Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921)

Л

(?—?) — командир куреня Дієвої армії УНР.

Поляк за походженням. Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 109-го піхотного Волзького полку (під Ковно). Останнє звання у російській армії — підполковник.

З січня 1919 р. — командир куреня Житомирської юнацької школи Дієвої армії УНР. 30.04.1919 р. був заарештований начальником школи за, начебто, підбурення юнаків перейти до поляків. У подальшому — викладач школи. У червні 1919 р. перейшов на польський бік разом з частиною обозу школи. Подальша доля невідома.

(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

Останнє звання у російській армії — підполковник.

У 1918 р. служив у Сердюцькій дивізії гетьмана П. Скоропадського. На початку січня 1919 р. з решток дивізії сформував та очолив 3-й піший полк Січових стрільців Дієвої армії УНР. Був командиром цього полку до 31.03.1919 р. Подальша доля невідома.

(? — вересень 1920) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Переяслав Полтавської губернії. Навчався у Київській духовній семінарії. Останнє звання у російській армії — підпоручик.

З середини січня 1919 р. — помічник командира 3-го Залізничного полку Окремого Залізнично-Технічного корпусу Дієвої армії УНР. 3 24.10.1919 р. — командир 27-го (3-го Залізничного полку) Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу: командир 3-го куреня збірної бригади Київської дивізії, сформованого з 9-ї Залізничної дивізії. У 1920 р. — командир 30-го куреня 4-ї Київської дивізії Армії УНР. Загинув у бою під м. Нова Ягольниця (Галичина).

(28.12.1892—27.02.1969) — полковник Армії УНР (в еміграції).

Народився у м. Гадяч Полтавської губернії. У 1914 р. був мобілізований. У 1915 р. закінчив Віленське військове училище, служив у 325-му піхотному Царьовському полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. За бойові заслуги був нагороджений Георгіївською зброєю (21.08.1916 р., за бій 24.09.1915 р.). Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

З травня 1917 р. — командир сотні, згодом — 2-го куреня у 1-му Українському козацькому полку ім. Б. Хмельницького. З 17.11.1918 р. — командир 4-го Запорізького ім. Б. Хмельницького полку військ Директорії та Дієвої армії УНР (з 15.05.1919 р. — 18-й Запорізький полк ім. Б. Хмельницького). У червні 1919 р. захворів на плямистий тиф, невдовзі — на поворотний тиф. У листопаді 1919 р. важко хворим залишився у м. Ярмолинці.

Після одужання жив в Україні, приховував свою службу в українській армії.

Лазуренко Степан, фото часів Першої світової війни (За Державність. — Торонто. — 1966. — Ч. 11)

У 1944 р. разом з відступаючими німецькими частинами залишив Україну. Спочатку жив у Німеччині, у 1948 р. виїхав до США. Помер у Детройті (штат Мічіган, США). Похований на православному цвинтарі у Баунд-Бруці.

(07.04.1887—28.12.1917) — командир 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького військ Центральної Ради.

Аастівченко Юрій, фото 1916 року (з приватної колекції О. Шереметьева)

Походив з Чернігівщини, з родини народного учителя. Закінчив Новозибківське реальне училище. 01.07.1907 р. вступив до Олексіївського військового училища, однак 23.04.1909 р., майже напередодні випуску, з невідомих причин був відрахований з училища та відправлений рядовим до 102-го піхотного Петрозаводского полку. Невдовзі, 01.09.1909 р., був прийнятий до старшого класу Санкт-Петербурзького піхотного юнкерського училища, яке закінчив 06.08.1910 р. Вийшов підпоручиком до 42-го піхотного Якутського полку (Кремінець), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був двічі поранений. З 1916 р. — курсовий офіцер 2-ї школи підготовки прапорщиків піхоти Південно-Західного фронту у Житомирі. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

З серпня 1917 р. — командир куреня 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького. З листопада 1917 р. — командир цього полку. Був підступно убитий у Полтаві анархо-комуністом Дунайським.

(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Народився на Київщині. Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 17-го піхотного Архангелогородського полку (Житомир), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений Георгіївською зброєю (за бій 22.04.1915 р.). Останнє звання у російській армії — полковник.

У 1919 р. — начальник базисного складу Головного управління постачання Військового міністерства УНР. З 25.08.1919 р. до жовтня 1919 р. — начальник загального відділу управління 2-го помічника Військового міністра УНР у справах постачання. Подальша доля невідома.

(? -?) — старшина Дієвої армії УНР.

Станом на 01.01.1910 р. — поручик 145-го піхотного Новочеркаського полку (Санкт-Петербург). Останнє звання у російській армії — полковник.

Станом на 29.09.1919 р. і до жовтня 1919 р. — працівник Головного інтендантського управління Військового міністерства УНР. Подальша доля невідома.

(05.10.1872-07.07.1931) — вартовий отаман Східної групи Дієвої армії УНР.

Походив з міщан Одеси. Закінчив Одеське реальне училище, Одеське піхотне юнкерське училище (1893). Служив у 70-му піхотному Рязькому полку, незабаром перевівся до 59-го піхотного Люблінського полку (Одеса). Закінчив Санкт-Петербурзький археологічний інститут, Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1901). У складі 59-го піхотного Люблінського полку брав участь у Російсько-японській війні. З 1906 р. служив на штабових посадах у штабі Іркутської військової округи. З 06.12.1908 р. — підполковник. З 04.11.1910 р. — викладач Миколаївського кавалерійського училища. З 06.12.1911 р. — полковник. Учасник Першої світової війни: начальник штабу 8-ї Сибірської стрілецької дивізії, командир 158-го піхотного Кутаїського полку, начальник штабу 7-ї піхотної дивізії. З 12.05.1917 р. — генерал-майор, начальник штабу 3-го армійського корпусу. З 07.08.1917 р. — начальник 5-ї стрілецької дивізії. Під час Першої світової війни був поранений.

Лебедів Михайло, фото 1931 року (ДАСБУ)

На українській службі з травня 1918 р. — начальник 4-ї пішої дивізії Армії Української Держави. За Гетьманату — генеральний хорунжий Армії Української Держави. З 01.01.1919 р. — начальник штабу 2-го Подільського корпусу Дієвої армії УНР. З 09.03.1919 р. — вартовий отаман Східної групи Дієвої армії УНР.

У квітні 1919 р. виїхав до Одеси, зайнятої на той час червоними. Був мобілізований до РСЧА. Обіймав посаду начальника організаційного відділу штабу 3-ї Української радянської армії.

У липні 1919 р., після того, як червоні покинули Одесу, залишився у місті. Був мобілізований білими та відправлений до Новочеркаська на реабілітаційну комісію генералів, іцо служили в РСЧА. Разом з білими відступив на Північний Кавказ.

У березні 1920 р. здався у полон до червоних разом з Кубанською білогвардійською армією. З 01.01.1921 р. — науковий співробітник Одеського відділення Єдиного державного архіву. З 17.05.1921 р. — перебував на посаді для особливих доручень при командувачеві Київської військової округи (згодом — Київського військового сектору). З 1922 р. — викладач Київської об'єднаної командної школи ім. С. Каменева. 10.01.1931 р. був заарештований у справі «Весна» (т. зв. контрреволюційна змова колишніх офіцерів). 22/23.06.1931 р. був засуджений до розстрілу з заміною вироку на 10 років виправно-трудових робіт, але за кілька днів судове рішення було змінене і виконано смертний вирок.

(17.04.1884-10.08.1931) — капітан 2-го рангу Військово-морського флоту УНР.

Народився в Умані. Закінчив Морський кадетський корпус (1903), служив в управлінні головного начальника Архангельська та тилового водного району.

Станом на 27.11.1918 р. — флаг-капітан з розпорядницької частини штабу білогвардійської флотилії Північно-Льодовитого океану. З січня 1919 р. був приділений до штабу командувача флотилії Північно-Льодовитого океану. З 02.10.1919 р. — капітан 2-го рангу білогвардійського флоту.

З 1920 р. — на службі УНР, на посаді начальника відділу Головного Морського штабу УНР.

Помер на еміграції у Варшаві.

(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 18-го піхотного Вологодського полку (Новоград-Волинський). Останнє звання у російській армії — капітан.

У 1918 р. — помічник новоград-волинського повітового військового начальника. За Гетьманату був підвищений до рангу військового старшини. З 01.02.1919 р. — рівненський військовий начальник. Подальша доля невідома.

(20.12.1882-02.07.1931) — старшина Дієвої армії УНР.

Походив з селян Овруцькою повіту Волинської губернії. Закінчив Овруцьке реальне училище. У 1901–1903 рр. служив однорічником у 41-му піхотному Селенгінському полку. У 1904 р. вступив добровольцем до 23-го Східно-Сибірського стрілецького полку, у складі якого брав участь у Російсько-японській війні. За бойові заслуги одержав звання прапорщика У 1908 р. закінчив Казанське піхотне юнкерське училище, вийшов підпоручиком до 151-го піхотного П'ятигорського полку (Ковель). У 1910 р. перевівся до 33-го піхотного Єлецького полку (Полтава). З початком Першої світової війни був призначений командиром роти 237-го піхотного Грайворонського полку, який формувався з 33-го Єлецького. У його складі брав участь у боях, був двічі поранений. Останнє звання у російській армії — підполковник.

05.09.1917 р. потрапив до німецького полону, згодом перевівся до українського офіцерського табору у Ганноверіш-Мюнден. 11.03.1918 р. був призначений командиром 6-го Українського полку 2-ї Української дивізії, що формувалася з військовополонених-українців у районі Ковеля. Однак 2704.1918 р дивізію було розформовано з наказу німецького командування. У червні 1918 р. повернувся в Україну. Незабаром на запрошення полковника Басенка, свого колишнього командира полку, вступив до 4-го Сердюцького полку гетьмана П. Скоропадського на посаду командира нестройової роти 20–21.11.1918 р. у складі 4-го Сердюцького полку перейшов на бік Директорії. З грудня 1918 р. був помічником командира 4-го полку Січових стрільців Дієвої армії УНР з господарчої частини.

Левенсон Євген, фото 1931 року (ДАСБУ)

У жовтні 1919 р. перейшов на бік білих, виїхав до Одеси, де у лютому 1920 р. був арештований червоними.

У березні 1920 р. — мобілізований до РСЧА, призначений начальником відділу спорту та допризивної підготовки Полтавської територіальної бригади. Згодом — викладач 14-ї піхотної Полтавської школи, Сумської піхотної школи, Сумської гарматної школи. З кінця 1930 р. — завідувач відділу навчальних посібників Сумської гарматної школи. Був заарештований 07.02.1931 р. у справі «Весна» (т. зв. контрреволюційна змова колишніх офіцерів). 22/23.06.1931 р. був засуджений до розстрілу. Страчений.

(06.11.1857-23.02.1920) — військовий агент УНР у Німеччині, Нідерландах та Данії.

Закінчив 2-ге військове Костянтинівське училище (1876). Станом на 01.01.1910 р. перебував у відставці. З початком Першої світової війни повернувся на військову службу. З 31.10.1914 р. — генерал-лейтенант. З 07.01.1916 р. — начальник 126-ї пішої дивізії. 11.03.1917 р. був демобілізований.

На українській службі з 08.06.1918 р. — призначений на посаду т. в. о. начальника 16-ї пішої дивізії Армії Української Держави, однак до місця дислокації дивізії не відбув. З 27.06.1918 р. — т. в. о. начальника 1-ї пішої дивізії Армії Української Держави. За Гетьманату — генеральний значковий Армії Української Держави. З 02.02.1919 р. — призначений начальником 6-го Полтавського кадрового корпусу Дієвої армії УНР, однак посаду не обійняв. Станом на 09.05.1919 р. — військовий агент УНР у Німеччині, Голандїї та Данії (Берлін).

Восени 1919 р. виїхав до Збройних Сил Півдня Росії. Помер від тифу у Новоросійську.

(1889-27.04.1931) — старшина Дієвої армії УНР.

Походив з селян Гродненської губернії, народився у Бересті-Литовському. Закінчив військове училище. Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 177-го піхотного Ізборського полку (Рига). Закінчив Імператорську Миколаївську військову академію (переведений у 1915 р.). Брав участь у Першій світовій війні. У 1917 р. — в. о. начальника штабу 5-го армійського корпусу. Останнє звання у російській армії — підполковник.

З червня 1918 р. — старший ад'ютант штабу Сердюцької дивізії Армії Української Держави. З 30.12.1918 р. до 11.04.1919 р. — начальник дислокаційної частини оперативного відділу штабу Дієвої армії УНР. 19.05.1919 р. — делегований до польського командування у справі переговорів про перемир'я. З 17.07.1919 р. — член делегації УНР, очолюваної П. Ліпком.

У вересні 1919 р. перейшов на бік Збройних Сил Півдня Росії. Був начальником 5-го Кінного корпусу генерала Юзефовича, дістав поранення у бою проти червоних та 02–08.03.1920 р. був евакуйований до Греції, де залишився на еміграції. Помер та похований у м. Піреї (Греція). У штабі Дієвої армії УНР також служив рідний брат П. М. Левчука, сотник Олександр Левчук.

(03.09.1889-?) — підполковник Армії УНР.

Син надвірного радника Полтавської губернії. Закінчив Курське реальне училище, Київське піхотне юнкерське училище (15.06.1908), вийшов підпоручиком до 6-го Східно-Сибірського стрілецького полку (урочище Новокиївське, Далекий Схід). Закінчив Головну гімнастично-фехтувальну школу (1912). У складі 6-го Сибірського стрілецького полку брав участь у Першій світовій війні. Був важко поранений. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

З липня 1917 р. — ад'ютант 1-го Українського запасного полку у Києві (згодом — полк ім П. Дорошенка). У січні 1918 р брав участь у вуличних боях у Києві проти більшовиків. З 09.02.1918 р. слркив в Окремому Запорізькому загоні (згодом — бригаді) військ Центральної Ради. З жовтня 1918 р. до середини січня 1919 р. — начальник штабу Окремого Чорноморського Коша Дієвої армії УНР. У 1919 р. перебував у розпорядженні штабу Дієвої армії УНР. 21.04.1919 р. прибув у розпорядження штабу Північної групи Дієвої армії УНР, був відправлений у розпорядження штабу 5-ї дієвої кінної дивізії. 11.05.1919 р. прибув у розпорядження штабу 9-го дієвого корпусу. З кінця травня 1919 р. — помічник начальника 2-ї частини організаційного відділу Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. У листопаді 1919 р. очолив Окремий кінний дивізіон Дієвої армії УНР, особовий склад якого у грудні приєднався до отамана Волоха, що повстав проти УНР.

У січні 1920 р. частина дивізіону повернулася до Дієвої армії УНР, яка рейдувала у Першому Зимовому поході, а І. Легін приєднався до білогвардійської групи генерала Брєдова, яка невдовзі була інтернована у Польщі.

Влітку 1920 р. разом з групою офіцерів-українців, які служили у групі Брєдова, повернувся до Армії УНР. У 1920–1921 рр. — командир куреня 2-ї запасної бригади Армії УНР.

Під час Першої світової та Визвольної війни дістав два важких поранення, значною мірою втратив працездатність. У 1920-х рр. жив у Рівному. Подальша доля невідома.

У Дієвій армії УНР також служив рідний брат І. Легіна — сотник Легін Микола Федорович.

(?—?) — полковник Армії УНР.

Останнє звання у російській армії — полковник.

З 30.09.1918 р. — командир 41-го легкого гарматного полку Армії Української Держави.

У 1919 р. служив у Збройних Силах Півдня Росії, з частинами яких на початку 1920 р. перейшов з району Одеси до Польщі.

У червні 1920 р. разом з групою офіцерів-українців, які служили в ЗСПР, перейшов до Армії УНР. Був приділений до 2-ї гарматної бригади 2-ї Волинської дивізії. З 01.10.1920 р. — помічник завідувача артилерійської частини штабу Армії УНР. У 1921–1923 рр. — викладач артилерійської справи Спільної юнацької школи Армії УНР. По дальша доля невідома.

(1878—14.09.1935) — полковник медичної служби Армії УНР.

Доктор медицини (1911), працював прозектором Обухівської лікарні, лікарем хірургічного відділення при Олександрівській лікарні сестер милосердя. У 1904–1905 рр. як лікар брав участь у Російсько-японській війні. У 1914 р. був мобілізований до армії.

З 21.02.1918 р. — працював медиком в українській армії. У 1920–1923 рр. був головним хірургом Армії УНР.

Помер у Калішу, похований на місцевому греко-католицькому цвинтарі.

(?—?) — підполковник Армії УНР. У російській армії — старшина. У січні 1919 р. — командир 2-го Чорноморського полку Дієвої армії УНР. У 1920–1921 рр. — старшина 5-ї Чорноморської бригади 2-ї Волинської дивізії Армії УНР.

(23.11.1886—?) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Київ. Останнє звання у російській армії — підполковник.

У 1920–1921 р. — начальник школи підстаршин 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

(02.01.1895-14.08.1968) — сотник Армії УНР (підполковник в еміграції).

Народився у с. Карлівка Херсонської губернії. Закінчив Одеське військове училище (1916), служив у 4-му Фінляндському стрілецькому полку.

У 1919 р. — комендант штабу Запорізької групи Дієвої армії УНР. У 1920 р. перебував у партизанському загоні Гулого-Гуленка. Під час Першого Зимового походу у складі загону приєднався до Дієвої армії УНР, був командиром сотні 6-го куреня Низових Запорожців 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР.

Лимаренко Данило, портрет 50-х (?) років (За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10)

З 1950 р. жив на еміграції у США. Помер у Філадельфії, похований у Баунд-Бруці.

(24.02.1865—13.11.1923) — видатний український громадський та військовий діяч.

Народився у м. Керч. Закінчив медичний факультет Казанського університету. Працював земським лікарем на Херсонщині, Полтавщині та в Одесі. Був одним із засновників «Братства Тарасівців».

Липа Іван, фото кін. 19-го століття (і видання: Українські лікарі. — Львів. — 1994. — Т. 1)

Одразу після Лютневої революції 1917 р. — видавець тижневика «Українське Слово» в Одесі. Комісар Центральної Ради в Одесі. У 1918 р. — лікар-інспектор в Одесі. З 01.01.1919 р. — міністр віросповідань в уряді УНР. З червня 1919 р. до грудня 1919 р. — головний лікар Військового міністерства УНР та Житомирської юнацької школи. У 1921 р. входив до складу Ради Республіки, був міністром здоров'я.

З березня 1922 р. жив у Винниках під Львовом. Там помер та похований.

(1890-07.06.1929) — полковник Армії УНР.

Останнє звання у російській армії — поручик.

(?—07.1919) — старшина української армії.

Народився у Гадячі Полтавської губернії. У 1914–1917 рр. служив у 240-му піхотному Ваврському полку. Нагороджений Георгіївською зброєю (21.11.1915 р. за бій 13–14.12.1914 р.). Останнє звання у російській армії — підполковник.

Липницький Юліан, фото 1920 року (За Держав ність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

Восени 1917 р. був ініціатором виокремлення українців 60-ї піхотної дивізії в Український полк ім. Пилипа Орлика.

У липні 1919 р. був розстріляний білими у Полтаві за відмову служити в Збройних Силах Півдня Росії.

З 15.11.1918 р. — начальник організаційного відділу штабу військ Директорії. Станом на 12.02.1919 р. — начальник Персональної управи Головного штабу Дієвої армії УНР. З 21.03.1919 р. — член т. зв. Тимчасового уряду Південно-Західної області УНР, що вів переговори з більшовиками (т. зв. Вапнярська Республіка). З 16 травня 1919 р. — помічник головного державного інспектора Дієвої армії УНР. У серпні 1919 р. був членом делегації УНР у Польщі на мирних переговорах. Станом на 12.11.1919 р. — начальник залоги Кам'янця-Подільського.

Станом на 20.12.1922 р. — начальник української збірної команди при Військово-спортивному клубі у Варшаві. Помер у Варшаві, похований на православному цвинтарі Воля.

(24.03.1897-30.12.1975) — сотник Армії УНР (підполковник в еміграції).

Народився у Рівному Закінчив комерційне училище, навчався у Київському комерційному інституті. У 1916 р. був мобілізований до армії, служив у 83-й артилерійській бригаді. Згодом закінчив 4-ту Київську школу прапорщиків (1917). Останнє звання у російській армії — прапорщик.

З кінця 1919 р. служив у Корпусі Січових стрільців Дієвої армії УНР, був членом редколегії часопису «Український Стрілець». У 1920 р. — у 6-й Січовій дивізії Армії УНР, був керівником дивізійної друкарні та видавництва.

З 1923 р. жив на еміграції у Варшаві. Закінчив Вищу комерційну школу, працював у польській Головній статистичній управі. Був членом редколегії часопису «На чужині».

З 1944 р — на еміграції у Західній Німеччині. Видавав часописи «Наше Життя», «Юні Друзі», «Господарсько-Кооперативний Часопис» тощо. З 1952 р. жив на еміграції у Канаді (Торонто). У 1959–1970 рр. очолював Союз бувших вояків-українців у Канаді. Видавав часопис «Дороговказ». Помер та похований у Торонто.

Липовецький Іван, фото 50-х років (Пам'ятна книга. П'ятдесятиліття Союзу бувших українських вояків в Канаді. — Гамільтон. — 1987)

(28.01.1883-?) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Балта. Останнє звання у російській армії — підполковник.

У 1920–1921 рр. — помічник командира Окремого кінно-гірського гарматного дивізіону Армії УНР. Подальша доля невідома.

(?—?) — підполковник Армії УНР.

Закінчив юридичний факультет університету. Штабс-капітан російської армії. Під час Першої світової війни працював у відділі розвідки штабу 7-ї російської армії.

На початку листопада 1917 р був призначений командиром Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, який мав сформуватися з військовополонених-українців австро-угорської армії. У січні—лютому 1919 р. — командир 2-го Одеського полку Дієвої армії УНР. Згодом — начальник контррозвідки Запорізької групи Дієвої армії УНР. З липня 1919 р. — помічник військового аташе УНР на Паризькій мирній конференції. У 1920–1921 рр. — полковник для доручень при Головному Отамані С. Петлюрі.

У 1923 р. повернувся в Україну. Працював у Харкові в Коопспілці. У 1929 р. виїхав до Новосибірська. Подальша доля невідома.

(28.02.1889-?) — полковник Армії УНР.

Народився у м. Верхньодніпровськ. 3 1914 р. служив офіцером у 260-му піхотному Брацлавському полку. У 1916–1917 рр. командував 2-м батальйоном у 754-му піхотному Тульчинському полку. Нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (18.11.1917). Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

Був одним із ініціаторів українізації у 189-й дивізії. З листопада 1917 р. до кінця січня 1918 р. — командир 1-го куреня 753-го піхотного Вінницького полку, що був українізований.

V грудні 1917 р. на чолі куреня прибув до Миколаєва У 1918 р. закінчив Інструкторську школу старшин. Навесні 1919 р. — командир 1-го куреня 56-го пішого дієвого Немирівського полку Дієвої армії УНР. Влітку 1919 р. — командир 12-го пішого Немирівського полку ім Сірка 3 07.10.1920 р. — командир 9-ї бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії. Станом на 25.05.1921 р. — приділений до штабу 21-го куреня 7-ї бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. Учасник Другого Зимового походу 04–19.11.1921 р., під час якого командував 5-м збірним куренем 3-ї Залізної дивізії. У бою під ст. Чоповичі 11.11.1921 р. дістав важке поранення (С. Лисогора та ще кількох поранених вояків героїчно врятувала його дружина Юзефа Лисогор, яка також брала участь у Другому Зимовому поході).

Лисогор Степан, фото 1920 року (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)

З 1923 р. жив на еміграції у Калішу. Подальша доля невідома.

(04.01.1891— 17.02.1947) — полковник Армії УНР.

Литвиненко Іван, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)

Народився у с. Хоружівка Роменського повіту Полтавської губернії. Закінчив Смілянську початкову школу, Вищі Московські комерційні курси (1912). 02.01.1915 р. був мобілізований до армії рядовим 507-ї піхотної Нижегородської дружини (Жмеринка). З червня 1915 р. — рядовий 147-ї піхотної Воронізької дружини (Київ). Закінчив 1-шу Житомирськушколу прапорщиків (19.06.1916). Служив прапорщиком, з 05.1917 р. — підпоручиком, у 147-й піхотній Воронізькій дружині.

02.12.1917 р. вступив до 1-го Українського (Київського) вартового полку військ Центральної Ради, сформованого з українців піхотних дружин, дислокованих у Києві та Київській губернії. Був командиром 12-ї сотні цього полку. У 1917 р. — брав участь у І, II та III Всеукраїнських військових з'їздах. З 29.01.1918 р. — командир сотні полку ім. П. Дорошенка. З 09.02.1918 р. — командир сотні 1-го Запорізького куреня. З 11.04.1918 р. — командир 1-го куреня 1-го Запорізького полку Армії УНР. З червня 1918 р. — помічник командира 1-го Запорізького полісу Армії Української Держави. З 24.11.1918 р. до 06.12.1919 р. — командир 1-го (згодом — 16-го) Запорізького полку ім. Дорошенка Дієвої армії УНР. З 06.12.1919 р. брав участь у Першому Зимовому поході: командир 6-го зведеного Запорізького загону, сформованого з 6-ї Запорізької дивізії, начальник залоги Умані. Після роззброєння 11.01.1920 р. уманської залоги отаманом Волохом та уникнення арешту — в Дієвій армії УНР: з кінця січня 1920 р. — командир 2-го Запорізького кінного полку, з 16.06.1920 р. командир 2-ї Запорізької бригади 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР. У серпні 1920 р. був керівником Української військової місії, що їздила до командувача Російської армії П. Врангеля для переговорів про військовий союз. Після повернення на початку жовтня 1920 р. знову обійняв посаду командира 2-ї Запорізької бригади Армії УНР. Під час Визвольної війни дістав три поранення: у березні 1918 р. був поранений під Ромоданом у праву руку та правий бік, 17.04.1919 р. був контужений під Тирасполем, у квітні 1920 р. був поранений у груди біля Ананьїва.

З 1921 р. перебував на еміграції у Польщі. З 1923 р. жив на Волині, переважно — у Рівному та Корці. З 1927 р. — співробітник розвідувального відділу Українського Генерального штабу. З 1928 р. — начальник розвідувального відділу у Рівному. З 1936 р. — начальник української станиці у Каліші (Польща).

З весни 1943 р. — начальник розвідувального відділу штабу Поліської Січі отамана Бульби-Боровця. З вересня 1943 р. — начальник розвідки Української повстанської армії (мав псевдонім «Євшан»), за сумісництвом — викладач та старійшина старшинської школи УПА «Дружинники». У листопаді 1944 р. за завданням УПА був переправлений до Львова, де під іменем Данила Костянтиновича Солончака намагався легалізуватися. У березні 1945 р. був заарештований спецгрупою МДБ УРСР, але після першого допиту випущений з ув'язнення для проведення оперативного спостереження. З січня 1946 р. працював художником-оформлювачем Львівського будинку архітектора, продовжував підтримувати стосунки з ОУН-УПА. 06.06.1946 р. був знову заарештований і перевезений до Центральної в'язниці МДБ у Києві. 12.12.1946 р. був засуджений до розстрілу та страчений у Києві.

Литвиненко Іван, фото 1945 року (ЦДАВОУ)

(29.08.1893-?) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Суджа Харківської губернії. Останнє звання у російській армії — поручик.

Навесні 1919 р. слркив у складі 19-ї пішої дієвої дивізії Північної групи Дієвої армії УНР. Брав участь у боях під Костополем. Згодом — старшина 1-ї Північної дивізії Дієвої армії УНР. У складі 2-го кінного полку ім. І. Мазепи брав участь у Першому Зимовому поході. Лицар Залізного Хреста. У другій половині 1920–1923 рр — старшина штабу 2-ї Волинської дивізії Армії УНР.

У 1920—30-х рр. жив у Камінь-Каширському, згодом — у Любомлі та Костополі на Волині, працював бухгалтером.

Лиходько Іван, фото 30-х років (надано для публікації дослідником С. Музинуком)

У 1942 р. створив у Костополі три сотні «Поліської Січі» отамана Бульби-Боровця. Наприкінці 1942 р. сотні було роззброєно, а І. Лиходька заарештовано й ув'язнено німцями. Через місяць був звільненим, керував партизанським загоном у районі Луцька. Загинув у 1943 р. або 1944 р.

(28.02.1875-05.02.1938) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

Лігнау Олександр, фото 1918 року (ГАРФ)

Походив з дворян. За одними даними народився в Ялті Таврійської губернії, за іншими — у Ліфляндській губернії. У різних документах вказував різні версії свого походження: таврійський німець, балтійський німець, латиш. Закінчив Рішельєвську гілшазію (Одеса), військове училище (1896), служив у лейб-гвардії Волинському та 24-му піхотному Симбірському полках. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1905). У 1907–1908 рр. — старший ад'ютант штабу 3-ї Східно-Сибірської стрілецької дивізії. 1908–1911 рр. — помічник старшого ад'ютанта штабу Владивостоцької фортеці. 1911–1913 рр. — старший ад'ютант Заамурської округи прикордонної сторожі. 1913–1914 рр. штаб-офіцер для доручень штабу 2-го Туркестанського стрілецького корпусу, підполковник. З початком Першої світової війни — начальник штабу 80-ї піхотної дивізії. З 13.04.1916 р. — командир 170-го піхотного Молодечненського полку. З 07.02.1917 р. — начальник штабу 152-ї піхотної дивізії. З 17.04.1917 р. — начальник штабу 7-го Сибірського корпусу, генерал-майор. З 27.08.1917 р. — начальник 21-ї піхотної дивізії. Під час Першої світової війни був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, орденом Святого Георгія IV ступеня (за бій 20–24.05.1915 р.), Георгіївською зброєю.

На початку 1918 р. — т. в. о. начальника 11-ї піхотної дивізії, яку перевів на українську службу. З 27.04.1918 р. — 2-й помічник Військового міністра Центральної Ради, згодом — Української Держави. З 18.10.1918 р. — командувач 7-го Харківського корпусу Армії Української Держави.

Після протигетьманського повстання виїхав до Одеси, де спробував вступити до Добровольчої армії, але отримав відмову через службу в українській армії. У березні 1919 р. виїхав з Одеси до Туреччини, звідки незабаром відбув пароплавом до Владивостоку у розпорядження адмірала Колчака. З 15.08.1919 р. — начальник етапно-господарчого відділу штабу 1-ї Сибірської армії, згодом — начальник постачання 3-ї Сибірської армії.

На початку 1920 р. потрапив у полон до червоних. Перебував у розпорядженні штабу 5-ї армії та Всероглавштабу РСЧА. З 22.05.1920 р. працював в Управлінні справами Реввійськради Радянської Росії. З 01.01.1922 р. — старший керівник з тактики Військової академії РСЧА (згодом — академії ім. М. Фрунзе). У ніч з 1 на 2 січня 1931 р. був заарештований у справі «Весна» (т. зв. контрреволюційна змова колишніх офіцерів). Винним себе не визнав. 18.07.1931 р. був засуджений до 10 років виправно-трудових робіт. У 1933 р. був достроково звільнений, викладав на Вищих курсах удосконалення комскладу «Постріл». У 1936 р. одержав персональне військове звання «комбриг». 21.12.1937 р. був знову заарештований за звинуваченням у шпигунстві на користь Німеччини. Винним себе не визнав. Був страчений.

Лігнау Олександр, фото 1931 року (ДАСБУ)

(?—?) — начальник дивізії Дієвої армії УНР.

У російській армії — молодший офіцер.

В українській армії — з початку 1918 р: сотник, командир 3-го куреня 3-го Гайдамацького полку Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. Станом на 06.05.1919 р. — помічник начальника Запорізького корпусу Дієвої армії УНР. З 10.06.1919 р. — начальник 6-ї Запорізької дивізії Дієвої армії УНР. У листопаді—грудні 1919 р. хворів на тиф. Перебуваючи хворим у загоні О. Волоха, 11.02.1920 р. разом з загоном перейшов до червоних. Подальша доля невідома.

(21.02.1892-?) — підполковник Армії УНР.

Родом із слободи Сватова Лучка на Харківщині. З 06.11.1920 р. — начальник штабу 7-ї бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії.

У 1928 р. закінчив економічно-кооперативний відділ Української господарської академії у Подєбрадах.

(3.12.1876 — після 1922) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Походив із козаків с. Браниці Козелецького повіту Чернігівської губернії. Народився у м. Бірючеськ Воронізької губернії. Закінчив 2-класне народне училище у слободі Олексіївка Бірюцького повіту Воронізької губернії, один клас Воронізької учительської семінарії, Тифліське піхотне юнкерське училище (1899), вийшов підпоручиком до 2-го Закаспійського стрілецького батальйону. Згодом служив у 108-му піхотному Саратовському полку (Ковно), 2-му Східно-Сибірському стрілецькому полку (у складі якого брав участь у Російсько-японській війні), 17-му стрілецькому полку. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1911). Брав участь у Першій світовій війні. У 1915–1916 рр. — старший ад'ютант штабу 3-го кавалерійського корпусу. У 1917 р. — начальник штабу 43-ї піхотної дивізії. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (за бій 28–29.04.1915 р.) та всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою. Останнє звання у російській армії — полковник (з 15.08.1917 р.).

З 01.12.1917 р. — начальник українізованого 10-го армійського корпусу. З 08.06.1918 р. — в. о. начальника 2-ї пішої дивізії Армії Української Держави. З 16.11.1918 р. — начальник Волинського добровольчого офіцерського загону, що воював проти військ Директорії. 18.12.1918 р. потрапив у полон, перебував під арештом та судом за спротив УНР. 3 12.02.1919 р., після звільнення, обіймав посаду помічника начальника розвідчого відділу Дієвої армії УНР. З 01.06.1919 р. член (а з 17.07.1919 р. — керівник) військової делегації УНР на переговорах з польським командуванням про заключения перемир'я. З 14.09.1919 р. — штаб-старшина для доручень при штабі Головного Отамана. 18.11.1919 р. перейшов на територію, окуповану польською армією, перебував у таборах для інтернованих українських вояків. З 18.05.1920 р. — начальник штабу Армії УНР. З 27.11.1921 р. — командувач Запасних військ УНР.

Ліпко Петро, фото 1911 року (надано для піблікації російським військовим істориком О. Г. Кавтарадзе)

В 1921 р., після інтернування Армії УНР, за незясованих обставин звернувся у радянське посольство у Польщі, заявивши про своє бажання повернутися до Радянської Росії.

Ліпко Петро, фото 1919 року (ЦДАВОУ)

На початку жовтня 1922 р. виїхав до Радянської Росії. Подальша доля невідома, слідів перебування П. Ліпка в Радянському Союзі виявити не вдалося. Серед інтернованих військ УНР у Польщі поширювалася чутка, що одразу після перетину радянського кордону П. Ліпко був арештований і відправлений до концтабору.

(1884—?) — полковник Армії УНР.

Народився у Миколаєві Херсонської губернії. На військовій службі з 01.09.1902 р. Станом на 01.01.1910 р. — поручик 8-го Східно-Сибірського стрілецького полку (Урочигце Барабаш). З 01.09.1917 р. — підполковник.

У лютому — серпні 1918 р. начальник 46-го автовідділення, яке оголосило себе польським.

З 09.08.1918 р. — на українській службі: командир 1-ї батареї 2-го автопанцерного дивізіону Армії Української Держави. З 01.04.1919 р. — начальник автомайстерні Київського авіапарку Дієвої армії УНР. З 01.08.1919 р. — тимчасовий начальник Київського авіапарку. З 15.10.1919 р. — начальник самохідного відділу Головного інженерного управління Дієвої армії УНР. З 01.06.1920 р. перебував у резерві старшин Військово-технічної управи Військового міністерства УНР. З 12.08.1920 р. — т. в. о. референта Військово-технічної управи Військового міністерства УНР. Подальша доля невідома.

(?—?) — підполковник Дієвої армії УНР.

Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 4-ї Східно-Сибірської стрілецької артилерійської бригади (с. Пісчанка біля Чити). Останнє звання у російській армії — підполковник.

З 31.11.1920 р. був приділений до артилерійської частини штабу Армії УНР, куди прибув з української місії у Варшаві.

У 1921–1923 рр. — начальник артилерійського відділу Спільної юнацької школи Армії УНР.

(28.10.1891-?) — сотник Армії УНР.

Народився у с. Підляшшя Кобринського повіту Гродненської губернії. Закінчив Гродненську гімназію, 1-шу Житомирську школу прапорщиків (22.12.1916). Брав участь у Першій світовій війні у складі 258-го піхотного Кишинівського та 603-го піхотного Нарочського полків. З 19.09.1917 р. — офіцер 38-го піхотного Тобольського полку. Останнє звання у російській армії — підпоручик.

З 06.12.1917 р. — командир сотні 1-го Республіканського (імені УНР) полку військ Центральної Ради, з 09.12.1917 р. — полковий ад'ютант цього полку. З 09.02.1918 р ад'ютант 2-го Запорізького куреня Окремого Запорізького загону військ Центральної Ради. 25.03.1918 р. — помічник ад'ютанта 2-го Запорізького полку Армії УНР, а з 13.04.1918 р. — ад'ютант цього полку. З 17.11.1918 р. — т. в. о. начальника штабу Лівобережного фронту військ Директорії; з 26.11.1918 р. — начальник інспекторсько-господарського відділу штабу Лівобережного фронту військ Директорії; з 26.11.1918 р. — 2-й генерал-кшртирмейстер штабу Лівобережного фронту військ Директорії.

З 25.01.1919 р. — вартовий штаб-старшина штабу Запорізького корпусу Дієвої армії УНР, З 6.12.1919 р. перебував на лікуванні у шпиталі м. Луцьк. З 06.02.1920 р. — старшина штабу 2-ї дивізії Армії УНР, з 21.05.1920 р. — начальник штабу 6-ї запасної бригади Армії УНР, з 14.06.1920 р. — старший ад'ютант штабу бригади; з 18.08.1920 р. начальник штабу 2-ї збірної запасної бригади Армії УНР; з 25.08.1920 р. — начальник муштрово-інспекторського відділу штабу 2-ї збірної запасної бригади. З 14.09.1920 р. — начальник муштрово-інспекторського відділу штабу 2-ї Кулеметної бригади 1-ї Кулеметної дивізії Армії УНР. Доля після 1921 р. невідома.

(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

У 1918 р. — сотник 1-го легкого гарматного полку. За Гетьманату був підвищений до звання військового старшини. З 10.03.1919 р. — старшина для доручень 17-ї гарматної дієвої бригади Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

(28.10.1888-?) — сотник Армії УНР.

Народився у м. Потоки Кременчуцького повіту Полтавської губернії. Закінчив 5-ту Варшавську гімназію, юридичний факультет Варшавського університету. У липні 1914 р. був покликаний до армії однорічником 2-го розряду 3-ї іскрової роти. Закінчив Військові радіотехнічні курси (26.05.1915), служив прапорщиком у 3-й іскровій роті. У 1916–1917 рр. — начальник радіотелеграфного відділу штабу 2-го Гвардійського корпусу. Останнє звання у російській армії — підпоручик. В 1916–1917 рр. навчався в Олександрівській військово-юридичній академії.

З січня 1918 р. — працівник юридичного відділу Генерального військового секретаріату Центральної Ради. З 15.03.1918 р. — юрисконсульт канцелярії Військового міністерства УНР. З 08.04.1918 р. — начальник юридичного відділу канцелярії Військового міністерства УНР. З серпня 1918 р. — юрисконсульт Законодавчої управи канцелярії Військового міністерства Української Держави. З 18.12.1918 р. — начальник Законодавчої управи Військового міністерства УНР. З 01.01.1920 р. перебував поза штатом. З 31.03.1920 р. знову обійняв посаду начальника Законодавчої управи Військового міністерства УНР. З квітня 1920 р. — секретар Військової Ради УНР. У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

(?—?) — командир батареї Дієвої армії УНР.

Останнє звання у російській армії — полковник.

Станом на 24.04.1919 р. — командир Окремої гаубичної батареї 55-го гарматного полку.

(?—?) — старшина Дієвої армії УНР. Народився у Полтаві.

Останнє звання у російській армії — полковник.

З 10.03.1918 р. — старший діловод Головного артилерійського управління Армії УНР. З 22.10.1918 р. до осені 1919 р. — начальник відділу збереження та ремонту майна Головного артилерійського управління Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

(?—?) — підполковник Армії УНР.

Закінчив Тверське кавалерійське училище. Станом на 01.01.1910 р. — корнет 5-го драгунського Каргопольського полку (м. Конін). Останнє звання у російській армії — підполковник.

У жовтні 1917 р. служив у 15-му гусарському Українському полку, брав участь у виділенні українців цього полку в окремий дивізіон, а з рештками полку демобілізувався, перебуваючи на території Росії. У серпні 1918 р., як українець за походженням, повернувся з Радянської Росії на батьківщину. Приватно мешкав у Києві до приходу червоних у лютому 1919 р.

Був мобілізований до РСЧА. На початку серпня 1919 р. у Вінниці перейшов на бік Дієвої армії УНР, надав цінні відомості про червоних. З серпня 1919 р. — начальник штабу 3-ї окремої кінної бригади Дієвої армії УНР. З вересня 1919 р. — інструктор верхової їзди Спільної юнацької школи. З квітня 1920 р. — начальник 1-ї ремонтної комісії, що постачала коней для Армії УНР. У кінці червня 1920 р., після розформування комісії, демобілізувався.

У 1921 р. приватно мешкав у Варшаві. Подальша доля невідома.

(1865—?) — полковник Армії УНР.

У 1902–1904 рр. — викладач фізики та математики у Лубенській гімназії. Згодом — викладач Володимирського Київського кадетського корпусу, комерційного училища та приватної гімназії. З 1911 р. — викладач Полтавської чоловічої гімназії. З кінця 1911 р. — викладач Київської чоловічої реальної школи. Станом на 1914 р. — викладач Київських сільськогосподарських курсів при Київському товаристві сільського господарства.

У 1917 р. вступив добровольцем до 1-го Українського козачого полку ім. Б. Хмельницького. З 03.03.1919 р. — начальник культурно-освітнього відділу Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. З весни 1920 р. — інспектор класів Камянець-Подільської спільної юнацької школи, одночасно — начальник культурно-освітнього відділу Генерального штабу УНР. З 05.10.1920 р. — полковник.

У 1920—30-х рр. був професором математики в Українській господарській академії у Подєбрадах.

Лорченко Микола, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)

(17.07.1888-?) — підполковник Армїї УНР.

Народився у с. Жуків Заславського повіту Волинської губернії. Останнє звання у російській армії — підполковник (?).

У 1920–1921 рр. — приділений до штабу 5-ї Херсонської дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

(17.1.1888—?) — підполковник Армії УНР.

Народився у с. Марковичі Володимир-Волинського повіту Волинської губернії. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

На службі в Дієвій армії УНР з 1919 р. У 1920–1922 рр. — старшина штабу 16-ї бригади 6-ї Січової дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

(1893 — після 1945) — підполковник Армії УНР.

Народився у с. Іванівка Слов'яно-Сербського повіту Катеринославської губернії.

У 1917 р. — підпоручик, командир сотні 1-го Українського козацького полку ім. гетьмана Б. Хмельницького. 29.01.1918 р. брав участь у бою під ст. Крути: вів вогонь з єдиної гармати, поставленої на залізничну платформу. Під час вуличних боїв у Києві проти більшовиків — командир збірної батареї. З 09.02.1918 р. — командир півбатареї 1-ї батареї Запорізького гарматного куреня (з 15.03.1918 р. — 1-го Запорізького легкого гарматного полку) Армії УНР, згодом — Армії Української Держави та Дієвої армії УНР. Станом на 16.08.1919 р. — командир 7-ї Запорізької гарматної бригади Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу: помічник командира 2-го Запорізького кінного полку. Під час походу наприкінці квітня 1920 р. був направлений штабом Дієвої армії УНР до лінії фронту для встановлення зв'язку з польськими військами. У 1920–1921 рр. — командир 1-ї Запорізької гарматної бригади 1-ї Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР.

На інтернації перебував у Вадовицях (Польща), звідки у липні 1921 р. разом з особовим складом бригади виїхав до табору Німецьке Яблонне (Чехія), де перебували частини УТА.

У 1920—30-х рр. жив у Берліні, очолював військово-спортивний відділ Союзу Гетьманців-Державників — військовий штаб при П. Скоропадському. У 1945 р. перебував у Західній Німеччині у таборах для переміщених осіб. Подальша доля невідома.

(?—28.01.1921) — підполковник Армії УНР.

Народився у Кам'янці-Подільському. Останнє звання у російській армії — підполковник.

У 1920 р. служив у 3-й гарматній бригаді 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. Помер від плямистого тифу у Калішу.

(1886—19.03.1921) — військовий старшина Армії Української Держави.

Станом на 1.01.1910 р. — поручик 122-го піхотного Тамбовського полку (Харків), у складі якого брав участь у Першій світовій війні.

Нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (15.01.1917 р, за бій 08.10.1915 р.). Останнє звання у російській армії — підполковник.

У березні 1918 р. вступив до Окремої Запорізької дивізії Армії УНР, служив у 2-му Запорізькому полку. З 04.11.1918 р. — командир 4-го Запорізького ім. Б. Хмельницького полку Армії Української Держави. Після початку протигетьманського повстання виїхав на Дон.

Згодом у Росії потрапив в полон до червоних. Утримувався в Архангельському концтаборі. Страчений на Північній Двині.

(03.06.1895-?) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Тирасполь. Німець за походженням. Жив у Харкові. У російській армії — поручик.

01.09.1918 р. був мобілізований до 39-го пішого Харківського полку Армії Української Держави. З 01.11.1918 р. — молодший старшина кулементої сотні штабу Запорізької дивізії Армії Української Держави. З 02.01.1919 р. — молодший старшина 1-го Запорізького ім. П. Дорошенка полку Дієвої армії УНР. З 25.03.1919 р. — командир сотні цього полку, перейменованого згодом на 16-й Запорізький ім. П. Дорошенка. 15.10.1919 р. з більшою частиною полку був інтернований у Польщі. З 04.04.1920 р. — молодший старшина 49-го стрілецького куреня 6-ї Січової дивізії Армії УНР 01–15.11.1920 р. — командир 2-го запасного куреня 6-ї Січової дивізії Дієвої армії УНР. Згодом — молодший старшина кулеметної сотні 49-го стрілецького куреня 6-ї Січової дивізії Армії УНР. З 30.04.1921 р. — командир 50-го стрілецького куреня 17-ї бригади 6-ї Січової дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

(1864—07.04.1919) — відомий український громадський діяч.

До революції працював приватним лікарем в Одесі. Був одним із засновників «Братства Тарасівців».

Луценко Іван, фото 1918 року (За Державність. — Каліш. — 1930. — Ч. 2)

26.04.1917 р. на установчих зборах вояків-українців в Одесі був обраний головою Української військової ради, що діяла в Одеській військовій окрузі, Чорноморському флоті та Румунському фронті. На І Всеукраїнському військовому зїзді 18–20.05.1917 р. був обраний членом Українського генерального військового комітету. У 1918 р. — керівник одеського відділення Національного Союзу. З грудня 1918 р. очолював Одеський студентський загін, який на початку березня 1919 р. увійшов до складу Окремого Січового Запорізького куреня Дієвої армії УНР. 05.02.1919 р. сформував з повітових команд і сотень Херсонської і Подільської губерній т. зв. Подільський курінь (кіш) Дієвої армії УНР, був його командиром Загинув у бою 07.04.1919 р.

(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Останнє звання у російській армії — полковник.

Був мобілізований у розпорядження штабу Північної групи Дієвої армії' УНР і 03.05.1919 р. зарахований до 6-го запасного полісу Дієвої армії УНР.

(?—?) — підполковник Армії УНР.

Останнє звання у російській армії — капітан.

У 1918 р. — начальник 3-го відділу Гарматної управи Військового міністерства Української Держави.

У 1919 р. служив у білих. У 1920 р. повернувся в Армію УНР. З 09.09.1920 р. — помічник начальника історико-інформаційного відділу штабу Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

(1888 — до 1936) — підполковник Армії УНР.

Народився на Чернігівщині. Закінчив військове училище (1908), вийшов підпоручиком до 73-го піхотного Кримського полку (Могилів-Подільський). Закінчив два курси Імператорської Миколаївської військової академії (1914). 29.08.1914 р. у складі 119-го піхотного Коломенського полку потрапив у німецький полон. Останнє звання у російській армії — поручик.

Лушненко Олексій, фото 1919 року (фото з приватної колекції)

15.10.1918 р. повернувся з полону в Україну. З грудня 1918 р. — інспектор класів Інструкторської школи старшин, у складі якої 17.05.1919 р. у Луцьку потрапив у польський полон. З 16.09.1919 р. — у розпорядженні штабу Дієвої армії УНР. Станом на 20.10.1919 р. — інспектор класів Камянецької спільної юнацької школи. Станом на 04.08.1920 р. — начальник управління навчання військ Генерального штабу УНР. З жовтня 1920 р. — начальник штабу 4-ї Київської стрілецької дивізії Армії УНР. З 27.10.1921 р. — начальник штабу Київської повстаньчої дивізії, у складі якої брав участь у Другому Зимовому поході 04–19.11.1921 р. У спогадах інколи помилково стверджується, що О. Лушненко потрапив тоді у полон до червоних. Однак це заперечує той факт, що у грудні 1921 р. за його підписом у часописі «Українська Трибуна», Ч. 196, була опублікована стаття про перебіг Другого Зимового походу, що звалася «Смерть героїв (3 повстання на Україні)».

Згодом мешкав на еміграції у Торуні. Помер до 1936 р.

(3.12.1891—?) — достеменних даних про старшинський ступінь не віднайдено.

Народився у с. Білогородка Київської губернії.

Любимець Микола, фото 1921 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

У листопаді—грудні 1919 р. — командир 7-го Синього полку 3-ї Залізної дивізії Дієвої армії УНР. З січня 1920 р. — командир 1-ї Синьої сотні 3-го кінного полку Дієвої армії УНР, у складі якого брав участь у Першому Зимовому поході. З 01.07.1920 р. — командир 3-го кінного полку Армії УНР (до 29.09.1920 р.). З 13.07.1920 р. — за сумісництвом командир 2-ї бригади Окремої кінної дивізії Армії УНР. У січні 1921 р. був приділений до культурно-освітнього відділу штабу Окремої кінної дивізії. У серпні 1921 р. був визначений реєстраційною комісією для перевірки зарахування на військову службу як особа, що не мала офіцерського звання та не могла бути нагороджена орденом Святого Георгія IV ступеня, який М. Любимець носив. Дезертував з Армії УНР. Подальша доля невідома.

(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

В українській армії з 17.11.1918 р. — командир 4-го Сірожупанного полку у військах Директорії.

Парад Сірожупанної дивізії у Києві 15 серпня 1918 р. (За Державність. — Варшава. — 1939. - № 9)

Старшини 1-ї Української (Синьожупанної) дивізії Армії УНР з німецькими представниками, квітень 1918 року (ЦДАКФАУ)

Старшини-організатори 1-ї козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії Армії УНР і австрійськими офіцерами, квітень 1918 року (ЦДАКФАУ)