Очима клоуна

24

Коли задзвонив телефон, я на якусь мить розгубився. Вся моя увага була зосереджена на тому, щоб не пропустити дзвінка до квартири і відчинити двері Лео. Я поклав гітару, глянув на апарат, що деренчав без угаву, зняв трубку і гукнув:

— Алло?

— Ганс? — сказав Лео.

— Так, — відповів я, — от і прекрасно, що ти йдеш до мене.

Він помовчав, кашлянув, мені вже здалося, що то не його голос, але він нарешті сказав:

— У мене є для тебе ті гроші...

«Ті гроші» прозвучало якось химерно. Взагалі у Лео було дивне уявлення про гроші. Він не має майже ніяких потреб — не курить, не п’є, вечірніх газет не читає і в кіно ходить лише тоді, коли принаймні чоловік п’ять, яким він цілком довіряє, скажуть йому, що цей фільм варто подивитись, а трапляється це раз у два-три роки, їздити в трамваї він не любить — краще піде пішки. Коли він сказав «ті гроші», у мене зразу підупав настрій. Якби він сказав «трохи грошей», я зрозумів би, що йдеться про дві марки. Намагаючись заглушити тривожне передчуття, я запитав хрипким голосом:

— Скільки?

— Е-е... — мовив він, — шість марок і сімдесят пфенігів.

Для Лео це була сила грошей, по-моєму, для його так званих особистих потреб їх вистачило б років на два: іноді — перонний квиток, пакуночок м’ятних пастилок, гріш жебракові, він навіть не потребував сірників, і якщо купував коробочку, щоб мати їх напохваті, коли доведеться дати припалити «старшим», то йому вистачало її на цілий рік; і хоч носитиме ту коробочку цілий рік, вона буде в нього ніби нова. Звичайно, йому час від часу треба ходити до перукарні, але для цього він, певно, бере гроші з особливого рахунку, який батько завів йому для потреб навчання. Раніше він, бувало, купував квитки на концерт, але частіше брав у матері її запрошення. Багатим же значно більше дістається всього задарма, ніж бідним, а те, що доводиться купувати, їм відпускають дешевше; у матері завжди був каталог оптових цін — я гадаю, вона не посоромиться й поштові марки закупати оптом, подешевше. Шість марок сімдесят пфенігів — для Лео значна сума. Для мене теж у даний момент, але він ще, мабуть, не знав, що я, як говорили у нас вдома, в даний момент «не мав ніяких надходжень».

— Добре, Лео, велике тобі спасибі, — сказав я, — і захопи для мене по дорозі пачку сигарет. — Він кашлянув, нічого не відповів, тому я запитав: — Ти мене чуєш? Га? — Я подумав, чи не образився він, що я прошу за його гроші купити сигарет.

— Чую, чую, — мовив він, — тільки... — Він запнувся і, заїкаючись, додав: — Мені неприємно це тобі говорити... але я не можу прийти.

— Що-що? — гукнув я. — Ти не можеш прийти?

— Уже без чверті дев’ять, — пояснив він, — а о десятій я мушу бути в гуртожитку.

— А якщо ти запізнишся, — спитав я, — тобі що — оголосять анафему?

— Ах, облиш свої жарти, — ображено сказав Лео.

— Хіба ти не можеш попросити відпустку, чи як це по-вашому?

— Тепер уже не можу, — відповів він, — треба було заявити про це опівдні.

— А якщо ти просто запізнишся?

— За це мені буде сувора адгортація! — сказав він притишеним голосом.

— Наскільки я ще пам’ятаю латинь, — це чимось нагадує слово «hortus»,[24] — мовив я.

Він уривчасто засміявся.

— Воно скорше нагадує садовий секатор, — пояснив він, — досить неприємна річ.

— Ну, гаразд, Лео, — сказав я, — не хочу штовхати тебе на таку неприємність, хоча мені значно полегшало б, якби зі мною побула якась людина.

— Це складна справа, — пояснив він, — ти повинен мене зрозуміти. Адгортацію я б ще перетерпів, але якщо на цьому тижні зароблю ще одну, її занесуть до особової справи, і тоді доведеться відповідати на скрутініумі.[25]

— Де? — перепитав я. — Будь ласка, повтори повільніше.

Він зітхнув, щось пробурчав собі під ніс і досить повільно сказав:

— На скрутініумі.

— Побий його морока, — сказав я, — це вже мені нагадує препарування комах, чи що. А до особової справи — зовсім як у ПП-9, з яким завжди носиться Анна. Там теж одразу все заносили до особової справи, ніби якимсь рецидивістам.

— Боже мій, Гансе, — мовив він, — невже нам у ці кілька хвилин нема про що поговорити, крім нашої системи виховання?

— Якщо це тобі неприємно, то не будемо. Але ж, я гадаю, є інші шляхи, вірніше — обхідні шляхи, скажімо, перелізти через мур абощо, як у тому ПП-9. Я хочу сказати, що й при такій суворій системі можна знайти лазівку.

— Це так, — погодився він, — знайти можна, як і на військовій службі, але в мене відраза до таких методів. Я хочу йти прямою дорогою.

— А ти не можеш заради мене перебороти свою відразу і хоч один раз перелізти через мур?

Він зітхнув, і я уявив собі, як він хитає головою.

— Невже це так терміново, що не можна відкласти до завтра? Я міг би пропустити лекцію і годині о дев’ятій ранку бути в тебе. Справді так спішно? Чи ти зараз же виїздиш звідси?

— Ні, — відповів я, — певний час я ще пробуду в Бонні. Дай мені принаймні адресу Генріха Белена, я хочу подзвонити йому, може, хоч він приїде сюди з Кельна — чи де він тепер живе. Річ у тому, що я поранився, розбив собі коліно, і сиджу без грошей, без роботи і — без Марі. А втім, я і завтра буду сидіти з розбитим коліном, без грошей, без роботи і без Марі — так що нічого спішного тут немає. Але, можливо, Генріх тепер уже пастор, має велосипед з мотором чи ще якийсь транспорт. Ти ще слухаєш?

— Так, — мляво відповів він.

— Будь ласка, — попросив я, — дай мені його адресу чи номер телефону.

Лео мовчав. Він уже так навчився зітхати, наче сто років підряд просидів у сповідальні, зітхаючи над гріхами й безумством усього людства.

— Ну, так тому й бути, — нарешті сказав він, явно переборюючи себе. — Ти, як видно, ще нічого не знаєш?

— Чого не знаю? — стурбовано гукнув я. — О господи, Лео, та говори ж ясніше!

— Генріх уже не священик, — сказав він тихо.

— А я гадав, що церковний сан лишається до останнього подиху...

— Звичайно, так, — пояснив він, — я мав на увазі, що він більше не служить церкві. Кудись виїхав, зник безслідно, ось уже кілька місяців. — Усе це Лео видавив з себе на превелику силу.

— Нічого, — запевнив я, — рано чи пізно він знову з’явиться. — Тут у мене зародилась одна підозра, і я запитав: — А він сам утік?

— Ні, — сказав Лео осудливим тоном, — з якоюсь дівчиною. — Це прозвучало так, ніби він сказав: «Його чума забрала».

Мені стало жаль тієї дівчини. Певно, вона католичка, і їй тяжко нидіти з колишнім священиком десь у злиденній кімнатці й терпіти всі подробиці «плотського бажання», а навколо розкидані білизна, підштанки, підтяжки, тарілочки з недокурками й використані квитки в кіно, а тут уже дається взнаки нестача грошей, і коли та дівчина спускається сходами, щоб купити хліба, сигарет чи пляшку вина й на порозі зустріне сварливу хазяйку, то навіть не зможе кинути їй у відповідь: «Мій чоловік артист, так, так, — артист!» Мені було жалко їх обох, але більше дівчину, ніж Генріха. В таких випадках, коли йдеться не просто про непоказного, а навіть сумнівного капелана, церковна влада, напевно, досить сувора. Якби це сталося з таким типом, як Зоммервільд, то всі, очевидно, дивились би на все крізь пальці. Той навіть не тримав про людське око літньої економки з пожовклою шкірою на ногах: у нього служила гарненька, квітуча на вид особа, — він звав її Магдалиною, — прекрасна куховарка, випещена і завжди весела.

— Ну що ж, — зауважив я, — тоді він для мене поки що відпадає.

— Боже мій, — вжахнувся Лео, — як ти можеш так байдуже реагувати на це!

— Я ж не Генріхів епіскоп і безпосередньо не зацікавлений у цьому ділі, — відповів я, — мене турбують лише деталі. Може, в тебе є принаймні адреса або телефон Едгара?

— Ти маєш на увазі Вінекена?

— Авжеж, — сказав я. — Сподіваюся, ти ще не забув Едгара? Ви ж зустрічалися з ним у нас у Кельні, а коли ми ще жили вдома, то часто грались у Вінекенів і їли там картопляний салат.

— Ну звичайно, — мовив він, — звичайно, пам’ятаю, але, наскільки я знаю, Вінекен десь за кордоном. Хтось розповідав, що він поїхав у складі якоїсь наукової експедиції до Індії чи до Таїланду — точно не знаю.

— Ти певний цього? — запитав я.

— Цілком, — відповів він, — ага, тепер я згадав: Геріберт розповідав мені про нього.

— Хто? — гукнув я. — Хто тобі про це розповідав?

Лео мовчав, я навіть не чув більше його зітхань і тепер нарешті зрозумів, чому він не хоче приїхати до мене.

— Хто? — крикнув я ще раз у трубку, та Лео не відповідав. Він уже встиг завчити й те характерне покашлювання, що я частенько чув із сповідальні, чекаючи в церкві Марі. — Краще вже й завтра не приходь до мене, — мовив я знесилено. — Шкода пропускати лекції. Тобі тільки й лишилося сказати, що ти бачився з Марі.

Очевидно, він не навчився нічого, крім зітхання та покашлювання. Цього разу він теж зітхнув — гірко, глибоко й протяжно.

— Можеш не відповідати на це запитання, — сказав я, — тільки передай від мене привіт тому симпатязі, з яким я сьогодні двічі говорив по вашому телефону.

— Штрюдеру? — стиха запитав він.

— Не знаю, як його прізвище, але поговорити з ним було приємно.

— Та з ним же ніхто серйозно й говорити не стане, — сказав Лео. — Він же... він, так би мовити, тільки з милості проживає тут. — Лео і справді спромігся видавити з себе щось схоже на сміх. — Він тільки часом пробирається до телефону й говорить усякі дурниці.

Я підвівся на ноги, поглянув крізь щілинку в завісі на годинник внизу на площі. Було вже без трьох хвилин дев’ять.

— Ну, тобі пора йти, — сказав я, — а то ще запишуть до особової справи. Та дивись мені, не пропусти завтра лекції.

— Але ж ти зрозумій мене... — благально мовив він.

— От прокляття, — вихопилось у мене, — адже я і так тебе розумію. Не бери цього так до серця.

— Що ти за людина — я тебе ніяк не можу розкусити, — сказав він.

— Я — клоун, — відповів я, — і колекціоную незвичайні моменти. Бувай. — І поклав трубку.