Облога Белза

Розділ 4 Кола по воді

Князь Кейстут нічого не приховував від своєї дружини. Бо Бирута була варта того.

Він роздягся, жестом відіслав слуг — здається, усі вірні, та й предмет розмови не такий уже і великий секрет, однак... Боги допомагають тому, хто не забув одягти кольчугу.

— Гонець прискакав. Любарт жалує мене Берестейським уділом. — Хоче, щоби ти більше йому допомагав. А ти допоможеш, — у жіночому голосі не було й тіні сумнівів.

— Допоможу. І не тільки тому, що за ним ми наступні.

— До речі, лорд Дербі, — два останніх слова далися литвинці погано, скалічила сильно, — послав Казимирові виклик на двобій, бо той мало допомагає Орденові проти нас[44].

— Пам'ятаю, — Кейстут притулився до стіни.

Він із Бирутою зайняв кам'яну вежу, побудовану з допомогою німецьких майстрів. Ольгерд, попри жахливий мороз, розмістився в наметі. «Не хоче бути у вежі з одним виходом. Не вірить навіть мені до кінця. Утім, не лише мені. Він НІКОМУ не вірить».

— Лорд спізнився. Англійські крижаки не поспіють до битви. Вони йдуть повільно, бо їхні луки не витримують наших морозів, то рухаються лише серед дня. А лицарі без лучників воювати бояться, тому й не поспішають. Поб'ємо ми крижаків. А потім я допоможу Любартові. — Якщо не буде пізно.

Князь зітхнув.

— Так. Але якщо Белз упаде, я поставлю Ольгерда перед вибором: або він зі мною, або я цього не забуду.

Кейстут сам повалив Явнута (якого не без підстав уважав дурнем), але не взяв влади до своїх рук, а посадив на великий стіл Ольгерда. І досі не мав підстав ремствувати. Ольгерд явно був найдалекоглядніший, найхитріший політик Східної Європи...

Можливо, не лише Східної.

Можливо, навіть не тільки Європи.

Але, траплялося, траплялося Ольгердові самого себе перехитрити, і тракайський князь боявся, що тепер саме той випадок. «Дайви[45] не можуть увійти, поки ти їх не запросиш, та якщо вже ввійдуть, то й тобі самому буде зле!»

Ліпше мати надійних союзників, аніж ненадійних підданих, проте Ольгерд уперто гне, щоби Любарт піддався йому. Може перегнути так, що аж трісне.

— Допоможу, — твердо сказав князь тракайський і берестейський. З цієї хвилини — і берестейський.

Людовик Угорський не сумнівався, що гонець із Неаполя привіз якусь неприємну новину. Передчуття було таке. І не підвело воно, це передчуття.

— Твоя милість, мало того, що дрібною групою не можна потикатися за міські мури, уже й поодинці в місті ходити не можна, хто один кудись піде, той щезає.

Гінцеві вже змінили коня, і він їхав поряд із королем засніженою дорогою. Королівське військо виступило в похід 22 лютого, тобто з деяким запізненням.

Поряд із королем їхали охоронці, але серед них не було нікого, хто володів італійською, а зв'язковий доповідав саме нею.

— І... — гонець ковтнув слину, — ...деякі командири бандерій[46]ведуть переговори з паном нашим Папою та дуксами[47] італійськими, щоби найнятися до них на службу. Міклош Толді[48] Твою милість лихословить, називає так, що сором і повторювати...

Неаполь.

Відвідувачі корчми чітко розпалися на дві групи: біля вогнища, півколом, скупчилися угорці. На максимальній відстані від них, у темних кутках, — італійці.

— Плачу я, плачу, братове! — Міклош був цілком серйозний, і, відповідно до норовів тієї епохи, його слова не викликали ніякої усмішки, навіть тінню не промайнуло.

Толді був просто богатирської статури. Жартували, що один замок здався, бо захисники сприйняли Міклоша за облогову вежу. Іншого разу, коли він попросив дати його загонові катапульту, хтось спитав: «А сам не метнеш замість неї?» Жарти жартами, але оскаженілого бика він убив голіруч. Ще підлітком. Та в ту епоху нікого не дивувало, що богатир, ветеран кількох воєн, може плакати, не соромлячись.

— Плачу, бо не скоро повернуся на Дунай. А може, і ніколи! Та не повертатися ж у неволю! І ми, і батьки, і пращури наші служили вірно. Батько мій на війні загинув, обидва діди на війні загинули, із чотирьох прадідів двоє загинули, ще один ногу втратив. А що вислужили? Фаміліарами нас роблять, сервієнтами![49]

— Хто не знає, — уставив капелан Геза, далекий Міклошів родич: обидва слова в Римі означали раба!

Усі загомоніли, бо магнати дійсно перетворювали бідних воїнів на своїх слуг. І не лише бойових.

— Захисників престолу та батьківщини в неволю віддають баронам, та навіть і не угорцям, а зайдам якимсь, хто своїх королів зрадив, по кому у Франції чи Неаполі ешафот плаче! Я собі вирішив: наймаюся до пана нашого Папи, — Толді перехрестився, решта за ним, — церкву від розбійників захищатиму. Усе ж не рабом стану!

— Узяти ж його не можна, — вів далі гонець свою доповідь Людовикові, — бо...

— Бо його любить усе військо.

Людовик замислився. Здавалося, усе так добре підготував. У похід до Неаполя він послав бандерії баронів, які...

Хоча майже всі дістали свої маєтки від батька, він відчував, нюхом чув, навіть без доносів, — не та в них відданість, своє гнуть. Свої інтереси ставлять вище за королівські. От він і звабив баронів здобиччю в багатому Неаполі! А тих неаполітанських баронів, котрі висловили йому покірність, узяв сюди... А вони ніяк не заспокояться, щось плетуть.

І дрібне дворянство, для якого батько дещо зробив, шепоче між собою, більшого хоче. Дрібне дворянство якщо не розуміло, то відчувало, що реформи Карла-Роберта не відводять від нього загрози не лише розорення, а й закріпачення, чим і зайнялися нові пани.

Барони рубали сук, на якому сиділи, проте жадібність затьмарила розум, та не всі, далеко не всі з них устигли розібратися в угорських умовах. Не кажучи вже про те, що не став угорський народ для них своїм, рідним. Не усвідомили вони, що тепер тут — Батьківщина.

Людовик відчув потребу зігрітися, зробив жест рукою, один зі зброєносців подав флягу з вином.

Найпевніше, із Неаполя доведеться піти. Принаймні, поки що. Папа проти, Венеція, що пропустила його війська до Неаполя, сподіваючись, що він там загине, готує ножа в спину, начебто союзні Мілан із Генуєю готують те ж саме. Війська ненадійні.

Утім, якщо він виграє тут, на Русі, то можна ще поборотися за Неаполь. Слава переможця летить далеко.

Людовик-Лайош подивився на небожа, що скакав попереду. Син його сестри та французького графа[50]. Сестру видали тоді, коли з голови батька вперше злетіла корона, могла й сама голова полетіти за нею. Тричі довелося коронуватися батькові, аж тричі![51] То не дивно, що потрібна була будь-яка допомога. Як і тепер. Усі вважають його, Лайошевим, спадкоємцем брата Стефана (король так і подумав латиною — Стефана, а не Етьєна чи Іштвана, як казали французи чи угорці).

Проте дружина Стефана вагітна, а він — він бездітний удівець. ВІН! Великий! І новій нареченій поки що лише тринадцять. От і довелося запросити небожа, Андре. На противагу братові. А якщо у Стефана народиться син, доведеться дати сигнал коневі. Серед коней брата є виїжджені старим половцем Котяном. Мало хто знає, що як Котян свисне, тихо свисне, майже нечутно, то кінь злякається й понесе. Так Котян їх виховує — тихо свистить, а потім лупцює що є сили.

Не правитиме твій рід, братику. Я ще своїх дітей нароблю[52], що підуть у ВЕЛИКОГО БАТЬКА, а не в його нікчемного брата![53] Он, Джованна вже пробувала — Карлом-Мартелом назвала. І де він?[54]

Але спочатку треба взяти Белз. Бо це — ключ до Волині. Багато що зав'язано на долю Белза.

І ще на одну справу, таємницю з таємниць.

Із трьох жінок, які стояли на балконі палацу в Гаеті, неаполітанської фортеці, що вкотре доводила свою репутацію неприступної, бо угорці обмежилися осадою, — центральна із трьох була не просто гарна. Вона була така красива, що художники та скульптори, яким були завжди раді при неаполітанському дворі, де вже пробивалися перші паростки Ренесансу, зізнавалися, що не можуть наблизитися до такого досконалого творіння Божого, — і вони не брехали.

Звісно, такий головний убір, як корона, робить невідпорною будь-яку жінку, — але в цю закохувалися й ті, хто чітко розумів: корони йому не бачити. І навіть впливу не дістане.

Іззаду почулися кроки. Джованна, королева Неаполя та Сицилії (Сицилії — на папері), Єрусалима (тим паче на папері), графиня Провансу (а оце — реально), і не обертаючись, знала, що це її двоюрідний дядько та другий чоловік Людовик, герцог Таренту, та її фаворит — флорентієць Аччаюоллі[55] (який став фаворитом завдяки непересічному розумові, а не тому, що його син проводить із нею ночі). Ці двоє вели переговори з папськими легатами.

Рухом голови королева відіслала фрейлін.

— Ну?

— Нас визнали невинними у смерті...

Джованна здригнулася. Вона часто кричала вві сні, згадуючи оту страшну ніч, коли її перший чоловік, Андрій, брат Людовика Угорського, вийшов уночі до відхожого місця, а один зі слуг (королева навіть у ліжку з чоловіком не може лишитися сама!), страшно посміхаючись, замкнув за ним засув, — і вона зрозуміла: навіть якщо вона спробує щось змінити, зречеться своєї мовчанки, він не підкориться наказові й не відчинить дверей.

Згадувала й зойки Андрієві, і те, як він, вирвавшись з оточення, бив у двері однією рукою, відбиваючись правицею. А от хрип, коли його душили, — вона не могла чути через товсті двері. Але чула.

Тільки придворні розуміють, що це таке — мовчати у відповідь на мовчанку. Ніхто нічого не сказав, навіть натяків не було, — а все вирішено.

А потім заколотники кричали: «Блудниця та чоловіковбивця!»

Блудниця? Та Андрій перепробував більше жінок, ніж їх було в царя Соломона! Його як назвати? Чоловікові можна? Щось трапилося — винна жінка, і нічого не трапилося — також винна жінка? На нас усіх, мовляв, Євин гріх? Можна подумати, що Єва силоміць запхала Адамові яблуко в горлянку.

— Щоправда...

— Продати права на Авіньйон, так?

Що ж, це навіть вигідно. Реально вона Авіньйоном не володіє. Там уже четвертий Папа живе. І, мабуть, не випадково попередній Климент[56] переїхав у Авіньйон саме того року, коли її дід коронувався. Міг Папа визнати й не діда. Тому продати права, які є лише на папері, — це невелика біда.

— І ще... — вів далі чоловік королеви, — ...хоча вся вина за вбивство покладена на небіжчика Карла...

Карл, герцог Дураццо, кузен їх обох та чоловік її сестри (яку він, до речі, викрав і зґвалтував!), потрапив до Лайошевих лап, і був страчений. Відверто кажучи, не без їхньої згоди...

(Думаючи так, Джованна не могла знати, що через тридцять років і два місяці онук Карла вб'є її саму, щоби ще через шість років і собі загинути від рук змовників[57].)

— І Людовикові, — чоловік королеви ніяково всміхнувся: мовляв, що ж поробиш, як я також Людовик, — буде наказано вивести війська під страхом відлучення від церкви.

Це може подіяти. Власне, угорець плював на Бога, проте відлученого свої ж розірвуть.

— Утім, буде оголошено, що ти ненавиділа... Андрія... через сатанинську ману.

— Вони переконували нас, — підхопив фаворит, про якого казали, що він плебей у Флоренції й аристократ у Неаполі, — що так буде ліпше для тебе, бо для жінки ненавидіти чоловіка — гріх. А так — сатана винний!

Гріх? Що можуть знати чоловіки про те, що коїться в душі жінки, коли на неї навалюється й у неї входить не людина, а якийсь скот? А Андрій був скотом!

— Ні, це не так просто, — хижо посміхнулася королева. — Його святість пан наш Папа хоче тримати нас на гачку. Будь-якої миті скажуть, що цю ману начаклував ти! Або ти! Або ви обидва! Знають, що я не захочу втратити вас!

— Що поробиш, усе ж таки...

— Усе-таки вбивство? — голос королеви був страшний. — А мій син? Мій син, дитя безневинне? Хтось вірить, що він сам собою помер? Дитя!!! Моє дитя! Чоловік ваш Папа! Чоловік! — останнє слово пролунало, як лайка. — Була б на землі, крім намісника Божого, намісниця Його Матері — вона зрозуміла б мене!

— Це єресь, Джованно! — голос флорентійця тремтів.

Жінка стисла зуби, щоби не закричати. Тиша була якась недобра. Зрештою, її порушила королева.

— Що ще?

— Лайош із військами рушив на Русь.

— Щоб його там розбили! — від усього серця побажала Джованна.

Марамурешті.

Слуга — його звали Штефан — упіймав воєводу біля загону з кіньми. Треба було самому переконатися, що коней для дарунків відібрали правильних, а це нелегка наука. Штефан зігнувся в поклоні, і воєвода все зрозумів — прилетів голуб.

Воєвода відійшов убік, коли проходив повз Штефана, пергаментна стрічка непомітно перейшла з однієї руки до другої.

Богдан пройшов у палац, прочитав повідомлення, спалив його. Отже, поки його, Богдана, бандерія бере участь у поході на Белз, родич і попередник, Драгош, послав із Молдови аж кілька бандерій — у степ. Ризикує, але, мабуть, у нього прямий наказ короля.

Ще й року не минуло, як родич сидів тут, у Марамуреші. У цьому самому палаці, більш схожому на простий будинок (Богдан із військами Лайоша побував у Далмації, отож певне уявлення про палаци мав — там подекуди збереглися палаци римських намісників).

Багато-багато років дрібні волоські воєводства — часто з кільканадцяти хуторів усього — платили данину тому, хто сильніший. Поняття «хто сильніший» часто збігалося з тим, «хто ближче». Але тепер Орда, Галицько-Волинське князівство та Болгарія ослабли, а от угри посилилися. І рухаються на південь, підминаючи все під себе.

Кілька місяців тому король послав Драгоша в Молдову — так потроху стали звати землі біля однойменної річки. Послав із наказом — встановити оборону проти татар. Оборону! Так начебто це його, королівські землі.

Татари майже без бою поступилися землями до Дністра.

І Драгош заснував маркграфство. Вірний королівський слуга цей Драгош. Навіть не припускає іншого життя, аніж під Угорщиною.

Воєвода подивився на Штефана, що рухався за ним, неначе тінь.

— Мій родич і колишній наш пан справами засвідчує свою відданість королеві.

— Це добре, — самими губами усміхнувся Штефан, низенький, проте широкоплечий. — Хай тамтешні люди знають, що він — вірний слуга Його королівської милості.

Мало, мало війська дав Людовик Драгошеві. Війська потрібні в Італії й Далмації, у Сербії та Боснії. У Галичині й на Волині.

Драгош збирав війська в самих молдовських землях. Не подумавши, що тамтешні люди не для того взялися за зброю, щоби змінити татарський чобіт на угорський.

Його, Богданові, люди в маркграфстві підкажуть цю думку. Не сьогодні ще... І навіть не післязавтра. Але й не так довго залишилося чекати.

От уже більш ніж двадцять років, як волоський воєвода Бассараб погромив Людовикового батька. Страшно погромив. Битва йшла з п'ятниці до понеділка, з усього угорського війська порятувалося лише кілька чоловіків. А король виніс ноги лише тому, що перевдягтися встиг. Змучені Бассарабові вершники побачили, що серед останньої купки втікачів усі вдягнуті бідно — і пожаліли своїх коней. Тільки оцей десяток і порятувався з тридцяти чи сорока тисяч.

Отже, легкоозброєні можуть бити лицарську кінноту. Можуть!

Стала Волощина незалежною державою.

Ну так, так, так, Бассараб на папері визнає своїм батьком то угорського короля, то сербського, то царя Болгарії, то ще когось, то їх усіх разом. На папері. Але править своїми землями сам. Так буде і з ним, Богданом. Стане він, Богдан, воєводою в Молдові.

— Як там родич твій?

Жодного зайвого слова, але Штефан зрозумів.

— Я в ньому певен.

Тобто не полізе бандерія, яку довелося послати під Белз (довелося, бо не в тих силах поки що воєвода Богдан, аби бити короля Лайоша), не полізе цей загін у пекло, якщо можна цього уникнути. А дасть Бог змогу щось зіпсувати — зіпсує. Що там розповідав отой єпископ? Мовляв, у римлян була приказка: «Скільки рабів, стільки й ворогів»?

А Лайош ще й відповів — теж латиною:

— Oderint dum metuant![58]

А якщо я не боюся? І не я один!

Тиждень тому.

Не скачуть — летять гінці князя Любарта.

Хоча час постійних послів, що живуть роками в іноземній столиці, ще не розпочався, проте, розуміючи, що Казимир із Людовиком з'являться або зимою, або навесні, князь ще з осені надіслав посольство до Джанібек-хана. З наказом — під будь-яким приводом затриматися до початку літа. Тепер скаче десяток гінців, різними дорогами скаче — і ні один не везе жодної грамоти. Досить лише сказати послу: «Війна!» — і старий боярин Данило сам знає, що робити.

Але не лише хан вершить політику Орди.

Скаче посол до татарських князів, що правлять Поділлям. Осіле населення там великою мірою наше, проте степами Поділля кочує Орда. Точніше, частина Орди. Дехто й у наших містах осідає, особливо часто — в Переславлі, що на Поділлі[59]. Саме ця частина буде головною силою в поході на Угорщину — якщо він відбудеться. Тобто треба улестити князів — незалежно від хана. Бо від них багато залежить. І посол туди скаче, не гонець.

...Один зі слуг ординських, посланих уперед, повертався на повному скаку і сходу звернувся до боярина Офанасія (ім'я у просторіччі все частіше вимовлялося як Опанас чи навіть Панас).

— Попереду мертве село.

— Господи, невже знову чума?

Усі стали хресне знамення творити, «отченаш» читати. І раптом побачили, що двоє інших розвідників, котрі залишилися спостерігати за селом, повертаються, до того ж щодуху.

— Там угорці пройшли!

Офанасій аж у стременах припіднявся.

— Так далеко на схід?

Дружинник — його звали Єсько — прийняв слова пана за недовіру.

— Один залишився. Коли вони село вирізали, то порятувався. Зараз підійде.

Дійсно, від села йшов чоловік. Середній на зріст... і коли підійшов, стало зрозуміло, що він... якийсь у всьому середній.

— Ти хто?

— Павло. Підручник[60] купця Пітера, що з Лучеська. Та ти мене не раз бачив, боярине.

— Може й бачив. Та не пам'ятаю.

Непримітна людина всміхнулася:

— І ще ти хрестив мого небожа Феогноста.

Боярин здригнувся, як від удару. І, перехопивши погляд лжеторговця, скерований на боярську дружину, наказав:

— Ану перетрусіть усе село знизу до верху! На всіх убитих подивіться, чим саме вбиті! Якщо стрілами — усі стріли, геть до одної, принести мені! Я тут почекаю!

І лише як усі вершники в'їхали в село, перепитав:

— А кого ж тоді ти хрестив?

— Ох! Феодора й Романа, Настю і Степаніду та ще волоха Тудора і грекиню Анну.

— А мені одного разу довелося навіть двох Пантелеймонів хрестити... В один день!

— Тільки двох? А я трьох Степанів!

Пароль і відгук збіглися.

— Як ти вцілів? Зимою це важко. По слідах знайшли б.

Вивідувач зрозумів, що боярин не довіряє йому до кінця.

Розстебнув шубу й витяг бронзову пластину із зображенням сокола. Ця штука — називалася вона ґереґа[61], — залежно від матеріалу й зображення, показувала ранг її носія. Сокіл означав гінця, бронза — що це гонець місцевого правителя (золото вказало б на хана, срібло — на царевича). Щось підказало боярину, що ґереґа несправжня.

— А якби зрозуміли, що підробка?

— У найліпшому разі був би на палі.

Саме це в більшості випадків утримувало від підроблення цього металевого документа. Якщо будь-хто з татар дізнається, що ґереґу сфальшовано, то страта, яку вигадають для винного, вжахне самого сатану.

Лише остаточно переконавшись, що перед ним — свій, боярин перейшов до справи:

— Це точно угорці?

— Угорські половці. Бічна охорона. Їхнє завдання — щоби ніхто не втік, бо угорці з половцями йдуть на допомогу татарам.

— На допомогу? Проти кого?

— Сам не збагну. У Брацлаві... ну так татари Переславль калічать, наші туди ж... Тільки те й дізнався у Брацлаві, що проти царя Чані-бека[62] повстав на сході якийсь Оурдак.

— Нам погибель, — вирвалося в Офанасія. — Він найстарший у роді Орду[63].

Тепер пополотнів і вивідувач. Він добре знав, що татарські князі, які правили в Переславлі-Брацлаві — нащадки розбитого Данилом Галицьким Куремси, що був сином Орду. Від наложниці, тому ані Куремса, ані його нащадки реально прав на престол не мали[64]. Та все ж... Знав він і силу родинних зв'язків у Орді. Якщо рід Орду вирішив відібрати владу в нащадків Батия, гілка Куремси не стоятиме осторонь. Тепер зрозуміло, кому на допомогу йдуть угорці. Тому нащадки Куремси ані самі не допоможуть Волині, ані ханові не дадуть.

На обличчі вивідувача щось майнуло, і боярин схопився за надію.

— Щось знаєш? Кажи!

— У Ногаєвому улусі правлять вороги роду Орду.

Боярин замислився.

Ногай загинув давно, і більшість його роду погинула, проте улус Ногаїв зберігся, і там правили якісь нащадки Батия, що з жіночого боку доводилися ріднею й самому знаменитому правителю, який колись був могутнішим за хана. Один із них, Кулпа, навіть дозволив двом зі своїх дружин-християнок охрестити дітей.

Ходили чутки, що він готує синів-християн чи то як правителів для тієї нашої та волоської людності, яка підлягала йому, чи то, можливо, як претендентів на столи Путивля[65], Брянська чи Курська.

Щоправда, у Ногаїв улус теж відправили посла, та чи не потрапив він до угорських лап?

— Повертаймо.

Якщо посол до Кулпи добрався, то просто долучуся до нього, ні... Скажу все замість нього.