Облога Белза

Розділ 9 Спроба помсти

Загін боярина Василька Єськовича залишився в окольному місті, бо розбирати завал у брамі ніхто поки що не збирався — ще, чого доброго, повернеться ворог, не даремно ж Мономах радив не знімати броню зразу ж після перемоги: «Від безпечності гине людина». Через Водну браму теж не пройти — крига аж дихала. Тому боярину та старому Єлизарові спустили драбину.

Далі сталося диво: обмінявшись із боярином кількома словами, Дрозд відіслав його до князя, а от Єлизара залишив у себе. Відчинив скриньку, витяг коштовний, зі щирого золота, енкалпіон — тобто хрест-мощевик, хрест із порожнім центральним стовпом.

— Частинка мощів нетлінних святого мученика Бориса. Клянися, що нікому, НІКОМУ не скажеш те, що почуєш сьогодні. Нікому. Єлизар заприсягнувся.

Дрозд помовчав, мабуть, йому було нелегко наважитися сказати таке.

— Кулпа прислав гінця. Він переслідуватиме Лайоша, якщо вдасться, то поскубе його, а потім піде на Люблін. Бери двох-трьох надійних, таких, що накази виконують, не питаючи навіть згодом, що та як. Не більше від чотирьох, бо там не в чисельності справа буде, а якщо знадобиться — візьмеш більше в боярина Офанасія. Бери вправних стрільців. І ось це, — він витяг із лантуха щось, що людина ХХІ століття прийняла б за величезну бляшану воронку, за допомогою яких розливають різні рідини. Тільки заткнуту зверху покришкою, а на покришці — скоба руків'я.

«Так ось він який — сифон»[126].

— Треба вбити Лайоша.

Неправдою було б твердження, що голос Дрозда не тремтів. Думка про можливість убивства монарха, навіть у бою, з одного боку, лякала, з другого — почасти не лишалося іншого виходу.

Єлизар зрозумів, що відступити їм не дадуть, та, якщо візьмуть живцем, то їхня смерть буде не просто жахливою... І ще розумів, що муситиме взяти із собою Яроша, бо ліпшого лучника він не знає. Ні, вправного він може знайти, але хто, крім Яроша, зрозуміє кожен його рух, не з півслова, а просто порух брів?

І що батькові, те й синові буде. Або просто смерть, або жахлива смерть.

Королі розділилися. Казимир подався в Центральну Польщу, обдумуючи, як можна взяти реванш. Головні напрями були ясні — треба взяти грошей в Ордену, церкви та багатих сілезьких князів. Ордену та князям доведеться закласти якісь землі. А церкву — просто потрусити.

— Орден вимагатиме чогось більшого, — обережно промовив один із вельмож.

Так, це було зрозуміло — Орден спробує відірвати ще шматок землі від Помор'я.

— А звідкіля я гроші візьму? — роздратовано заткнув йому рота король.

Не вперше він чує ці заперечення, але чого хочуть незадоволені? Щоби він відмовився від цих земель, які буквально течуть молоком та медом? Не буде того!

А тепер грошей треба більше, бо брацлавські татари відступають в Угорщину, але Людовик не має наразі великих грошей. Треба їх найняти, бо інакше більшість утече від своїх тисячників і повернеться до Джанібека[127].

Ну то й що, що батько, помираючи, закляв його — повернути ті землі, які підпали під німців і чехів, приєднати Помор'я та Мазовію. Аякже! Хіба не він сам пустив туди німців із чехами? Треба робити не те, про що батько казав, нехай і на смертній постелі, треба повторяти те, що він робив[128].

...Лайошові думки текли в іншому напрямку. Він не вперше замислився, чому його військо — одне з найбільших, якщо не найбільше у Європі, — так рідко перемагає. І навіть безсумнівні перемоги часто не приносять плодів. От Неаполь — перемога? Так. Вислизнула з рук? Так.

Він помилявся, коли послав туди баронські дружини. Вони охоче пішли грабувати, але... їх не вдасться там тримати довго, позаяк у кожного барона є свої володіння, які він не може надовго залишити без військ. І постачати з маєтку під Пештом бандерію під Неаполем... Ну, припустимо, харчі можна награбувати... Якщо сил вистачить... А стріли, а бойові коні?

У чому секрет перемог Едварда?[129] Від перших битв, які він виграв у Фландрії, і до великої битви при Кресі — усі галасують: «Лучники! Лучники!» У нього в Далмації було набагато більше лучників, аніж у Едварда, а у венеційців менше арбалетників, аніж у французького короля. Але битий був він!

Уже тоді Лайош звернув увагу, що венеційське військо було дисциплінованішим. Він розпитував французів, які билися з англійцями. Річ не в лучниках, як таких, а в тому, що в англійців латники, лучники, піші списоносці, легка кіннота взаємодіяли, як пальці однієї руки, де кожен чітко виконує своє призначення.

А домігся цього Едвард тому, що ядро складають воїни, які служать постійно. Це не впадало в око, бо Едвард не відмовлявся ані від дружин своїх баронів, ані від звичайних найманців, набраних на один похід. Особливо любив набирати бригандів[130] — якщо доводиться йти на штурм, то є кого вперед послати. Хай завалюють рови трупами.

Тому не всі зрозуміли, як змінило його військо невелике, але постійне ядро.

— Так, Едвард запозичив досвід орденів, — підтвердив брат Клод, який їхав із королем стремено в стремено, проте, усупереч орденському статуту, у звичайному одязі, а не у «формі». Щоправда, статут, розрахований на Близький Схід та південь Європи, нічого не говорив про шуби, утім, нашити хрест на шубу він міг би — якби схотів. Імовірно, йоаніт не хотів привертати уваги до своєї появи тут.

— В орденах братів небагато, але навколо нас — ті, хто служить багато років, часто все життя. Уже навколо цього ядра — васали, союзники, найманці. Тому ордени часто перемагають противника, навіть і втричі більшого.

Людовик кивнув. Так, треба створювати постійне військо.

Лайошів погляд сковзнув по легкій корогві Кості Мушата. Спокійно сковзнув. Скільки разів у майбутньому він зі злобою загадуватиме ті часи, коли й Костя, і сам Богдан були в його руках, бо через сім років вони піднімуть повстання, заснують незалежну Молдову й не раз жорстоко битимуть його, Лайошеві, війська.

А через двадцять років Костя, після смерті Богдана та його бездітного сина, сяде на трон і заснує династію...

Та людям не дано бачити майбутнє, і жодне передчуття не потривожило короля...

Старий Єлизар увійшов у хату й не міг не побачити, як дружина й син сахнулися врізнобіч. Щоправда, вони нічим особливим не займалися, навіть не торкалися одне одного, проте — інстинктивно сахнулися.

Чи зробив він якісь висновки?

Цього коханці не зрозуміли.

— Стріл у тебе досить? — що лук, на щастя, цілий, він уже побачив.

Ярош не зразу і втямив, про що батько питає.

— Княжий тіун видав по три десятки, якщо відступ удаваний, то щоби хоч попервах не шукати. Але, мабуть, скаже, аби повернули, бо...

— Не тобі скаже.

Ярошеве серце впало в п'яти.

— Збирайся, синку, — останнє слово Єлизар намагався вимовити якомога тепліше. — Збирайся. Харчів, гадаю, майже не залишилося. Нічого, у мене є. Петро та Волчко?

— Царство Волчкові Небесне, а Петро на варті.

— Заберу з варти, а ти збирайся. Похід буде довгий.

Ярошеве серце рвалося на шматки.

Думка про те, що він іде в такий відповідальний похід за княжим наказом (оскільки слуги ординські підлягали особисто князю, то парубок так і вирішив — княжий наказ, точніше, не вирішив, а просто гадка, що хтось міг наказати без княжої волі, навіть випадково не могла прийти хлопцеві в голову), тішила його гонор. Та водночас якби батько пішов, а він залишився... Залишився з Ганною! Надовго! А може, батько б...

«Згинь, сатано!»

Ця розмова вже стала звичною, Ярош анітрохи не сумнівався, що оті думки — про батькову загибель, — то сатанинська спокуса, щоправда, він погано уявляв собі, хто такий сатана, — ворог та й годі.

...Крім сина, старий узяв ще доброго лучника Терешка. Із Петром не вийшло, бо в нього зуби розболілися так, що аж щоку роздули, у такому стані багато не постріляєш.

І по два коні кожному.

...Їхати вже було важко. Невелика річка, влітку переплили б, не злізаючи із сідел.

— Твоя черга, Яроше.

Парубок спішився, став на лижі, накинув на себе петлю аркана, затяг її під пахвою. Кінець тримав батько. Ярош зійшов на кригу, рушив, постукуючи підтоком[131] списа. Ось якесь місце. Якесь... Якесь... Слів бракує. І не гнеться крига, і звук такий же, як в інших місцях. Але Ярош звертає вбік, і ніхто не питає чому. Інші також розуміють, чому хлопець повернув. Ой як добре розуміють.

Потім з одним конем переходить Терешко. Потім Ярош — він усе ж найлегший — туди-сюди за конями. Останнім переводить свою тварину старий Єлизар. І так щоразу, до того ж із кожним разом розвідувати кригу ставало важче й важче.

Зрештою, їм поталанило: загін бічної охорони, що його виставив Кулпа, складався з русичів, хоча...

Що їх оточують, старий Єлизар зрозумів і тому — спочатку татарською, потім нашою — заявив, звертаючись до кущів і чагарників:

— Ми їдемо до царевича Кулпи від воєводи Дрозда.

Лише тоді з навколишніх смерек посипався важкий, вологий сніг, і кілька чоловіків оточили їхню трійцю. Це були русичі, хоча в їхньому одязі й озброєнні було більше татарського, аніж у волинян, — хоча і на Волині важко було когось здивувати татарським луком чи татарською шапкою.

— А правда від воєводи? — хмуро поцікавився старший — кремезний, зразу видно — велетенської сили чолов'яга.

— Правда-правда. Можу грамоту показати, якщо ти читати вмієш.

— Він-то не вміє. Я вмію, — це сказав вершник, який разом зі ще кількома кінними вибрався на галявину — високий, стрункий, в аланській шапці зі шовковим шликом[132].

Єлизар, уклонившись — невідомо, хто це, можливо, і не вище він, аніж слуга ординський, але тепер їх уже десятків зо два проти трьох, а від зайвого поклону шия не переломиться, — подав проїзну грамоту.

— Тут написано, що ви листа везете послу князя вашого. Дайте.

— За це тебе стратять!

Отаманові очі небезпечно звузилися. Він явно подумав, що... Для того, щоби стратили, треба, щоб хтось доніс. Але... коли нікому буде донести?

— Кулпа дізнається...

Високий вершник жорстко посміхнувся:

— Може, хтось його і боїться, але не ми. Давай листа, якщо жити хочеш.

Ярош пізніше за всіх — молодий, недосвідчений — зрозумів, що коли віддадуть грамоту, то точно загинуть. Бо це до проїзної грамоти печатка внизу підвішена, а лист до посла згорнутий у трубку, обв'язана трубка шнурком, вузол шнурка покладений між двома тоненькими пластинками свинцю, свинець затиснутий між двома половинками печатки так, що став одним цілим, — і прочитати листа, не зламавши печатки, було неможливо.

Проте отаман поки що не наказав їх убивати, отже, він ще не вирішив остаточно.

— А по-чесному, сам на сам? — несподівано сам для себе вимовив Ярош.

— Та я ж тебе одним ударом.

Ярош, узагалі-то, мав на увазі не себе, а батька, якого, зовсім по-дитячому вважав непереможним... тобто він так не думав — мовляв, батько непереможний, просто підстав сумніватися досі не виникало. І раптом він... ну не те, що зрозумів, а відчув, як це буде негарно — послатися на батька.

І звідкілясь прийшла відповідь:

— Одним ударом... — він зіскочив із сідла, водночас витягуючи з-за пояса свою палицю, свій незграбний та зовсім нешляхетний сук із напливом, у який були вбиті іржаві шматки заліза, палицю, якою він вибив із сідла короля — і сам не зрозумів, що зробив та з ким зробив... Не лише не зрозумів, кого вибив, — не втямив, що взагалі когось вибив.

— Одним, кажеш? Спробуй!

Готовий був, і померти готовий — але звідусіль долинули смішки, а кремезний гучно зареготав:

— Оце по-нашому!

— Засунь її на місце, поки я її голіруч тобі в дупу не засунув, — останні слова отаман вимовив так, що, з одного боку, ображатися було явно даремно, з другого... А таки може засунути. Цей — може.

— Добре, залишу вам вашу грамоту. Не любимо ми волинських князів та й людей їхніх не любимо. — Потім помовчав та пояснив: — Болохівці[133] ми. Воювали ваші князі з нами, воювали, тож нас залишилася жменька, та й тим довелося рятуватись у степах. А наші прадіди справедливо жили...

— А може, це нашим прадідам здавалося, що то вони справедливо живуть? — знову встряв Ярош.

Отаман зважив його поглядом.

— І таке могло бути. Могло. Молодий ти, хлопче. Із таким язиком можеш і не постаріти.

Отаман повернув коня, а наступної миті Ярош урізався обличчям у м'який талий сніг — батько дав потиличника. Важка в старого рука...

— А оце раніше треба було робити, — отаман і не обертаючись усе зрозумів, та й що тут не розуміти?

Проїхав кілька кроків і несподівано — мабуть, що й для себе несподівано, — озирнувся-таки.

— Якщо доведе тебе язик до біди, та встигнеш утекти, — давай до нас. У нас за довгий язик, якщо він без зла довгий, не страчують. Хіба що відшмагають.

Старий Єлизар картав себе за нестриманість. Учити єдиного сина гарних манер було вже пізно. Назад вони точно не повернуться. Учинити замах на короля та ще й порятуватися? Ось чого точно не буває, то це такого. Про подібне й у казках не кажуть.

Тумен Кулпи йшов слідами угорців, захоплюючи в полон тих, хто відстав.

Лайош та його воєводи скреготіли зубами: власне, вони могли спробувати дати Кулпі відкритий бій із непоганими шансами на перемогу, але, якби все ж зазнали поразки, не порятувався б ніхто, — жодних ілюзій щодо ставлення селян Галичини до нової влади в Лайоша не було, а що таке удар плебейською палицею, він тепер знав із власного досвіду.

...Боярин Офанасій прочитав грамоту, де, певна річ, не було й натяку на царевбивство, — і все зрозумів, бо не вчора народився. І не відучора займався політикою. Майнула невиразна думка, яку через сторіччя висловили б двома словами — «зірвати операцію».

Старий дипломат ліпше за воїна Дрозда розумів, що навіть якщо цій трійці поталанить, то передбачити наслідки дуже важко — і Стефан може виявитися ще небезпечнішим за Людовика, і невідомо, як учинять інші монархи. Можуть і використати вбивство угорця як привід.

Дійсно, добре було б, якби і Лайош загинув, і в Угорщині міжусобиця почалася, і щоб інші королі згадали, що в них є права на престол угорський — а в кого їх немає? — усі князі-герцоги-королі родичі між собою...

Добре, але навряд чи так буде.

Але...

А якщо все ж удасться?

Навіть за найгіршого розвитку подій ані літнього, ані зимового походу цього року вже не буде. (Рік починався з першого березня, і оскільки йшов уже квітень[134], то події наступної зими для боярина були вже цим роком.) Тому, навіть якщо Стефан не зустріне ніякого опору... Ну не може ж він сам заздалегідь знати, що все пройде добре... Треба буде й переговори вести, і державу опанувати... то рік перепочинку буде. А раз так, то варто спробувати...

Наказавши Єлизарові не покидати його намету, боярин відправився до Кулпи.

Кулпа прийняв посла негайно — вочевидь, самому було цікаво, із чим прибули посланці.

Тягнути час не було коли, тому боярин удався до неприпустимої в дипломатії речі — заговорив майже відверто:

— Я не знаю, що робити. Той, хто послав цих людей, бажав, аби вони були в передовому полку та щоб їм дозволили вночі пробратися в табір угорців.

Кулпа замислився. Помисел, що йдеться про зв'язкових, які мають зустрітися з кимсь у таборі, він відкинув одразу — не так подібні справи робляться. Отже, залишалося одне.

Далеко не заглядаючи (і не знаючи, що через десять років його згубить саме те, що він часто-густо захоплюється та не прораховує наслідків), темник подумав, що коли Лайоша не стане, то кожен із мурз (тобто баронів) намагатиметься порятуватися сам, і тоді він частину їх розіб'є поодинці, і буде слава й багатий полон.

— На все воля Аллаха!

«Чи, можливо, Тенгрі-каана, чи Христа. Хто там на небі? Усі священики всіх вір запевняють, що знають точно, а насправді, мабуть, не знає ніхто».

— Нехай завтра йдуть із передовим полком.

Ще подумавши биту годину й помолившись, боярин покликав Павла і, сказавши кілька слів і жодного по суті — Павло зрозуміє! — додав:

— Піди до попа, висповідайся. Тільки...

Павло кивнув. Не вперше. Священик, раз його до посольства взяли, почувши, що наказано вбити, — не питатиме, кого наказано.

— Якби ж щось було римської віри... — задумливо простяг він.

— А оце не підійде? — посол витяг кілька західних монет.

Павло, перебравши їх, узяв лівицею одну срібну та одну золоту (боярин кивнув — для справи не шкода), правицею витяг кинджала, розрізав обидва кружальця, половину срібного віддав послові, але другу білу та обидві жовті половинки, загорнувши у шматинку, заховав у свій чобіт.

— Срібло розплав, щоб і випадково нікому не попало. І зброя якась західна...

Боярин ще раз кивнув. Слів не було, губи та язик не слухалися його. Страшно це — посягнути на монарха.

Фігури вершників передового полку здалися Ярошеві знайомими, і він не помилився — там, підсилені кількома татарськими сотнями, саме болохівці й ішли, щоправда, був це не той загін, що зупинив їх, а інший.

Зранку, ще вдосвіта, повів їх до передових Павло — із трійці лише старий здогадався, хто він, бо йому й самому доводилося шпигувати, власне кажучи, саме повертаючись із такої поїздки, він мало не загинув, якби не Кадьян та Вовчко, Царство їм Небесне.

Король Людовик не спав усю ніч.

Він не міг бути певним, що до Кулпи не підійде підкріплення — чи від Джанібека, чи від Любарта. Так, це малоймовірно, бо їм переправлятися через річки, які вже скресають, але малоймовірно — не значить геть неможливо. До того ж у його власній армії щезала дисципліна, як це майже завжди буває з військом, що відступає. Ще трохи — і воно остаточно перетвориться на безладну юрбу. І тоді Кулпа може спокуситися й ударити. Навіть тими силами, які тепер у нього є.

Ще вдосвіта він викликав до себе командирів трьох корогв, дві з яких були сформовані з волохів, а одна із секеїв.

Легка кіннота пішла вперед. За ними, набагато повільніше, рушило військо.

Арон Ехеді перший знайшов те, що шукали інші. Місце, де річка вузька, обидва береги високі та скелясті, проте на лівий берег можна легко піднятися, а неподалік — сосновий гайок.

За його наказом Дьюла перекинув аркан через провалля, зачепивши його за якийсь пень. Один за одним десяток секеїв перебралися на правий берег і через півгодини звідтіля прокричали, що й далі військо пройде.

Тоді почали валити дерева.

Секеї — це вам не знатні лицарі, вони сокиру вміють тримати не лише бойову.

Спочатку із сосен, очистивши їх від гілля, сколотили щось, дуже схоже на пліт. Потім до його переднього кінця прив'язали кілька мотузок, які перекинули через провалля.

Тим часом секеї на правому боці спорудили великі, у людський зріст, козли та, переметнувши через них мотузки, потягли.

— Дуже добре.

Людовик ще не міг сісти в сідло. Власне кажучи, і в санях кожен кінський крок віддавав болем у королівській голові, але тепер ці санки мчали з передовими корогвами.

День уже добігав кінця, тож Людовик відклав переправу до завтра, бо вночі з такого моста можна й попадати.

...Якраз у той момент, коли перші корогви опинилися на правому березі, жахливий тріск змусив Божирара Антоєвича здригнутися. Йому вже доводилося чути, як скресає річка, ламаючи кригу, — але ще ніколи так гучно.

Король, спираючись на охоронця, вийшов із саней.

— Спаліть міст і знайдіть село, де я кілька днів міг би прожити під дахом.

Антоєвич хоч і купець, проте у військовій справі дещо тямив — життя змусило. Король рубав хвоста! Він відгородився від противника річкою, по якій іде крига... Якщо Кулпа зуміє повторити трюк із мостом, то розвідка повідомить угорців, і ті атакують татар під час переправи, громитимуть частинами.

Чекати ж кінця льодоходу Кулпа не зможе — адже він збирав тумен тоді, коли вже панував голод. Тобто великих запасів провіанту в нього немає. Не прогодує він військо й коштом місцевого населення, яке вже пограбували угорці.

Кілька днів — і Кулпа муситиме або повернути назад, або йти найкоротшим шляхом грабувати Люблінщину. Найпевніше станеться друге, бо в тумені Ногая також голод.

Тож далі піде цілком безпечний відступ.

Чотири фігури кралися лівим берегом річки. Вони підійшли майже до самого села (здається, воно називалося Лукно). Угорці там, зрозуміло, не помістилися, — і село оточив великий табір.

Король Людовик, який мав більше легкої кінноти, аніж будь-який інший європейський монарх, розкидав легкі корогви вверх і вниз за течією, отож велике військо не змогло б почати переправу непоміченим. А на дрібні групи можна було й уваги не звертати. Тим паче що вони поки не з'являлися.

— Так я й думав.

Ніхто Павла й не перепитував, усе було очевидно: у вузькому місці крижини налетіли одна на одну, утворивши тимчасово затор.

— Далі я піду сам.

Воронко й сам не чекав, що скаже таке. Але сказав.

Усі вклякли на місці.

— Подивися на табір, — вивідач звертався лише до одного Єлизара. — Там пройдуть четверо?

Мовчанка.

Усім — навіть Ярошеві — зрозуміло, що не пройдуть.

— Ти колись стріляв із сифона?

— Воєвода пояснив... — хриплий голос у старого.

— А мені доводилося. Дай сюди. Почекайте тут. Якщо напорюся на околиці, то, може, устигну втекти. Чекайте з кіньми.

Він не напоровся.

Село — як більшість у ті часи — було невелике, всього шість хаток. І ці шість хаток були взяті у три кільця. Де король — зрозуміло: там, де більше охорони.

Воронко немов перетворився на безплотну тінь. Пройти неможливо. Ні, можливо... Неможливо пройти й повернутися, але це було зрозуміло із самого початку.

Павло повз.

Вартові, як це було заведено й тоді, і набагато пізніше, увесь час перегукувалися. У цьому був сенс: якщо когось знімуть, то це стане зрозуміло через одну-дві хвилини, коли той не відповість на черговий оклик.

Але був і мінус — Воронку й голови піднімати не треба було.

Нарешті, завмер.

Він наблизився до хати, зайнятої королем, іззаду.

Хата не бідна, не селянин простий тут жив, а, мабуть, якийсь слуга панський. Вікно, затягнуте воловим пухирем, світилося, і досвід підказував вивідачу, що там горить не лучина й навіть не свічка, а справжній світильник, заправлений олією.

Ось вогник погас — король зволив заснути.

Вартовий ходив по цей бік плоту, тож підійти навіть на сто кроків непоміченим було неможливо.

Кожні півтори-дві хвилини ліворуч, із-за кущів, долинав голос, вартовий відповідав, його крик підхоплювали далі праворуч.

Павло прочитав «отченаш». Йому було страшно, дуже страшно, але хто ж, якщо не він?

Воронко вистрелив із куші, кинув її, та, не ховаючись, кинувся вперед.

...Д'Алу відчув страшний удар «під ложку», хотів крикнути, але не зміг — як і ніхто з поранених у сонячне сплетіння, — і раптом перед очима спливло обличчя матері, про яку він, найманець із підліткових років, навіть не знав, коли та як вона померла...

Вартовий на розі зробив усе правильно, але спізнився — не міг не спізнитися — рівно на секунду. Стріла з його арбалета вдарила ворога за секунду після того, як із руки Воронка, що не зважав на якийсь там пухир, вирвалася палюча рідина, ударивши у вікно.

— Дайте мені все, що знайшли при ньому. Усе.

Лайош пересмикнув плечима. Його порятував біль у пораненій голові — через нього він не спав, а лише лежав, укрившись шубами, на які й потрапив грецький вогонь.

Якби король спав або сидів, то згорів би, а так — скинув убік охоплене вогнем хутро й вискочив.

На королівську долоню лягла бруднувата хустина, в яку були загорнуті розрізаний навпіл золотий флорентійський дукат і половина флорентійського ж пополіні — монети, яка більше в ходу серед простого люду, чому так і зветься.

Королівські думки помчали в тому напрямку, який підказав небіжчик. Монети, звісно, умовний знак. Чому одна золота, одна срібна? А залежно від рангу зв'язкового. Припустимо, якщо прибулець вимагає виконати його наказ за будь-яку ціну, то в нього має бути половинка від золотої, а не від срібної. Чому тут обидві половинки дуката? Бо він не повернув зв'язковому його половинку і правильно зробив — якщо зв'язкового хтось схопить на зворотному шляху, підіслати підставну людину із фальшивим наказом не вдасться.

Кинджал. Брешіанська робота. (Слава Толедо, Мілана та Золінґена ще попереду. Поки що найліпша зброя — Брешія та Пассау з Віднем.)

— Твоя милість, дозволь...

— Дозволяю.

— Чоботи в нього татарські, а от арбалет афінський, я майстра впізнав.

Три італійські речі, і жодної венеційської. Одна ромейська, одна романська[135]. Привіт від Сеньйорії[136]. А підставляють йому Аччаюолі. Він має вплив в Афінському герцогстві.

(Відверто кажучи, рядовий вивідач Павло не так добре був обізнаний із ситуацією у Європі. Він брав західні речі, але на Поділля та Волинь потрапляли, головним чином, речі з Південно-Східної Європи, а там — куди не кинь, потрапиш у ворога Лайошевого, — король постарався для цього.)

Людовик ще раз зважив. Так, треба спочатку вирішити з Венецією.

— Я повернуся, — прошепотів Лайош. — Я повернуся з ліпшою армією.

І пішов, не озираючись на труп людини, що своєю смертю виграла перепочинок для своєї Батьківщини, бо війна з Венецією затягнеться, під час неї Лайош посвариться з імператором — і головні сили угорського війська будуть скуті майже десять років.