Очима клоуна

8

Думка про те, що Цюпфнер може і сміє дивитись, як Марі одягається і як вона закручує кришечку тюбика з зубною пастою, доводила мене до розпачу. Нога боліла і мене вже брав сумнів, чи зможу я ще халтурити хоча б на рівні тридцяти-п’ятдесяти марок. Я страждав і від думки про те, що Цюпфнеру взагалі байдуже, дивиться він чи не дивиться, як Марі загвинчує пасту: мій скромний досвід підказував мені, що католики нездатні сприймати деталі. В моєму списку був номер телефону Цюпфнера, проте я ще не наважувався набрати його. На що людина здатна заради своїх переконань — вгадати важко. Можливо, Марі справді одружилася з Цюпфнером, і я, подзвонивши туди, почую її голос: «Квартира Цюпфнера...» А цього вже я не міг би знести. Щоб подзвонити Лео, я шукав у телефонній книзі духовні семінарії, проте нічого не знайшов, хоча знав, що в Бонні є дві такі «бурси» — Леонінум і Альбертінум. Нарешті я наважився зняти трубку й набрати номер довідкового бюро. Мене одразу ж з’єднали, і дівчина, що відповіла мені, навіть говорила з рейнським акцентом. Часом я так заскучаю за рейнським діалектом, що з якого-небудь готелю дзвоню на боннську телефонну станцію, аби тільки почути цю абсолютно невойовничу мову, де не чутно звука «р» — саме того звука, на якому головним чином базується військова дисципліна.

Я тільки п’ять разів почув «Прошу почекати», потім телефоністка відповіла, і я запитав про «ті бурси, в яких готують католицьких священиків»; сказав їй, що дивився під рубрикою «духовні семінарії», та нічого не знайшов. Дівчина засміялась і пояснила, що «ті бурси» — вона так тонко підкреслила лапки — звуться конвіктами, і дала мені номери телефонів їх обох. Голос телефоністки трохи втішив мене. Він звучав так природно, без манірності й кокетства, справді по-рейнськи. Мені вдалося навіть з’єднатися з телеграфом і послати телеграму Карлу Емондсу.

Я ніколи не міг збагнути, чому кожен, хто хоче зажити слави розумної людини, намагається підкреслювати свою ненависть до Бонна. Бонну завжди була властива своя чарівність, якась надзвичайна сонлива чарівність — як-от бувають жінки, привабливі такою сонливою чарівністю. Бонн, звичайно, не терпить претензійності, а на нього поклали непосильну роль. Місто, що не терпить претензійності, зобразити важко — все-таки це рідкісна якість. Навіть дітям відомо, що боннський клімат — клімат пенсіонерів, його повітря благотворно діє на кров’яний тиск людини. Що Бонну взагалі не до лиця, так це ота захисна роздратованість: у нас удома я часто мав нагоду говорити з міністерськими чиновниками, депутатами й генералами, — мати моя любить влаштовувати прийоми, — і всі вони перебувають у стані роздратованого, часом навіть плаксивого самозахисту. Всі вони з такою болісною посмішкою іронізують з Бонна. Я цієї манірності не розумію. Коли б жінка, якій властива сонлива чарівність, раптом, наче дикунка, пішла танцювати канкан, можна було б подумати, що її одурманили, але ж одурманити ціле місто їм ніяк не вдасться. Яка-небудь добра літня тітуся може вас навчити в’язати пуловери, вишивати скатерку чи сервірувати херес — але ж ви не сподіваєтесь, що вона прочитає вам грунтовну й дотепну лекцію про гомосексуалізм або зненацька заговорить жаргоном повій, за яким у Бонні всі так страшенно скучають. Фальшиві претензії, фальшивий сором, фальшива спекуляція на протиприродному. Я б не здивувався, коли б навіть представники святого престолу почали ремствувати на брак повій. Якось на домашньому прийомі я познайомився з одним партійним діячем, що був членом комісії по боротьбі з проституцією, а мені пошепки скаржився на нестачу повій у Бонні. Колись Бонн і справді був непоганим містом з його численними провулками, книгарнями, студентськими корпораціями та маленькими булочними, де в окремих кімнатках можна випити кави.

Перш ніж подзвонити до Лео, я пошкандибав на балкон поглянути на своє рідне місто. Воно й справді красиве: кафедральний собор, башти колишнього замка курфюрста, пам’ятник Бетховену, невеличкий ринок і Двірцевий парк. Доля Бонна в тому, що в його долю не вірять. Стоячи на балконі, я на повні груди вдихав боннське повітря, що на диво благотворно вплинуло на мене, — на тих, кому потрібна зміна клімату, боннське повітря за кілька годин може вплинути просто чудодійно.

Я повернувся з балкона в кімнату й, не вагаючись, набрав номер тієї «бурси», де вчився Лео. Мені було трохи боязко. Відтоді як Лео став католиком, ми з ним ще не бачились. Про своє навернення він сповістив мене з властивою йому дитячою акуратністю: «Любий брате, — писав він, — цим повідомляю, що я, добре поміркувавши і все зваживши, вирішив перейти до католицької церкви й готуватися на священика. Безумовно, ми в ближчий час матимемо нагоду поговорити про цю вирішальну зміну в моєму житті. Твій люблячий брат Лео». Уже в тій старовинній манері, наслідуючи яку він судорожно старається не почати листа з «Я» і, замість «я сповіщаю тебе», пише «цим повідомляю», був увесь Лео. Тут нема й тіні тієї елегантності, з якою він грає на роялі. Від цієї манери все робити по-купецьки у мене посилюється меланхолія. Якщо Лео залишиться таким і далі, то стане колись шляхетним сивоволосим прелатом. В цьому ділі — в стилі листів — батько і Лео однаково безпорадні: вони їх пишуть так, ніби йдеться про буре вугілля.

Довгенько тяглося, поки в тій «бурсі» зволили підійти до апарата, я вже почав, відповідно до настрою, хрестити церковну розхлябаність міцними слівцями, сказав: «От іще клоака», як там зняли трубку і хтось неждано хрипким голосом озвався:

— Слухаю.

Я був розчарований. Сподівався почути ніжний голосок монашки з запахом неміцної кави та сухого печива, а тут каркнув чоловік, від якого так різко тхнуло дешевим тютюном та капустою, що я закашлявся.

— Пардон, — вимовив я нарешті, — чи не можна мені поговорити з студентом теології Лео Шніром?

— А хто це дзвонить?

— Шнір, — відповів я. Очевидно, це виходило за межі його тями. Він довго мовчав, я закашлявся знову, потім Узяв себе в руки й додав: — Даю початкові літери:школа, Норвегія, їда, Ріхард.

— Що це означає? — нарешті озвався він, і в голосі його відчувалась така ж безпорадність, яка охопила й мене. Може, вони там посадили до телефону якогось симпатичного дідугана-професора, від якого тхне прокуреною люлькою? Я нашвидку вишкріб із своєї пам’яті кілька латинських слів і смиренно мовив:

— Sum frater leonis.[9]

В ту ж мить така спекуляція латинню здалася мені нечесною: я подумав, що, може, багато хто захоче поговорити з людьми того закладу, а серед них і такі, що ніколи жодного латинського слова не вивчили. Та на мій подив він хихикнув і сказав:

— Frater tuus est in refectorio,[10] обідає, — а далі трохи голосніше додав: — Панове обідають, а під час трапези їх турбувати не дозволяється.

— У мене дуже нагальна справа, — наполягав я.

— Смертельний випадок? — запитав він.

— Ні, — сказав я, — але близько до цього.

— Значить, тяжке поранення?

— Ні, скорше внутрішня рана.

— Ага, — мовив він, і голос його трохи пом’якшав, — внутрішній крововилив.

— Ні, — знову заперечив я, — це душевне. Чисто душевна справа.

Певно, для нього то була китайська грамота, бо у відповідь запала німа тиша.

— Боже мій, — не витримав я, — та людина ж складається з тіла і душі!

Віл щось забурмотів, — очевидно, це моє твердження викликало сумнів у нього, — і тільки двічі затягнувшись люлькою, пробурчав:

— Августін... Бонавентура... Кузанус... Ви стоїте на хибному шляху.

— А душа таки є, — вперто сказав я, — і я вас прошу: передайте пану Шніру, що душа його брата в небезпеці, хай подзвонить мені, тільки-но скінчить обідати.

— Душа... — холодно мовив він, — брат, небезпека. — Так само байдуже він міг сказати: сміття, гній, дійниця. Це непорозуміння здавалось мені комічним: адже з їхніх студентів готують пастирів людських душ, і той чолов’яга мусив би хоч раз почути слово «душа».

— Послухайте: справа дуже й дуже нагальна, — наполягав я.

Він тільки похмикав. Очевидно, ніяк не міг збагнути, що душевні справи теж можуть бути нагальними.

— Я передам, — нарешті пообіцяв він. — А що ви сказали про школу?

— Нічого, — відповів я, — абсолютно нічого. Справа ніякого відношення до школи не має. Слово те я вжив, називаючи перші літери свого прізвища.

— Ви, певно, гадаєте, що вони в цій школі ще й досі вчать літери? Серйозно так гадаєте? — Він так пожвавився, що можна було подумати, ніби він осідлав свого улюбленого коника. — Надто м’яка тепер метода, — крикнув він, — надто м’яка!

— Ну, звичайно, — підтакнув я, — треба, щоб у школі більше лупцювали.

— Золоті слова! — запально гукнув він.

— Авжеж, — докинув я, — особливо треба більше лупцювати вчителів. То ви не забули, що я просив передати моєму братові?

— Я записав, — запевнив він, — «нагальна душевна справа». Зв’язана з школою. Послухайте, юний друже, можу я вам, як безсумнівно старший віком, дати добру пораду?

— О, прошу, — відповів я.

— Киньте свого Августіна; спритно викладені суб’єктивні відчування — це ще далеко не теологія, вони тільки шкодять юним душам. Чистісінька белетристика, приправлена діалектикою, — та й більш нічого. Ви не образились на мене за пораду?

— Ні, — відповів я, — зараз же піду й жбурну свого Августіна в вогонь.

— Оце правильно, — радо вигукнув він, — в вогонь його! Ну, благослови вас бог.

Я мало не сказав «спасибі», але це здалось мені недоречним, тому я просто поклав трубку й витер піт. Я дуже чутливий до запахів, і той густий капустяний дух розбурхав усю мою вегетативну нервову систему. Я подумав і про методи поводження церковного начальства з людьми: це добре, що вони дали можливість літньому чоловікові відчувати свою корисність для суспільства, але я не міг зрозуміти, чому вони глухуватому й такому химерному старому шкарбанові доручили саме телефонну службу. Капустяний дух я пам’ятав ще з часів інтернату. Один тамошній патер якось пояснив нам, що капуста вгамовує хтивість. Мені й подумати було гидко, що хтось хоче «вгамувати» мою чи ще чиюсь хтивість. Певно, вони там дні і ночі тільки й думають про «плотські бажання», і десь там у кухні сидить, мабуть, черниця, складає меню, потім обговорює його з директором, обоє сидять віч-на-віч, нічого не кажуть про це, але при кожній назві страви, записаній на аркуші, думають собі: це гальмує, а це викликає хтивість. Мені така сцена здається абсолютно непристойною, так само як та проклята гра цілими годинами в футбол в інтернаті; ми всі знали — це щоб ми більше стомились і не думали про дівчат. Від цього гра в футбол стала мені гидкою, і коли я собі уявляю, що мій брат Лео мусить їсти капусту, аби вгамувати хтивість, мені хочеться піти в ту їхню «бурсу» й покропити всі запаси капусти соляною кислотою. У тих юнаків і без капусти попереду нелегке життя: певно, страшенно трудно щодня проповідувати оті неймовірні речі — воскресіння плоті й вічне життя. Роками обробляти виноградник господній і бачити, що на ньому так нічого й не росте. Генріх Белен, що багато допоміг нам, коли в Марі був викидень, якось пояснив мені все це. В розмові зі мною він завжди називав себе «чорноробом виноградника господнього як щодо переконань, так і щодо оплати».

Ми тоді о п’ятій годині ранку вийшли з лікарні, я проводив його додому пішки, бо в нас не було грошей на трамвай, і коли він зупинився перед своїми дверима й вийняв з кишені ключі, то вже нічим не відрізнявся од робітника, що повертається з нічної зміни: стомлений, неголений; я знав, тепер йому страшенно важко йти служити месу з усіма тими таїнствами, про які мені часто розповідала Марі. Тільки-но Генріх відімкнув двері, як його в сінях зустріла стара буркотлива жінка в пантофлях, з пожовклою шкірою на голих ногах, навіть не черниця, не мати йому і не сестра, і зашипіла ца нього:

— Що це означає? Як це розуміти?

Жалюгідне, затхле холостяцьке життя. Мене аністілечки не дивує, що деякі батьки-католики бояться пускати своїх молодих доньок до патерів на квартиру, і зовсім не Дивує, що хтось із тих бідолах часом утне якусь дурницю.

Я ледве стримався, щоб не подзвонити ще раз тому глухуватому старому з вонючою люлькою в конвікті Лео, — так хотілось обмінятися з ним думками про «плотські бажання». Дзвонити знайомим патерам я побоювавсь, а цей незнайомий, певно, краще зрозумів би мене. Хотілося ще спитати, чи вірно я розумію католицтво. Для мене в цілому світі було всього-на-всього чотири справжніх католики: папа Іоанн, Алек Гіннес, Марі та Грегорі, постарілий уже негритянський боксер, що колись мало не став чемпіоном світу, а тепер абияк перебивався з хліба на воду, виступаючи по вар’єте в ролі силача. На гастролях я час від часу стрічався з ним. Він був дуже побожний, справді віруючий, належав до Третього ордену, і завжди його широченні боксерські груди прикривала чернеча сутана. Багато хто вважав його за тупоумного, бо він майже зовсім не балакав і харчувався чи не виключно огірками та хлібом; а втім, він був такий сильний, що міг нас обох з Марі носити по кімнаті на витягнутих руках. Було ще кілька досить імовірних католиків: Карл Емондс, Генріх Белен і, можливо, Цюпфнер. Щодо Марі, то я вже почав сумніватися: її «метафізичні страхи» здавались мені непереконливими, а коли тепер вона пішла від мене й робила з Цюпфнером те, що робила зі мною, то це вже буде саме те, що в її священних книгах недвозначно зветься порушенням шлюбної вірності й розпустою.

Її «метафізичний страх» стосувався виключно моєї відмови офіційно зареєструвати шлюб та виховувати наших дітей у католицькій вірі. Ще не маючи дітей, ми все ж часто балакали про те, як будемо їх одягати, як говоритимемо з ними, як виховуватимемо їх, і у всьому доходили згоди, за винятком католицького виховання. Я вже погодився охрестити їх. Марі сказала, що я повинен дати письмове зобов’язання про це, бо інакше, мовляв, нас не повінчають у церкві. Та коли я дав згоду і на церковне вінчання, виявилося, що треба ще й зареєструвати шлюб у мерії... Тут я втратив терпець і сказав: давай почекаєм, тепер уже однаково, на рік раніше чи пізніше, а вона розплакалась і сказала, ніби я не розумію, яка це трагедія для неї жити в такому стані, без надії, що наші діти будуть виховані в справді християнському дусі. Найнеприємніше в усьому цьому було те, що, як виявилось, ми протягом п’яти років говорили на цю тему, але кожен з нас мав на увазі своє. Я дійсно не знав, що, перш ніж повінчатися в церкві, треба зареєструвати шлюб у мерії. Звичайно, як дорослий громадянин і «цілком свідома особа чоловічої статі»» я мусив би знати все це, але я просто не знав, як донедавна не знав, що біле вино подають на стіл охолодженим, а червоне — підігрітим. Я-то знав, звичайно, що існує державна установа, де відбуваються якісь шлюбні церемонії і видають відповідні свідоцтва, але думав, що то тільки для невіруючих і для тих, хто хоче зробити державі цю невеличку приємність. А почувши, що туди обов’язково треба йти, перш ніж тебе повінчають у церкві, я справді розлютився, і коли Марі потім заявила про письмове зобов’язання по-католицьки виховувати дітей, ми посварились. Мені це вже нагадувало шантаж, а особливо не сподобалося, що Марі цілком згодна з тією вимогою про укладання письмової угоди. Адже вона могла і хрестити дітей, і виховувати так, як їй здавалось доцільним.

В той вечір Марі нездужала, була бліда і втомлена, говорила зі мною роздратовано, а коли я сказав:

— Ну, гаразд, усе зроблю, навіть підпишуся під тим папірцем, — вона розсердилась і заявила:

— Ага, ти ладен це зробити лише через лінощі, а не тому, що переконався в справедливості принципів вищого порядку!..

І я відповів: так, я справді готовий на все через лінощі і тому, що хочу бути з нею все життя, і навіть ладен по всій формі прийняти католицьку віру, якщо це потрібно, щоб утримати її. Я навіть піднісся до пафосу й заявив, що такі слова, як «принципи вищого порядку», нагадують мені катівню. Мою готовність перейти в католицтво, аби лише вона не кинула мене, Марі сприйняла як образу. А я дурень, гадав таким чином підлеститися до неї і мало не зайшов надто далеко в своїх обіцянках. Та вона сказала, що тепер уже йдеться не лише про нас обох, а про «порядок».

Це сталося ввечері в ганноверському готелі — в одному з тих дорогих готелів, де, замовивши чашку кави, одержуєте тільки три чверті чашки. Вони в тих готелях такі витончені, що повну чашку кави вважають явищем вульгарним, а що таке витонченість — їхні офіціанти знають краще за делікатних панів, які там зупиняються. У тих готелях я почуваю себе так, наче потрапив до надзвичайно дорогого й надзвичайно нудного інтернату. Крім усього іншого, я в той вечір смертельно стомився, бо витримав три виступи підряд: удень — перед якимись акціонерами сталеливарної компанії, після обіду — перед майбутніми вчителями, а ввечері — в одному вар’єте, де аплодували так мляво, що я передчував свій близький занепад. І коли потім я в тому безглуздому готелі замовив собі пива в номер, обер-кельнер буркнув у телефонну трубку: «Слухаю, пане», — таким крижаним тоном, ніби я забажав сечі; мені принесли пиво в срібному келиху. Я так стомився, що хотілось лише випити пива, трішки пограти в «не-гнівайсядруже», прийняти ванну, почитати вечірні газети й заснути поряд з Марі: права рука у неї на грудях, а обличчям так близько до її голови, щоб узяти з собою в сон аромат її волосся. В моїх ушах іще лунали ті мляві оплески. Мабуть, було б далеко гуманніше, якби вони всі показали великим пальцем униз. А та стомлена, пересичена зневага до моїх номерів була такою ж пошлістю, як і пиво в безглуздому срібному келиху. Я просто був неспроможний вести розмову на світоглядні теми.

— Йдеться про серйозне діло, Гансе, — сказала Марі вже не так голосно, навіть не подумавши, що слово «діло» завжди мало для нас двох певне значення: здавалося, вона вже забула про це. Марі ходила вперед і назад у ногах двоспального ліжка й, жестикулюючи, так розмірено тикала сигаретою в повітря, що маленькі клубочки диму повисали правильними точками. За минулі роки вона звикла курити; і зараз у пуловері салатного кольору була дуже гарна: біла шкіра, волосся потемнішало. Я вперше побачив у неї на шиї сухожилля. Я сказав:

— Змилуйся наді мною, дай мені спершу виспатись, а завтра за сніданком поговоримо про все, насамперед про «те діло».

Та вона не зрозуміла натяку, обернулась до мене, зупинилась перед ліжком, і по її устах я зрозумів, що цю сутичку спричинило щось таке, в чому Марі сама собі не признається. Вона затяглася сигаретою, і я побачив у куточках уст маленькі складочки, яких досі не помічав. Вона глянула на мене, похитала головою, зітхнула й, одвернувшись, знову стала ходити по кімнаті.

— Не можу збагнути, в чому справа, — стомлено мовив я, — спершу ми сперечалися про мій підпис під тим шантажним документом, потім про реєстрацію шлюбу в мерії. Тепер я згоден на все, а ти сердишся ще більше.

— Так, — сказала Марі, — по-моєму, ти надто швидко на все погодився, і мені здається, що ти боїшся одвертої розмови. Чого ти, власне, хочеш?

— Тебе, — відповів я. Не знаю, чи можна взагалі сказати жінці щось приємніше за це слово. — Іди сюди, — запропонував я, — візьми попільничку й приляж поряд: так ми зможем поговорити значно спокійніше. — Тепер я вже не наважувався, враховуючи її стан, згадати про «діло».

Вона похитала головою, поставила мені на ліжко по-пільничку, відійшла до вікна і втупилась очима на вулицю. Мені зробилося страшно.

— Щось мені не подобається в нашій розмові — в твоїх словах звучить щось не твоє.

— А чиє ж? — запитала вона стиха, і мене здивувала несподівана ніжність у її голосі.

— Від них пахне Бонном, — мовив я, — вашим «колом»: Зоммервільдом, Цюпфнером і всією тією братією.

— Можливо, тобі вчувається те, що сам бачив на власні очі, — сказала Марі, не обертаючись до мене.

— Не розумію, що ти маєш на увазі, — стомлено мовив я.

— Ах, — сказала вона, — ніби ти й не знаєш, що тут відбувається католицький з’їзд.

— Плакати їхні я бачив, — пригадав я.

— А що Геріберт і прелат Зоммервільд можуть бути тут, тобі й на думку не спало?

Досі я не знав, що Цюпфнера звати Герібертом. Та коли Марі назвала це ім’я, мені стало ясно, що це міг бути лише він. Я знову пригадав, як вони колись трималися за ручки. Звичайно, я вже помітив, що в Ганновері з’явилося попів та черниць більше, ніж личило тому місту, проте не подумав, що Марі зустрінеться з кимось із них, а коли й так — ми ж і без того в мої вільні дні часом їздили в Бонн, де вона могла досхочу натішитися своїм «колом».

— Тут, у готелі? — стомлено запитав я.

— Авжеж, — відповіла вона.

— Чому ж ти не звела мене з ними?

— Та тебе ж майже й не було тут — весь тиждень у поїздках: то Брауншвейг, то Гільдесгам, то Целле..

— Але ж тепер я маю час, — мовив я, — подзвони їм, і ми ще вип’ємо з ними чого-небудь внизу в барі.

— Вони поїхали, — сказала Марі, — сьогодні після полудня.

— Мене радує, що ти подихала вдосталь «католицьким повітрям», хоча й імпортованим, — закинув я. Цей вислів був не мій, а її. Часом вона говорила, що мусить знову «вдихнути католицького повітря».

— Чого ти злишся? — сказала Марі. Вона все ще стояла обличчям до вікна, знову курила, і це теж мені здавалось у ній чужим: оте безперервне жадібне куріння було для мене новим, так само як і тон її розмови зі мною. В ту мить Марі здавалась мені сторонньою, гарною, проте не дуже розумною жінкою, якій потрібен привід, щоб піти від мене.

— Я не злюся, — відповів я, — ти й сама це знаєш. Скажи-но, адже знаєш?

Марі не відповідала, тільки кивнула, але я встиг помітити по виразу обличчя, що вона стримує сльози. Навіщо? Краще б поплакала, гірко і довго. Тоді я міг би встати з ліжка, обняти й поцілувати її. Я цього не зробив. Не було бажання, а тільки за звичкою чи з обов’язку робити цього не хотів. Лишився в постелі. Думав про Цюпфнера і Зоммервільда, з якими вона тут розбалакувала три дні, не сказавши мені про це ані слова. Напевно, вони говорили й про мене. Цюпфнер належав до проводу католиків-мирян. Я вагався довгенько, може, півхвилини, хвилину, дві, тепер уже не пам’ятаю, а коли таки встав і підійшов до Марі, вона хитнула головою, скинула мою руку з свого плеча й заговорила знову про свій «метафізичний страх», про вищі принципи, і мені здавалось, ніби ми одружені з нею уже років двадцять. Говорила вона повчальним тоном, а я був надто стомлений, щоб сприймати її аргументи, вони летіли повз мої вуха.

Потім я перебив її і розповів про свою невдачу в тому вар’єте — першу за три роки. Ми стояли поряд біля вікна й Дивилися вниз на вулицю, де весь час сновигали таксі, відвозячи на вокзал делегатів католицького з’їзду — черниць, патерів та серйозних на вигляд католиків-мирян. В одній групі я впізнав Шніцлера: він тримав розчинені дверцята автомашини перед якоюсь літньою, шляхетною черницею. Коли він жив у нас — був євангелістського віросповідання. Отже, тепер або перекинувся до католиків, або ж був тут у ролі євангелістського оглядача. Від нього можна сподіватися чого завгодно. Внизу носили чемодани й тикали в руки готельних слуг чайові. Від утоми й збентеження у мене вертілося перед очима все: таксі й черниці, ліхтарі й чемодани, а в ушах ще й досі лунали ті вбивчо мляві оплески. Марі вже давно скінчила свій монолог про вищі принципи, тепер уже не курила і, коли я відступив од вікна, пішла слідом за мною, схопила руками мене за плечі й поцілувала в очі.

— Ти такий милий, — мовила вона, — такий милий і стомлений. — Та коли я спробував обняти її, вона стиха промовила: — Ну, ні, будь ласка, не треба...

І я допустився помилки, що випустив її з обіймів. Не роздягаючись, я впав на постіль і тут же заснув, а прокинувшись вранці, навіть не здивувався, що Марі пішла від мене. На столі лежала записка: «Я мушу піти шляхом, яким повинна йти». їй було майже двадцять п’ять років, могла б придумати й щось краще. Я не образився за ту записку, тільки здалося мені, що цього малувато. Зразу ж сів до столу й написав їй довгого листа, після сніданку написав другого, я писав їй щодня й посилав листи на адресу Фредебойля в Бонн, але відповіді так і не одержав.