Очима клоуна

16

Повернувшись у квартиру й замкнувши за собою двері, я зрозумів, що повівся як дурень. Треба було прийняти батькову пропозицію — зварити мені каву — і таким чином затримати його ще на якийсь час. А в вирішальний момент, коли він подаватиме каву на стіл і, радіючи своїй удачі, наливатиме її в чашки, слід було сказати: «Викладай гроші» — або просто: «Ну, давай уже гроші». В вирішальний момент завжди все робиться примітивно, по-варварськи. Тоді говорять просто: «Ви одержуєте половину Польщі, ми — половину Румунії. А як з Сілезією: хочете мати три чверті її чи досить і половини?» Або ще так: «Вам чотири міністерських крісла, а нам — такий-то концерн». Я пошився в дурні, піддавшись і своєму, і батьковому настрою, замість просто схопити його за гаманець. Слід було почати з грошей, заговорити про них — про мертві, абстрактні, приковані на ланцюг гроші, які означають для людини життя або смерть. «Ви тільки й знаєте: гроші та й гроші!» — з жахом кричала мати завжди, навіть тоді, коли ми просили тридцять пфенігів на зошити. Вічні гроші. Вічна любов...

Я зайшов у кухню, одрізав скибку хліба, намазав її маслом, ввійшов до вітальні й набрав номер телефону Бели Брозен. Сподівався, що батько в такому стані — його, певно, морозило від хвилювання — поїде не додому, а до коханки. На вигляд вона схожа на сестру-жалібницю, яка може покласти його в постіль, дати грілку й напоїти гарячим молоком з медом. А в нашої матері дурна манера: якщо хто занедужає, вона зразу ж радить «взяти себе в руки», мобілізувати волю, а з певного часу «єдиними ліками» вважає холодний душ.

— Слухає Брозен, — відповіла вона, і мені було приємно, що від неї нічим не пахне. У неї чудовий голос — альт, теплий і чарівний.

Я сказав:

— Це говорить Шнір, Ганс Шнір, — ви мене пам’ятаєте?

— Ще б пак, не пам’ятати, — відповіла фрау Брозен сердечно, — добре пам’ятаю і так співчуваю вам. — Я не розумів, про що вона говорить, і второпав тільки тоді, як вона додала: — Але ж ви не забувайте, що всі критики дурні й чванливі егоїсти.

— Коли б я міг цьому вірити, мені б полегшало, — сказав я, зітхнувши.

— А ви візьміть та й повірте, — сказала вона, — просто повірте. Ви не можете собі уявити, як допомагає залізна воля — просто повірити в що-небудь, і все тут.

— Ну, а якщо мене хтось похвалить, як тоді бути?

— О-о-о! — Вона засміялась і витягла те «о» в чарівну колоратуру. — В такому разі ви просто повірте, що в ньому випадково взяла гору чесність і він забув про свій егоїзм.

Я засміявся. Я не знав, як мені звертатись до неї: «Бела» чи «фрау Брозен». Адже ми були мало знайомі, а довідника, в якому можна б знайти пораду, як звертатись до коханки рідного батька, поки що немає. Зрештою я назвав її «фрау Бела», хоч ця театральна манера звертання й здається мені особливо слабоумною.

— Фрау Бела, — мовив я, — я в надзвичайній скруті. У мене був батько, ми балакали про всяку всячину, і я ніяк не міг заговорити з ним про гроші, тим часом... — Я відчув, що вона почервоніла, я вважав її цілком сумлінною жінкою, вірив, що її стосунки з моїм батьком грунтуються безумовно на «щирій любові» і тому всякі «грошові справи» для неї — справжня мука. — Будь ласка, вислухайте мене, — сказав я, — забудьте все, про що ви зараз подумали, і відкиньте сором; я лише прошу вас, якщо мій батько заговорить з вами про мене... я хочу сказати: може, вам удасться навести його на думку про те, що мені конче потрібні гроші. Готівкою. І негайно, бо я остаточно збанкрутував. Ви слухаєте?

— Слухаю... — відповіла вона так тихо, що я навіть злякався. Потім у трубці стало чути, як вона хлипає. — Ви, звичайно, вважаєте мене непорядною жінкою, Гансе, — сказала вона і заплакала, вже не стримуючись, — продажною тварюкою, яких багато. Та інакше ви й не можете думати про мене. О-о-о...

— Нічого подібного, — заперечив я голосно, — я ніколи про вас так погано не думав, справді ніколи. — Я вже боявся, що вона заговорить про свою душу і про душу мого батька; судячи по тому, як нестримно вона заридала, це була сентиментальна жінка, і можна було чекати, що вона ще навіть заговорить про Марі. — Правда, — сказав я не досить переконливо, бо мені здалося підозрілим, що вона так зневажливо вимовляла слова «продажна тварюка». — Правда, — сказав я, — я завжди був переконаний у благородстві вашої душі й ніколи нічого поганого не думав про вас. — Це була правда. — А до того ж... — мені хотілося знову звернутись до неї на ім’я, але я не спромігся вимовити оте жахливе «Бела», — до того ж мені вже скоро буде тридцять років. Ви ще слухаєте?

— Так, — зітхнула вона і знову схлипнула десь там, у Годесберзі, наче сиділа в сповідальні.

— Спробуйте хоча б натякнути йому, що мені потрібні гроші, і все.

— По-моєму, не зовсім зручно говорити з ним про це так прямо, — сказала вона стомлено. — Все, що стосується його сім’ї, — ви самі розумієте, — для нас табу. Але є інший спосіб. — Я мовчки ждав. Вона вже не плакала вголос, а тільки схлипувала. — Часом він дав мені гроші для моїх колег, які терплять нужду, — сказала вона, — в такому випадку він полишав все на мене. Отже... ви як гадаєте, чи зручно буде, якщо я передаватиму вам ті невеличкі суми, як колезі, що в даний час терпить нужду?

— Я дійсно один з ваших колег, який терпить нужду, і не тільки в даний час, а буду в такому становищі принаймні з півроку. Але прошу вас, скажіть: що ви називаєте «невеличкими сумами»?

Вона відкашлялась, повторила своє «о», проте вже без колоратури, і сказала:

— Здебільшого це субсидії в конкретних випадках нужди: коли хтось помре, захворіє чи жінка народить дитину, — я хочу сказати, що в даному разі йдеться не про постійну підтримку, а, так би мовити, часткову допомогу.

— Яких розмірів? — запитав я.

Вона відповіла не одразу, і я спробував собі уявити її зараз. Я бачив її років п’ять тому, коли Марі вдалося затягти мене в оперу. Фрау Брозен співала партію сільської дівчини, звабленої одним графом, і мене здивував батьків смак. То була дебела особа середнього росту, безсумнівна блондинка з традиційно пишними грудьми; вона стояла біля хати й, спершись на воза, а пізніше — на кила, прекрасним сильним голосом виражала прості емоції душевних переживань.

— Алло! — гукнув я. — Алло!

— О-о-о, — нарешті озвалась вона, і їй вдалася знову колоратура, хоча цього разу й слабенька, — ви так прямо ставите питання...

— Цього вимагає моє становище, — мовив я. Мене охопила тривога: чим довше вона мовчала, тим менша Могла бути сума, яку фрау Брозен збиралась назвати.

— Знаєте, — зрештою сказала вона, — ті суми коливаються приблизно між десятьма й тридцятьма марками.

— А якщо ви придумаєте якогось колегу, що потрапив у виключно важке становище — скажімо, тяжко поранився — і потребує на кілька місяців марок по сто допомоги?

— Друже мій, — відповіла вона стиха, — я ж гадаю, ви не сподіваєтеся, що я стану обманщицею.

— Ні, — сказав я, — я ж бо справді поранився і... Хіба ж ми з вами не колеги, не артисти?

— Спробую, — згодилась вона, — але не знаю, чи він клюне на це.

— Що-що? — гукнув я.

— Я не знаю, чи вдасться мені зобразити справу так, щоб це його переконало. Боюсь, не вистачить фантазії.

Цього вона могла й не говорити, я вже й сам подумав, що більшої дурепи не стрічав за своє Гниття.

— А що, коли б ви спробували влаштувати мені ангажемент, скажімо, в тутешньому театрі, звичайно, на другорядні ролі — я непогано можу грати шаржовані ролі, — сказав я.

— Ні-ні, мій любий Гансе, — відповіла вона, — у мене й так голова йде обертом від усіх тих інтриг.

— Ну гаразд, — мовив я, — хотів би лиш сказати, що для мене бажані навіть невеличкі суми. До побачення й велике спасибі. — І я поклав трубку, перш ніж вона встигла щось сказати.

У мене було неясне почуття, що з цього джерела нічого не потече. Надто дурна та Брозен. А інтонація, з якою вона вимовила слово «клюне», насторожила мене. Не виключено, що ту «підтримку колегам у нужді» вона просто клала в свою сумочку. Мені знов стало шкода батька, хотілося, щоб коханка в нього була і гарна, й інтелігентна. Я все ще каявся, що не дав йому можливості зварити мені каву. Певно, та дурепа сміється в нього за спиною і глузливо крутить головою, наче невдоволена вчителька, коли батько йде в її кухню варити каву, а потім, лицемірно сяючи, хвалить його за каву, як хвалять собаку, що подав поноску. Шаленіючи від таких думок, я відійшов од телефону до вікна, розчинив його й став дивитись на вулицю. Я боявся, що рано чи пізно доведеться повернутись до пропозиції Зоммервільда і прийняти допомогу від нього. Раптом я дістав з кишені свою марку, жбурнув її на вулицю і в ту ж мить пожалкував за нею, поглянув їй услід, але не побачив її, — мені лише здалося, ніби я почув, як монета упала на дах трамвая, що рухався вулицею. Я взяв зі столу хліб з маслом і, дивлячись на вулицю, почав їсти. Минала вже восьма година вечора, я пробув у Бонні майже дві години, дзвонив шістьом так званим друзям, поговорив з матір’ю і з батьком, але в мене не тільки не добавилось жодної марки, а ще стало на марку менше, ніж було в час приїзду. Мені вже хотілося зійти вниз і пошукати свою марку на вулиці, проте час наближався до пів на дев’яту, і кожну мить міг прийти чи подзвонити Лео.

Марі добре, вона тепер у Римі, в лоні своєї церкви, і обдумує, як слід одягтися до аудієнції у папи. Цюпфнер, певно, роздобув їй фото Жаклін Кеннеді, купив іспанську мантилью та вуаль, бо тепер же Марі, по суті, стала ніби first lady[17] німецького католицизму. Я вирішив і собі з’їздити до Рима й попросити аудієнції у папи. Адже він і сам чимось нагадує старого, мудрого клоуна, та, власне, і образ арлекіна народився в італійському місті Бергамо; треба буде цей факт перевірити в Геннегольма, той усе знає. Я пояснив би папі, що мій шлюб з Марі розбився, власне кажучи, тільки через якісь там формальності з реєстрацією, і попросив би розглядати мене як своєрідну протилежність Генріху Восьмому: той був віруючим багатоженцем, а я — невіруючий однолюб. Розповів би йому, які зарозумілі та підлі німецькі «провідні» католики, — щоб він не дозволив пошити себе в дурні. Показав би йому кілька своїх номерів, такі забавні й легенькі сценки, як «По дорозі до школи й додому», але свого номера «Кардинал» — ні в якому разі, це його образить, бо ж він сам був колись кардиналом, а його мені найменше хотілось образити.

Я часто стаю жертвою власної фантазії; ось і тепер я так ясно уявив свою аудієнцію у папи, так чітко побачив себе, невіруючого, навколішках перед папою, в чеканні благословення, і швейцарських гвардійців біля дверей, і поряд себе якогось доброзичливого на вигляд монсиньйора з трохи гидливою усмішкою, — аж мало сам не повірив, що вже побував у папи. Тепер мені кортітиме розповісти Лео, що я був у папи і мав у нього аудієнцію. В ті хвилини я таки був у папи, бачив його усмішку і чув його приємний селянський голос, розповідав йому, як один дурник з міста Бергамо став арлекіном. Лео в таких речах дуже строгий, він завжди обзиває мене брехуном. Лео просто шаленів, коли я при зустрічі, бувало, питав його: «Ти пам’ятаєш, як ми з тобою перепиляли деревинку?» Він зразу ж починав кричати: «Та ніякої деревинки ми з тобою не пиляли!» Він таки має рацію, але це нерозумно з його боку і взагалі значення не має. А було це так. Лео йшов сьомий чи восьмий рік, а мені восьмий чи дев’ятий; одного разу він знайшов у стайні деревину — рештки якогось прогнилого тину, знайшов у тій же стайні й іржаву пилку і почав просити мене перепиляти з ним той оцупок. Я спитав його, навіщо нам пиляти ту нікудишню деревину, але він ніяк не міг пояснити свого бажання — йому просто хотілось пиляти, і все тут; я сказав, що це абсолютно безглуздо, і Лео проплакав цілих півгодини; а значно пізніше, уже років через десять, коли на уроці німецької літератури у патера Вунібальда йшла мова про Лессінга, я раптом серед урока, без будь-якого зв’язку з темою, збагнув, чого тоді захотілось Лео: йому просто захотілось попиляти, і саме тоді, коли з’явилось те бажання, — пиляти саме зі мною. І от несподівано я зрозумів брата, через десяток років, а зрозумівши, пережив і його радість, і захоплення, і хвилювання — все, що спонукало його тоді, і пережив так сильно, що посеред урока почав імітувати рухи, ніби пиляю. Я бачив перед собою розпалене радістю хлоп’яче обличчя Лео, рухав іржаву пилку до нього, а він — до мене, аж поки патер Вунібальд несподівано для мене схопив мене за чуба і «змусив отямитись». З того часу я вірю, що справді перепиляв з Лео ту деревинку, а він не може мене зрозуміти. Лео реаліст. Тепер він уже не розуміє, що часом є потреба негайно зробити якесь явно безглузде діло.

Навіть у нашої матері бувають такі раптові капризи: пограти в карти біля каміна, власними руками заварити в кухні чай з яблуневого цвіту. Напевно, в неї раптом виникає палке бажання посидіти коло красивого, до блиску відполірованого столу червоного дерева, пограти в карти, відчути себе матір’ю щасливої родини. Проте кожного разу, коли в неї з’являлося таке бажання, ніхто з нас не хотів грати з нею в карти; тоді починалися сцени, мати дорікала нам, що ми її не розумієм як матір, наполягала, нагадувала про четверту заповідь — обов’язок дітей коритись батькам, — та потім, зрозумівши, яке це задоволення — грати в карти з дітьми, які це роблять легие з почуття обов’язку, — плачучи йшла до своєї кімнати. Часом вона пробувала нас підкупити, натякала, що розщедриться й почастує нас «особливо смачним» напоєм чи їжею, — і зрештою знову виходив один з тих щедрих на сльози вечорів, які нам так часто дарувала мати. Вона не розуміла, що ми так уперто відмовлялись грати, бо в колоді все ще була та сама чирвова сімка, яка при кожній грі нагадувала нам Генрієтту, проте ніхто з нас не говорив матері про це, і пізніше, згадуючи її марні спроби зіграти роль щасливої родини біля каміна, я в думці сам грав з нею в карти, хоча всі ігри, в які можна грати удвох, завжди нудні. Я справді грав удвох з нею в «шістдесят шість», у «війну», пив чай з яблуневим цвітом і навіть з медом, мати, жартома погрожуючи пальцем, навіть давала мені сигарету, тим часом Лео десь у глибині дому грав якісь етюди, і всі ми, в тому числі й служниці, знали, що батько тепер — «у тої дівки». Певно, Марі якимось чином дізналась про ці мої «фантазії», бо, слухаючи мої оповідання, завжди поглядала на мене з недовірою, але ж того хлопчину в Оснабрюку я навіть справді бачив. Часом зі мною буває і навпаки: те, що я справді переживу чи побачу, здається уявним і нереальним, як от випадок, коли я з Кельна їздив у Бонн, до дівчат із групи Марі, щоб поговорити з ними про діву Марію. І те, що інші іменують nonfiction,[18] здається мені чистісінькою фікцією.