Очима клоуна

18

Замість номера Каліка я набрав номер «бурси», в якій живе Лео. Колись же та повинні вони скінчити свою трапезу, проковтнути всі ті салати, що вгамовують хтивість. Почувши вже знайомий мені голос, я зрадів. Тепер той чолов’яга палив сигару, і капустою від нього не так тхнуло.

— Шнір, — назвався я. — Пам’ятаєте?

Він засміявся.

— Аякже, пам’ятаю, — відповів старий. — Сподіваюсь, ви не буквально мене зрозуміли й не спалили свого Августіна?

— Ні, таки спалив, — мовив я. — Порвав той талмуд на шматки й аркуш за аркушем кинув у грубку.

Якусь мить він помовчав, потім додав хрипко:

— Ви жартуєте.

— Ні, — заперечив я, — в таких ділах я завжди по слідовний.

— Боже праведний, — сказав він, — невже ви не схопили діалектичного зерна в моїх порадах?

— Ні, — відповів я, — я людина пряма, чесна й проста. А як там мій братуха, — запитав я, — коли вже панове зволять закінчити свою трапезу?

— Тільки-но подали їм десерт, — відповів він, — тепер уже не довго ждати.

— Що ж там подали? — поцікавився я.

— На десерт?

— Ага.

— Власне, я й не маю права говорити про це, але вам скажу. Сливовий компот, приправлений сметаною. Від самого вигляду слинка тече. А ви любите сливи?

— Ні, — сказав я, — я відчуваю незбагненну і водночас непереборну відразу до слив.

— Раджу вам почитати дослідження Гоберера про ідіосинкразію. Все це залежить від дуже й дуже ранніх переживань — переважно ще до народження. Це страшенно цікаво. Гоберер ретельно дослідив вісімсот таких випадків. Скажіть, ви — меланхолік?

— Звідки вам це відомо?

— Я чую по голосу. Вам слід би помолитися й прийняти ванну.

— Ванну я вже прийняв, а молитись не можу, — відповів я.

— Шкода, — сказав він. — Я подарую вам нового Августіна. Або К’єркегора.

— Той у мене ще є, — мовив я. — Скажіть, будь ласка, чи не могли б ви передати моєму братові ще одне прохання?

— Охоче, — відповів він.

— Передайте йому, щоб він приніс мені грошей. Скільки зможе дістати.

Старий щось пробурчав собі під ніс, а потім сказав голосніше:

— Це я все записую. «Принести грошей, скільки зможе дістати». Між іншим, вам слід почитати Бонавентуру. Прекрасний твір — і глядіть мені, не зневажайте так дуже дев’ятнадцяте століття. Слухаючи ваш голос, можна припустити, що ви зневажаєте дев’ятнадцяте століття.

— Це правда, — мовив я, — я ненавиджу його.

— Помилковий погляд, — констатував він, — дурниці. Навіть архітектура не була такою поганою, як її зображають. — Він засміявся. — Перш ніж ненавидіти дев’ятнадцятий вік, ви почекайте, чим скінчиться двадцятий. Ви нічого не маєте проти, якщо я, розмовляючи з вами, доїм свій десерт?

— Сливовий компот?

— Ні, — сказав він і тоненько засміявся. — Я впав у неласку, і мені не дають їсти з панського столу, а тільки з кухні для челяді; сьогодні на закуску пудинг з паленим цукром. Між іншим... — він, видно, вже набрав у рот пудингу, проковтнув і, хихикаючи, вів далі, — між іншим, я мщу їм за це. Годинами розмовляю по телефону з колишнім колегою, що живе в Мюнхені, він теж був учнем Шелера. Часом дзвоню в Гамбург у довідкове бюро кінотеатрів або в Берлін на метеостанцію, — це я так, щоб помститися. При нинішній автоматичній системі перемикання цього ж ніхто не помітить. — Він знову почав жувати, захихикав і потім додав пошепки: — Церква ж багата, страшенно багата. Від неї смердить грошима, як од трупа якогось багатія. А от бідні покійники — ті пахнуть приємно. Ви це знаєте?

— Ні, — відповів я. Відчуваючи, що головний біль вщухає, я червоним кружечком обвів номер телефону тієї «бурси».

— Ви невіруючий, правда? Не кажіть — «ні», я по голосу чую, що ви невіруючий. Адже так?

— Так, — підтвердив я.

— Це нічого, зовсім не страшно, — сказав він, — у пророка Ісайї є одне місце, його навіть апостол Павло цитує в посланії до римлян. Слухайте уважно: «І побачать усі, кому про нього ще не сповіщали, і зрозуміють усі, хто ще нічого не чув». — Він зловтішно захихикав. — Ви мене зрозуміли?

— Так, — стомлено відповів я.

Раптом він сказав досить голосно:

— На добраніч, пане директор, на добраніч, — і поклав трубку. Останні його слова прозвучали, як зла пародія на раболіпство.

Я підійшов до вікна й поглянув на годинник, що висить на розі вулиці. Було майже пів на дев’яту. Щось надто вже довго вони там вечеряють. Я б охоче поговорив з Лео, але зараз мене цікавили насамперед гроші, які він міг позичити мені. Поступово я збагнув усю серйозність свого становища. Часом я не знаю, що є дійсністю: те, що явно реалістично постає в моїй уяві, чи те, що насправді сталося. У мене все змішується в голові. Я вже не міг би заприсягнутись, що таки бачив того хлопчину в Оснабрюку, але міг би побитись об заклад, що пиляв з Лео ту деревинку. Не міг би я й поклястися, що пішки ходив у Кальк до Едгара Вінекена, аби той дідів чек на двадцять дві марки обміняти на готівку. Гарантією реальності не можуть бути навіть деталі, що мені добре запам’яталися: зелена блузка на продавщиці, яка подарувала мені хлібці, чи дірки у шкарпетках молодого робітника, що пройшов повз мене, коли я сидів на приступці, ждучи Едгара. Я абсолютно певен, що бачив крапельки поту на верхній губі Лео, коли ми пиляли той оцупок. Пам’ятав я і всі подробиці тієї ночі, коли у Марі в Кельні був перший викидень. Генріх Белен влаштував мені кілька виступів перед молоддю по двадцять марок за вечір. Марі звичайно завжди ходила всюди зі мною, а в той вечір лишилася дома, бо нездужала, і коли я пізно повернувся додому з дев’ятнадцятьма марками чистого заробітку в кишені, то нікого в нашій кімнаті не застав; на неприбраному ліжку побачив кров’яні плями і знайшов на комоді записку: «Я в лікарні. Нічого страшного. Генріх усе знає». Я миттю вибіг на вулицю, розпитав Генріхову буркотливу економку, в яку лікарню поклали Марі, й побіг туди, але мене в лікарню не пустили, спершу я мусив розшукати там Генріха, подзвонити йому по телефону, поки нарешті черниця відімкнула хвіртку і впустила мене. Було близько півночі, і коли я нарешті потрапив до Марі в палату, все вже скінчилося, вона лежала на постелі, смертельно бліда, заплакана, а біля неї сиділа черниця й перебирала чотки. Черниця молилась собі, а я взяв Марі за руку і слухав, як Генріх тихим голосом пояснював їй, що станеться з душею того створіння, якого вона не змогла народити. Марі, здається, була твердо переконана, що те дитя — так вона його називала — не потрапить до раю, бо воно нехрещене. Вона все повторяла, ніби воно так і лишиться в чистилищі, і я тільки в ту ніч уперше збагнув, які жахливі речі доводиться слухати католикам на уроках закону божого. Генріх був цілком безпорадний перед страхом Марі, і саме та його безпорадність якось втішала мене. Він говорив, що господь милосердний, і «напевно, милосердніший, ніж теологи зі своїми надто юридичними міркуваннями». Черниця все ще молилась, перебираючи чотки. А Марі — вона буває дуже вперта в релігійних питаннях — знов і знов питала, де ж проходить діагональ між законом і милосердям. Я пригадую, що вона так і говорила: «діагональ».

Я почував себе там зовсім зайвим, ніби виштовхнутим з їхнього кола, і зрештою вийшов з палати, зупинився біля вікна в коридорі й, закуривши, став дивитись на автомобільне кладовище по той бік кам’яної огорожі. Весь мур був обклеєний передвиборними плакатами: «Довірся СДПН!», «Обирайте ХДС!» Можна було подумати, що хтось несосвітенним тупоумством намагався спеціально псувати настрій хворим, які випадково поглянуть на мур. «Довірся СДПН!» — це ще, можна сказати, прямо геніально, літературний шедевр порівняно з недоумкуватістю тих, хто вважав, що досить написати на плакаті: «Обирайте ХДС!» Я простояв так майже до другої години ночі, а пізніше у нас із Марі навіть виникла суперечка, чи дійсно там було те, що я бачив. Зліва підійшов якийсь приблудний пес, обнюхав стовп, на якому висів ліхтар, потім понюхав плакат СДПН, плакат ХДС, покропив на плакат ХДС і побіг собі підтюпцем далі, направо, в густу пітьму вулиці. Пізніше, коли ми згадували ту тривожну ніч, Марі ніяк не хотіла вірити мені про собаку, а коли все ж припускала, що собака міг і справді бути, то не вірила, що він покропив на плакат ХДС. Вона твердила, ніби я так підпав під вплив її батька, що, не усвідомлюючи своєї брехні чи фальсифікації істини, можу сказати, ніби собака «зробив те свинство» на плакат ХДС, навіть якщо то був плакат СДПН. А втім, її батько зневажав СДПН значно сильніше, ніж ХДС, — і що я бачив, те справді бачив.

Коли я проводив Генріха додому, було близько п’ятої години ранку, і він, ідучи вулицями Еренфельда й показуючи на двері будинків, не переставав бурмотіти: «Все це мої прочани, все це мої овечки». На порозі квартири його зустріла сварлива економка з жовтими ногами й злісно прошипіла: «А це ще як розуміти?» Я прийшов додому і потай виправ у ванні холодною водою простирадло.

Еренфельд, поїзди з бурим вугіллям, вірьовки для білизни, заборона купатися в ванні, а ночами час від часу повз наше вікно з шумом, наче невибухаючі снаряди, пролітали пакети з покидьками, їх грізний шум кінчався шльопанням об землю або ще шурхотом яєчної шкаралупи, що котилась по двору.

Генріх іще раз дістав на горіхи од свого патера за те, що хотів добути нам грошей з благодійницької каси, але потім я знову сходив до Едгара Вінекена, Лео прислав нам свій кишеньковий годинник, щоб ми заставили його в ломбарді, трохи грошей виклопотав нам Едгар з каси для безробітних, і ми змогли принаймні виплатити за ліки, таксі та половину грошей за лікування.

Я думав про Марі, про черницю, що перебирала чотки, про слово «діагональ», про собаку, передвиборні плакати, автомобільне кладовище і про свої холодні руки після прання простирадла... — і все ж я б не міг заприсягнутися, що все це справді було. Не міг я також з певністю сказати, що чоловік той з конвікту Лео розповідав мені, ніби він дзвонить на берлінську метеостанцію, аби лише завдати збитків церкві, а втім, я все це чув, як і його плямкання, коли він їв свій пудинг.