Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921)

Г

(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

У грудні 1918 р. — помічник начальника оперативного відділу штабу військ Директорії. З 27.12.1918 р. — представник Дієвої армії УНР при Військовому секретарі ЗУНР у Тернополі. З 23.01.1919 р. — командир 1-го Галицького Запорізького кінного полку, що формувався у складі Української Галицької армії.

(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Народився в с. Охримовці Лебединського повіту Харківської губернії. Був членом Української партії соціалістів-революціонерів. Останнє звання у російській армії — молодший офіцер.

Під час протигетьманського повстання сформував із селян т. зв. Прилуцький загін, який згодом був реорганізований у курінь 3-го Сірожупанного полку військ Директорії. У листопаді—грудні 1918 р. був командиром куреня 3-го Сірожупанного полку. У грудні 1918 р. — лютому 1919 р. — начальник 10-ї пішої дивізії Дієвої армії УНР. Станом на 05.05.1919 р. — військовий представник УНР у Грузії та Вірменії (Тифліс). З 20.05.1919 р. — державний інспектор Запорізької групи Дієвої армії УНР. 09.06.1919 р. був оголошений поза законом за організацію спроби полковника П. Болбочана вступити в командування Запорізькою групою, переховувався. Знову перебував у складі Дієвої армії УНР під час Першого Зимового походу: був помічником командира 1-ї Запорізької бригади 1-ї Запорізької дивізії. Наприкінці 1920 р., перебуваючи на інтернуванні, виступив проти політики С. Петлюри, за що був відправлений до польського карного табору Домб'є.

У 1922 р. повернувся в Україну (Прилуки). У 1926 р. на процесі Шварцбарда фігурував як свідок у списку захисту, однак на процесі не виступав.

Згодом — розстріляний у справі т. зв. Таманського путчу.

(16.11.1894-?) — підполковник Армії УНР.

Останнє звання у російській армії — поручик. У 1917 р. — полковий ад'ютант 6-го запасного піхотного полку.

Гадзінський Матвій, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)

З 26.03.1918 р. — полковий ад'ютант 3-го Гайдамацького полку Армії УНР. У 1919 р. — командир кулеметної сотні 2-го Чорноморського полку Дієвої армії УНР. У 1920 р. був командиром куреня у 1-й Кулеметній дивізії Дієвої армії УНР. Згодом — старшина штабу 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР Подальша доля невідома.

(? — після 1931) - полковник Армії Української Держави.

Станом на 01.01.1910 р. — поручик 5-ї артилерійської бригади (Житомир). Закінчив прискорений курс Миколаївської академії Генерального штабу (1916). У 1917 р. — начальник контррозвідки штабу Південно-Західного фронту. Останнє звання у російській армії — підполковник.

З 27.12.1917 р. — начальник штабу 1-ї Української (104-ї пішої) дивізії 1-го Українського корпусу. 10.02.1918 р. разом із командувачем корпусу Я. Гандзюком та начальником штабу Я. Сафонівим виїхав до Києва для отримання подальших розпоряджень, не знаючи, що місто вже захоплене більшовиками. Потрапив до більшовицького полону, однак зумів втекти з-під розстрілу. Станом на 15.04.1918 р. — т. в. о. начальника штабу 1-ї Української дивізії (до 03.05.1918 р.).

Влітку 1918 р. прибув у розпорядження штабу Добровольчої армії. З 11.08.1918 р. перебував в офіцерському резерві, а з 24.01.1919 р. — начальник штабу 1-ї кінної дивізії Збройних Сил Півдня Росії. З 28.11.1919 р. — помічник начальника контррозвідки управління генерал-квартирмейстера ЗСПР.

В еміграції — помічник начальника політичної розвідки барона П. Врангеля, один із найбільш довірених його офіцерів. Жив у м. Бельфор (Франція), помер після 1931 р.

(14.11.1870-17.11.1921) — полковник Армії УНР.

Закінчив Київське реальне училище, Київське піхотне юнкерське училище (1891), вийшов підпоручиком до 75-го піхотного Севастопольського полку. З 07.05.1903 р. — капітан з переведенням до 6-го Східно-Сибірського стрілецького полку (укріплення Новокиївське, Далекий Схід), у складі якого брав учась у Російсько-японській та Першій світовій війнах. З 15.01.1917 р. — командир 65-го Сибірського стрілецького полку З 10.06.1917 р. — полковник.

Станом на 05.02.1919 р. — тимчасовий начальник канцелярії Наказного Отамана УНР У 1919 р. — комендант Могилева-Подільського.

Потрапив у полон до білих. Згодом служив у Французькому іноземному легіоні.

У 1920 р. повернувся до Армії УНР, був приділений до штабу 6-ї Січової стрілецької дивізії. Брав участь у Другому Зимовому поході. Загинув у бою під с. Малі Миньки.

(14.02.1883-?) — підполковник Армії УНР.

Народився у с. Красне Балтського повіту Подільської губернії. Брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — підпоручик.

У 1919 р. — командир 8-ї сотні 3-го Сірожупанного полку Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу. З 20.07.1920 р — командир 11-го куреня 4-ї Сірожупанної бригади 2-ї Волинської дивізії Армії УНР. 13.08.1920 рбув поранений під час бою у ліву ногу. У 1921 р — старшина штабу 4-ї Сірожупанної бригади 2-ї Волиньскої дивізії Армії УНР.

Гайдай Прокіп, фото 1921 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

У 1920—30-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

(02.04.1897-?) — підполковник Армії УНР.

Походив з Новозибківського повіту Чернігівської губернії. У складі лейб-гвардії Литовського полку брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — поручик.

На початку 1919 р. — командир 5-го кінного Кінбурнського полку 2-ї кадрової кінної дивізії Дієвої армії УНР, який 15.02.1919 р. було переформовано у 27-й кінний дієвий полк (з кінця березня — 27-й кінний Чортомлицький полк 5-ї дієвої кінної дивізії). Станом на 16.08.1919 р. — командир 7-го (27-го) кінного Чортомлицького полку Дієвої армії УНР. У 1920–1921 рр. — приділений до 31-го куреня 11-ї бригади 4-ї Київської дивізії, потому — старшина Партизансько-Повстанського штабу Ю. Тютюнника. Подальша доля невідома.

(18.07.1880 — після 1931) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Галкін Володимир, фото 1930 року (фото з архівно-слідчої справи)

Народився у Санкт-Петеребурзі. Закінчив Московське піхотне юнкерське училище (1904), служив у Керченській фортечній мінній роті. Закінчив Офіцерську електротехнічну школу та Миколаївську військову академію за 2-м розрядом (1912), переведений до Генерального штабу у 1914 р. З вересня 1914 р. — помічник начальника відділення управління генерал-квартирмейстера штабу 7-ї армії. З березня 1915 р. — начальник штабу Новоселицького загону. З травня 1915 р. — обер-офіцер для доручень штабу 32-го армійського корпусу. З червня 1915 р. — штаб-офіцер для доручень штабу 25-го армійського корпусу. З серпня 1915 р. — підполковник, старший ад'ютант штабу 82-ї піхотної дивізії. 05.01.1918 р. був демобілізований з армії.

З 16.04.1918 р. — на українській військовій службі: старший ад'ютант штабу 8-го Катеринославського корпусу Армії УНР, згодом — Армії Української Держави.

У грудні 1918 р. — у складі кадрів корпусу залишив Катеринослав та виїхав до Криму — на з'єднання з Добровольчою армією. З січня 1919 р. — начальник зв'язку 4-ї збірної Кримської дивізії Збройних Сил Півдня Росії. У березні 1919 р. захворів на тиф. З травня 1919 р. — штаб-офіцер штабу 2-го корпусу ЗСПР.

У січні 1920 р. в районі Одеси перейшов до РСЧА. Був призначений начальником штабу Української радянської дивізії, що формувалася з колишніх вояків Дієвої армії УНР та УГА при 41-й стрілецькій дивізії РСЧА.

06.04.1920 р. підняв повстання частин дивізії проти більшовиків та перевів їх до Дієвої армії УНР, що рейдувала у Першому Зимовому поході. З цих частин було створено Чорноморський Партизанський Кіш (з 04.07.1920 р. — 5-а Чорноморська бригада 2-ї Волинської дивізії Армії УНР). З 06.04.1920 р. — начальник штабу Чорноморського Коша. З 03.09.1920 р. — помічник начальника 2-ї Волинської дивізії Армії УНР. З 05.10.1920 р. — генерал-хорунжий Дієвої армії УНР.

Влітку 1921 р. з наказу Ю. Тютюнника перейшов радянський кордон для організації в Україні партизансько-повстанської боротьби проти радянської влади. Певний час діяв у підпіллі, однак невдовзі був схоплений ЧК (у перестрілці під час арешту був важко поранений в руку та плече).

Був відправлений до Москви, де з березня 1922 р. працював завучем у Московській військово-педагогічній школі. З літа 1923 р. — викладач математики Московської військово-інженерної школи. Наприкінці 1924 р. був звільнений з РСЧА як колишній білогвардієць, працював у Москві приватним викладачем математики. У ніч на 31.12.1930 р. був арештований у справі «Весна» (т. зв. контрреволюційна змова колишніх офіцерів). 10.05.1931 р. був засуджений до 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Подальша доля невідома.

(21.09.1866-03.03.1942) — генерал-полковник Армії УНР.

Народився у Києві. Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, 2-ге військове Костянтинівське училище (1887), вийшов підпоручиком до лейб-гвардії Волинського полку. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1893). Служив на штабових посадах у Варшавській військовій окрузі. У 1905–1910 рр. — командир 40-го піхотного Коливанського полку (Лодзь). З 13.05.1910 р. — генерал-майор, черговий генерал штабу Варшавської військової округи. З 22.08.1914 р. — черговий генерал штабу Західного фронту, генерал-лейтенант. За Першу світову війну нагороджений всіма орденами до Білого Орла (21.07.1916 р.).

З 24.04.1918 р. — начальник Головного штабу УНР, згодом — Української Держави. З 29.10.1918 р. — постійний член Військової ради при військовому міністрі Української Держави, з 18.11.1918 р. перебував у розпорядженні військового міністра Української Держави. З 16.12.1918 р. — на службі у війську Директорії: т. в. о. начальника канцелярії Військового міністерства. З 23.12.1918 р. — заступник начальника канцелярії Військового міністерства.

Галкін Олекса, фото 20-хроків (За Державність. — Варшава. — 1934. — Ч. 4)

01.06.1919 р. разом із частиною працівників Військового міністерства УНР потрапив у Тернополі до польського полону. З 07.06.1920 р. — начальник Головної мобілізаційно-персональної управи військового міністерства УНР. З грудня 1920 р. — військовий міністр УНР. 17.01.1921 р. залишив цю посаду через поганий стан здоров'я.

З 1924 р. жив у маєтку митрополита А. Шептицького у с. Посіч під Станіславовом. У 1939 р. після окупації радянськими військами Галичини був арештований, сидів у в'язниці у Львові. У червні 1941 р. разом із частиною інших в'язнів був вивезений на схід. Помер на засланні в Астрахані.

(1870-21.07.1947) — полковник Армії Української Держави.

Закінчив військове училище, служив в одному з гвардійських полків. З 1907 р. — молодший офіцер, командир роти та батальйону Київського військового училища. Останнє звання у російській армії — полковник.

У 1917 р. — командир 14-го стрілецького полку, кадри якого передав у розпорядження Військового міністерства Центральної Ради. З березня 1918 р. — начальник Інструкторської школи підстаршин. З 14.10.1918 р. — начальник 1-ї Київської спільної юнацької школи.

У 1919–1920 рр. служив у Добровольчій армії та Збройних Силах Півдня Росії — викладав в Отаманському (Донському) військовому училищі.

У 1945 р. перебував у таборі для переміщених осіб у м. Шлайфгейм під Мюнхеном. Покінчив життя самогубством.

(22.10.1894-08.1943) — сотник Армії УНР.

Походив із селянської родини с. Гута- Літинська Літинського повіту Подільської губернії. Закінчив 2-класну Курилівську учительську школу, працював учителем у сільських школах. У 1915 р. був мобілізований до армії, брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — поручик.

Гальчевський Яків, фото 30-х років (Вісті братства колишніх вояків 1 УА УНА. — Мюнхен. — 1963 — Ч. 109)

22.11.1918 р. — отаман Літинського куреня Українського Козацтва, який у грудні 1918 р. був влитий до складу 61-го Гайсинського пішого полку ім. С. Петлюри, командував батареєю при цьому полку. Деякими мемуаристами та дослідниками вважається командиром 61-го Гайсинського пішого полку, однак за наказами по полку за грудень 1918 р. — травень 1919 р. як командир полку не згадується. 02.04.1919 р. був представлений до підвищення до наступного звання та нагородження орденом Архістратига Михаїла за бій під Костополем (ордени виготовлено не було). З травня 1919 р. — командир партизанського загону у Літинськомку повіті. У 1920 р. служив у 5-й Херсонській дивізії Армії УНР. У липні 1921 р. на чолі загону у 70 повстанців перетнув польсько-радянськии кордон та вів партизанську війну проти радянської влади у Літинському повіті. 02.09.1922 р. загін отамана Гальчевського-Орла у кількості 66-ти осіб залишив радянську територію, перетнув Збруч та повернувся на територію Польщі. На початку липня 1923 р. усього лише з 5 повстанцями знов перейшов на радянську територію, де партизанив у Літинському, Летичівському, Ново-Ушицькому та Жмеринському повітах. Восени 1923 р. повернувся до Польщі. 01.04.1925 р. з 10-ма повстанцями втретє перейшов на радянську територію для ведення партизанської війни. Вкінці 1925 р. повернувся до Польщі.

На еміграції жив у Варшаві. З 1928 р. під прізвищем «Войнаровський» служив контрактовим офіцером (майором) у польській армії — у 67-му піхотному полку (Бродниця). У серпні 1939 р. командував позаштатним 4-м батальйоном цього полку. З 08.09.1939 р. — командир батальйону Оборони Народової «Бордниця», відзначився у боях проти німецьких військ під м. Кутно, був представлений до ордену «Віртуті Мілітарі». Останнє звання у польській армії — капітан.

Потрапив до німецького полону, у січні 1940 р. був звільнений за клопотанням уряду УНР в екзилі.

16.06.1942 р. сформував та очолив т. зв. Холмський легіон самооборони, що воював на території окупованій німецькими військами. Загинув у бою з польськими партизанами у с. Переселовичі (тепер — Сарненський р-н Рівненської обл.).

(17.01.1885-?) — полковник Армії УНР.

Народився у м. Крюків Кременчуцького повіту Полтавської губернії, брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

З червня 1920 р. — командир кінної сотні 8-ї стрілецької бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. Був поранений у бою 07.10.1920 р. З 23.11.1920 р. — командир 3-го кінного полку 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

Тамченко Євген, фото 1907 року (надано для публікації російським військовим істориком О. Г. Кавтарадіе)

(27.07.1874-24.06.1931) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Закінчив Житомирську класичну гімназію, військово-училищні курси Київського піхотного юнкерського училища (1897), служив у 38-й (Картуза- Береза) та 5-й (Житомир) артилерійських бригадах. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1907). З 06.03.1909 р. — обер- офіцер для доручень штабу Іркутської військової округи. З весни 1915 р. — штаб-офіцер для доручень штабу Гродненської фортеці. Згодом — начальник штабу 28-ї піхотної дивізії. З 11.12.1915 р. — полковник, командир 115-го піхотного Вяземського полку. З 06.08.1917 р. — начальник штабу 3-го армійського корпусу. З грудня 1917 р. — генерал-майор, начальник 27-ї піхотної дивізії. У лютому 1918 р. демобілізувався.

З червня 1918 р — начальник штабу Сердюцької дивізії Армії Української Держави. 14.12.1918 р. був інтернований у Києві військами Директорії, відмовився служити УНР та разом з іншими старшинами Офіцерських дружин був відправлений до Німеччини, перебував там у таборах для інтернованих осіб.

Тамченко Євген, фото 1930 року (ДАСБУ)

У липні 1920 р. вступив до Армії УНР.

24.07.1920 р — начальник штабу 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР. З 18.09.1920 р — начальник штабу 2-ї Волинської стрілецької дивізії Армії УНР 3 грудня 1920 р. вважався дезертиром.

Виїхав до Чехо-Словаччини, звідти — до Німеччини, де звернувся до радянського посольства з проханням про повернення в Україну. У березні 1923 р. виїхав до СРСР. З 01.05.1923 р. — викладач 9-ї Іркутської піхотної школи РСЧА. Згодом — викладач 10-ї Сумської піхотної школи. З 1924 р. — викладач Київської об'єднаної школи ім. С. С. Каменева. З 1927 р. — завідувач військового кабінету Київського Медичного інституту. 12.01.1931 р. був заарештований у справі «Весна» (т. зв. контрреволюційна змова колишніх офіцерів). 22–23.06.1931 р. — засуджений до розстрілу, страчений у Києві та похований у братській могилі на Лукянівському цвинтарі.

(21.03.1873-27.01(9.02)1918) — генерал-майор військ Центральної Ради.

Походив із селян Вінницького повіту Подільської губернії. Закінчив Вінницьку гімназію, Одеське піхотне юнкерське училище (1896), вийшов підпоручиком до 61-го піхотного Володимирського полку. З початком Російсько- японської війни перевівся до 12-го піхотного Великолуцького полку, у складі якого брав участь у боях проти японської армії. Під час війни був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (Як свідчив наказ «…за видатну звитягу та розпорядність під час прориву крізь лави супротивника з прапором полку у руках»). Навесні 1905 р. за бойові заслуги позачергово одержав звання капітана. З 24.02.1914 р. — підполковник, командир батальйону 147-го піхотного Самарського полку (Оранієнбаум), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. За атаку на чолі полку 16.10.1914 р. був нагороджений Георгієвською зброєю. З 23.04.1916 р. — полковник. З літа 1916 р. — командир 91-го піхотного Двинського полку. Був важко поранений. Після одужання восени 1916 р. — командир 416-го піхотного Верхньодніпровського полку 104-ї дивізії 34-го армійського корпусу генерала П. Скоропадського. Був представлений до нагородження орденом Святого Георгія III ступеня (одержати не встиг) за червневий наступ 1917 р., коли 416-й полк захопив три лінії окопів супротивника. З 06.06.1917 р. — генерал-майор.

Гандзюк Яків, фото 1917 року (Кочубей В. Генерал Я. Г. Гандіюк//Воєнная Быль. — Париж. — 1966. - № 78)

З 30.07.1917 р. — начальник 104-ї пішої дивізії 34-го армійського корпусу, яку було українізовано та перейменовано на 1-шу Українську дивізію 1-го Українського корпусу. З 6 січня 1918 р. — командувач 1-го Українського корпусу. 09.02.1918 р. разом із начальником штабу корпусу Я. Сафонівим виїхав до Києва за розпорядженнями військового міністра. На околиці Києва був схоплений більшовиками. Розстріляний разом з Я. Сафонівим після відмови перейти на бік червоних. У березні 1918 р. був перепохований на території Видубицького монастиря у Києві. (В результаті помилки, ймовірно, на підставі статті В. Кочубея, на пам'ятнику неправильно зазначено дату загибелі — 25.01.1918, має бути — 27.01.1918.)

(19.01.1889-?) — підполковник Армії УНР.

Народився у Чернігові. Закінчив 8-класну Чернігівську гімназію, Оранієнбаумську кулеметну школу (13.03.1915), Гренадерську офіцерську школу (жовтень 1917), телеграфно- телефонні курси штабу 32-го армійського корпусу. Під час Першої світової війни був 5 разів поранений та 3 рази контужений. З грудня 1917 р. — старшина Київського автопанцерного дивізіону. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

У 1918 р. закінчив Інструкторську школу старшин. З 28.08.1918 р. — начальник зв'язку 20-го пішого Радомисльського полку Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 15.02.1919 р. — командир куреня цього ж полку. У подальшому — командир кулеметної сотні 3-го куреня 16-го пішого загону. З 19.05.1919 р. — командир кулеметної сотні 8-го Чорноморського полку 3-ї (згодом — Залізної) дивізії Дієвої армії УНР. З березня 1920 р. служив у 5-й стрілецькій бригаді Армії УНР. З травня 1920 р. — командир 28-го стрілецького Чорноморського куреня 9-ї стрілецької бригади 3-ї Залізної дивізії. З червня 1920 р. — командир Кулеметного куреня 9-ї бригади 3-ї Залізної дивізії. З 04.01.1921 р. — командир кулеметної сотні та помічник командира 21-го куреня 7-ї бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР

У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

(29.11.1881 — після 1931) — начальник дивізії Дієвої армії УНР.

Походив із родини надвірного радника Чернігівської губернії. Навчався у Чернігівській класичній гімназії (не закінчив). 21.03.1899 р. вступив на військову службу однорічником 2-го розряду до 167-го піхотного Острогозько го полку (Чернігів). 08.08.1900 р. склав вступні іспити до Чугуївського піхотного юнкерського училища (закінчив 10.06.1902). Вийшов підпрапорщиком до 167-го піхотного Острогозького полку. 22.04.1905 р. був відряджений до Харбіна на поповнення Манджурської армії, прибув на укомплектування 243-го піхотного резервного Златоустівського полку. 05.02.1906 р. повернувся до 167-го піхотного Острогозького полку. 24.10.1910 р. перевівся до 176-го піхотного Переволочненського полку (Чернігів), у складі якого у 1914 р. вирушив на Першу світову війну. За бій 26.08.1914 р. був нагороджений Георгіївською зброєю (наказ 20.11.1915). 10.05.1915 р. потрапив до австро-угорського полону. У 1916 р. — член українського гуртка у таборі для військовополонених-офіцерів у Йозефштадті. Останнє звання у російській армії — підполковник.

Ганжа Петро, фото 1918 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

З 14.02.1918 р. — командир 1-го козацько- стрілецького (Сірожупанного) куреня (згодом — полку), сформованого з військовополонених-українців. З середини серпня 1918 р. — помічник командира 1-го Сірожупанного полку Армії Української Держави. З 27.02.1919 р. — командир 1-ї бригади 1-ї Сірожупанної дивізії Дієвої армії УНР, одночасно з 12.03.1919 р. — командир 1-го Сірожупанного полку. 17.05.1919 р. врятував від полону у Луцьку рештки 1-го та 2-го Сірожупанних полків, що були 21.05.1919 р. переформовані у 1-й збірний Сірожупанний полк (згодом — 10-й Сірожупанний полк 4-ї Холмської дивізії) Дієвої армії УНР. Командував цією частиною. З 26.07.1919 р. помічник державного інспектора штабу Дієвої армії УНР. З початку листопада 1919 р. — начальник Рекрутської дивізії Дієвої армії УНР, яка мала бути сформована з усіх рекрутських полків. На початку грудня 1919 р. залишив армію та повернувся до Чернігова. Тут створив та очолив підпільну Національну Повстанчу раду.

(?—?) — старшина Дієвої армії УНР

Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 187-го піхотного резервового Холмського полку (Ново-Мінськ). Останнє звання у російській армії — підполковник.

У грудні 1918 р. — січні 1919 р. — помічник командувача Лівобережного фронту Дієвої армії УНР (П. Болбочана). Був заарештований разом із П. Болбочаном 22.01.1919 р. Подальша доля невідома.

Влітку 1920 р. був заарештований у Чернігові під час облави ЧК. Після 1922 р. був звільнений за амністією. Жив у Чернігові. У 1931 р. проходив у справі Українського національного центру. Подальша доля невідома.

(?—?) — командир куреня Дієвої армії УНР.

Станом на 16.08.1919 р. — командир 1-го Окремого Залізничного куреня.

(1892—?) — підполковник Армії УНР.

Народився в м. Київ. Поручик технічних військ російської армії.

З 9.02.1918 р. слркив у 2-му Запорізькому курені (з 15.03.1918 р. — полісу) Армії УНР. У квітні 1918 р. — тимчасовий комендант Олександрівська Активний діяч партії соціалістів-самостійників.

З березня 1919 р. — командир 1-го Гуцульського полку Морської піхоти Дієвої армії УНР. З 03.05.1919 р. перебував у розпорядженні коменданта Рівного. Невдовзі потрапив до польського полону. У складі Збірної Запорізької дивізії Дієвої армії УНР брав участь у Першому Зимовому поході. У 1920 р. — командир телеграфної чоти штабу 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

(10.07.1872 — після 1926) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

Генбачів Володимир, фото 1919 року (ЦДАКФДУ)

Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, 3-тє військове Олексіївське училище (1892). Служив у 2-й вилазній батареї Новогеоргіївської фортечної артилерії та 3-й Закаспійській артилерійській бригаді. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1903). У 1908–1912 рр. викладав в Олексіївському військовому училищі (Москва). У 1914 р. — начальник штабу 2-ї стрілецької бригади. Нагороджений Георгіївською зброєю (03.02.1915). З 24.10.1916 р. — командир 6-го стрілецького полку. З 15.09.1917 р. — в. о. начальника відділу штабу 4-ї армії. З 15.10.1917 р. — генерал-майор.

З 17.08.1918 р. — начальник штабу 6-го Полтавського корпусу Армії Української Держави. Після протигетьманського повстання у Полтаві намагався проїхати до Києва, але був заарештований, перебував під домашнім арештом.

З грудня 1918 р. служив в Українській Галицькій армії. У травні—липні 1919 р. — командувач ІІІ-го та IV-го Галицьких корпусів. У липні—листопаді 1919 р. — начальник тилу УГА.

У грудні 1919 р. перейшов до Збройних Сил Півдня Росії. У 1920 р. емігрував. Після 1922 р. повернувся в Україну, в Єлисаветград (Зінов'євськ), де жив принаймні до 1926 р. Подальша доля невідома.

(06.07.1892-24.04.1975) — сотник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

Народився у с. Білики Володимир-Волинського повіту Волинської губернії. Закінчив Київську гімназію, кавалерійське училище (01.02.1916). У 1917 р. служив поручиком у лейб-гвардії Гродненському гусарському полку.

У березні 1918 р. вступив до 1-го кінно- гайдамацького полку ім. К. Гордієнка військ Центральної Ради. Командир чоти 1-ї сотні цього полку. У боях на Полтавщині під Майорківщиною навесні 1918 р. був поранений. Згодом — командир сотні у Гордієнківському та 22-му кінно-козачому Гродненському полках Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. 22.03.1919 р. під ст. Чечельник на чолі сотні 22-го полку був вдруге поранений. З 22.09.1920 р. — командир 6-го кінного ім. Костя Гордієнка куреня 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР.

Герасименко Володимир, фото поч. 60-х років (За Державність. — Торонто. — 1966. — Ч. 11)

У серпні—вересні 1944 р. очолював Український легіон самооборони на Волині. Після Другої світової війни жив на еміграції у Німеччині.

(10.10.1896-?) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Петроград. Останнє звання у російській армії — поручик.

У грудні 1918 р. — командир технічного куреня Республіканської дивізії Дієвої армії УНР. Станом на 16.08.1919 р. — командир 7-го технічного куреня Запорізької групи Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу — сотник Збірного пішого полку Запорізької дивізії Армії УНР. У 1920 р. — командир Запорізької технічної сотні 1-ї Запорізької стрілецької дивізії. У 1921 р. був приділений до штабу Запасних військ Армії УНР.

(11.05.1885—5.07.1966) — начальник юнацької школи Дієвої армії УНР.

Закінчив Миколаївське інженерне училище (1908), вийшов підпоручиком до Наревської річної мінної роти. Останнє звання у російській армії — капітан.

У 1918 р. — командир інженерної сотні Інструкторської школи старшин, навесні 1919 р. — начальник Київської інженерної юнацької школи. 16.05.1919 р. потрапив у Луцьку до польського полону. Повернувся 19.09.1919 р., перебував у розпорядженні штабу Армії УНР.

У 1920 р. повернувся в радянську Україну. До 1942 р. жив на Харківщині. З німецькими військами виїхав до Європи. Згодом переїхав до США. Похований на цвинтарі «Крови Гід», штат Індіанаполіс, США.

Гетенко Олександр, фото поч. 60-х років (За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10)

(1877—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Народився в Московській губернії. Закінчив Миколаївське інженерне училище та Миколаївську інженерну академію. Станом на 01.01.1910 р. — капітан, перебував у розпорядженні Санкт-Петербурзького окружного інженерного управління. Останнє звання у російській армії — підполковник.

З 20.08.1918 р — старшина квартирної управи Головного інженерного управління. грудня 1918 р. — інспектор інженерних частин Осадного корпусу військ Дієвої армії УНР. З 01.07.1919 р. до жовтня 1919 р. — начальник частини заготівлі Головного інженерного управління Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

(?—27.09.1919) — військовий старшина Армії Української Держави.

Нащадок роду кошового отамана Запорізької Січі Йосипа Гладкого. Закінчив Тверське кавалерійське училище (1905). Станом на 01.01.1910 р. — поручик 13-го драгунського Військового Ордена полку. Останнє звання у російській армії — підполковник.

У 1917 р. — начальник 6-го броньового відділення у Києві, яке перейшло у розпорядження Генерального Військового Секретаріату Центральної Ради. У 1918 р. — командир 8-го автопанцирного дивізіону 8-го Катеринославського корпусу Армії Української Держави.

Після початку протигетьманського повстання у складі корпусу брав участь у Катеринославському поході на з'єднання з білогвардійськими військами у Криму. З 04.04.1919 р. — командир Запасного автоброньодивізіону у складі Збройних Сил Півдня Росії. Загинув при потопленні пароплаву у Маріуполі.

(?—?) — полковник Армії Української Держави. Останнє звання у російській армії — капітан. На II Всеукраїнському військовому з'їзді (05.—11.06.1917 р.) був обраний членом Українського Генерального Військового комітету Наприкінці 1917 р. — на початку 1918 р. — начальник штабу особливого коменданта Києва М. Ковенка. У 1918 р. — помічник генерального писаря гетьмана П. Скоропадського, підвищений до рангу полковника. З 12.10.1918 р. — отаман Українського Козацтва на Київщині. Подальша доля невідома.

(30.70.1874-?) — полковник Армії УНР.

Походив із дворян Радомської губернії. Народився у Чернігові. Закінчив 4-класну Люблінську чоловічу гімназію. На військову службу вступив 10.08.1893 р. однорічником 2-го розряду до 69-го піхотного Рязанського полку (Люблін). Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище за 2-м розрядом (1897), вийшов підпрапорщиком до 69-го піхотного Рязанського полку. 09.10.1904 р., у зв'язку з втратами російської армії на Далекому Сході, був відряджений у резерв штабу Манджурської армії. З 29.11.1904 р. служив у 12-му піхотному Сибірському Барнаульському полку. За бойові заслуги одержав звання штабс- капітана (27.09.1905). 18.05.1906 р. перевівся до 69-го піхотного Рязанського полку, у складі якого у 1914 р. вирушив на Першу світову війну. Останнє звання у російській армії — полковник.

В українській армії з 1918 р. З 15.02.1919 р. — т. в. о. начальника штабу 17-ї пішої дієвої дивізії Дієвої армії УНР (протягом кількох днів). У подальшому — помічник командира 49-го пішого дієвого полку ім. І. Франка. З 16.03.1919 р. — командир 50-го пішого дієвого Звягельського полку Дієвої армії УНР. 05.04.1919 р. був важко контужений під час бою на р. Тетерів.

Восени 1919 р. був мобілізований до складу Збройних Сил Півдня Росії на Правобережній Україні. Разом з її частинами на початку 1920 р. з району Одеси відступив до Польщі.

У червні 1920 р. з частиною інших українців, що перебували в складі білогвардійських формувань, інтернованих у Польщі, перейшов до Армії УНР. З 02.08.1920 р. — начальник тилу 1-ї Кулеметної дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

(21.07.1860—?) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

Закінчив кадетський корпус, Ризьке піхотне юнкерське училище (1882), служив у 13-му піхотному кадровому батальйоні. Закінчив Офіцерську стрілецьку школу. Брав участь у Китайській кампанії у 1900–1901 рр, Російсько-японській війні у 1904–1905 рр. З 20.04.1906 р. до 19.10.1906 р. — в. о. начальника 1-го Сибірського військово-санітарного поїзду. З 29.06.1906 р. — підполковник. З 19.06.1910 р. — овруцький повітовий військовий начальник. З 12.05.1915 р. — полковник.

На початку 1917 р. — начальник Київської місцевої бригади, один із перших організаторів українського військового руху. 08.03.1917 р. був обраний до керівництва Українського військового клубу ім. П. Полуботка, згодом — голова цього клубу, сприяв виділенню всіх українців із Київської місцевої бригади до складу 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького. З травня 1917 р. — командир 717-го піхотного Сандомирського полку. У березні 1918 р. сформував та очолив у Києві т. зв. Офіцерський полк, що сприяв перевороту гетьмана П. Скоропадського. Був старшиною для доручень штабу Гетьмана, підвищений до рангу генерального хорунжого.

З 1922 р і принаймні до 1925 р. — на службі у РСЧА на посаді начальника адміністративного відділу Київської об'єднаної командної школи ім. С. С. Каменева. Подальша доля невідома.

(28.07.1866—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Закінчив Сумське реальне училище, Миколаївське інженерне училище (1889), Миколаївську інженерну академію. Тривалий час служив інженером у Свеаборзькому фортечному інженерному управлінні. Останнє звання у російській армії — полковник.

Станом на 18.10.1919 р. перебував у резерві Головного інженерного управління Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

Гнойовий Іван, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)

(14/27.02.1889-22.01.1974) — хорунжий Дієвої армії УНР.

Народився на хуторі Гнойові Кременчуцького повіту Полтавської губернії. Навчався в Катеринославському учительському інституті, згодом закінчив 1-ше Київське Костянтинівське військове училище, служив у 271-му піхотному запасному полку в Катеринославі. Останнє звання у російській армії — прапорщик.

Восени 1917 р. брав активну участь в українізації 271-го піхотного запасного полку, згодом — в українізації 13-го піхотного Білозерського полку, який під назвою 19-го пішого Українського увійшов до складу 2-го Січового Запорізького корпусу військ Центральної Ради. У 1918 р. закінчив Катеринославський учительський інститут. У 1920 р. повернувся до Армії УНР, у складі якої вийшов на інтернування до Польщі.

У 1922 р. виїхав до Чехо-Словаччини, закінчив Українську господарську академію у Подєбрадах (1927), працював інженером у Польщі. З 1940 р. працював викладачем в Українській технічній школі у Холмі.

З 1941 р. — заступник голови Українського допомогового комітету. У 1943 р. був заарештований гестапо, перебував 4 місяці в ув'язненні.

У 1948 р. емігрував до США, жив та помер у Буффало.

(07.01.1880—?) — полковник Армії УНР.

Походив із дворян Києва. Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище (1901), вийшов підпоручиком до 5-го мортирного артилерійського полку. У складі 5-ї Східно-Сибірської стрілецької артилерійської бригади брав участь у Російсько- японській війні. Був контужений. Згодом служив у 5-й резервній артилерійській бригаді (Волочиськ). З 1911 р — у 47-й артилерійській бригаді (Саратов). На чолі 5-ї батареї цієї бригади пішов на Першу світову війну. З 31.03.1916 р. — командир 2-го дивізіону 47-ї артилерійської бригади. У 1917 р. — начальник 47-ї артилерійської бригади. З 15.04.1917 р. — полковник.

З 02.02.1918 р — рівненський повітовий військовий комендант. З 12.04.1918 р. — помічник губернського коменданта Поділля. З 06.06.1918 р — рівненський повітовий комендант. З 20.09.1918 р — начальник артилерійської частини штабу 6-го Полтавського корпусу Армії Української Держави. З 01.01.1919 р. — завідувач артилерійської частини штабу Лівобережного фронту Дієвої армії УНР. З 01.02.1919 р — завідувач артилерійської частини Запорізького корпусу Дієвої армії УНР. З 25.03.1919 р — начальник постачання Запорізького корпусу. З 01.04.1919 р — начальник постачання Східного фронту Дієвої армії УНР (одночасно — командир панцерного потягу). З 15.04.1919 р — начальник комісії по прийому та класифікації майна Східного фронту, переданого румунській владі. У 1919–1920 рр. служив у Корпусі кордонної охорони УНР. У квітні 1920 р. — організатор та командир 14-го стрілецького куреня 5-ї бригади 2-ї (згодом — 3-ї Залізної) дивізії Армії УНР. Був поранений у ногу. З кінця липня 1920 р — приділений до штабу 3-ї Залізної стрілецької дивізії. Начальник Школи хорунжих військового часу 3-ї Залізної дивізії Армії УНР.

З 1923 р жив на еміграції в Тарнові. Подальша доля невідома.

(1882—?) — полковник Армії УНР.

Походив із дворян Києва. Народився у м. Носівка Ніжинського повіту Чернігівської губернії. Закінчив Миколаївське інженерне училище (1902), вийшов підпоручиком до Закаспійського саперного батальйону. У 1912–1914 рр. перебував у запасі. Учасник Першої світової війни. Останнє звання у російській армії — полковник.

В українській армії — з листопада 1917 р: командир 2-го Українського інженерного полку військ Центральної Ради. У 1918–1919 рр — інспектор інженерних частин 2-го Подільського корпусу Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 20.06.1919 р. та станом на 05.11.1919 р. — отаман для доручень при військовому міністрі УНР. Подальша доля невідома.

(05.12.1875—?) — начальник артилерії дивізії Дієвої армії УНР.

Походив із родини військового. Народився в Одесі, римо-католик за віросповіданням. Закінчив Михайлівське артилерійське училище (1896), вийшов до лейб-гвардії 3-ї артилерійської бригади (Варшава). Закінчив Михайлівську артилерійську академію (1901), служив у 3-му мортирному дивізіоні. З 05.08.1905 р. — підполковник. З 28.03.1910 р. — начальник навчальної частини артилерійського полігону Іркутської військової округи. З 06.12.1911 р. — полковник.

Брав участь у Першій світовій війні. У 1917 р. — генерал-майор, завідувач артилерійської частини 10-ї російської армії.

З 10.08.1918 р. — генерал для технічних справ при начальнику артилерії 5-го Чернігівського корпусу Армії Української Держави. З 21.10.1918 р. — генерал для технічних справ при начальнику артилерії 1-го Волинського корпусу (у наказах по Військовій Офіції помилково названий Миколою). До 23.02.1919 р. — начальник артилерії 1-го Волинського корпусу Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 27.03.1919 р. — начальник артилерії 17-ї пішої дієвої дивізії Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

(19.07.1884-?) — підполковник Армії УНР.

Народився у Вінниці. Закінчив 2-гу Кишинівську гімназію, юридичний факультет Дерптського університету. У 1906–1907 рр. відбував військову службу в армії. З 01.09.1914 р. — однорічник 2-го розряду Гатчинської авіаційної школи. З 29.03.1915 р. — прапорщик, військовий льотчик XI корпусного авіаційного загону. З 01.09.1915 р. — молодший офіцер авіаційного дивізіону оборони ставки Верховного головнокомандувача. З червня 1917 р. — льотчик 39-го корпусного авіазагону. З серпня 1917 р. — командир 12-го авіаційного загону. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан (з 01.10.1916 р.).

З грудня 1917 р. — при штабі української авіації в Києві. З січня 1918 р. — льотчик українізованого 5-го авіаційного парку. З березня 1918 р. — льотчик Волинського авіаційного дивізіону Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. З початком протигетьманського повстання з власної ініціативи сформував у своєму дивізіоні відділ із трьох літаків, на чолі якого прибув у розпорядження штабу військ Директорії. Керував дивізіоном під час облоги Києва. 11.02.1919 р. був відряджений з державним дорученням за кордон, зокрема, у серпні 1919 р. був радником місії УНР у Польщі. У червні 1920 р. повернувся до Армії УНР, обіймав посаду начальника технічного відділу управи військово-повітряних сил. З 01.10.1920 р. — старшина для доручень управи військово-повітряних сил Армії УНР З 29.06.1921 р. — т. в. о. начальника загального відділу Військово-технічної управи Військового міністерства УНР. Підполковник Армії УНР з 01.04.1921 р. Подальша доля невідома.

(22.02.1875-10.01.1944) — генеральний значковий Армії Української Держави.

Походив із дворян Московської губернії. Народився у Києві. Закінчив Пажеський кадетський корпус, вийшов до 2-ї кінно-артилерійської батареї. З 1894 р. служив у лейб-гвардії кінно- артилерійській бригаді. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1900). Обіймав штабові посади у штабі військ Гвардії та Санкт-Петербурзької військової округи. З 18.04.1909 р. — полковник, ординарний професор Миколаївської військової академії. З 07.01.1914 р. — командир 20-го драгунського Фінляндського полку. З 25.07.1914 р. — командир лейб-гвардії Гродненського гусарського полку. З 03.11.1914 р. — в. о. генерала-квартирмейстера штабу 9-ї армії. З 24.10.1915 р. — в. о. начальника штабу 7-ї армії. З 17.04.1917 р. — начальник штабу Румунського фронту. З 16.08.1917 р. — генерал-лейтенант. З 15.10.1917 р. — командувач 18-го армійського корпусу. За Першу світову війну був нагороджений Георгіївською зброєю та орденом Святого Георгія IV ступеня.

Головін Микола, фото 1911 року (надано для публікації російським військовим істориком О. Г. Кавтарад іс)

Наприкінці листопада 1917 р., після формального об'єднання Південно-Західного та Румунського фронтів в Український фронт, був висунутий командувачем фронту генералом Щербачовим на посаду начальника штабу фронту. 04.12.1917 р. був затверджений на цій посаді на засіданні Генерального секретаріату Центральної Ради з одночасним виконанням обов'язків командувача Румунського фронту. З 27.09.1918 р. — голова військово-історичної комісії по розбору документів Південно-Західного та Румунського фронтів при Військовому міністерстві Української Держави.

У грудні 1918 р. виїхав до Одеси. 26.08.1919 р. прибув на Далекий Схід у розпорядження адмірала А. Колчака. Незабаром виїхав до Криму, в Російську армію П. Врагеля. У листопаді 1920 р. емігрував до Франції.

22.03.1927 р. створив у Парижі т. зв. Вищі військово-наукові курси Російського загальновійськового союзу (РОВС), які з білоемігрантів готували офіцерів генерального штабу.

Під час Другої світової війни співробітничав із німцями, був засуджений французькими комуністами до смертної кари. Отримавши повідомлення про це, помер від серцевого нападу.

(16.04.1894-?) — підполковник Армії УНР.

Народився на ст. Рокитне Васильківського повіту Київської губернії. Закінчив 2-гу Петроградську гімназію, Віленське військове училище (1.01.1916), Оранієнбаумську кулеметну школу, у складі 204-го піхотного Ардагано-Михайлівського полку брав участь у Першій світовій війні, з 5.04.1917 р. офіцер 2-го кулеметного запасного полку. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

З березня 1918 р. старшина 2-го Запорізького полку Окремої Запорізької дивізії Армії УНР (до 2.08.1918). З жовтня 1918 р. — старшина кулеметної сотні Окремого загону Січових стрільців Армії Української Держави. З січня 1919 р. командир кулеметної сотні 4-го пішого полку Січових стрільців Дієвої армії УНР 15.05.1919 р. перебуваючи на лікуванні у шпиталі у м. Тернопіль потрапив до польського полону. У 1920–1923 рр. — командир сотні та в. о. командира 47-го куреня 6-ї Січової дивізії Армії УНР Подальша доля невідома.

(17.05.1887-30.03.1966) — підполковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

Народився у м. Лохвиця. Згодом у мемуарній літературі помилково зазначалося, що А. Голуб закінчив Єлисаветградське кавалерійське училище та мав чин ротмістра. У 1917 р служив у 8-му гусарському Лубенському полку і за даними верифікаційної комісії Армії УНР мав чин прапорщика піхоти (ймовірно, як піхотинець був приділений до кавалерійської частини).

Голуб Андрій, фото 20-х років (За Державність. — Каліш. — 1935. — Ч. 5)

У 1918 р — командир кінної розвідки 18-го пішого кадрового Запорізького полку Армії Української Держави (Херсон). Після протигетьманського повстання — командир кінної сотні при Херсонському губернському комісарі УНР. Після взяття Херсона білими та військами Антанти перейшов на нелегальне становище, переїхав спочатку до Очакова, а потім — Одеси, де був заарештований білими. Звільнений з в'язниці на початку квітня 1919 р. після взяття міста військами отамана Григор'єва. Служив у військах отамана Григорєва: командував кінним полком, створеним із кадрів Херсонської повітової кінної сотні. Після поразки Григор'єва залишився партизанити на Херсонщині. У серпні 1919 р у Балті влився з загоном до 2-го кінного Переяславського полку (ім. М. Залізняка) Дієвої армії УНР. Був командиром 4-ї сотні цього полку. 06.12.1919 р. на чолі сотні виступив у Перший Зимовий похід. Після переходу (11.12.1919 р.) 2-го Переяславського полку на чолі з М. Аркасом на бік Української Галицької армії, що тоді перебувала у союзі з білими, 16.12.1919 р. зі своєю сотнею залишив полк і приєднався до 1-ї сотні О. Царенка 2-го кінного Перяславського полку, яка була у складі Дієвої армії УНР. 29.01.1920 р. полк було перейменовано на 2-й кінний полк ім. М. Залізняка. Був помічником командира полку. З 12.04. до 23.07.1920 р. -- командир полку. Згодом — помічник командира полку зі стройової частини. З 13.09.1920 р. — командир 1-го кінного полку ім. М. Залізняка Окремої кінної дивізії Армії УНР. З 24.04.1921 р. — знову помічник командира полісу.

З 1923 р. жив на еміграції у Калішу. З 1944 р. — у Західній Німеччині. З 1950 р. — у США. Помер та похований у Каламузі (штат Мічіган).

(02.02.1891–1931?) — командир полку Дієвої армії УНР.

Останнє звання у російській армії — підпоручик.

Походив із селян с. Пиляве Канівського повіту Київської губернії. Закінчив 2-класне Канівське міське училище, витримав іспит на звання учителя церковно-приходської школи. 02.02.1915 р. був мобілізований до 408-ї Чернігівської дружини державного ополчення. 18.12.1915 р. закінчив школу прапорщиків державного ополчення Південно-Західного фронту (2-га Житомирська школа прапорщиків), повернувся до 408-ї Чернігівської дружини, де служив до кінця 1917 р. Останнє звання у російській армії — підпоручик.

Голуб Семен фото 1919 року (з родинного архіву Голубів-Паньковських)

На початку 1918 р. — працівник Військового міністерства Центральної Ради, учасник січневих боїв у Києві проти більшовиків. Після зайняття Києва українськими та німецькими військами повернувся до рідного села. 15.11.1918 р. очолив загін повстанців с. Пиляве. На чолі цього загону у складі 2-ї Дніпровської дивізії військ Директорії брав участь у боях з Офіцерськими дружинами. Під Золотоношею потрапив до полону, звідки був відправлений до Києва — на гауптвахту, де вже перебували Юрко Тютюнник, Андрій Вовк, отаман Палієнко та ін. У ніч з 13 на 14 грудня 1918 р. в'язні підняли повстання (на чолі з Ю. Тютюнником) та захопили частину Києва Незабаром з них був сформований Особливий Ударний загін, де С. Голуб став помічником командира загону. У січні 1919 р. очолював Особливий курінь Осадного корпусу Дієвої армії УНР, що воював проти повстанців отамана Зеленого на Трипіллі. З початку лютого 1919 р. — командир куреня та помічник командира 3-го (з середини липня — 31-го) полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. У грудні 1919 р. повернувся до рідного села.

У 1931 р. був арештований і, ймовірно, розстріляний. Під власним прізвищем був зображений у повісті більшовицького письменника М. Островського «Як гартувалася сталь».

(?—03.10.1932) — командир полку Дієвої армії УНР.

Закінчив Тифліський кадетський корпус, артилерійське училище. Станом на 01.01.1910 р. — поручик 21-ї артилерійської бригади (Темір- Хан-Шура). У 1917 р. — командир дивізіону 5-ї артилерійської бригади. Останнє звання у російській армії — підполковник.

У 1918 р служив у Сердюцькому гарматному полку Армії Української Держави. З кінця грудня 1918 р. — командир 8-ї батареї Січових стрільців Дієвої армії УНР, сформованої з колишніх сердюків. З січня 1919 р. і до розформування Корпусу Січових стрільців — командир 3-го (з середини липня 1919 р. — 29-го) гарматного полку Січових стрільців. Був інтернований польською владою у Луцьку.

Невдовзі перейшов до білогвардійців, служив у Російській армії П. Врангеля. Помер на еміграції в Югославії.

(07.06.1887 — після 1960) — підполковник Армії УНР.

Походив із дворян Санкт-Петербурзької губернії, що мали великі маєтки у Балтському повіті Подільської губернії. Греко-католик за віросповіданням. Закінчив Єлисаветградську класичну гімназію, Єлисаветградське кавалерійське училище (1908), вийшов корнетом до 9-го гусарського Київського полку (Васильків). З 03.11.1914 р. — командир ескадрону 5-го запасного кінного полку (Балаклія). З 14.06.1915 р. — штабс-ротмістр.

З листопада 1917 р. — командир українізованого 5-го запасного кінного полку. Після захоплення Балаклеї більшовиками та розформування полку у січні 1918 р. виїхав до Києва, де вступив до куреня Червоних гайдамаків Гайдамацького Коша Слобідської України. З квітня 1918 р. — ад'ютант коменданта Харкова. З липня 1918 р. — начальник канцелярії коменданта Харкова. З січня 1919 р. — начальник оперативної частини штабу Правобережного фронту Дієвої армії УНР. З травня 1919 р. — старшина для доручень при Військовому міністерстві УНР. З липня 1919 р. — помічник командира 1-го пішого рекрутського полку Дієвої армії УНР. З квітня 1920 р. — командир кінного дивізіону 6-ї Січової дивізії Армії УНР. 3 23.06.1920 р. — помічник начальника розвідчого відділу Генерального штабу УНР

З 1923 р. жив на еміграції у Львові, згодом перебрався до Чехо-Словаччини. Був керівником Союзу Гетьманців-Державників у Чехо-Словаччині.

Під час Другої світової війни жив у Німеччині, очолював військовий штаб при П. Скоропадському. Автор численних статей та спогадів.

(19.06.1895—?) — підполковник Армії УНР.

Походив із міщан м. Славянськ. З 1912 р. — однорічник 2-го розряду 3-го гренадерського Перновського полку (Москва), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. З 12.10.1914 р. — прапорщик за бойові заслуги. Був нагород жений Георгіївським хрестом IV ступеня та Георгіївською зброєю (за бій 24.06.1915 р.) 01.08.1915 р. був важко поранений та потра пив у полон. Утік та 08.03.1916 р. повернувся до полку. Останнє звання у російській армії — підпоручик.

Гонта Атаназій, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)

У 1919–1920 рр. служив в українській кінноті. З 15.01.1921 р. — командир 1-го кінного полку ім. М. Залізняка Окремої кінної дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

(13.07.1895—?) — підполковник Дієвої армії УНР.

Походив із Чернігівщини. Закінчив Чернігівське реальне училище, Віленське військове училище (01.01.1916), служив прапорщиком у 184-му піхотному запасному полку. З 04.02.1916 р. — молодший офіцер 1-го лейб-гренадерського Катеринославського полку. З 20.07.1917 р. — молодший офіцер 1-ї Гренадерської артилерійської бригади. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан (18.09.1917).

У жовтні 1917 р. був одним із організаторів Українського куреня 1-ї Гренадерської дивізії, командир сотні. З 24.12.1917 р. — командир Українського куреня 1-ї Гренадерської дивізії на Західному фронті. Вивів курінь в Україну, очолював його у боях проти більшовиків під ст. Калинковичі. З 10.03.1918 р. — штаб-офіцер для доручень чернігівського губернського коменданта. З 01.05.1918 р — борзненський повітовий комендант. З 22.12.1918 р — гомельський повітовий комендант. З 20.03.1919 р. — командир 13-ї батареї Січових стрільців Дієвої армії УНР. З 06.10.1919 р. — значковий оперативного відділу штабу 2-ї дивізії «Запорізька Січ» Дієвої армії УНР. 06.12.1919 р. захворів на тиф. Був інтернований польською владою. З 18.08.1920 р. — старшина Охорони Головного Отамана С. Петлюри. Подальша доля невідома.

(22.10.1890-12.04.1980) — сотник Армії УНР (полковник в еміграції).

Народився у с. Дощенки Лохвицького повіту Полтавської губернії. Закінчив Прилуцьку гімназію, Чугуївське військове училище (1912), вийшов підпоручиком до 76-го піхотного Кубанського полку (Тульчин). У 1913–1914 рр. — помічник начальника учбової команди полку. У липні 1914 р за мобілізаційним планом був призначений командиром роти 260-го піхотного Брацлавського полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. У 1916 р. — штабс-капітан, командир 4-го батальйону. З літа 1916 р. — курсовий старшина 2-ї Київської школи прапорщиків. У 1917 р. — капітан.

Гончаренко Аверклій, фото 1913 року (з приватної колекції)

Українізував свій курс юнкерів та восени 1917 р здійснив перший випуск українських старшин. З січня 1918 р. — командир куреня 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького, на чолі якого брав участь у бою під Крутами. У 1918 р. служив скарбником Головної шкільної управи Військового міністерства УНР та Української Держави. Восени

1918 р — Летичівський повітовий комендант. З 02.01.1919 р. — помічник губернського коменданта Поділля. З 05.08.1919 р. — штаб-старшина для доручень військового міністра УНР В. Петріва. У 1920–1921 рр. — курсовий старшина Кам'янець-Подільської спільної юнацької школи.

З 1922 р. жив на еміграції у Станіславові, працював у сільськогосподарській кооперації.

У червні 1943 р. вступив до стрілецької дивізії СС «Галичина», працював у Військовій управі, займався набором добровольців. З вересня 1944 р. — старшина штабу 30-го полку 14-ї Військової гренадерської дивізії СС (Галицької № 1). 08.05.1945 р. з частинами 1-ї Української дивізії Української національної армії був інтернований в Італії.

Гончаренко Аверклій, портрет 1944 року (За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10)

3 1947 р. жив на еміграції у Великобританії. 3 1952 р. — у США.

(26.05.1892-?) — сотник Армії УНР.

Народився у с. Микуличі Київської губернії. Закінчив гімназію у м. Кельці, Чугуївське військове училище (1914), вийшов підпоручиком до 121-го піхотного Пензенського полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

17.11.1917 р. був одним із ініціаторів українізації 121-го піхотного Пензенського полку, який було перейменовано на 121-й Український.

20.12.1917 р. відбув із фронту у відпустку. З 08.04.1918 р. — курсовий старшина Інструкторської школи старшин. З 07.07.1918 р. — командир команди розвідки, згодом — 2-ї сотні 2-го Сердюцького полку Сердюцької дивізії гетьмана П. Скоропадського. 15.12.1918 р. частини Сердюцької дивізії було переформовані у 3-й Січовий полк, служив молодшим старшиною, а з 19.01.1919 р. — командиром сотні полку. З 26.06.1919 р. — командир 2-го куреня 3-го Січового полку Дієвої армії УНР. 14.07.1919 р. полк було перейменовано у 4-й Січовий (за загальноармійською нумерацією — 31-й), з 25.10.1919 р. — командир цього полку. 06.12.1919 р. був інтернований польською владою разом із залишками Корпусу Січових стрільців у таборі Ланцут. До липня 1920 р. — помічник начальника табору Ланцут, згодом — начальник табору.

У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Станом на 01.10.1910 р. — капітан 123-го піхотного Козловського полку (Курськ). Останнє звання у російській армії — підполковник.

У 1918 р. — військовий старшина 42-го пішого Валкського полку Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. У січні— лютому 1919 р. — в. о. командира цього полку. 24.02.1919 р. разом із кадрами полку увійшов до 51-го пішого дієвого ім. С. Наливайка полку Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

(1878—?) — адміністративний підполковник Армії УНР.

Народився у с. Жовнин Золотоноського повіту Полтавської губернії. На військовій службі (як військовий чиновник) — з 10.11.1899 р.

Гордовський Порфирій, фото 1922 року («Дороговказ»)

З 16.12.1917 р. — комісар Центральної Ради у київському окружному інтендантському управлінні (колезький радник). З 02.03.1918 р. — старший діловод київською окружного інтендантського управління. З 24.04.1918 р. — бухгалтер Головного управління Генерального штабу У НР, згодом — Української Держави. З 27.12.1918 р. — господар Генерального штабу 3 07.04.1919 р. — начальник бухгалтерсько-статистичної частини штабу Дієвої армії УНР. З 21.08.1919 р. — старший бухгалтер бюджетно-статистичної управи. З 19.03.1920 р. — начальник відділу бюджетно- рахівничої управи. З 10.12.1921 р. — товариш військового міністра у справі забезпечення армії, т. в. о. начальника бюджетно-рахівничої управи Військового міністерства УНР.

(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Останнє звання у російській армії — полковник Станом на 22.02.1919 р. — корпусний інтендант 1-го Волинського кадрового корпусу.

(10.04.1866—?) старшина Дієвої армії УНР.

Закінчив Рівненське реальне училище, військово-училищний курс Московського піхотного юнкерського училища (1888), служив у Варшавській фортечній артилерії. Станом на 01.01.1910 р. — підполковник 2-го Східно-Сибірського осадного артилерійського полку (Харбін). З 06.05.1913 р. — полковник. З 06.06.1915 р. — начальник складів Свеаборзької фортечної артилерії.

У 1918–1919 рр. — начальник гарматних складів на Волині. У грудні 1919 р. був інтернований польською владою у Рівному. Подальша доля невідома.

(?—?) — старшина Дієвої армії УНР

Останнє звання у російській армії — полковник.

30.03.1919 р. був мобілізований з наказу новоград-волинського повітового військового начальника та відправлений у розпорядження штабу Правобережного фронту.

(1894—?) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Кам'янець-Подільський, Брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — поручик.

На службі в Армії УНР з 1918 р. У 1920–1923 рр. — старшина штабу 7-ї бригади 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

(?—?) — підполковник Армії УНР.

На військовій службі з 07.09.1904 р. Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 9-го стрілецького полку (Жмеринка). Останнє звання у російській армії — капітан.

З 01.04.1918 р. — доброволець у складі Запорізької дивізії Дієвої армії УНР. З 25.05.1918 р. — командир сотні 2-го Запорізького полку Армії Української Держави. З липня 1918 р. — старшина штабу 7-ї пішої дивізії Армії Української Держави. З 22.01.1919 р. — осавул оперативного відділу штабу 19-ї пішої дієвої дивізії Дієвої армії УНР. З 19.05.1919 р. — старшина 1-го пішого збірного полку (згодом — 1-й Гайсинський ім. С. Петлюри) Дієвої армії УНР. З 06.12.1919 р. — старшина 4-го Сірого збірного полку Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу. З 26.02.1920 р. — старшина оперативного відділу штабу Дієвої армії УНР 3 19.05.1920 р. — булавний старшина організаційної управи Головного управління Генерального штабу УНР. З 01.11.1920 р. — начальник відділу укомплектування Головного управління Генерального штабу УНР. Подальша доля невідома.

(21.11.1875-2.12.1959) — військовий міністр УНР.

Народився у с. Санич Глухівського повіту Чернігівської губернії. Закінчив Московський університет, Московське піхотне юнкерське училище (1899), служив у лейб-гвардії Єгерському полку. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1905). З 10.12.1907 р. — старший ад'ютант штабу 2-ї гренадерської дивізії. З 06.04.1908 р. — старший ад'ютант штабу 1-ї Гвардійської піхотної дивізії. З 27.10.1910 р. — помічник старшого ад'ютанта штабу військ Гвардії та Санкт-Петербурзької військової округи. З 1912 р. — екстраординарний професор та викладач Миколаївської військової академії. З 1913 р. — підполковник. Учасник Першої світової війни: з 18.07.1914 р. — начальник штабу 74-ї піхотної дивізії; з січня 1915 р. — командир батальйону лейб-гвардії Єгерського полку. З 20.06.1915 р. — полковник, начальник штабу 1-ї Гвардійської дивізії. 04.03.1916 р. був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня за розробку та впровадження операції наступу 1-ї Гвардійської дивізії у долині р. Ломниця 07–18 лютого 1915 р. З квітня 1917 р. — командир лейб-гвардії Єгерського полку. З 28.08.1917 р. — начальник штабу 6-ю армійського корпусу. З 20.09.1917 р. — генерал-майор.

Греків Олександр, портрет 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7)

Греків Олександр, фото 1946 року (фото з архівно-слідчої справи)

З 06.12.1917 р. — на службі Центральній Раді: начальник 2-ї Сердюцької дивізії; з 18.12.1917 р. — начальник штабу Київської військової округи. 29.12.1917 р. залишив посаду та ненадовго виїхав до свого маєтку у Курській губернії. З березня 1918 р. — помічник Військового міністра УНР. Після перевороту П. Скоропадського пішов у відставку, очолював офіцерську організацію «Батьківщина». З 26.10.1918 р. — начальник Головного штабу Української Держави. З 18.12.1918 р. — командувач Південної групи військ Директорії. З 01.01.1919 р. — військовий міністр УНР. З 14.02.1919 р. перебував у розпорядженні Наказного Отамана З 19.02.1919 р. — в. о. Наказного Отамана та Військового міністра УНР. Через політичні мотиви 21.03.1919 р. був звільнений з Дієвої армії УНР.

09.06.1919 р — головнокомандувач Української Галицької армії, яку очолював під час Чортківської офензиви. 05.07.1919 р за наполяганням С. Петлюри був звільнений з посади командарма УГА.

У 1920-30-х рр. жив на еміграції у Відні.

21.09.1948 р. був заарештований радянськими спецслужбами та вивезений до Києва. 06.07.1949 р. був засуджений до 25 років виправно-трудових робіт. 20.08.1956 р був звільнений з ув'язнення, повернувся в Австрію. Помер та похований у Відні. Автор спогадів про 1917–1920 рр.

(21.08.1881-?) старшина Дієвої армії УНР.

Народився у м Ізюм Харківської губернії. Закінчив 3-тю Харківську гімназію, Єлисаветградське кавалерійське училище (1906), вийшов до 8-го гусарського Лубенського полісу (Кишинів). Закінчив Миколаївську військову академію за 1-м розрядом (1914). Учасник Першої світової війни. У 1917 р. — начальник штабу 15-ї кавалерійської дивізії. Останнє звання у російській армії — підполковник.

У 1918 р. перебував у складі Армії Української Держави на посаді начальника штабу 4-ї кінної дивізії. З 05.01.1919 р — у розпорядженні штабу Південно-Західного району Дієвої армії УНР. З 11.01.19 р. — начальник штабу Південно-Західного району Дієвої армії УНР. З 17.01.1919 р. — начальник штабу 7-ї пішої кадрової дивізії Дієвої армії УНР. З 06.03.1919 р. — працівник оперативного відділу штабу Дієвої армії УНР Станом на 24.09.1919 р. — начальник розвідчого відділу штабу Головного Отамана.

Восени 1919 р. перейшов до Збройних Сил Півдня Росії. Подальша доля невідома.

(07.06.1890-?) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Пирятин. Брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

На службі в Армії УНР з 1918 р. У 1920–1923 рр. — старшина 19-го куреня 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

(?—?) — начальник дивізії Дієвої армії УНР.

Останнє звання у російській армії — полковник.

Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 20-го піхотною Галицького полку.

З 05.01.1919 р. — начальник 2-ї пішої дивізії Дієвої армії УНР. Станом на 27.01.1919 р. — отаман для доручень Військового міністерства УНР. З 14.02.1919 р. — начальник залоги Рівного. Подальша доля невідома.

(?—01.05.1919) — командир полку Дієвої армії УНР.

У 1919 р. — командир сотні Кінного полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. 06.12.1919 р., після розформування Корпусу Січових стрільців, з частиною полку приєднався до Дієвої армії УНР, яка вирушала у Перший Зимовий похід. Під час походу був командиром сформованого 4-го (5-го за нумерацією Київської дивізії у другій половині 1919 р.) Київського кінного полку Збірної Київської дивізії. Героїчно загинув на чолі полку у бою за ст. Вапнярка.

(21.10.1879-12.11.1928) — старшина Ддєвсл армії УНР Народився у Санкт-Петербурзі. Закінчив Пажеський кадетський корпус, вийшов корнетом до лейб-гвардії Кінно-Гренадерського полку (Санкт-Петербург). У 1904–1905 рр. служив у 2-му Аргунському козачому полку, брав участь у Російсько-японській війні (за бойові заслуги одержав чин єсаула). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1907), Офіцерську кавалерійську школу (1908). У 1909–1911 рр. служив у штабі Карської фортеці. З 15.05.1911 р. — старший ад'ютант штабу 15-ї кавалерійської дивізії. Під час Першої світової війни — начальник штабу дивізії, командир кавалерійського полку. У 1917 р. — начальник штабу 7-го кавалерійською корпусу. Нагороджений всіма орденами до Святою Володимира III ступеня з мечами та биндою, орденом Святого Георгія IV ступеня, Георгіївською зброєю. Останнє звання у російській армії — полковник.

Григоров Михайло, фото 1907 року (надано для публікації російським військовим істориком О. Г. Кавтарадзе)

З 11.05.1918 р. — штаб-офіцер для доручень начальника Генерального штабу Української Держави З кінця грудня 1918 р. до 05.01.1919 р. перебував у розпорядженні командувача Холмсько-Галицького фронту Дієвої армії УНР. З 10.01.1919 р. — у розпорядженні штабу Лівобережного фронту Дієвої армії УНР. Звільнений зі служби в Дієвій армії УНР за особистим проханням (через незнання української мови та відсутність будь-яких родинних зв'язків із Україною). Весною 1919 р. виїхав до Румунії, звідти — до Польщі, Німеччини та Латвії.

З липня 1919 р. — генерал-квартирмейстер штабу Західної білогвардійської армії князя Бермонта-Авалова. На еміграції — у Югославії. Помер та похований у Белграді.

(8.08.1887—?) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Київ. Закінчив Ананьєвську гімназію, юридичний факультет Киїського університету. У 1911 р. вступив на військову службу однорічником 2-го розряду до 1-го піхотного Нєвського полку (Смоленськ), у 1912 р. витримав іспит на звання прапорщика запасу та повернувся на цивільну службу. У липні 1914 р. мобілізований до 250-го піхотного Балтинського полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. У лютому 1915 р. потрапив до німецького полону. Останнє звання у російській армії — поручник.

У 1916 р. став одним з засновників гуртка офіцерів-українців у таборах для військовополонених російської армії у Німеччині. У 1917 р. був одним з організаторів Українського полку ім. Т.Г. Шевченка, з військовополонених-українців, а у січні 1918 р. — 1-ї Української (Синьожупанної) дивізії. У січні-квітні 1918 р. обіймав посади командира куреня та помічника командира 2-го Українського (Синьожупанного) полку військ Центральної Ради. По розформуванні німцями 1-ї Української (Синьожупанної) дивізії у квітні 1918 р. працював завідувачем юридичним відділом Всеукраїнської спілки земств, головою якої деякий час був С. В. Петлюра. У листопаді 1918 р. — уповноважений Національного союзу з організації повстання проти П. П. Скоропадського у Літинському повіті. З грудня 1918 р. — голова липовецького повітового суду. З червня 1919 р. командир кінної сотні у загоні повстанського отамана Я. Шепеля, який згодом влився до складу Дієвої армії УНР. З жовтня 1919 р. начальник Охорони Головного Отамана, з 1.08.1920 р. помічник коменданта комендатури штабу Армії УНР. У 1920—30-х рр. мешкав на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

(?—17.11.1921) — підполковник Армії УНР.

Підстаршина австро-угорської армії. Під час Першої світової війни потрапив до російського полону.

У 1918–1919 рр. — командир сотні 1-го полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. З 07.07.1920 р. — командир 46-го куреня 16-ї бригади 6-ї Січової дивізії Армії УНР. Учасник Другого Зимового походу, командир 4-го збірного куреня 6-ї Січової дивізії. Героїчно загинув в останньому бою під с. Миньки 17.11.1921 р.

(1884—27.07.1919) — повстанський отаман.

Походив із селянської родини. Народився у с. Верблюжки Олександрійського повіту Херсонської губернії. Добровольцем брав участь у Російсько-японській війні, дістав відзнаки Святого Георгія IV та III ступенів. Прапорщик за бойові заслуги. У 1909 р. закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище за 3-м розрядом (після Російсько-японської війни всі офіцери, які дістали звання прапорщиків за бойові заслуги, були зобов'язані закінчити юнкерські училища). Станом на 01.01.1910 р. — прапорщик 60-го піхотного Замосцького полку (Одеса), де значиться під прізвищем Григор'єв-Серветніков (встановити точно перебіг служби Григорєва в російській армії не вдалося, оскільки його послужний список у РГВИ А відсутній). Незабаром перейшов до 58-го піхотного Празького полку (Миколаїв), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. У 1917 р — штабс-капітан, офіцер залоги Бердичева.

Член Української партії соціалістів-революціонерів. Наприкінці 1917 р — на початку 1918 р. був помічником комісара Центральної Ради на Південно-Західному фронті. Під прізвищем Серветник у лютому — квітні 1918 р. значиться як уповноважений Центральної Ради по демобілізації частин та установ Особливої армії Південно-Західного фронту. З літа 1918 р. служив командиром сотні 17-го пішого Олександрійського (колишнього 58-го піхотного Празького) полку Армії Української Держави. Напередодні протигетьманського повстання повернувся до с. Верблюжки, де сформував перший повстанський відділ на Півдні України. Після протигетьманського повстання — отаман 20 повстанських загонів, сформованих на території Херсонщини та півдня Київщини.

10.121918 р. на чолі цих загонів зайняв Миколаїв, 30.011919 р. — Херсон.

01.02.1919 р. оголосив про розрив із УНР та перехід до більшовиків. Командування РСЧА переформувало загони отамана Горигорєва у бригаду 1-ї Задніпровської дивізії. 06.04.1919 р. червоні захопили Одесу, де бригада Григор'єва мала бути розгорнута у 6-ту Українську радянську дивізію та наступати на Румунію для допомоги комуністичному повстанню в Угорщині. Відмовився виконувати цей наказ та 14.04.1919 р. вирушив зі своїми військами до Олександрівського повіту. 17.04.1919 р. розпочав боротьбу проти радянської влади. 07.05.1919 р. видав Універсал, в якому оголосив про розрив із червоними. 17.05.1919 р. з частиною своїх загонів вирушив з Єлисаветграда на південь Херсонщини. 25.06.1919 р. ці загони з'єдналися з загонами Нестора Махна, який в той час також підняв повстання проти радянської влади. Невдовзі був застрелений махновцями у с. Сентове біля Єлисаветграда. Похований дружиною в Олександрії.

(?—1919/1920) — начальник дивізії Дієвої армії УНР.

Останнє звання у російській армії — прапорщик.

У листопаді 1917–1918 рр. — ад'ютант полку ім. Костя Гордієнка військ Центральної Ради, згодом — Армії УНР, створеного на Західному фронті (згодом — 1-го кінно-гайдамацького ім. К. Гордієнка). Навесні 1919 р. — отаман 3-ї повстанської дивізії на Київщині, з якою у липні 1919 р. приєднався до повстанської групи Ю. Тютюнника. Станом на 16.08.1919 р. — начальник 5-ї Селянської дивізії Дієвої армії УНР, згодом — командир бригади Збірної Київської дивізії Дієвої армії УНР. Помер від сухот.

(?—?) — повстанський отаман.

Член Української партії соціалістів-революціонерів. З кінця 1918 р. до травня 1919 р. — командир полку ім. Винниченка Дієвої армії УНР В травні 1919 р. (наказ 18.05.1919 р.) займався формуванням в районі чеських колоній Чесько-українського полку у складі Дієвої армії УНР (остаточно не був сформований).

У 1920–1923 рр. перебував в запасі штабу Армії УНР.

Жив на еміграції у Польщі. Загинув у Києві під час Другої світової війни.

(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Народився у Полтаві. Останнє звання у російській армії — полковник.

У 1919 р. займав посаду волосного військового начальника. З 07.09.1919 р. перебував у резерві Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

(25.03.1890 — після 1929) — полковник Армії УНР Народився у с. Вітків Томашівського повіту Холмської губернії. Закінчив кавалерійське училище, служив в 11-му уланському Чугуївському полку (Дубно), у складі якого брав участь у Першій світовій війні.

У 1920–1921 рр. — старшина штабу 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР. У 1920-х рр. виїхав на Радянську Україну. У 1929 р. ув'язнений на Соловках. Батько літературознавця Василя Гришка.

(?—1919/1920) — командир полку Дієвої армії УНР.

Станом на 01.01.1910 р. — поручик 101-го піхотного Пермського полку (Гродно). Останнє звання у російській армії — капітан.

З середини вересня 1919 р. — командир 15-го пішого полку ім. Т. Г. Шевченка. Помер від тифу на початку Першого Зимового походу.

(?—?) — начальник дивізії Дієвої армії УНР.

Закінчив військове училище (1909), вийшов підпоручиком до 43-го піхотного Охотського полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (20.11.1915 р., за бій 10.10.1914 р.). Останнє звання у російській армії — підполковник.

Наприкінці 1917 р. — навесні 1918 р. — в. о. командира 43-го піхотного Охотського полку. З 10.09.1918 р. - помічник командира 26-го пішого Козелецького полку Армії Української Держави. З 15.12.1918 р. — начальник 9-ї пішої дивізії військ Директорії, згодом — Дієвої армії УНР. З 05.09.1919 р. — начальник 4-ї Сірожупанної дивізії Дієвої армії УНР.

Грудина Григорій, фото 1916 року (з приватної колещіі)

02.10.1919 р. перейшов до білих. У складі Збройних Сил Півдня Росії та Російської армії П. Врангеля очолював окремий український партизанський загін. Зник безвісти під час одного з партизанських рейдів на Херсонщині навесні 1920 р.

(9.02.1892—?) — сотник Армії УНР.

Губа Нечипір, фото 1921 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

Народився на ст. Гришино Бахмутського повіту Катеринославської губернії.

В російській армії — підосавул 2-го Чорноморського полку Кубанського Козацького війська.

Станом на 27.06.1919 р. та 16.08.1919 р. — начальник школи підстаршин 9-ї Залізничної дивізії Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу — у складі 3-го кінного полку. У 1921 р. — помічник із господарчої частини командира 4-го Ніжинського кінного полку ім. І. Сірка Армії УНР. Подальша доля невідома.

(21.03.1891—5.02.1919) — командир авіаційного загону Армії Української Держави.

Походив з дворян Московської губернії. Закінчив Псковський кадетський корпус, Віленське військове училище (1913), Військову школу льотчиків-спостерігачів (1916), Севастопольську військову авіаційну школу (1917). Служив у 20-му стрілецькому полку, на початку Першої світової війни був контужений, потім — льотчик-спостерігач 19-го авіаційного загону. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня за збитий ворожий літак у повітряному бою (24.08.1916). Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

У 1918 р. служив в Одеському авіаційному дивізіоні Армії Української Держави. У листопаді 1918 р. з наказу гетьмана П. Скоропадського, на чолі авіазагону зі складу Одеського авіаційного дивізіону, відбув у розпорядження військового секретаріату Західно-Української Народної Республіки. Служив у складі Летунського відділу УГА, керував курсом підготовки старшин та підстаршин авіації. Загинув у м. Красне від вибуху під час випробування авіаційної бомби.

(3.02.1861-19.02.1929) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Народився у Полтаві. Походив зі спадкових дворян Полтавської губернії. Закінчив 4-ту Московську військову прогімназію, Чугуївське піхотне юнкерське училище (1880), вийшов підпрапорщиком до 54-го піхотного Мінського полку. З 1881 р. слркив у 63-му піхотному резервному батальйоні. З 30.08.1894 р. — капітан. 28.10.1900 р. при штабі Київської військової округи витримав іспит на заміщення вакантної посади повітового військового начальника. З 11.04.1908 р. — в. о. фрідріхштадтського повітового військового начальника. З 26.02.1909 р. — підполковник. З 19.08.1910 р. до 27.12.1917 р. — черговий штаб- офіцер управління начальника Віденської місцевої бригади. З 06.10.1913 р. — полковник.

Гудима Віталій, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)

На українській службі з 29.05.1918 р.: на посаді ніжинського повітового військового начальника. 17.01.1919 р. виїхав до Києва, згодом — до Могилева-Подільського. З березня до серпня 1919 р. перебував у окупованому червоними військами Могилеві-Подільському. З 21.08.1919 р. — напосаді могилів-подільського повітового військового начальника. З 20.10.1920 р. — начальник мобілізаційного управління Головної мобілізаційно-персональної управи Військового міністерства УНР.

З 1923 р. жив на еміграції у Калішу, заробляв на життя малюванням ікон.

(1878-20.10.1966) — полковник Армії УНР.

Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан Варшавської фортечної артилерії. Останнє звання у російській армії — підполковник.

Згадується в деяких дослідженнях як командир 4-го Сірожупанного полку у 1918 р., однак за списками Військового міністерства Української Держави цю посаду обіймав полковник Михайло Гудима.

З 20.11.1920 р. — начальник нагородної частини штабу Армії УНР.

У 1943–1945 рр. — командир Східного кавалерійського відділу № 281 у складі сухопутних військ німецької армії (Вермахту). 19.03.1945 р. цей відділ увійшов до складу Української національної армії.

З 1950 р. жив на еміграції у США, помер у Кепільсбурзі (Нью-Джерсі), похований у Баунд-Бруці.

(1878—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Закінчив військове училище, Миколаївську академію Генерального штабу (1909, переведений 1914). У 1914–1916 рр. — старшийад'ютант штабу 41-го армійського корпусу. У 1917 р. — старший ад'ютант штабу 65-ї піхотної дивізії, помічник старшого ад'ютанта розвідчого відділу штабу Одеської військової округи, в. о. штаб- офіцера для доручень штабу 46-го армійського корпусу. З 26.10.1917 р. — начальник штабу 108-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — підполковник.

Демобілізований у лютому 1918 р. В Армії Української Держави не служив. З 02.01.1919 р. — у розпорядженні штабу Холмсько-Галицького фронту Дієвої армії УНР. З 20.01.1919 р. — начальник штабу 10-го дієвого корпусу Дієвої армії УНР У березні 1919 р. залишився у зайнятій червоними Вінниці.

Восени 1920 р. був мобілізований до РСЧА. Обіймав штабні посади у військах Київської військової округи. З 31.10.1922 р. — начальник штабу 2-го Кінного корпусу Г. Котовського. З 1926 р. — викладач Севастопольської зенітної школи. У 1931 р. був заарештований у справі «Весна» (т. зв. контрреволюційна змова колишніх офіцерів), але незабаром був звільнений. Подальша доля невідома.

(10.1886 — після 1927) — генерал-хорунжий Армії УНР

Народився у м Ново-Архангельськ Херсонської губернії. Закінчив Рішельєвську гімназію в Одесі (1907), Ново-Олександрівське сільськогосподарське училище (1911). Був мобілізований однорічником до 11-го саперного батальйону. Оскільки закінчення обов'язкового трирічного терміну військової служби припало на початок Першої світової війни, був підвищений до звання прапорщика та відправлений на фронт. У складі 11-го саперного батальйону (переформованого у грудні 1916 р. в 11-й інженерний полк) брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (04.03.1917 р.). Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

Після Лютневої революції — один із організаторів українського руху на Румунському фронті. З листопада 1917 р. — начальник господарчого відділу управління технічних військ Українського Генерального штабу. Брав участь у вуличних боях проти більшовиків у січні 1918 р. у Києві. У квітні 1918 р. був призначений командиром інженерного полку 3-го Херсонського корпусу Армії УНР. Після приходу до влади П. Скоропадського був звільнений з посади як офіцер військового часу (тобто як такий, що не мав належної військової освіти). У листопаді 1918 р. перебував у Катеринославі, де очолив протигетьманське повстання. З грудня 1918 р. — начальник т. зв. Катеринославського Коша Дієвої армії УНР. 10.02.1919 р., під час відступу Катеринославського Коша до Бірзули, переїхав із частиною свого штабу до Кам'янця-Подільського, за що знаходився під слідством за самовільне залишення посади. З 12.06.1919 р. — штаб-старшина для доручень при військовому міністрі УНР. З 02.08.1919 р. — у розпорядженні начальника Головного штабу повстанчих військ УНР. 08.11.1919 р. з невеликим загоном повстанців пішов у партизанський рейд по тилах Збройних Сил Півдня Росії, дійшов майже до Катеринослава, де сформував кілька великих повстанських відділів. 12.02.1920 р. влився зі своїм партизанським загоном до рейдуючої у Першому Зимовому поході Дієвої армії УНР. Очолив Збірну Запорізьку дивізію (згодом — 1-а Запорізька дивізія), на чолі якої перебував до 10.11.1920 р. 10–11.11.1920 р. на чолі 365 повстанців прорвав бпьшовицький фронт та пішов у партизанський ^ейд в район Умані. Наприкінці грудня 1920 р. гув важко поранений у бою, змушений передати командування загоном сотнику Нестеренку та перейти Дністер. Був інтернований у Румунії. У жовтні—листопаді 1921 р. очолював т. зв. Бессарабську групу військ у Другому Зимовому поході, однак група не змогла перейти кордон.

Гулий-Гуленко Андрій, портрет 1921 року (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)

На початку червня 1922 р. нелегально перейшов радянський кордон та відправився до Одеси, де 17.07.1922 р. був заарештований ЧК. Майже три роки перебував під слідством, у радянській пресі публікувалося «покаяння» Гулого-Гуленка за свою службу УНР 02.03.1925 р. був засуджений до 10 років позбавлення волі. У 1927 р. звільнений за амністією. За власним бажанням виїхав до Донбасу на посаду агронома. Подальша доля невідома.

Гулий-Гуленко Андрій, фото 1923 року (з архівно-слідчої справи)

(28.10.1886, за іншими даними 1891-25.09.1938) — начальник штабу дивізії Дієвої армії УНР.

Походив із селянської родини с. Єрки Звенигородського повіту Київської губернії. У 1905 р. був мобілізований в армію до 176-го піхотного Переволочненського полку (Звенигородка). Перебуваючи на військовій службі, склав екстерном іспити за курс гімназії. Закінчив Тифліське військове училище (1911), служив у 117-му піхотному Ярославському полку (Рогачев). У 1914 р. витримав вступний іспит до Миколаївської військової академії, але не приступив до навчання у зв'язку з початком Першої світової війни. Брав участь у боях у складі свого полку. У 1916 р. був поступив до Військової академії Генерального штабу, закінчив два курси (1918). У 1917 р. — старший ад'ютант штабу 10-ї Сибірської стрілецької дивізії. Останнє звання у російській армії — капітан.

03.07.1918 р. був зарахований на українську службу — на посаду начальника мобілізаційного відділу штабу 8-ї дивізії Армії Української Держави. З 03.04.1919 р. — начальник штабу 17-ї пішої дієвої дивізії Дієвої армії УНР. З 04.06.1919 р. до кінця серпня 1919 р. — начальник штабу 4-ї Холмської (згодом — Сірожупанної) дивізії Дієвої армії УНР.

Восени 1919 р. повернувся в Україну, де був мобілізований до РСЧА. У 1920 р. звільнився з військової служби як інвалід. Працював у Києві у радгоспі лісових господарств. У 1931 р. був залучений на військово-викладацьку роботу, працював воєнруком електрокомбінату, кількох технікумах та інститутах. З 1932 р. — воєнрук Ніжинського педагогічного інституту. З 1933 р. — головний воєнрук навчальних закладів Ніжина. У 1937 р. звільнився з лав РСЧА, працював робітником Миронівської бурової партії «Укркомунбудтрест». 31.05.1938 р. був заарештований за звинуваченням у причетності до української військово-націоналістичної організації. Винним себе не визнав. 21.09.1938 р. був засуджений «трійкою» до розстрілу Страчений у Чернігові.

(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

Останнє звання у російській армії — підпоручик.

З 29.11.1917 р. — командир 13-го пішого козацького Українського (Київського) полку 4-ї Української дивізії 2-го Січового Запорізького корпусу 3 14.02.1919 р. — старшина для доручень штабу Південно-Західного району Дієвої армії УНР. З 24.04.1919 р. — начальник бердичівського загону Дієвої армії УНР Подальша доля невідома.

Офіцери 1-го Українського козацького полку ім. гетьмана Б. Хмельницького з начальниками дивізії та корпусу, до складу яких входив полк; Південно-Західний фронт, вересень 1917 року (фото з приватної колекції)

Учасники та гості III Всеукраїнського військового з'їзду на Софійській площі, Київ, кін. жовтня 1917 року. Посередині — С. Петлюра та М.Грушевський, праворуч — офіцери французької, бельгійської та румунської військових місій, ліворуч — офіцери-українці російської армії — учасники з'їзду (ЦДАКФДУ)