Очима клоуна

7

Мені сповнилось двадцять один, а їй дев’ятнадцять, коли я одного вечора просто прийшов до неї в кімнату, щоб робити з нею те, що робить чоловік з жінкою. Ще вдень я побачив її з Цюпфнером: взявшись за руки, вони йшли з католицького молодіжного клубу, обоє посміхались, і це мене вразило в саме серце. Вона має бути моя, а не Цюпфнерова, тому оті їхні дурощі — тримання за ручки — доводили мене до шаленства. Цюпфнера знало майже все місто, головним чином завдяки його батькові, якого націсти вигнали з роботи; батько Цюпфнера був учителем, і коли зразу ж після війни його хотіли призначити директором тієї самої школи, він відмовився. Хтось навіть хотів висунути його на посаду міністра, але він розсердився і заявив: «Я вчитель і хочу знову працювати вчителем». То був високий, мовчазний чоловік, а як учитель — мені здавався трохи нудним. Якось він заступав вашого вчителя німецької літератури й прочитав нам вірша про молоду, вродливу фею Ліло.

Взагалі моя думка про шкільні справи нічого не важить. Було просто помилкою змушувати мене вчитися довше, ніж це передбачено законом; навіть законний термін надто довгий. Проте я ніколи не скаржився на вчителів, а тільки на своїх батьків. По-моєму, отим забобонним уявленням — «Але ж він повинен мати атестат зрілості!» — має зайнятись «Об’єднаний комітет товариств по боротьбі з расовими суперечностями». Це дійсно одна з расових проблем: той з атестатом зрілості, той без атестата, той просто вчитель, той старший учитель, той академік, той не академік, — самі тобі раси.

Прочитавши нам вірша, батько Цюпфнера трохи помовчав, а потім запитав, усміхнувшись:

— Ну, може, хтось із вас хоче висловити свою думку?

Я зразу ж схопився на ноги й випалив:

— По-моєму, це прекрасний вірш!

Весь клас вибухнув дружним сміхом, тільки Цюпфнсрів батько не сміявся. Він лише осміхнувся, проте не зарозуміло. Мені він здавався дуже симпатичним, тільки трохи сухуватим. Сина його я знав не досить добре, проте краще, ніж батька. Одного разу я проходив повз спортивний майданчик, де він з своєю групою саме грав у футбол, і, коли я зупинився, спостерігаючи гру, він гукнув мені:

— Хочеш пограти з нами?

Я зразу ж погодився й став за лівого крайнього команди, що грала проти Цюпфнера. Після матчу він знову звернувся до мене:

— Хочеш піти з нами?

— Куди? — поцікавивсь я.

І він сказав:

— На вечірку в наш клуб.

І коли я відповів: «Але ж я зовсім не католик...» — він засміявся, а з ним засміялися й інші хлопці; потім Цюпфнер спокійно пояснив:

— Ми будемо співати пісень — ти, певно, теж любиш співати?

— Люблю, — признавсь я, — але мені остогидли ті вечори, я два роки мучився в інтернаті.

Хоч Цюпфнер і засміявся, та по ньому було видно, що він образився.

— Якщо захочеш, то приходь знову до нас погуляти в футбол, — тільки й сказав він.

Після того я ще кілька разів грав у футбол з його групою, ходив з ними їсти морозиво, та Цюпфнер уже не запрошував мене на їхні вечірки. Я знав, що в тому самому клубі вечорами збиралася й група Марі, я знав Марі добре, дуже добре, бо бував у її батька вдома, а часом ходив на спортивний майданчик, де вона з дівчатами грала в м’яча, і спостерігав їхню гру, вірніше буде сказати — її. Іноді Марі кивала мені й усміхалась під час гри, а я кивав їй у відповідь і теж усміхався; ми з нею були добре знайомі. Я тоді часто заходив до її батька, іноді й вона сиділа з нами, коли батько намагався пояснити мені Гегеля і Маркса, але вдома Марі не посміхалась до мене. А коли я побачив у той день, як вони з Цюпфнером, виходячи з молодіжного клубу, трималися за руки, мене наче в серце кольнуло. На той час я опинився в досить неприємному становищі. Мені минув двадцять один рік, і я кинув школу, дійшовши до останнього класу. Патери виявились дуже ласкавими, навіть влаштували мені прощальну вечірку, з пивом, бутербродами, з сигаретами для курців та шоколадом для некурців, а я показав своїм однокашникам всілякі номери — «Католицька проповідь», «Євангелістська проповідь», «Робітник з получкою» — та різні фокуси й імітацію під Чарлі Чапліна. Я навіть виголосив там прощальну промову на тему: «Хибне припущення, ніби атестат зрілості є неодмінною передумовою вічного блаженства». Прощання вийшло гучне, а от мої домашні були засмучені й сердиті. Мати прямо-таки підло повелася зі мною. Вона радила батькові «пхнути мене в шахту», а батько все допитувався, ким я хочу стати, і я відповів:

— Клоуном.

— Ти маєш на увазі — актором? — сказав він. — Гаразд, тоді я, можливо, влаштую тебе в якусь школу.

— Ні, — заперечив я, — не актором, а клоуном, і школа мені ні до чого.

— Але ж як ти собі це уявляєш? — поцікавився батько.

— А ніяк, — відповів я. — Просто піду з дому, та й усе.

То були жахливі два місяці, бо мені бракувало мужності справді кинути родину, а за кожний шматок, що я з’їдав удома, мати дивилась на мене, як на злочинця. Тим часом з її ласки у нас роками обжиралися всілякі приблудні паразити, тільки то були «художники і поети»: Шніцлер, той нездара, і Грубер, щоправда, не такий гидкий. То був жирний, мовчазний і неохайний лірик, він прожив у нас півроку підряд, не написавши жодного рядка. Коли він, бувало, спускався вранці снідати, мати моя дивилась на нього такими очима, ніби хотіла відшукати на ньому сліди нічної боротьби з демоном. Уже в самому її погляді було щось непристойне. Одного дня той Грубер безслідно зник, і ми, діти, здивувались і навіть злякалися, побачивши в його кімнаті цілу купу зачитаних кримінальних романів, а на письмовому столі кілька аркушів паперу, на яких було написано тільки по одному слову: «Ніщо», а на одному аркуші — двічі: «Ніщо, ніщо».

Для таких ось людей мати навіть спускалась у льох і приносила ласенький шматок шинки. Я гадаю, що, коли б я придбав собі величезні мольберти й почав мазати на велетенських полотнах всілякі дурниці, вона ладна була б навіть примиритися з моїм існуванням. Тоді б вона могла заявити: «Наш Ганс — художник, він проб’є собі дорогу. Тепер у ньому ще відбувається боротьба». А так я був для неї всього лиш переросток-недоучка, про якого вона знала тільки те, що він непогано «показує різні фокуси». Я, звичайно, не збирався за її мізерне їстиво «демонструвати свій хист». Тому й просиджував по півдня у старого Деркума, батька Марі, трохи допомагав йому в лавочці, а він наділяв мене сигаретами, хоча його торгівля й не процвітала. Таким чином я прожив удома тільки два місяці, але вони здалися мені вічністю, тяглися значно довше, ніж війна. Марі я бачив рідко, вона саме готувалась до іспитів на атестат зрілості й проводила весь час зі своїми однокласницями. Часто старий Деркум ловив мене на тому, що я зовсім його не слухаю, а тільки поглядаю на кухонні двері; тоді він хитав головою і говорив:

— Вона сьогодні повернеться пізно.

А я червонів.

Була п’ятниця, я знав, що старий Деркум по п’ятницях вечорами завжди ходить у кіно, але не знав, буде Марі вдома чи піде зубрити до подруги. Я ні про що не думав і водночас думав майже про все, навіть про те, чи зможе вона «потім» складати екзамен на атестат зрілості, і вже знав наперед те, що підтвердилось пізніше: не тільки половина Бонна обуриться, що я звабив Марі, а ще й казатимуть: «Та ще й перед самими випускними іспитами!..» Я навіть подумав про дівчат з її групи, для яких це буде жахливим розчаруванням.

Я страшенно боявся того, що в інтернаті один з хлопців якось назвав «особливостями організму», і питання потенції хвилювало мене. Як не дивно, але в мене не було ніякого «плотського бажання». Подумав я і про те, що пробиратися в дім і в кімнату Марі, скориставшись ключем, який дав мені її батько, буде нечесно, та іншого вибору в мене не було. Єдине вікно в кімнаті Марі виходило на вулицю, де до другої години ночі було так людно, що мене б зразу схопили й відправили в поліцію, — а я будьщо мав провести той вечір з Марі. Я навіть зайшов до аптеки й за гроші, позичені в Лео, купив препарат, про який у школі хлопці казали, ніби він підвищує чоловічу силу. Заходячи в аптеку, я почервонів, як печений рак; на моє щастя, за прилавком стояв чоловік, але я говорив так тихо, що він закричав на мене, вимагаючи, щоб я сказав «голосно і чітко», чого мені треба, і я назвав препарат, одержав його й заплатив гроші дружині аптекаря, яка зміряла мене осудливим поглядом і похитала головою. Вона, звичайно, знала мене і коли наступного ранку почула, що сталося, то, певно, подумала зовсім не те, що було, бо я вже через два квартали розкрив коробочку й викинув таблетки в стічну канаву.

О сьомій вечора, як тільки в кіно почалися вечірні сеанси, я пішов на Гуденауггасе, тримаючи в руці ключ, проте двері лавки ще були відчинені, і, коли я переступив поріг, Марі на другому поверсі виглянула в сінці й гукнула:

— Алло, там хтось зайшов?

— Так, — гукнув я у відповідь, — це я! — і стрімголов побіг сходами нагору; вона здивовано глянула на мене, а я, не торкаючись до неї, поволі відтіснив її назад у кімнату.

Досі ми з Марі говорили мало, а більше поглядали одне на одного і усміхались, і я не знав, як мені звертатись до неї — на «ви» чи на «ти». Вона була в сірому старенькому халаті, успадкованому від матері, темне волосся перев’язане зеленим шнурочком; потім, розв’язуючи його, я побачив, що то кусочок батькової риболовецької волосіні. Марі так злякалася, що мені зайве було й говорити, — вона відразу збагнула, чого я прийшов.

— Іди геть, — сказала вона, але сказала машинально. Я розумів, що вона повинна була так сказати, і ми розуміли обоє, що хоч це сказано й серйозно, проте більше по інерції, але вже те, що вона сказала «іди», а не «ідіть», вирішило справу. В цьому коротенькому слові було стільки ніжності, що я подумав: її вистачить на все життя, — і мало не заплакав; це було сказано таким тоном, що мені одразу стало ясно: Марі знала — я прийду, у всякому разі, мій прихід не дуже здивував її.

— Ні-ні, — відповів я, — я не піду — куди ж мені йти?

Вона похитала головою.

— Чи, може, мені позичити двадцять марок і з’їздити в Кельн, а вже потім одружитися з тобою?

— Ні, — мовила вона, — не їдь у Кельн.

Я поглянув на неї і майже забув про свій страх. Я вже вийшов з дитячого віку, і вона теж доросла дівчина; глянув на її руку, що тримала вкупі поли халата, на стіл біля вікна і зрадів, що ніде не видно ні зошитів, ні підручників, тільки шитво та якась викройка. Я збіг униз у крамницю, замкнув її й поклав ключ туди, куди його клали вже років п’ятдесят, — між ящичком з цукерками та купкою зошитів-прописів. Коли повернувся, Марі сиділа на ліжку і плакала. Я теж сів на другому кінці ліжка, запалив сигарету, подав їй, і вона закурила першу в її житті сигарету, досить невміло: випускала дим, витягаючи уста трубочкою, це виходило майже кокетливо і трохи розвеселило нас, а коли Марі випадково пустила дим носом, я зареготав: вона раптом прибрала вигляд «бувалої» дівчини. Нарешті ми заговорили. Говорили довго. Вона сказала, що думає про тих жінок у Кельні, які роблять «це діло» за гроші й, певно, гадають, ніби його можна оплатити грішми, але «цього діла» грішми не оплатиш, тому всі жінки, чоловіки яких туди ходять з їхньої вини, завжди в боргу перед «тими жінками», а вона не хоче бути перед ними в боргу.

Я теж говорив багато, зокрема сказав, що на все прочитане мною про так звану «плотську» і про «духовну» любов дивлюсь як на дурниці, що, по-моєму, їх не можна відділити одну від одної. Вона спитала, чи вважаю я її красивою і чи люблю її, а я відповів, що вона — єдина дівчина, з якою я хотів би робити «це діло», і коли я думав про такі речі, то завжди мав на увазі лише її, навіть іще в інтернаті; та й взагалі я завжди думав тільки про неї. Потім Марі встала й пішла до ванної кімнати, а я все сидів на її ліжку, курив і згадував ті мерзенні таблетки. Мені знову стало страшно, я підійшов до дверей ванної і постукав. Марі трохи помовчала, потім сказала «увійди», я зайшов і тільки-но побачив її — страх наче рукою зняло. Вона змочувала волосся туалетною водою, потім пудрилась, і в неї по личку текли сльози. Я спитав:

— Що це ти робиш?

Вона відповіла:

— Хочу бути красивою.

Сльози промили вузенькі борозенки в пудрі, яку Марі наклала надто густо. І тут вона сказала:

— А може, тобі все ж краще піти від мене?

— Ні, — заперечив я.

Вона ще напахчувалась одеколоном, а я сидів на краю ванни і роздумував, чи вистачить нам на все двох годин. Ми вже протеревенили більш як півгодини. У нас у школі були свої «фахівці» з цього питання, вони розповідали, як трудно зробити дівчину жінкою, і мені довго не давала спокою думка про Гунтера з «Саги про Нібелунгів», якому спершу довелось послати замість себе Зігфріда, і про різню, що потім виникла на тому грунті, а також про те, як у школі, коли ми проходили цю сагу, я встав і заявив патеру Вунібальду: «Але ж Брунгільда, власне, й була дружиною Зігфріда», а він осміхнувся й заперечив: «Але ж одружений він був з Крімгільдою, мій хлопчику», а я розсердився і випалив, що таке тлумачення вважаю «попівським». Тоді патер Вунібальд теж розпалився, почав гнівно стукати пальцем по кафедрі й, посилаючись на свій авторитет, заборонив мені «подібні образи».

Нарешті я підвівся і сказав Марі:

— Не треба плакати.

Вона перестала плакати й запудрила пуховкою борозенки від сліз.

Перш ніж зайти в її кімнату, ми трохи постояли біля вікна в сінцях, дивлячись на вулицю: був січень, на вулиці мокро, жовтіли ліхтарі над асфальтом, а над овочевою крамницею зеленіла вивіска: «Еміль Шміц». Я знав Шміца, проте не знав, що його звуть Емілем, і мені здавалось, ніби це ім’я не пасує до прізвища Шміц. Перед тим як зайти в кімнату Марі, я трішки відхилив двері, просунув руку в щілину й вимкнув світло.

Коли батько Марі повернувся додому, ми ще не спали; було близько одинадцятої години, ми чули, як він зайшов у крамницю взяти сигарет, а потім уже почав підійматися сходами нагору. Ми обоє гадали, що він напевно що-небудь помітить — адже сталося щось надзвичайне. Але він нічого не помітив, тільки на секунду зупинився під дверима, прислухаючись, і пішов собі нагору. Ми чули, як він, знявши черевики, кинув їх на підлогу, а потім ще чули, як він кашляв уві сні. Я весь час думав про те, як він сприйме цю подію. Старий Деркум уже не був католиком, давно вийшов з-під влади церкви, часто в розмові зі мною ганьбив «брехливу мораль буржуазного суспільства в статевому питанні» й ненавидів «дурисвітство, яке попи витворяють зі шлюбом». Проте я не був певен, що він сприйме без скандалу те, що вчинили ми з Марі. Я дуже поважав його, і він мене теж, і мене вже спокушало встати серед ночі, піти до нього в кімнату і все розповісти, та потім згадав, що я досить дорослий, мені вже двадцять один рік, Марі теж не дитина, їй дев’ятнадцять, і що певні вияви чоловічої одвертості неприємніші за мовчанку, а крім того, я прийшов до висновку, що це його не так уже й обходить, як я думав. Справді, не міг же я підійти до нього заздалегідь і сказати: «Пане Деркум, я маю намір цієї ночі спати з вашою дочкою...» А про те, що вже сталося, він так чи інакше дізнається.

Трохи пізніше Марі встала, поцілувала мене в темряві й зняла простирадла. В кімнаті була пітьма — хоч око виколи, з вулиці не проникав жоден промінчик світла, бо ми щільно завісили вікно, і я подумав, що тепер слід робити: зняти простирадла, а потім уже підняти штору на вікні. Марі пошепки сказала мені:

— Я піду в ванну кімнату, а ти помийся тут, — і потягла мене за руку з ліжка, повела в куток, де стояв умивальник, торкнула моєю рукою об бачок, мильницю і тазик, а сама з білизною під пахвою вийшла з кімнати.

Я помився, ліг знову в постіль і ніяк не міг збагнути, чого це Марі так довго не повертається з чистою білизною. Я відчував смертельну втому, а все ж радів, що тепер уже міг безтрепетно думати про того клятого Гунтера, та раптом злякався: а чи не скоїлось чого-небудь з Марі? В інтернаті хлопці розповідали жахливі подробиці. Лежати на голому матраці досить неприємно: він уже старий і трохи протертий, а я був у самій спідній сорочці й мерз. Я знову подумав про батька Марі. Всі його вважали комуністом, та після війни, коли його хотіли призначити бургомістром, комуністи подбали про те, щоб цього не сталось, а кожного разу, як я починав прирівнювати націстів до комуністів, він лютував, говорячи: «Ні, хлопче, велика різниця в тому, загине людина на війні за інтереси мильної фабрики чи помре за справу, якій можна вірити». Ким він був справді, я й досі не знаю, та коли Кінкель якось при мені назвав його «геніальним сектантом», я мало не плюнув йому в пику. Старий Деркум належав до тих небагатьох людей, які викликали в мене повагу. Він був худий, саркастичний чоловік, з вигляду старший своїх років і від постійного куріння астматично дихав. Чекаючи Марі, я весь час чув його кашель, сам собі здавався негідником і все ж знав, що я не негідник. Колись Деркум сказав мені: «А ти знаєш, чому в панських домах, як от у твоєму батьківському домі, покоївкам відводять кімнати поряд з кімнатами хлопців-підлітків? Я тобі скажу чому: це старий як світ розрахунок на запит природи і милосердя». Мені хотілося, щоб він спустився вниз і застав мене в ліжку Марі, а йти до нього нагору й, так би мовити, доповідати йому — цього я не хотів.

Надворі вже світало. Мені було холодно, а бідність кімнати Марі гнітила мене. Про Деркумів давно вже говорили, що вони впали в бідність, і це падіння приписували «політичному фанатизму» батька Марі. Колись вони мали невеличку друкарню, маленьке видавництво і книгарню, а тепер лишилась маленька крамничка письмового приладдя, в якій вони ще й солодощі продають школярам. Колись мій батько сказав: «От бачиш, до чого може довести людину фанатизм, а втім, Деркум, якого політично утискували фашисти, після війни міг заснувати власну газету». Як не дивно, а старий Деркум ніколи не здавався мені фанатиком, та, певно, мій батько переплутав фанатизм із принциповістю. Батько Марі навіть не продавав молитовників, хоча це давало можливість підробити трохи грошенят, особливо в першу неділю після великодня.

Коли в кімнаті Марі вже стало видно, я побачив, які вони бідні: в шафі висіло три сукні — темно-зелена, яку, здавалось, я бачив на ній уже не менше століття; жовтенька, що майже зовсім розлізлась, і той чарівний темно-синій костюм, який Марі завжди одягала на процесії; далі висіло зимове пальто темно-зеленого кольору і стояло три пари черевиків. Якусь мить мене спокушало бажання встати, відкрити шухляди й подивитись на її білизну, та я передумав. По-моєму, я нізащо не міг би копирсатись у жіночій білизні, навіть коли б то була білизна моєї законної дружини. Батько Марі вже давно перестав кашляти. Коли Марі нарешті повернулася з ванної кімнати, була вже сьома година. Я радів, що в мене з Марі вийшла все так, як я хотів, поцілував її й, коли вона усміхнулась, відчув себе щасливим. Відчувши її холодні мов крижинки руки у себе на шиї, я пошепки спитав:

— Що ти там робила?

— А що ж я мала робити — випрала простирадла. Я б тобі принесла чисті, так у нас їх усього чотири пари: завжди по дві на ліжках, а інші дві у прачки.

Я притягнув Марі до себе, прикрив ковдрою і сховав її холодні руки у себе під пахвами; вона сказала, що їм там так приємно, як пташці в теплому гніздечку.

— Я ж не могла віддати цю білизну фрау Губер, яка завжди нам пере, — пояснила вона, — бо так усе місто знало б, що сталося, а викинуть їх теж не хотілось. Спершу я було подумала викинути їх, та потім стало шкода.

— А хіба у вас немає теплої води? — поцікавився я.

— Немає, бойлер наш давно вже вийшов з ладу, — відповіла вона.

Потім цілком несподівано Марі розплакалась. Я спитав, чого ж вона плаче, і вона прошепотіла:

— Боже мій, адже я католичка, ти ж знаєш про це...

Тоді я сказав, що кожна дівчина, євангелістка чи й невіруюча, теж, напевно, плакала б на її місці, і я навіть знаю чому. Марі запитально глянула на мене, і я пояснив:

— Бо й справді існує щось таке, що називають невинністю.

Вона продовжувала плакати, і я більше не питав чому. Я все розумів: Марі вже два роки вела свою групу дівчат-католичок, ходила з ними в процесіях, мабуть, не раз говорила з ними про діву Марію, а тепер сама собі здається обманщицею і зрадницею. Я добре уявляв собі, як це жахливо для неї. Вийшло таки справді погано, але я більше ждати не міг. Я сказав їй, що поговорю з її дівчатами, вона злякано відсахнулась і спитала:

— Про що? З ким?

— З дівчатами твоєї групи, — відповів я. — Справді, все вийшло погано для тебе... В крайньому разі, якщо хочеш, можеш сказати, що я тебе згвалтував.

Вона засміялась і сказала:

— Ні, все це дурниці, та й що ти взагалі можеш сказати моїм дівчатам?

— Нічого я їм говорити не буду, — відповів я, — просто виступлю перед ними, покажу кілька своїх номерів, і вони подумають: «Так ось який цей Шнір, що утнув таке з Марі». Тоді вийде все інакше, не будуть шушукатись по кутках.

Марі трохи подумала, усміхнулась і проказала стиха:

— А ти розумний хлопець. — Потім зненацька заплакала знову й додала: — Тепер мені тут уже й людям на очі показатись не можна.

— Чому? — спитав я. Але вона тільки плакала й хитала головою.

Її руки вже нагрілись у мене під пахвами, і чим тепліші вони ставали, тим дужче мене змагав сон. Невдовзі вже не я грів її руки, а вони гріли мене, і коли Марі перепитала ще раз, чи я ж таки вважаю її красивою і люблю її, я відповів, що все це само собою зрозуміло, але вона сказала, що й само собою зрозуміле хотіла б почути ще раз, і я, вже засинаючи, пробурмотів:

— Так, так, ти моя красуня, і я люблю тебе...

Прокинувсь я, коли Марі встала й почала вмиватись та одягатися. Вона не соромилась мене, а мені здавалося цілком природним дивитись на неї в цей час. Тепер ще більше впадало в око, як бідно вона одягалась. Марі застібалась і зав’язувалась, а я думав про ті прекрасні речі, які радо купив би їй, коли б мав гроші. Я ще й раніше не раз зупинявся перед вітринами модних магазинів, дивився на спідниці, светри, черевички та сумочки і уявляв, що їй було б до лиця, але старий Деркум мав такі суворі погляди на гроші, що я ніколи б не наважився що-небудь подарувати Марі. Якось він сказав мені: «Жити в злиднях жахливо, але й перебиватися з хліба на воду теж гірко, проте більшість людей живе в таких умовах». — «А жити в багатстві?» — запитав я і почервонів. Він зиркнув на мене гострим поглядом, теж почервонів і сказав: «Якщо ти, хлопче, будеш і надалі сушити собі голову такими думками, то скінчиш погано. Коли б у мене була мужність і віра в те, що в цьому світі щось можна змінити на краще, то знаєш, що я зробив би?» — «А що?» — спитав я. «Я, — відповів старий і знову почервонів, — заснував би своєрідне товариство, яке б піклувалося про дітей багачів. Ті дурні завжди чомусь-то прикладають поняття «асоціальний» тільки до бідних».

Багато думок промайнуло в моїй голові, поки я дивився, як Марі одягалась. Я радів і водночас страждав від того, що вона так просто ставиться до свого тіла. Пізніше, коли ми з Марі кочували по готелях, я завжди ранками лишався в ліжку й дивився, як вона вмивається та одягається, а якщо з ліжка не було видно у ванну кімнату, я лягав у ванну. Того ранку в її кімнаті я ладен був пролежати вічність, мені хотілося, щоб Марі ніколи не скінчила одягатись. Вона ретельно мила шию, плечі, груди, старанно чистила зуби. Сам я кожного ранку намагався відкрутитися від умивання, а чистити зуби для мене ще й тепер справжня мука. Я охоче приймав тільки ванну, але любив спостерігати ранковий туалет Марі: вона була така чистенька, і все у неї виходило так природно, навіть ті, майже непомітні, рухи пальчиками, коли вона загвинчувала кришечку тюбика зубної пасти. Думав я і про свого брата Лео: він був такий побожний, сумлінний, ретельний і завжди підкреслював, що «вірить» у мене. Тоді Лео теж мав складати іспити на атестат зрілості й чомусь-то соромився, що досяг тих успіхів нормально, в дев’ятнадцять років, тоді як я все ще сидів у передостанньому класі й не міг примиритися з брехливим тлумаченням «Саги про Нібелунгів». Лео навіть був знайомий з Марі — вони разом брали участь у якихось там спільних диспутах католицької та євангелістської молоді про демократію та віротерпимість. Обидва ми, я і Лео, уже дивились на своїх батька та матір тільки як на подружжя домоуправителів. Відкриття таємниці, що у батька ось уже десять років є коханка, було для Лео страшенним ударом. Для мене це теж був удар, але не моральний, я вже добре розумів, як неприємно бути одруженим з моєю матір’ю, лицемірна лагідність якої виявлялась навіть у вимові звуків «і» та «е». Вона звичайно уникала слів з «грубими» звуками «а», «о» або «у» і через те навіть ім’я Лео скоротила до «Ле». Її улюблені фрази: «В тім-то й справа, що ми по-різному дивимось на речі», і друга: «В принципі я маю рацію, а втім, це можна було б і обговорити». Для мене той факт, що батько має коханку, був скорше естетичним шоком: йому це просто не до лиця. Він людина не чутлива й не життєрадісна, і якщо не вважати, що вона для нього сестра-жалібниця чи «масажистка душі» (але тоді патетичне слово «коханка» зовсім недоречне), то вся безглуздість зводиться до того, що це йому не пасує. Насправді то була мила, гарненька, не блискучого розуму співачка; батько навіть не допомагав їй вигідніше влаштуватись чи підробляти в концертах. Для цього він знов-таки був надто коректним. Мені цей факт видавався дуже суперечливим, а Лео був прикро вражений. Це завдавало нищівного удару його ідеалам, а наша мати не знайшла інших слів для визначення стану Лео, як «Ле переживає кризу», і коли він по тому написав класну роботу на «п’ятірку»,[7] мати вже хотіла тягти його до психолога. Мені вдалося запобігти цьому: я зразу ж розповів Лео все, що знав про стосунки між чоловіком і жінкою, і так старанно допомагав йому готувати уроки, що невдовзі він уже знову став писати контрольні роботи на «трійку» і «двійку»; тоді й мати зрозуміла, що вести Лео до психолога немає потреби.

Марі одягла темно-зелену сукню, і, хоча ніяк не могла застебнути «блискавку», я не встав допомогти їй — так було приємно спостерігати рухи її пальців за спиною, дивитись на її білу шкіру, темне волосся і темно-зелену сукню; я дивився і радів, що вона не нервує; кінець кінцем вона підійшла до ліжка, я підвівся й застебнув «блискавку». При тому спитав, чого це вона встає так рано, і Марі сказала, що батько по-справжньому засинає лише над ранок і до дев’ятої буде в постелі, а їй треба прийняти газети й відкрити крамничку, бо школярі часом заходять ще до меси купити зошитів, олівців та цукерок.

— А крім того, — додала вона, — буде краще, коли ти вийдеш з дому до пів на восьму. Зараз я зварю каву, а ти хвилин через п’ять спускайся в кухню.

Коли я зійшов у кухню і Марі налила мені кави й зробила бутерброд, я відчув себе майже одруженим. А вона похитала головою й мовила:

— Невмитий, непричесаний, невже ти завжди так виходиш снідати?

Я відповів: так, навіть в інтернаті не змогли привчити мене регулярно вмиватися кожного ранку.

— Але ж що ти робиш? — запитала вона. — Якось же треба освіжитись?

— Я завжди обтираюсь одеколоном, — пояснив я.

— Та це ж дорого обходиться, — зауважила Марі й почервоніла.

— Так, — погодився я, — але мені одеколон дістається задарма: мій дядько — головний представник тієї фірми і дарує мені його великими пляшками.

Трохи знітившись, я почав оглядати кухню, яку добре знав і раніше: це була маленька, темна комірчина позаду крамниці; в кутку притулилась невеличка плита, в якій Марі з вечора лишала жар брикетів, як це роблять усі домогосподарки: загортала їх у мокрий газетний папір, а вранці роздмухувала ледь жевріючий вогник і розпалювала плиту дровами й свіжими брикетами. Я терпіти не можу духу брикетного попелу, який щоранку стоїть над усіма вулицями і яким так тхнуло у цій маленькій, задушній кухоньці. Там було так тісно, що Марі кожного разу, беручи з плити кофейник, мусила вставати й відсувати свій стілець; напевно, те ж саме доводилось робити і її матері, і бабусі. Того ранку добре знайома кухня вперше здалась мені буденною. Можливо, я тоді вперше відчув, що таке будні: потреба займатись необхідним, а не тим, чим бажаєш. Мені аж ніяк не хотілося знову залишати той тісний будиночок і десь там, за його межами, брати на себе нові обов’язки: відповідати за те, що ми вчинили з Марі, перед її подругами, перед Лео, та й до моїх батька-матері ця новина рано чи пізно дійде. Я б охоче лишився там на все своє життя, продавав би діткам цукерки та зошити, а вечорами йшов би нагору в кімнату Марі, лягав би на її ліжко і спав би — звичайнісінько спав би поряд з нею, як заснув над ранок з її руками у себе під пахвами. Мені здалося жахливим і водночас чудовим оте буденне життя з кофейником та бутербродами, з полинялим блідоголубим фартухом Марі поверх зеленої сукні, і я подумав, що тільки жінкам оті будні звичні, як і їхнє власне тіло. Я пишався тим, що Марі — моя дружина, і відчував себе не таким дорослим, яким тепер доведеться бути. Я встав, обійшов стіл, обняв Марі й сказав:

— Ти ще не забула, як встала вночі й пішла прати простирадла?

Вона кивнула й відповіла:

— Я теж ніколи не забуду, як ти зігрів мені руки у себе під пахвами. А тепер тобі пора йти, уже пів на восьму, зараз почнуть заходити діти.

Я допоміг Марі занести з вулиці пачки газет і розпакувати їх. Навпроти саме зупинилась автомашина Шміца — він повернувся з овочевого базару, — тому я миттю вскочив назад у крамницю, щоб він не побачив мене, та Шміц уже побачив. У сусідів зір гостріший, ніж у самого чорта. Я стояв у крамниці й переглядав ранкові газети, на які, мов навіжені, накидається більшість чоловіків. Мене газети цікавлять лише вечорами або коли я приймаю ванну, а у ванні і найсерйозніші ранкові газети здаються мені такими ж несерйозними, як і вечірні. Того ранку газети вийшли з «шапкою»: «Штраус — з усією послідовністю». Мабуть, все ж таки було б краще доручати писання передовиць і заголовків кібернетичним машинам. Є межі, за якими тупоумство слід би заборонити. Задеренчав дзвіночок — і в крамницю зайшло, з молитовником під пахвою, маленьке, років восьми чи дев’яти, дівча — чорняве, чистеньке й червонолице.

— Мені подушечок, — сказало воно, — на один гріш.

Я не знав, скільки тих подушечок іде на десять пфенігів, одкрив скляну банку, відрахував у пакуночок двадцять штук і вперше посоромився своїх не зовсім чистих пальців, які за склом здавались більшими. Дівча глянуло на мене з подивом, коли я поклав у кульочок двадцять цукерок, але я сказав:

— Правильно, правильно, іди собі, — і, взявши монетку з прилавка, вкинув до каси.

Коли Марі повернулась і я з гордістю показав їй той гріш, вона засміялась і сказала:

— А тепер тобі пора йти.

— А чому, власне? — здивувався я. — Хіба мені не можна почекати, поки зійде вниз твій батько?

— Коли він зійде вниз, о дев’ятій, ти повинен знову бути тут, — мовила вона. — А тим часом тобі слід усе розповісти Лео, перш ніж він почує від когось іншого.

— Правда, — погодивсь я, — ти маєш рацію... А хіба тобі, — я зразу ж почервонів, — хіба тобі не треба йти до школи?

— Сьогодні не піду, — відповіла вона, — і вже ніколи не піду. Ну, ти там не затримуйся.

Мені трудно було залишати Марі, вона провела мене до дверей крамниці, і я поцілував її в самих дверях, так що Шміц і його дружина могли нас бачити з другого боку вулиці. А вони витріщились через вулицю, немов риби, які раптом помітили, що давно вже проковтнули гачок.

Я пішов не оглядаючись. Мені стало холодно, я підняв комір куртки, запалив сигарету, зробив невеликий крюк через базар, спустився на Францісканергатрасе і на розі Кобленцерштрасе на ходу стрибнув у автобус; кондукторка відчинила мені двері, насварилася пальцем, і коли я підійшов до неї купити квиток, вона похитала головою, показуючи на мою сигарету. Я загасив її, сховав недокурок у кишеню куртки й пройшов у середину автобуса. Там зупинився, дивлячись на Кобленцерштрасе і думаючи про Марі. Видно, щось у моєму обличчі обурило чоловіка, біля якого я зупинився. Він навіть опустив газету, відірвавшись від свого «Штрауса — з усією послідовністю», зсунув окуляри на ніс, зміряв мене поглядом, похитав головою і пробурчав:

— Просто неймовірно!..

Якась жінка, що сиділа позаду того чоловіка, — я мало не впав, спіткнувшись через мішок з морквою, який стояв біля неї, — закивала на знак згоди з його коментарем і, теж хитаючи головою, беззвучно ворушила губами.

Я ж навіть — як виняток — причесався перед люстерком Марі її гребінцем, на мені була сіра, чиста, цілком пристойна куртка, та й борода в мене росла не так-то вже й швидко, щоб один день без гоління міг надати мені «неймовірного» вигляду. Я не надто малий і не надто високий, і ніс у мене не такий довгий, щоб це відмічали в паспорті-як «особливі прикмети». Там так і записано: особливі прикмети — нема. Я не був ні брудний, ні п’яний, і все ж та жінка з мішком моркви хвилювалася більше, ніж чоловік в окулярах, який, зрештою, безнадійно похитавши головою, знову підсунув окуляри на очі й вернувся до Штраусової послідовності. Жінка злісно, але беззвучно шльопала губами, неспокійно крутила головою в усі боки, ніби хотіла передати й іншим пасажирам те, чого ніяк не могли висловити її уста. Я й досі не знаю, які на вигляд євреї, інакше міг би визначити, чи не сприйняла вона мене за одного з них, але я схильний думати, що причиною була не моя зовнішність, а скорше той погляд, яким я дивився з вікна автобуса, думаючи про Марі. Та мовчазна ворожнеча нервувала мене, я вийшов з автобуса на одну зупинку раніше й спустився пішки по Еберталее, а потім уже повернув до Рейну.

Я нашому парку чорніли ще вологі стовбури буків, червонів щойно уторований тенісний майданчик, з Рейну долинали гудки самохідних барж, а зайшовши у передпокій, я почув, як у кухні бурчить собі під ніс Анна:

— ...Це добром не скінчиться... не скінчиться добром...

Я гукнув їй у розчинені кухонні двері:

— Снідати не буду, Анно! — швидко пройшов мимо й зупинивсь у вітальні.

Ніколи ще наші дубові панелі, дубова галерея з чашами, келихами та мисливськими трофеями не здавались мені такими похмурими. У сусідній кімнаті Лео грав мазурку Шопена. В той час він збирався серйозно зайнятись музикою і вставав о пів на шосту ранку, щоб потренуватись перед школою. Музика перенесла мене в надвечірній час, і я навіть забув, що то грав Лео. У Лео з Шопеном не було нічого спільного, проте він грав так добре, що я про нього забув. З композиторів старої генерації я найбільше люблю Шопена й Шуберта. Я згоден з нашим учителем музики, що Моцарт — божественний, Бетховен — величний, Глюк — неповторний, а Бах — могутній; це я знаю. Але Бах мені уявляється тридцятитомною догматичною філософією, що викликає у мене подив. А от Шуберт і Шопен такі ж земні, як, певно, і я сам. Я люблю їх слухати найбільше. Поглянувши в парк до Рейну, я помітив, що там перед плакучими вербами в дідовому тирі рухаються мішені. Очевидно, фурманові звеліли змазати їх. Мій дід іноді скликає своїх «давніх друзяк», і тоді перед нашим будинком збирається півколом півтора десятка велетенських авто, під деревами та між кущами, щулячись від холоду, топчеться півтора десятка шоферів або ж порозсідаються групками на кам’яні лави і грають у скат, і коли хто-небудь із «давніх друзяк» влучає в «десятку», зразу ж чутно, як хлопає пробка від шампанського. Часом дід кликав мене до компанії, і я показував старим свої фокуси, копіював Аденауера чи Ерхарда (це робиться до нудоти просто) або демонстрував свої невеличкі номери, наприклад, «Директор підприємства у вагон-ресторані». І як я не старався якомога в’їдливіше зобразити певних осіб, «давні друзяки» надривалися од сміху, «потішались досхочу», і коли я після виступу обходив їх з картонною коробкою з-під патронів або з підносом, майже всі вони кидали мені асигнації. З тими старими шкарбанами я вмів знайти спільну мову, хоч у мене з ними нічого спільного не було, а втім, я, здається, з таким же успіхом міг би порозумітись і з китайськими мандаринами. Деякі з дідуганів навіть звисока удостоювали мої концерти своїми оцінками: «Прекрасно!», «Чудово!», а дехто розщедрювався на цілі фрази: «Хлопчина з хистом» — або: «З нього ще й люди будуть».

Слухаючи Шопена, я вперше подумав про необхідність пошукати роботи, аби хоч трохи заробити грошей. Можна було б попросити діда, щоб він порекомендував мене для сольних виступів перед зборами капіталістів чи для потіхи членів спостережних рад після засідань. Я навіть підготував спеціальний номер: «Засідання спостережної ради».

Тільки-но Лео зайшов до вітальні, як Шопен в ту ж мить зник; Лео, високий, білявий парубчина, в своїх окулярах без оправи скидався на євангелістського суперінтенданта або на шведського єзуїта. Досить було глянути на його ретельно випрасувані штани, як останній подих музики Шопена зник, а від його білого светра на випуск та від червоного коміра сорочки, випущеного поверх светра, можна було впасти в розпач. Коли я бачу, що хтось марно прагне прибрати недбалого вигляду, мене одразу ж огортає глибокий сум, так само як і від претензійних імен на зразок Етельберт або Герентруд. Я знову помітив, скільки У Лео спільного з Генрієттою, хоч він і не схожий на неї: і кирпатий ніс, і блакитні очі, і форма лоба — тільки не її уста, але все, що робило Генрієтту привабливо-жвавою, те у нього здавалось закляклим і викликало жалість. По ньому зовсім не видно, що він перший у класі гімнаст; він скорше схожий на юнака, якого звільнили від фізкультури, хоча в нього над ліжком висить півдюжини спортивних дипломів.

Лео швидко попрямував мені назустріч, несподівано зупинився за кілька кроків, спантеличено опустив розведені руки і сказав:

— Гансе, що сталося?

Він дивився мені в очі, вірніше, трохи нижче очей, так, ніби хотів звернути мою увагу на якусь пляму на обличчі, і тут я помітив, що плачу. Слухаючи музику Шопена або Шуберта, я завжди плачу. Я вказівним пальцем правої руки змахнув обидві сльозинки і сказав:

— Я й не знав, що ти так добре граєш Шопена. Програй цю мазурку ще раз.

— Не можу, — відповів Лео, — треба йти до школи, сьогодні на першому, уроці нам роздаватимуть теми з німецької літератури до іспитів на атестат зрілості.

— Я підвезу тебе на маминій машині, — запропонував я.

— Не люблю я їздити на тій ідіотській машині, — сказав Лео, — ти ж знаєш, що я її ненавиджу.

Незадовго перед тим наша мати «безумно дешевою перекупила спортивний автомобіль у своєї приятельки, а Лео був дуже вразливий до всього, що могло вважатися хвастощами з його боку. Довести брата до шаленства могло тільки одне: якщо хтось або дражнив його, або підлизувався до нього заради наших багатих батьків; тоді він наливався кров’ю і пускав у хід кулаки.

— Зроби виняток, — просив я, — сядь до піаніно і заграй для мене. Ти що ж — зовсім не цікавишся, де я був?

Він почервонів, потупив очі в підлогу й відповів:

— Ні, мене це не цікавить.

— Я був у дівчини, — пояснив я, — у однієї жінки... моєї дружини.

— Он як? — мовив Лео, не підводячи очей. — А коли ж ви повінчалися?

Спантеличений, він так і стояв, розвівши руки, потім, не підіймаючи голови, раптом рвонувся, щоб пройти повз мене. Я затримав його за рукав.

— Ця дівчина — Марі Деркум, — сказав я притишеним голосом. Він вирвався з моїх рук, відступив на крок і сказав:

— Боже мій, не може бути!

Потім гнівно глянув на мене й щось пробурчав собі під ніс.

— Що? — перепитав я. — Що ти сказав?

— Що тепер мені все ж доведеться їхати на тій машині. Ти підвезеш мене?

Я сказав «так», обняв брата за плечі й пішов поряд з ним з вітальні. Розуміючи, як важко йому в цю мить глянути мені в очі, я сказав:

— Піди візьми ключі від машини, тобі мати дасть їх. Та не забудь документи на машину... Крім того, Лео, мені потрібні гроші — у тебе ще є скільки-небудь?

— В ощадкасі, — відповів він. — Ти зможеш сам узяти?

— Не знаю, — сказав я, — ти краще перешли їх мені.

— Переслати? — здивувався Лео. — Хіба ти залишаєш наш дім?

— Так, — відповів я.

Він кивнув і пішов сходами нагору.

Тільки в ту мить, коли брат поставив мені це запитання, я зрозумів, що збираюсь покинути домівку. Я пішов У кухню, де Анна зустріла мене бурчанням.

— Я думала, ти вже не збираєшся снідати, — роздратовано сказала вона.

— Снідать не буду, — відповів я, — тільки вип’ю кави.

Я сів до свіжовискобленого столу й дивився, як Анна, стоячи біля плити, зняла з кофейника фільтр і поклала його на чашку, щоб стікали останні краплі. Ми завжди снідали в кухні з служницями, бо не любили парадної сервіровки в їдальні. В той час у кухні поралась сама Анна. Друга служниця, Норетта, була у матері в спальні, подавала їй сніданок, обговорювала з нею наряди та косметику. Певно, мати саме розмелювала своїми прекрасними зубами зародки пшеничних зерен, на обличчі у неї які-небудь примочки з посліду, а Норетта читала їй газету. Може, вони в той час стояли на молитві, скомпонованій з текстів Гете й Лютера і, як звичайно, приправленій якимись високоморальними сентенціями, або Норетта читала їй проспекти проносних препаратів. Наша мати зібрала цілі папки проспектів найрізноманітніших ліків; усе це класифіковано: «Травлення», «Серце», «Нерви», і як тільки їй пощастить заманити до себе якогось лікаря, вона розпитує його про всілякі «новинки», заощаджуючи таким чином на гонорарі за консультації. І коли потім хто з лікарів пришле їй свої пробні ліки, вона сяє від щастя.

По спині Анни я бачив, що вона боїться тієї хвилини, коли їй доведеться повернутись до мене обличчям, глянути мені в очі й заговорити зі мною. Ми симпатизуємо одне одному, хоч Анна ніяк не може позбутись неприємної звички виховувати мене. Вона жила у нас уже п’ятнадцять років — мати взяла її од свого кузена, євангелістського пастора. Анна уродженка Потсдама, і вже той факт, що ми, хоч і євангелістського віросповідання, розмовляли рейнським діалектом, здається їй чимось потворним, майже протиприродним. Від якого-небудь протестанта, що говорить по-баварськи, вона, мабуть, одхрещувалась би, як від нечистого. Тепер уже вона трохи звикла до Рейнської області. Анна висока, струнка і пишається тим, що в неї «хода, як у справжньої дами». Батько її служив скарбпиком якоїсь там контори, про яку мені лиш відомо, що вона прозивалася ПП-9. Пояснювати Анні, що ми ж тут не в ПП-9, марна справа; у всьому, що стосується виховання молоді, вона тільки й знає: «В ПП-9 такого б ніколи не потерпіли». Я так і не збагнув до кінця, що то за штука — отой ПП-9, хоча з часом і переконався, що в той таємничий виховний заклад мене, мабуть, і вичищати нужники не взяли б. Здебільшого Анна посилалась на ПП-9, коли я не хотів умиватись, а «ця жахлива звичка якомога довше вилежуватись у постелі» викликала в неї таку огиду, ніби я був прокажений. Нарешті Анна обернулась і з кофейником в руках підійшла до столу, проте очей не піднімала, наче монашка, що прислуговує епіскопу з сумнівною репутацією. Мені стало шкода її, як і тих дівчат з групи Марі. Своїм інстинктом черниці Анна, певно, збагнула, де я ночував, тоді як мати моя ніколи нічого б і не помітила, якби я навіть три роки прожив у таємному шлюбі з якоюсь жінкою. Я взяв у Анни кофейник, налив собі кави, міцно стиснув її плече й примусив глянути на мене: вона підвела свої вицвілі голубі очі, її повіки затремтіли, і я побачив, що вона справді плаче.

— Достобіса, Анно, — не витримав я, — та глянь же мені в очі. Я гадаю, що і в твоєму ПП-9[8] люди мали мужність дивитись одне одному просто в вічі.

— Я не чоловік, щоб мати мужність... — схлипнула вона й, одвернувшись до плити, щось бурмотіла про гріх і ганьбу, про Содом і Гоморру, а я сказав:

— Господь з тобою, Анно, таке говориш — ти тільки згадай, що там витворяли, в Содомі й Гоморрі.

Вона струснула мою руку з свого плеча, і я вийшов з кухні, навіть не сказавши їй, що йду з дому. Анна була єдиною в домі, з ким я часом говорив про Генрієтту. Лео вже стояв перед гаражем і стурбовано поглядав на ручний годинник.

— Мати помітила, що я не ночував дома? — запитав я.

— Ні, — сказав Лео, віддав мені ключі й розчинив ворота.

Я сів у материну машину, вивів її з гаража й почекав, поки сяде брат.

— Я взяв ощадну книжку, — сказав він, зосереджено розглядаючи свої нігті, — у перерву візьму гроші. Куди їх послати?

— Пошли старому Деркуму, — відповів я.

— Будь ласка, рушай уже, — нетерпляче мовив Лео, — а то я спізнюся.

Я швидко проїхав наш парк по виїзній алеї, але на вулиці мусив загальмувати перед зупинкою, де колись Генрієтта сідала в трамвай, їдучи до зенітників. У вагон саме заходило кілька дівчат такого ж віку, як тоді була Генрієтта. Переганяючи трамвай, я побачив ще кілька дівчат її віку: вони усміхались, як і вона колись, на них були такі ж сині капелюшки й пальтечка з хутряними комірцями. Якщо знову почнеться війна, їхні батьки й матері так само пошлють їх з дому, як мої послали Генрієтту: ткнуть у руки трохи дрібних грошей, кілька бутербродів, поплескають по плечу і скажуть: «Будь молодчиною!» Мені хотілось помахати дівчатам рукою, але я стримався. Люди все можуть витлумачити інакше. А коли їдеш у такій ідіотській машині, то навіть не можна кивнути якійсь дівчині. Колись я в Двірцевому парку дав одному карапузу півплитки шоколаду й підібрав йому з брудного лоба пасмо білявого волосся: хотів лише втішити його, бо він плакав, розмазуючи сльози по всьому обличчю. Але тут підбігли дві жінки й зчинили страшенний скандал — мало не покликали поліцію; після тієї сцени я й справді відчув себе якимсь страховиськом, бо одна з жінок весь час кричала на мене: «Ах ти, брудний негідник, брудний негідник!» Це було жахливо — скандал викликав у мене таку огиду, яку може викликати тільки справжня потвора.

Проїжджаючи на великій швидкості Кобленцерштрасе, я шукав очима машину якого-небудь міністра, щоб мимохідь дряпнути її. У материній машині колодиці коліс так видаються, що ними можна зачепити іншу машину, але так рано жоден міністр не виїздить нікуди. Я звернувся до Лео:

— Ну, як ти вирішив — справді підеш на військову службу?

Він почервонів і кивнув.

— Ми говорили про це в нашій групі, — сказав він, — і прийшли до висновку, що військо служить демократії.

— Ну що ж, — зауважив я, — іди, поповнюй лави тих ідіотів, я сам іноді шкодую, що не придатний до військової служби.

Лео запитально зиркнув на мене і зразу ж одвів убік очі, щоб не зустрітися зі мною поглядом.

— Чому? — спитав він.

— Дуже вже хотілось би здибати того майора, що колись квартирував у нас і хотів розстріляти фрау Вінекен. Тепер він уже, напевно, полковник, а то й генерал.

Я зупинив був машину перед гімназією імені Бетховена, щоб висадити Лео, але він заперечливо похитав головою і попросив:

— Ні, зупини там, далі, праворуч від конвікту.

Я проїхав трохи далі, зупинив машину й подав Лео руку але він силувано усміхнувся й простягнув мені розкриту долоню. Думкою я був уже далеко від нього, тому не одразу його зрозумів; мене дратувало те, що він весь нас поглядав на свій годинник — до восьмої години лишалося ще п’ять хвилин, часу в нього вистачало.

— Не віриться мені, щоб ти пішов на військову службу, — сказав я.

— Чому ти так гадаєш? — сердито спитав Лео. — Давай уже ключ од машини.

Я віддав ключ, кивнув йому і пішов. Весь час я думав про Генрієтту, і мені здавалось безумством, що Лео хоче стати солдатом. Я пройшов через Двірцевий парк, повз університет і вийшов до ринку. Було холодно, й хотілося швидше вернутись до Марі.

Коли я прийшов туди, в крамниці було повно дітей. Вони брали з полиць собі цукерки, грифелі, гумки і клали старому Деркуму на прилавок гроші. Я протиснувся через крамницю в задню кімнату, але він навіть не глянув на мене. Я підійшов до плити, притулив руки до кофейника, щоб зігріти їх, і ждав, що Марі ось-ось увійде.

У мене вже не лишилось жодної сигарети, і я міркував, як бути, коли попрошу їх у Марі, — взяти так чи заплатити. Наливаючи собі кави, я помітив, що на столі три чашки. Коли в крамниці стихли голоси, я відсунув свою чашку. Мені хотілося, щоб Марі була зі мною. Я помив обличчя і руки над раковиною біля плити, причесався щіточкою для нігтів, що лежала в мильниці, розправив комірець сорочки, підтягнув краватку і ще раз оглянув свої нігті: вони були чисті. Я раптом збагнув, що тепер треба робити все те, чого раніше не робив.

Тільки-но я сів, як увійшов її батько; я зразу ж підвівся. Він був такий же збентежений і такий же знічений, як і я, не сердитий, але дуже серйозний, і коли він простягнув руку до кофейника, я здригнувся, не сильно, але помітно. Він похитав головою, налив собі кави, хотів подати мені кофейник, але я сказав «спасибі». Досі він і не глянув на мене. Вночі, лежачи в постелі Марі і обмірковуючи все, я відчував себе упевнена тепер, хоч мені дуже хотілось курити, я не наважувався взяти сигарету з пачки, що лежала на столі. У всякий інший час я просто взяв би й закурив. Я поглянув на нього, — він стояв, схилившись над столом, з великого лисиною і сивим віночком сплутаного волосся, — і побачив, що він дуже старий. Я озвався стиха:

— Пане Деркум, ви маєте право...

Але тут він стукнув кулаком по столу, нарешті глянув на мене поверх окулярів і сказав:

— От прокляття! І треба ж було, щоб це сталося... та ще й так, що всі сусіди знають!

Я зрадів, що він почав розмову про честь, отже, сам факт не розчарував його.

— Невже з цим треба було так поспішати — адже ти знаєш, ми із шкури вилазили, щоб дотягти до тих проклятих іспитів, а тепер... — він стиснув пальці в кулак, потім розчепірив їх, ніби випускав пташку, — нічогісінько...

— Де Марі? — запитав я.

— Нема, — сказав він, — поїхала в Кельн.

— Де вона? — аж скрикнув я. — Де?..

— Тільки спокійно, — мовив старий, — це не таємниця. Може, ти зараз почнеш розводитися про кохання, про шлюб і інше, але мені це не потрібно — іди звідси. Подивимося, що з тебе вийде. Іди собі.

Я боявся навіть пройти повз нього і запитав:

— А її адреса?

— Ось, — відповів він і подав мені через стіл клаптик паперу. Я сховав записку в кишеню. — Ну, що тобі ще треба? — закричав він. — Чого ще хочеш? Чого стовбичиш перед очима?

— Мені потрібні гроші, — мовив я і зрадів, що він нарешті засміявся; то був якийсь особливий сміх, різкий і саркастичний, — я чув цей сміх тільки раз, коли ми говорили з ним про мого батька.

— Гроші, — сказав він, — в тім-то й заковика... Але ходімо, — додав він, — ходімо, — й потяг мене за рукав У крамницю, зайшов за прилавок, відкрив касу й почав обома руками викидати мені дрібні гроші: по пфенігу, по п’ять, по десять... Він розсипав монети на зошити й газети, я спершу вагався, а тоді почав поволі збирати, хотів був згребти їх собі на долоню, та потім став складати по одній, лічити й, набравши марку, ховати в кишеню. Він спостерігав мою роботу, потім кивнув головою, вийняв гаманець і додав мені ще п’ять марок. Ми обидва почервоніли.

— Прости, — мовив він стиха, — прости — о, прокляття! — прости мені.

Він гадав, що я образився, але я так добре розумів його. Я сказав:

— Подаруйте мені ще пачку сигарет.

І він зразу ж простягнув руку на полицю, що висіла позад нього, й подав мені дві пачки. Він плакав. Я перехилився через прилавок і поцілував його в щоку. Він був єдиним чоловіком, якого я цілував за все своє життя.