Очима клоуна

9

У Фредебойля теж довго ніхто не підходив до телефону; тривале тутукання в трубці нервувало мене, я уявив собі, що фрау Фредебойль уже спала, телефон розбудив її, потім вона знову заснула, дзвінок знову розбудив її, і я болісно переживав усі муки, яких завдав їй мій дзвінок по телефону. Хотів був уже покласти трубку, але переконав себе в тому, що мене змушує до цього нужда, й продовжував дзвонити. Самого Фредебойля я вирвав би з найміцнішого сну без будь-якого каяття: той суб’єкт не заслужив спокійного сну; він патологічно честолюбний, мабуть, завжди тримає руку на апараті — дзвонить сам або чекає виклику од різних чиновників міністерств, редакторів, комітетів, всіляких проводів та партійних органів. А дружину його я поважаю.

Коли Фредебойль привів її в те «коло», вона ще була ученицею старших класів школи, і я з болем спостерігав, як вона сиділа, широко розкривши свої чарівні очі, і слідкувала за богословсько-соціологічними дискусіями. По ній було видно, що дівчина охочіше потанцювала б або подивилась кінофільм. Зоммервільд, у якого тоді зібралося «коло», весь час запитував мене: «Вам, певно, жарко, Шнір?» — а я відповідав: «Ні, прелате», — хоча піт стікав струмками з мого чола на щоки. Кінець кінцем я вийшов на Зоммервільдів балкон, бо несила було стерпіти все те базікання. До речі, вона сама викликала ті нескінченні теревені, несподівано сказавши — між іншим, без будь-якого зв’язку з темою бесіди, власне, присвяченою величі й обмеженості провінціалізму, — що деякі речі, написані Бенном[11] на її думку, «просто чудові». В ту ж мить Фредебойль, нареченою якого вона вважалась, почервонів, як рак, бо Кінкель зміряв його одним із тих красномовних поглядів, котрими так славився: «Як, мовляв, ти й досі не навів її на розум?» І заходився сам наводити бідну дівчину на розум: обтісував і стругав, орудуючи фактами з історії культури Заходу, як рубанком. Від славної дівчини майже нічого не лишилось, стружки так і летіли з неї, і я злостився на боягуза Фредебойля, який не втручався, бо вони з Кінкелем заприсяглися проводити спільну ідеологічну лінію — я вже й забув яку — «праву» чи «ліву», в усякому разі, у них була одна лінія, і Кінкель вважав своїм моральним обов’язком «виправити» наречену Фредебойля. Зоммервільд теж і пальцем не ворухнув, хоча представляв протилежну лінію, не знаю вже, яку саме: якщо Кінкель і Фредебойль — «ліву», тоді Зоммервільд «праву», і навпаки. Марі теж трохи зблідла, але їй імпонує освіченість, — я так і не зміг відговорити її від цього. Освіченість Кінкеля імпонувала і майбутній фрау Фредебойль: вона майже з непристойними зітханнями сприймала багатослівні повчання Кінкеля, що бурею пронісся од самих древніх богословів аж до Брехта, і коли я, трохи освіжившись, повернувся з балкона, вони вже всі очманіли і пили крюшон. А все через оте бідне створіння, що назвало деякі твори Бенна «просто чудовими».

Тепер у неї вже двоє дітей од Фредебойля, хоч їй навряд чи сповнилось двадцять два роки, і, поки телефон деренчав у їхній квартирі, я уявив собі, як вона возиться з дитячими пляшечками, коробочками з тальком, пелюшками та мазями, цілком безпорадна й розгублена, і подумав про гори брудної дитячої білизни та немитий жирний посуд у кухні. Одного разу, стомившись від тих дискусій, я допомагав їй смажити грінки, робити бутерброди й варити каву — робота, про яку лиш можу сказати, що вона мені не така огидна, як деякі розмови.

Почулося досить боязке:

— Слухаю, хто вам потрібний?

І по її тону я зрозумів, що у неї в кухні, у ванній кімнаті і в спальні таке неймовірне безладдя, якого ще досі ніколи не було. На цей раз я не почув майже ніякого запаху, здається, вона тільки тримала в руці сигарету.

— Це Шнір, — сказав я і вже сподівався, що фрау Фредебойль, як звичайно у відповідь на мій дзвінок по телефону, радісно вигукне: «Ах, ви знову в Бонні... як це чудово!» — або щось подібне, але вона спантеличено мовчала і тільки згодом якось мляво сказала:

— Ах, приємно...

Я не знав, що мені й говорити. Раніше вона завжди питала: «Коли ж ви прийдете до нас і покажете нам щось новеньке?» А тут — жодного слова про це. Мені стало боляче — не за себе, а більше за неї, за себе мені було тільки незручно.

— Мої листи, — нарешті вимовив я через силу, — де листи, що я посилав Марі на вашу адресу?

— Тут лежать усі, — відповіла вона, — повернулись нерозпечатані.

— А на яку адресу ви їх пересилали?

— Не знаю, — сказала вона, — цим займався мій чоловік.

— Але ж на листах, що повернулись назад, ви могли бачити, яка адреса написана?

— Ви хочете допитати мене?

— О ні, — мовив я вже спокійніше, — ні-ні, я тільки досить скромно подумав, що, може, маю право знати, що сталося з моїми листами.

— ...Які ви, не питаючи нас, посилали на нашу адресу...

— Люба пані Фредебойль, — сказав я, — прошу вас, станьте знову людяною.

Вона тихо засміялась, але так, що я почув, проте нічого не відповіла.

— Я хочу сказати, що все ж є питання, в якому люди — нехай навіть з ідеологічних міркувань — стають людяними.

— То ви хочете сказати, що я досі ставилась до вас жорстоко?

— Так, — мовив я. І вона знов засміялась, майже беззвучно, але так, що я почув.

— Мене дуже засмутила вся ця історія, — зрештою мовила вона, — але більше я нічого сказати не можу. Ви страшенно розчарували нас усіх.

— Як клоун? — запитав я.

— І як клоун теж, — відповіла вона, — але не тільки.

— Вашого чоловіка, певно, немає вдома?

— Нема, — сказала вона, — він повернеться через кілька днів. Зараз виступає з передвиборними промовами в Ейфелі.

— Що? — здивовано гукнув я. Для мене це справді була новина. — Сподіваюся, хоч не за ХДС?[12]

— А чому б і не так, — відповіла вона таким тоном, що я зрозумів: вона б охоче зараз повісила трубку.

— Ну, гаразд, — мовив я, — чи не буде це для вас надто велика вимога, якщо я попрошу переслати мені листи?

— Куди?

— У Бонн — сюди, на мою боннську адресу.

— То ви у Бонні? — здивувалася фрау Фредебойль, і мені здалося, ніби вона стрималася, щоб не додати: «Боже мій!»

— До побачення, — сказав я, — і спасибі за таку людяність.

Я шкодував, що так роздратовано говорив з нею, але стримати себе вже не міг. Я пішов у кухню, дістав з холодильника коньяк і відпив великий ковток. Це не допомогло, я ковтнув ще раз — однак не полегшало на душі. Від фрау Фредебойль такого одкоша я ніколи не чекав. Можна було сподіватися довгої проповіді про шлюб, дорікань за моє ставлення до Марі: вона вміла так потішно, навіть логічно подати всю ту догматику, та здебільшого, коли я бував у Бонні й дзвонив їй, вона жартома запрошувала мене ще раз допомогти їй у кухні і в дитячій кімнаті. Певно, я помилився в ній, або ж фрау Фредебойль знову завагітніла й була не в доброму гуморі. У мене не стало духу подзвонити їй ще раз і по можливості вивідати, що з нею сталось. Вона завжди була така мила зі мною. Лишалась тільки одна вірогідна причина: мабуть, Фредебойль дав їй «недвозначну вказівку» відшити мене. Я вже не раз помічав, що жінки в своїй лояльності до чоловіків можуть доходити до безумства. Фрау Фредебойль, звичайно, надто молода, щоб зрозуміти, як боляче мене вразила її неприродна холодність, і я, безумовно, не міг сподіватися, ніби вона здатна збагнути, що Фредебойль мало чим відрізняється від безпринципних балакунів, які заради власної кар’єри ладні «відшити» й рідну бабусю, коли та стоятиме на їхньому шляху. Напевно, він просто сказав дружині: «Шніра забути» — і та забула мене. Вона корилася чоловікові у всьому, і поки він вважав, що я можу бути йому корисний, їй дозволялось, як велить серце, бути доброю до мене, а тепер вона мусила всупереч своїй вдачі ставитись до мене зневажливо. А може, я й помиляюся щодо них — можливо, вони чинять так, як велить сумління. Якщо Марі вже одружилася з Цюпфнером, тоді їм, певно, «гріх» виступати в ролі посередників між нею і мною, ну а що Цюпфнер належав до проводу католицької партії і міг знадобитися Фредебойлю, те їхньому сумлінню не суперечило. Адже вони вважали за необхідне діяти справедливо і чесно навіть тоді, коли це їм було вигідно. Фредебойль менше розчарував мене, ніж його дружина. Щодо нього я ніколи не мав ілюзій, і навіть той факт, що він тепер агітував за ХДС, не міг здивувати мене.

Пляшку з коньяком я остаточно сховав назад у холодильник.

Найліпше було обдзвонити зараз усіх католиків підряд, щоб покінчити з ними за одним заходом. Повертаючись із кухні в кімнату, я відчув якусь бадьорість і майже не шкутильгав.

Навіть гардероб та двері комірчини для служниці в передпокої були пофарбовані в іржавий колір.

Дзвінок до Кінкеля нічого доброго мені не обіцяв, проте я все ж набрав його номер. Він завжди удавав з себе палкого шанувальника мого мистецтва, а кожному, хто хоч трохи знає наше ремесло, відомо, що навіть од найменшої похвали якогось робітника сцени груди артиста мало не розпирає гордість. Мені хотілося порушити вечірній спокій християнина Кінкеля, а до того ж я сподівався вивідати в нього, де Марі. Він був главою їхнього «кола», колись вивчав теологію, та потім заради однієї красуні кинув той факультет і став юристом; тепер мав семеро дітей і вважався «одним з кращих наших фахівців у галузі соціальної політики». Можливо, так воно й було, тут я йому не суддя. Перш ніж познайомити нас, Марі дала мені прочитати його брошуру «Шлях до нового порядку»; прочитавши той трактат, що, до речі, сподобався мені, я уявляв собі Кінкеля високим, делікатним блондином, та коли потім уперше побачив його — товстого, присадкуватого, з чорним густим волоссям чоловіка, від якого аж пашіло здоров’ям, — не міг повірити, що це він. Можливо, я так причіпливо ставлюся до нього лише тому, що він виглядав не таким, яким я собі його уявляв. А старий Деркум завжди, бувало, коли Марі починала захоплюватись Кінкєлем, говорив про «кінкель-коктейлі», що являють собою мішанину з різних непостійних складових частин: Маркса з Гардіні або Блуа з Толстим.

Коли нас вперше запросили до нього в дім, ми зразу ж потрапили в незручне становище. Прийшли ми надто рано, в глибині квартири Кінкелеві діти голосно сперечалися про те, кому прибирати стіл після вечері, вони сичали одне на одного, а дорослі, вгамовуючи їх, теж шипіли. Потім вийшов Кінкель, він ще дожовував вечерю і судорожною усмішкою намагався приховати роздратування нашим раннім приходом. За ним вийшов і Зоммервільд — той не жував, а тільки оскірився, потираючи руки. В задніх кімнатах діти злісно завищали, і це так неприємно контрастувало з усмішками Кінкеля та Зоммервільда; далі ми почули, як там заляскали ляпаси, хтось грюкнув дверима, і, коли вони зачинилися, гвалт здійнявся ще більший. Я сидів поряд з Марі і, остаточно виведений з рівноваги дисгармонією подій у вітальні і в глибині квартири, палив сигарету за сигаретою, тоді як Зоммервільд розважав Марі розмовою, не знімаючи з обличчя своєї маски з «великодушною всепрощаючою усмішкою». Тоді ми вперше повернулися в Бонн після нашої втечі. Марі була бліда від хвилювання, а також від благоговіння й гордості, і я цілком розумів її. Вона так хотіла «примиритися з церквою», і Зоммервільд був такий ласкавий з нею, а він же і Кінкель належали до людей, на яких вона дивилася з глибокою пошаною. Вона відрекомендувала мене Зоммервільду, і коли ми знову сіли, Зоммервільд запитав:

— Ви часом не рідня тим Шнірам з буровугільної компанії?

Мене це роздратувало. Йому було добре відомо, з якого я роду. Мало не кожна дитина в Бонні знала, що Марі Деркум чкурнула з синком буровутільного Шніра — «перед самими іспитами на атестат зрілості, а була ж така побожна...». Тому я нічого не відповів Зоммервільду, а він засміявся і сказав:

— З вашим шановним дідом я часом їжджу на полювання, а з вашим достойним батьком час від часу стрічаюся за грою в скат у Німецькому клубі.

І це мене дратувало. Не міг же він бути таким дурним, щоб подумати, ніби мені імпонує те базікання про полювання та Німецький клуб, і не схоже було, щоб він абищо плів од збентеження. Зрештою я розкрив рота й сказав:

— На полюванні? А я досі гадав, що католицькому духовенству полювання заборонено.

Запала гнітюча мовчанка, Марі зашарілася, спантеличений Кінкель забігав по кімнаті, шукаючи штопор; його дружина саме ввійшла до вітальні і так розгубилася, що висипала солоний мигдаль на ту ж скляну тарілку, де вже лежали оливки. Навіть Зоммервільд почервонів, а йому це вже зовсім не до лиця, бо пика в нього і так досить червона. Він відповів стиха, проте помітно ображено:

— Як для протестанта — ви добре поінформовані.

А я йому:

— Я не протестант, однак цікавлюсь деякими речами тому, що ними цікавиться Марі.

І поки Кінкель наливав нам усім вино, Зоммервільд сказав:

— Звичайно, є правила, пане Шнір, але є й винятки з них. Я походжу з роду, в якому фах старшого лісничого був спадковим.

Коли б він сказав «фах лісничого», це було б ясно і зрозуміло, але він наголосив «старшого лісничого», і це мене знову розізлило, проте я нічого не сказав, тільки зневажливо скривився. І тут вони почали перемовлятися самими лише очима. Фрау Кінкель глипнула на Зоммервільда, ніби кажучи: «Облиште його, воно ж іще надто молоде та зелене». А Зоммервільд відповів їй теж очима: «Так, молодий і досить таки не вихований». І Кінкель теж, наливаючи мені вино останньому, очима сказав мені: «О боже, який же ви ще молодий!..» А вголос звернувся до Марі:

— Як поживає ваш батько? Все такий же?

Бідолашна Марі сиділа така бліда й розгублена, що тільки й змогла мовчки кивнути головою. А Зоммервільд докинув:

— Я не можу уявити собі нашого древнього, доброго й благочестивого міста без старого Деркума.

Це мене знову роздратувало, бо старий Деркум розповідав мені, як Зоммервільд намагався відговорити учнів католицьких шкіл купувати в нього цукерки та олівці. Я сказав:

— Без старого Деркума наше древнє, добре й благочестиве місто стало б ще огиднішим, він принаймні хоч не лицемір.

Кінкель здивовано глянув на мене, підняв свій бокал і мовив:

— Дякую, пане Шнір, ви підказали мені прекрасний тост: давайте вип’ємо за здоров’я Мартіна Деркума.

Я погодився:

— Так, за його здоров’я я вип’ю з задоволенням.

І фрау Кінкель знову запряла очима, ніби кажучи своєму чоловікові: «Та він не тільки молодий і невихований, а ще й зухвалий».

Я й досі не розумію, чому Кінкель, потім згадуючи «той перший вечір з вами», завжди називав його найприємнішим. Невдовзі по тому прийшли Фредебойль з нареченою, Моніка Сільвс і фон Северн, про якого ще до його приходу говорили, що він «хоч і прийняв католицтво, але й досі близький до соціал-демократів», і це, очевидно, вважалось нечуваною сенсацією. І Фредебойля я побачив того вечора вперше, і з ним вийшло в мене так, як майже з усіма іншими: хоч я їм здався й симпатичним, усі вони, незважаючи на це, були мені не симпатичні, окрім нареченої Фредебойля та Моніки Сільвс; а про фон Северна не можу сказати ні того, ні другого. Той виявився нудним типом, який, здавалося, твердо й остаточно вирішив заспокоїтись на сенсаційній славі навернутого в католицьку віру члена СДП. Він усміхався, був люб’язний, а його трохи витрішкуваті очі весь час ніби говорили: «Дивіться на мене, ось я який!» Мені він не здався неприємним. Фредебойль був незвичайно привітний зі мною, цілих три чверті години говорив про Беккета та Іонеско, тараторив безупинно про всілякі дурниці, насмикані з різних джерел, а коли я з дурного розуму признався, що читав Беккета, його випещене красиве обличчя з незвичайно широким ротом просто засяяло прихильністю; все, що б він не говорив, здавалося мені знайомим, наче я вже десь читав про це. Кінкель захоплено усміхався до нього, а Зоммервільд, пишаючись, озирався навколо, ніби говорив очима: «А що — ми, католики, теж люди земні».

Все те було до молитви. Дружина Кінкеля перша згадала:

— По-моєму, Оділо, можна б уже й помолитись. Геріберт, мабуть, сьогодні не прийде.

При цьому всі вони глянули на Марі, потім надто поспішно одвели погляди, але я так і не збагнув, чому знову запала така неприємна мовчанка, — тільки пізніше в ганноверському готелі я випадково почув, що Герібертом звати Цюпфнера. Він таки прийшов пізніше, після молитви, коли вже почалась бесіда на тему вечора, і мені сподобалось, як Марі зразу ж при його появі встала й підійшла до нього, глянула йому в очі й безпорадно знизала плечима, а Цюпфнер привітався з усіма й, усміхнувшись, сів поряд зі мною. Потім Зоммервільд розповів історію католицького письменника, який довгий час жив з розлученою жінкою, а коли одружився з нею, один з високих прелатів церкви сказав йому: «Мій любий Безевіц, невже ви не могли так і далі жити в гріховному зв’язку?» Всі нестримно реготали з цієї пригоди, особливо фрау Кінкель, яка в своєму сміхові доходила до непристойності. Не сміявся тільки Цюпфнер і тим сподобався мені. Марі теж не сміялась. Напевно, Зоммервільд розповів оту історію, аби показати мені, яка великодушна, людяна, дотепна й баготогранна католицька церква; про те, що і я з Марі жив, так би мовити, в гріховному зв’язку, в ту мить вони, мабуть, не думали. А я розповів їм випадок з одним робітником на прізвище Фрелінген, що жив поблизу нас. Він теж проживав разом з однією розлученою жінкою в своєму будиночку і навіть утримував троє її дітей. Та одного дня до Фрелінгена прийшов пастор і з серйозним виразом обличчя та з погрозами поставив вимогу «покінчити з цим аморальним неподобством», і Фрелінген, людина побожна, справді прогнав ту вродливу жінку з її трьома дітьми. Я розповів і про те, як та жінка потім стала повією, аби прогодувати дітей, а Фрелінген запиячив, бо він же її щиро любив. Знову запала неприємна мовчанка, як і завжди після моїх реплік, та тут Зоммервільд засміявся і сказав:

— Але, пане Шнір, не будете ж ви порівнювати ці два випадки!

— А чому ні? — здивувався я.

— Ви так говорите лише тому, що не знаєте, хто такий Безевіц, — роздратовано відповів він. — Це один з найвитонченіших авторів, якого по праву можна назвати християнином.

Я теж розсердився і сказав:

— А ви знаєте, якою благородною людиною був Фрелінген і який він справжній християнин, хоча й робітник?

Зоммервільд лиш поглянув на мене й, похитавши головою, безпорадно розвів руками. Виникла пауза, було чутно лиш, як покашлювала Моніка Сільвс, але там, де в товаристві присутній Фредебойль, господар може не боятися пауз у бесіді. Той одразу ж скористався мовчанкою й, завернувши розмову до теми вечора, години півтори говорив про відносність поняття «бідність», аж доки Кінкелю не вдалося вибрати зручний момент і розповісти отой анекдот про чоловіка, який, одержуючи від п’ятисот марок до трьох тисяч на місяць, терпів голу нужду. Тоді Цюпфнер і попросив у мене сигарету, щоб за димом заховати краску сорому.

У мене, як і в Марі, був гнітючий настрій, коли ми останнім поїздом поверталися в Кельн. Ми ледве нашкребли грошей на ту поїздку, бо Марі так хотілося прийняти запрошення. Нам і фізично було нудно: ми надто мало їли, а випили більше, ніж звикли. Дорога назад здалася безконечною, а коли ми вийшли з вагона на Західному вокзалі в Кельні, довелося ще пішки йти додому — на трамвай грошей не лишилось.

У Кінкелів зразу підійшли до телефону.

— Альфред Кінкель слухає, — почувся самовпевнений юнацький голос.

— Це Шнір, — мовив я. — Чи можна побалакати з вашим батьком?

— Шнір-теолог чи Шнір-клоун?

— Клоун, — відповів я.

— Ах, це ви, — сказав він, — сподіваюсь, ви не надто близько взяли до серця всю цю історію?

— Близько до серця? — стомлено повторив я. — А що я маю не надто близько брати до серця?

— Як? — здивувався він. — Хіба ви не читали газети?

— Якої? — спитав я.

— «Голос Бонна», — відповів він.

— Що там — зганили мене? — поцікавився я.

— Куди там, — сказав він, — по-моєму, це скорше некролог. Хочете, я принесу газету й прочитаю вам?

— Ні, спасибі, — мовив я. В голосі юнака звучав справжній садизм.

— Але вам слід проглянути статтю, — наполягав він, — це послужить вам наукою.

Боже мій, та в нього ще й амбіція педагога.

— А хто ж то написав? — поцікавився я.

— Якийсь Костерт, підписався як «наш кореспондент по Рурській області». Блискуче написано, але досить підло.

— Ну звичайно, — зауважив я, — адже він християнин.

— А ви хіба ні?

— Ні, — сказав я. — А вашого батька що ж — немає вдома?

— Він не велів турбувати його, але для вас я охоче потурбую.

Це був перший випадок у моєму житті, коли садизм пішов мені на користь.

— Спасибі, — мовив я.

Я чув, як він поклав трубку на столик, пройшов через кімнату, і тут я знову почув з глибини квартири те знайоме злісне шипіння. Здавалося, ціла родина гадюк пересварилась між собою: дві гадюки чоловічого роду і одна жіночого. Мені завжди неприємно ставати свідком сцени, не призначеної для мого зору чи слуху, а містична властивість відчувати по телефону запахи ні в якому разі не Дає мені радості, скорше вона гнітить мене. З квартири Кінкеля тхнуло таким густим м’ясним бульйоном, ніби там зварили цілого вола. Шипіння в глибині квартири здавалось таким небезпечним, наче син збирався задушити батька або мати — сина. Все це нагадало мені Лаокоона, а що шипіння і лайка (до мене долинали навіть виляски рукопашної сутички, вигуки: «Ах ти, бидло!», «Паршива свиня!») були в квартирі людини, яку називали «сірим кардиналом німецького католицизму», мене аж ніяк не звеселило. Згадав я і того жалюгідного Костерта з Бохума, який, напевне, ще вчора ввечері повис на телефоні, щоб передати свою мазню в редакцію, і все ж сьогодні вранці, мов той побитий пес, шкрябав у мої двері й прикидався «братом во Христі».

Очевидно, Кінкель буквально упирався ногами й руками, щоб не підходити до апарата, а дружина його — я поступово став розпізнавати характер усіх їхніх звуків і рухів — ще запальніше протестувала проти розмови зі мною, тоді як син відмовлявся сказати мені, що він, мовляв, помилився і батька вдома немає. Раптом запала цілковита тиша, така тиша, як буває, коли хтось уже стікає кров’ю; і то була справді тиша смертельної поразки. Згодом я почув, як хтось човгає ногами, почув, як узяли зі столу трубку, і вже думав, що її зараз покладуть на апарат. Я ще точно пам’ятав, де у Кінкеля стоїть телефон: якраз під однією з трьох мадонн у стилі барокко, яку Кінкель завжди вважав найменш цінною. Мені навіть хотілося, щоб він поклав трубку. Стало шкода його: певно, для нього зараз було справжнью мукою говорити зі мною, а сам я вже нічого приємного не ждав від цієї розмови — ні грошей, ні доброї поради. Якби він задихався, подавши голос, може б, моя жалість до нього переважила, але голос Кінкеля пролунав так само гучно та бадьоро, як і завжди. Одного разу хтось порівняв голос його з цілим взводом сурмачів.

— Алло, Шнір, — наче громом оглушило мене, — як прекрасно, що ви подзвонили мені!

— Алло, докторе, — сказав я, — я потрапив у скрутне становище.

Єдине, в чому, він міг вбачати злу іронію, було слово «доктор», бо Кінкель, як і мій татусь, був новоспеченим доктором гоноріс кауза.

— Шнір, — сказав він, — невже ми такі чужі один одному, що ви змушені звертатись до мене як до пана доктора?

— А я навіть не уявляю, наскільки ми близькі чи далекі один одному, — відповів я.

Він зареготав особливо гучно — сповненим життєвої сили, щирим веселим католицьким сміхом «у стилі барокко».

— Мої симпатії до вас лишились незмінними.

Мені важко було вірити в це. Очевидно, в його очах я впав так низько, що не варт уже й штовхати мене в прірву.

— Ви просто переживаєте кризу, не більше, — сказав він. — Ви молодий, візьміть себе в руки, і все влаштується.

«Взяти себе в руки» — це нагадувало мені ПП-9 нашої Анни.

— Про що ви говорите? — лагідним голосом запитав я.

— А про що ж я ще можу говорити, — мовив він, — звичайно, про ваше мистецтво, про вашу кар’єру.

— Але ж я маю на увазі зовсім інше, — пояснив я. — Як ви знаєте, я принципово не говорю про мистецтво, а про кар’єру і поготів. Я маю на увазі... я хочу... я шукаю Марі, — нарешті спромігся вимовити я.

У нього вихопився якийсь невизначений звук, що нагадував хрюкання й відрижку водночас. З глибини кімнати до моїх вух долинуло стихаюче шипіння, потім я почув, як Кінкель поклав на стіл трубку, взяв її знову, і тепер уже голос його став тихішим, приглушеним, у нього в роті стирчала сигара.

— Шнір, — мовив він, — облиште минуле й забудьте про нього. Ваше сучасне — це мистецтво.

— Забути? — спитав я. — А ви спробуйте собі уявити, що ваша дружина раптом перейшла до іншого.

Він помовчав якусь мить, ніби говорячи: «Хай би собі йшла», потім сказав, посмоктуючи сигару:

— Вона не була вашою дружиною, і ви з нею не мали семеро дітей.

— Он як! — здивувався я. — Значить, вона не була мені дружиною?

— Ах, оцей анархічний романтизм, — вигукнув він. — Та будьте ж чоловіком!

— От прокляття, — вихопилось у мене, — саме тому я зараз і страждаю, що належу до чоловічого роду. А семеро дітей ще встигнуть народитись — адже Марі всього лише двадцять п’ять років.

— Під словом «чоловік» я розумію людину, яка вміє примиритись, — пояснив він.

— Це для мене звучить надто по-християнськи, — закинув я.

— Боже мій, чи не збираєтесь ви мене просвітити, що значить по-християнськи?

— Авжеж, — мовив я, — наскільки мені відомо, з погляду католиків, чоловік і жінка взаємно дарують одне одному таїнство причастя.

— Звичайно, — погодився він.

— А коли вони одне одному не дарують цього таїнства, то, значить, шлюб не дійсний — нехай вони хоч тричі зареєструються в мерії та повінчаються в церкві.

— Гм, — спантеличено буркнув він.

— Послухайте, докторе, — попросив я, — чи вам не важко було б вийняти сигару з рота? А то виходить так, ніби ми з вами говоримо про курс акцій на біржі. Ваше цмокання нервує мене.

— Ну, от іще, — пробурмотів він, проте вийняв сигару з рота. — А взагалі запам’ятайте собі: що б ви не думали про все це — ваша особиста справа. Фрейлейн Деркум, як видно, думає про це інакше і робить так, як їй велить сумління. І робить правильно — тільки й можу вам сказати.

— Чому ж тоді ніхто з вас, нудотних католиків, не хоче сказати, де вона? Ви ховаєте її від мене.

— Не виставляйте себе на посміх, Шнір, — зауважив він. — Це ж не середні віки.

— І дуже шкода, — сказав я. — Коли б ми жили в середньовіччі, Марі могла бути моєю коханкою, і ніхто б не чіплявся весь час до її сумління. Ну, та вона однак повернеться до мене.

— Я на вашому місці, Шнір, не був би таким упевненим, — порадив Кінкель. — Ваше лихо в тому, що ви, певно, нездатні сприймати метафізичні поняття.

— Поки Марі турбувалась про спасіння моєї душі, з нею було все гаразд, але ви втовкмачили їй, що вона мусить турбуватись про спасіння своєї власної душі, і тепер вийшло так, що я, хоч і нездатний сприймати метафізичні поняття, змушений турбуватися про спасіння душі Марі. Якщо вона зійдеться з Цюпфнером, тоді стане справжньою грішницею. Тут я дещо кумекаю в вашій метафізиці: якщо Марі це зробить, то, значить, піде по шляху зради й розпусти, а ваш прелат Зоммервільд у всьому цьому відіграє роль звідника.

Кінкель таки видавив з себе сміх, хоча вже й не такий гучний.

— Все це звучить досить смішно, особливо коли взяти до уваги, що Геріберт, так би мовити, є визнаним світським главою німецького католицизму, а прелат Зоммервільд, так би мовити, його духовним главою.

— А ви — його совістю, — гнівно докинув я, — і добре знаєте, що я сказав правду.

Він засопів у трубку, стоячи там у себе, на Венусберзі, під найменш цінною з своїх мадонн.

— Ви такий молодий, що я не знаю, як вам і відповісти, просто заздрю вашій молодості.

— Облиште це, докторе, — сказав я, — не бентежтесь і не заздріть мені. Якщо Марі не повернеться до мене, я візьму та й уб’ю вашого премилого прелата. Просто піду та й уб’ю, — додав я, — мені вже більше нічого втрачати.

Кінкель нічого не відповів, тільки знову взяв у рот сигару.

— Я знаю, — напосідав я, — знаю, що зараз ваше сумління гарячково шукає виходу. Якби я вбив Цюпфнера, вам це було б на руку: він вас терпіти не може і надто «правий» для вас, а от Зоммервільд — той ваша міцна опора в Римі, де про вас — до речі, на мою скромну думку, цілком несправедливо — іде слава як про радикального «лівого».

— Облиште, нарешті, свої дурниці, Шнір. Що це сьогодні з вами?

— Католики нервують мене, — відповів я, — бо надто нечесно грають.

— А протестанти? — запитав він сміючись.

— Від їхнього копирсання у власній совісті мене просто нудить.

— А як атеїсти? — Він ще й досі сміявся.

— Нудно мені з ними, бо вони тільки й говорять, що про бога.

— А хто ж, власне, ви самі?

— Я клоун, — відповів я, — і в даний момент кращий, ніж про мене йде слава. На світі є одна істота католицького віросповідання, яка мені конче потрібна, — Марі, але саме її ви відняли у мене.

Дурниці, Шнір, — сказав він, — викиньте з голови свою теорію викрадання. Ми живемо в двадцятому сторіччі.

— В тім-то й річ, — мовив я. — В тринадцятому я був би милим блазнем десь при дворі, і навіть кардиналам не було б ніякого діла до того, одружений я з нею чи ні. А тепер всякий католик шарпає її бідолашну совісте штовхає її на шлях розпусти і зради лише через якийсь там безглуздий клаптик паперу. В тринадцятому сторіччі вас би, докторе, за ваших мадонн відлучили б від церкви. Вам добре відомо, що їх поцупили з баварських та тірольських церков, а ви й без мене знаєте, що пограбування церкви ще і в наші часи вважається досить тяжким злочином.

— Послухайте, Шнір, — не витримав він, — невже ви прагнете образити мене особисто? Цього я од вас не чекав.

— Ви ось уже кілька років втручаєтесь у мої особисті справи, а коли я мимохідь роблю вам маленьке зауваження і прямо в вічі говорю правду, ви шаленієте. Ну, стривайте, ось тільки знову трохи розбагатію, то найму приватного детектива, хай розвідає, звідки походять ваші мадонни.

Кінкель уже не сміявся, тільки покашляв, і я відчув, Що він і досі не збагнув, кажу я це серйозно чи жартую.

— Ну, кладіть трубку, Кінкель, — сказав я, — інакше я зараз іще почну про прожитковий мінімум. Бажаю вам і вашому сумлінню спокійного сну.

Проте він так і не зрозумів, що я говорю серйозно, тому я перший поклав трубку.