Очима клоуна

15

Я відрізняв цей звук від інших, але не знав, яке відношення він має до мене, чув його часто, але ще ніколи не мав потреби реагувати на нього. У нас вдома на дзвінок біля входу реагували служниці, в крамниці Деркума я часто чув той дзвінок, але ніколи не йшов відчиняти Двері. В Кельні ми жили в пансіоні, в готельних номерах можна почути лише телефонні дзвінки. І цей дзвінок — чув, але не сприймав його. Він був мені чужий, я чув його в цій квартирі всього двічі: коли якось розсильний приніс молоко і, вдруге, коли Цюпфнер прислав Марі чайні троянди. Коли принесли троянди, я саме лежав у ліжку, Марі ввійшла до спальні й показала мені квіти, з насолодою вдихаючи їх аромат, і тут сталося прикре непорозуміння, бо я подумав, що букет призначався мені. Часом бувало, що мої шанувальниці присилали квіти в готель. Я сказав Марі:

— Прекрасні троянди, залиш їх собі.

А вона глянула на мене й відповіла:

— Та їх же мені й прислали.

Я почервонів. Мені стало соромно, до того ж я згадав, що ніколи досі не посилав Марі квітів. Звичайно, я віддавав їй усі квіти, що їх підносили мені на сцену глядачі, а от спеціально для неї — не купував ніколи, щоправда, за букети, які мені підносили на сцену, здебільшого я мусив платити сам.

— Від кого ж ці квіти? — запитав я.

— Од Цюпфнера, — відповіла Марі.

— Достобіса... — вихопилось у мене. — Навіщо ж це? — В ту мить я пригадав, як вони колись трималися за руки.

Марі почервоніла і сказала:

— А чому він не може посилати мені квітів?

— Питання слід поставити інакше, — мовив я. — Чому він має посилати тобі квіти?

— Ми знайомі вже давно, — сказала Марі, — і, може, він так шанує мене...

— Гаразд, — погодився я, — хай собі шанує, але посилати стільки дорогих квітів — це вже настирливість. По-моєму, навіть непристойність.

Марі образилась і вийшла зі спальні.

Коли прийшов той хлопець із молочної крамниці, ми сиділи у вітальні, Марі вийшла, одчинила двері й розплатилася за молоко. Гості до нас у цю квартиру приходили тільки раз: то був Лео ще до навернення в католицьку віру, але він не дзвонив — він прийшов разом з Марі.

Дзвоник дзвенів якось незвичайно: і нерішуче, наче боязливо, і вперто водночас. Я страшенно перелякався: а що, коли це Моніка — може, Зоммервільд прислав її до мене під якимсь приводом? Мене зразу ж охопив нібелунгівський комплекс. Я вискочив у мокрих пантофлях в передпокій і не міг одразу знайти кнопку, на яку слід було натиснути. Шукаючи її, я згадав, що у Моніки ж є ключ од моєї квартири. Нарешті намацав кнопку, натиснув на неї і почув знизу такий шум, наче в шибку забилася бджола. Я вийшов на площадку і став біля дверцят ліфта. Спалахнув червоний сигнал «зайнято», потім вогник освітив одиницю, перескочив на двійку, я схвильовано слідкував за цифрами поверхів і раптом помітив, що поряд зі мною стоїть іще хтось. Я злякано обернувся: гарненька жінка, білява, не дуже худа, з милими світло-сірими очима. Капелюшок у неї, як на мій смак, був занадто червоний. Я усміхнувся, вона теж усміхнулась і сказала:

— Ви, певно, пан Шнір? Моє прізвище Гребзель, я ваша сусідка. Рада, що нарешті побачила, який ви.

— Я теж радий, — відповів я, і це була правда. Незважаючи на той червоний капелюшок, фрау Гребзель справляла приємне враження. Я побачив у неї під рукою примірник газети «Голос Бонна», а вона, помітивши мій погляд, почервоніла і сказала:

— Не звертайте уваги на все це...

— Я тому собаці наб’ю пику, — сказав я. — Коли б ви знали, який то жалюгідний і лицемірний тип, та ще й одурив мене на цілу пляшку шнапсу.

Вона засміялась.

— І чоловік мій, і я — ми були б дуже раді зав’язати з вами добросусідські стосунки, — мовила вона. — Ви довго тут пробудете?

— Та довгенько, — відповів я, — якщо дозволите, я подзвоню вам... У вас теж усе іржавого кольору?

— Ну звичайно! — відповіла вона. — Іржавим кольором позначений увесь шостий поверх.

На третьому поверсі ліфт затримався трохи довше, потім червоне світло спалахнуло на четвірці, на п’ятірці... Я розчинив дверцята і здивовано відступив на крок назад: з ліфта вийшов мій батько... Він потримав дверцята для фрау Гребзель, потім повернувся до мене.

— Боже мій! — вихопилось у мене. — Батьку!..

Досі я ніколи не звав його батьком, а завжди тільки татом.

— Гансе... — пробурмотів він і зробив незграбну спробу обняти мене.

Я пішов поперед нього до квартири, взяв у нього капелюх і пальто, розчинив двері до вітальні й жестом запросив його сісти на диван. Але він не поспішав сідати.

Обидва ми були збентежені. Мабуть, збентеження — єдина форма порозуміння між батьками та дітьми. Певно, моє звертання — «Батьку!» — прозвучало надто патетично й посилило неминуче при такій зустрічі збентеження. Нарешті батько сів у одне з крісел іржавого кольору й, окинувши поглядом мою постать у забризканих кавою пантофлях, мокрих шкарпетках, надто довгому та ще й вогненно-рудому халаті, несхвально похитав головою. Батько мій — чоловік невисокого росту, з тонкими рисами обличчя і так уміло грає роль шляхетної людини, що працівники телебачення прямо б’ються за нього, коли треба організувати якусь публічну дискусію з економічних питань. До того ж, він ніби випромінює доброту та мудрість і вже набув такої слави в ролі телезірки, якої ніколи б не досяг просто «буровугільний Шнір». Він не терпить і натяку на грубість. Поглянеш на нього — і здається, ніби він мусить палити сигари, і не товсті, а тоненькі, елегантні, а те, що він, майже сімдесятилітній капіталіст, палить сигарети, справляє несподіване враження молодої, цілком сучасної людини. Зрозуміло, чому його виставляють на всіх дискусіях, де мова йде про гроші. На вигляд він не лише випромінює доброту, а й справді добра людина. Я простягнув йому пачку з сигаретами, дав припалити, і коли при цьому схилявся до нього, він сказав:

— Про клоунів я, звичайно, знаю мало, та все ж маю про них деяку уяву. А от що вони купаються в каві — для мене новина. — Часом він буває дуже дотепний.

— Я не купався в каві, батьку. Я лиш хотів заварити собі каву, а вийшла така халепа... — Це була остання зручна нагода знову назвати його татом, але цього я вчасно не збагнув. — Може, ти вип’єш чого-небудь?

Він осміхнувся, недовірливо глянув на мене й запитав:

— А що в тебе є — у твоїй господі?

Я вийшов у кухню. В холодильнику був коньяк, там же стояло кілька пляшок мінеральної води, лимонаду та пляшка червоного вина. Я взяв усього по пляшці, приніс у вітальню й розставив рядочком на столі перед батьком. Він вийняв з кишені окуляри й почав розглядати етикетки. А далі, похитавши головою, спершу відсунув пляшку з коньяком. Я знав, що він любить коньяк, і ображено сказав:

— Але ж це, здається, хороша марка...

— Марка то прекрасна, — мовив він, — але і найкращий коньяк можна зіпсувати, переохолодивши його.

— Боже мій, — знітився я, — хіба коньяк не ставлять У холодильник?

Він глянув на мене поверх окулярів так, наче мене тільки-но викрили в усіх содомських гріхах. Крім усього іншого, мій батько по-своєму естет, він міг щоранку по три й чотири рази відсилати грінки назад у кухню, поки Анна підсмажить їх на його смак; ця мовчазна боротьба повторяється кожного дня, бо Анна так чи інакше дивиться на грінки, як на «англосаксонське недоумство».

— Коньяк у холодильник... — презирливо мовив батько. — Ти справді не знав цього... чи тільки придурюєшся? Ти ж бо любиш напускати туману.

— Не знав, — признався я. Він допитливо глянув мені в очі й осміхнувся — видно, повірив.

— А втім, я стільки грошей витратив на твоє виховання, — сказав він.

Це мало прозвучати іронічно, саме так, як і має говорити майже сімдесятирічний батько зі своїм цілком дорослим сином, проте іронія не вдалася йому, вона примерзла до слова «гроші». Так само похитуючи головою, він забракував лимонад та червоне вино і нарешті сказав:

— За цих обставин мінеральна вода мені здається найвірнішим напоєм.

Я дістав із серванта дві склянки й відкупорив пляшку мінеральної води. Здається, я хоч це зробив правильно. Спостерігаючи мою роботу, батько доброзичливо кивав головою.

— Ти нічого не матимеш проти, коли я так і лишуся в цьому халаті? — запитав я.

— Матиму, — сказав він, — це нервує мене. Будь ласка, одягнися пристойніше. Твій затрапезний вигляд і цей... цей запах кави надають ситуації не властивого їй комізму. Я маю поговорити з тобою серйозно. А крім того — вибач мене за мою одвертість, — я, як ти, певно, ще не забув, взагалі не можу терпіти будь-яких проявів розхлябаності.

— Це не розхлябаність, — заперечив я, — а тільки мій зовнішній вигляд під час розрядки...

— Я не можу сказати, як часто ти за своє життя справді слухався мене, — мовив він, — тепер ти не зобов’язаний коритись мені. Я тільки прошу тебе: зроби таку ласку.

Це мене здивувало. Раніше батько був скорше боязливий, майже завжди мовчазний. На виступах перед телеоб’єктивом він навчився дискутувати й доводити свою правоту з «непереборною чарівністю». Я був надто стомлений, щоб протистояти його чарівності.

Я пішов у ванну кімнату, скинув змочені кавою шкарпетки, витер насухо ноги, надів сорочку, штани та куртку, заскочив босоніж у кухню, вигріб на тарілку підігріту квасолю, випустив прямо на неї зверху рідко зварені яйця, вишкрябав ложкою рештки білка з шкаралупи, взяв скибку хліба, ложку і зайшов знову до вітальні. Батько поглянув на мою тарілку з такою міною, в якій досить уміло поєднались і подив, і огида.

— Вибач, — сказав я, — я сьогодні з дев’ятої години ранку ще нічого не їв, а ти, гадаю, не матимеш ніякої втіхи, якщо я непритомний упаду до твоїх ніг.

Він силувано засміявся, покрутив головою і, зітхнувши, сказав:

— Ну, гаразд, але, знаєш, їсти самий яєчний білок просто шкідливо.

— А я потім ще з’їм яблуко, — пояснив я. Далі змішав квасолю з яйцем, одкусив хліба і запхнув у рот повну ложку приготованої мною каші, яка дуже смакувала мені.

— Ти принаймні додав би туди томатного соку, — порадив батько.

— У мене його немає, — відповів я. Їв я квапливо, і неминучі при тому звуки, як видно, дратували батька. Він намагався приховати почуття огиди, але це йому не вдавалось. Нарешті я підвівся, пішов у кухню і став доїдати свою страву стоячи біля холодильника; їв і дивився на себе в дзеркало, що висіло над холодильником. Останні тижні я занедбав навіть найнеобхідніше тренування — тренування обличчя. У клоуна, який досягає найбільшого ефекту непорушним обличчям, воно має бути дуже рухливим. Раніше я перед початком тренування, перш ніж прибрати виразу сторонньої для мене людини, показував собі язика — щоб таким чином якнайбільше наблизитись до самого себе. Потім я облишив той метод і без будь-яких трюків пильно вдивлявся в своє обличчя, по півгодини щодня, аж поки кінець кінцем переставав існувати для себе; а що я не схильний милуватися самим собою, то часто здавалось, наче я ось-ось дійду до божевілля. Я просто забував, що те відображення в дзеркалі — я сам, і, скінчивши тренування, повертав дзеркало до стіни; а потім, коли мені протягом дня доводилось мимохідь позирнути в нього, я лякався: там, у дзеркалі над туалетним столиком, стояв чужий чоловік, про якого я не міг сказати, серйозний він чи комічний, — якийсь довгоносий, білий привид... Я стрімголов тікав од нього до Марі, щоб побачити себе в її очах. Відтоді як вона пішла від мене, я більше не можу тренувати свого обличчя — боюся збожеволіти. Після тренування я завжди, бувало, підходив якомога ближче до Марі, аж поки побачу себе в її очах — крихітне зображення, трохи спотворене, а все ж можна розпізнати, що то я, хоч я був такий самий, якого лякався перед дзеркалом. Як пояснити Цонереру, що без Марі я не можу більше тренуватись перед дзеркалом? Спостерігати себе в дзеркалі під час їжі було не страшно, а тільки сумно. Я міг зосередити увагу на ложці, міг розгледіти кожну квасолину, шматочки білка й жовтка між ними, дивитись на скибку хліба, що зменшувалась на моїх очах. Дзеркало свідчило про існування таких зворушливо-реальних речей, як спорожніла тарілка, скибка хліба, що зменшувалась весь час, трохи замазаний їжею рот, який я витираю рукавом куртки. Це не було тренування. Зі мною не було людини, яка б повернула мене з дзеркала.

Я, не поспішаючи, зайшов знову до вітальні.

— Надто швидко, — зауважив батько, — дуже квапливо ти їси. Сідай же нарешті. Ти нічого не п’єш?

— Ні, — відповів я. — Хотів було зварити собі кави, але ж це мені не вдалося.

— Може, давай я тобі зварю? — запропонував він.

— А ти хіба вмієш? — поцікавився я.

— Про мене йде слава як про майстра варити каву, — сказав він.

— Та не треба, — сказав я. — Зап’ю ось мінеральною водою, це не має значення.

— Але ж я це роблю з задоволенням, — не відступав батько.

— Не треба, — сказав я, — дякую. Там, у кухні, жахливе безладдя: величезна калюжа кави, відкриті бляшанки, на підлозі валяється яєчна шкаралупа...

— Ну, гаразд, — погодився він, — як знаєш.

У нього був такий вираз обличчя, ніби його образили якоюсь непристойністю. Він налив мені мінеральної води, простягнув свій розкритий портсигар, я взяв сигарету, він дав мені прикурити, ми сиділи й мовчки курили. Мені стало шкода батька. Певно, я зовсім збив його з пантелику своєю тарілкою з квасолею. Він, очевидно, сподівався побачити в моїй квартирі те, що в його уяві зветься богемою: поетичне безладдя і всілякі модерністські викрутаси на стінах і на стелі. А тут — квартира обставлена без будь-якого смаку і стилю випадково підібраними меблями, майже міщанська на вигляд, і я помітив, що вона справила на нього гнітюче враження. Сервант ми придбали по якомусь каталогу, на стінах висіли майже виключно репродукції, і серед них тільки дві — абстракціоністські, і єдине, що було пристойного, це дві акварелі Моніки Сільвс над комодом: «Рейнський ландшафт III» і «Рейнський ландшафт IV» в темно-сірих тонах, з ледве помітними білими мазками. Ті кілька красивих речей, що були у нас, — крісла, вази та чайний столик на коліщатах у кутку, — купила Марі. Мій батько з тих людей, яким потрібна відповідна атмосфера, а атмосфера нашої квартири нервувала його й позбавляла «дару мови».

— Це тобі мати сказала, що я тут? — нарешті запитав я, коли ми вже закурили по другій сигареті, не вимовивши й слова.

— Так, — відповів він. — Чому ти не можеш говорити з нею, не згадуючи про такі речі?

— Якби вона не відповіла своїм комітетським голосом, то все пішло б інакше, — пояснив я.

— А ти щось маєш проти того комітету? — спокійно запитав батько.

— Ні, — відповів я, — це дуже добре, що расові суперечності примиряються, але в мене інше поняття про раси, ніж у того комітету. Візьмімо, наприклад, негрів: вони ж тепер саме останній крик моди, я хотів був запропонувати матері одного свого приятеля негра в нахлібники; а їх же, негрів, є кількасот рас. Ні, той комітет ніколи не стане безробітним. Або, скажімо, цигани: матері слід би запросити їх кілька чоловік до чаю. Прямо з вулиці. Расових проблем, як бачиш, іще досить.

— Я не про це хотів поговорити з тобою, — зауважив батько. Я мовчав. Він поглянув мені в обличчя і додав стиха: — Я хотів поговорити з тобою про гроші. — Я все ще мовчав. — По-моєму, у тебе зараз певні утруднення... Та скажи ж, нарешті, що-небудь!

— «Утруднення» — це надто м’який вислів. Я, очевидно, не зможу виступати цілий рік. Ось поглянь... — Я підняв холошу й показав опухле коліно, потім знов опустив холошу і вказівним пальцем правої руки ткнув себе у груди зліва. — І тут, — додав я.

— Боже мій, — стурбувався батько, — серце?

— Так, — сказав я, — серце.

— Я подзвоню Дромерту й попрошу прийняти тебе. Він найкращий з наших сердечників.

— Помиляєшся, — мовив я, — мені не потрібна консультація Дромерта.

— Але ж ти сказав: серце.

— Може, мені слід було б сказати: душа, нутро, чи що, але мені здалося більш доречним слово «серце».

— Ах, от що, — сухо зауважив він, — ти все про ту історію.

Мабуть, Зоммервільд уже розповів йому ту «історію» під час гри в скат у Великопанському клубі — так, мимохідь, між заячим рагу, пивом і «чирвовим тузом без трьох». Батько підвівся, пройшовся по кімнаті туди й сюди, потім став за кріслом і, спершись руками об спинку, подивився на мене згори вниз.

— Якщо я почну вживати гучні слова, ти, звичайно, скажеш: дурниці, — мовив він, — але ти знаєш, чого тобі бракує? Бракує саме того, що робить чоловіка справжнім чоловіком: уміння примиритись.

— Це я сьогодні вже чув один раз, — відповів я.

— Тоді послухай і вдруге: примирися.

— А, облиш, — стомлено сказав я.

— Ти як гадаєш, що в мене було на серці, коли Лео прийшов і заявив: переходжу в католицтво? Мені це було не менш боляче, ніж смерть Генрієтти, — мене б не так вразило, якби він сказав, що став комуністом. Я ще можу собі дещо уявити, коли молодик почне плекати нездійсненні ілюзії про соціальну справедливість і таке інше, але такого... — Він судорожно вп’явся руками в спинку крісла й рішуче покрутив головою. — Такого — ні, ні! — Йому, видно, і справді було боляче. Він зблід і зразу став старшим як на його літа.

— Сядь, батьку, — сказав я, — випий хоч тепер коньяку.

Він сів, кивнув на пляшку з коньяком, я взяв у серванті чарку, налив йому, він випив без будь-якої примовки чи подяки.

— Ти, звичайно, цього не розумієш, — сказав він потім.

— Ні, — признався я.

— Я боюся за кожного молодика, який починав вірити в такі речі. Тому це мене страшенно вразило, але я примирився і з цим — примирився. Чого ти так дивишся на мене?

— Я мушу вибачитись перед тобою, — сказав я. — Побачивши тебе на телеекрані, я подумав, що з тебе вийшов би прекрасний актор. Навіть до певної міри клоун. — Він підозріливо глянув на мене, майже ображено, тому я поспішив додати: — Ні, справді, тату, ти прекрасно грав свою роль. — Я був радий, що зміг його знову назвати татом.

— Вони просто нав’язали мені ту роль, — сказав він.

— Вона цілком у твоєму амплуа, — мовив я, — і те, що ти граєш, виходить здорово.

— Нічого я не граю, абсолютно нічого, і не маю потреби грати.

— Це погано, — зауважив я, — погано для твоїх противників.

— У мене противників нема, — обурився він.

— Тим гірше для твоїх противників, — сказав я.

Він знову недовірливо скоса глянув на мене, а потім засміявся і сказав:

— Але ж і справді я не вважаю їх противниками.

— Тоді це ще гірше, ніж я думав, — мовив я. — Невже твої партнери, з якими ти весь час дискутуєш про гроші, зовсім не усвідомлюють, що ви завжди замовчуєте найважливіше, — чи ви про все домовляєтесь наперед?

Він долив собі коньяку й запитально глянув на мене.

— Я хотів поговорити з тобою про твоє майбутнє.

— Одну хвилиночку, — перебив я його, — мене просто цікавить, як це робиться. От ви завжди говорите про проценти: десять, двадцять п’ять, п’ятдесят процентів, але ж ніколи не кажете, від якої суми ті проценти.

Він мовчки взяв чарку, випив коньяк, і коли потім глянув на мене, вираз обличчя у нього був майже дурнуватий.

— Що я хочу сказати? — вів я далі. — Бухгалтер з мене не бозна-який, але мені відомо, що сто процентів з пфеніга — буде пфеніг, тоді як п’ять процентів з одного мільярда становлять п’ятдесят мільйонів... Ти мене розумієш?

— Господи, — сказав він, — невже у тебе так багато вільного часу, щоб дивитися телепередачі?

— Так, — відповів я, — після тієї «історії», як ти її називаєш, я часто просиджую біля телевізора — це так приємно спустошує мене. Ніяких тобі думок, ні почуттів. А до того ж, коли бачишся з рідним батьком раз у три роки, то з радістю дивишся на нього хоча б на телеекрані, де-небудь у пивниці, сидячи в сутінках з кухлем пива в руках. Іноді я щиро пишаюсь тобою — до того ти спритно відводиш своїх партнерів од запитань про суму процента.

— Ти помиляєшся, — холодно зауважив він, — я нікого ні від чого не відводжу.

— А хіба не нудно жити без противників?

Він підвівся й окинув мене сердитим поглядом. Я теж підвівся на ноги. Ми стали обидва позаду своїх крісел, поклавши руки на спинки. Я засміявся і сказав:

— Як клоун, я, природно, цікавлюсь сучасними формами пантоміми. Одного разу, сидячи на самоті в задній кімнаті якоїсь пивниці, я вимкнув звук телевізора. Прекрасне видовище! Проникнення l’art pour l’art[15] у політику заробітної плати, в економіку. Шкода, що ти не бачив мого номера «Засідання спостережної ради».

— Я хочу тобі дещо сказати, — перебив мене батько. — Я говорив про тебе з Геннегольмом. Попросив його побувати на твоїх виступах і зробити для мене... певні висновки.

На мене раптом напали позіхи. Це було неввічливо, але я нічого вдіяти з собою не міг, хоча добре розумів, як це непристойно. Минулої ночі я спав погано, день видався жахливий. Коли за три роки вперше бачишся з батьком і, власне, вперше в житті серйозно з ним говориш, то позіхання, звичайно, найнедоречніше заняття. Я був дуже схвильований, але смертельно стомився і шкодував, що саме при ньому на мене напали позіхи. Уже саме прізвище Геннегольм діяло на мене як снотворне. Такі люди, як мій батько, завжди повинні мати все найкраще: найкращого в світі сердечника Дромерта, найкращого театрального критика Федеральної Республіки Геннегольма, найкращого кравця, найкраще шампанське, найкращі готелі, найкращих письменників... Це дуже нудно. Позіхаючи, я дійшов до судорог, мало не вивихнув щелепу. Те, що Геннегольм педераст, аж нічого не змінює — однак його прізвище викликав в мене позіхи. Серед педерастів трапляються дуже забавні люди, але саме забавні люди наводять на мене нудьгу, особливо ексцентрики, а Геннегольм не тільки педераст, але й ексцентричний. Він відвідував майже всі прийоми нашої матері і, розмовляючи з людьми, завжди підступав до них впритул, щедро обдаючи їх своїм диханням так, що співбесідники мимоволі брали участь у його останній трапезі. При нашій останній зустрічі — років чотири тому — від нього тхнуло картопляним салатом, і в атмосфері тих пахощів його кардинальська жилетка та медово-руді мефістофельські вусики вже більше не здавались мені екстравагантними. Він був дуже дотепний, це всі знали, і тому він мусив постійно сипати дотепами. Мабуть, важко так жити!

— Пробач, — мовив я, переконавшися, що перший приступ позіхів минув. — То що ж говорить Геннегольм?

Батько образився. Він завжди ображався, коли хтось при ньому давав собі волю, а мої позіхи зачепили його не суб’єктивно, а об’єктивно. Він похитав головою, як і тоді, коли я сів перед ним з повною тарілкою квасолі.

— Геннегольм стежив за твоїм розвитком з великим інтересом, він дуже доброзичливо ставиться до тебе.

— Такі індики ніколи не втрачають надії, — зауважив я, — це впертий народ.

— Облиш свої дурниці, — різко сказав батько, — тобі слід би радіти, що в особі такого впливового знавця можеш мати підтримку і опору.

— Я просто щасливий, — докинув я.

— Але в нього є чимало критичних зауважень до того, з чим ти досі виступав. Він вважає, що тобі слід відмовитись від усього п’єротичного в твоїх номерах, і хоча в тебе є хист арлекіна, було б шкода розпорошувати й на це твій талант, а як клоун — ти просто нічого не вартий. Твої перспективи вбачає він у послідовному повороті до пантоміми... Та чи ти взагалі слухаєш мене? — Голос його ставав дедалі різкішим.

— Будь ласка, не турбуйся, що я заплющив очі, — мовив я, — я чую кожне твоє слово, усе до останнього з цих розумних і слушних зауважень.

Коли він почав цитувати Геннегольма, я знову заплющив очі. Від цього мені стало так приємно, а крім того, не муляв очі темно-каштановий комод, що стояв біля стіни за батьковою спиною. Огидна коробка, яка своїм виглядом чимось нагадувала школу: вся темно-коричнева, ручки-пухирі чорні, а зверху замість прикраси — яскраво-жовта планка. Комод той Марі взяла з батьківського дому.

— Будь ласка, — мовив я стиха, — говори, говори далі.

Я був страшенно стомлений, у мене болів живіт, боліла голова, а стояв я за кріслом у такій судорожно-скарлюченій позі, що коліно стало пухнути ще більше. Закривши повіки, я побачив перед собою своє обличчя, яке бачив у дзеркалі тисячі разів у години тренування: цілком непорушне, все покрите білилом, ні брови, ні навіть вії не ворухнуться, я лиш поволі поводжу очима туди й сюди, мов полохливий кролик, щоб досягти ефекту, який критики типу Геннегольма назвали «дивовижною здібністю зображати тваринний розпач». А тепер я мертвий, на тисячі годин запертий віч-на-віч зі своїм обличчям — і нема вже можливості врятуватися в очах Марі.

— Та говори ж, — сказав я.

— Він порадив мені віддати тебе в науку до одного з кращих майстрів. На рік, на два або хоч на півроку. Геннегольм вважає, що тобі слід зосередитись, учитись і усвідомити себе до такої міри, поки ти знову станеш наївним. А головне — тренуватись, тренуватись і тренуватись і... Ти мене слухаєш? — Голос його, слава богу, пом’якшав.

— Слухаю, — відповів я.

— І я згоден фінансувати твоє навчання.

Мені здавалося, що моє коліно стало вже таким товстим і круглим, як газовий балон. Не розплющуючи очей, я, мов сліпий, навпомацки обійшов крісло, сів, намацав на столі сигарети. Батько злякано зойкнув. Я так добре вмію імітувати сліпця, що можна й справді подумати, ніби я сліпий. В ту хвилину я сам собі здавався сліпим і вірив, що можу й назавжди лишитись таким. Я грав не сліпця, а людину, яка тільки-но осліпла, а коли нарешті взяв у рот сигарету, відчув полум’я батькової запальнички, відчув навіть, як воно тремтить.

— Сину мій, — злякано запитав батько, — ти хворий?

— Так, — відповів я стиха і затягнувся сигаретою, глибоко вдихаючи дим, — я смертельно хворий, але не сліпий. Болить живіт, голова, болить коліно, душу мою роз’ятрює безмежна меланхолія, але найгірше — це я добре знаю — найгірше те, що Геннегольм правий, він має рацію процентів на дев’яносто п’ять, і я навіть знаю, що він далі сказав тобі. Говорив він про Кляйста?

— Так, — сказав батько.

— Казав, що я повинен спершу втратити свою душу, Цілком спустошитись і що лише тоді я зможу мати нову душу, — говорив таке?

— Так, — сказав батько. — А звідки ти це знаєш?

— Боже мій, — відповів я, — та я ж знаю всі його теорії, навіть знаю, звідки вони у нього. Але я не хочу втрачати своєї душі, я хочу повернути її собі.

— А ти втратив її?

— Так.

— Де ж вона?

— В Римі, — відповів я, розплющив очі й засміявся.

Батько і справді побілів од страху і наче постарів. Коли він теж засміявся, сміх його звучав полегшено і все ж роздратовано.

— Ах ти, шибеник, — сказав він, — то ти навмисне прикидався?

— На жаль, — відповів я, — не зовсім і не досить тонко. Геннегольм сказав би: ще надто натуралістично, — і він мав би рацію. Такі індики завжди мають рацію, у них незвичайна інтуїція — щоправда, більше нічого у них немає, але все ж таки...

— От шибеник, — знову повторив батько, — пошив мене в дурні.

— Ні, — відповів я, — я пошив тебе в дурні не більше, ніж це робить який-небудь справжній сліпець. Повір мені: і справжньому сліпцю не завжди обов’язково йти навпомацки та шукати опори. Деякі сліпці, хоч вони й справді сліпі, грають роль сліпців. Я міг би зараз, на твоїх очах, так прошкандибати звідси до дверей, що ти закричав би від болю і співчуття і миттю викликав би найкращого в світі хірурга, самого Фретцера. Хочеш — покажу? — Я вже став на ноги.

— Облиш, прошу тебе, — страдницьким голосом сказав батько, і я знову сів.

— Будь ласка, сядь і ти, — попросив я, — бо, коли ти отак стоїш весь час, мене це нервує.

Він сів, налив собі мінеральної води і спантеличено глянув на мене.

— Тебе одразу й не розкусиш, — мовив він, — дай же мені ясну відповідь. Я плачу за твоє навчання незалежно від того, куди ти захочеш поїхати — в Лондон, Париж, Брюссель. Для мене в цій справі чим краще, тим краще.

— Ні, — стомлено сказав я, — для мене чим краще, тим гірше. Мені не допоможе ніяке навчання, допоможе тільки вперта праця. Я вчився, коли мені було тринадцять, чотирнадцять років, аж до двадцяти одного. Ви тільки не помічали цього. І якщо Геннегольм гадає, ніби я ще й тепер міг би вчитись, то він дурніший, ніж я про нього думав.

— Він фахівець, — зауважив батько, — кращого за нього я не знаю.

— Навіть найкращий з усіх наших фахівців, — докинув я, — але він фахівець, та й годі, розуміється на театрі, трагедії, комедії дель арте, пантомімі. А втім, поглянь — які невдалі його власні комедіантські спроби, коли він раптом з’являється в фіолетовій сорочці з чорного шовковою краваткою. Який-небудь дилетант — і той посоромився б. Що критики критикують — не так страшно, гірше те, що вони некритичні і зовсім позбавлені чуття гумору щодо себе самих. От у чому лихо. Звичайно, він справжній фахівець, але ж якщо він гадає, що мені після шести років роботи на сцені слід знову почати вчитись, то це вже дурниці.

— Отже, гроші тобі не потрібні? — запитав батько. В голосі його відчувалось полегшення, і це насторожило мене.

— Навпаки, — сказав я, — мені дуже потрібні гроші.

— І що ж ти збираєшся робити? Виступати і далі за таких обставин?

— За яких «таких обставин»? — перепитав я.

— Ну, — почав він збентежено, — ти ж і сам знаєш, що про тебе пишуть.

— Що про мене пишуть?.. — мовив я. — Останні місяці я гастролював виключно на периферії.

— Я звелів зібрати мені все про тебе, — сказав батько, — і ми з Геннегольмом проаналізували всі відгуки.

— Ну й діла! — сказав я. — І скільки ж ти йому заплатив за все?

— Облиш це, — відповів він, — ти краще скажи: які в тебе наміри?

— Тренуватись, працювати півроку, рік — я ще не знаю скільки.

— Де?

— Тут, — відповів я. — А де ж іще?

Це, як видно, налякало батька, і йому не вдалося приховати свого почуття.

— Я не буду надокучати вам і компрометувати вас, навіть не ходитиму на ваші прийоми, — сказав я.

Батько почервонів. Я кілька разів ходив до них на jour fixe[16] як сторонній, а не особисто до батька та матері. Пив там коктейлі, жував маслини, пив чай, а йдучи додому, запихав собі в кишені їхні сигарети, і так відкрито, що бачили слуги й, червоніючи, одвертались.

— Ет... — тільки й вимовив батько і трохи одвернувся в кріслі. Йому, видно, хотілося встати й відійти до вікна. Але він лиш потупив очі й сказав: — Мені було б приємніше, коли б ти обрав солідний шлях, який пропонує Геннегольм. Фінансувати якесь непевне діло мені просто трудно. А ти хіба сам не заощадив нічого? Адже ти, певно, заробляв немало за минулі роки.

— Жодного пфеніга не заощадив, — сказав я. — І зараз у мене є одна-єдина марка. — Я дістав з кишені ту марку й показав йому. Він справді нахилився й почав розглядати її, немов якусь рідкісну комаху.

— Мені важко тобі повірити, — мовив він, — у всякому разі, я не виховував з тебе марнотратника. Скільки ж тобі потрібно на місяць, як ти визначаєш свої потреби?

У мене закалатало серце. Не сподівався, що він погодиться так безпосередньо допомогти мені. Я трохи подумав. Мені було потрібно не дуже багато і не так уже й мало, а так, щоб вистачило на прожиток, проте я не мав ані найменшої уяви, скільки ж мені потрібно. Платня за електрику, за телефон, та й жити на якісь кошти треба. Я аж спітнів од хвилювання.

— Перш за все, — почав я, — мені потрібна товста гумова мата, на всю оцю кімнату, сім метрів на п’ять. Ти міг би дістати її дешевше з вашої Рейнської фабрики гумових виробів.

— Прекрасно, — сказав батько, посміхнувшись, — я навіть подарую її тобі. Сім метрів на п’ять... Але ж Геннегольм вважає, що тобі не слід розпорошувати сил на акробатику.

— Я і не буду, — відповів я. — А крім мати, мені, мабуть, потрібно ще тисячу марок на місяць.

— Тисячу марок! — вигукнув батько. Він, видно, справді злякався, бо зразу встав і навіть губи в нього затремтіли.

— Ну, добре, — сказав я. — А якої ти думки про це?

Я ніколи й уявлення не мав, скільки він має в дійсності грошей. По тисячі марок на місяць протягом року це становить, наскільки я можу підрахувати, дванадцять тисяч марок, а така сума не погубить його. Адже він справжній мільйонер, це мені батько Марі точно довів, показав на конкретних цифрах. Я вже й не пам’ятав усіх подробиць, але він скрізь мав акції і «свою частку», навіть у тій фабриці, що виробляла банний екстракт.

Батько ходив за своїм кріслом туди й назад, цілком спокійний, і тільки ворушив губами, немов щось підраховуючи. Можливо, він і справді це робив, але щось уже занадто довго.

Я знову пригадав, якими скнарами виявились мої рідні, коли я з Марі виїхав із Бонна. Батько написав мені, що з моральних міркувань відмовляє в будь-якій матеріальній підтримці і сподівається, що я «працею своїх рук» прогодую себе і «ту нещасну, порядну дівчину, яку звабив». Мені, мовляв, відомо, що старого Деркума він завжди поважав як противника і як людину, а тепер я оскандалив його.

Ми проживали тоді в одному пансіоні в Кельн-Еренфельді. Сімсот марок, які Марі успадкувала од матері, вийшли за один місяць, хоч мені й здавалося, що ми витрачали їх розумно й ощадливо. Жили ми поблизу еренфельдського вокзалу, з вікна своєї кімнати дивились на червоний цегляний мур станції; поїзди, навантажені бурим вугіллям, прибували до міста й повертались порожняком — досить втішна картина, вельми зворушливий шум: вони весь час нагадували про фінансове благополуччя моєї родини. З ванної кімнати відкривався вид на двір з його сміттєвими урнами та вірьовками для сушіння білизни, а в темряві час від часу було чути, як деренчать бляшанки та шльопають пакети з сміттям, крадькома викинуті з вікон мешканцями пансіону. Часто, лежачи у ванні, я наспівував літургічних пісень, аж поки хазяйка заборонила мені спершу співати — «люди подумають, що я надала притулок якомусь розстриженому пасторові», — а потім і користуватись ванною в борг. На її думку, я купався надто часто, а це — надмірна розкіш. Час від часу вона копирсалась кочергою у викинутих у двір пакетах з сміттям, щоб по характеру покидьків викрити винуватців: цибульні лушпайки, кофейна гуща, кісточки з відбивних котлет — усе це давало їй матеріал для грунтовних комбінацій, які вона доповнювала даними, добутими мимохідь у м’ясних та овочевих крамницях, але ніколи ті розвідки не мали успіху. Покидьки нічого не говорили про особу винуватця. Погрози, які хазяйка посилала в завішане білизною небо, звичайно формулювались так, що кожен міг сприйняти їх на свою адресу: «Мене не одуриш, я знаю, з ким маю справу». Кожного ранку ми з Марі злягали на підвіконня, виглядаючи поштаря, який часом приносив нам посилки від подруг Марі, Лео, Анни, а зрідка, через дуже нерівні проміжки часу, чеки від мого діда, але од батька та матері йшли тільки вимоги «взяти долю у власні руки, подолати невдачі власними силами».

Пізніше мати навіть написала, що «зреклася» мене. Вона може дійти в своїй пошлості до ідіотизму — адже це слово вона взяла з роману Шніцлера, що зветься «Серце в розладі». В тому романі батько та мати «зрікаються» дочки за те, що вона відмовилась народити дитину від якогось «шляхетного, але немічного митця», здається, актора. Мати моя дослівно процитувала фразу з восьмого розділу роману: «Моє сумління велить мені зректися тебе». Та цитата здалася їй цілком доречною. В усякому разі, мати «зреклася» мене. Я певен, вона це зробила тільки тому, що таким чином могла оберегти від конфліктів не тільки своє сумління, а й свій банківський рахунок. Вдома сподівалися, що я заживу подвижницьким життям: піду на завод чи на будівництво, щоб прогодувати свою кохану; і всі розчарувались, коли я цього не зробив. Навіть Лео та Анна не змогли приховати свого розчарування. Вони вже уявляли собі, як я на світанку йду на роботу з бутербродами та судком у руках і, оглянувшись на вікно своєї кімнати, посилаю Марі поцілунок рукою, а пізно ввечері знов повертаюсь додому «стомлений, але задоволений», читаю газету і дивлюсь, як Марі займається в’язанням. Проте я не зробив ані найменшого зусилля, щоб цю їхню ілюзію перетворити в життя. Я не залишав Марі саму, а вона тільки цього й хотіла. Я відчував себе «митцем» (значно більше, ніж будь-коли пізніше), і МИ могли втілювати в життя своє дитяче уявлення про богему: в кімнаті всюди пляшки з-під к’янті, на стінах — мішковина, строката рогожа. Я й досі червонію від зворушення, згадуючи той рік нашого життя. Коли Марі, бувало, наприкінці тижня ходила до хазяйки з проханням відстрочити нам плату за квартиру, хазяйка завжди лаялась і все допитувалася, чом я не йду працювати. А Марі з властивим їй дивним пафосом відповідала: «Мій чоловік — артист, так, артист!»

Одного разу я чув, як вона, стоячи на брудних сходах, кричала в розчинені двері хазяйчиної кімнати:

— Так, він артист!

А хазяйка хрипіла у відповідь:

— Що? Артист? Артист і ваш чоловік водночас? Ото, певно, була потіха в мерії, коли вас реєстрували!

Найбільше вона злилася від того, що ми майже щодня години до десятої або й до одинадцятої вилежувались у постелі. У неї не вистачало фантазії збагнути, що нам так найлегше було економити витрати на сніданки та струм для опалювальної електропічки, і не знала вона, що я здебільшого тільки о дванадцятій годині міг іти на тренування в зал місцевої парафії, бо там завжди до полудня що-небудь відбувалось — консультації для матерів, підготовка новаків до причастя, курси кухарок або збори католицького товариства забудовників. Ми жили поблизу церкви, в якій Генріх Белен був капеланом, саме він дістав мені дозвіл тренуватися на сцені того невеличкого залу і влаштував нас у пансіон. В той час багато католиків співчувало нам. Жінка, яка керувала парафіяльними курсами кухарів, постійно підгодовувала нас рештками їжі з курсової кухні, здебільшого давала нам супу та картопляної бабки, а часом і трохи м’яса, а коли Марі допомагала їй прибирати, вона, бувало, дасть їй то пачку масла, то кульочок цукру. Часом вона залишалась подивитись на мої вправи і нерідко хапалася за живіт од сміху, а потім на полудень частувала нас кавою. Навіть дізнавшись, що ми не вінчані, лишилась доброю до нас. Мені здається, вона й не думала, що артисти взагалі «по-справжньому» одружуються. Іноді, в холодні дні, ми приходили туди й раніше, до полудня. Марі вчилась куховарити, а я сидів у роздягальні біля електричної пічки й читав. Крізь тонку стіну мені було чути хихикання в залі, потім серйозні лекції про калорії, вітаміни та калькуляцію, проте в цілому заняття там, очевидно, проходили жваво.

У дні консультацій для матерів ми туди не могли заходити до кінця занять. Молода лікарка, що проводила консультації, була надзвичайно коректна і по-своєму привітна, але страшенно боялась пилюки, яку я збивав, гасаючи по сцені. Пізніше вона твердила, ніби та пилюка висить у повітрі ще цілу добу після мого тренування і шкодить немовлятам, тому домоглася, щоб я за двадцять чотири години до її консультації не користувався сценою. Генріху Белену навіть дісталося од його патцра, який і гадки не мав, що я там щодня тренуюсь, а потім настійно порадив Генріхові «не заходити надто далеко в своїй любові до ближнього».

Часом я з Марі ходив до церкви. Там було так тепло — я завжди сідав на лаву, під якою проходила труба парового опалення; до того ж там панувала цілковита тиша, здавалося, вуличного шуму і близько не було, і так приємно, що церква безлюдна — всього чоловік сім чи вісім; мені часом здавалось, ніби і я один з тих поминальників, які зібралися на тиху панахиду, поховавши прекрасну в своєму безсиллі справу. Крім мене та Марі, туди приходили виключно літні жінки. Позбавлений будь-якого пафосу голос Генріха Белена, що правив службу, якнайкраще пасував до тієї темної, непоказної церковки. Одного разу я навіть замінив служку, який несподівано кудись зник: це сталося наприкінці меси, коли книгу святого письма переносять з правої сторони на ліву. Я просто помітив, що Генріх раптом завагався і втратив ритм служби, і миттю підскочив до нього, взяв книгу з правого боку, проходячи повз врата вівтаря, став навколішки й переніс книгу на лівий бік. Мені здавалося неввічливим не виручити Генріха в такому становищі. Марі почервоніла по самі вуха, а Генріх тільки усміхнувся. Ми з ним уже давно знайомі, він трохи старший за мене і в нашому інтернаті був капітаном футбольної команди. Звичайно після церковної служби ми чекали Генріха надворі біля виходу з ризниці, він запрошував нас поснідати, по дорозі в крамниці брав у борг яйця, шинку, каву та сигарети і радів, як дитя, коли його економка нездужала готувати.

Я згадував усіх, хто допомагав нам у той час, як мої домашні, сидячи на своїх поганих мільйонах, зреклися мене і втішалися своєю моральною правотою.

Батько ще й досі ходив за своїм кріслом туди й сюди і, ворушачи губами, щось підраховував. Я вже хотів сказати йому, що відмовляюсь од його грошей, але мені здавалося, що я все ж маю якісь права на них, і не хотілося корчити з себе героя з одною маркою в кишені, бо потім доведеться жалкувати. Мені справді були потрібні гроші, до зарізу потрібні, а він же ще не дав мені жодного пфеніга відтоді, як я пішов з дому. Лео віддавав нам усе, що мав, іноді Анна присилала булку домашньої випічки, а пізніше навіть мій дід час від часу присилав гроші у вигляді безготівкового чека на п’ятнадцять чи двадцять марок, а одного разу з якихось невідомих мені і досі міркувань прислав чек на двадцять дві марки.

З тими чеками у нас щоразу траплялися неймовірні пригоди; хазяйка наша не мала власного рахунку в банку, Генріх теж, він розумівся на тих безготівкових чеках не більше від нас. Перший чек Генріх просто здав на рахунок благодійницького фонду своєї церкви, розпитав у ощадній касі, що таке безготівкові чеки і як з ними оперувати, потім пішов до свого патера й попросив у нього чек на п’ятнадцять марок готівкою, але патер мало не луснув від люті. Він розтлумачив Генріхові, що ніяк не може видати чека на готівку, бо йому доведеться звітуватися про всі видатки, що благодійницький рахунок — річ дуже делікатна, його контролюють і, якщо він напише: «Зробив ласку капелану Белену й виплатив гроші взамін приватного безготівкового чека», йому нагорить за це, бо зрештою церковний рахунок — не міняльна контора для безготівкових чеків «невідомого походження». Він, мовляв, може зареєструвати безготівковий чек лише як пожертву певного призначення, як безпосередню, допомогу одного Шніра другому, а мені потім виплатити вартість готівкою вже як милостиню з благодійницького фонду. Це ще, мовляв, може пройти, але теж не зовсім законно. Загалом минуло днів десять, поки ті п’ятнадцять марок потрапили до наших рук, бо Генріх мав буквально тисячу інших справ і не міг займатись виключно викупом моїх безготівкових чеків. Після тієї історії я кожного разу, одержуючи від діда безготівковий чек, набирався страху. Виходило казна-що: то були ніби й гроші, а втім, і не гроші, і ніколи ми не одержували від діда того, що справді потребували, — просто грошей.

Кінець кінцем Генріх завів собі рахунок у банку, щоб мати право обмінювати наші безготівкові чеки на готівкові, але він часто відлучався на три-чотири дні з міста, а одного разу — коли прийшов той чек на двадцять дві марки — поїхав у відпустку на три тижні, і я після довгих митарств нарешті розшукав у Кельні свого єдиного Друга дитячих років Едгара Вінекена, який обіймав там якусь посаду, здається, був референтом СДПН в питаннях культури. Я знайшов його адресу в телефонній книзі, але не мав двох грошів, щоб подзвонити йому, тому пішов пішки з Кельн-Еренфельда в Кельн-Кальк, не застав його вдома і прождав під дверима квартири до восьми годин вечора, бо хазяйка не дозволила зайти в його кімнату. Він жив поблизу великої і дуже похмурої церкви на вулиці Енгельса (я й досі не знаю, чи не вважав він себе зобов’язаним жити на вулиці Енгельса саме тому, що був членом СДПН). Я вже дійшов до краю, був смертельно стомлений, голодний, не мав навіть сигарети, а серце моє краяла думка про те, що Марі сидить удома сама і тривожиться за мене. До того ж Кельн-Кальк, вулиця Енгельса та хімічна фабрика поблизу — дуже невтішне видовище для меланхоліка. Нарешті я зайшов до якоїсь булочної і попросив продавщицю подарувати мені один хлібець. Вона була ще молода, але якась замучена з виду. Я діждався моменту, коли з крамнички вийдуть усі покупці, потім швидко ввійшов і, навіть не сказавши «добривечір», випалив:

— Дайте мені один хлібець!

Я боявся, що туди ось-ось хто-небудь зайде. Жінка поглянула на мене, спершу її тонкі непривітні уста стали ще тонші, потім трохи округлились, виповнились, вона, не говорячи й слова, вкинула в кульок три булочки й шматок прісного пирога і подала мені. Здається, я навіть не сказав «спасибі», а схопив кульок і мерщій вискочив з крамнички. Потім сів на ганочку будинку, в якому жив Едгар, і став їсти булочки та пиріг, час від часу мацаючи за кишеню, де лежав безготівковий чек на двадцять дві марки. Двадцять два — незвичайне число, і я все міркував про те, чим його пояснити: можливо, та сума лишилась у діда на якомусь рахунку, може, старий просто пожартував, а найбільше ймовірно — це простий випадок, і все ж дивно було, що там значилось не тільки цифрами — 22, — а й словами: «двадцять дві», — певно, дід таки щось мав на увазі, виписуючи чек. Я так ніколи й не взнав нічого про походження тієї суми. Пізніше виявилося, що прождав я Едгара на вулиці Енгельса в Кальку всього-на-всього півтори години, а мені вони здалися вічністю, сповненою скорботи: темні фасади будинків та випари хімічної фабрики гнітили мою душу.

Едгар був радий зустрічі зі мною. Він аж сяяв увесь, плескав мене по плечу, потім повів до своєї кімнати, де на стіні висів великий фотопортрет Брехта, а під ним — гітара й безліч книжок кишенькового формату на саморобній етажерці. Я чув, як він за дверима докоряв хазяйці, що вона не впустила мене до кімнати, потім повернувся з пляшкою шнапсу і, весь сяючи, розповів, як того вечора в театральному комітеті виграв битву «проти тих смердючих псів із ХДС», а далі попросив мене розповісти все, що я пережив з часу нашої останньої зустрічі. Ми з ним ще хлопчаками гралися разом кілька років підряд. Його батько був колись банщиком, а потім — сторожем на спортивному майданчику поблизу нашого дому. Я попросив звільнити мене від довгої сповіді, в кількох словах змалював йому своє нинішнє становище й попросив реалізувати мій чек. Едгар щиро поспівчував мені, одразу все зрозумів, дав мені тридцять марок і навіть не хотів брати чека, але я благав таки взяти його. Здається, я мало не заплакав, благаючи взяти у мене чек. Нарешті Едгар, трохи образившись, узяв, і я запросив його приїхати до нас і подивитись на моє тренування. Він провів мене аж до трамвайної зупинки біля кальківської пошти, але я, помітивши по другий бік площі вільне таксі, помчав туди, вскочив у машину і встиг побачити тільки широке бліде обличчя Едгара: вираз у нього був спантеличений і ображений водночас. Тоді я вперше дозволив собі таку розкіш як таксі, але якщо хтось коли-небудь і заслужив таксі, то це я в той вечір. Я вже не мав ні сили, ні терпіння трястися в трамваї через увесь Кельн і ще цілу годину чекати, поки побачу Марі. Таксі коштувало мені майже вісім марок. Я дав водієві ще п’ятдесят пфенігів на чай і подався сходами нашого пансіону нагору. Марі з плачем кинулась мені на шию, я теж заплакав. Ми обоє пережили стільки страху одне за одного, наче були розлучені цілу вічність, в розпачі навіть поцілуватись забули, тільки повторяли пошепки знову і знов, що ніколи, ніколи більше не будемо розлучатись. «Поки смерть не розлучить нас», — шепотіла Марі. Потім Марі «приготувалась», як вона завжди говорила, — напудрилась, підкрасила губи, — і ми пішли в харчевню на Венлоерштрасе, з’їли по дві порції гуляшу, купили собі пляшку червоного вина й повернулись додому.

Едгар так і не пробачив мені до кінця ту поїздку в таксі. Ми потім стрічалися частенько, Едгар навіть допоміг нам ще раз грошима, коли у Марі був викидень. Він і не згадував ніколи про ту мою поїздку в таксі, але в нього лишилась недовіра до мене, яка не згладилась і досі.

— Боже мій, — вигукнув батько голосно і якимсь новим, незнайомим мені тоном, — та говори ж голосніше й й чіткіше і розплющ очі. Більше ти не обдуриш мене своїми трюками.

Я розплющив очі й поглянув на нього.

— А хіба я балакав? — запитав я.

— Авжеж, — сказав він, — щось бурмочеш собі під ніс, але єдине, що я розібрав, це «погані мільйони». Ти повторив ці слова кілька разів.

— Та це і є єдине, що ти можеш і повинен зрозуміти.

— І слова «безготівковий чек» я теж розібрав.

— Ну, гаразд, — мовив я, — а тепер сядь і скажи мені, що ти собі надумав — яку допомогу можеш давати мені щомісяця протягом року?

Я підійшов до нього, лагідно взяв за плечі й посадив у крісло. Він одразу ж підвівся, і ми так і стояли віч-на-віч, майже впритул.

— Я обдумав це діло і так і сяк, — тихо мовив він, — якщо ти не хочеш прийняти моєї умови про солідне навчання під контролем фахівців, а маєш намір працювати тут... то, власне кажучи... так, я гадаю, двісті марок на місяць вистачить тобі.

Я певен, що він хотів сказати — двісті п’ятдесят або триста марок, але в останню мить передумав і сказав — двісті. Проте його, очевидно, злякав вираз мого обличчя, бо він додав поспішніше, ніж це личило його випещеній особі:

— Геннегольм говорив мені, що аскетизм — основа пантоміми.

Я все ще мовчав, тільки дивився на нього «порожніми очима», як дивиться клейстівська маріонетка. Я навіть не обуривсь, але був так здивований, що довгим тренуванням завчена гримаса з «порожніми очима» з’явилася сама собою. Батько почав нервувати, у нього на верхній губі проступили дрібненькі крапельки поту. Проте в мене ще досі не зародилось ні почуття гніву, ні гіркоти чи ненависті; мої «порожні очі» поволі сповнювалися лише жалістю до батька.

— Любий тату, — сказав я стиха, — двісті марок — но так уже й мало, як ти, здається, подумав. Це досить пристойна сума, і я не збираюся сперечатись про це з тобою, але чи знаєш ти принаймні, що аскетизм — дорога втіха, У всякому разі, той аскетизм, який має на увазі Геннегольм; він має на увазі не аскетизм, а дієту, багато пісного м’яса і салати. Найдешевша форма аскетизму — голод, але голодний клоун... а втім, це краще, ніж п’яний клоун.

Я відступив трохи назад, бо мені неприємно було стояти так близько до нього й бачити, як краплі поту на його губах дедалі більшають.

— Знаєш що? — запропонував я. — Давай поговоримо не про гроші, а про щось інше, як належить справжнім джентльменам.

— Але ж я справді хочу допомогти тобі, — сказав він у розпачі, — я охоче дам тобі триста марок.

— Зараз я нічого не хочу й чути про гроші, — мовив я. — Тільки хотів би пояснити тобі, що було найдивнішого для мене в нашому дитинстві.

— Що ж саме? — запитав він і так поглянув на мене, ніби чекав смертного вироку. Він, певно, думав, що я почну говорити про його коханку, якій він побудував віллу в Годесберзі.

— Не хвилюйся, — сказав я, — це тебе тільки здивує: найдивнішим спогадом про дитинство є те, що ми вдома ніколи не могли нажертися досхочу.

Почувши слово «нажертися», батько здригнувся, проковтнув слину, потім осудливо засміявся і спитав:

— Ти хочеш сказати, що ви ніколи по-справжньому не наїдались?

— Саме так, — спокійно відповів я, — ми ніколи по-справжньому не наїдались, принаймні так було вдома. Я й досі не знаю, чим це пояснити — скупістю чи якимось принципом; мені було б краще думати, що скупістю, але чи знаєш ти взагалі, що відчуває дитина, коли вона з обіду й до вечора ганяє на велосипеді, грає в футбол та купається в Рейні?

— По-моєму — апетит, — холодно зауважив він.

— Ні, — сказав я, — голод. Як не дивно, але ми з самого дитинства тільки й знали, що ми багаті, дуже багаті, проте нічого не мали від того багатства — навіть їжі досхочу не мали.

— Та хіба ж вам чогось бракувало?

— Так, — сказав я, — я ж тобі говорю: їжі, а крім того — кишенькових грошей. Ти знаєш, чого мені завжди хотілось попоїсти в дитинстві?

— Боже мій, — злякано сказав він, — чого ж тобі хотілося?

— Картоплі, — відповів я. — Але мати вже тоді схибнулася на стрункості — та ти ж знаєш: вона завжди йшла попереду своєї епохи, — і от у нас весь час кишіли всілякі слабоумні балакуни, кожен пропонував свою теорію харчування, та, на жаль, у жодній з тих теорій картопля не відігравала позитивної ролі. Часом, коли вас не було вдома, служниці готували собі картоплю — в мундирах, з маслом, сіллю та цибулею — і зрідка будили й нас; тоді ми мали право в піжамах зійти вниз і — при умові дотримання абсолютної таємниці — набити собі шлунки картоплею. А по п’ятницях ми ходили до Вінекенів, там завжди готували картопляний салат, і фрау Вінекен накладала нам повну тарілку з горою. І ще у нас завжди ставили на стіл надто мало хліба; наша хлібниця взагалі була якимось прикрим непорозумінням: самі прокляті підсмажені сухарі або кілька скибочок хліба, засушеного «з медичних міркувань». А от коли я приходив до Вінекенів і Едгар саме приносив хліб, фрау Вінекен візьме ту хлібину, притисне її лівою рукою до грудей та й крає правою свіжі скиби, а ми підхоплюєм їх і намазуємо яблучним повидлом.

Батько, слухаючи, сумно похилив голову. Я простягнув пачку з сигаретами, він узяв одну, і я дав йому припалити. Мені стало шкода його. Мабуть, трудно батькові вперше в житті серйозно говорити з сином, якому вже мало не сповнилось двадцять вісім років.

— Ну, і тисяча інших речей, — сказав я, — скажімо, ті ж солодцеві цукерки або надувні кульки. Мати вважала це чистим марнотратством. Не заперечую — це чисте марнотратство, але щоб пустити в повітря всі ваші погані мільйони у вигляді надувних кульок — ніякого нашого марнотратства не вистачить. Або дешеві цукерки, од яких нас мати відстрашувала своїми особливо мудрими теоріями про те, що вони — справжнісінька отрута. Але ж вона нам не давала й інших цукерок, що не були отрутою, не давала ніяких. В інтернаті всі дивувалися, — додав я стиха, — що я єдиний ніколи не ремствував на їжу, а все поїдав і вважав усі страви смачними.

— Ну, от бачиш, — стомлено зауважив батько, — і в цьому було принаймні щось хороше. — Це прозвучало не досить переконливо і вже зовсім невесело.

— О, — закинув я, — теоретично мені цілком ясна педагогічна цінність такого виховання, але ж то все тільки теорія, педагогіка, психологія, хімія, а внаслідок усього цього — невдоволення на все життя. У Вінекенів я зразу бачив, коли з’являлися гроші, — щоп’ятниці, і в Шнівіндів та Голлератів було видно, що кожного першого та п’ятнадцятого числа получка, — тоді з’являлося щось особливе, кожному давали шмат ковбаси або торта, а фрау Вінекен завжди у п’ятницю вранці йшла до перукарні, бо ранніми вечорами в ці дні... ну, як ти сказав би, вечір присвячували Венері...

— Що? — вигукнув батько. — Невже ти хочеш сказати... — Він почервонів, осудливо дивлячись на мене.

— Авжеж, — відповів я, — це я й хотів сказати. У п’ятницю по обіді дітей відсилали в кіно. А до кіно дозволяли піти купити морозива, щоб вони принаймні годин на три з половиною пішли з дому на той час, коли мати повернеться з перукарні, а батько прийде додому з получкою. Ти ж сам знаєш — житла в робітників не дуже просторі.

— Ти хочеш сказати, — почав знову батько, — хочеш сказати, що ви знали, навіщо дітей відсилають у кіно?

— Звичайно, не все знали, — мовив я, — головне я збагнув значно пізніше, пригадуючи все це, і далеко пізніше зрозумів, чому фрау Вінекен кожного разу так зворушливо червоніла, коли ми поверталися з кіно і їли картопляний салат. Пізніше, уже як Вінекен став сторожем спортивного майданчика, все змінилося — тоді він, певно, частіше бував удома. Хлопчаком я лише помічав, що їй ставало якось ніяково, і тільки пізніше збагнув, чому саме. Але ж у квартирі, що складається з однієї великої кімнати й кухні, вони, звичайно, іншого вибору не мали.

Батька все це так приголомшило, що я вже боявся й заговорити знову про гроші, — адже це йому могло здатися пошлим. Він сприймав нашу зустріч як щось трагічне, але вже почав трохи й тішитись трагізмом «благородного страждання», смакувати його, а це значить, що далі важко буде повернутись до теми про триста марок на місяць, які він сам запропонував мені. З грішми справа приблизно така, як і з «плотським бажанням»: ніхто одверто не висловлювався про це й не думав, воно сприймалось або ж «витончено» — як Марі говорила про «плотські бажання» священиків, — або вульгарно, але ніколи гроші не сприймались як те, що вони в даний момент могли дати: їжу чи таксі, пачку сигарет чи кімнату з ванною в готелі.

Батько страждав, це було очевидно і дуже вразило мене. Він одвернувся до вікна, вийняв з кишені носову хусточку й витер свої скупі сльози. Ніколи досі я ще не бачив, щоб він плакав і користувався хусточкою за її призначенням. Він щоранку одержував дві свіжі хусточки, а вечорами трохи зім’яті, але зовсім чисті викидав у ящик для білизни в своїй ванній кімнаті. Були часи, коли мати з ощадності, бо мило було дефіцитним товаром, заводила з ним довгі дискусії про те, чи не міг би він носити ті ж самі хусточки принаймні днів зо два чи три. «Адже ж ти тільки носиш їх у кишенях, і ніколи вони в тебе не забруднюються — треба ж думати й про наш обов’язок перед суспільством». Цим вона натякала на кампанію «боротьби з псуванням цінностей» та «марнуванням грошей». Але батько — це сталося єдиний раз за моєї пам’яті — енергійно протестував і наполіг на тому, щоб йому щоранку видавали по дві свіжі хусточки. Проте я ніколи, не бачив на ньому ні порошинки, ні краплі вологи або ж чогось такого, що викликало потребу витерти носа. А тепер він стояв обличчям до вікна й витирав не тільки сльози, а й таку вульгарну річ, як піт на верхній губі.

Я вийшов у кухню, бо він ще й досі плакав, було чутно, як він навіть схлипнув. Коли плачеш, то краще без свідків, і я подумав, що власний син, якого майже не знаєш, найменш бажаний свідок. Сам я лише при одній людині міг плакати — при Марі, а от чи була батькова коханка такого сорту людиною для нього, я не знав. Я бачив її тільки один раз, вона здалась мені привітною, гарною і якось приємно пустою, але чув про неї немало. Наші родичі зображали її як особу, жадібну до грошей, та, проте, в нашому роду вважали жадібним до грошей кожного, хто «безсоромно» нагадував, що людині час від часу треба їсти, пити й купувати черевики. А вже той, хто вважає життєво необхідними такі речі, як сигарети, ванну, квіти і вино, має всі шанси потрапити в родинну хроніку під ім’ям «божевільного марнотрата». Я уявляв, що коханка таки коштує дорого: адже вона мусить купувати собі панчохи, сукні, платити за житло і завжди бути в доброму гуморі, а це можливо тільки при умові «цілком урівноваженого фінансового стану», як сказав би мій батько. Коли він іде до неї після своїх смертельно нудних засідань спостережних рад, вона повинна ж бути веселою, запашною, побувати перед тим у перукарні. Я не міг собі уявити, що вона жадібна до грошей. Напевно, вона просто дорого коштувала батькові, а це в колі нашої рідні означало те саме, що й жадоба до грошей. Коли садівник Генкельс, який часом допомагав старому фурману, раптом з надзвичайною скромністю заїкнувся про те, що платня підсобним робітникам «уже, власне, три роки» вища за платню, яку він мав у нас, моя мати своїм пронизливим голосом прочитала двогодинну лекцію про «жадобу деяких людей до грошей». Якось на Новий рік вона дала поштареві двадцять пфенігів на чай і потім дуже обурилась, знайшовши на ранок у поштовій скриньці в конверті ті двадцять пфенігів і записку, в якій поштар писав: «Совість не дозволяв мені грабувати вас, ласкава пані». Звичайно, у неї знайшовся в міністерстві зв’язку знайомий статс-секретар, якому вона зразу ж поскаржилася на «зухвальця, жадібного до грошей».

У кухні я поспіхом обійшов калюжу кави, пройшов через передпокій у ванну кімнату, вийняв з ванни пробку і тільки тоді пригадав, що вперше за останні роки прийняв ванну, не заспівавши хоча б «Лоретанської літанії». Змиваючи душем рештки піни на стінках ванни, з якої поволі витікала вода, я тихенько наспівував «Tantum Ergo». Попробував було й «Лоретанську літанію», — мені завжди подобалась та єврейська дівчина Маріам, часом навіть хотілось вірити, що вона справді колись жила — але й ця літанія не допомагала: певно, вона вже надто католицька, а я ненавидів і католицизм, і католиків.

Я подумав про те, що слід подзвонити Генріху Белену та Карлу Емондсу. З Карлом Емондсом я не говорив уже два роки після сварки, яка виникла між нами, а листів ми один одному взагалі не писали. Він повівся підло зі мною, і все через якусь дурницю: одного разу, коли Карл з своєю Сабіною пішли в кіно, а Марі — в своє «коло», я лишився доглядати їхнього наймолодшого синка Грегора і вбив йому в молоко сире яйце. Сабіна сказала, щоб я о десятій годині підігрів молоко, налив у пляшечку й дав Грегору, а що хлопчик здався мені надто блідим і безпричинно капризним (він навіть не плакав, а тільки пхикав так, що мене взяла жалість до дитини), — то я подумав, що молоко з сирим яйцем піде йому на користь. Підігріваючи молоко, я носив дитину на руках по кухні, примовляючи: «А що їстиме наш малюк, що ми йому зараз дамо гам-гам? Яєчко, от що!» — і таке інше, потім розбив яйце, збив як слід у міксері й вилив у молоко. Старші діти Карла вже міцно спали, нам з Грегором у кухні ніхто не заважав, і коли я дав йому в рот пляшечку, мені здалося, що молоко з яйцем дуже сподобалось малюкові. Він став усміхатись, а попоївши, зразу ж, не капризуючи, заснув. Коли потім Карл повернувся з кіно і побачив у кухні яєчну шкаралупу, він ввійшов до вітальні, де я сидів з Сабіною, і сказав: «Це ти правильно зробив, що приготував собі яєчню». Я пояснив, що яйце з’їв не сам, а дав Грегору, — і тут здійнялася ціла буря, з лайкою та прокльонами. Сабіну охопила справжня істерика, вона кричала на мене: «Вбивця! Вбивця!» Карл зарепетував і собі: «Бродяга! Розпусний цап!» Я так розпалився, що охрестив його «нещасною талалайкою», схопив своє пальто і, розгніваний, побіг від них. Він ще волав мені навздогін з передпокою: «Ти безпритульний босяк!» А я йому у відповідь знизу: «А ти істеричний міщанин, вертихвіст нещасний!» Я справді люблю дітей, вмію добре забавляти їх, особливо немовлят, і не думав, щоб яйце пішло на шкоду однорічній дитині, але те, що Карл назвав мене «розпусним цапом», образило мене дужче, ніж Сабінине «вбивця». Зрештою схвильованій матері можна дещо й дозволити та пробачити, але ж Карл добре знав, що я не якийсь там «розпусний цап». Так наші дружні стосунки по-ідіотськи зіпсувались, хоча в глибині душі він вважав «чудесним» мій «вільний спосіб життя», а мене приваблював міщанський уклад його життя. Мені так і не вдалося переконати його, яким нудотно-одноманітним було моє життя, як педантично воно протікало, з усіма тими поїздками залізницею, готелями, тренуваннями, виступами, грою в «не-гнівайся-друже» та незмінним пивом, — і як мене приваблює Карлове життя, саме через його міщанський характер. Звичайно, він, як і всі інші, вважав, що ми принципіально не хочемо мати дітей, і викидні Марі здавались йому підозрілими; не знав він, як нам хотілося мати дітей. Попри всі ці неприємності я телеграмою попросив Карла подзвонити мені, але не збирався стрельнути в нього грошей. За цей час у нього з’явилась і четверта дитина, тому з грішми було сутужно.

Я сполоснув ще раз ванну, пройшов потихеньку в передпокій і заглянув у розчинені двері до вітальні. Батько знову повернувся лицем до столу і вже не плакав. З червоним носом, вологими зморшкуватими щоками він мав вигляд якогось промерзлого дідка, на диво спустошеного і майже дурнуватого. Я налив трішки коньяку й подав йому чарку. Він мовчки взяв чарку і випив. Не властивий йому вираз дурника так і лишився на його обличчі, а те, як він перехилив чарку й мовчки, з якимсь безпорадним благанням простягнув її назад порожню, нагадувало слабоумство, якого я в ньому досі не помічав. Він мав вигляд людини, яка вже абсолютно нічим не цікавиться в житті, окрім хіба кримінальних романів, вина певної марки та заяложених дотепів. Свою вологу й зім’яту носову хусточку батько поклав прямо на стіл, і я сприйняв це кричуще для нього порушення правил пристойності як своєрідний каприз, — так роблять деякі діти, хоч їм уже тисячу разів казали, що носову хусточку на стіл не кладуть. Я налив йому ще трохи коньяку, він випив і зробив такий жест, що міг лише означати: «Прошу, подай мені пальто». Я удав, ніби не помітив натяку. Мені треба було повернути його до розмови про гроші. Я не придумав нічого кращого, як знову дістати з кишені свою єдину марку й почати жонглювати нею: підняв руку й покотом спустив монетку по руці вниз, а потім назад на долоню. На цей трюк він реагував вимученою усмішкою. Я підкинув марку вгору, мало не до стелі, знову спіймав її — але батько лише повторив свій жест: «Будь ласка, моє пальто». Тоді я ще раз підкинув монету вгору, підхопив її великим пальцем правої ступні й потримав її так на висоті мало не під самим носом у батька, але він тільки роздратовано крутнув головою і пробурчав:

— Облиш!..

Знизавши плечима, я пішов у передпокій і взяв його пальто та капелюх з гардероба. Він уже стояв поряд зі мною, я допоміг йому одягтися, підняв рукавички, що випали з капелюха, й подав йому. Він знову мало не заплакав, якось комічно скривив носа й губи і прошепотів:

— Невже ти не можеш сказати мені ще й ласкавого слова?

— Як-то ні? — мовив я. — Ти так ласкаво поклав мені свою руку на плече, коли тоді ті ідіоти судили мене, і особливо благородно було з твого боку, що ти врятував життя фрау Вінекен, коли той слабоумний майор збирався розстріляти її.

— А, що там, — сказав він, — я вже все це майже забув.

— Це особливо благородно, що ти забув, — зауважив я, — а я не забув.

Він глянув на мене так, ніби благав не називати ім’я Генріетти, і я не назвав, хоч і збирався спитати, чому в нього тоді не ворухнулося серце заборонйти їй ту «екскурсію» в зенітниці. Я лиш кивнув головою, і він зрозумів, що я не спом’яну ім’я Генріетти. Напевно, він, сидячи на засіданнях спостережної ради, малював у своєму блокноті голівки і час від часу виводив літеру «Г», а іноді, може, навіть цілком її ім’я: «Генрієтта». Він не був безпосередньо винен, тільки виявив якесь недоумство, що завадило йому збагнути всю трагедію або ж стало її передумовою. Точно не берусь цього пояснити. Він був такий витончений і шляхетний, такий добрий з вигляду, а втім, навіть не прислав мені якоїсь милостині, коли ми з Марі жили в Кельні. Що робило цього люб’язного чоловіка, мого батька, таким твердим і сильним, чому він говорить з телевізійного екрана про обов’язки перед суспільством, про державну свідомість, про Німеччину, навіть про християнство, в яке ж він і сам казав, що зовсім не вірить, — але говорить так, що, слухаючи його, мимоволі віриш? Певно, причиною цього можуть бути теж тільки гроші — не конкретні гроші, за які купують молоко, їздять у таксі, тримають коханку чи ходять У кіно, а гроші абстрактні. Я побоювався його, а він мене, бо ми обидва знали, що ми не реалісти, і обидва з презирством дивились на людей, які говорили про «реалістичну політику». Ми знали, що йдеться про щось більше, ніж ті дурні могли збагнути. І зараз я прочитав у батьківських очах: не може він дати грошей клоуну, який тільки й знає, що витрачати їх, тобто якраз протилежне тому, що з грошима слід робити. Я теж знав, що, хоч би він дав мені їх цілий мільйон, я б витратив їх, а для нього витрачати гроші було рівнозначним марнотратству.

Коли я ждав у кухні та ванній кімнаті, поки він поплаче на самоті, у мене ще була надія, що батько, зворушений усім цим, подарує мені кругленьку суму, не ставлячи тих ідіотських умов, але тепер я ясно прочитав у нього в очах: цього він не може. Він не реаліст, і я теж, хоч обидва ми знали, що ті реалісти через свою обмеженість були тільки реалістами, такими ж дурними, як і всі маріонетки, що тисячу раз хапаються за комір і все ж не помічають нитки, на якій підвішені.

Я ще раз кивнув, щоб остаточно заспокоїти його: мовляв, не буду більше ні про гроші, ні про Генрієтту, проте в ту мить подумав про неї в такому вигляді, що здався мені непристойним, — уявив собі, якою б вона була тепер: тридцяти трьох років, напевно, уже розлучена з якимось промисловцем. Я не міг собі уявити, що вона жила б нашим пошлим життям — фліртувала, ходила б на прийоми й «міцно трималась за християнство», засідала в різних «комітетах» та «була особливо люб’язною до тих із СДПН, бо інакше вони стануть ще обмеженішими». Я міг уявити її лише як зайдиголову, здатну на вчинки, які реалісти вважали б снобізмом, бо в самих бракує фантазії: скажімо, хлюпнути коктейлю за комір якому-небудь президенту численних об’єднань або врізатись на своїй машині прямо в «мерседес» якомусь обер-лицеміру, який тільки й знає, що скалити зуби. Чого б тільки вона не натворила, якби не могла малювати чи на гончарному крузі робити маслянки. Адже вона, як і я, повсюди, де тільки проявляється життя, відчувала б ту незриму стіну, за якою гроші перестають бути тим, що можна витрачати, стають недоторканними й існують тільки як абстрактна цифра в дарохранильниці.

Я пропустив батька до виходу. Він знову став потіти й викликав у мене почуття жалю. Я збігав швиденько до вітальні, взяв там на столі його брудну хусточку й запхнув йому в кишеню пальта. Моя мати могла затіяти скандал, перевіряючи наприкінці місяця білизну й недолічившись носової хусточки, — могла приписати служницям крадіжку чи недбальство.

— Може, викликати тобі таксі? — запитав я.

— Ні, — відповів батько, — я трохи пройдусь пішки. Шофер чекає мене недалечко від вокзалу.

Він пройшов повз мене, я розчинив двері, провів його до ліфта й натиснув на кнопку. На площадці я ще раз вийняв з кишені свою марку, поклав її на долоню витягнутої лівої руки і став розглядати її. Батько з огидою одвернув погляд убік і крутнув головою. Я подумав, що він міг би принаймні вийняти гаманець і дати мені хоча б п’ятдесят, сто марок, але страждання, благородство й усвідомлення свого трагічного становища піднесли його до такого рівня досконалості, що будь-яка думка про гроші здавалась йому гидкою, а мої спроби нагадати про них — оскверненням святині. Я розчинив перед ним дверцята ліфта, він обняв мене, несподівано принюхався, захихикав і сказав:

— А від тебе й справді пахне кавою... Шкода, а я ж дуже хотів тобі зварити доброї кави — це я таки вмію.

Він випустив мене з обіймів, зайшов у ліфт, і, перш ніж ліфт почав спускатися вниз, я ще встиг побачити, як він там натиснув кнопку й хитро посміхнувся. Я ще постояв, спостерігаючи, як спалахують цифри: п’ять, чотири, три, два, один, — потім червоний вогник погас.