Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921)

Д

(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

З 21.02.1918 р. сформував у Білій Церкві добровольчий загін для боротьби проти більшовиків. З 19.12.1918 р. — начальник протибільшовицького фронту на ділянці Білгород — Суми. Подальша доля невідома.

(?-?) - полковник медичної служби Армії УНР.

Даїн Олександру фото 1921 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

У 1917 р. — дивізійний лікар 1-ї Української (104-ї пішої) дивізії 1-го Українського корпусу. У 1918 р. — дивізійний лікар 2-ї пішої дивізії Армії Української Держави. у першій половині ІУІУ р. — корпуснии лікар 1-го Подільського корпусу Дієвої армії УНР. З 07.05.1919 р. — корпусний лікар 1-го дієвого корпусу Дієвої армії УНР. З 02.06.1919 р. — дивізійний лікар 1-ї Північної дивізії Дієвої армії УНР. У 1920 р. перебував у резерві Військово-санітарної управи Військового міністерства УНР. З 1923 р. жив на еміграції у Калішу.

(12.04.1885 — після 1931) — підполковник Армії УНР.

Народився у Ковно. Закінчив Оренбурзький Неплюївський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище (1906), вийшов підпоручиком до 32-ї артилерійської бригади (Рівне). У 1907 р. перевівся до 5-ї артилерійської бригади (Житомир). У 1914 р. склав іспит на вступ до Імператорської Миколаївської військової академії. З 18.07.1914 р. — обер-офіцер 58-ї артилерійської бригади. З 17.04.1915 р. — капітан. 07.08.1915 р. у складі бригади Новогеоргіївської фортеці потрапив до німецького полону.

У листопаді 1918 р. повернувся з полону в Україну. З січня 1919 р. — старшина для доручень управління начальника артилерії 1-го Волинського корпусу Дієвої армії УНР. З 07.02.1919 р. — старшина для зв'язку закордонного відділу Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. З 02.10.1919 р. — старшина для доручень 8-ї Запорізької гарматної бригади Дієвої армії УНР. З 18.03.1920 р. — помічник начальника закордонного відділу Генерального штабу УНР.

У 1921 р. працював на будівництві Індоєвропейського телеграфу. У березні 1923 р. повернувся в Україну. З 1923 р. працював рахівником у с. Кодри, Макарівського району. Заарештований 20.02.1931 р. за звинуваченням у роботі на користь розвідки УНР, ні в чому не зізнався. 07.07.1931 р. був засуджений до 5 років заслання на Півночі. Подальша доля невідома.

Данилевич Микола, фото 1930 року (з архівно- слідчої справи)

(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

Командир 3-го пішого полку 5-ї Селянської дивізії Дієвої армії УНР у серпні 1919 р

(25.09.1880-?) — старшина Дієвої армії УНР.

Закінчив кадетський корпус, Костянтинівське артилерійське училище (1901), вийшов підпоручиком до 9-ї артилерійської бригади (Полтава), у складі якої брав участь у Російсько-японській та Першій світовій війнах. Нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня. Останнє звання у російській армії — полковник.

З 18.06.1918 р. — командир дивізіону (згодом — полку) 11-ї гарматної бригади Армії Української Держави. З 11.05.1919 р. — представник начальника військових комунікацій Дієвої армії УНР у штабі Північної групи. Подальша доля невідома.

(24.09.1877—?) — полковник Дієвої армії УНР.

Походив із родини статського радника, спадкового дворянина Подільської губернії. Закінчив Полоцький кадетський корпус, Миколаївське кавалерійське училище (1897), вийшов корнетом до Приморського драгунського полку (с. Раздольне, Приморської області). З 03.03.1899 р. — помічник начальника відділу кадру кавалерійського запасу Приморського драгунського полку. З 08.12.1901 р. — в. о. начальника відділу кадру кавалерійського запасу цього ж полку. З 15.01.1903 р. начальник нестройової команди кадру кавалерійського запасу цього ж полку. 17.07.1903 р. вийшов у запас. 04.02.1904 р. у зв'язку з початком Російсько- японської війни був мобілізований до Приморського драгунського полку. З 10.09.1904 р. був приділений до управління військових сполучень штабу Манджурських армій. 13.12.1905 р. звільнився у запас у званні штабс-ротмістра. 19.07.1914 р. був мобілізований до Приморського драгунського полку. З 22.01.1915 р. — полковий ад'ютант. 19.06.1915 р. був нагороджений

Георгіївською зброєю за кінну атаку на чолі ескадрону (29.11.1914 р.). З 04.09.1915 р. — старший ад'ютант штабу Усурійської кінної бригади. Останнє звання у російській армії — ротмістр.

У лютому — поч. березня 1919 р. — начальник Чорноморської дивізії Дієвої армії УНР, командувач Східного (Київського) фронту Дієвої армії УНР. З 18.08.1919 р. — командир 3-го Січового запасного полку Дієвої армії УНР, що мав бути сформований у Проскурові. З листопада 1919 р. — український військовий представник у Варшаві. У жовтні 1920 р. — січні 1921 р. у складі делегації УНР брав участь у переговорах у Ризі між Польщею та Радянською Росією щодо укладення мирного договору Подальша доля невідома.

(?—?) — повстанський отаман.

Останнє звання у російській армії — капітан.

Восени 1917 р. — виборний командир 25-го Туркестанського стрілецького полісу. З початку березня 1918 р. — адютант коменданта Києва У листопаді—грудні 1918 р. — начальник: 2-ї Дніпровської Повстанчої дивізії військ Директорії. Після її розформування — начальник: штабу Окремої Дніпровської дивізії Дієвої армії УНР. З 22.01.1919 р., після того, як був арештований П. Болбочан та захворів на тиф О. Волох, став в. о. командувача Запорізького корпусу Дієвої армії УНР. Обіймав цю посаду до 18.03.1919 р. 21.03.1919 р. — член т. зв. Революційної ради у Вапнярці, після провалу заколоту зник. 01.12.1919 р. був призначений С. Петлюрою отаманом повстанських військ на Волині Невдовзі разом з отаманами Волохом та Божком проголосив у Любарі створення Волинської революційної ради, яка стояла на прорадянській позиції. 01.01.1920 р. залишив загін отамана Волоха. Подальша доля невідома (за деякими даними, загинув при спробі втечі з загону Волоха).

(16.03.1894-17.03.1926) — сотник Армії УНР. Український поет і літератор. Народився на Херсонщині. Останнє звання у російській армії — підпоручик.

Дараган Юрій, фото 1924 року (з фондів ЦДАВОУ)

В українській армії з 1917 р. З лютого 1919 р. - командир 8-го кінного Українського полку 2-ї кадрової кінної дивізії (з кінця березня 1919 р. — 30-й кінний Український полк 5-ї дієвої кінної дивізії). У 1920–1922 рр. — старшина

Спільної юнацької школи. У 1921–1922 рр. входив до редакції журналу «Веселка», який видавали старшини Дієвої армії УНР у Калішу.

У 1922 р. виїхав до Чехо-Словаччини, де вчився в Українському високому педагогічному інституті у Празі. Помер від сухот, похований на Ольшанському цвинтарі у Празі.

(1874—?) — підполковник Армії УНР.

Закінчив артилерійське учили ще (1895). Станом на 01.01.1910 р. — капітан 12-го артилерійського парку (Вінниця). На чолі 3-го Заамурського паркового артилерійського дивізіону брав участь у Першій світовій війні. З 09.06.1917 р. — підполковник.

У 1917 р. служив у 113-й піхотній дивізії (українізована 03.12.1917 р.). У 1918 р. — командир паркової групи 5-ї важкої артилерійської бригади Армії Української Держави.

У 1919 р. — у складі Північно-Західної армії генерала Юденича. Станом на грудень 1919 р — командир 3-го парку 1-го окремого легкого артилерійського дивізіону цієї армії.

У 1920 р. — начальник Могилів-Поділь- ського артилерійського складу Армії УНР. З 03.10.1920 р. — начальник рухомого артилерійського склепу (складу) Армії УНР. У 1921 р. був приділений до штабу Запасних військ Армії УНР. У 1920—30-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

(04.01.1867-15.12.1918) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

Закінчив Ярославську військову прогімназію, Київське піхотне юнкерське училище (1886), служив у 36-му піхотному резервному кадровому батальйоні. Станом на 01.01.1910 р. — капітан 2-го Івангородського фортечного полку. З 26.02.1910 р. — підполковник 71-го піхотного Белевського полку. З 29.03.1915 р. — полковник, командир 179-го піхотного Усть-Двинського полку. У 1917 р. — командир бригади 20-ї Сибірської стрілецької дивізії. З осені 1917 р — генерал-майор, начальник 113-ї піхотної дивізії. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (за бій 23–24.08.1914 р.).

З 08.06.1918 р. — начальник 13-ї пішої дивізії Армії Української Держави. З 02.07.1918 р. — помічник начальника 9-ї пішої дивізії Армії Української Держави. З 03.12.1918 р. — начальник цієї дивізії та командувач військ, що боролися проти військ Директорії. Загинув від рук повстанців на станції Дарниця під Києвом.

(06.12.1892-11/12.01.1975) — полковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

Народився у м. Тустановичі Бориславського повіту Галичини. Закінчив гімназію у Перемишлі, навчався на юридичному факультеті Львівського університету. У 1913 р. був організатором українського молодіжного товариства «Січові Стрільці-ІІ». З 1914 р. служив старшиною артилерії в австро-угорській армії. У 1915 р. потрапив до російського полону

У 1917 р. став одим із організаторів Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців. 18.11.1917 р. виїхав до Дарницького табору військовополонених австро-угорської армії, де набрав перших 22 добровольців до куреня. 19.01.1918 р. сформував кадри батареї Січових стрільців. З кінця лютою 1918 р. — командир 1-ї батареї Січових стрільців при 4-му (1-му) Січовому полку військ Центральної Ради. Після розформування батареї німцями (30.04.1918 р.) разом із кадрами січовиків- артилерістів виїхав до Запорізької дивізії, де сформував з галичан 4-ту батарею Запорізького легкого гарматного полку. Наприкінці вересня 1918 р, після дозволу гетьмана П. Скоропадського на формування Окремого пішого загону Січових стрільців, виїхав на чолі батареї до Білої Церкви, місця формування загону. З 21.11.1918 р. — командир Гарматного полку Січових стрільців військ Директорії, розгорнутого на базі 1-ї Січової батареї. З середини січня 1919 р. і до розформування Корпусу Січових стрільців 06.12.1919 р. — начальник Гарматної бригади Січових стрільців Дієвої армії УНР.

Дашкевич Роман, фото 1918 року (Дашкевич Р. Артилерія Січових стрільців у боротьбі за Золоті Київські Ворота. — Нью-Йорк. — 1965)

З 1920 р. жив у Львові. У 1943 р. виїхав до Австрії, помер у м. Куфштайн.

(16.08.1879 — після 1935) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

Дашкевич-Горбацький Володислав, фото 1918 року (За Державність. — Варгиава. — 1939. — Ч. 9)

Народився у м. Обухів Київської губернії, походив із дворян. Закінчив Кременчуцьке реальне училище, Московське піхотне юнкерське училище (1899), вийшов підпоручиком до лейб-гвардії Литовського полку Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1905). З 28.11.1907 р. служив на штабових посадах у штабі Гвардійського корпусу. У 1917 р. — генерал-майор, начальник 21-ї піхотної дивізії.

Один із організаторів приходу до влади гетьмана П. Скоропадського 29.04.1918 р. Згодом — начальник Штабу Ясновельможного Пана Гетьмана. З 27.06.1918 р. — генеральний старшина для доручень при гетьмані П. Скоропадському.

Після протигетьманського повстання виїхав до Одеси, звідки у березні 1919 р. переїхав до Туреччини. Отримав відмову А. Денікіна у співпраці через попередню службу у гетьмана П. Скоропадського. Восени 1919 р. приїхав на Далекий Схід у розпорядження адмірала Колчака, брав участь у т. зв. Сибірському Льодовому поході (відступі білих армій Східного фронту з Волги на Далекий Схід). З 06.06.1920 р. перебував у розпорядженні головнокомандувача всіх збройних сил Російської Східної окраїни генерала Дітеріхса.

З 1922 р жив на еміграції у Німеччині. Шукав контактів з українськими колами та, зокрема, опублікував у ч. 5 збірника «За Державність» (1935 р.) великий нарис про свого предка — «Про походження Остапа Дашковича (3 нагоди 400 роковин з дня смерти)».

(?—?) — полковник Армії УНР.

За спогадами старшин української армії в російській армії мав чин унтер-офіцера, однак документальних підтверджень цього не знайдено.

У грудні 1918 р. — лютому 1919 р. — начальник артилерії Південно-Західного району Дієвої армії УНР. З 17.02.1919 р. — помічник начальника артилерії Південно-Західного району (згодом — Північна група) Дієвої армії УНР. У другій половині 1920-го р. — командир панцерного потягу «Кармелюк» Армії УНР. У 1921–1923 рр. — приділений до штабу Армії УНР. Подальша доля невідома

(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР

Останнє звання у російській армії — капітан. З квітня 1918 р. — командир сотні 3-го Сірожупанного полку. З 19.11.1918 р — командир 3-го Сірожупанного полку військ Директорії. З вересня 1919 р. — командир 5-го полку Січових стрільців військ Директорії. У грудні 1919 р був інтернований польською владою у Рівному. Подальша доля невідома.

(04.07.1866–1944) — генерал-полковник Дієвої армії УНР.

Походив із дворян Москви. Закінчив 2-й Московський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище (1884), служив у кінному взводі 2-ї резервової артилерійської бригади. Згодом закінчив Михайлівську артилерійську академію за 1-м розрядом, Офіцерську артилерійську школу. З 12.12.1891 р. служив курсовим офіцером Офіцерської артилерійської школи. Брав участь у Російсько-японській війні. За бойові заслуги був нагороджений Георгіївською зброєю. З 15.05.1906 р. — помічник начальника Офіцерської артилерійської школи. З 24.01.1909 р. — генерал-майор, начальник 24-ї артилерійської бригади. Був широко відомий серед російських військових кіл як автор ґрунтовних наукових досліджень з артилерійської справи. З 26.01.1914 р — інспектор артилерії 9-го армійського корпусу. З 09.01.1915 р. — генерал-лейтенант. З 19.04.1915 р. — комендант фортеці Перемишль. З 01.06.1915 р. перебував у розпорядженні головнокомандувача Південно- Західного фронту. З 20.10.1915 р. — командувач 40-го армійського корпусу. З 20.04.1916 р. — інспектор артилерії армій Південно-Західного фронту. Під час Першої світової війни був нагороджений всіма орденами до Білого Орла з мечами, орденом Святого Георгія IV ступеня (25.09.1914 р, за бій 13.08.1914 р.).

У листопаді 1917 р вступив на українську службу за особистим проханням С. Петлюри: залишався на посаді інспектора артилерії Південно-Західного фронту, що мав бути перетворений на Український фронт. З грудня 1917 р. — головний інспектор артилерії військ Центральної Ради, згодом — Дієвої армії УНР та Армії Української Держави. З 01.06.1919 р. — керівник української мирної делегації у Польщі. З серпня 1919 р — повноважний представник УНР у Румунії. З 10.02.1921 р — за сумісництвом член Вищої військової ради УНР. За постановою Гонорової ради Армії УНР від 03.08.1921 р. був підвищений до звання генерал-полковника

Дельвіг Сергій, фото 30-х років (За Державність. — Варшава. — 1934. — Ч. 4)

У 1944 р. виїхав із Румунії до Єгипту. Помер та похований у Каїрі.

(13.07.1887—?) — полковник Армії УНР Народився у м. Старокостянтинів. Останнє звання у російській армії — підполковник.

Станом на 13.03.1922 р. служив у 2-й Волинській дивізії Армії УНР У боях був тяжко поранений, втратив ліве око та погано бачив на праве.

(06.1882—5.09.1963) — адміністративний підполковник Армії УНР.

Родом з м. Лубни на Полтавщині.

Деркач Михайло, фото 1950-х років (Бюлетень Союзу бувших українських вояків у Канаді. — Торонто. — 1960)

У 1918 р. служив в Окремій Запорізькій дивізії Армії УНР та Армії Української Держави. У 1920 р. — урядовець та історіограф 3-ї Залізної дивізії. У 1921–1923 рр. був видавцем таборової газети «Залізний Стрілець» та літературного журналу «Веселка».

У 1924–1944 рр. перебував на еміграції у Польщі, у м. Катовице, займався активною громадською діяльністю. З 1950 р. мешкав на еміграції у США. Помер у м. Лос-Анджелес, похований на цвинтарі м. Голлівуд.

(30.03.1893-?) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Київ. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

На службі в Дієвій армії УНР з 1919 р. У 1920–1922 рр. — старшина 17-го легко-гарматного куреня 6-ї Січової дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

(09.02.1892-?) — підполковник Армії УНР.

Народився у с Серденівка Черкаського повіту Київської губернії. Закінчив Коростишевську учительську семінарію, 1-шу Київську школу прапорщиків (29.06.1915 р.). З 13.08.1915 р. — молодший офіцер та полковий ад'ютант 2-го Заамурського прикордонного полку За Першу світову війну був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира ГУ ступеня з мечами та биндою, відзнакою Святого Георгія IV ступеня з лавровою гілкою. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан (з 13.10.1916 р.).

З 07.11.1917 р. — командир батальйону 4-го Георгіївського Сердюцького полку ім. І. Богуна військ Центральної Ради. З 01.01.1918 р. — командир цього полку, одночасно — помічник особливого коменданта Києва М. Ковенка. З 09.02.1918 р. — командир сотні у 2-му Запорізькому курені військ Центральної Ради. З березня 1918 р. — начальник інспекторського відділу штабу губернського коменданта Київщини. У 1918–1919 рр. обіймав посади помічника начальника охорони київських залізниць та начальника Правобережної залізниці. З грудня 1919 р. перебував у складі Збірної Київської дивізії, з якою брав участь у Першому Зимовому поході. З червня 1920 р. — начальник контррозвідки 4-ї Київської дивізії Армії УНР.

17.06.1923 р. разом з Юрком Тютюнником повернувся в Радянську Україну. Подальша доля невідома.

(07.10.1888-197?) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Миргород. Останнє звання у російській армії — капітан інженерних військ.

У 1919 р. — помічник командира Окремої інженерної сотні Корпусу Січових стрільців Дієвої армії УНР. У 1920–1923 рр — старшина інженерного куреня 3-ї Залізної дивізії, потому — 6-го інженерного куреня 6-ї Січової дивізії Армії УНР.

У 1920-і рр. у Польщі прийняв священницький сан. У 1950—70-х рр. мешкав у Сполучених Штатах Америки.

(28.07.1874 — після 1930) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

Походив з Чернігівщини. Закінчив Псковський кадетський корпус, 2-ге військове Костянтинівське училище (1894), служив у 81-му піхотному Апшеронському полку. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1902), служив на штабових посадах у Кавказькій військовій окрузі. З 1908 р. — начальник штабу Михайлівської фортеці. З 1911 р. — полковник. З липня 1914 р. — начальник штабу 80-ї піхотної дивізії. Згодом — начальник штабу 23-ї піхотної дивізії. З 20.06.1917 р. — начальник штабу 6-го Кавказького корпусу. Останнє звання у російській армії — генерал-майор (з 06.12.1916 р.)

З листопада 1917 р. — начальник 123-ї піхотної дивізії, яка була українізована. З 27.06.1918 р. — в. о. начальника 15-ї пішої дивізії Армії Української Держави.

У листопаді 1918 р. у складі 8-го Катеринославського корпусу брав участь у т. зв. Катеринославському поході до Криму на з'єднання з Добровольчою армією. Був приділений до штабу Кавказької армії ЗСПР.

У березні 1920 р. на Північному Кавказі потрапив у полон до червоних. З червня 1920 р. — на службі в РСЧА: викладач командних курсів 9-ї армії. З листопада 1920 р. — на штабових посадах у Біломорській військовій окрузі. З 31.05.1921 р. — інспектор Московського управління військово-навчальних закладів. З 20.06.1921 р. — завуч та помічник начальника Вищої школи маскування. Станом на 1930 р. — викладав в Інституті комуністичного виховання у Москві (за даними ОДПУ був «цілком радянською людиною»). Подальша доля невідома.

(10.01.1879-?) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Єлісаветград. Останнє звання у російській армії — підполковник.

З 02.03.1921 р. був приділений до штабу 16-ї бригади 6-ї Січової стрілецької дивізії Дієвої армії УНР.

(1887 — після 1941) — полковник Армії УНР.

Походив із дворянської родини Києва Закінчив Київську гімназію, Санкт-Петербурзьке піхотне юнкерське училище (1906), вийшов підпоручиком до 178-го піхотного Венденського полісу (Рига). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1913), відбув обов'язковий ценз командування ротою у 2-му Фінляндському стрілецькому полку (Гельсингфорс), у складі якого вирушив на Першу світову війну. З серпня 1914 р. — молодший ад'ютант штабу 1-ї Фінляндської стрілецької дивізії. З січня 1915 р. — старший ад'ютант штабу тієї ж дивізії. З жовтня 1915 р. — ад'ютант штабу 40-го армійського корпусу. З осені 1916 р. — помічник начальника оперативного відділення штабу 8-ї армії. З весни 1917 р. — помічник начальника оперативної частини штабу Південно-Західно- го фронту. Останнє звання у російській армії — підполковник. У квітні 1918 р. демобілізувався, виїхав до Фінляндії. У червні 1918 р. разом із родиною прибув до Києва.

З 09.07.1918 р. — 2-й штаб-старшина і начальник дислокаційної частини оперативного відділу Генерального штабу Української Держави. У січні—лютому 1919 р. — помічник начальника штабу Холмсько-Галицького фронту Дієвої армії УНР. Станом на 03.03.1919 р. — начальник мобілізаційного відділу штабу Дієвої армії УНР. Станом на 09.1919 р. — 2-й помічник начальника Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР, станом на 25.02.1920 р. — начальник Головного управління Генерального штабу УНР. 24.04.1920 р. підписав від імені УНР (разом із генералом В. Сінклером) польсько-українську військову конвенцію. У жовтні 1920 р. як військовий експерт уряду УНР був відправлений на Ризькі переговори між польським і балтійськими урядами з одного боку та урядом Радянської Росії з іншого. Після закінчення переговорів у Ризі повідомив уіфаїнський уряд, що не може повернутись до Польщі через брак коштів. Після доповіді 14.05.1921 р. про цю справу Головному Отаману С. Петлюрі той особисто позичив М. Дідковському 9200 нім. марок. Однак полковник до Польщі не переїхав, залишившись у Ризі.

Дідковський Максим, фото 1940 року (Абьпов Ю. Русское печатное слово в Латвии//Балтийский архив. — Таллинн. — 1994. — Т. 2)

Дідковський Максим, фото 1913 року (з приватної колещії)

Наприкінці 1921 р. придбав у центрі Риги приміщення, де відкрив книжковий магазин. З 1925 р. займався книговиданням, зокрема видавав російську емігрантську літературу, через що став відомий як культурний діяч білоеміграції. Разом із тим, займався друком українських видань, зокрема виданням листівок (найбільш відомою була серія з українськими гетьманами, що мала широкий попит у Польщі та Галичині).

На початку 1940 р., після окупації Латвії радянськими військами, був заарештований НКВС. У вересні 1940 р. був засуджений до страти, але 22.03.1941 р. присуд було замінено на 10 років виправно-трудових робіт. Загинув у концтаборі в Радянському Союзі.

(26.08.1875-?) — підполковник Армії УНР.

Станом на 1.01.1910 р. — штабс-капітан 24-ї артилерійської бригади (м. Луга). Останнє звання у російській армії — підполковник.

У1920—1921 рр. — приділений до управління постачання 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

(07.03.1881-21.03.1976) — підполковник Армії УНР.

Народився у с. Кожанка Липовецького повіту Київської губернії. Закінчив 5-ту Київську гімназію. У 1903 р. вступив однорічником 2-го розряду до 130-го піхотного Херсонського полку. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище (1907), вийшов до 75-го піхотного Севастопольського полку (Гайсин). З 1913 р. служив у 168-му піхотному Миргородському полку (Київ). У 1914–1915 рр. — командир роти 15-го запасного батальйону, обер-офіцер для доручень штабу Південно-Західного фронту. У грудні 1915 р. закінчив Офіцерський клас Петроградської військово-автомобільної школи. Згодом — начальник автогаража Південно-Західного фронту. З квітня 1916 р. — обер- офіцер для доручень при начальнику тилової автомайстерні. З лютого 1917 р. — обер-офіцер для доручень при Автосоюзі. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

З 16.12.1917 р. — помічник начальника автопанцерного відділу Військового міністерства Центральної Ради. Як командир броньовика брав участь у вуличних боях (січень 1918 р.) у Києві проти більшовиків. Після залишення Києва українськими військами був заарештований більшовиками та виведений на розстріл. Під час розстрілу був важко поранений, але вижив. 01.05.1918 р. закінчив Інструкторську школу старшин (1-й випуск). Служив у Сердюцькій дивізії Армії Української Держави. У листопаді 1918 р. був відряджений на Кубань для закупівлі бензину. З січня 1919 р. — начальник матеріальної частини самохідної управи Військового міністерства УНР. У червні 1919 р. потрапив до польського полону. 15.09.1919 р. приватно повернувся в Україну, був членом Липовецької повітової народної управи. З квітня 1920 р. — знов на службі в Армії УНР. З 12.08.1920 р. — старшина для доручень Військово-технічної управи Військового міністерства УНР. Після ліквідації таборів інтернованих вояків Армії УНР жив у Варшаві.

У 1942–1944 рр. працював в Українському Червоному Хресті у Києві. У 1944 р. емігрував до Словаччини, у 1945 р. — до Німеччини, у 1951 р. — до США. Жив у Нью-Йорку. Помер у Нью-Йорку, похований на православному цвинтарі у Баунд-Бруці.

(07.01.1891-11.07.1955) — полковник медичної служби Армії УНР.

Закінчив медичний факультет Київського університету. 18.07.1914 р. був мобілізований до армії військовим лікарем.

Добриловський Юрій, фото 30-х років (За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7)

З 30.12.1917 р. — молодший лікар полку ім. Сагайдачного військ Центральної Ради- 3 23.01.1918 р. — старший лікар цього ж полку. З 09.02.1918 р. — лікар Окремого Запорізького загону військ Центральної Ради. З 19.03.1918 р. — старший лікар 2-го Запорізького полку. З 31.12.1918 р. — старший лікар штабу Лівобережного фронту Дієвої армії УНР. З 27.01.1919 р. — старший лікар штабу Правобережного фронту. З 29.03.1919 р. — старший лікар Окремого стрілецького Запорізького куреня Дієвої армії УНР. З 12.06.1919 р. — старший лікар 9-го стрілецького полку 3-ї дивізії Дієвої армії УНР. З 06.08.1919 р. — дивізійний лікар 3-ї Залізної дивізії Дієвої армії УНР. 25.10.1919 р. захворів на тиф. З 01.02.1920 р. — начальник санітарного відділу військової референтури Камянця-Подільського. З 19.03.1920 р. — помічник начальника Військово-санітарної управи Військового міністерства УНР. З 03.06.1920 р. — булавний старшина для доручень інспектора санітарної служби Армії УНР. З 28.09.1920 р. — начальник санітарної частини Армії УНР. З 01.06.1921 р. — помічник начальника санітарії Армії УНР. З 15.12.1921 р. — т. в. о. начальника санітарної частини Армії УНР.

У 1922 р. емігрував до Чехо-Словаччини, працював лікарем. У 1935–1940 рр. очолював Спілку українських лікарів Чехо-Словаччини. Помер у Празі, похований на Ольшанському цвинтарі.

(1874–1931) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Шпола Звенигородського повіту Київської губернії. Закінчив 3-тю Київську гімназію, Чугуївське піхотне юнкерське училище (1895), вийшов підпоручиком до 41-го піхотного Селенгінського полку (Дубно). У 1899–1901 рр. перебував у запасі. Згодом служив у 67-му піхотному Тарутинському полку (Замостя). З 1911 р. — в управлінні військових сполучень Київського району. Під час Першої світової війни був комендантом станцій Самбір, Городок, Чортків, Коломия, Луцьк, Шепетівка, Бердичів.

У лютому 1918 р. у Бердичеві приєднався до українських військ, був призначений помічником завідувача перевезеннями Київського району. У 1918 р. був комендантом залізничного вузла у Києві. З 01.10.1918 р. — комендант ст. Рівне. З січня 1919 р. — представник управління військових комунікацій Дієвої армії УНР у ЗУНР. З початку квітня 1919 р. — завідувач військових комунікацій Гомельського району. З середини травня 1919 р. — начальник військових комунікацій УНР. 23.05.1919 р. потрапив у Радзивилові до польського полону.

Перебуваючи в таборі для полонених, агітував за вступ до білогвардійської Північно- Західної армії генерала М. Юденіча. У вересні 1919 р. повернувся з польського полону й нелегально виїхав до Києва, де перебувала важко хвора дружина. Там вступив до Збройних Сил Півдня Росії, з якими відступав до Одеси. Згодом знов повернувся до Києва.

У травні 1920 р., після вступу до Києва української та польської армій, знов з'явився у розпорядження штабу Армії УНР. 15.05.1920 р. був призначений старшиною для зв'язку в штабі польської військової залізниці, але вже 03.06.1920 р. був звільнений із цієї посади у зв'язку з протестами українських старшин через його проросійську діяльність у польському полоні.

Повернувся в Радянську Україну. Був мобілізований до РСЧА, служив на посаді для доручень при начальнику військових сполучень РСЧА. З 1921 р. — комендант ст. Лозова. Наприкінці 1921 р. був демобілізований як колишній білогвардієць. Повернувся до Києва, працював різноробом у господарчій частині Всеукраїнської академії наук. У 1926 р. був зааршетований, та незабаром звільнений. Знову був заарештований у ніч з 8 на 9 вересня 1930 р. за звинуваченням в участі у контрреволюційній офіцерській організації (т. зв. справа «Весна»). 17.01.1931 р. був засуджений до розстрілу і страчений.

(6.11.1894 — після 1932) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Красне Подільської губернії. Походив із селянської родини. Закінчив Борисоглібську гімназію, 4-ту Московску школу прапорщиків (14.07.1915), у складі 500-го піхотного Інгульського полку брав участь у Першій світовій війні, з 21.08.1917 р — старший ад'ютант 125-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — поручик.

З 14.03.1918 р. — комендант Центральної Ради у м. Жмеринка, з 14.05.1918 р. ад'ютант 14-го пішого Уманського полку Армії Української Держави, з 14.09.1918 р. ад'ютант штабу 4-ї пішої дивізії Армії Української Держави. З 5.01.1919 р. начальник муштрово- мобілізаційного відділу штабу 4-ї пішої дивізії Дієвої армії УНР, з 19.02.1919 р. т. в. о. начальника штабу 4-ї пішої дивізії Дієвої армії УНР. 19.03.1919 р. уповноважений урядом УНР у справі повстання проти більшовиків на Уманщині. З 18.09.1919 р. — т. в. о. начальника штабу 5-ї Селянської дивізії Дієвої армії УНР, а з 2.01.1920 р. начальник оперативного відділу Збірної Київської дивізії Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу. З 16.06.1920 р. начальник штабу 10-ї бригади 4-ї Київської дивізії Армії УНР, з 22.07.1920 р. помічник начальника штабу 4-ї Київської дивізії Армії УНР.

У 1921 р. — начальник цивільного управління Партизансько-повстанського штабу Ю. Тютюнника. Учасник Другого Зимового походу 04–19.11.1921 р.

17.06.1923 р. разом із Ю. Тютюнником повернувся в Радянську Україну. Тривалий час був ад'ютантом та близьким другом Ю. Тютюнника. З 1923 р. працював рахівником у фінансовому відділі Української кооперативної спілки у Харкові. Згодом — завідувач цього відділу. 01.03.1931 р. був заарештований у справі «Українського національного центру», під час слідства ніякої вини за собою не визнав. 05.02.1932 р. був засуджений до 5 років ув'язнення. Подальша доля невідома.

(23.02.1894-?) — сотник Армії УНР.

Народився у с. Знесіня під Львовом. Закінчив старшиньку школу у м. Мункач. З серпня 1914 р. служив у Легіоні Українських січових стрільців. Станом на 01.01.1916 р. — четар 7-ї сотні Легіону. У вересні 1916 р. потрапив до російського полону. Останнє звання в австро-угорській армії — лейтенант.

Навесні—влітку 1918 р. працював у Міністерстві закордонних справ УНР та Української Держави, був довіреною особою С. Петлюри. З 2.12.1918 р. — командир Уманського запасного полку військ Директорії. З 09.01.1919 р. — начальник 19-ї дієвої дивізії Дієвої армії УНР. 22.06.1919 р. отримав наказ про перебрання командування над 2-ю дивізією «Запорізька Січ» Дієвої армії УНР, але не зміг його виконати через спротив отамана дивізії Божка, повернувся у розпорядження штабу Дієвої армії УНР. З 10.08.1919 р. — комендант м. Вінниця. У жовтні 1919 р. — начальник Дністровської бригади Окремого корпусу кордонної охорони УНР. У 1920–1921 рр. — в Армії УНР не служив. Станом на 1922 р. — командир бригади 4-ї Київської дивізії Армії УНР.

У 1922 р. повернувся на батьківщину. У жовтні 1943 р. вступив до 14-ї дивізії військ СС «Галичина». Подальша доля невідома.

Добрянський Агатон, фото 1915 року (Українські січові стрікьці. — Львів. — 1936)

(31.10.1896-?) — підполковник Армії УНР. Родом із м. Носівка на Чернігівщині. Останнє звання у російській армії — поручик.

Аовгаль Спиридон, фото 1921 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

З січня 1919 р. — ад'ютант командира 1-го Синього полку Дієвої армії УНР 3 кінця квітня 1919 р — командир 1-го куреня 1-го Синього полку (згодом — 7-го Синього 3-ї Залізної стрілецької дивізії) Дієвої армії УНР 25.12.1919 р разом із частинами 3-ї Залізної дивізії потрапив до білогвардійського полону, але того ж дня зумів утекти.

Довгаль Спиридон, фото 50-х років (За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10)

Захворів на тиф, перебував у вінницькому шпиталі, звідки повернувся до Дієвої армії УНР. З 11.01.1920 р. служив у 4-й бригаді Армії УНР у Кам'янці-Подільському. Згодом — у 3-й Залізній дивізії Армії УНР. З 10.01.1921 р. — командир 20-го куреня 7-ї бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. У 1930 р. закінчив економічно-кооперативний відділ Української господарської академії у Подєбрадах. Подальша доля невідома.

(1893-06.09.1976) — полковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

Народився у с. Плетений Ташлик Херсонської губернії. На військову службу вступив у 1914 р. Останнє звання у російській армії — поручик.

У 1917 р. на III Всеукраїнському військовому з'їзді був обраний до складу Всеукраїнської ради військових депутатів, перебував у розпорядженні Військового міністра Центральної Ради. На початку листопада 1918 р. сформував в Одесі загін ім. І. Богуна, на чолі якого вирушив до Львова на допомогу Західноукраїнській Народній Республіці. Брав участь у боях за Львів, був командиром куреня у 6-й бригаді УГА, до складу якої влився загін ім. Богуна. Після переходу УГА через Збруч перейшов до Дієвої армії УНР. З кінця серпня 1919 р. — командир 1-го Гайсинського пішого полку ім. С. Петлюри. Учасник Першого Зимового походу: начальник штабу Дієвої армії УНР З 22.05.1920 р. — начальник 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР.

Станом на 01.10.1922 р. — у безтерміновому відрядженні. Жив на еміграції у Польщі.

У 1942 р. формально очолював так зване Українське визвольне військо, що формувалося у складі сухопутних сил німецької армії (Вермахту). З 1943 р. очолював т. зв. Запорізький загін (Ost-Nachschub-Bataillon 651) у складі Вермахту. У 1944 р. — член Козацького штабу генерала А. Шкуро, співробітничав із генералом А. Власовим. Після 1945 р. емігрував до Латинської Америки. Помер у Куритібі, Парана, Бразилія.

Долуд Андрій, фото 1920 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

(15.03.1891-193?) — підполковник Армії УНР.

Народився у с. Журовіце Перемишльського повіту (Галичина). Закінчив класичну гімназію, навчався у Львівському університеті, закінчив австро-угорську військову школу у м. Єгерсдорф (6.12.1914). Служив у Легіоні Українських січових стрільців, 13.01.1917 р. у бою під Бережанами потрапив до російського полону. Останнє звання в австро-угорській армії — обер-лейтенант.

З 21.09.1917 р. — старшина Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців військ Центральної Ради, з березня 1918 р. командир сотні 1-го полку Січових стрільців Армії УНР. З червня 1918 р. командир сотні у 2-му Запорізькому полку Армії Української Держави, з 16.08.1918 р. командир сотні Окремого загону Січових стрільців Армії Української Держави. 1.01.1919 р. командир 2-го куреня 1-го полку Січових стрільців Дієвої армії УНР, з березня 1919 р. командир 5-го полку Січових стрільців Дієвої армії УНР, а з 6.10.1919 р. начальник оперативного відділу штабу 10-ї дивізії Січових стрільців Дієвої армії УНР. 3 кінця жовтня до початку листопада 1919 р. тимчасово виконуючий обов'язки начальника 10-ї пішої дивізії Січових стрільців Дієвої армії УНР З 28.05.1920 р. — старшина штабу 6-ї Січової дивізії Армії УНР.

З 1922 р. мешкав на батьківщині. Помер у 1930-х рр.

(?—?) — полковник медичної служби Армії УНР.

У 1917 р. — корпусний лікар 6-го армійського (згодом — 2-го Січового Запорізького) корпусу. Навесні 1919 р. — начальник санітарної частини Північної групи Дієвої армії УНР. Станом на 26.09.1919 р. — помічник начальника Військово-санітарного управління Військового міністерства УНР. Подальша доля невідома.

(20.08.1874-12.01.1919) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

Народився на Чернігівщині. Закінчив 2-й Московський кадетський корпус, Олександрівське військове училище (1895), вийшов підпоручиком до 41-ї артилерійської бригади.

Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1904). Брав участь у Російсько-японській війні. Згодом служив на штабових посадах у Варшавській, Віленській та Приамурській військових округах.

З 01.09.1911 р. — викладач Єлисаветградського кавалерійського училища. З 25.03.1912 р. — полковник Учасник Першої світової війни. З 27.06.1917 р. — генерал-майор, начальник: штабу XXXI армійського корпусу, з листопада 1917 р. — фактичний його командувач.

Дорошкевич Олександр, фото 1918 року (ГАРФ)

З 17.04.1918 р. — командувач Чернігівського (згодом — 5-го) корпусу Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. Після початку протигетьманського повстання був заарештований отаманом Палієм, командувачем військ Директорії на Чернігівщині. Утримувався у чернігівській в'язниці. 11.01.1919 р. штаб Дієвої армії УНР наказав новому командувачу 5-го Чернігівського корпусу В. Янченку негайно відправити генерала до Києва, але наказ не було виконано. Після захоплення Чернігова червоними був розстріляний більшовиками у чернігівській в'язниці.

(1897-07.06.1941) — підполковник Армії УНР.

Народився на Полтавщині. Навесні 1915 р. закінчив Сорочинську семінарію, згодом — Віленське військове училище, яке у 1915 р. було евакуйоване до Полтави. У складі 107-го піхотного Троїцького полку брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — підпоручик.

З 15.12.1918 р. — старшина для доручень при Головному Отамані С. Петлюрі. У 1919–1922 рр. — особистий ад'ютант Головного Отамана С. Петлюри.

Доценко Олександр, фото 1919 року (ЦДАКФДУ)

У 1923–1924 рр. видав два томи (з п'яти запланованих) збірника документів «Літопис української революції». Помер та похований у Кракові.

Доценко Олександр, фото 30-х років (з видання: У 50-річчя Зимового походу Армії УНР — Нью-Йорк. — 1973)

(?—?) — адміністративний підполковник Армії УНР.

Закінчив 3-тю Київську гімназію, навчався у Київському військовому училищі (не закінчив).

З 20.07.1918 р. — старший бухгалтер бюджетно-рахівничої управи канцелярії Військового міністерства Української Держави (статський радник). З 28.08.1919 р. — начальник відділу бюджетно-рахівничої управи канцелярії Військового міністерства УНР. З 19.03.1920 р. — начальник відділу бюджетно-рахівничого управління головного управління постачання УНР. З 09.06.1920 р. — т. в. о. начальника бюджетно-рахівничого управління головного інтендантського управління Військового міністерства УНР. З 11.05.1921 р. — т. в. о. начальника бюджетно-рахівничого управління Військового міністерства УНР. Подальша доля невідома.

(15.02.1869–1951) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

Дроздовський Левко, фото 1918 року (з приватної колекції)

Народився у м. Деражня Подільської губернії. Закінчив Керченську Олександрівську класичну гімназію, військово-училищний курс Київського піхотного юнкерського училища (1894), математичний факультет Новоросійського університету (Одеса). Служив у 32-й артилерійській бригаді (Рівне). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1904). Брав участь у Російсько-японській війні. З 1905 р. служив на штабових посадах у Кавказькій, Віленській та Туркестанській військових округах. З 05.02.1911 р. — помічник справовиробника Головного управління Генерального штабу. З 25.03.1912 р. — полковник. Учасник Першої світової війни. З 09.08.1917 р. — начальник штабу 3-го армійського корпусу. Був нагороджений Георгіївською зброєю (1916) та всіма орденами до Святого Володимира III ступеня з мечами та биндою. Останнє звання у російській армії — генерал-майор.

З 20.04.1918 р. — 1-й генерал-квартирмейстер Генерального штабу УНР, згодом — Української Держави. З 25.10.1918 р. - військовий агент Української Держави у Швейцарії. Після повалення гетьмана П. Скоропадського визнав владу Директорії. Станом на 09.05.1919 р. — військовий агент УНР у Швейцарії та Італії (Берн).

З 1920 р. — на еміграції, 17 років жив у Абіссінії, з 1948 р. — у Перу. Помер та похований у м. Ліма (Перу).

(07.12.1894-27.12.1956) — полковник Армії УНР.

Народився у с. Галиця Ніжинського повіту Чернігівської губернії. Закінчив Ніжинське комерційне училище, Миколаївське інженерне училище (14.05.1915), вийшов прапорщиком у розпорядження штабу XI російської армії. З 28.05.1915 р. служив у 1-й роті 22-го саперного батальйону. Під час Першої світової війни дістав всі бойові нагороди до ордена Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, орден Святого Георгія IV ступеня — за бій 28.05–02.06.1916 р. під с. Гайворонка. Штабс-капітан з 17.09.1917 р.

З 09.02.1918 р. — командир сотні ім. І. Мазепи 2-го Запорізького куреня військ Центральної Ради. З початку березня 1918 р. — командир 2-го куреня 2-го Запорізького полку

Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. З 17.11.1918 р, після протигетьманського повстання, — комендант Харкова. З грудня 1918 р — командир 2-го Запорізького, а потім — 2-го Мазепинського полку 1-ї Республіканської дивізії Дієвої армії УНР. З 13.04.1919 р. — командувач Запорізького корпусу Дієвої армії УНР. З кінця травня 1919 р. — командир 20-го Запорізького пішого ім. І. Мазепи полку Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу: командир збірної бригади Запорізької дивізії, що складалася з піших полків Запорізького корпусу. У 1921–1922 рр — командир 1-ї Запорізької бригади 1-ї Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР.

З 1923 р. жив на еміграції у Франції. У 1932–1938 рр. очолював у Франції «Товариство Запорожців» та Союз лицарів Залізного Хреста. Помер на еміграції.

Дубовий Іван, фото 1920 року (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)

(20.11.1893-23.11.1921) — підполковник Армії УНР.

Аугельний Грицько, фото 1920 року (ЦДАКФДУ)

Походив із козаків Полтавської губернії. Закінчив Полтавське реальне училище, Олександрівське військове училище (01.02.1915). 25.02.1915 р прибув на поповнення до 190-го піхотного Очаківського полку, в його складі брав участь у Першій світовій війні. Був поранений та контужений, нагороджений солдатською відзнакою Святого Георгія IV ступеня. 07.03.1917 р. був переведений до 238-го запасного полку. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

З грудня 1918 р. командир 31-го пішого Роменського полку військ Директорії. У січні 1919 р. з кадрами 31-го Роменського полку влився до складу Залізнично-Технічного корпусу Дієвої армії УНР. Помічник командира 1-го Залізнично-Технічного полку Дієвої армії УНР. З 26.06.1919 р. і до листопада 1919 р. — командир 25-го (1-го) Залізничного полку Дієвої армії УНР. 21.10.1920 р. прибув у розпорядження штабу Армії УНР з території, зайнятої більшовиками. З 07.11.1920 р. — помічник начальника

Морської фльоти і командир куреня Морської піхоти. Учасник Другого Зимового походу: командир комендантської сотні. Був важко поранений в останньому бою під с. Миньки 17.11.1921 р. Розстріляний під с. Базар.

(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 164-го піхотного Закатальського полку (Вітебськ). Останнє звання у російській армії — підполковник.

На початку 1919 р. — т. в. о. начальника штабу 1-ї пішої дивізії Дієвої армії УНР. 17.03.1919 р. був призначений у розпорядження начальника Коростеньської групи військ І. Феденяка-Білинського. Подальша доля невідома.

(06.11.1875-?) — полковник Армії УНР.

Походив із міщан Путивля Курської губернії. Закінчив 3-класне Путивльське міське реальне училище. На військову службу вступив 10.11.1892 р. однорічником 2-го розряду до 130-го піхотного Херсонського полку (Київ). Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище (1896), вийшов підпрапорщиком до 41-го піхотного Селенгінського полку (Дубно). 02.08.1904 р., під час Російсько-японської війни, був відряджений до Ляояну, з 13.09.1904 р. воював у складі 36-го Східно-Сибірського стрілецького полку.

03.10.1904 р. був поранений у руку під час бою на Путилівській сопці. Штабс-капітан за бойові заслуги (з 20.04.1905 р.). 09.02.1906 р. повернувся на службу до 41-го піхотного Селенгінського полку, у складі якого в 1914 р. вирушив на Першу світову війну. За бій 13.11.1914 р. був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня. З 06.10.1914 р. — полковник. З 12.01.1917 р. — командир 615-го піхотного Ківерецького полку.

Душенко Михайло, фото 1905 року (Иллюстрированная летопись Русско-японской войны. — СПб. — 1904. — Выпуск 17)

3 10.07.1918 р. — командир 1-го пішого Луцького полку Армії Української Держави, перебував на цій посаді і після протигетьманського повстання. З 17.05.1919 р. — начальник 18-ї дієвої дивізії Дієвої армії УНР. З кінця травня 1919 р. — у резерві старшин. Восени 1919 р. потрапив у полон до білих. Повернувся з полону (з Константинополя) 15.08.1920 р. З 01.09.1920 р. — начальник постачання Армії УНР. Станом на 27.03.1921 р. — виведений зі списків Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

(?—?) — начальник дивізії Дієвої армії УНР.

Станом на 01.01.1910 р. — поручик 63-го піхотного Углицького полку. Останнє звання у російській армії — полковник.

У 1918 р. — острозький повітовий військовий комендант. З 05.10.1918 р. — помічник командира Окремого Чорноморського Коша Дієвої армії УНР. Наприкінці 1918 р. — початку 1919 р. — начальник 1-ї дієвої дивізії Дієвої армії УНР. З 15.02.1919 р. перебував у відпустці. Подальша доля невідома.

(26.09.1870-23.05.1933) — генерал-поручик Армії УНР.

Дядюша Сергій, фото 1918 року (ГАРФ)

Походив із дворянської родини з Полтави. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, 1-ше військове Павлівське училиіце (1889), служив у 2-й артилерійській бригаді, згодом перевівся до 35-ї артилерійської бригади. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1900). Обіймав штабові посади у Варшавській та Московській військових округах. З 13.11.1904 р. викладав у Московському піхотному юнкерському училищі. З 06.12.1908 р. — полковник. З 29.10.1908 р. — штаб-офіцер для доручень штабу Гренадерського корпусу. З 20.03.1913 р. — начальник штабу 1-ї Гренадерської дивізії. З 08.10.1914 р. — командир 2-го гренадерського Ростовського полку. 18.07.1915 був поранений (перебував на лікуванні до 28.09.1915 р.). З 12.01.1916 р. — в. о. начальника штабу 84-ї піхотної дивізії. З 07.01.1917 р. — начальник: 84-ї піхотної дивізії. З 10.03.1917 р. — начальник: штабу 4-го армійського корпусу. Під час Першої світової війни був нагороджений всіма орденами до Святого Станіслава І ступеня та Георгіївською зброєю (29.01.1915 р., за бій 07.11.1914 р). З 02.01.1918 р. — начальник штабу 6-ї армії на Румунському фронті. 27.02.1918 р. був демобілізований у зв'язку з розформуванням армії. Останнє звання у російській армії — генерал-майор (з 10.04.1916 р).

З 17.04.1918 р. — начальник Волинського (згодом — 1-го) корпусу Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. З 01.12.1918 р. перебував у розпорядженні штабу військ Директорії. Певний час приватно мешкав у Житомирі 3 27.01.1919 р. — головний інспектор піхоти Дієвої армії УНР. З 07.04.1919 р. — отаман-квартирмейстер Холмської групи Дієвої армії УНР. З 17.06.1919 р. — отаман для доручень Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. 3 19.03.1920 р. до 19.04.1920 р. — начальник: Головної управи Генерального штабу УНР. З 05.06.1920 р — в. о. 2-го генерал-квартирмейстера, з 03.07.1920 р. — 2-й генерал-квартирмейстер Генерального штабу УНР. 12.02.-12.04.1921 р. — в. а Військового міністра УНР. Постановою Гонорової ради від 03.08.1921 р. був підвищений до звання генерал-поручика Помер та похований у Калішу.

(14.03.1892-26.04.1971) — сотник Дієвої армії УНР (підполковник в еміграції).

Брат відомого українського військовика Петра Дяченка.

Походив із козаків м. Березова-Лука Миргородського повіту Полтавської губернії. Брав участь у Першій світовій війні, був нагороджений усіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

Дяченко Віктор, фото 1913 року (За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10)

У 1919 р. служив у Збройних Силах Півдня Росії, з якими у січні 1920 р. був інтернований у Польщі. Там перейшов до українського військового табору в Ланцуті. 18.07.1920 р. прибув на поповнення до складу 1-го Кінного полку Чорних Запорожців Армії УНР. З 28.08.1920 р. — командир 2-го куреня Кінного полку Чорних Запорожців Армії УНР. Був кілька разів важко поранений. Перебував у таборі для інтернованих українських вояків.

На еміграції закінчив політехнічний інститут у Варшаві, працював інженером залізничного сполучення у м. Несвіж.

У 1944 р. служив у Поліській Січі отамана Т. Бульби-Боровця, потім — у 2-й Українській дивізії Української національної армії. Був нагороджений німецьким Залізним Хрестом II класу.

Помер на еміграції у Козацькому Хуторі біля Лейк Дженева (штат Вісконсин), США.

(30.01.1895-22.04.1965) — полковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

Походив із козаків м. Березова-Лука Миргородського повіту Полтавської губернії. Закінчив 6 класів Роменського реального училища. Вступив на військову службу добровольцем із початком Першої світової війни. З 28.09.1914 р. — рядовий 52-го Сибірського стрілецького полку. 14.09.1914 р. був поранений у бою під с. Баткув-Манагов. За бойові заслуги дістав відзнаки Святого Георгія IV (№ 141.812), III (№ 90.320) та II ступенів, а також медаль Святого Георгія IV ступеня. Закінчив Оренбурзьку школу прапорщиків (19.01.1916 р.), вийшов прапорщиком до 146-го піхотного запасного батальйону. З 22.05.1916 р. — молодший офіцер 7-ї роти 333-го піхотного Глазовського полку. 01.09.1916 р. дістав кульове поранення наскрізь у ліву ногу. З 15.12.1916 р. — в. о. командира 6-ї роти 333-го піхотного Глазовського полку. З 20.01.1917 р — підпоручик, з травня 1917 р. — поручик. За даними української реєстраційної картки останнє звання у російській армії — штабс-капітан, але у своїх мемуарах писав, що був лише поручиком. Під час Першої світової війни одержав всі ордени до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою та ще одну відзнаку Святого Георгія IV ступеня з лавровою гілкою. Восени 1917 р. — командир роти та «Батальйону Смерті». 12–23.10.1917 р. був командувачем військ т. зв. Вятської республіки. Був поранений: 21.01.1915 р., 08.07.1915 р., 30.08.1916 р., 25.02.1918 р. Згодом переїхав в Україну.

Дяченко Петро, фото поч. 30-х років (За Державність. — Торонто. — 1966. — Ч. 11)

27.03.1918 р. у Полтаві з невеличким партизанським загоном влився до кінної сотні 2-го Запорізького пішого полку Армії УНР. З 23.04.1918 р. — командир чоти цієї сотні. З 16.11.1918 р. — командир сотні, яка наприкінці 1918 р. була розгорнута у Кінний дивізіон Чорних Запорожців ім. полковника П. Болбочана Дієвої армії УНР. З 17.01.1919 р. командир дивізіону. З 17.03.1919 р. — командир Кінного полку Чорних Запорожців (або Чорношличників) Дієвої армії УНР. З липня по листопад 1919 р. за сумісництвом також виконував обов'язки командира 3-ї окремої кінної бригади Запорізької групи Дієвої армії УНР, яка складалася з Гордієнківців та Чорних Запорожців. На чолі Кінного полку Чорних Запорожців брав участь у Першому Зимовому поході та українсько-польської військової кампанії 1920 р. Був знову двічі поранений (26.02.1920, 28.08.1920). Останнє поранення під час кінної атаки під с. Білошівці мало наслідком неправильне зростання лівої ноги, через що П. Дяченко шкутильгав. Однак 08.10.1920 р. знов повернувся до виконання обов'язків командира полку.

З 1928 р. — контрактовий офіцер польської армії. Служив у складі 3-го полку шеволежерів у Сувалках. Закінчив Вищу військову школу. Останнє звання у польській армії — майор.

Брав участь у Німецько-польській війні у вересні 1939 р., знову був поранений та інтернований у Литві. Навесні 1940 р. повернувся до Сувалок. Служив начальником місцевої поліції, згодом — начальник поліції у Холмі.

У 1941–1942 рр. працював у німецьких окупаційних установах в Україні (на Чернігівщині та Полтавщині). З серпня 1942 р. — начальник штабу Поліської Січі отамана Т. Бульби- Боровця. У березні 1943 р. був заарештований німцями у Києві, але через два тижні звільнений. Допомогав становленню Української повстанської армії: передав у її розпорядження документи, зброю, радіостанції тощо. З березня 1944 р. — начальник штабу Українського легіону самооборони на Холмщині (31-й батальйон СД). За польськими джерелами з цим легіоном брав участь у боях проти Варшавського повстання. На початку 1945 р. — командир 3-го полку 1-ї Української дивізії Української національної армії. 22.02.1945 р. був призначений командувачем протипанцерної бригади «Вільна Україна» у складі сухопутних сил німецької армії (Вермахту). З 07.03.1945 р. — начальник 2-ї Української дивізії Української національної армії генерала П. Шандрука, одержав звання генерал-хорунжого. У травні 1945 р. на чолі дивізії здався у полон американським військам.

Згодом виїхав до США, жив у Філадельфії, похований у Баунд-Бруці.

Учасники з'їзду Вільного Козацтва у Чигирині, 16–17 жовтня 1917 року. Посередині — організатор з'їзду капітан Полтавець-Остряниця та генерал Павло Скоропадський (ЦДАКФДУ)