Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921)

Н

(05.08.1875-?) — полковник Армії УНР.

Народився на Полтавщині. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, 1-ше військове Павлівське училище (1894), Офіцерську артилерійську школу. Служив у 9-й артилерійський бригаді (Полтава), у складі якої брав участь у Російсько-японській та Першій світовій війнах. Нагороджений усіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами і биндою та Георгіївською зброєю. З 01.01.1916 р. — командир дивізіону 9-ї артилерійської бригади. Останнє звання у російській армії — полковник. 10.02.1918 р. — демобілізувався.

Навроцький Володимир, фото 1905 року (з приватної колекції О. Пересадька)

З 01.05.1918 р. — командир 11-ї гарматної бригади Армії Української Держави. У 1919 р. — начальник постачання 8-го Катеринославського коша дієвої армії УНР. З 25.08.1919 р. — старшина для доручень 2-ю товариша військового міністра УНР у справах постачання.

З 1920 р. — жив на еміграції у Польщі.

(27.08.1896-08.06.1967) — підполковник Армії УНР Народився у м. Кременчук:. Закінчив 2-гу Харківську гімназію, 2-гу Московську школу прапорщиків (1915). У складі 6-го стрілецького полку брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

Нагнибіда Іван, фото 1930-х років («Дороговказ»)

З 09.12.1917 р. — командир сотні 121-ю пішою Пензенського полку військ Центральної Ради. Закінчив Інструкторську школу старшин, з 01.05.1918 р. — сотенний командир Одеської інструкторської школи старшин. З 09.09.1918 р. — командир сотні 39-го пішого Харківського полку Армії Української Держави. З 10.01.1919 р. — помічник командира 9-го Дієвого корпусу Дієвої армії УНР, з 05.07.1919 р. — вартовий старшина Головного управління Генерального штабу УНР. 3 02.01.1920 р. — штаб-старшина для доручень при начальнику постачання Армії УНР, з 17.11.1921 р. — секретар начальника Генерального штабу УНР.

3 1923 р. мешкав на еміграції у Лодзі (Польща), з 1947 р. — у США.

Помер у Нью-Йорку, похований у Баунд-Бруці.

(16.09.1898-21.01.1987) — поручик Армії УНР (полковник в еміграції).

Народився на Полтавщині. Останнє звання у російській армії — прапорщик.

У 1920 р. був молодшим старшиною у 5-й Херсонській дивізії Дієвої армії УНР.

У 20—30-х рр. служив контрактовим офіцером у польських Військово-повітряних силах. Останнє звання у польській армії — капітан, посада — відповідальний за матеріально-технічне забезпечення авіаційної бази № 3.

Нагнибіда Сергій, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

У вересні 1939 р. був інтернований у Румунії. З 1951 р. жив на еміграції у США. Похований у Баунд-Бруці.

(27.09.1884—?) — начальник канцелярії військового міністерства УНР.

Народився в Єйську Всевеликого Війська Кубанського. Закінчив Тифліське піхотне юнкерське училище. З 24.12.1915 р. — полковник. У 1917 р. — командир 70-го Сибірського стрілецького полку, згодом — запасного полку у Пермі.

Один із ініціаторів українізації у частинах пермської залоги. З 24.04.1918 р. — працівник Військового міністерства УНР. З 24.05.1918 р. — помічник начальника канцелярії Військового міністерства Української Держави. З грудня 1918 р. — начальник комендантської частини Військового міністерства УНР. З 05.07.1919 р. до грудня 1919 р. — начальник загальної частини канцелярії Військового міністерства УНР. Подальша доля невідома.

(8.08.1897—?) — сотник Армії УНР.

Народився у с. Дишів Липовецького повіту Київської губернії. Закінчив Житомирську школу прапорщиків (18.12.1915), служив прапорщиком 508-го піхотного Черкаського полку. З 16.07.1917 р. служив у 116-му піхотному запасному полку, з 20.11.1917 р. — у 110-му піхотному запасному полку. Останнє звання у російській армії — поручик.

З 21.12.1917 р. — командир роти Українського Козацького запасного полку Кавказького фронту. У серпні 1918 р. повернувся в Україну. 04–24.10.1918 р. — командир сотні Окремого Чорноморського Коша Армії Української Держави. 24.10.—25.11.1918 р. перебував під слідством за виступ проти гетьмана П. Скоропадського на старшинському зібранні Чорноморського Коша. З 25.11.1918 р. — командир Окремого Кальницького куреня військ Директорії, голова надзвичайних судів у Липовці та Ковелі. З 01.04.1919 р. — командир 1-го куреня 1-го Сірожупанного полку Дієвої армії УНР. У червні—липні 1919 р. — помічник командира 1-го Сірожупанного полку Дієвої армії УНР. З 15.08.1919 р. — у резерві старшин при Головному інтендантському управлінні. 26.12.1919 р. був інтернований польською владою. 15.02.1920 р. — обраний головою громади українських старшин у таборі Ланцут. З 09.06.1920 р. — приділений до Гарматного запасного куреня 3-ї гарматної бригади 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. З 29.06.1920 р. — начальник інформаційної філії розвідчого управління Генерального штабу УНР. Доля після 1921 р. невідома.

(23.04.1887–1921?) — командир 4-го авіаційного загону Дієвої армії УНР.

Походив з родини колезького асесора Херсонської губернії. Закінчив Одеське міське училище, школу авіації військового часу Імператорського Московського товариства повітроплавання (1915), два додаткових курси Севастопольської авіаційної школи (1916 та 1917). З 2.10.1915 р. льотчик 13-го корпусного авіаційного загону. У повітряному бою 26 листопада 1916 р. сам вступив у бій з трьома ворожими літаками, причому одного з них збив і виконав завдання з бомбування ст. Єловка. За цей подвиг був нагороджений орденом Св. Георгія IV ступеня.

З 08.08.1917 р. — член Центральної Ради. З березня 1918 р. — начальник авіації Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. Станом на 16.08.1919 р. — командир 4-го авіаційного загону Дієвої армії УНР. З 18.10.1919 р. — інспектор авіації Дієвої армії УНР. 01.11.1919 р. був звільнений з посади інспектора та повернувся на посаду командира 4-го авіаційного загону. У 1920 р. мешкав у Києві, працював інженером. З вересня 1920 р. очолював Комітет звільнення України, що провадив підпільну боротьбу проти радянської влади. З весни 1921 р. — член Всеукраїнського центрального виконавчого комітету. Разом з іншими керівниками комітету планував почати повстання проти радянської влади у Холодному Яру, а звідти вирушити на Київ. Влітку 1920 р. захоплений ЧК, ймовірно — страчений.

(?—?) — голова військового суду при Військовому міністерстві УНР.

Народився у Житомирі. Станом на 01.01.1910 р. — поручик 95-го піхотного Красноярського полку (Юр'єв). Останнє звання у російській армії — полковник.

До грудня 1918 р. — товариш голови військового суду 5-го Чернігівського корпусу Армії Української Держави. З січня 1919 р. — голова військового суду при канцелярії Військового міністерства УНР. Був головою суду, який розглядав справи заарештованих, за погромну діяльність, повстанських отаманів Палієнка, Віденка, Святненка, Семосенка та Яценка (начальника штабу загону Семосенка). Доля після жовтня 1919 р. невідома.

(28.05.1881-?) — полковник Армії УНР.

Народився у м Києві. Походив з купців Київської губернії. Закінчив Миколаївський кадетський корпус (1899), Костянтинівське артилерійське училище (1902), вийшов підпоручиком до 1-ї кінно-гірської батареї кінно-гірського гарматного дивізіону (Київ), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою та орденом Святого Георгія IV ступеня (за бій 28.05.1916). Останнє звання у російській армії — підполковник.

У 1917 р. — командир кінної батареї 12-ї Кавалерійської дивізії, яку 21.12.1917 р. українізував. З 29.04.1918 р. — командир Української гарматної бригади, що формувалась на Київщині. З 24.07.1918 р. служив у 4-му Київському корпусі Армії Української Держави. З 26.02.1919 р. — завідувач артилерійської частини штабу Східного фронту Дієвої армії УНР. З 26.08.1919 р. — старшина артилерійського постачання штабу Дієвої армії УНР. З 18.02.1920 р. — командир гарматного полку 2-ї української дивізії, що формувалася у Бресті-Литовському. 21.03.1920 р. полк було перейменовано на 6-ту гарматну бригаду 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР. У 1920–1921 рр. — начальник цієї бригади. На еміграції жив у Польщі.

Насонів Валентин, фото 1916 року (надано для публікації російським військовим істориком Валентином Юшком)

(1873—15.06.1919) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

Аджарець за походженням. Закінчив Костянтинівське артилерійське училище (1894), Михайлівську артилерійську академію. Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 1-ї Туркестанської артилерійської бригади (Ташкент). Останнє звання у російській армії — полковник.

У 1917 р. — начальник 6-го важкого мортирного дивізіону 6-го армійського корпусу, зі складу якого у листопаді 1917 р. було виділено 2-й Січовий Запорізький корпус. Деякий час був інспектором артилерії цього корпусу.

З середини лютого 1918 р. — інспектор артилерії Окремого Запорізького загону військ Центральної Ради. З 03.03.1918 р. — начальник Окремої Запорізької бригади (згодом — Окремої Запорізької дивізії) Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. З 20.05.1918 р. — генеральний хорунжий. 14.10.1918 р. був звільнений за власним проханням. У листопаді 1918 р разом з генералом К. Прісовським (першим командиром Окремого Запорізького загону) займався формуванням т. зв. Окремого загону Вірних Запорожців, що мав увійти до складу військових формувань, що обороняли Київ від військ Директорії. 14–15.12.1918 р. був арештований, перебував під слідством Верховної слідчої комісії для боротьби з контрреволюцією. Невдовзі — звільнений.

Натієв Олександр (посередині), фото 1918 року (Око. — Київ. — 1918. — Ч. 3)

Виїхав на Північний Кавказ, де вступив до Збройних Сил Півдня Росії. Навесні 1919 р. з наказу Денікіна був призначений інспектором з формування білогвардійських військ на Кавказі (у Батумі). Убитий на вулиці у м. Батумі за невідомих обставин.

(1868—?) — полковник Армії УНР.

Народився у м. Чернігів. Станом на 1.01.1910 р. — капітан 28-го піхотного Полоцького полку (м. Петраков). Останнє звання у російській армії — полковник.

У 1920–1921 рр. — старшина Етапового куреня 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

(?—?) — сотник Армії УНР.

Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

У 1917 р. був учасником українського військового руху — організатором Українського штурмового куреня у складі 102-ї піхотної дивізії на Південно-Західному фронті.

У 1919 р. служив у 1 Південно-Західній добровольчій армії генерала Юденіча.

До Армії УНР повернувся 17 липня 1920 р., був начальником штабу 13-ї стрілецької бригади 5-ї Херсонської дивізії Армії УНР. Протягом 1921–1923 рр викладав у Спільній юнацькій школі та на Курсах штабових старшин Армії УНР. У 1922 р. деякий час — в. о. начальника штабу 4-ї Київської дивізії Армії УНР. Представлявся до рангу підполковника, але через службу в армії Юденіча так і не був підвищений.

Науменко Юрій, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7)

У 1920—30-х рр. жив на еміграції у Польщі.

(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

Походив з селян Бессарабії. Служив унтер-офіцером лейб-гвардії Литовського полку.

З 16.01.1919 р. до 19.05.1919 р. — командир 57-го пішого дієвого Гайсинського полку Дієвої армії УНР.

(Серед вояків колишньої російської армії значився Негруш Каетан Григорович (? — до 25.02.1931), який помер у Кишиневі та був похований на місцевому Вірменському цвинтарі. Враховуючи рідкісне прізвище та певне відношення обох до Бессарабії можна припустити, що Неграш і Негруш — одна й та сама особа.)

(21.03.1896 — після 1965) — сотник Армії УНР.

Походив з селян с. Глодоси Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Останнє звання у російській армії — поручик.

Недайкаша Василь, фото 1931 року (Євген Коновалець та його доба. — Мюнхен. — 1974)

Наприкінці 1917 р. — навесні 1918 р. — один із керівників Вільного Козацтва у с. Глодоси Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. У червні 1919 р. разом з іншими мешканцями села Глодоси вступив до загонів Махна, у складі яких на початку вересня 1919 р. перейшов до Дієвої армії УНР. Був командиром кулеметної сотні 14-го полку Низових Запорожців 5-ї Селянської дивізії, сформованої з селян с. Глодоси. У листопаді 1919 р. з наказу Ю. Тютюнника повернувся додому для організації селянських повстань проти білих та червоних. У квітні 1920 р. на чолі загону у 60 чоловік — своїх односельчан — приєднався до Дієвої армії УНР, яка рейдувала у Першому Зимовому поході. Згодом цей загін було перейменовано на курінь Низових Запорожців Збірної Запорізької дивізії. У травні 1920–1922 рр. — командир 6-го куреня Низових Запорожців 2-ї Запорізької бригади 1-ї Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР.

З 1928 р. — на посаді начальника відділення у 2-му відділі розвідки Генерального штабу Військового міністерства УНР в екзилі. У 1939 р. жив у Сансі (Франція), був одним із ініціаторів вступу українських добровольців до Французького іноземного легіону для боротьби з німцями.

Після Другої світової війни був одним із керівників Товариства бувших вояків-українців у Франції.

(18.03.1885-?) — підполковник Армії УНР.

Походив з міщан м. Гайсин Подільської губернії. Закінчив 2-класне Ольгопільське міське училище. 06.11.1906 р. був покликаний на військову службу, служив у 8-му запасному кавалерійському полку. 15.12.1909 р. був звільнений в запас у званні молодшого унтер-офіцера. 21.07.1914 р. — знову мобілізований до армії, зарахований до 1-го паркового дивізіону 12-ї артилерійської бригади. Закінчив Омську школу прапорщиків (17.01.1917). Останнє звання у російській армії — підпоручик.

У 1917 р. служив у 21-му Українському козацькому полку 2-го Січового Запорізького корпусу військ Центральної Ради. У лютому 1918 р. демобілізувався. 13.11.1918 р. був мобілізований до 6-го кінного Кременецького (Ольвіопольського) полку. З кінця листопада 1918 р. — помічник мозирського повітового коменданта УНР. На початку січня 1919 р. вступив зі своїм комендантським загоном до кінно-партизанського полку Січових стрільців під командою отамана Козиря-Зірки. З лютого 1919 р. — помічник командира цього полку. З березня 1919 р. — командир кінного куреня «Запорізької Січі» Дієвої армії УНР під командою отамана Божка (колишнього кінно-партизанського полку). З липня 1919 р. — командир окремої кінної сотні 2-ї дивізії «Запорізька Січ». З 06.12.1919 р. — командир Окремого кінного дивізіону Збірної Волинської дивізії, який 29.01.1920 р. було перейменовано на кінний полк ім. І. Мазепи (згодом — 2-й кінний полк ім. І. Мазепи). На чолі цього полку брав участь у Першому Зимовому поході та кампанії 1920-го р. З 23.06.1920 р. — підполковник. 22.08.1922 р. усунутий з посади командира полку через порушення дисципліни («партизанщина» тощо). 19.12.1922 р. повернувся на посаду командира полку.

Недзвщький Олександр, фото 1919 року (ЦДАКФАУ)

У 20-х рр. жив на Волині. Взимку 1932 р. — восени 1933 р. був начальником розвідчого пункту УНР у м. Корець. Усунутий з цієї посади через фінансові проблеми. У 1930-х рр. мешкав у м. Рівне. Подальша доля невідома.

(10.01.1878-05.02.1956) — полковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

Неїлов Борис, фото 1920-х років (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)

Походив з дворян Полтавської губернії. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, 3-тє військове Олександрівське училище за 1-м розрядом (1897), служив у Івангородській фортечній артилерії. З 1898 р. служив у кадровій батареї 48-ї артилерійської бригади. З 30.12.1899 р. — у 13-й артилерійській бригаді. З 31.07.1903 р. — у 2-й запасній артилерійській бригаді. З 18.07.1910 р. — у 9-й артилерійській бригаді (Полтава). З 13.07.1913 р. — у 12-й артилерійській бригаді (Камянець-Подільський), у складі якої брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений Георгіївською зброєю. Останнє звання у російській армії — полковник.

З 21.12.1917 р. — начальник 1-го Тракторного артилерійського дивізіону, який був українізований. У 1918 р. — начальник організаційного відділу управління Інспектора артилерії військ Центральної Ради, згодом — Армії Української Держави. З жовтня 1918 р. — Генеральний писар Українського Козацтва. У грудні 1918 р — січні 1919 р. — помічник столичного отамана. У другій половині 1919 р. — державний інспектор Спільної юнацької школи. З 01.07.1920 р. — отаман для особливих доручень при Головному Отамані. 15.09.1920 р. — лектор Камянець-Подільської спільної юнацької школи.

З 1925 р. жив у Перемишлі, займався малюванням ікон та оздобленням церков. У 30-х рр. одержав звання генерала-хорунжого (в еміграції).

У 1944 р. виїхав до Західної Німеччини, став одним із ініціаторів створення Спілки Українських Вояків. У 1950 р. емігрував до США. Помер у Детройті.

(1888 — після 1938) — підполковник військово-морського флоту УНР.

Походив з дворянської родини Подільської губернії. Закінчив Морське інженерне училище (1911). Останнє звання у російському флоті — підполковник по адміралтейству.

У 1917 р. — член ради Української Чорноморської громади у Севастополі. У 1917–1918 рр. — начальник окремого відділу корабельного будівництва Головної військово-морської технічної управи Морського міністерства Центральної Ради, згодом — Української Держави.

З початку 1919 р. служив у Збройних Силах Півдня Росії — інженер-механік крейсеру «Кагул» («Генерал Корнілов»).

У січні—лютому 1920 р. перебував у розпорядженні українського командувача Чорноморського флоту в Одесі адмірала М. Остроградського.

У лютому 1920 р. виїхав до Криму. Згодом служив рульовим на шхуні «Орлик» у складі Російської армії П. Врангеля.

У 1921 р. приїхав до Польщі, де поступив у розпорядження Морської управи Військового міністерства УНР.

З 1924 р. жив на еміграції у Франції. Подальша доля невідома.

(?—?) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик, молодший офіцер 9-ї роти 47-го піхотного Українського полку (Вінниця), у складі якого брав участь у Першій світовій війні, нагороджений Георгіївською зброєю (10.11.1915, за бій 14.01.1915) та орденом Святого Георгія IV ступеня (20.11.1915, за бій 09.03.1915). Останнє звання у російській армії — підполковник.

Учасник Першого Зимового походу — командир Збірної бригади Київської дивізії. У 1920 р. — помічник начальника 4-ї Київської стрілецької дивізії Армії УНР. У 1921 р. — командир окремої партизанської групи (60 бійців), яка у ніч з 19 на 20 вересня 1921 р. перетнула радянський кордон та успішно партизанила на Поліссі до кінця листопада 1921 р. Після отримання відомостей про розгром повстанської армії Ю. Тютюнника група повернулася до Польщі. Подальша доля невідома.

(?—?) — підполковник Армії УНР.

Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

У 1916 р. — член гуртка офіцерів-україн-ців — військовополонених у таборі Мюлінг. У 1918–1919 рр. — командир куреня 3-го Сірожупанного полку Дієвої армії УНР. З червня 1919 р. — командир куреня 11-го Сірожупанного полку Дієвої армії УНР. У 1920–1922 рр. — командир пішого куреня Спільної юнацької школи. У 1920—30-х рр. жив на еміграції у Польщі.

(12.05.1891-?) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Одеса. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

У 1920–1922 рр. — старшина 3-го збірного Чорноморського куреня 2-ї Волинської дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

(01.05.1894-?) — підполковник Армії УНР.

Родом з Полтавщини. Закінчив Казанське військове училище (1915), у складі 722-го та 723-го піхотних полків брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — поручик.

На службі в Дієвій армії УНР з 1.09.1919 р. — командир сотні 1-го пішого рекрутського полку. У 1920–1922 рр — командир сотні 20-го куреня 3-ї Залізної дивізії Армії УНР.

Закінчив Українську господарську академію у Подєбрадах (1929), працював інженером лісового господарства. З 1945 р перебував на еміграції у Німеччині. Подальша доля невідома.

(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 20-го піхотного Галицького полку (Житомир). Останнє звання у російській армії — полковник.

З 10.09.1918 р. — помічник командира 2-го пішого Волинського полку Армії Української Держави. З 21.02.1919 р. — т. в. о. командира 6-го пішого Українського (Житомирського) полку Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

(21.08.1893 — до 1973) — підполковник Армії УНР.

Народився у Владикавказі. Закінчив Єлісаветградське комерційне училище. 24.03.1914 р. був мобілізований до армії. За бойові заслуги був підвищений до звання прапорщика. Закінчив кулементі курси при штабі 39-ї піхотної дивізії, командував кулеметною командою. Був 4 рази поранений. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

Нетреба Тадей, фото 20-х років (ЦДАВОУ)

З 15.12.1917 р. — в українській армії. У 1918 р. закінчив Інструкторську школу старшин Армії Української Держави (3-й випуск), служив у 62-му пішому Бахмутському полку 8-го Катеринославського корпусу Армії Української Держави. 29.12.1918 р, перебуваючи на посаді ад'ютанта командувача військ УНР на Катеринославщині, був поранений у бою з загонами Махно під Катеринославом, втратив праве око. Після одужання служив у 1-му Синьому полку Дієвої армії УНР. У 1920 р. — командир кінної півсотні штабу 6-ї Січової дивізії Армії УНР. У 1921 р. співпрацював з Партизансько-Повстанським штабом Ю. Тютюнника У 1920–1923 рр. служив у 6-й Січовій дивізії Армії УНР.

На інтернації перебував у таборі Щепіорно. Емігрував до Франції, до м. Лур'є, прийняв священицький сан. Помер у Франції.

(1864 — до 1926) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Слов'янськ Катеринославської губернії. На військову службу вступив у 1882 р. Станом на 01.01.1910 р. — капітан 63-го піхотного Углицького полку (м. Соколка). Напередодні Першої світової війни пішов у відставку. 05.10.1914 р. був мобілізований до армії з призначенням на посаду командира 125-ї Курської дружини. Останнє звання у російській армії — підполковник.

На службі в українській армії з 1920 р.: влітку 1920 р. — у старшинській сотні 6-ї запасної бригади Армії УНР. З 12.09.1920 р. — начальник мобілізаційного відділу штабу 1-ї Кулеметної дивізії Армії УНР. Станом на 01.10.1922 р. — начальник мобілізаційного відділу штабу 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР Похований на українському військовому цвинтарі у Щепіорно.

(27.06.1877—?) — підполковник ветеринарної служби Армії УНР.

Народився у Мінську. Закінчив 1-шу Мінську духовну семінарію (1896), Варшавський ветеринарний інститут (1901). Працював повітовим ветеринарним лікарем Ігуменського повіту. З травня 1914 р. — ветеринарний лікар ст. Сарни. З серпня 1915 р. — у розпорядженні завідувача ветеринарної частини 3-ї армії Західного фронту. З березня 1916 р. — у розпорядженні управління гуртів худоби київського інтендантства. З жовтня 1916 р. — працівник відділу транспорту худоби київського інтендантства. З лютого 1918 р. — працівник відділу демобілізації кінського складу Південно-Західного фронту. У червні 1918 р. — повернувся на довоєнну посаду ветеринарного лікаря ст. Сарни.

З лютого 1919 р. — ветеринарний лікар 19-ї пішої дієвої дивізії Дієвої армії УНР. З 16.06.1919 р. — ветеринарний лікар 1-ї запасної кінної бригади Дієвої армії УНР (переформована у полк 16.07.1919 р.). Восени 1919 р. захворів на тиф. З 12.12.1919 р. — молодший лікар ветеринар ного шпиталю етапу № 1 Української Галицької армії. З 04.04.1920 р. — комендант ветеринарного шпиталю 2-ї бригади ЧУГА. З 18.05.1920 р. — ветеринарний лікар 2-ї (згодом — 3-ї Залізної) дивізії Армії УНР. З 24.03.1921 р. — підполковник ветеринарної служби. Подальша доля невідома.

(01.12.1873-07.11.1925) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Походив з селян с Варварівка Костянтиноградського повіту Полтавської губернії. Закінчив Полтавську духовну семінарію. 15.08.1891 р. був покликаний на військову службу до 36-го піхотного Орловського полку (Кременчук). 21.07.1893 р. отримав звання унтер-офіцера. 01.09.1893 р. був зарахований на навчання до Чугуївського піхотного юнкерського училища. 04.08.1895 р. — закінчив училище за 2-м розрядом, служив підпрапорщиком у 48-му піхотному Одеському полку. 03.09.1896 р., отримавши чин підпоручика, перейшов до 33-го піхотного Єлецького полку (Полтава). 30.11.1906—19.10.1907 р. був приділений до штабу Київської військової округи. Згодом повернувся у Єлецький полк. З початком Першої світової війни вирушив на фронт командиром батальйону 36-го піхотного Орловського полку. З 19.06.1914 р. — полковник. З січня 1915 р. — командир Звідного полку 9-ї піхотної дивізії X армійського корпусу. Мав поранення та контузію. З січня 1916 р. — командир 673-го піхотного Прилуцького полку. За Першу світову війну нагороджений всіма орденами до Святого Володимира III ступеня з мечами та биндою та Георгіївською зброєю (20.11.1915, за бій 07–24.10.1914).

Восени 1917 р. перевівся до 1-го Українського (34-го армійського) корпусу, очолив 415-й піхотний Бахмутський (3-й Український Козацький) полк 1-ї Української Козацької дивізії військ Центральної Ради. Згодом — командир бригади цієї дивізії. З 06.01.1918 р. — начальник 1-ї Української дивізії військ Центральної Ради, згодом — Армії УНР та Армії Української Держави. З 08.06.1918 р. — командир бригади та помічник начальника 2-ї пішої дивізії Армії Української Держави (колишньої 1-ї Української 1-го Українського корпусу). З 30.12.1918 р. — начальник 1-ї пішої дивізії (згодом — 1-ї Волинської) Дієвої армії УНР. З 20.05.1919 р — помічник командувача Волинської групи Дієвої армії УНР. З 02.10.1919 р. — начальник 4-ї Сірожупанної дивізії Дієвої армії УНР. З 31.10.1919 р. — помічник начальника Збірної Волинської дивізії Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу. У лютому — квітні 1920 р. через хворобу О. Загродського, начальника Збірної Волинської дивізії, виконував його обов'язки. З 27.09.1920 р. — командувач Запасних військ УНР. З 27.11.1921 р. — у розпорядженні військового міністра УНР.

Никонів Наум, фото поч. 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)

Помер у Каліші у станиці вояків-українців, похований на українському військовому цвинтарі у Щепіорно.

(23.02.1883-26.03.1936) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Бориспіль. Останнє звання у російській армії — прапорщик.

У 1917 р. — на початку 1918 р. — старшина 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького військ Центральної Ради.

У 1920–1923 рр. — старшина штабу 2-ї Волинської дивізії Армії УНР.

Помер на еміграції у м. Регон (Франція)

(27.12.1874—?) — командир куреня Армії УНР.

Закінчив Миколаївське інженерне училище (1896), служив у 6-му понтонному батальйоні (Київ). Останнє звання у російській армії — підполковник.

У 1917 р. — командир запасного понтонного батальйону у Києві, який у листопаді 1917 р. був українізований. Наприкінці 1918 р. — інспектор технічних частин 4-го Київського корпусу військ Директорії та Дієвої армії УНР. Станом на 16.08.1919 р. — командир 8-го Запорізького технічного куреня. Подальша доля невідома.

(02.09.1894-7.04.1965) — підполковник Армії УНР.

Народився у с Підпилип'є Подільської губернії. Закінчив 8-класне Камянець-Подільське технічне училище, Сергіївське Одеське артилерійське училище (1914). З 01.12.1914 р. — підпоручик Осовецької фортечної артилерії. У подальшому служив у 9-й Сибірській стрілецькій артилерійській бригаді. У 1917 р. закінчив два прискорених курси Військової академії Генерального штабу, служив молодшим ад'ютантом штабу 4-го Сибірського корпусу. Під час Першої світової війни був двічі контужений, нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою.

Нізіенко Олександр, фото 1919 року (ЦДАВОУ)

У 1918 р. був зарахований до кадрів Армії Української Держави. Під час протигетьманського повстання обійняв посаду командира 4-го кінно-гарматного полку, який перейшов на бік військ Директорії. З 20.01.1919 р. — начальник штабу подільської губернської комендатури. З 07.02.1919 р. — начальник штабу 20-ї дієвої дивізії Дієвої армії УНР. З 06.03.1919 р. — начальник відділу штабу 8-го Катеринославського Коша Дієвої армії УНР, у складі якого у квітні 1919 р був інтернований у Румунії. З 17.05.1919 р. — в. о. начальника штабу 8-ї Запорізької дивізії Дієвої армії УНР. З 09.11.1919 р. — штаб-старшина для доручень командувача Дієвої армії УНР. 07.12.1919 р. був інтернований польською владою.

З 07.02.1920 р. — начальник оперативної частини штабу 4-ї бригади Армії УНР. З 31.03.1920 р. — начальник штабу 4-ї бригади 2-ї дивізії Арллії УНР (згодом — 7-ма стрілецька бригада 3-ї Залізної дивізії). З 25.07.1920 р. — підполковник.

У 20—30-х рр. жив на еміграції у Польщі. Під час Другої світової війни виїхав до Німеччини. Згодом емігрував до Австралії. Помер та похований у м. Водонзі (Австралія).

(?—8.06.1960) — підполковник Армії УНР.

Народився у Житомирі. Закінчив кадетський корпус та військове училище. Під час Першої світової війни служив у 10-му гренадерському Малоросійському полку російської армії. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (01.06.1915, за бій 11.10.1914). Останнє звання у російській армії — капітан.

Нікітін (Нікітін-Сольський) Євген, фото 1920 року (ЦДАВОУ)

З січня 1919 р. — командир сотні, а з травня 1919 р. — пішого куреня Житомирської спільної юнацької школи. У 1920–1921 рр. — ад'ютант та командир куреня Спільної (Кам'янецької) військової школи.

У 1943–1945 рр. — старшина штабу та командир батальйону у 14-й гренадерській дивізії військ СС (Українська № 1). Помер та похований у Гаддерсфельді (Німеччина).

(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

Народився у с. Соколівка Осипівського повіту Подільської губернії. У вересні 1914 р. був мобілізований до армії. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

У 1918 р. служив у 10-му пішому Липовецькому полку. З 25.11.1918 р. до березня 1919 р. — командир цього полку. Подальша доля невідома.

(02.01.1880-?) — старшина Дієвої армії УНР.

Народився у Самарській губернії. Закінчив 3-тє військове Олександрівське училище (1899), вийшов до 1-го піхотного Невського полку (Смоленськ). Закінчив Військово-інтендантську академію за 1-м розрядом (1907), служив у інтендантському управлінні Варшавської військової округи. З 06.12.1911 р. — інтендант 18-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — полковник.

З 20.11.1918 р. та станом на 09.1919 р. — начальник організаційного відділу Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

(28.07.1871—?) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

За походженням — кубанський козак. Закінчив Новоросійський університет (Одеса), Київське піхотне юнкерське училище (1895), вийшов хорунжим до 5-го Кубанського пластунського батальйону. У 1904–1905 рр. брав участь у Російсько-японській війні. Закінчив Олександрівську військово-юридичну академію. З 04.05.1907 р. — помічник військового прокурора військово-окружного суду. З 06.12.1911 р. — полковник. З 24.05.1915 р. — завідувач автомобільної частини штабу Південно-Західного фронту. З 1917 р. — генерал-майор.

Наприкінці 1917 р. керував автопанцерним відділом Військового міністерства Центральної Ради. З 27.06.1918 р. до кінця грудня 1918 р. — інспектор автомобільних частин Української Держави. Подальша доля невідома.

(1869 — після 1927) — генерал-хорунжий Армії УНР.

На військову службу вступив у 1887 р. Закінчив 2-ге військове Костянтинівське училище. Станом на 01.01.1910 р. — підполковник, служив на посаді бібліотекаря Костянтинівського артилерійського училища. У 1916–1917 рр. — командир 183-ї гарматної бригади. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня. Останнє звання у російській армії — генерал-майор.

В українській армії з 12.01.1918 р. — помічник начальника Головної шкільної управи Військового міністерства Центральної Ради. З 16.01.1918 р. — начальник артилерії Київської військової округи. З квітня 1918 р. — урядовець для доручень Міністерства земельних справ УНР. З 20.01.1919 р. — інспектор артилерії 10-го дієвого корпусу. Дієвої армії УНР 16.05.1919 р. потрапив у Луцьку до польського полону.

У таборах для військовополонених дав згоду вступити до білої армії. Проходив додаткове навчання в артилерійській школі в Англії для обслуговування гармат англійських систем. Деякий час був інспектором артилерії 2-го корпусу Північно-Західної білогвардійської армії генерала Юденіча. Після розгрому цієї армії виїхав на Балкани, звідки незабаром повернувся в Україну.

З 09.07.1920 р. — знову в українській армії. З 01.08.1920 р. — начальник відділу зброї Артилерійської управи Армії УНР.

З 1921 р. — на еміграції у Чехо-Словаччині. Відомий церковний діяч, автор рукописів спогадів «Дневник командира — Великая война 1914–1917» та «Дневник скитальца», де значне місце присвячено службі в українській армії.

(?—?) — підполковник Армії УНР.

Останнє звання у російській армії — поручик.

У 1919 р. служив у 1-й Північній дивізії Дієвої армії УНР. У складі Збірного Сірожупанного полку Збірної Волинської дивізії брав участь у Першому Зимовому поході (лицар Залізного Хреста). У другій половині 1920 р. — 1923 р. служив у штабі 4-ї Сірої бригади 2-ї Волинської дивізії Армії УНР.

У 20—30-х рр. жив у Костополі поблизу Рівного, працював бухгалтером.

У 1942 р. був заступником командира трьох сотень «Поліської Січі» отамана Бульби-Боровця, сформованих у Костополі. Згодом брав активну участь в організації та бойових діях Української повстанської армії. Подальша доля невідома.

(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Народився у Ковелі Волинської губернії. Витримав іспит на атестат зрілості при Бєльській гімназії Холмської губернії. З 1896 р. працював повітовим канцеляристом. З 1900 р. — однорічник 2-го розряду. Закінчив з відзнакою Одеське піхотне юнкерське училище (1904), брав участь у Російсько-японській війні. З 1906 р. служив у 166-му піхотному Рівненському полку (Київ), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був двічі поранений та контужений. Нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою. У 1917 р. — підполковник, помічник командира 166-го Рівненського полку.

З серпня 1917 р — помічник київського повітового військового начальника 3 весни 1918 р. — помічник київського повітового коменданта, згодом — комендант київського повіту. З 14.12.1918 р. — начальник управління комендатури Києва військ Директорії. Подальша доля невідома.

(01.12.1887-09.03.1965) — підполковник Армії УНР.

Народився в Умані. Закінчив Уманську гімназію, Чугуївське військове училище (1911), вийшов підпоручиком до 151-го піхотного П'ятигорського полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

З 16.12.1917 р. — курсовий старшина Української збірної школи прапорщиків. З 01.08.1918 р. — помічник старшого діловода загальної частини Військового міністерства Української Держави, згодом — УНР. З 23.03.1919 р. до 1923 р. — старший діловод загальної частини Військового міністерства УНР.

У 1940–1945 рр. — начальник канцелярії Військового міністерства УНР в екзилі.

З 1947 р. жив на еміграції у м. Дармштадт (Західна Німеччина), працював землеміром. Помер та похований у Дармштадті.

Носаченко Андрій, фото поч. 50-х років (За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10)

Отаман вйськового формування Дієвої армії УНР «Запорізька Січ» О. Божко зі своїми старшинами та найбільш відважними козаками. У першому ряді у цивільному стоїть професор Маковій, квітень 1919 року (ЦДАКФДУ)