.

Воєвода негайно наказав припасувати до брам ще й звичайні засуви, а собі загадав — ставити на перші та другі поверхи людей різних, між собою ніяк не зв'язаних.

Тоді юді одне залишається: спустити мотузку. Отже... Отже, і сам, і вірні люди мусять щоночі вали обходити. Безперервно!

Виспишся після облоги, воєводо.