Очима клоуна

20

Я подумав, чи не слід мені помитися в ванні — таким брудним себе відчував; здавалося, що від мене смердить, як од святого Лазаря, — а втім, я був абсолютно чистий, і нічим од мене не пахло. Я поплентався в кухню, вимкнув газ під каструлькою з квасолею та під чайником, знову повернувся до вітальні й хлебнув коньяку просто з пляшки, але й це не допомогло. Навіть телефонний дзвінок не розвіяв гнітючого почуття. Я зняв трубку, озвався:

— Слухаю.

Почувся голос Сабіни Емондс:

— Що це ти витворяєш, Гансе? —Я мовчав, і вона додала:—Посилаєш телеграми... Я вже злякалась: чи не сталося з тобою якогось лиха. Невже тобі так погано?

— Дуже погано, — стомлено мовив я.

— Я виходила з дітьми на вулицю, — сказала вона, — а Карла вдома немає, виїхав зі своїм класом на тиждень у шкільний табір. Щоб тобі подзвонити, я спершу мусила знайти кого-небудь, хто доглянув би дітей.

По голосу відчувалося, що в її житті — ніякого просвітку, і говорила вона, як і завжди, трохи роздратовано. Просити в неї грошей я не зважився. З часу одруження Карл усі ці роки ніяк не може звести кінці з кінцями в своєму сімейному бюджеті; коли ми з ним посварилися, в нього було троє дітей, а ще одного вони чекали, проте я не насмілився запитати Сабіну, чи народилося четверте. В їхній квартирі завжди панувала атмосфера нестримуваного роздратування. Всюди потрапляли на очі його прокляті блокноти, де він робить нескінченні підрахунки, як прожити на свою зарплату, і коли я лишався з ним наодинці, він ставав зі мною до непристойності одвертим і заводив сугубо чоловічі розмови про дітородіння, нарікав на політику католицької церкви в цьому питанні (і саме передо мною!), а потім кожного разу наставала мить, коли він дивився на мене з виглядом нещасного пса, що ось-ось завиє, але майже завжди в такі хвилини раптом заходила Сабіна й визвірялась на нього лютими очима, бо знов була вагітна. Кінчалися ті сцени звичайно тим, що вони сідали поряд і ревли, бо таки справді любили одне одного. Тим часом у глибині квартири гучнішав дитячий гвалт, малюки з насолодою перекидали нічні горщики, мокрими ганчірками шльопали по новісіньких шпалерах, — і все це в домі у Карла, який завжди повторяє свої педагогічні принципи: «Дисципліна, дисципліна» та «Абсолютний і безумовний послух». Зрештою мені не лишалось нічого іншого, як іти до дітей і вгамовувати їх своїми фокусами; але це їх зовсім не заспокоювало, вони верещали від захоплення, намагались повторити мої витівки, і кінець кінцем усі ми сідали коло столу, брали дітей на коліна і дозволяли їм пробувати вино з наших бокалів. Карл і Сабіна заводили розмову про книжки й календарі, в яких пишеться, коли саме вагітніють жінки. І при всьому тому у них весь час з’являлися діти, а їм і на думку не спадало, як тяжко слухати ті розмови нам з Марі, бо ми ніяк не могли діждатися своїх дітей. Коли потім Карл п’янів, він посилав прокляття Ватікану, накликав нещастя на голови кардиналів і самого папи, і — що було найхимернішим — я починав захищати папу. Але в цьому Марі розумілася краще за всіх нас і роз’яснювала Карлу та Сабіні, що на такі питання там, у Римі, інакше дивитись не можуть. Тоді вони обоє хитро примружували очі й підморгували одне одному, немов говорили: «Знаємо вас, ви, певно, вдаєтеся до таких витончених фокусів, що дітей ніколи не буде». А кінчалось усе здебільшого тим, що якесь із перевтомлених дітей виривало у Марі, в мене, у Карла чи в Сабіни з рук бокал і виливало вино на учнівські зошити, які завжди купами лежали на письмовому столі. Це, звичайно, було дуже неприємно для Карла, який завжди проповідує учням дисципліну та порядок, а потім змушений повертати їхні зошити, залиті вином. Дітей лупцювали, вони здіймали ревище, і Сабіна, кинувши нам погляд — «Ех ви, чоловіки!..» — ішла з Марі до кухні зварити каву і, мабуть, заводила там з нею сугубо жіночі розмови, що були Марі так само неприємні, як і мені сугубо чоловічі. Лишившись зі мною на самоті, Карл знову починав про гроші трохи докірливим тоном, немов хотів сказати: «Я говорю з тобою про це тому, що ти хороший хлопець, але зрозуміти мене ти не можеш».

Я зітхнув і сказав:

— Сабіно, я остаточно збанкрутував: і як актор, і морально, і фізично, і матеріально... я...

— Коли справді будеш голодний, — відповіла вона, — то, сподіваюся, ще не забув, де для тебе завжди стоїть напоготові горщик супу. — Голос її звучав щиро і по-діловому, а я так був зворушений, що не міг вимовити й слова. — Ти мене чуєш? — запитала вона.

— Чую, — відповів я, — і не пізніше як завтра опівдні прийду попоїсти з того горщика супу. І якщо буде вам потрібна людина поглядіти дітей, я завжди... — Тут я запнувся. Незручно було пропонувати за плату послуги, які я завжди робив їм задарма, а до того ж я пригадав той ідіотський випадок з яйцем, що колись дав Грегору.

Сабіна зареготала і сказала:

— Ну, говори вже!

— Я хотів сказати, — мовив я, — чи не могли б ви порекомендувати мене комусь із своїх знайомих, у мене ж є телефон, і я візьму не дорожче за яку-небудь няньку.

Сабіна мовчала, і я зрозумів, що вона зворушена до сліз.

— Чуєш, Гансе? — нарешті озвалась вона. — Я не можу довго затримуватись біля телефону, але скажи мені: що, власне, сталося з тобою?

Очевидно, вона єдина в Бонні досі не читала рецензії Костерта, крім того, мені спало на думку, що вона могла й не знати нічого про те, як вийшло у нас із Марі. Адже у неї не було знайомих у тому «колі».

— Сабіно, — сказав я, — Марі кинула мене... і вийшла заміж за якогось Цюпфнера...

— Боже мій! — вигукнула вона. — Та не може цього бути!..

— Все це правда, — мовив я.

Вона замовкла, і я почув, що хтось тарабанить по телефонній будці. Певно, якийсь ідіот хотів скоріше розповісти своєму партнеру по скату, як він мало не виграв на «чирвового туза без трьох».

— Тобі слід було одружитися з нею, — тихо сказала Сабіна, — я маю на увазі... ну, та ти й сам розумієш.

— Розумію, — мовив я, — я вже й сам хотів, але виявилося, що треба мати ще той проклятий папірець із мерії та щоб я дав письмове зобов’язання — ти чуєш? — зобов’язання виховувати дітей у католицькому дусі.

— Але ж, я гадаю, не через це все розбилося? — натякнула вона. По телефонній будці загупали ще гучніше.

— Не знаю, — відповів я, — це послужило приводом, та, певно, тут домішалося ще багато чого, мені цього не зрозуміти. Ну, Сабінко, вішай трубку, інакше той схвильований справжній німець уб’є тебе на порозі кабіни. Наша країна кишить такими розбійниками.

— Обіцяй мені, що прийдеш, — мовила вона, — і не забувай: твій горщик супу тепленький чекає на тебе цілий день. — Я ще чув, як вона вже тихше додала: — Як це підло, як підло.

Очевидно, Сабіна в замішанні поклала трубку не на важіль апарата, а на столик, де звичайно лежить телефонна книга. Я почув голос того суб’єкта: «Нарешті!..» Але Сабіна, як видно, вже вийшла з кабіни. Тоді я закричав у трубку:

— Пробі! Рятуйте! — Закричав таким високим і різким голосом, що той тип спіймався на гачок, схопив трубку й запитав:

— Чим я можу вам допомогти? — Голос його звучав серйозно, рішуче й дуже мужньо, і я почув по запаху, що він недавно їв щось кисле — мариновані оселедці чи щось подібне. — Алло, алло! — гукнув він, і я сказав:

— Ви німець? Я принципово розмовляю тільки з справжніми німцями.

— Правильний принцип, — погодився він. — То що ж з вами скоїлось?

— Я страшенно турбуюся за ХДС, — відповів я. — Ви як — теж завжди голосуєте тільки за ХДС?

— Але ж це само собою зрозуміло, — трохи ображено відповів він.

— Ну, тоді я спокійний, — мовив я і поклав трубку.