Очима клоуна

11

Я зайшов до ванної кімнати, линув у ванну трохи хвойного екстракту, що його мені поставила Моніка Сільвс, і відкрив кран з гарячою водою. Купатися майже так само приємно, як спати, а спати — майже так само приємно, як займатись «тим ділом». Це вираз Марі, і я завжди думаю про «те діло» її словами. Я ніяк не міг собі уявити, що Марі може займатись «тим ділом» з Цюпфнером: мені просто бракувало для цього фантазії, так само як мені ніколи не спадало на думку копирсатись у білизні Марі. Єдине, що я уявляв, так це її гру з Цюпфнером у «не-гнівайся-друже», — але й від такої думки я шаленів. З Цюпфнером вона не могла робити нічого того, що ми з нею робили удвох, інакше мусить сама собі здаватися зрадницею і розпусницею. Навіть намазати маслом хліба йому не сміє. А коли уявлю, що вона бере з попільнички його сигарету й смокче її, мені аж млосно робиться, і навіть те, що він не палить і, певно, буде грати з нею в шахи, теж не втішало мене. Щось же та мусить вона робити з ним: танцювати, грати в карти, читати вголос або слухати його читання, та й говорити мусить з ним — про погоду чи там про гроші. Вона, власне, могла йому тільки готувати обід, не згадуючи про мене весь час, бо мені готувала так рідко, що це вже не обов’язково розглядати як зраду та розпусту.

Найліпше б оце зараз подзвонити Зоммервільду, проте було ще рано, а я вирішив підняти його о третій годині ночі й досхочу поговорити з ним про мистецтво. Дзвонити Зоммервільду о восьмій вечора — це надто пристойна пора, я хочу збудити його серед глупої ночі й розпитати, скільки вже вищих моральних принципів розжували вони з Марі і які комісійні перепадуть йому од Цюпфнера — абатський хрест тринадцятого століття чи середньорейнська мадонна чотирнадцятого. Думав і про те, яким способом краще убити його. Естетів, певно, найкраще вбивати цінними витворами мистецтва, щоб вони і в передсмертну хвилину обурювались таким кощунством. Статуетка мадонни для цього не досить цінна, а до того ж надто міцна, і тоді він, помираючи, втішатиметься тим, що хоч мадонна врятована, а якась картина — не досить важка, хіба що рамою можна вбити, але тоді йому буде втіха, що хоч картина збереглася. Можна було б зіскребти фарбу з цінної картини і задушити його понівеченим полотном: вбивство не дуже досконале, але для естета цілком доречне. Та й не легко спровадити на той світ такого здорового чолов’ягу — Зоммервільд високий, ставний, «особа вельможна», сивоголовий і «люб’язний», альпініст, пишається тим, що брав участь у двох світових війнах і має спортивну медаль. Це добре натренований і витривалий супротивник. Треба роздобути якийсь цінний витвір мистецтва з металу, бронзовий, чи золотий, або навіть мармуровий, але для цього довелося б спершу з’їздити в Рим і поцупити що-небудь з ватіканського музею.

Поки ванна наповнялась водою, я згадав Блотерта, впливового члена їхнього «кола», якого я бачив усього двічі. То був, так би мовити, «правий супротивник» Кінкеля, такий же політикан, але «людина іншої категорії, виходець з іншого кола»; Цюпфнер для нього — те саме, що Фредебойль для Кінкеля: немовби «права рука» і «духовний спадкоємець», але дзвонити Блотерту було безглуздіше, ніж благати про допомогу стіни моєї квартири. Єдине, що викликало в ньому помітні ознаки життя, це — Кінкелеві мадонни в стилі барокко. Він таким тоном порівнював їх зі своїми, що мені зразу стало ясно, як глибоко ненавидять один одного ці людці. Вони вчилися колись в одній школі і ще й досі були на «ти», але Блотерт був головою якогось такого товариства, що й Кінкель заздрив йому. Обидва рази, коли я стрічався з Блотертом, мені робилось моторошно. Він середнього росту, білявий, на вигляд років двадцяти п’яти; коли поглянеш на нього, він осміхнеться, а заговориш до нього — він спершу з півхвилини поскрегоче зубами, і з чотирьох слів, ним вимовлених, два будуть «канцлер» і «католон»; тоді раптом бачиш, що йому вже за п’ятдесят і вигляд у нього, як у постарілого від таємних пороків учня старших класів. Зловісна особа. Часом, розтуливши рота, щоб сказати кілька слів, він судорожно кривився, заїкався: «ка-ка-ка...» — і мені ставало шкода його, поки він видавлював із себе решту слова — «...нцлер» або «...толон».

Марі говорила, ніби він «надзвичайно розумний», але я так і не мав нагоди переконатися в цьому; лише одного разу чув, як він вимовив більше двадцяти слів підряд, — це було тоді, коли в їхньому «колі» зайшла мова про смертну кару. Він виступав «без будь-яких обмежень — «за», і єдине, що мене дивувало в його висловах, так це те, що він не твердив лицемірно, ніби він «проти». Блотерт говорив про це з блаженним виразом обличчя, знову заїкався на своїх «ка-ка-ка», і це звучало так, ніби при кожному «ка» він стинає комусь голову. Часом він поглядав на мене з таким подивом, наче насилу стримував себе, щоб не сказати: «Неймовірно!» — проте, не стримуючись, хитав головою. По-моєму, некатолики для нього взагалі не існують. Мені завжди здавалося, що, коли буде введена смертна кара, він голосуватиме за страту всіх некатоликів. Він теж мав дружину, дітей і домашній телефон. Та мені легше було ще раз подзвонити своїй матері. Блотерта я згадав лише тому, що думав про Марі. Це ж тепер він стане завсідником у них вдома, бо належить до проводу того «кола», і, коли я уявлю собі, що він буде її постійним гостем, мені робиться страшно. Я дуже люблю її, і її прощальні слова: «Я мушу піти шляхом, яким повинна йти» — здаються мені прощальними словами якоїсь первісної християнки, що віддається на поталу хижим звірам.

Думав я і про Моніку Сільвс, уже знаючи, що колись таки прийму від неї милосердя. Вона була така гарна та мила, що, на мій погляд, ще менше пасувала до того «кола», ніж Марі. Що б вона не робила — усміхалась, танцювала, малювала чи поралась на кухні (одного разу я і їй допомагав готувати бутерброди), — все виходило в неї так невимушено й природно, хоча її малюнки й не подобались мені. Надто багато наслухалась вона балачок Зоммервільда про покликання та місію художників і тому малювала майже виключно мадонн. Треба спробувати відговорити її від цього. Однак не вийде ніякого толку, хоч будь ти справжнім віруючим і непоганим художником. Хай би полишили малювання мадонн дітям та побожним ченцям, які і не вважають себе за художників.

Я подумав, чи вдасться мені одговорити Моніку від малювання мадонн. Вона не з дилетантів, молода ще — їй двадцять два чи двадцять три роки — і, безперечно, невинна, а це мене особливо лякало. Я з жахом подумав: а чи не обрали мене католики на роль Зігфріда для них? Зрештою і Моніка Сільвс може прожити зі мною кілька років, поки почнуть діяти «вищі принципи», а потім повернеться в Бонн і вийде заміж за фон Северна. Я почервонів од цієї думки й відкинув її. Моніка така мила дівчина, і мені не хотілось так зле думати про неї. Якщо я домовлюся з нею, треба перш за все відірвати її од Зоммервільда, того саленного лева, що чимось нагадує мого батька. Тільки мій батько не має ніяких претензій, крім однієї: щоб його вважали по можливості гуманним експлуататором, і він цій претензії цілком відповідає. А Зоммервільд на мене справляє таке враження, що він може з однаковим успіхом бути й директором курзалу чи філармонії, представником взуттєвої фабрики, витонченим кафешантанним співаком і, можливо, навіть редактором якогось «розумно поставленого» модного журналу.

Кожної неділі Зоммервільд виголошує проповідь у церкві святого Корбініана. Марі аж двічі затягла мене туди. Виходив такий жалюгідний спектакль, що начальству Зоммервільда слід було б його заборонити. Краще вже самому читати окремо Рільке, Гофмансталя і Ньюмена, ніж дозволити себе частувати солоденькою сумішшю з усіх трьох. Слухаючи ту проповідь, я обливався потом. Моя вегетативна нервова система не терпить таких протиприродних явищ. «Все живе хай існує, а крилате хай лине до неба» — мені аж моторошно стає від таких слів. Краще вже слухати якогось безпорадного гладкого пастора, який белькоче з амвона незбагненні істини цієї релігії без претензій, що його проповідь годиться «до друку». Марі засмутило те, що на мене проповіді Зоммервільда не справили ніякого враження. Особливо неприємно було, коли ми після проповіді сиділи в кафе поблизу церкви святого Корбініана, куди набилось повно людей «при мистецтві», що також слухали проповідь. Зайшов і сам Зоммервільд, навколо нього зібралась компанія, нас теж затягли туди, і нам довелося ще разів три чи чотири прослухати нудотну жуйку, яку він молов з амвона. Одна чарівна актриса з довгим золотавим волоссям і личком ангела — про яку Марі пошепки сказала мені, що вона вже «на три чверті» навернута до католицької церкви, — ладна була цілувати Зоммервільду ноги. Я певен, що він би не заперечував проти цього.

Я закрив кран, скинув куртку, стягнув через голову верхню і спідню сорочки, кинув усе те в куток і вже хотів був лізти в ванну, як задзвонив телефон. Я знаю тільки одну людину, яка змушує телефон деренчати так енергійно і бадьоро, — це мій агент Цонерер. Він так близько тримає до рота трубку і говорить так навально, що я завжди боюся, як би він не забризкав мене слиною. Якщо Цонерер хоче сказати мені щось приємне, то починає розмову словами: «Вчора ви були просто чарівні», — говорить просто так, не знаючи, як я виступав; а коли збирається сказати щось неприємне, тоді починає: «Послухайте, Шнір, ви, звичайно, не Чаплін...» При тому він має на увазі не те, що я гірший клоун, ніж Чаплін, а лише те, що я не такий уже славетний артист, щоб мати право своїми вчинками дратувати його, Цонерера.

Сьогодні він, певно, не скаже навіть чогось неприємного, не буде, як звичайно, коли я відмовляюсь виступати, передрікати кінець світу. Не буде навіть приписувати мені «істерію відмовлень». Очевидно, тепер уже мені відмовили Бамберг, Оффенбах і Нюрнберг, і він буде перераховувати мені по телефону всі збитки, яких за цей час зазнав з моєї вини. Телефон усе ще дзвонив гучно, бадьоро, мужньо, я вже хотів жбурнути в нього подушкою, а потім таки надів купальний халат, ввійшов до вітальні й став перед апаратом. Антрепренери мають міцні нерви, як і годиться їхньому стану, для них поняття «чутливість артистичної душі» має не більше значення, як «дортмундське пиво», і всяка серйозна спроба поговорити з ними про мистецтво та митців була б тільки марним навантаженням на легені. Вони й самі добре знають, що навіть у безсовісного митця в тисячу разів більше сумління, ніж у сумлінного антрепренера, але в їхніх руках така зброя, що не підступиш: вони добре знають, що митець не має іншого вибору, як робити те, що робить, — малювати картини, в ролі клоуна блукати по країні з гастролями, виконувати пісні та вирубувати з мармуру або граніту щось «вічне». Митець схожий на жінку, яка не вміє більше нічого, як тільки кохати, і стає жертвою першого стрічного осла чоловічого роду. Найлегше експлуатувати художників і жінок, а в кожному антрепренері є якась частка сутенера — в одному лише один процент, а в іншому і всі дев’яносто дев’ять. Телефон деренчав настирливо, так дзвонять тільки справжні сутенери. Звичайно, Цонерер уже знав од Костерта, коли я виїхав з Бохума, і добре знав, що я тепер удома. Я зав’язав пояс халата і зняв трубку. В ту ж мить мені пахнуло в обличчя пивним духом.

— Достобіса, Шнір, — сказав Цонерер, — чого це ви змушуєте мене так довго чекати вас?

— У мене саме виникло скромне бажання прийняти ванну, — відповів я. — Хіба це суперечить нашому контракту?

— Ваш гумор завжди нагадує гумор приреченого, — констатував він.

— А де зашморг? — спитав я. — Уже чекає на мене?

— Облишмо символіку, — мовив він, — давайте поговоримо про справи.

— Не я перший почав говорити символами, — докинув я.

— Хто почав, не так важливо, — сказав він. — Мені здається, ви остаточно вирішили вбити себе як артиста.

— Вельмишановний пане Цонерер, — попросив я стиха, — вам не важко було б трохи одвернутись від трубки? А то од вас тхне пивом прямо мені в обличчя.

Він вилаявся собі під ніс: «От іще опудало горохове...» Потім засміявся:

— Вашу зухвалість, видно, нічим не зломити. Так про що ми з вами почали говорити?

— Про мистецтво, — мовив я, — але, якщо можна, давайте краще поговоримо про конкретні справи.

— Тут нам навряд чи що й нищилось обговорювати, — сказав він, — я не відмовлюсь од вас, чуєте? Ви мене зрозуміли?

Від подиву я не міг вимовити й слова.

— Ми вас вилучимо з обігу на півроку, а там я знову випхну вас на сцену. Гадаю, той слизняк із Бохума не дуже серйозно уразив вас?

— Та дісталось, — відповів я, — до того ж він обдурив мене — замахорив пляшку горілки й різницю вартості білета першого та другого класу до Бонна.

— З вашого боку було слабоумством дозволяти знизити гонорар. Договір є договір, а що ви дали осічку, то це ж тільки через нещасний випадок.

— Цонерер, — озвався я стиха, — ви справді такий людяний, чи...

— Дурниці, — перебив він мене, — просто я вас люблю. Якщо ви цього й досі не помітили, то ви, значить, тупіший, ніж я думав, а крім того, ви ще можете принести непогану виручку. Тільки ви киньте оту дитячу пристрасть дудлити шнапс.

Він мав рацію. «Дитяча пристрасть» — тут найвлучніші слова.

— Але ж мені це допомагає, — спробував виправдатись я.

— Яким чином? — запитав він.

— Стає легше на душі, — відповів я.

— От іще дурниці, — сказав він, — облиште ви свою балаканину про душу. Звичайно, ми могли б оскаржити порушення контракту з боку Майнца і, певно, виграли б, але я не раджу тягатися з ними. Зробимо перерву на півроку, а там я знову поставлю вас на ноги.

— А на що мені жити? — спитав я.

— Ну, — сказав він, — батенько ваш міг би щось підкинути.

— А коли не дасть нічого?

— Тоді знайдіть собі милу подружку, яка поки що зможе утримувати вас.

— Краще вже я піду халтурити, — сказав я, — сяду на велосипед і подамся по селах і містечках.

— Ви помиляєтесь, — мовив він, — у селах та містечках теж читають газети, а в такій ситуації я не можу вас продати навіть за двадцять марок за виступ у якомусь шкільному клубі.

— Ви вже пробували це? — поцікавився я.

— Авжеж, — відповів Цонерер, — цілий день заради вас дзвонив по телефону. Нічого не вдієш. Ніщо так не псує настрою людини, як клоун, що викликає співчуття. Це так само, якби кельнер підвозив вам пиво, сидячи в лікарняному кріслі на колесах. Ви плекаєте марні ілюзії.

— А ви ні? — спитав я. Він мовчав, і я пояснив: — Я маю на увазі вашу надію випустити мене знову на сцену через півроку.

— Все може бути, — погодився Цонерер, — але це єдиний шанс. Було б краще почекати цілий рік.

— Рік, — мовив я. — А ви знаєте, скільки триває рік?

— Триста шістдесят п’ять днів, — сказав він, знову безцеремонно повернувшись обличчям до трубки. Від пивного духу мене аж занудило.

— А коли я спробую виступати під чужим ім’ям, — сказав я, — приліплю собі інший ніс і зміню номери. Буду співати під гітару, трохи жонглювати.

— Дурниці з маком, — перебив він, — од вашого співу розбіжаться люди, а в жонглюванні ви дилетант — і більш нічого. Все це дурниці. У вас є дані досить непоганого клоуна, можливо, навіть прекрасного, але не показуйтесь мені на очі принаймні місяців зо три і тренуйтесь щодня годин по вісім. Тоді я приїду до вас і подивлюсь ваші нові номери — або й старі, але тренуйтесь і киньте те дурне пияцтво.

Я мовчав. Мені чутно було, як він пихкає, затягуючись сигаретою.

— Знайдіть собі знову таку віддану душу, як та дівчина, що мандрувала з вами, — додав він.

— Віддану душу... — повторив я.

— Авжеж, — підхопив він, — а все інше — дурниці.

І викиньте з голови думку про те, ніби зможете обійтись без мене та халтурити в якихось жалюгідних клубах. Тижнів зо три все йтиме гаразд, можете покривлятися десь на ювілеях пожежників, обходячи їх потім з шапкою, поки я не дізнаюсь про це і не відріжу вам усіх шляхів.

— От собака! — не витримав я.

— Так, — сказав він, — я найкращий з тих собак, яких ви можете знайти собі, а коли почнете халтурити на свій страх і риск, то не мине й двох місяців, як з вами буде остаточно покінчено. Я в цій справі не новачок, чуєте?

Я промовчав.

— Ви мене слухаєте? — запитав він стиха.

— Так, — відповів я.

— Я люблю вас, Шнір, — сказав він, — ми добре працювали з вами, інакше я б не витрачав стільки грошей на телефонні розмови з вами.

— Тепер уже за сьому годину вечора, — зауважив я, — отже, вам ця розвага обійдеться всього-на-всього якихось дві з половиною марки.

— Вірно, — сказав він, — може, марок три, але в даний момент жоден агент не поставить на вас і такої суми. Так от: через три місяці — і не менше шести бездоганних номерів. Витисніть із свого старого все, що можете. Амінь.

І він справді скінчив. Я ще потримав трубку в руці, послухав тутукання, почекав і неохоче поклав її. Він обдурював мене вже не раз, але ніколи не брехав мені. Тоді, коли я міг мати не менше двохсот п’ятдесяти марок за вечір, він забезпечував мені договори на сто сімдесят марок і, певно, гарненько заробляв на мені. Тільки поклавши трубку, я збагнув, що він був перший за весь вечір, з ким я охоче поговорив би по телефону довше. Він повинен би знайти для мене якийсь інший вихід, а не змушувати ждати півроку. Є ж, напевно, якась акторська трупа, де б я згодився. Я не важкий, голова в мене не наморочиться — трохи потренувавшись, я міг би виступати в парі з якимсь акробатом або розучити з іншим клоуном які-небудь скетчі. Марі завжди говорила, що мені потрібен партнер, тоді мої номери не здаватимуться мені такими нудними. Цонерер таки не обдумав усіх можливостей. Я вирішив подзвонити йому пізніше, повернувся до ванної кімнати, скинув купальний халат, кинув його на купу одягу в кутку і заліз у ванну. Тепла ванна мені майже так само приємна, як сон. На гастролях я завжди брав номер з ванною, навіть коли ще заробляв мало грошей. Марі часто говорила, що причиною такого марнотратства є моє походження, але це не вірно. Вдома у нас на теплу воду для ванни скупилися так само, як і на все інше. Купатись під холодним душем ми мали право скільки хочеш, а тепла ванна вважалась і вдома марнотратством; навіть Анну, яка на щось інше могла дивитися крізь пальці, не вдавалось переконати в цьому ділі. Очевидно, в її ПП-9 тепла ванна теж була своєрідним смертним гріхом.

Навіть у ванні мені бракувало Марі. Часом, бувало, я лежу у ванні, а Марі — в кімнаті на ліжку, і читає мені що-небудь, раз — всю історію про царя Соломона та царицю Савську з Ветхого завіту, іншим разом — про битву маккавеїв, а іноді уривки з книги Томаса Вольфа «Ангел, не забувай про небеса». А тепер я лежав усіма покинутий у тій безглуздій ванні іржавого кольору — вся кімната облицьована чорним кахлем, а сама ванна, мильниця, ручка душу і сидіння на унітазі — іржаво-червоного кольору. Мені бракувало голосу Марі. Як подумаю, то виходить, що вона й біблії не може читати з Цюпфнером, щоб не здаватися собі розпусницею чи зрадницею. Вона мимоволі мусить згадати готель в Дюссельдорфі, де читала мені про Соломона й царицю Савську, поки я від утоми заснув у ванні. Зелені килими в кімнаті готелю, темне волосся

Марі, її голос... потім вона принесла мені запалену сигарету, а я поцілував її.

Я лежав по шию в мильній піні і думав про неї. Не могла вона нічого робити з ним чи при ньому, не згадуючи про мене. Навіть закручувати кришечку тюбика з зубною пастою не могла. Як часто ми снідали з нею — і бідно й досхочу, і поспіхом і поволі, і рано-вранці і пізно, майже опівдні, з повною вазою мармеладу і без нього. Від самої думки про те, що вона з Цюпфнером кожного ранку снідатиме точно в один і той же час, перш ніж він сяде в машину й поїде в своє католицьке бюро, я ладен стати віруючим і молитись, щоб цього — снідання з Цюпфнером — не сталось ніколи. Я спробував уявити собі Цюпфнера: каштанове волосся, біла шкіра, високий, ставний чоловік — можна сказати, Алківіад німецького католицизму, тільки не такий легковажний. Зі слів Кінкеля, він «хоч стоїть і в центрі, та, проте, ближче до правих, ніж до лівих». Ті балачки про стояння правіше й лівіше були однією з основних розмов у їхньому «колі». Щиро кажучи, я мусив би й Цюпфнера додати до чотирьох католиків, яких я вважаю справжніми: це папа Іоанн, Алек Гіннес, Марі, Грегорі — і Цюпфнер. Звичайно, і для нього — як би він не був закоханий — певну роль відігравало те, що він вирятував Марі з гріховного життя і перевів у праведне. В тому колишньому триманні за ручки, очевидно, нічого серйозного не було. Пізніше я говорив про це з Марі, вона зашарілась, але так невинно та мило, й сказала, що їхній дружбі «багато чого сприяло»: і те, що обох їхніх батьків переслідували націсти, і католицтво, і «його манера триматися, ти сам знаєш... я і тепер поважаю його».

Вода вже охолола, я випустив частину її, долив гаряуої і всипав ще купального екстракту. При цьому згадав і свого батька, який мав долю в тій фабриці, що випускала екстракт. Що б я не купував — сигарети, мило, письмовий папір, морозиво на паличці чи сосиски, — з усього мій батько має частку прибутку. Я гадаю, навіть і з тих двох з половиною сантиметрів зубної пасти, що я час від часу витрачаю на зуби, він має прибуток. Але згадувати про гроші в нашому домі вважалося непристойним. Коли Анна пробувала підрахувати витрати й показати моїй матері господарчу книгу, та завжди говорила: «Знову про гроші? Мені це огидно!» При цьому вона так копилила губи, що «о» звучало в неї, як «е». Грошей нам, дітям, на різні наші потреби якщо і давали, то дуже мало. На щастя, ми мали багато родичів, і коли їх усіх збирали, приїздило десятків п’ять чи шість дядьків і тіток; деякі з них були досить добрі — іноді підсовували нам трохи грошенят, бо скаредність нашої матері стала своєрідним прислів’ям. До того ж моя бабуся по матері була дворянкою, з роду Гогенброде, і батькові й досі здається, що його прийняли зятем з ласки, хоча тесть його був Тулер, тільки теща походила з роду фон Гогенброде. А тепер же німці схибнулися на дворянстві і моляться на нього більше, ніж у 1910 році. Навіть люди, які вважаються розумними, наввипередки поспішають зав’язати знайомства з дворянами. Треба було б звернути увагу материного «Об’єднаного комітету» і на цей факт. Це справжній расизм. Навіть такий розумний чоловік, як мій дід, ніяк не може забути, що Шнірам ще в 1918 році мали дати дворянство, що це, «так би мовити», було вже записано в актах, але в найвирішальніший момент кайзер, який мав підписати відповідний декрет, чкурнув з Німеччини (певно, у нього в той час були інші турботи, якщо він їх коли взагалі мав). Цю історію про «майже-дворянство» Шнірів ще й досі, через півстоліття, розповідають при всякій нагоді: «Той декрет знайшли у папці його величності — завжди додає мій батько. Дивно, як це ніхто не поїхав у Доорн і не змусив кайзера підписати той документ. Я послав би туди верхового гінця, тоді справа принаймні була б вирішена в відповідному до неї стилі.

Я згадав, як Марі, коли я вже, бувало, лежав у ванні, розбирала чемодани; як вона стояла перед дзеркалом, скидала рукавички, пригладжувала волосся; як виймала з шафи плічка, вішала на них одяг і знову ховала в шафу — вони стиха скрипіли, ковзаючи по латунній жердині; потім черевики — тихе постукування підборів, шурхіт підошов; і звуки на скляній кришці нічного столика, де вона розставляла свої флакончики, тюбики й баночки: велику банку з кремом, вузенький флакончик з лаком для нігтів, пудреницю і, з чітким металевим стуком, патрончики з губною помадою.

Раптом я помітив, що, лежачи у ванні, почав плакати, і тут несподівано зробив відкриття у фізиці: мої сльози здалися мені холодними. Звичайно вони завжди здавалися мені гарячі, за останні місяці я не раз плакав гарячими сльозами, коли бував напідпитку. Я став думати про Генрієтту, про батька, згадав про навернутого в католицьку віру Лео і здивувався, що він так довго не дзвонить.