Очима клоуна

12

Вперше вона сказала, що боїться мене, коли ми були в Оснабркжу і я відмовився поїхати з нею в Бонн, а вона будь-що хотіла туди, щоб «дихнути католицьким повітрям». Мені не сподобався цей вислів, я зауважив, що і в Оснабркжу досить католиків, але вона сказала, ніби я не розумію і не хочу зрозуміти її.

Ми жили в Оснабрюку вже два дні, між двома ангажементами, і попереду ще мали три вільні дні. З самого ранку лив дощ, ні в одному кінотеатрі не йшов цікавий для мене фільм, і я навіть не наважився запропонувати їй пограти в «не-гнівайся-друже»: ще напередодні під час гри у Марі був такий вираз обличчя, як у дуже терплячої няньки.

Марі читала, лежачи в постелі, я стояв біля вікна, курив і дивився то на Гамбурзьку вулицю, то на вокзальну площу, де люди перебігали під дощем з вокзалу до трамвайної зупинки. І «тим ділом» ми теж займатись не могли. Марі нездужала. У неї був не те щоб справжній викидень, але щось подібне. Я не розбирався в тому, і ніхто мені не пояснив. У всякому разі, вона гадала, що завагітніла, а тепер уже не було нічого, хоча вранці Марі всього дві години пробула в лікарні. Вона була стомлена, бліда й знервована, і я сказав, що тепер їй, напевно, шкідливо пускатися в таку далеку дорогу поїздом. Мені хотілося знати все детальніше, чи не було їй там боляче, але Марі нічого не розповідала, тільки час від часу плакала, і не так, як звичайно, а якось роздратовано.

У вікно я побачив хлопчака, що йшов зліва вулицею до вокзалу; він промок до нитки і під зливою тримав поперед себе розкритий учнівський портфель. Кришку портфеля відкинув назад і ніс його з таким виразом обличчя, яке я бачив тільки на картинці «Хрещення», де волхви підносять новонародженому Христу ладан, золото і мірру. Я міг розгледіти навіть мокрі, розбухлі од води обкладинки книжок. Вираз обличчя хлопця нагадав мені Генрієтту: цілковите самозречення, урочиста задума. Марі спитала мене з ліжка:

— Про що ти думаєш?

— Ні про що, — відповів я.

Я ще бачив, як хлопчина повільно перетнув привокзальну площу, потім зник у вокзалі, і мені стало страшно за нього; за чверть години такого блаженства він буде хвилин п’ять гірко розплачуватись: розгнівана мати, засмучений батько, вдома немає грошей на нові книги й зошити...

— Про що ти думаєш? — знову спитала Марі.

Я хотів був уже сказати «ні про що», але потім згадав хлопчика й почав розповідати, про що думав: як хлопець прийде додому, в якесь приміське село, і як йому, мабуть, доведеться брехати, бо ніхто не повірить, що справді сталося. Він скаже, що посковзнувся, що портфель випав у нього з рук у калюжу або що на хвилинку поставив його на землю, та випадково якраз під ринву, а тут несподівано полилась вода — і прямо в портфель. Я розповідав усе це Марі тихим, монотонним голосом, а вона раптом озвалася з ліжка:

— До чого все це? Навіщо ти розповідаєш мені такі дурниці?

— Бо я думав саме про це, коли ти мене запитала.

Вона мені не повірила, і я розсердився. Ми ніколи не брехали одне одному і не звинувачували одне одного в брехні. Я так розсердився, що змусив її встати, взути черевики й побігти зі мною на вокзал. Поспішаючи, я забув парасольку, ми добре промокли, але на вокзалі того хлопця не знайшли. Обійшли зал чекання, заглянули навіть до бюро обслуговування пасажирів, нарешті я спитав у контролера при виході, чи не відійшов який поїзд за останні хвилини. Той відповів: так, відійшов до Бомте, дві хвилини тому. Я запитав, чи не проходив тут хлопчик, мокрий увесь, білявий, такого-то зросту, а той підозріливо спитав:

— Навіщо це вам? Він щось накоїв?

— Ні, — пояснив я, — ми лиш хотіли б знати, чи поїхав він тим поїздом.

Обоє ми, я і Марі, були мокрі, і службовець недовірливо оглянув нас з голови до ніг.

— Ви рейнландець? — запитав. Це прозвучало так, ніби він цікавився, чи був я під судом.

— Так, — підтвердив я.

— Такі довідки я можу давати тільки з дозволу начальства, — сказав він.

Певно, він мав колись неприємності через рейнландця, очевидно, на військовій службі. Я знав робітника сцени, якого на військовій службі одурив якийсь берлінець, і відтоді кожний берлінець і кожна берлінка стали його особистими ворогами. Під час виступу однієї берлінської актриси він несподівано вимкнув світло, вона оступилась і зламала собі ногу. Вина робітника не була доведена, сказали просто: «Коротке замикання», але я певний, що робітник вимкнув світло тільки тому, що дівчина була з Берліна, а його колись у вермахті обдурив саме берлінець. Той службовець при виході так подивився на мене, що мені аж моторошно стало.

— Ми з цією дамою побились об заклад, — мовив я, — йдеться про парі.

Все це вийшло якось непереконливо, фальшиво, бо я говорив неправду, а коли я брешу, то видно зразу.

— Так, — сказав він, — значить, побилися об заклад. Ну, якщо вже рейнландці б’ються об заклад, то добра не жди від них.

Так ми нічого й не добились. Я був подумав узяти таксі, поїхати в Бомте й там на станції діждатись поїзда, щоб побачити, як той хлопець виходитиме з вагона. Але ж він міг вийти і на якомусь полустанку до чи після Бомте. Коли ми повернулися назад у готель, то промокли до нитки і замерзли. Я завів Марі вниз до бара, став перед стойкою, обняв Марі за плечі й замовив коньяку. Хазяїн, він же власник готелю, поглянув на нас так, наче збирався покликати поліцію. Напередодні ми кілька годин підряд грали в «не-гнівайся-друже» й замовляли собі в номер бутерброди з шинкою та чай, вранці Марі поїхала в лікарню й повернулася звідти бліда як смерть. Хазяїн поставив нам чарки з таким злом, що розхлюпав половину коньяку, і демонстративно дивився кудись повз нас.

— Ти не віриш мені? — спитав я Марі. — Я маю на увазі того хлопця.

— Чому ж ні, — відповіла вона, — я тобі вірю.

Вона так сказала лише з жалості, а не тому, що справді повірила, а я злостився на себе, що не мав мужності вказати хазяїну на розлитий коньяк. Поряд з нами стояв якийсь товстий суб’єкт і, прицмокуючи, пив пиво. Після кожного ковтка він облизував з губів піну й поглядав на мене так, наче ось-ось хотів заговорити зі мною. Я боюся взагалі встрявати в розмову з підпилими німцями певного віку, бо вони завжди балакають про війну, вважають, що все це було прекрасно, а коли вже добре вип’ють, то виявляється, що вони вбивці і «нічого страшного» в цьому не вбачають. Марі дрижала від холоду і, коли я підсунув наші порожні чарки по нікельованій стойці до хазяїна, осудливо похитала головою. Цього разу хазяїн поставив нам чарки обережно, не розхлюпуючи коньяк, і мені стало легше на душі. Тепер мене вже не гнітила думка, що я боягуз. Наш опасистий сусід вихилив чарку горілки й почав щось бурмотіти собі під ніс.

— В сорок четвертому ми пили відрами і сивуху, і коньяк, — белькотав він. — Відрами... а решту — виливали прямо на вулицю й підпалювали... щоб і краплі не лишилось тим капловухим. — Він зареготав. — Ні краплі.

Коли я вдруге підсунув хазяїну порожні чарки, він наповнив тільки одну і, перш ніж наповнити другу, запитально глянув на мене, і я лиш тоді помітив, що Марі пішла геть. Я кивнув, і він налив другу чарку. Я випив обидві, і ще й досі радий, що зразу ж після того вдалося піти звідти. Марі лежала в номері на постелі й плакала, а коли я поклав їй руку на чоло, вона одвела її, спокійно, лагідно, але одвела геть. Я сів поряд з нею, взяв її за руку, і вона не відняла руки. Мені стало легше на душі. Надворі вже стемніло, я просидів біля Марі на ліжку з годину, тримаючи її за руку, а тоді вже почав говорити. Говорив тихо, розповів ще раз усю пригоду з хлопчиком, а вона потискувала мою руку, ніби хотіла сказати: «Так, так, та я ж вірю тобі». Я ще попросив її розповісти детальніше, що там робили з нею в лікарні, а вона відповіла, що то було щось «жіноче» і додала: «Нічого страшного, але гидко». Слово «жіноче» завжди наводить на мене страх. Воно звучить для мене якось фатально-таємниче, бо я в тих справах абсолютний профан. Я прожив з Марі три роки, перш ніж почув щось про те «жіноче». Звичайно, я знав, як жінки родять дітей, але не уявляв собі ніяких подробиць. Вперше почув про це, коли мені вже минуло двадцять чотири роки і Марі була вже три роки моєю дружиною. Марі сміялась тоді, зрозумівши, який я наївний. Вона пригорнула мою голову до грудей і весь час повторяла: «Ти — золотко, золотко моє...» Другим, хто розповів мені про це, був Карл Емондс, мій шкільний товариш, який вічно возився з своїми жахливими «зачатковими таблицями».

Трохи згодом я сходив до аптеки, купив Марі снотворне і далі вже сидів біля її ліжка, аж поки вона заснула. Я й досі не знаю, що з нею тоді сталось і до яких ускладнень привело її те «жіноче». Наступного ранку я пішов до міської бібліотеки й прочитав усе, що було написано в енциклопедії про це, і мені стало легше. А опівдні Марі сама поїхала в Бонн, взявши з собою тільки дорожню сумку. Вона вже більше не говорила, щоб і я поїхав з нею, а тільки сказала:

— Отже, післязавтра зустрінемось у Франкфурті.

Надвечір, коли прийшли з поліції «наглядачі за мораллю», я зрадів, що вони не застали Марі, хоча розлука з нею надзвичайно гнітила мене. По-моєму, то хазяїн готелю доніс на нас. Я, звичайно, всюди видавав Марі за дружину, і за весь час тільки раз чи два виникали труднощі на цьому грунті. А в Оснабрюку тоді вийшло дуже неприємно. З’явилося двоє агентів у цивільному, чоловік і жінка, підкреслено ввічливі, якісь незвичайно акуратні — певно, їх там спеціально дресирують, щоб могли справити «приємне враження». Я взагалі не можу терпіти поліцейської ввічливості. Дама була пристойного вигляду, зі смаком підфарбована, сіла тільки на моє запрошення, взяла навіть сигарету, тоді як її колега «непомітно» оглядав кімнату.

— Фрейлейн Деркум уже немає з вами?

— Ні, — відповів я, — вона виїхала трохи раніше, післязавтра ми зустрінемося з нею у Франкфурті.

— Ви артист?

— Так, — сказав я, хоч це було й не точно, але я подумав, що так простіше, і відповів ствердно.

— Ви повинні зрозуміти нас, — мовила дама, — нам доводиться вдаватись до вибіркової перевірки, коли у приїжджих трапляються абортивні... — вона ніби відкашлялась, — захворювання.

— Я все розумію, — сказав я, хоча в енциклопедії про «абортивні» захворювання нічого й не вичитав.

Чиновник сісти відмовився, ввічливо, але ніби непомітно він весь час оглядав кімнату.

— Ваша домашня адреса? — запитала дама.

Я дав їй нашу боннську адресу. Вона встала. Її колега вказав поглядом на розчинену одежну шафу.

— Це сукні фрейлейн Деркум? — запитав він.

— Так, — підтвердив я.

Чиновник кинув «багатозначний» погляд на колегу, вона знизала плечима, він теж, потім пильно оглянув килим на підлозі, нахилився над якоюсь плямою і так зиркнув на мене, наче сподівався, що зараз я зізнаюсь у вбивстві. Нарешті вони пішли геть. До самого кінця тієї комедії вони тримались надзвичайно ввічливо. А тільки-но вийшли, я поспіхом склав усі речі в чемодан, попросив рахунок, викликав з вокзалу носильника і виїхав звідти найближчим поїздом. Хазяїнові готелю заплатив навіть за всю добу наперед. Речі багажем відправив у Франкфурт, а сам сів у перший же поїзд, що вирушав на південь. Мене охопив такий страх, що хотілося втікати звідти. Спаковуючи речі, я помітив на одній з носових хусточок Марі пляму крові. Ще й на пероні, поки не сів у франкфуртський поїзд, я боявся, що ось зараз мені на плече ляже чиясь рука і якийсь агент ввічливим голосом запитає з-за спини: «Зізнаєтесь?» Я ладен був зізнатися в усьому. Уже за північ я проїздив Бонн. Але мені й на думку не спало вийти з поїзда.

Я проїхав до самого Франкфурта, прибув туди близько четвертої години ранку, оселився в досить дорогому готелі й подзвонив звідти Марі в Бонн. Я боявся, що не застану її вдома, але вона зразу ж підійшла до апарата й сказала:

— Ганс? Слава богу, що ти подзвонив, бо я так турбувалася...

— Турбувалася? — перепитав я.

— Авжеж, — відповіла вона, — я дзвонила в Оснабрюк, а там сказали, що ти виїхав. Я зараз же їду у Франкфурт, негайно.

Я прийняв ванну, замовив собі в номер сніданок, потім ліг спати, а об одинадцятій ранку мене збудила Марі. Її наче хтось підмінив — вона стала така мила й майже весела. І коли я спитав її: «Ну як, надихалась уже католицьким повітрям?», — вона засміялась і поцілувала мене.

Про поліцію я їй так нічого і не розповів.