Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921)

Ю-Я

(06.12.1871-01.08.1931) — генерал-полковник Дієвої армії УНР.

Юнаків Микола, фото 1919 року (ЦДАКФАУ)

Народився у м Чугуїв, походив з родини військового (генерала), дворянина Рязанської губернії. Дід за материнською лінією — полковник Бузького Козацького війська, власник земель у районі м. Новий Буг, на місці злиття річок Інгул та Сагайдак. Закінчив Орловський кадетський корпус, 1-ше Павлівське військове училище (1891), слркив у лейб-гвардії Семенівському полку (Санкт-Петербург). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1897). З 1897 р. викладав в Офіцерській стрілецькій школі та Пажеському корпусі. З 01.04.1901 р. — підполковник. З 30.06.1904 р. — штаб-офіцер управління 53-ї резервової піхотної бригади. З 17.02.1905 р. — начальник штабу 1-ї округи Окремого корпусу прикордонної сторожі. З 06.12.1906 р. — полковник.

З 17.07.1907 р. — викладач та командир роти слухачів Миколаївської військової академії Генерального штабу. У січні 1910 р. захистив дисертацію «Похід Карла XII на Україну в 1708–1709 роках», за цю роботу одержав премію графа Уварова. Екстраординарний професор Миколаївської військової академії Генерального штабу. У 1911 р. захистив дисертацію за темою «Російсько-Японська війна 1904–1905 років». Ординарний професор Миколаївської військової академії Генерального штабу. З 06.12.1912 р. — генерал-майор. З 09.02.1914 р. — командир бригади 37-ї піхотної дивізії (Санкт-Петербург). З 29.07.1914 р. — командир бригади 74-ї піхотної дивізії. З 04.11.1914 р. — начальник штабу 25-го армійського корпусу. З 04.04.1915 р — в. о. начальника штабу 4-ї армії. З 30.08.1915 р. — начальник штабу 4-ї армії. З 28.04.1917 р. — генерал-лейтенант, командувач 7-го армійського корпусу. З 18.10.1917 р. — командувач 8-ї армії. 27.12.1917 р. був усунутий з посади командарма з наказу більшовицького головнокомандувача російських армій М. Криленка.

Юнаків Микола, фото 1911 року (надано для публікації російським військовим істориком 0. Г. Кавтарадзе)

У 1918 р. — голова комісії з утворення військових шкіл Головної шкільної управи Військового міністерства Української Держави. 01.08.1918 р. — начальник Головної шкільної управи Військового міністерства Української Держави. З 29.10.1918 р. — начальник Державної Військової академії, що створювалася в Києві. У 1919 р. — помічник головного інспектора військ УНР, помічник начальника Головної геодезичної управи Генерального штабу Дієвої армії УНР. З 07.08.1919 р. — начальник штабу Головного Отамана. Наприкінці листопада 1919 р. разом із С. Петлюрою був інтернований у Польщі. Перебував на посаді радника Української дипломатичної місії у Варшаві. З 25.07.1920 р. до вересня 1920 р. — військовий міністр УНР. З 10.02.1921 р. — голова Вищої військової ради УНР.

На еміграції жив у Тарнові (Польща), де й похований.

(?—?) — полковник Армії УНР.

Станом на 01.01.1910 р. — поручик 12-го стрілецького полку (Жмеринка). Останнє звання у російській армії — підполковник.

У 1918 р. помічник командира 16-го пішого Бережського полку Армії Української Держави. За час Гетьманату П. Скоропадського був підвищений до звання полковника. З 12.11.1920 р. — командир 2-ї бригади 1-ї Кулеметної дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

(?—?) — начальник дивізії Дієвої армії УНР.

Останнє звання у російській армії — поручик.

Навесні—влітку 1918 р. — член демобілізаційної комісії при штабі 3-го Херсонського корпусу Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. Станом на 31.01.1919 р. — начальник 6-ї пішої дивізії Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

(24.08.1884-?) — полковник Армії УНР.

Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, Єлісаветградське кавалерійське училище (1905). Станом на 01.01.1910 р. — поручик 12-го драгунського Стародубівського полку (Волочиськ), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений Георгіївською зброєю (24.02.1915). Останнє звання у російській армії — підполковник.

З 15.04.1918 р. — голова подільського кінно-ремонтного депо. З 15.10.1919 р. — начальник Державної стайні УНР (до 20.12.1919). З 1.06.1920 прилучений до Головного ремонтного управління Військового міністерства УНР, з 5.08.1920 р. — прилучений до управління начальника Тилу Армії УНР, з 6.10.1920 р. — комендант м. Кам'янець-Подільський (до 21.11.1920).

У 1920–1921 рр. був приділений до штабу 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

(1873—?) — підполковник Армії УНР.

Останнє звання у російській армії — капітан.

Народився в с. Тропове Могилів-Подільського повіту Подільської губернії. На військову службу вступив у 1894 р. Останнє звання у російській армії — капітан.

В українській армії з 1918 р. Станом на 01.10.1922 р. — начальник постачання 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

(30.02.1874-?) — полковник Армії УНР.

Народився у м. Київ. Станом на 1.01.1910 р. — штабс-капітан 41-го піхотного Селенгінського полку (Дубно). Останнє звання у російській армії — полковник.

У 1917 р. — командир українізованого 41-го пішого Селенгінського полку, який у травні 1918 р. було перейменовано на 1-й піший Луцький полк Армії Української Держави. У 1919 р. — командир 1-го пішого Луцького полку та помічник командира 1-ї пішої дієвої дивізії Дієвої армії УНР. У 1920–1922 рр. — старшина 17-ї бригади 6-ї Січової дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

(?—?) — підполковник Армії УНР.

На військовій службі з 01.10.1915 р., штабс-капітан. З 01.12.1917 р. — комендант залізничної дільниці київського району.

З 15.11.1918 р. — завідувач пересування штабу військ Директорії. З січня 1919 р. — помічник начальника військових комунікацій штабу Дієвої армії УНР. З 27.05.1919 р. — начальник військових комунікацій штабу Дієвої армії УНР. З 01.02.1920 р. — референт з пересування військ Генерального штабу УНР. З 23.06.1920 р. — начальник відділу пересування військ Генерального штабу УНР.

У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

(02.08.1870-28.12.1919) — старшина Дієвої армії УНР.

Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище за 2-м розрядом (1896), вийшов підпоручиком до 70-го піхотного Ризького полку. 15.07.1902 р. перевівся до Окремого корпусу прикордонної сторожі. Брав участь у Російсько-японській війні, згодом служив у 24-й Скулянській бригаді прикордонної охорони. У 1914 р. потрапив до німецького полону. Останнє звання у російській армії — ротмістр.

У 1917 р., перебуваючи у німецькому полоні, був одним з активних членів українського гуртка в офіцерському таборі Ган-Мюнден. На початку 1918 р. — один із організаторів 1-ї Української (Синьожупанної) дивізії.

З 18.02.1918 р. — відповідальний у таборі Ган-Мюнден за набір старшинського складу для 2-ї та планованої 3-ї Українських дивізій військ Центральної Ради. Станом на 16.08.1919 р. — начальник контррозвідки 3-ї Залізної дивізії Дієвої армії УНР. На початку Першого Зимового походу захворів на тиф, помер по дорозі до вінницької лікарні.

Яворський Василь, фото 1918 року (За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7)

(30.11.1897-?) — сотник Армії УНР.

Походив з єврейської міщанської родини Вінниці, іудей за віросповіданням.

Закінчив Одеське артилерійське училище (11.1917), вийшов прапорщиком до Одеської гайдамацької бригади військ Центральної Ради. 09.05.06.111918 р. служив в управлінні Уманського повітового військового начальника. З 17.11.1918 р. служив у 1-му дієвому полку ім. В. Винниченка Дієвої армії УНР. 23.01.1919 р. був поранений у бою під Домбровицею, після лікування повернувся до свого полку, з рештками якого 24.051919 р. влився до 8-го Чорноморського полку 3-ї (згодом — Залізної) дивізії Дієвої армії УНР. 18.07.1919 був поранений у бою під м. Комаргород. Після одужання з 24.09.1919 р. служив у Корпусі кордонної охорони УНР. У 1920 р. служив у 6-му запасному гарматному курені та гарматному курені 1-ї Кулеметної дивізії Армії УНР.

У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. У 1927 р. закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії в Подєбрадах. Подальша доля невідома.

(1880-?) — полковник Армії УНР.

Народився у Києві. Станом на 01.01.1910 р. — поручик 3-го Брест-Литовського фортечного піхотного батальйону. У 1917 р. — командир роти Тифліського військового училища. Останнє звання у російській армії — підполковник.

З 18.07.1918 р. — вартовий старшина канцелярії Військового міністерства Української Держави. З 05.07.1919 р. (в т. ч. на 05.11.1919 р. та 19.04.1920 р.) — начальник наказної частини Військового міністерства УНР. 09.07.1920 р. через хворобу залишився у Камянці-Подільському після відходу українських військ з міста. Переховувався від більшовиків. Згодом повернувся до Армії УНР. З 01.11.1920 р. — діловод Головної мобілізаційно-персональної управи Військового міністерства УНР. Станом на 1922 р. — начальник відділу Інтендантської управи Військового міністерства УНР. Подальша доля невідома.

(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

Народився у Житомирі. Останнє звання у російській армії — штабс-ротмістр.

Під час протигетьманського повстання — головнокомандувач т. зв. Південного фронту військ Директорії зі штабом у Бердичеві, що боровся з білогвардійськими загонами волинського губернського старости Андро. Станом на липень та на 16.08.1919 р. — командир 27-го (3-го) Залізнично-Технічного полку Дієвої армії УНР. У вересні 1919 р. — приділений до штабу полку 27-го (3-го) Залізнично-Технічного полку. Дієвої армії УНР. Доля після жовтня 1919 р. невідома.

(1888—06.1919) — начальник групи Дієвої армії УНР.

Народився у с. Демня Жидачівського повіту Галичини. З липня 1914 р. служив у Легіоні Українських січових стрільців у булавному відділі. Останнє звання в австро-угорській армії — старший десятник. У вересні 1916 р. потрапив до російського полону, перебував у таборі полонених у Саратові.

Навесні 1917 р. залишив табір та прибув до Одеси, де став одним із організаторів Союзу української молоді. Керував діяльністю Одеської Січі — молодіжної військової організації, що наприкінці 1917 р. — на початку 1918 р. брала участь у боях проти червоних. Під час січневих боїв проти більшовиків в Одесі був поранений. Восени 1918 р. сформував та очолив 1-шу студентську сотню охорони Одеси. З кінця грудня 1918 р. — в. о. начальника 5-ї пішої дивізії військ Директорії. З початку березня 1919 р. — командувач Південно-Східної групи Дієвої армії УНР (з перервою від 18 до 21.03.1919 р). Наприкінці березня 1919 р. виїхав для переговорів з представниками Антанти до Одеси, де й залишився. У червні 1919 р. був схоплений ЧК, вивезений до Бірзули та страчений.

Янів Трифон, фото 1919 року (За Державність. Варшава. — 1939. — Ч. 9)

(20.07.1887-?) — підполковник Армії УНР.

Народивсяу мМогилів-Подільський. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

На службі в Дієвій армії УНР з 1919 р У 1920–1922 рр — старшина 21-го куреня 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

(?—?) — начальник штабу Синьожуианної дивізії військ Центральної Ради.

01.01.1910 р. — поручик 12-го піхотного Сибірського резервного Барнаульського полку. Останнє звання у російській армії — капітан.

У січні—квітні 1918 р. — начальник штабу та в. о. начальника 1-ї Української (Синьожуианної) дивізії військ Центральної Ради. Подальша доля невідома.

Янкін (Янів) Сергій, фото 1918 року (За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7)

У деяких спогадах згадується під прізвищем Янів.

(26.11.1893-13.02.1977) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Глухів Чернігівської губернії. Закінчив Іркутське військове училище (1915), служив у 3-му гренадерському Перновському полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

Наприкінці 1917 р. — помічник командира Українського ударного батальйону 1-ї Гренадерської дивізії, з яким влився до складу 3-го Українського запасного полку в Чернігові. З початку 1918 р — сотник Вільного Козацтва Чернігівщини. З квітня 1918 р. — ад'ютант чернігівського військового коменданта. У 1918 р. — ад'ютант штабу 9-ї пішої дивізії Армії Української Держави. З 15.12.1918 р. — начальник штабу цієї дивізії.

Янов Микола, фото 1918 року (За Державність. Варшава. — 1939. — Ч. 9)

У 1919 р. служив у Збройних Силах Півдня Росії, з частинами яких на початку 1920 р. з-під Одеси відступив до Польщі. Там з іншими українцями у червні 1920 р. перейшов до складу Армії УНР. У 1920 р. — начальник нагородної частини штабу Армії УНР.

У 1920—1930-х рр. жив на еміграції у Калішу.

У 1944 р. емігрував до Німеччини, у 1950 р. — до США.

(08.01.1874—?) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Один з нащадків письменника М. В. Гоголя. Походив з дворян Полтавської губернії. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище (1895), Офіцерську артилерійську школу. Служив у лейб-гвардії 3-й артилерійській бригаді (Варшава). З 06.12.1911 р. — полковник. З 18.10.1913 р. — командир 5-ї батареї лейб-гвардії 3-ї артилерійської бригади. З 28.06.1916 р. — командир 2-го дивізіону лейб-гвадрії 3-ї артилерійської бригади. За відвагу у боях був нагороджений Георгіївською зброєю. Останнє звання у російській армії — полковник.

З 05.12.1917 р. — командир 3-ї Гвардійської артилерійської бригади, начальник Гвардійської стрілецької дивізії, уповноваженний з українізації 2-го Гвардійського корпусу. З кінця 1917 р. — уповноважений з організації Вільного Козацтва на Полтавщині. У березні 1918 р. увійшов з кадрами Вільного Козацтва Полтавщини до Кінно-Гайдамацького полку ім. К. Гордієнка Армії УНР. З 20.03.1918 р. — голова ремонтної комісії на Чернігівщині. З жовтня 1918 р. — кошовий отаман Українського Козацтва на Херсонщині. З 20.12.1918 р. перебував у відпустці в Лубнах, де потрапив під більшовицьку окупацію. У 1919 р. — на початку 1920 р. переховувався від більшовицької та білогвардійської мобілізацій на Київщині, під псевдонімом «Пилипенко» працював робітником на клеєварному заводі, лісових розробках та т. п. 28.05.1920 р. прибув до Вінниці у розпорядження української армії, а 10.06.1920 р. — до штабу Армії УНР. З 13.06.1920 р. — інспектор артилерії Армії УНР. 02.08.1921 р. був підвищений до звання генерал-хорунжого. Подальша доля невідома.

(18.11.1861 — після 1934) — генерал-поручик Армії УНР.

Народився у Подільській губернії, походив з родини титулярного радника. Закінчив Варшавське піхотне юнкерське училище (1883), вийшов підпоручиком до 1-го стрілецького батальйону. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1890). З 18.04.1899 р. — полковник. З 17.02.1900 р. — начальник штабу 6-ї кавалерійської дивізії. З 29.01.1901 р. — начальник штабу 10-ї піхотної дивізії. З 30.03.1904 р. — командир 3-го стрілецького полку, на чолі якого брав участь у Російсько-японській війні. За бойові заслуги був нагороджений золотою Георгіївською зброєю. З 19.06.1905 р. — генерал-майор, начальник 1-ї бригади 1-ї стрілецької дивізії. З 16.12.1906 р. — генерал-квартирмейстер штабу Московської військової округи. З 16.07.1910 р. — начальник штабу 9-го армійського корпусу (Київ). З 27.09.1914 р. — начальник 19-ї піхотної дивізії. З 19.07.1914 р. — генерал-лейтенант. З 29.07.1915 р. — начальник 1-ї Гренадерської дивізії. З 11.09.1916 р. — командувач 3-ю армійського корпусу. 15.04.1917 р пішов у відставку після розгрому корпусу німецькими та австро-угорськими військами на т. зв. Черевищенському плацдармі. За Першу світову війну був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира II ступеня, орденом Святого Георгія IV ступеня (07.05.1915 р., за бій 08–10.12.1914 р.).

У 1918 р. приватно жив в Україні. З 03.12.1918 р. — представник Головного штабу при Морському міністерстві Української Держави. З 21.01.1919 р. — член Військово-ученого комітету Генерального штабу Дієвої армії УНР. З 11.02.1919 р. — отаман для доручень гіри Головному інспекторі військ УНР. З 07.04.1919 р. — начальник штабу Холмської групи Дієвої армії УНР. 3 07.06.1919 р. — начальник 2-ї Управи (генерал-квартирмейстерства) штабу Дієвої армії УНР. 06.10.1919 р. був звільнений через хворобу.

Жив у Могилеві-Подільському, де незабаром був схоплений білогвардійцями та відправлений до Ростова на т. зв. реабілітаційну комісію генералів Збройних Сил Півдня Росії. Разом з білими військами евакуювався з Північного Кавказу до Криму.

При командуванні Російської армії генерала П. Врангеля створив та очолив Українську громаду, вживав заходів до формування у складі цих військ Української дивізії, координував дії українських партизанських загонів, що оперативно підпорядковувалися білогвардійському командуванню.

У листопаді 1920 р. разом з білими виїхав до Туреччини, звідки незабаром домігся дозволу на переїзд до Польщі. 06.06.1921 р. з'явився у розпорядження штабу Армії УНР. 3 18.08.1921 р. — т. в. о. помічника начальника Генерального штабу УНР. Станом на 01.11.1921 р. — т. в. о. начальника Генерального штабу УНР.

У червні 1922 р. залишив службу в Армії УНР через низку особистих конфліктів та приватно жив у Бресті. Працював бухгалтером у технічній конторі інженера Л. Долценга. Помер на еміграції.

(04.12.1875—?) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Янчевський Микола Миколайович, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)

Походив з родини священика м. Ямполь Глухівського повіту Чернігівської губернії. Закінчив Чернігівську духовну семінарію. 23.01.1896 р. вступив однорічником 1-го розряду до 19-го піхотного Костромського полку. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище (1898), вийшов підпрапорщиком до 167-го піхотного Острогозького полку (Чернігів). З 10.11.1898 р. — підпоручик 165-го піхотного Луцького полку (Київ). З 23.07.1913 р. — капітан. У складі 165-го піхотного Луцького полку вирушив на Першу світову війну, командував ротою, батальйоном. З 05.06.1916 р. — помічник командира з господарчої частини полку. З 25.02.1917 р. — командир робочого батальйону, складеного з військовополонених. З 11.07.1917 р. — помічник командира робочої бригади. З 30.08.1917 р. — полковник. За Першу світову війну був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира III ступеня з мечами та биндою, орденом Святого Георгія IV ступеня (за бій 13.08.1914), Георгіївською зброєю (24.01.1917, за бій 19–20.04.1915). Був контужений у бою 20.04.1915. Офіційно демобілізований з армії 12.03.1918 р.

З 01.05.1918 р. — командир 1-го куреня 3-го Сердюцького полку Сердюцької дивізії гетьмана П. Скоропадського. З 20.12.1918 р. — помічник командира 3-го полку Січових стрільців з господарчої частини. З 23.05.1919 р. перебував у польському полоні. З 01.03.1920 р. — начальник інспекторської частини штабу 6-ї Січової дивізії Армії УНР. З 08.07.1920 р. — булавний старшина для доручень при інспекторі піхоти Армії УНР. У 1921 р. — голова комісії зі збору реєстраційних карток та перевірці рангів старшин Армії УНР.

У 1920—1930-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

(2.12.1888—?) — полковник Армії УНР.

Народився у м. Золотоноша Полтавської губернії. Закінчив Єлисаветградське кавалерійське училище (1910), вийшов корнетом до 11-го драгунського Ризького полку (Крем'янець), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. У 1917 р. — командир ескадрону цього полку. З березня 1917 р. — командир 3-го ексадрону 7-го запасного кінного полку (Борисоглібськ). Останнє звання у російській армії — підполковник.

З серпня 1917 р. — командир кінної сотні Одеської Гайдамацької бригади військ Центральної Ради. З 08.07.1918 р. — херсонський повітовий військовий комендант. У 1919 р. — помічник командири та командир 28-го кінно го ім. М. Залізняка (згодом — 8-го кіннот) полку Дієвої армії VHP. У 1920–1921 рр. — помічник командира 1-го кінного гіолку Чорних Запорожців 1-ї Запорізької стрілецької дивізії' Армії УНР.

У 1920—1930-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

(11.04.1882—?) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Народився у с. Василівка Полтавського повіту Полтавської губернії. Походив з родини спадкового почесного громадянина. Закінчив Полтавське реальне училище, Київське піхотне юнкерське училище (1903), вийшов підпоручиком до 201-го піхотного резервного Лебединського батальйону (з 01.01.1904 р — полку). Згодом служив у 129-му піхотному Бессарабському полку (Київ). На початку Першої світової війни був переведений до 277-го піхотного Переяславського полку, що формувався з частини 129-го Бессарабського, командував ротою, батальйоном. З 01.06.1916 р. — підполковник. З 27.01.1917 р. — помічник командира полку. З 08.02.1917 р. — полковник. З 01.03.1917 р. — командир 277-го піхотного Переяславського полку.

Одним із перших старший офіцерів російської армії зголосився до розпорядження Центральної Ради. З 09.12.1917 р. — командир 3-го Українського запасного полку у Чернігові. 10.02.1918 р. був демобілізований. З 23.10.1918 р. — військовий писар Чернігівського Коша Українського Козацтва. З 27.11.1918 р. — помічник отамана Коша. З 16.12.1918 р. — губернський комендант на Чернігівщині. З 18.12.1918 р. (за сумісництвом) — начальник 5-го Чернігівського корпусу військ Директорії. З 08.03.1919 р. — у резерві старшин штабу Дієвої армії У ПР. З 07.05.1919 р. — начальник 1 "7-і" дієвої дивізії Північної групи Дієвої армії УНР. З 31.05.1919 р. — командир 3-го пішого Подільського полку (переформованого з 17-ї дієвої дивізії') 1-ї Північної дивізії Дієвої армії УНР. З 04.06.1919 р. — начальник 4-ї Холмськоі (згодом — Сірожупанної) дивізії Дієвої армії УНР. 05.09.1919 р. залишив посаду, перебував у розпорядженні начальника Генерального штабу Дієвої армії УНР. З 05.10.1919 р. — начальник етапної дільниці ч. 3.3 06.12.1919 р. — у розпорядженні штабу Збірної Київської дивізії Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу. Лицар Залізного Хреста. Протягом 11.02.—03.03.1920 р. — в. о. начальника Київської дивізії. З 06.04.1920 р. — штаб-старшина для особливих доручень штабу дивізії. З 17.09.1920 р. — другий помічник командира 4-ї Київської дивізії Армії УНР. З 23.12.1920 р. — т. в. о. командира 10-ї бригади 4-ї Київської дивізії Армії УНР. Протягом 20.04.-14.05.1921 р., 21–28.06.1921 р., 19–24.07.1921 р. виконував обов'язки начальника 4-ї Київської дивізії Армії УНР. 22.10.1921 р. вибув з табору в Олександрові Куявськім для участі у Другому Зимовому поході. З 27.10.1921 р. — начальник Київської повстанчої дивізії у Другому Зимовому поході. З 01.11.1921 р. — генерал-хорунжий. 19.11.1921 повернувся до Польщі після невдачі Другого Зимового походу. 14.12.1921 р. повернувся до табору в Олександрові Куявському, прийняв посаду начальника 4-ї Київської дивізії Армії УНР.

У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

(15.05.1895—?) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Козятин Київської губернії. Закінчив Жмеринську гімназію (1913), 1-ше Київське військове училище (01.10.1914). Служив підпоручиком 11-го піхотного запасного батальйону. 17.05.1916 р. був переведений до 16-го гренадерського Мінгрельського полку, командував 15-ю ротою. З 21.06.1916 р. — штабс-капітан.

06.06.1917 р. за власним бажанням був відряджений у розпорядження штабу Київської військової округи для зарахування до українських частин. З 13.06.1917 р. — командир 9-ї сотні 1-го Українського козацького полку ім. гетьмана Б. Хмельницького військ Центральної Ради, хоча прибув до полку 14.10.1917 р. після затримки, пов'язаної з діяльністю у Центральній Раді. З 20.10.1917 р. — начальник команди піших розвідників 1-го Українського козацького полку ім. гетьмана Б. Хмельницького. З 27.12.1917 р. — ад'ютант головнокомандувача військами Південно-Західного фронту (до 28.01.1918).

З 16.02.1918 р. — старший ад'ютант бердичівського повітового коменданта Центральної Ради, з 10.06.1918 р. — старший ад'ютант губернського військового комісара Поділля, з 5.09.1918 р. — помічник начальника особливого відділу штабу 2-го Подільського корпусу Армії Української Держави, з 28.12.1918 р. — помічник начальника організаційно-мобілізаційного відділу штабу Холмсько-Галицького (згодом — Правобережного) фронту Дієвої армії УНР. 3 10.01.1919 р. — помічник начальника оперативного відділу штабу Правобережного фронту Дієвої армії УНР, з 10.04.1919 р. — старший ад'ютант відділу генерал-квартирмейстерства штабу Гуцульського коша Дієвої армії УНР, з 10.05.1919 р — начальник оперативно-розвідчої частини штабу 3-ї (згодом — Залізної) дивізії Дієвої армії УНР, з 9.11.1919 р. хворів на тиф. З 12.02.1920 р. — у резерві старшин при штабі 4-ї бригади Армії УНР, з 2.03.1920 р. — начальник оперативної частини штабу 4-ї бригади Армії УНР, з 11.04.1920 р. — начальник оперативного відділу штабу 2-ї (згодом — 3-ї Залізної) дивізії Армії У НР. З 25.07.1920 р — підполковник. З 3.09.1920 р. — помічник начальника оперативного відділу штабу Армії УНР, з 16.09.1920 р. — начальник оперативного відділу штабу Армії УНР.

У 1921 р. — приділений до штабу 2-ї запасної бригади Армії УНР. У 1921 р. прийняв католицизм та вже як поляк вступив на службу до польської армії. Подальша доля невідома.

(07.10.1872-?) — полковник Армії УНР.

Народився на х. Довгоруківка Херсонської губернії. Закінчив Єлисаветградське реальне училище, Єлисаветградське кавалерійське училище за 2-м розрядом (1895), вийшов корнетом до 20-го драгунського Ольвіопольського полку. 27.08.1900 р. перевівся до Окремого корпусу прикордонної сторожі. Служив у 26-й Карській бригаді. Останнє звання у російській армії — підполковник.

Ярошевський Михайло, фото поч. 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

В українській армії з 1918 р. Влітку 1920 р. був приділений до штабу 6-ї запасної бригади Армії УНР. У 1921 р. — начальник штабу Окремого корпусу кордонної охорони УНР. Станом на 01.02.1922 р. — начальник відділу штабу Окремої бригади кордонної охорони УНР. Подальша доля невідома.

(?—?) — підполковник Армії УНР.

Останнє звання у російській армії — капітан. У 1918 р. — вартовий старшина комендантського управління м. Києва. За Гетьманату П. Скоропадського був підвищений до рангу військового старшини. З 12.11.1920 р. — булавний старшина Генерального штабу УНР. Подальша доля невідома.

(?—24.10.1963) — старшина Дієвої армії УНР.

Народився у Черкаському повіті Київської губернії. Закінчив Сумський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище. Останнє звання у російській армії — підполковник.

У 1919 р. — старшина запасної кінної батареї Дієвої армії УНР. З 26.08.1919 р. — у резерві Головного артилерійського управління Військового міністерства УНР.

На еміграції жив у Польщі. Помер та похований у Ченстохові.

(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 41-го піхотного Селенгінського полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — полковник.

З 11.07.1918 р. — командир 3-го пішого Брест-Литовського полку Дієвої армії УНР. Навесні 1919 р. — начальник господарчої частини 51-го пішого дієвого ім. С. Наливайка полку Дієвої армії УНР. 25.04.1919 р. виїхав з полковим обозом до Звягеля, де був захоплений червоними. Подальша доля невідома.

(01.08.1895-20.06.1996) — сотник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

Народився у Житомирі. Закінчив Житомирську гімназію, навчався у Київському університеті, закінчив військове училище в Києві (1916). Брав участь у Першій світовій війні, був поранений, лікувався в Астрахані.

Яськевич Сава у фото 1945 року (Пам'ятна книга. П'ятдесятиліття Союзу бувших українських вояків в Канаді. — Гамільтон. — 1987)

У 1918 р. повернувся в Україну. З червня 1919 р. — викладач та курсовий старшина Житомирської спільної юнацької школи. У 1920–1921 рр. — курсовий старшина Спільної (Камянецької) юнацької школи. За нез'ясованих обставин у 1921 р. був звільнений з Армії УНР та позбавлений усіх старшинських звань.

На еміграції закінчив гірничу школу у Бориславі (1928), працював на Бориславському нафтородовищі.

У 1941–1943 рр. — секретар Українського допомогового комітету у Дрогобичі. У червні 1943 р. разом із сином Левком вступив до Добровольчої дивізії військ СС «Галичина», брав участь у бою під Бродами, був поранений. Навесні 1945 р. був призначений командиром 4-го полку 1-ї Української дивізії Української національної армії.

Після закінчення війни разом із частинами дивізії був інтернований у м. Ріміні (Італія), був комендантом табору українських вояків. У 1948 р. разом з іншими вояками табору був перевезений до Великобританії, звідки у 1949 р. емігрував до Австралії, жив у Сіднеї. З 1950 р. до 1984 р. — голова Союзу українських комбатантів Австралії. Був одним із найвизначніших та найвпливовіших українських емігрантів в Австралії. Урядом УНР в екзилі був підвищений до звання генерал-хорунжого. Помер та похований у Сіднеї.

(?—?) — сотник Армії УНР.

Закінчив сільськогосподарське училище, працював земським агрономом. У 1916 р. — ад'ютант 2-ї Київської школи прапорщиків. Останнє звання у російській армії — поручик.

У січні—квітні 1919 р. — начальник штабу та заступник начальника Запорізької бригади ім. С. Петлюри Дієвої армії УНР. У 1920–1921 рр. служив в Армії УНР.

У 1922–1927 рр. навчався в Українській господарській академії у Подєбрадах на лісовому відділі. Згодом виїхав до Аргентини, де працював агрономом. Подальша доля невідома.

(01.10.1881—?) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Народився у Жмеринці, походив з дворян Подільської губернії. Закінчив Орловський кадетський корпус, 3-тє Олександрівське військове училище (1901), служив у 43-му піхотному Охотському полку. Навесні 1905 р. перевівся до 35-го піхотного Брянського полку (Кременчук), який у той час перебував на Далекому Сході, брав участь у Російсько-японській війні. На Першу світову війну вийшов командиром роти 35-го піхотного Брянського полку. У 1915–1916 рр. командував батальйоном цього полку. З 01.01.1916 р. — полковник. У 1916–1917 р. перебував на посадах: т. в. о. командира 35-го піхотного Брянського полку, т. в. о. командира 34-го піхотного Севського полку, т. в. о. начальника бригади 9-ї піхотної дивізії та т. в. о. начальника цієї дивізії. Під час Першої світової війни був тричі поранений, нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, відзнакою Святого Георгія IV ступеня з лавровою гілкою. Останнє звання у російській армії — полковник.

Яшниченко Микола (праворуч) та полковник Богаєвський, фото 1915 року (з приватної колекції)

Яшниченко Микола, фото 1930-х років (За Державність. — Торонто. — 1966. — Ч. 11)

08.01.1918 р. офіційно українізував 9-ту дивізію та привів її на Полтавщину на місце довоєнної дислокації. У 1918 р. — помічник командира 30-го (згодом — 22-го) пішого Канівського полку Армії Української Держави. З початку грудня 1918 р. — командир Уманського запасного полку військ Директорії. З червня 1919 р. — помічник командира 8-ї Запорізької дивізії Дієвої армії УНР. У листопаді 1919 р. замінив хворого на тиф полковника Базильського на посаді командира 8-го Запорізького загону Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу: помічник начальника Збірної Запорізької дивізії. 28.08.1920 р. був поранений у бою з червоними, після одужання — приділений до штабу Запасних військ Армії УНР.

У 1920—1930-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

(05.11.1890–1936) — підполковник Армії УНР.

Походив з селян с. Соколівка Білоцерківського повіту Київської губернії (за російським послужним списком — з селян Харківської губернії). Витримав іспит на звання вчителя церковно-приходської школи при Харківському духовному училищі, викладав у церковно-приходських школах. 18.07.1914 р. був мобілізований на військову службу та зарахований до 31-го піхотного запасного батальйону. 01.09.1916 р. закінчив 3-тю Іркутську школу прапорщиків. Служив прапорщиком 11-го Сибірського стрілецького запасного полку. Останнє звання у російській армії — поручик.

У 1917 р. брав активну участь в українізації 408-го піхотного полку 102-ї дивізії, що розташовувалася в районі Луцька. Згодом служив у 102-му ударному українському курені, сформованому з українців 102-ї піхотної дивізії. 16.11.1918 р., після початку протигетьманського повстання, повернувшись у рідне село, сформував окрему сотню, яка була включена до складу Окремого Загону Січових стрільців. Після взяття Києва 14.12.1918 р. сотня була переформована на Окрему інженерну 1-ї дивізії Січових стрільців (згодом — корпусу Січових стрільців). Станом на 16.08.1919 р. — командир 10-го технічного куреня Січових стрільців Дієвої армії УНР. З травня 1920 р. — командир штабової сотні 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР.

З 1923 р. жив на еміграції у Лодзі. Помер від сухот у Ковелі.

Сидять (зліва направо): німецький офіцер, генеральний хорунжий Олександр Лігнау (начальник 1-го Харківського корпусу), німецький офіцер, генеральний бунчужний Олександр Рогоза (військовий міністр), генерал Тане фон Кірбах (командувач німецькими окупаційними військами в Україні), генеральний бунчужний Володимир Слюсаренко (начальник 6-го Полтавського корпусу), генерал Вільгельм Тренер (начальник штабу німецьких окупаційних військ в Україні), генеральний значковий Олександр Березовський (начальник III Херсонського корпусу). Стоять (зліва направо): генеральний хорунжий Петро Єрошевич (начальник II Подільського корпусу), генеральний хорунжий Олександр Аорошкевич (начальник V Чернігівського корпусу), полковник Олександр Сливинський (начальник Генерального штабу), німецький офіцер, генеральний хорунжий Іван Барбович (начальник 3-ї кінної дивізії), генеральний хорунжий Сергій Дядюша (начальник І Волинського корпусу), генеральний хорунжий Віктор Клименко (начальник Сердюцької дивізії), генеральний хорунжий Гнат Васильченко (начальник VIII Катеринославського корпусу), інші генерали — невідомі. Сидять на землі (зліва направо): генеральний хорунжий Сергій Кульжинський (начальник 4-ї кінної дивізії), генеральний хорунжий Василь Чеславський (начальник 2-ї кінної дивізії), німецький офіцер.