Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921)

С

(? -?) командир гарматної батареї військ Центральної Ради.

Останнє звання у російській армії — капітан.

Героїчно загинув у бою проти червоних поблизу Бердичева у лютому 1918 р. (після бою на тілі нарахували 27 багнетних ран). Його іменем було названо 1-шу Запорізьку батарею Армії УНР. Похований на Аскольдовій могилі у Києві.

(13.08.1892-?) — підполковник Армії УНР.

Народився у с. Красавець Козелецького повіту Чернігівської губернії. У складі 60-го піхотного Замосцького полку брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений Георгіївською зброєю (17.12.1916) Останнє звання у російській армії — поручик.

У 1918 р. служив у 3-му Сердюцькому полку Армії Української Дерясави. За Гетьманату П. Скоропадського був підвищений до звання сотника. Учасник Першого Зимового походу. У 1920–1921 рр. — начальник штабу 1-ї Запорізької бригади 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР.

Савосько Іван, фото 1920 року (Монкевич Б. Похід Болбочана на Крим. — Нью-Йорк. — 1956)

З 1923 р. жив на еміграції у Скальмержице (Польща). Подальша доля невідома.

(?—?) — командир куреня Дієвої армії УНР.

Станом на 16.08.1919 р. — командир 3-го технічного куреня 3-ї Залізної дивізії Дієвої армії УНР.

(14.08.1882-18.02.1957) — полковник Армії УНР.

Народився у м. Сквира Київської губернії. У 1900 р. вступив однорічником 2-го розряду до 176-го піхотного Переволочненського полку, звідки через два роки вступив до Чугуївського піхотного юнкерського училища (прискорений випуск 1905 р.) У складі 66-го піхотного Бутирського полку був відряджений на Російсько-японську війну, яка на момент прибуття полку вже скінчилася. Згодом служив у 70-му піхотному Рязькому полку (Краснік, Польща), з яким вирушив на Першу світову війну. Під час Першої світової війни командував ротою 70-го піхотного полку, батальйоном 542-го піхотного Лепельського полку. В 1917 р. вступив на прискорені курси Військової академії Генерального штабу, встиг закінчити лише старший курс (при більшовиках). Протягом 1917 р., між семестрами, обіймав посади старого ад'ютанта штабів 18-ї та 136-ї піхотних дивізій. Останнє звання у російській армії — капітан (з 22.04.1917 р.). Був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою.

Савченко Володимир, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)

26.07.1918 р. прибув з Радянської Росії, де закінчив Академію Генерального штабу, у розпорядження Генерального штабу Української Держави. З 01.11.1918 р. — старший ад'ютант штабу 7-ї пішої дивізії Армії Української Держави, у складі якої перейшов на бік Директорії. У другій половині січня 1919 р. — начальник штабу групи Січових стрільців на чолі з І. Рогульським. Згодом — молодший ад'ютант штабу Східного фронту Дієвої армії УНР. З 03.03.1919 р. — начальник залізничної частини оперативного відділу штабу Східного фронту Дієвої армії УНР. З 06.06.1919 р. — начальник оперативної частини штабу Запорізької групи Дієвої армії УНР, т. в. о. начальника штабу 6-ї Запорізької дивізії, а з 01.11.1919 р. — начальник штабу 8-ї Запорізької дивізії Дієвої армії УНР. Наприкінці листопада 1919 р. був інтернований польською владою. З 23.06.1920 р. — начальник відділу укомплектування Головного управління Генерального штабу УНР. З 03.08.1920 р. — начальник штабу 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР. З 06.09.1920 р. був приділений до штабу Армії УНР. З 01.11.1920 р. — начальник 1-го відділу організаційної управи Генерального штабу УНР.

У 1943 р. служив у штабі Поліської Січі отамана Бульби-Боровця. Після роззброєння Поліської Січі на початку осені 1943 р. Українською повстанською армією відмовився служити в УПА та виїхав до Кракова.

З 1950 р. жив у США, де й помер. Похований на цвинтарі Баунд-Брук.

(1886—?) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Павлоград. Станом на 1.01.1910 р. — підпоручик 3-го Владивостоцького фортечного артилерійського батальйону. Останнє звання у російській армії — підполковник.

У 1920–1921 рр. — помічник командира та в. о. командира 1-ї Запорізької гарматної бригади Армії УНР. Подальша доля невідома.

(14.07.1867-21.09.1955) — генерал-хорунжий Військово-морського флоту УНР.

Походив з дворянської родини с. Оленівці Чернігівської губернії. На військовій службі з 1888 р. З 1893 р. — старшина. У 1907 р. був членом українського гуртка «Кобзарь» у Севастополі. Служив на Чорноморському флоті. З 06.12.1915 р. — підполковник по адміралтійству. У 1917 р. — командир Севастопольського півекіпажу. Останнє звання у російській армії — полковник по адміралтійству.

Був активним діячем українського військового руху в Криму та членом ради Севастопольської української чорноморської громади. З 23.12.1917 р. — директор канцелярії Морського секретарства Центральної Ради. З 05.01.1920 р. перебував поза штатом. Станом на 19.04.1920 р. — начальник Морського генерального штабу УНР. Станом на 04.08.1920 р. — помічник начальника управління Морського флоту УНР. Протягом 19.05.-11.07.1920 р., 25.07.-17.11.1920 р. та з 04.07.1921 р. — начальник Головної військово-морської управи Військового міністерства УНР (до її ліквідації у 1922 р.).

Савченко-Більський Володимир, фото 1918 року (За Державність. — Варшава. — 1935. — Ч. 5)

У 1943 р. був одним із ініціаторів формування у складі вермахту Українського визвольного війська. З 1945 р. жив на еміграції у Франції. Помер та похований у м. Абодант.

(30.10.1879-?) — полковник Армії УНР.

Народився на Поділлі. Закінчив гімназію, Київське піхотне юнкерське училище (1900), служив у 74-му піхотному Ставропольському полку. Закінчив Олександрівську військово-юридичну академію за 1-м розрядом. Станом на 01.01.1910 р. — капітан, помічник голови військово-прокурорського нагляду Варшавської військової округи. З 10.04.1911 р. — підполковник. З 22.04.1911 р. — військовий слідчий Київської військової округи. Останнє звання у російській армії — полковник.

У 1918 р. — голова суду 4-ї кінної дивізії Армії Української Держави. У 1919 р. — юрисконсульт Головного управління постачання Військового міністерства УНР. З 25.08.1919 р. — начальник канцелярії управління 2-го помічника Військового міністра УНР у справах постачання. Доля після листопада 1919 р. невідома.

(29.07.1887-29.12.1967) — полковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

Народився у Києві. Закінчив реальне училище, навчався у Київському університеті. Закінчив Чугуївське військове училище (1912), вийшов підпоручиком до 167-го піхотного Острозького полку (Черкаси), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою. Останнє звання у російській армії — капітан.

У 1918 р. — помічник начальника інспекторського відділу Головної шкільної управи Військового міністерства УНР, згодом — Української Держави. У 1919 р — 1-й помічник начальника учбового відділу Головної шкільної управи Військового міністерства УНР. 16.05.1919 р. потрапив у Луцьку до польського полону. 21.09.1919 р. повернувся до Дієвої армії УНР, служив на посаді помічника начальника культурно-освітнього відділу Головного управління Генерального штабу. Станом на 19.04.1920 р. — помічник начальника відділу призначення на посади Військового міністерства УНР, сотник. З 07.07.1920 р. — начальник канцелярії Головної мобілізаційно-персональної управи Військового міністерства УНР.

Садовський Михайло, фото 40-х років (Білон П. Спогади. — Пітсбург. — 1952. — Ч. 1)

Після 1923 р. перебував на еміграції у Польщі. Виконував обов'язки начальника канцелярії Військового міністерства УНР в екзилі. З 1928 р. — заступник голови Українського воєнно-історичного товариства.

З кінця 1940 р. перебував на посаді в. о. Військового міністра УНР, підтримував ідею формування у складі німецької армії українських збройних формувань, зокрема — Українського визвольного війська (1943) та Української національної армії (1945). У 1944 р. Державним центром УНР в екзилі був підвищений до рангу генерал-хорунжого.

З 1945 р. жив на еміграції у Німеччині та Франції. У 1952 р. переїхав до Канади, жив у Торонто. Був ініціатором створення у Канаді Українського воєнно-історичного інституту, який відновив видання збірника «За Державність» та «Бібліотеки воєнно-історичного товариства», що видавались до 1939 р. у Польщі. Встиг видати 10-й та 11-й збірники «За Державність», а також кілька книг спогадів. Помер та похований у Торонто.

(?—?) — підполковник Армії УНР.

Закінчив військове училище (1909), вийшов підпоручиком до 9-го Східно-Сибірського стрілецького полку (Владивосток). Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

З 03.04.1918 р. — завідувач пересуванням українських ешелонів з Мінська до Києва. З 08.09.1918 р. — начальник загального відділу залізничної управи Головного інженерного управління Військового міністерства Української Держави. У 1919 р. — помічник начальника Головного залізничного управління Військового міністерства УНР. З 23.06.1920 р. — начальник дорожньо-технічного відділу Головного управління Генерального штабу УНР. Подальша доля невідома.

(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Останнє звання у російській армії — підполковник.

З 27.06.1919 р. — у резерві старшин Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. Станом на 12.07.1919 р. — начальник мобілізаційної комісії при штабі Кам'янець-Подільської залоги. Доля після листопада 1919 р. невідома.

(?—?) — полковник Дієвої армії УНР.

Народився на Харківщині. Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 158-го піхотного Кутаїського полку (Бобруйськ). З 1914 р. — капітан 157-го піхотного Імеретинського полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (09.06.1915, за бій 5.11.1914). Останнє звання у російській армії — полковник.

У квітні 1920 р. — начальник відділу постачання штабу 6-ї Січової дивізії Армії УНР. З 01.11.1920 р. — командир 1-го Запасного куреня 1-ї Запасної бригади Армії УНР.

У 1921–1922 рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

(04.07.1885—04(05).10.1940) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Сальський Володимир, фото 1915 року (надано для публікації російським військовим істориком О. Г. Кавтарадзе)

Народився у м Острог Волинської губернії. Походив з дворян Волинської губернії. Витримав іспит за 6 класів при Острозькій гімназії, закінчив Віленське піхотне юнкерське училище (1906), вийшов підпоручиком до 126-го піхотного Рильського полку (Острог). Незабаром перевівся до 132-го піхотного Бессарабського полку (Київ). Закінчив Імператорську Миколаївську військову академію за 1-м розрядом (1912), був першим у випуску, нагороджений малою срібною медаллю з занесенням на мармурову дошку академії. З 18.07.1914 р. — старший ад'ютант штабу 70-ї піхотної дивізії. З 10.09.1915 р. — капітан. З 27.05.1916 р. — в. о. помічника старшого ад'ютанта оперативного відділу штабу 12-ї армії. З 24.02.1917 р. — старший ад'ютант оперативного від ділу генерал-квартирмейстерства штабу 12-ї армії. З 02.04.1917 р. — підполковник. За Першу світову війну був нагороджений Георгіївською зброєю (01.06.1915), всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, французьким орденом Почесного Легіону.

Сальський Володимир, фото 1920 року (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)

З листопада 1917 р. — на українській службі: начальник штабу 1-ї Сердюцької дивізії військ Центральної Ради. В кінці 1917 р. — начальник штабу командувача протибільшовицьких сил на Лівобережній Україні полковника Ю. Капкана У січні 1918 р. — начальник штабу отамана Ковенка. З 10.03.1918 р. — у комісії з формування української армії. З 22.06.1918 р. — 1-й помічник начальника відділу піших шкіл Головної шкільної управи Військового міністерства Української Держави. З кінця січня 1919 р. — начальник Головної шкільної управи Військового міністерства УНР.

З кінця травня 1919 р. — командувач Запорізької групи Дієвої армії УНР. З 26.09.1919 р. — командувач Дієвої армії УНР. З 05.11.1919 р. — військовий міністр УНР. З 05.10.1920 р. — генерал-хорунжий. З 10.02.1921 р. — член Вищої військової ради УНР.

З 1924 р. до дня смерті — Військовий міністр уряду УНР в екзилі. Помер та похований у Варшаві, на цвинтарі Воля.

В Армії УНР також служив рідний брат В. Сальського — хорунжий Олександр Сальський (поручик — посмертно), який брав участь у Другому Зимовому поході, потрапив до полону та був розстріляний під Базаром.

Син В. Сальського Юрій (1915 р. н.) закінчив польську льотну школу у Дембліні (1939). У 1939–1945 рр. як льотчик польських ВПС брав участь у боях проти німців у Польщі, Франції, Великобританії.

З 1951 р. жив у Канаді. У 1953–1980 рр. — радник з військово-повітряних та військово-космічних питань Військового міністерства Канади. Автор численних праць з теорії та практики військової авіації, балістики, космічних операцій.

(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Останнє звання у російській армії — підполковник.

З березня 1918 р. — помічник командира (згодом — командир) куреня Інструкторської школи старшин Армії УНР, згодом — Армії Української Держави та Дієвої армії УНР. Навесні 1919 р. — в. о. начальника Інструкторської школи старшин. 17.05.1919 р. з частиною вихованців школи потрапив у Луцьку до польського полону. Подальша доля невідома.

(15.12.1896-?) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Прилуки. Останнє звання у російській армії — підпоручик.

Самійленко Степан, фото 1950-х років (Самійленко С. Ані слави. — Нью-Йорк. — 1965)

У 1917 р. служив у 66-му піхотному Батуринському полку. З осені 1917 р. — старшина 1-го Українського панцерного дивізіону військ Центральної Ради. Комендант автопанцерника «Гайдамака». 09.02.1918 р. з залишками дивізіону влився до Богданівського куреня Окремого Запорізького загону військ Центральної Ради. З 12.03.1918 р. — командир кулеметної сотні 1-го Запорізького полку Окремої Запорізької дивізії Армії УНР. 3 квітня 1918 р. — командир кулеметної сотні, згодом — куреня 4-го Запорізького полку ім. Б. Хмельницького. Перебував на цій посаді у 1919 р. У січні 1920 р. разом зі старшинами полку ім. Б. Хмельницького був заарештований гайдамаками отамана О. Волоха. Втік з-під арешту, приєднався до Кінного полку Чорних Запорожців, у складі якого брав участь у Першому Зимовому поході. У 1920–1923 рр. — командир кулеметної сотні 1-го Кінного полку Чорних Запорожців Армії УНР.

У 1920—30-х рр. жив на еміграції у Польщі. З 1950 р. — у США.

(1883 — після 1931) — начальник штабу дивізії Дієвої армії УНР.

Народився у Москві. Закінчив Казанське піхотне юнкерське училище (1905), Імператорську Миколаївську академію за 2-м розрядом (1911, переведений до Генерального штабу у 1914). З 1911 р. викладав у Чугуївському військовому училищі. З початком Першої світової війни призначений старшим ад'ютантом штабу 9-го армійського корпусу. Згодом — в. о. начальника штабу 174-ї піхотної дивізії, штаб-офіцер для доручень 38-го армійського корпусу, начальник штабу 1-ї Сибірської стрілецької дивізії, начальник штабу 11-ї Сибірської стрілецької дивізії, в. о. начальника штабу 2-го Кавказького корпусу. Останнє звання у російській армії — підполковник.

3 11.10.1918 р. — в. о. начальника штабу Північної бригади Окремого корпусу кордонної охорони Української Держави. З 23.01.1919 р. до березня 1919 р. — начальник штабу 19-ї пішої Дієвої дивізії Дієвої армії УНР.

У подальшому служив у Збройних Силах Півдня Росії. У березні 1920 р. перебував у резерві при штабі Донського корпусу Російської армії П. Врангеля.

Згодом служив у РСЧА, приховавши службу в білих арміях. З 02.11.1920 р. — начальник 1-го відділу організаційного управління Всероглавштабу РСЧА. З 01.03.1921 р. — начальник відділення з підготовки військ штабу РСЧА. З 1924 р. секретар інспекції піхоти РСЧА з уставної частини. З 1926 р. — помічник начальника науково-статутного відділу штабу РСЧА. У 1928 р. був демобілізований через хворобу, викладав військові дисципліни у Тімірязівській сільськогосподарській академії. 13.02.1931 р. був заарештований у справі «Весна» (контрреволюційна змова колишніх офіцерів). 10.05.1931 р. був засуджений на 10 років виправно-трудових робіт. Подальша доля невідома.

(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР. В австро-угорській армії — підстаршина.

З березня 1918 р. — командир Українського Галицького куреня у Полтаві. З листопада 1918 р. — командир Катеринославського полку Січових стрільців військ Директорії. У лютому 1919 р. — начальник 5-ї пішої дивізії Дієвої армії УНР. Наприкінці березня 1919 р. з відома отамана Південно-Східної групи Дієвої армії УНР Т. Янова залишив Дієву армію УНР та виїхав до Галичини. Подальша доля невідома.

(25.11.1896-14.09.1982) — сотник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

Походив з селян Переяславського повіту Полтавської губернії. Закінчив 2-гу Київську школу прапорщиків (15.04.1916), служив молодшим офіцером 207-го піхотного запасного батальйону.

Самутін Петро, фото 30-х років (За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10)

З 14.05.1917 р. служив у 15-му піхотному Шліссельбурзькому полку, який у грудні 1917 р. був українізований та перейменований у 21-й Січовий Запорізький полк Вільної України (входив до складу 2-го Січового Запорізького корпусу військ Центральної Ради). З 25.11.1917 р. був ад'ютантом та командував куренем цього полку. 01.05.1918 р закінчив Інструкторську школу старшин, згодом — молодший старшина 2-го пішого Волинського полку Армії Української Держави. 01.07.1918 р. звільнився з армії, як студент господарчої школи. 01.11.1918 р. був мобілізований до 28-го пішого Стародубського полку, у складі якого перейшов до військ Директорії. З 01.12.1918 р. — помічник командира цього полку. З 01.06.1919 р. до 05.12.1919 р. — державний інспектор 8-ї Запорізької дивізії Дієвої армії УНР. До 28.02.1920 р. перебував на інтернуванні у Польщі. Згодом — старшина штабної сотні 6-ї Стрілецької дивізії Армії УНР, з жовтня 1920 р. — командир цієї сотні.

З 1928 р. — контрактний старшина польської армії, служив у 13-му піхотному полку у м. Пултуськ. У 1938 р. закінчив польську Вищу військову школу. Брав участь у Німецько-польській війні, був у розпорядженні начальника 1-ї піхотної дивізії Легіонерів. З 09.09.1939 р. — помічник начальника етапів армії «Модлін». Був поранений. 17.09.1939 р. в районі м. Грубешів потрапив до німецького полону. Останнє звання у польській армії — майор.

У 1943 р. був одним із ініціаторів створення у складі вермахту Українського визвольного війська.

З 1950 р. жив на еміграції у США. Помер та похований у Балтіморі.

(22.10.1877-10.02.1918) — начальник штабу 1-го Українського корпусу військ Центральної Ради.

Закінчив Корочансько-Олександрівську гімназію, Одеське піхотне юнкерське училище (1897), вийшов підпоручиком до 136-го піхотного Таганрозького полку (Єлисаветград). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1904). Брав участь у Першій світовій війні, служив на штабових посадах в Одеській, Кавказькій та Іркутській військових округах. З 22.03.1909 р. — підполковник. З січня 1915 р. — полковник, в. о. начальника штабу 37-ї піхотної дивізії. З 15.10.1915 р — командир 15-го стрілецького полку. За Першу світову війну був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (21.02.1917, за бій 23.05.1916) та Георгіївською зброєю (26.02.1917, за бій 15.07.1916). Останнє звання у російській армії — генерал-майор.

Сафонів Яків, фото 1917 року (з приватної колекції Олексія Шереметьева)

З 30.08.1917 р. — начальник штабу 34-го армійського корпусу, який 18.07.1917 р. був українізований та перетворений на 1-й Український. 09.02.1918 р. разом з начальником корпусу Я. Гандзюком виїхав до Києва за розпорядженнями військового міністра. На околиці Києва був схоплений більшовиками. Розстріляний разом з Я. Гандзюком після відмови перейти на бік червоних.

(23.11.1880-15.06.1942) — полковник Армії Української Держави.

Походив з дворян Полтавської губернії. Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, Костянтинівське артилерійське училище (1901), вийшов підпоручиком до 5-ї артилерійської бригади (Житомир). У 1917 р. — ад'ютант командувача Київської військової округи. Останнє звання у російській армії — підполковник.

Сахно-Устимович Олександр, фото 1918 року (з приватної колекції)

Став одним із перших організаторів українського військового руху в російській армії. 08.03.1917 р. був обраний заступником голови наради вояків-українців київської залоги, на якій було засновано Український військовий клуб ім. Павла Полуботка. У квітні 1917 р. був переведений на посаду ад'ютанта командувача Одеської військової округи. У травні 1917 р організував та очолив 1-й Гайдамацький курінь, на базі якого восени 1917 р. було розгорнуто

Одеську Гайдамацьку бригаду військ Центральної Ради. З квітня 1918 р. — старший особистий осавул П. Скоропадського. За Гетьманату був підвищений до звання полковника.

У 1919–1920 рр. служив у Збройних Силах Півдня Росії та Російській армії П. Врангеля. З липня 1920 р. був приділений до цивільного управління Російської армії П. Врангеля як експерт з українського питання.

Восени 1920 р. номінально очолював т. зв. Катеринославський Повстанський Кіш Російської армії П. Врангеля, на чолі якого у 1921 р. прибув до Румунії та приєднав його до інтернованої там 2-ї Кулеметної бригади Армії УНР.

З 1921 р. жив на еміграції у Німеччині. Помер у Берліні. Похований на кладовищі Тегель.

(1.03.1875-28.04.1965) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Походив із дворян. Народився у с. Сологубівці Роменського повіту Полтавської губернії. Закінчив Орловський кадетський корпус, 2-ге Костянтинівське військове училище (1895), вийшов підпоручиком до 13-ї артилерійської бригади. У березні 1897 р. — листопаді 1898 р. у складі 13-ї гарматної бригади брав участь в експедиції на острів Кріт. З 14.03.1901 р. служив у 13-му летючому артилерійському парку. З 06.02.1904 р. — у 2-му мортирному артилерійському парку. З 09.10.1906 р. — офіцер-вихователь Суворівського кадетського корпусу. Капітан з 25.05.1907 р. З 21.10.1907 р. служив у 42-й артилерійській бригаді. З 03.09.1909 р. — у 44-й артилерійській бригаді. З 19.07.1914 р. — командир 5-ї батареї 42-ї артилерійської бригади. З 12.01.1916 р. — полковник за бойові заслуги. З 06.08.1916 р. — командир 2-го дивізіону 42-ї артилерійської бригади. Був отруєний газами 13.03.1917 р. З 01.10.1917 р. — помічник керуючого артилерійською частиною Особливої армії. З 16.11.1917 р. — т. в. о. керуючого артилерійською частиною. За Першу світову війну мав Георгіївську зброю (24.01.1917, за бій 29.07.1915) та всі нагороди до Святої Анни II ступеня з мечами та биндою.

Сварика Василь, фото 1919 року (ЦДАВОУ)

З 12.03.1918 р. — інспектор артилерії Окремої Запорізької дивізії Армії У НР. З 07.10.1918 р. — командир 11-го легкого гарматного полку Армії Української Держави. З 27.01.1919 р. — помічник командира 4-ї гарматної бригади Дієвої армії УНР. З 15.03.1919 р. — інспектор артилерії VIII коша Південної групи Дієвої армії УНР. З 26.03.1919 р. перебував у резерві старшин Дієвої армії УНР 23.05.1919 р. потрапив у Радзивилові до польського полону. 15.09.1919 р. повернувся до Вінниці у розпорядження штабу Дієвої армії УНР, помічник начальника Головного артилерійського управління Військового міністерства УНР. З 13.10.1919 р. — т. в. о. начальника Головного артилерійського управління Військового міністерства УНР. З 15.11.1919 р. — член ліквідаційної комісії ГАу. З 20.01.1920 р. — лектор Камянець-Подільської спільної юнацької школи. З 09.02.1920 р. — член організаційного комітету ГАУ Військового міністерства УНР. З 30.03.1920 р. — помічник начальника Артилерійської управи Військового міністерства УНР. З 06.07.1920 р. — т. в. о. начальника Артилерійської управи Військового міністерства УНР.

З 1923 р. жив на еміграції у Франції. Помер та похований у м. Везінек (Франція).

(30.08.1891-?) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Тульчин Брацлавського повіту Подільської губернії. Закінчив Подільську духовну семінарію, Одеське військове училище (01.06.1915), служив у 33-му запасному полку. З вересня 1915 р. — на фронті у складі 9-го Фінляндського стрілецького полку. Під час Першої світової війни був двічі поранений. З липня 1917 р. — штабс-капітан.

Закінчив Інструкторську школу старшин (01.05.1918), служив у 8-му пішому Подільському та 9-му пішому Вінницькому полках, у подальшому — у 2-му учбовому запасному курені Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З червня 1919 р. — у Коші охорони Республіканського ладу. У грудні 1919 р. був інтернований польською владою. З початку червня 1920 р. — командир сотні в Охороні Головного Отамана УНР. Подальша доля невідома.

(24.06.1869—?) — полковник Армії Української Держави.

Закінчив гімназію, Чугуївське піхотне юнкерське училище (1895), служив у 8-му стрілецькому полку. Брав участь у Російсько-японській війні, був контужений. Станом на 01.01.1910 р. — капітан, старший ад'ютант штабу 2-ї стрілецької бригади (Ченстохов). Останнє звання у російській армії — підполковник.

З 23.11.1917 р. — начальник загального відділу Українського Генерального штабу. З 01.06.1918 р. — помічник начальника управи персонального складу Головного штабу Української Держави. За Гетьманату П. Скоропадського був підвищений до звання полковника. Подальша доля невідома.

(12.08.1974–1920?) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, 1-ше Павлівське військове училище (1895), служив у 14-й артилерійській бригаді (Кишинів). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1903). Брав участь у Російсько-японській війні, був контужений. Служив на штабових посадах в Одеській військовій окрузі. З 06.12.1908 р. — підполковник. З 06.11.1911 р. — полковник. Брав участь у Першій світовій війні. Обіймав посади начальника штабів 63-ї, 125-ї, 151-ї піхотних, 6-ї Кавказької та 4-ї Туркестанської стрілецьких дивізій. З 18.11.1915 р — командир 62-го піхотного Суздальського полку. 06.01.1916 р. був поранений. З 02.04.1917 р. — генерал-майор 3 жовтня 1917 р. — начальник 16-ї піхотної дивізії 6-го армійського корпусу.

З травня 1918 р. до 29.10.1918 р. — начальник 16-ї пішої дивізії Армії Української Держави. 28.12.1918 р. подав прохання про зарахування в Дієву армію УНР, але побажав служити в Одесі, яка на той час вже була зайнята військами Антанти та білими.

Того ж дня виїхав до Одеси. З початку 1919 р. у резерві Збройних Сил Півдня Росії. З 08.11.1919 р. — командувач 8-ї Донської пластунської бригади. З 25.03.1920 р. — у резерві командного складу Російської армії П. Врангеля. У жовтні 1920 р. залишився у захопленому червоними Криму. Подальша доля невідома.

(1884—?) — підполковник Армії УНР.

Народився у Житомирі. Закінчив військове училище. Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 20-го Туркестанського стрілецького батальйону (Бухарське ханство). Згодом перевівся до артилерії. У 1917 р. — командир батареї «А» 2-го окремого важкого дивізіону. Останнє звання у російській армії — підполковник.

В українській армії з 18.09.1918 р. — помічник командира 5-го легкого гарматного полку Армії Української Держави.

18.07.1919 р. — 10.03.1920 р. служив у Північно-Західній добровольчій армії генерала Юденіча командиром 1-го запасного артилерійського дивізіону.

У 1920–1922 рр. — т. в. о. референта Артилерійської управи Армії УНР.

У 1920—30-х рр. — жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

(02.03.1859—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Закінчив Варшавське піхотне юнкерське училище (1887), служив у 26-му піхотному Могилівському полку (Радом). Останнє звання у російській армії — полковник.

У 1918 р. — лубенський повітовій військовий комендант. 10.05.1919 р. у складі 1-ї запасової бригади Дієвої армії УНР прибув до Луцька. 17.05.1919 р. потрапив до польського полону. 18.09.1919 р. повернувся з полону у розпорядження штабу Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

(?—?) — підполковник Армії УНР.

Закінчив Одеське військове училище (1912), вийшов підпоручиком до 75-го піхотного Севастопольського полку (Гайсин), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений Герогіївською зброєю (13.10.1916). Останнє звання у російській армії — капітан.

26.10.1917 р. був призначений командиром 4-го Сердюцького Георгіївського імені Івана Богуна полку у Києві (колишнього — 1-го Київського Георгіївських кавалерів) військ Центральної Ради. З 01.01.1918 р. — помічник начальника залізничної охорони Лівобережної України. За Гетьманату П. Скоропадського був підвищений до рангу військового старшини. У 1919 в українській армії не служив. З серпня 1920 р. до 12.09.1920 р. — командир 2-ї бригади 1-ї Кулеметної дивізії Армії УНР. Згодом — приділений до штабу 1-ї Кулеметної дивізії Армії УНР. Дезертував у серпні 1921 р.

Повернувся в Україну. У 1920-х рр. жив у Києві, працював агрономом. Подальша доля невідома.

(27.02.1897-?) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Охтирка. Останнє звання у російській армії — поручик.

На службі в Дієвій армії УНР з 1919 р. У 1920–1922 рр. — старшина 20-го куреня 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

(28.12.1885-04.05.1919) — сотник Дієвої армії УНР (посмертно).

Походив з родини учителя. Закінчив юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету. 23.07.1914 р. був мобілізований однорічником 1-го розряду до 67-го піхотного Тарутинського полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений Георгіївським хрестом IV ступеня. Був двічі поранений. 06.11.1914 р. отримав звання прапорщика 01.06.1915 р. закінчив 4-ллісячні курси Олексїївського військового училища. З 03.02.1916 р. — начальник поліцейської команди

17-ї піхотної дивізії. З 03.03.1916 р. — командир взводу дивізійного обозу 17-ї піхотної дивізії.

На І Всеукраїнському військовому з'їзді 18–20.05.1917 р. був обраний членом Українського Генерального Військового комітету. З березня 1918 р. — секретар Військового міністерства УНР, начальник воєнно-комісарського відділу Українського Генерального штабу. З грудня 1918 р. — начальник загальної управи Військового міністерства УНР. Героїчно загинув у бою під с. Розваж Острозького повіту Волинської губернії. Під № 1 довічно занесений до списків Армії УНР.

Селецький Федір, фото 1919 року (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)

(1894–1920) — повстанський отаман.

Останнє звання у російській армії — прапорщик.

У 1917 р. служив у 2-му Українському козацькому полісу ім. П. Полуботка військ Центральної Ради. У листопаді 1918 р. сформував у Лубнах окремий партизанський загін, на чолі якого брав участь у боях проти гетьманських частин під час протигетьманського повстання. У січні 1919 р. переїхав на Правобережну Україну, де загін був розгорнутий у т. зв. Запорізьку бригаду ім. С. Петлюри у складі двох куренів при кінній та кулеметній сотнях. Після перебування на фронті у березні 1919 р. залишки бригади в середині травня 1919 р. були передані до складу Запорізького корпусу Дієвої армії УНР. 01.05.1919 р. І. Семосенко був заарештований та перебував під слідством за звинуваченням в організації єврейських погромів. У жовтні 1919 р. був звільнений з кам'янецької в'язниці частинами Збройних Сил Півдня Росії, які вступили до міста. З 17.01.1920 р. був військовим комісаром та командувачем т. зв. червоних повстанських військ Брацлавського повіту. У квітні 1920 р. вступив до 2-ї (згодом — 3-ї Залізної) дивізії Армії УНР, але незабаром був викритий як такий, що перебував під слідством. Намагався втекти, але на чеському кордоні був схоплений польською поліцією та переданий до рук української влади. Страчений за звинуваченням в організації єврейських погромів.

(19.09.1873—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Закінчив гімназію, Чугуївське піхотне юнкерське училище (1900), служив у 124-му піхотному Воронізькому полку (Харків), у складі якого брав участь у Російсько-японській війні. Закінчив Військово-інтендантську академію. У 1914–1917 рр. служив в інтендантському управлінні XII армійського корпусу. Останнє звання у російській армії — полковник.

Станом на 29.09.1919 р. — начальник Головного інтендантського управління Військового міністерства УНР. Подальша доля невідома.

(1887–1939) — підполковник Армії УНР.

Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

З грудня 1917 р — в. о. начальника штабу 1-ї Української дивізії військ Центральної Ради. З квітня 1918 р. — начальник оперативного відділу штабу 2-ї пішої дивізії Армії УНР, згодом — Армії Української Держави та Дієвої армії УНР. 17.03.1919 р — начальник штабу 1-ї пішої дивізії Дієвої армії УНР. З червня 1919 р. — приділений до штабу Дієвої армії УНР. З 09.10.1920 р. — начальник штабу Запасних військ Армії УНР.

Середа Михайло, фото 1919 року (Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. -Ч. 1)

У 1920—30-х рр. викладав історію в Українській гімназії у Каліші. Автор численних спогадів. За деякими свідченнями у 1945 р. був заарештований органами НКВС. Помер у м. Каліш, похований у Щепіорно.

(16.05.1888-?) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Верхньодніпровськ Катеринославської губернії. На військовій службі з 1908 р. Закінчив Іркутське військове училище (1912). Останнє звання у російській армії — штабс-капітан. Під час Першої світової війни потрапив до австро-угорського полону.

З травня 1916 р. брав участь у діяльності українського гуртка військовополонених-офіцерів. З квітня 1918 р. — командир 3-го куреня 3-го Сірожупанного полку 1-ї козацько-стрілецької дивізії, сформованої австро-угорським командуванням у таборах військовополонених-українців. У вересні 1918 р. був усунутий з посади за протигетьманську агітацію. З грудня 1918 р. — помічник командира Вінницького полку військ Директорії. З березня 1919 р. — помічник командира 2-го окремого учбового куреня Дієвої армії УНР. З червня 1919 р. — командир 1-го Подільського полку Коша охорони Республіканського ладу УНР. З березня 1920 р. — помічник командира запасного куреня при 4-й бригаді Армії УНР. З 15.05.1920 р. — командир 7-го куреня 3-ї запасної бригади Армії УНР. З 18.08.1920 р. — завідувач господарства 7-го запасного збірного куреня Армії УНР. З 10.11.1920 р. — командир 3-го кулеметного куреня 2-ї бригади 1-ї Кулеметної дивізії Армії УНР, на чолі якого 11.11.1920 р. був інтернований у Румунії.

З 1922 р. до 1940 р. очолював українську громаду у м. Джурджа, Бессарабія. Подальша доля невідома.

(?-24.05.1919) — старшина Дієвої армії УНР.

Походив з Чернігівщини. Останнє звання у російській армії — підполковник (?).

З січня 1919 р. — командир 1-го куреня 1-го Синього полку Дієвої армії УНР. З кінця квітня 1919 р. — помічник командира цього ж полку. Загинув у бою за м. Оринін на Поділлі.

(21.09.1897—?) — підполковник Армії УНР.

Народився у с. Герцацьке Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії. Останнє звання у російській армії — прапорщик.

Сидоренко Сергій, фото 1919 року (Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. -Ч. 9)

У 1918 р. перебував у складі Українського Козацтва Чернігівщини. З грудня 1918 р. — командир окремої кінної сотні на Чернігівщині. У 1919 р. — командир сотні у складі кінного дивізіону 2-ї пішої дивізії «Запорізька Січ» Дієвої армії УНР. З січня 1920 р. — помічник командира 2-го кінного полку ім. І. Мазепи 2-ї Волинської стрілецької дивізії Армії

Сидоренко Сергій, фото 20-х років (ЦАЛКФАУ)

УНР. у 1921 р. та станом на 15.09.1922 р. був приділений до штабу 4-ї Київської стрілецької дивізії Армії УНР.

З 1923 р. до 1939 р. жив на еміграції у Каліші. Станом на 1958 р. мешкав у Новому Ульмі (Німеччина). Подальша доля невідома.

(08.11.1895–1963) — підполковник Дієвої армії УНР.

Народився у м. Біла Церква. Навчався у Гірничому інституті (Санкт-Петербург). Закінчив Артилерійську Технічну школу (Петроград, жовтень 1917), навчався в Єлисаветградському кавалерійському училищі.

У 1918 р. закінчив Інструкторську школу старшин, служив у 1-му Залізничному полку Армії Української Держави. У листопаді 1918 р. був одним із активних учасників протигетьманського повстання на Київщині. У 1919 р — отаман повстанських загонів у районі Таращі, згодом — старшина Київської групи Дієвої армії УНР. З травня 1920 р — начальник розвідчого відділу штабу 4-ї Київської дивізії Армії УНР. З жовтня 1920 р. — командир 4-го кінного Київського полку 4-ї Київської дивізії Армії УНР. 25.10.1921 р. на чолі Відділу Окремого призначення (створеного на основі 4-го кінного Київського полку 4-ї Київської дивізії Армії УНР та доданої батареї) прорвався на територію Радянської України, де вів бойові дії та партизанив під час Другого Зимового походу Ю. Тютюнника. 29.11.1921 р. повернувся на польську територію. Під час Другого Зимового походу був поранений. Відмовився повертатися до таборів інтернованих українських вояків у Польщі, через що з 01.01.1922 р. офіційно рахувався дезертиром.

Сидорянський Михайло, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)

З весни 1922 р. перебував на еміграції у Чехо-Словаччині. Закінчив Українську господарську академію у Подєбрадах (1927 р.). Згодом жив у Празі, де очолював Спілку українських інвалідів. У 1945 р. заарештовувався органами радянської військової контррозвідки СМЕРШ. У 1945–1947 рр. перебував під слідством у МГБ СРСР. Даних про засудження або звільнення з місць ув'язнення немає. Помер у 1963 р. у Празі.

(10.02.1893-20.07.1977) — підполковник Армії УНР (полковник в еміграції).

Походив з селян м. Черкаси Київської губернії. Закінчив Черкаське 4-класне міське училище. 15.03.1915 р. вступив однорічником 2-го розряду до 111-го піхотного запасного батальйону. Закінчив 2-гу Тифліську школу прапорщиків (01.08.1915), служив у 49-й бригаді державного ополчення, виконував обов'язки старшого ад'ютанта бригади. 11.04.1916 р. за власним бажанням був відправлений до 2-го Нерчинського полку Забайкальського козачого війська. З 23.06.1916 р. — ад'ютант полку. Останнє звання у російській армії — поручик.

Силенко-Кравець Порфирій, фото 1921 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

У січні 1918 р. брав участь у боях проти більшовиків у Києві. За Гетьманату П. Скоропадського служив у Лубенському Сердюцькому кінно-козачому полку Армії Української Держави. З жовтня 1918 р. — старший ад'ютант

Чернігівського Коша Українського Козацтва. Станом на 18.10.1919 р. рахувався у резерві Головного інженерного управління Військового міністерства УНР.

З кінця 1919 р. служив у Збройних Силах Півдня Росії.

У травні 1920 р. повернувся до Армії УНР. З 06.07.1920 р. — начальник штабу Окремої кінної дивізії Армії УНР. 30.06.1921 р. був звільнений з посади до резерву старшин штабу армії.

З 1923 р. жив на еміграції у Польщі. Закінчив лісовий факультет Агрономічно-лісового інституту у Аублянах, працював інженером-лісничим.

Силенко-Кравець Порфирій, портрет 1940-х років (За Державність. — Торонто. — 1966. — Ч. 11)

У червні 1943 р. разом з сином Миколою вступив до Добровольчої дивізії СС «Галичина», був начальником постачання дивізії. 09.09.1945 р. з підрозділами УНА був інтернований в Італії.

З 1951 р. жив на еміграції у Торонто (Канада), був почесним головою братства вояків 1-ї Української дивізії у Канаді. Помер та похований у Торонто.

(27.10.1880-21.11.1960) — полковник Армії УНР.

Силін Анатолій, фото 30-х років (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)

Походив з родини військового. Народився у м. Старокостянтинів. Закінчив Орловський кадетський корпус, Костянтинівське артилерійське училище (1902), вийшов підпоручиком до 6-ї кінно-артилерійської батареї 3-го кінно-артилерійського дивізіону. Закінчив за 2-м розрядом 2 курси Миколаївської академії Генерального штабу (1910), повернувся до батареї. З 06.09.1911 р. — старший ад'ютант штабу 3-ї кавалерійської дивізії. 20.03.1915 р. повернувся до 6-ї кінно-артилерійської батареї. 30.10.1915 р. за власним бажанням перевівся до 3-го уланського Смоленського полку. З 12.11.1915 р. — командир 5-го ескадрону цього полку. З 04.01.1916 р. — ротмістр. У 1917 р. — в. о. начальника штабу 3-ї кавалерійської дивізії.

З січня 1919 р. — начальник розвідчого відділу Корпусу Січових стрільців Дієвої армії УНР.

У лютому 1919 р. — начальник оперативного відділу штабу Східного фронту Дієвої армії УНР. У березні—травні 1919 р. — начальник штабу VIII коша Дієвої армії УНР. 3 16.05.1919 р. — начальник 8-ї Запорізької дивізії Дієвої армії УНР. З 11.06.1919 р. — начальник штабу цієї дивізії.

У листопаді 1919 р. служив у Збройних Силах Півдня Росії, з частинами яких навесні 1920 р. прибув до Польщі, де знову вступив до української армії.

З червня 1920 р. — начальник штабу 8-ї стрілецької бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. З 23.11.1920 р. — помічник командира 3-го кінного полку 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. 3 30.06.1921 р. — начальник штабу Окремої кінної дивізії Армії УНР

З 1944 р. жив на еміграції у Західній Німеччині, був головою товариського суду Союзу українських вояків.

(30.03.1891-?) — підполковник Армії УНР.

Рідний брат Анатолія Силіна. Народився у м. Старокостянтинів. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

У 1917 р. — командир українізованого Штурмового батальйону 12-ї піхотної дивізії. У 1920–1922 рр. — старшина 3-го кінного полку 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

(?—?) — український військовий діяч.

Адвокат з Полтави. Під час Першої світової війни був мобілізований. Потрапив до полону. Останнє звання у російській армії — підпоручик.

У 1917 р. був головою української громади в офіцерському таборі Ган-Мюнден. Ініціатор українізації цього табору та створення з полонених вояків-українців двох Українських (Синьожупанних) дивізій. У січні—квітні 1918 р. — старший для зв'язку між синьожупанниками та німецькою владою. Станом на 12.12.1918 р. — голова Військово-судової управи Дієвої армії УНР. З травня 1919 р. до 09.07.1919 р. — військовий міністр УНР.

Сирошенко Григорій (посередині), фото 1918 року (За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7)

З 1920 р. жив у Радянській Україні. Застрелився у Полтаві за незясованих обставин.

(?—1920?) — командир полку Дієвої армії УНР.

Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

З 09.02.1918 р. — старшина 2-го Запорізького куреня Окремого Запорізького загону військ Центральної Ради. З 15.03.1918 р. — командир 2-ї сотні 2-го Запорізького полку Окремої Запорізької дивізії Армії УНР. Один із керівників протигетьманського повстання: у листопаді—грудні 1918 р. очолював т. зв. Повстанську селянську армію Лівобережжя у Лубнах. Активний діяч партії соціалістів-самостійників. З 29.04.1919 р. та станом на 16.08.1919 р. — командир Гуцульського полку Морської піхоти Дієвої армії УНР. У цьому полку також служив молодший брат Петра Сича — хорунжий Ілько Сич (колишній старшина 1-ї козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії). З 06.12.1919 р. — командир збірної сотні морської піхоти у складі Збірного пішого полку Київської дивізії Дієвої армії УНР У січні 1920 р. захворів на тиф, разом з братом намагався дістатись на Полтавщину. За деякими свідченнями по дорозі були схоплені червоними та розстріляні.

(1888—?) — підполковник Армії УНР.

Народився у с. Брунівка Проскурівського повіту Подільської губернії. На військову службу вступив у 1909 р. Останнє звання у російській армії — капітан.

В українській армії з 1917 р. Станом на 01.02.1922 р. — командир 2-го куреня Окремої бригади кордонної охорони УНР. Подальша доля невідома.

(02.08.1868 — після 1936) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Закінчив реальне училище, Московсь ке піхотне юнкерське училище (1889), служив у 150-му піхотному Таманському полку (Коб рин). Згодом закінчив 2 класи Миколаївської академії Генерального штабу за 1-м розрядом, але без зарахування до корпусу Генерального штабу. Служив молодшим офіцером, командиром роти та з 05.06.1909 р. командиром батальйону Київського піхотного юнкерського училища. З 26.05.1910 р. — полковник. Командував батальйоном Київського училища до 1917 р. У 1917 р. — командир 304-го піхотного Новгород-Сіверського полку, бригади, в. о. командира 187-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — полковник.

Сігарів Василь, фото 1916 року (з приватної колекції)

З 23.03.1918 р. — лектор Інструкторської школи старшин Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. З 12.01.1919 р. — помічник начальника учбового відділу Головної шкільної управи Військового міністерства УНР. З 19.04.1919 р. приватно жив у Камянці-Подільському. З 31.05.1920 р. — т. в. о. коменданта Києва. З 19.06.1920 р. — помічник командира 7-ї запасної бригади Армії УНР. З 03.07.1920 р. — начальник відділу особового складу Генерального штабу УНР. З 12.04.1921 р. — начальник управи комплектування військ Генерального штабу УНР. З 11.05.1921 р. — т. в. о. начальника 3-го генерал-квартирмейстерства Генерального штабу УНР.

З 1922 р. жив на еміграції у Брест-Литовську. Подальша доля невідома.

(23.08.1870-27.07.1952) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Народився у Києві, походив з родини статського радника. Закінчив 3-тю Київську гімназію. 15.10.1888 р. вступив однорічником 2-го розряду до 131-го піхотного Тираспольського полку. Закінчив Київське піхотне юнкерське училище за 2-м розрядом (1892), вийшов підпоручиком до 16-го піхотного Ладозького полку, у складі якого на чолі 16-ї роти вирушив на Першу світову війну. 16.08.—18.10.1914 р. — т. в. о. командира 4-го батальйону. 06.11.1914 р. був контужений, а 07.11.1914 р. — поранений. 02.01.1915 р. — вдругепоранений. 15.05.1915 р. — повернувся зі шпиталю, був призначений на посаду начальника господарчої частини полку та підвищений до звання підполковника. З 27.09.1916 р. — полковник. З 27.03.1917 р. — командир 266-го піхотного Пореченського полку. З 03.05.1917 р. — командир 6-го запасного піхотного полку. З 03.08.1917 р. — помічник командира 36-ї запасної бригади.

25.11.1917 р. українізував 6-й запасний піхотний полк, перейменував його на 2-й український запасний. 26.03.1918 р. розформував 2-й український запасний полк. 01.04.1918 р. прийняв командування 3-м Гайдамацьким полком Окремої Запорізької дивізії Армії УНР. З 02.04.1918 р. за сумісництвом — начальник Слов'янської групи Окремої Запорізької дивізії Армії УНР, що звільняла Донецький басейн від більшовицьких військ. З 02.06.1918 р. — начальник Окремої Запорізької дивізії Армії Української Держави. З 10.07.1918 р. — командир 31-го (згодом — 23-го) пішого Черкаського полку Армії Української Держави. 20.01.1919 р. був призначений заступником голови Військово-санітарної місії у справах українців-військовополонених у Європі. З 02.02.1919 р. у складі місії перебував у Відні, з 25.02.1919 р. — представник Українського Червоного Хреста та комісії у справах військовополонених в Угорщині. З 02.12.1920 р. — офіційний і повноважний посол УНР в Угорщині.

Сікевич Володимир, фото 1918 року (За Державність. — Варшава. — 1934. — Ч. 4)

01.05.1924 р. після ліквідації українського дипломатичного представництва в Угорщині з наказу С. Петлюри виїхав делегатом УНР до Канади. Автор спогадів. Помер та похований у Торонто.

(?—?) — підполковник Армії УНР.

Останнє звання у російській армії — поручик.

Сікорський Петро, фото поч. 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)

З весни 1918 р. служив в Окремій Запорізькій дивізії Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. У 1919 р. — командир Гайдамацької кінної сотні 3-го Гайдамацького полку, з травня 1919 р. — 6-ї Запорізької дивізії Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу: командир Гайдамацького кінного дивізіону Збірної Запорізької дивізії. У 1921 р. — командир Окремого кінно-кулеметного дивізіону Окремої кінної дивізії Армії УНР.

У 1920—30-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

(09.03.1878-?) — полковник Армії УНР.

Народився у м. Купянськ. Станом на 01.01.1910 р. — поручик 15-го піхотного Шліссельбурзького полку (Рєпнінський штаб, Польща), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. З 1917 р. — полковник, командир 14-го піхотного Олонецького полку.

З 02.06.1918 р. командир 3-го Гайдамацького полку Окремої Запорізької дивізії Армії Української Держави. З 17.11.1918 р. — начальник Республіканської дивізії військ Директорії. У ніч з 21 на 22.01.1919 р. був заарештований разом з П. Болбочаном, командувачем Лівобережного фронту Дієвої армії УНР. Невдовзі був звільнений та виїхав на Дон. У 1919 р. служив у Збройних Силах Півдня Росії, з рештками яких на початку 1920 р. відступив з району Одеси до Польщі. У червні 1920 р. перейшов до складу Армії УНР. У 1921 р. — в. о. командира 3-го збірного куреня 2-ї Волинської стрілецької дивізії Армії УНР Подальша доля невідома.

(12.01.1879-16.03.1946) — генерал-поручик Армії УНР.

Народився у м. Новий Маргелан Туркестанського краю, походив з родини військового. Батько — спадковий дворянин англійського походження, мати — українка. Закінчив Оренбурзький Неплюєвський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище (1899), вийшов підпоручиком до лейб-гвардії 2-ї артилерійської бригади (Санкт-Петербург). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1905). З 02.06.1905 р. — в. о. обер-офіцера для доручень управління генерал-квартирмейстера штабу тилу Манджурських армій.

3 18.10.1905 р. відбував обов'язковий ценз командира роти у лейб-гвардії Павлівському полку (Санкт-Петербург). 3 28.11.1907 р. — старший адютант штабу 45-ї піхотної дивізії. З 06.04.1908 р. — старший ад'ютант штабу Гвардійського корпусу. 3 02.03.1912 р. — старший адютант штабу військ Гвардії та Санкт-Петербурзької військової округи. Після початку Першої світової війни, з 20.07.1914 р. — помічник начальника відділення управління генерал-квартирмейстерства штабу 6-ї армії. З 01.08.1914 р. — обер-офіцер оперативного відділу штабу 9-ї армії. З 06.12.1914 р. — полковник. З 28.01.1915 р. — в. о. начальника штабу 37-ї піхотної дивізії. З 06.02.1915 р. — начальник штабу 2-ї Гвардійської піхотної дивізії. З 11.05.1916 р. — командир 176-го піхотного Переволочненського полку (був поранений на Ікскюльському передмостному укріпленні). З 01.03.1917 р. — начальник штабу 2-го Гвардійського корпусу. З 03.10.1917 р. — генерал-майор. 16.12.1917 р. звільнився у безтермінову відпустку.

Сінклер Володимир, портрет иоч 20-х років (За Хержавнить Варт аби 1932.— Ч 5)

В Армії УНР з 12.04.1918 р.: член комісії з формування та організації армії, член Військово-ученого комітету Військового міністерства УНР, згодом — Української Держави. З 12.10.1918 р. — 1-й генерал-квартирмейстер Генерального штабу Української Держави. На цій посаді брав участь у боротьбі проти військ Директорії під час протигетьманського повстання. Згодом одержав особисте запрошення від помічника начальника штабу військ Директорії В. Тютюнника служити в українській армії. З 29.01.1919 р. і до 23.11.1919 р. — 1-й генерал-квартирмейстер штабу Дієвої' армії УНР. Після зміщення В. Тютюнника, з 08.09.1919 р. до 26.09.1919 р. — т. в. о. командарма Дієвої армії УНР. 23.11.1919 р. був інтернований польською владою у Рівному. Як головний військовий експерт брав участь у переговорах із Польщею. 24.04.1920 р. від імені Армії УНР підписав у Варшаві польсько-українську мирну угоду. З 15.06.1920 р. — начальник Головного управління Генерального штабу УНР. З 03.07.1920 р. — начальник Генерального штабу УНР. З 10.02.1921 р. — за сумісництвом член Вищої військової ради УНР.

Сінклер Володимир, фото 1945 року (ДЛСБУ,)

З 1921 р. жив на еміграції у Тарнові, з 1926 р. — у м. Бензин (Польща), згодом — у м. Челядь (Польща). Працював маркером на вугільній копальні, залізничним кондуктором тощо.

13.03.1945 р. був схоплений СМЕРШ-ем 1-го Українського фронту. 04.04.1945 р. був привезений до Аук'янівської в'язниці в Києві. 24.04.1945 р. був переданий у розпорядження НКВС. У анкетах у графі «національність» завжди називав себе українцем. Помер у в'язничній лікарні на руках у колишнього підполковника Армії УНР В. Проходи.

(1881–1950) — полковник Армії УНР.

Рідний брат генерала В. Сінклера.

Закінчив Михайлівське артилерійське училище (1902), служив у 5-й артилерійській бригаді (Житомир). Останнє звання у російській армії — полковник.

У 1918 р. (до 25.10.1918) — начальник 4-го відділу Головної гарматної управи Військового міністерства Української Держави. Згодом — викладач Київської гарматної школи Армії Української Держави. У грудні 1918 р. — начальник Київської гарматної школи. Станом на 24.07.1919 р. — т. в. о. інспектора артилерії Дієвої армії У НР.

Восени 1919 р. служив у Збройних Силах Півдня Росії. З 1921 р. — білоемігрант. Жив у США, у м. Лейк-Вуд, штат Нью-Джерсі. Похований 04.06.1950 р. на місцевому цвинтарі.

(7.05.1891-06(07)09.1963) — полковник Армії УНР.

Походив з козацької родини м. Борзна Чернігівської губернії. Закінчив Чернігівське реальне училище (1909), Михайлівське артилерійське училище (1912), вийшов підпоручиком до 21-ї артилерійської бригади (Владикавказ), у складі якої брав участь у поході до Персії та Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — капітан.

З серпня 1918 р. — командир 2-ї батареї Сердюцького гарматного полку Гетьмана П. Скоропадського. За Гетьманату П. Скоропадського був підвищений до звання військового старшини. З грудня 1918 р. — командир 9-ї батареї Гарматної бригади Січових стрільців військ Директорії, створеної з колишніх сердюків. З січня 1919 р. — командир 10-ї батареї Січових стрільців Дієвої армії УНР. З початку квітня 1919 р. — командир 51-го гарматного полку у Північній групі Дієвої армії УНР. З 02.06.1919 р. — булавний старшина для доручень інспектора артилерії Волинської групи Дієвої армії УНР. У грудні 1919 р. був інтернований польською владою. З березня 1920 р. — командир батареї 6-ї Січової дивізії Армії УНР. З 15.11.1920 р. — командир 17-го гарматного куреня 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР.

Сіпко Микола, фото 30-х років (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)

З 1923 р. — на еміграції у Чехо-Словаччині. Закінчив Українську господарську академію у Подєбрадах (1929), працював інженером-гідротехніком у Празі.

У 1938 р. вступив до Союзу Гетьманців-Державників (СГД).

Сіпко Микола, фото 1945 року (ДАСБУ)

З березня 1944 р. був керівником СГД у Чехо-Словаччині.

27.05.1945 р. був заарештований відділом СМЕРШ 53-ї радянської армії. 04.08.1945 р. був вивезений до Києва, де переданий у розпорядження НКВС. Звинувачувався в участі у керівництві СГД. 21.02.1946 р. був засуджений до 10 років виправно-трудових робіт. Термін відбував у таборі ДубровЛАГ (Мордовія). У 1957 р. як чехословацький громадянин виїхав до Праги, звідти емігрував до своєї родини в Аргентині. Помер та похований у м. Маракабіо, Венесуела.

(03.03.1861-24.01.1922) — полковник Армії УНР.

Народився у Ліфляндській губернії. Закінчив Віденське піхотне юнкерське училище за 2-м розрядом (1886), служив у 105-му піхотному Оренбурзькому полку (Ковно). З 23.11.1902 р. до 24.09.1905 р. перебував у запасі. Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 2-го піхотного Софійського полку (Смоленськ). Останнє звання у російській армії — полковник.

З 01.08.1920 р. — помічник начальника збірного пункту при штабі Армії УНР. Помер у таборі Стрілково.

(?—?) — підполковник Армії УНР.

Останнє звання у російській арллії — капітан. Восени 1920 р. потрапив до більшовицького полону, утік з нього. Станом на 25.05.1921 р. — приділений до штабу 3-ї гарматної бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

(26.07.1869–1926/7) — військовий старшина Армії Української Держави.

Закінчив Віленську класичну гімназію, Віленське піхотне юнкерське училище (1892), служив у 107-му піхотному Троїцькому полку (Вільно). Закінчив 2 класи Миколаївської академії Генерального штабу за 2-м розрядом (1902). У 1902–1905 рр. викладав у Віленському піхотному училищі, згодом перевівся до 36-го піхотного Орловського полку. З 26.02.1911 р. — підполковник. Під час Першої світової війни перебував на викладацькій роботі у школах прапорщиків у Києві. Був членом Російської Соціал-Демократичної Робітничої партії (меньшовиків).

З початку листопада 1917 р. — начальник 1-ї Української юнацької школи ім. Б. Хмельницького. З 26.03.1918 р. — викладач тактики Інструкторської школи старшин.

Після відступу з Києва військ Директорії 05.02.1919 р. залишився у місті, вступив до РСЧА. З 14.02.1919 р. працював у Всеобучі при Київському головному військовому комісарі РСЧА. З 09.06.1919 р. — начальник відділу штабу Сумської групи РСЧА. З 03.10.1919 р — начальник штабу 57-ї стрілецької дивізії РСЧА. З 28.11.1919 р. — начальник штабу 41-ї стрілецької дивізії РСЧА. З 15.01.1920 р. — помічник начальника оперативного відділення штабу Південно-Західного фронту РСЧА. З 03.05.1920 р. — начальник штабу тилу Південно-Західного фронту РСЧА. З 18.05.1920 р. — викладач 2-х Київських інженерних курсів РСЧА. З 25.08.1922 р. — в. о. начальника штабу 2-ї Прикордонної дивізії РСЧА. З 1924 р. — викладач Київської об'єднаної командної школи ім. С. Каменева. Помер у Києві.

(16.01.1886-?) — сотник Армії УНР.

Походив зі спадкових дворян Полтавської губернії. Народився у Полтаві. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, Костянтинівське артилерійське училище (1907), вийшов підпоручиком до 2-ї артилерійської бригади (м. Біла, Польща). У 1913 р. вступив до Імператорської Миколаївської військової академії, де прослухав один курс. З 17.07.1914 р. — старший ад'ютант штабу 60-ї піхотної дивізії. У 1917 р. закінчив старший та додатковий прискорені курси Військової академії Генерального штабу, згодом — помічник начальника оперативного відділу штабу 28-го армійського корпусу. Останнє звання у російській армії — капітан.

З 01.04.1918 р. перебував на обліку в Генеральному штабі УНР. З 14.06.1918 р. — старший осавул штабу 2-го Подільського корпусу Армії Української Держави. З 20.11.1918 р. — начальник оперативної частини штабу військ Директорії. З 28.12.1918 р. — булавний старшина оперативного відділу штабу Дієвої армії УНР. З 01.02.1919 р. — помічник начальника оперативної частини штабу Дієвої армії УНР. 23.11.1919 р. був інтернований польською владою у таборі Ланцут. З 01.04.1920 р. — начальник 1-го відділу організаційної управи Генерального штабу УНР. З 03.11.1920 р. — начальник відділу комплектування військ Генерального штабу УНР. З 12.04.1921 р. — в. о. начальника особистого відділу старшин Генерального штабу УНР. З серпня 1921 р. — начальник оперативного відділу Партизанського-Повстанського штабу Ю. Тютюнника. 19.12.1922 р. звертався до Генерального штабу УНР з проханням про підвищення до звання підполковника, на що мав усі законні підстави, однак з незрозумілих причин йому було відмовлено. Подальша доля невідома.

(03.05.1873-26.04.1945) — гетьман України.

Скоропадський Павло, фото з дарчим написом Дмитру Дорошенку 1918 року (ЦДАВОУ)

Праправнук гетьмана України Івана Скоропадського. Народився у м. Вісбаден (Німеччина). Закінчив Пажеський корпус (1893), служив у Кавалергардському полку. 15.03.1904 р, після початку Російсько-японської війни, перевівся до діючої армії та був призначений командиром сотні 3-го Верхньоудинського козачого полку, згодом — командир сотні 2-го Читинського козачого полку, ад'ютант начальника Східного загону. За бойові заслуги одержав Золоту Георгіївську зброю. З 04.09.1910 р. — командир 20-го драгунського Фінляндського полку. 3 15.04.1911 р. — генерал-майор, командир лейб-гвардії Кінного полку, на чолі якого пішов на Першу світову війну. За Каушенський бій 06.08.1914 р. дістав орден Святого Георгія IV ступеня. З вересня 1914 р. — начальник 1-ї бригади 1-ї Гвардійської кавалерійської дивізії. З 29.07.1915 р. — начальник 5-ї кавалерійської дивізії. З 02.04.1916 р. — начальник 1-ї Гвардійської кавалерійської дивізії. З 22.01.1917 р. — командувач 34-го армійського корпусу. Останнє звання у російській армії — генерал-лейтенант.

02.07.1917 р. 34-й армійський корпус було українізовано та перейменовано на 1-й Український. На з'їзді Вільного Козацтва у Чигирині 03.10.1917 р. був обраний Генеральним Отаманом Вільного Козацтва. 06.01.1918 р. облишив командування 1-м Українським корпусом, передавши його генералові Якову Гандзюкові. 29.04.1918 р. на з'їзді партії хліборобів був проголошений Гетьманом України. 14.12.1918 р. зрікся гетьманства та виїхав до Німеччини.

У 1920 р. очолив Союз Хліборобів, який обстоював позиції українського монархізму. Згодом був керівником Союзу Гетьманців-Державників (СГД).

Загинув під час бомбардування союзницькою авіацією у м. Метенн (Баварія, Німеччина).

(16.04.1896 — кін. 1945) — підполковник Армії УНР.

Закінчив 3-тю Київську гімназію, 1-і не Костянтинівське Київське військове училище (1.09.1915). Останнє звання у російській армії — поручик.

Скрипка Семен, фото 1930-х років (фото з журналу «Дороговказ», 1970)

У 1918 р. — старшина штабу 2-го Запорізького полку Окремої Запорізької дивізії Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. У 1919 р. — командир окремої сотні, сформованої з жителів с. Глодоси Херсонської губернії і включеної до складу 16-го Запорізького полку ім. П. Дорошенка Дієвої армії УНР. Був важко поранений. У 1920–1921 рр. — старшина для доручень демобілізаційного відділу Військового міністерства УНР, згодом — начальник інспекторського відділу штабу 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР.

У 1920—30-х рр. — мешкав на еміграції в Польщі. Помер у Західній Німеччині у таборі для переміщених осіб.

(10.04.1898-11.06.1993) — хорунжий Армії УНР.

Народився у Полтаві, закінчив Полтавську гімназію.

Скрипник Степан, фото 1970-х років (фото з зібрання С. Білоконя)

У березні 1918 р. вступив добровольцем до кінно-гайдамацького полку ім. Костя Гордієнка Окремої Запорізької дивізії Армії УНР, у складі якого брав участь у боях проти червоних у 1918–1919 рр. У 1920 р. служив у 3-й Залізній дивізії Армії УНР. За бойові заслуги одержав старшинське звання хорунжого. У 1920–1921 рр. був особистим ад'ютантом Головного Отамана УНР.

З 1923 р. перебував на еміграції у Варшаві. Закінчив Вищу школу політичних наук. У 1931–1939 рр. був послом до Варшавського сейму (від Волинського Українського об'єднання). У 1940 р. — повітовий інспектор у м. Хельм.

У 1942 р. прийняв постриг, ставши ченцем, був хіротонізований на єпископа Української православної церкви. У 1942–1943 рр. — переяславський єпископ УПЦ. Був заарештований гестапо.

З 1944 р. — на еміграції у Західній Європі. У 1944–1946 рр. — єпископ УАПЦ у Німеччині. З 1947 р. жив на еміграції у Канаді. Був обраний правлячим єпископом Української греко-православної церкви. З 1950 р. жив у США, очолював УПЦ. 30.10.1989 р. був проголошений патріархом Української автокефальної православної церкви в Україні та за кордоном.

У 1992 р., після проголошення незалежності України, повернувся на Батьківщину та передав бойовий прапор 3-ї Залізної дивізії Армії УНР (нині зберігається у Музеї Збройних сил України).

(29.08.1886-21-12.1953) — полковник Армії Української Держави.

Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус (1905), Миколаївське інженерне училище (1908), служив у 5-му понтонному батальйоні (Київ). Закінчив Імператорську Миколаївську військову академію за 1-м розрядом (1914). З липня 1914 р. — старший ад'ютант штабу 10-ї кавалерійської дивізії, в. о. начальника штабу 10-ї кавалерійської дивізії. З 22.03.1915 р. — капітан, старший ад'ютант штабу III кавалерійського корпусу. Нагороджений Георгіївською зброєю (10.11.1915, за бій 10.12.1914) та орденом Святого Георгія IV ступеня (за бій 15–29.04.1915). Останнє звання у російській армії — підполковник.

На II Всеукраїнському військовому з'їзді 05–11.06.1917 р. був обраний членом Українського Генерального Військового комітету. Наприкінці 1917 р. — помічник начальника Українського Генерального штабу. З 10.03.1918 р. — начальник Генерального штабу УНР, згодом — Української Держави. За Гетьманату П. Скоропадського був підвищений до звання полковника. 19.11.1918 р. через хворобу був звільнений з посади начальника Генерального штабу.

У грудні 1918 р. виїхав до Одеси, вступив до складу Збройних Сил Півдня Росії, перебував у запасі.

З травня 1920 р. — на еміграції в Югославії, з 1921 р. — у Німеччині, з 1951 р. — у Канаді, працював інженером-будівельником. Помер та похований у Монреалі (Канада).

Сливинський Олександр, фото 1915 року (ЦДАВОУ)

(01.06.1870-?) — полковник Армії УНР.

Народився у с. Мадієвка Стародубського повіту Чернігівської губернії. Закінчив реальне училище, Миколаївське інженерне училище (1902), вийшов до 6-го саперного батальйону. З 17.06.1914 р. — командир 2-го Телеграфного батальйону. З 06.12.1914 р. — полковник. З 11.03.1916 р. — командир 5-го саперного батальйону, одночасно — корпусний інженер XII армійського корпусу. З 21.08.1916 р. — командир 53-го саперного батальйону та корпусний інженер 47-го армійського корпусу. З 27.11.1916 р. — командир 21-го інженерного полку та корпусний інженер XI армійського корпусу. З 05.07.1917 р. — командир 36-го інженерного полку та корпусний інженер 41-го армійського корпусу.

15.03.1918 р. — демобілізувався.

З 21.10.1918 р. — штаб-старшина інженерних військ головного інженерного управління Військового міністерства Української Держави. З 21.02.1919 р. — начальник 2-ї частини відділу навчання військ інженерного управління Військового міністерства УНР. З 22.07.1919 р. — помічник начальника головного інженерного управління з муштрової частини Військового міністерства УНР. У грудні 1919 р. був інтернований польською владою. З 31.03.1920 р. — помічник начальника Військово-технічної управи Військового міністерства УНР, т. в. о. начальника цієї управи. З 30.04.1920 р. — начальник Військово-технічної управи Військового міністерства УНР. Наприкінці 1921 р. залишив Армію УНР. Подальша доля невідома.

(11.02.1896-?) — підполковник Армії УНР.

Походив з родини священика Полтавської губернії. Закінчив Полтавське духовне училище. 26.07.1915 р. вступив однорічником до 24-го піхот ного запасного батальйону. 05.05.1916 р. закінчив Душетську школу прапорщиків, був направлений у розпорядження штабу Війська Донського. Останнє звання у російській армії — підпоручик.

З 04.10.1920 р. — помічник командира 3-го Чернігівського кінного полку Окремої кінної дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

(02.05.1857-22.05.1933) — генеральний бунчужний Армії Української Держави.

Закінчив 1-ше військове Павлівське училище, служив у 9-й артилерійській бригаді (Полтава), у складі якої на чолі 1-го дивізіону брав участь у Російсько-японській війні. За заслуги у бою під Аяояном отримав орден Святого Георгія IV ступеня (13.02.1905). З 23.08.1905 р. — генерал-майор, начальник 45-ї артилерійської бригади. З 20.05.1906 р. — начальник 2-ї Гренадерської артилерійської бригади (Москва). З 12.09.1907 р. — начальник артилерії XIX армійського корпусу. З 15.05.1910 р. — генерал-лейтенант, начальник 43-ї піхотної дивізії. З 24.10.1915 р. — командувач 28-го армійського корпусу. З 06.12.1915 р. — генерал від інфантерії. У серпні 1917 р. демобілізувався з армії.

З 06.06.1918 р. до 29.11.1918 р. — начальник 6-го Полтавського корпусу Армії Української Держави.

У грудні 1918 р. виїхав на Дон, перебував у резерві командного складу Збройних Сил Півдня Росії.

Білоемігрант. Помер та похований у м. Біла Церква (Югославія).

Слюсаренко Володимир, фото 1918 року (ГАРФ)

(?—?) — підполковник Дієвої армії УНР.

Останнє звання у російській армії — капітан. З 21.05.1920 р. — начальник: муштрової частини Учбовою куреня Польової жандармерії УНР.

(02.05.1892-08.03.1960) — полковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

Смовський Кость, фото 1920 року (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)

У деяких документах зазначав, що під час Першої світової війни був сотником Кубанського козацького війська, але за документами атестаційної комісії Армії УНР (1921 р.) в російській армії був унтер-офіцером.

У 1917 р. служив унтер-офіцером у запасних артилерійських частинах Московської військової округи, від яких був делегатом на III Всеукраїнському військовому з'їзді. Був обраний делегатом до Одеси на переговори про українізацію Одеської військової округи. З 22.11.1917 р. — викладач з практичного обслуговування гармат у 2-й Українській юнацькій школі. З січня 1918 р. — командир батареї Гайдамацького Коша Слобідської України військ Центральної Ради. З 25.03.1918 р. — помічник острозького повітового коменданта. З 05.10.1918 р. — командир 1-ї гарматної батареї Окремого Чорноморського Коша Армії Української Держави. З 24.11.1918 р. — командир 1-го гарматного полісу Окремого Чорноморського Коша військ Директорії. З 11.02.1919 р. — командир 5-го кінного Кінбурнського полку 2-ї кінної дивізії Дієвої армії УНР. З 21.04.1919" р. — командир 29-го кінного дієвого полку, який 29.05.1919 р. було згорнуто в Окремий кінний дивізіон, а 04.07.1919 р. — розгорнуто у 1-й кінний полк (з 09.07.1919 р. — 2-й кінний полк) ім. М. Залізняка Дієвої армії УНР. З 19.08.1919 р. — помічник командира 2-го кінного полку ім М. Залізняка та член ремонтної комісії з поповнення армії кінським складом 3 6 по 21 грудня 1919 р. брав участь у Першому Зимовому поході, згодом повернувся на польську територію, де був інтернований польською владою. Навесні 1920 р. служив у 6-й Січовій дивізії Армії УНР, дезертирував. З 23.07.1920 р. — командир 1-го кінного ім М. Залізняка полку Армії УНР. З 13.08.1920 р. — т. в. о. командира 1-ї бригади Окремої кінної дивізії Армії УНР, одночасно був командиром 1-го кінного полку ім М. Залізняка. З 13.04.1921 р. — помічник комбрига 1-ї Окремої кінної дивізії Армії УНР. Влітку 1921 р. був усунутий з посади після з'ясування атестаційною комісією відсутності офіцерського звання до служби в українській армії.

З 1921 р. жив на еміграції у Польщі. З 1928 р. — контрактний офіцер польської армії, служив у 11-му уланському полку (Цеханів). Отсаннє звання у польській армії — майор. Брав участь у Німецько-польській війні 1939 р, потрапив до німецького полону. У січні 1940 р. за сприяння Військового міністерства УНР в еміграції був звільнений з полону.

У 1941 р. вступив на службу до німецької армії. У 1942 р. був уіфаїнським командиром 118-го батальйону шуцманшафту, який брав участь у боях проти радянських партизан. У подальшому служив в інших українських військових формаціях. З березня 1945 р. був приділений до штабу Української національної армії. 08–09.05.1945 р. від імені командування Української національної армії вів переговори з командувачами американських та англійських військ про інтернування УНА на контрольованій ними території.

З 1945 р. — на еміграції у Західній Німеччині, один із ініціаторів створення Спілки українських вояків. З 1950 р. — у США. Помер у м. Мінеаполісі.

(?—?) — начальник дивізії Дієвої армії УНР.

З 09.01.1919 р. до 16.01.1919 р. — начальник 20-ї пішої Дієвої дивізії Дієвої армії УНР.

(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

З січня 1919 р. — помічник командира 4-го гарматного полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. Станом на 16.08.1919 р. — командир 8-го гарматного полку 3-ї Залізної дивізії Дієвої армії УНР.

Восени 1919 р. перейшов на бік Збройних Сил Півдня Росії. Подальша доля невідома.

(05.07.1891 — після 1977) — адміністративний полковник Армії УНР.

Закінчив інженерно-механічну школу. У 1914–1917 рр. — завідувач технічної частини Київської авіаційно-автомобільної майстерні, колезький секретар.

З 12.05.1918 р. — урядовець 1-го рангу загального відділу Військового міністерства Української Держави. З 01.08.1918 р та у 1919 р. — на посаді головного військового журналіста Військового міністерства Української Держави, згодом — УНР. Станом на 04.081920 р. — начальник загальної частини Головної мобілізаційно-персональної управи Військового міністерства УНР. Станом на 18.061921 р. — начальник канцелярії Військового міністерства УНР.

З 1920-х рр. — на еміграції. Закінчив Лісову школу у Варшаві та відділ агрономії Вищого технічного інституту у Парижі. Працював інженером-агрономом у Сарненському повіті.

Смородський Петро, фото 1920-х років (У 50-річчя Зимового походу Армії УНР — Нью-Йорк. — 1973)

У 1939 р., після окупації радянською армією частини польської території, був заарештований НКВС, утік з-під арешту, переховувався у Львові до приходу німців.

У 1941 р працював повітовим агрономом у м. Сарни. Підтримував тісні стосунки з отаманом Поліської Січі Т. Бульбою-Боровцем, з літа 1941 р. був начальником його штабу та начальником школи підстаршин. Після переходу частини вояків Поліської Січі влітку 1943 р. до складу Української повстанської армії виїхав до Рівного. Працював інженером-агрономом у Рівному, Львові, Стрию, звідки емігрував до Австрії.

У 1949 р. виїхав до США, жив у м. Пасейк.

(5.01.1883 — до 14.12.1953) — полковник Армії УНР.

Станом на 01.01.1910 р. — поручик 121-го піхотного Пензенського полку (Харків). Брав участь у Першій світовій війні, був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня. Останнє звання у російській армії — полковник.

З 21.06.1919 р. до 10.08.1919 р. — командир 1-го рекрутського полку Дієвої армії УНР у Кам'янці-Подільському. У складі Збірної Київської дивізії брав участь у Першому Зимовому поході. У 1920–1921 рр. був приділений до старшинської чоти при штабі Тилу Армії УНР. Помер у Франції.

(24.07.1890-?) — підполковник Армії УНР.

Народився у Києві. Закінчив 5-ту Київську гімназію, Київське військове училище (1910, з занесенням імені на мармурову дошку), вийшов підпоручиком до 17-ї артилерійської бригади (Влодава), з якою вирушив на Першу світову війну. З 01.04.1915 р. — обер-старшина для доручень штабу 35-го армійського корпусу 3 01.03.1916 р. — старший ад'ютант штабу 55-ї піхотної дивізії. У 1917 р. закінчив два курси Військової академії Генерального штабу. З 15.04.1917 р. — помічник начальника оперативного відділу штабу 2-ї армії. З 01.10.1917 р. — начальник оперативного відділу штабу 2-ї армії. Останнє звання у російській армії — капітан.

З 01.06.1918 р. — молодший осавул штабу 2-го Подільського корпусу Армії Української Держави. З 01.08.1918 р. — старший осавул штабу 2-го корпусу Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 01.03.1919 р. — начальник розвідчого відділу штабу Східного фронту Дієвої армії УНР. З 01.04.1919 р. — начальник розвідчої частини (з серпня 1919 р. — відділу) штабу Дієвої армії УНР. У грудні 1919 р. був інтернований польською владою у Рівному. З 19.03.1920 р. — начальник 1-го відділу організаційної управи Головного управління Генерального штабу УНР. 3 08.04.1920 р. — начальник закордонного відділу Головного управління Генерального штабу УНР Станом на 19.04.1920 р. — начальник мобілізаційно-призовного відділу Генерального штабу УНР. 3 03.11.1920 р. — начальник військово-історичного управління Генерального штабу УНР. За сумісництвом з 22.06.1920 р. працював лектором Камянець-Подільської спільної юнацької школи. Влітку 1921 р. — начальник оперативного відділу Партизансько-Повстанського штабу Ю. Тютюнника. Напередодні Другого Зимового походу перейшов на радянську територію. Подальша доля невідома.

(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Останнє звання у російській армії — підполковник.

З 22.06.1918 р. — 2-й помічник начальника відділу Головної шкільної управи Військового міністерства Української Держави. Влітку 1919 р. був мобілізований Літинським повітовим військовим начальником до Дієвої армії УНР. З 19.09.1919 р. перебував у резерві Головного артилерійського управління Військового міністерства УНР. Подальша доля невідома.

(25.06.1881 — після 1933) — старшина Дієвої армії УНР.

Народився у Києві, в родині військового. Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, 1-ше військове Павлівське училище (1902), вийшов підпоручиком до 5-го саперного батальйону (Київ). Закінчив Офіцерську електротехнічну школу (1911), працював начальником станції 4-ї іскрової роти (Київ). З 1915 р. — помічник командира 4-го іскрового дивізіону, розгорнутого з 4-ї іскрової роти. З серпня 1917 р. — підполковник.

У 1918 р. служив в електротехнічному відділі Головного інженерного управління Військового міністерства Української Держави. З 10.02.1919 р. — начальник мінно-підривної частини Головного інженерного управління Військового міністерства УНР.

У жовтні 1919 р. дезертирував, повернувся у зайнятий білими Київ та з родиною виїхав до Одеси. У лютому 1920 р. залишився у зайнятій червоними Одесі.

Восени 1920 р. був мобілізований до РСЧА, працював в інженерному управлінні Київської військової округи. З 1921 р. — викладач Київської інженерної школи (згодом переформована на 4-ту Київську школу зв'язку ім. М. Калініна). 26.12.1930 р. був заарештований у справі «Весна» (т. зв. контрреволюційна змова колишніх офіцерів) і 22/23.06.1931 р. був засуджений до 5 років виправно-трудових робіт. Подальша доля невідома.

Снігуровський Павло, фото 1930 року (з приватної колекції)

(21.08.1872—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

Походив з дворян Чернігівської губернії. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище (1895). Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 121-го піхотного Пензенського полку (Харків). Останнє звання у російській армії — підполковник.

У 1918–1919 рр. — помічник командира та в. о. командира 39-го пішого Харківського полку Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. 17.03.1919 р. був переведений до складу 6-го запасного полісу Дієвої армії УНР. 14.04.1919 р. перевівся до 1-го Тульського полку Окремої Російської Тульської бригади Дієвої армії УНР.

Згодом служив у білих. Подальша доля невідома.

(1878—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Народився у Києві, походив з родини військового. Закінчив артилерійське училище (1899). Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 33-ї артилерійської бригади (Київ). З 1914 р. — командир 1-ї батареї цієї бригади. Нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (19.05.1915, за бій 5.10.1914). Останнє звання у російській армії — полковник.

У 1918–1919 рр. служив у Самохідній управі Головного інженерного управління Військового міністерства Української Держави, згодом — УНР. З 27.08.1919 р. — начальник частини ручної зброї та кулеметів Головного артилерійського управління Військового міністерства УНР.

З осені 1919 р. перебував у складі Збройних Сил Півдня Росії.

З 1920 р. жив у Радянській Росії. Подальша доля невідома.

(1876—3.05.1924) — полковник медицини Армії УНР.

Народився у Прилуках. Походив з родини священика. Закінчив медичний факультет Київського університету, під час навчання очолював Молоду громаду (українську студентську організацію). Працював лікарем у Вільно. Як військовий лікар брав участь у Російсько-японській війні. З 1907 р. завідував дивізійною лабораторією у Калузі, згодом викладав у Військово-медичній академії. У 1916–1917 рр. — полковий лікар 17-го запасного полку у м. Голта.

У 1918 р. працював у військовому шпиталі в Києві. З 1919 р. — лікар Санітарної управи Дієвої армії УНР. У 1920–1921 рр. — головний санітарний військовий інспектор Військового міністерства УНР. Помер від тифу, лікуючи важко хворих селян у с. Осмолода Долинського повіту у Карпатах.

Совачів Василь, фото 1913 року (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)

(1874 — літо 1938) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

Народився у м. Кутаїсі, походив з родини військового. Закінчив Тифліський кадетський корпус, військове училище (1896), вийшов підпрапорщиком до Кавказької гірської батареї. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 2-м розрядом (1904). На фронті Російсько-японської війни перебував на посаді старшого ад'ютанта польового штабу 1-ї Манджурської армії. З 1906 р — викладач та вихователь Вольського кадетського корпусу. З 1908 р. — викладач Воронізького кадетського корпусу. Брав участь у Першій світовій війні: командир батальйону 25-го піхотного Смоленського полку, начальник штабу 7-ї піхотної дивізії, командир 25-го піхотного Смоленського полку, начальник 7-ї піхотної дивізії. За Першу світову війну був нагороджений кількома іноземними нагородами, всіма орденами до Святого Володимира III ступеня з мечами та биндою, Георгіївською зброєю (за бій 15–18.11.1914), орденом Святого Георгія IV ступеня (29.04.1917, за бій 13–14.08.1915). Останнє звання у російській армії — генерал-майор.

Сокира-Яхоншов Дмитро, фото 1918 року (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 9)

У середині серпня 1918 р. очолював 1-шу козацько-стрілецьку (Сірожупанну) дивізію Армії Української Держави. 24.09.1918 р був звільнений у відставку через хворобу. У січні 1919 р. перебував у резерві командного складу штабу Дієвої армії УНР.

З лютого 1919 р жив у Одесі, де у березні—квітні 1919 р займався формуванням Білоросійського батальйону.

З березня 1920 р. служив у РСЧА: командир бригади 41 — ї стрілецької дивізії в Одесі (неофіційно ця бригада називалася Українською радянською дивізією); з квітня 1920 р. — начальник стройового відділення управління формувань 14-ї армії; з червня 1920 р. — начальник Київської школи Червоних Старшин; з січня 1921 р. — інспектор військово-навчальних закладів Київської військової округи; з 25.08.1922 р. — завуч Об'єднаної школи ім. С. Каменева у Києві. У 1924 р. переїхав до Москви, трохи згодом — до Геленджику під Новоросійськом Там у 1933 р. був заарештований та висланий на три роки заслання до Алма-Ати. Після відбуття заслання повернувся до Геленджика, де влітку 1937 р. був заарештований вдруге. За даними родини Яхонтових, помер у в'язничній лікарні у м. Маріїнськ Кемеровської області.

(18.01.1892-?) — підполковник Армії УНР.

Закінчив 4-класну Кролевецьку гімназію, Київське художнє середнє училище, навчався на архітектурному факультеті Цісарської художньої академії у Відні. У 1915 р. був мобілізований до російської армії. 01.07.1915 р. закінчив 1-шу Київську школу прапорщиків, служив у 35-му піхотному Брянському полку. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

У 1917–1918 рр. — ад'ютант українізованого 35-го піхотного Брянського полісу. Залишився на цій посаді після того, як навесні 1918 р. полк влився до складу кадрів української армії та був перейменований на 23-й піший Черкаський полк Армії Української Держави. З 01.01.1919 р. — помічник начальника відділу зв'язку Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. З 11.11.1919 р. — новоушицький повітовий військовий начальник. З 20.04.1920 р. — підполковник. З 17.10.1920 р. — начальник мобілізаційної комісії 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. З 12.11.1920 р. — т. в. о. начальника 2-го відділу Головної мобілізаційно-персональної управи Генерального штабу УНР. Подальша доля невідома.

Сокольник Опанас, фото 1917 року (з приватної колекції)

(19.09.1893-?) — підполковник Армії УНР.

Народився у с. Кіцькани Бендерського повіту Бессарабської губернії. Закінчив Кишинівське комерційне училище, Одеське військове училище (25.08.1915), вийшов прапорщиком до 297-го піхотного Ковельського полку. З 10.09.1915 р. — командир 10-ї роти цього полку. З 06.11.1916 р. — штабс-капітан. У грудні 1916 р. — лютому 1917 р. був командиром Латиської ударної роти при 297-му полісу. З лютою 1917 р. — командир 2-ї роти, з жовтня 1917 р. — командир 2-го батальйону 297-го полку.

Сологуб Сергій, фото 1920-х років (Наріжний С. Українська еміграція. — Прага. — 1942)

Брав участь в українізації 297-го піхотного Ковельського полку. З листопада 1917 р. — командир 3-ї сотні Українського куреня 297-го полку. З січня 1918 р. — командир цього куреня. У подальшому — начальник пішої сотні, кінної півсотні та кулеметної чоти при Тираспольській повітовій комендатурі. З 10.09.1918 р. — начальник адміністративно-господарчої частини комендатури. З жовтня 1918 р. — командир загону 8-ї Азовської кордонної бригади Окремого корпусу кордонної охорони Української Держави. З 01.12.1918 р. — командир саперної сотні 4-го Запорізького полку ім. І. Богуна Республіканської дивізії військ Директорії. З 03.08.1919 р. — т. в. о. командира 22-го Запорізького полку ім. І. Богуна Дієвої армії УНР. З 30.08.1919 р. — командир 4-го відділу Дністрянської кордонної бригади Окремого корпусу кордонної охорони УНР. 30.11.1919 р. під Проскуровом потрапив у полон до білих. Після зайняття Півдня України червоними сформував з колишніх вояків Дієвої армії УНР Український курінь у складі РСЧА. У січні 1920 р. перейшов з Українським куренем до 4-ї Галицької бригади Ю. Шепаровича, разом з якою незабаром з'єднався з Армією УНР. З червня по 11.08.1920 р. перебував у відпустці через хворобу. З 11.08.1920 р. — старшина розвідчого відділу 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. У вересні—листопаді 1920 р. — молодший старшина зв'язку військової секції УНР у Румунії. З 01.11.1920 р. — молодший старшина зв'язку відділу повсганчих організацій Головної управи Генерального штабу УНР. З 20.10.1921 р. — в. о. начальника канцелярії 1-го генерал-квартирмейстерства Генерального штабу УНР. З 24.11.1921 р. — в. о. начальника закордонного відділу Генерального штабу УНР. З 24.01.1922 р. — приділений до Головного управління Генерального штабу УНР.

У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

(01.01.1893-27.11.1968) — підполковник Дієвої армії УНР.

Сосідко Григорій, фото 50-х років (За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10)

Народився у с. Велика Данилівка Харківської губернії. Навчався у Харківському технологічному інституті. Був мобілізований до російської армії. Закінчив Віленське військове училище (1915). Був нагороджений Георгіївською зброєю. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

У березні 1918 р. у Полтаві вступив до 2-го Запорізького полку Окремої Запорізької дивізії Армії УНР. У 1920–1921 рр. — командир Богунського куреня 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР.

З 1922 р. жив у Сокалі, грав у місцевому аматорському театрі.

У червні 1943 р. разом із сином Романом вступив до Стрілецької дивізії СС «Галичина», був начальником зв'язку дивізії.

З 1950 р. жив на еміграції у Канаді.

(?—?) — підполковник Армії УНР.

Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 68-го лейб-піхотного Бородинського полку (Замостя). Останнє звання у російській армії — підполковник.

У 1920 р. — т. в. о. члена закупівельної комісії Головної управи постачання Військового міністерства УНР.

У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі.

(18.06.1851—?) — полковник Дієвої армії УНР.

Народився у с. Бобрик Роменського повіту Полтавської губернії. Закінчив Полтавську духовну семінарію, Гельсингфорське юнкерське училище (1870). У 1912 р. в чині полковника вийшов у відставку. З початком Першої світової війни добровільно повернувся на військову службу. У 1914–1917 рр. командував 167-м запасним батальйоном. Був комендантом м. Лянцкорунь та Мельниціба. Останнє звання у російській армії — полковник.

У 1919–1921 рр. — начальник розподільчого пункту Головного інтендантського управління Військового міністерства УНР. Подальша доля невідома.

(1888—?) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Красностав Люблінської губернії. Закінчив Псковський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище (1909), вийшов підпоручиком до 3-ї Гренадерської артилерійської бригади (Ростов). 25.03.1914 р. витримав іспит на вступ до Михайлівської артилерійської академії. 18.06.1914 р. був приділений до 55-ї артилерійської бригади. З 14.12.1914 р. — командир 4-ї батареї цієї бригади. 02.02.1916 р. — 01.081918 р. навчався у Михайлівській артилерійській академії, після закінчення виїхав в Україну. З 14.06.1917 р. — капітан.

З 01.10.1918 р. — помічник завідувача учбового поля Київської гарматної школи. З 01.02.1919 р. — штаб-старшина для доручень технічної управи Головного артилерійського управління Військового міністерства УНР.

27.051919 р. під Тернополем потрапив до польського полону. 13.02.1920 р. прибув у розпорядження кам'янець-подільського військового начальника. З 03.03.1920 р. — начальник постачання 4-го гарматного полку Армії УНР З 01.04.1920 р. — начальник з'єднаної артилерійської майстерні Армії УНР. З 09.05.1920 р. — представник Армії УНР у справах постачання артилерійського майна при штабі 6-ї польської армії. З 14.06.1920 р. — референт управління постачання Військового міністерства УНР. З 04.08.1921 р. був приділений до представника командування УНР при штабі 6-ї польської армії. У 1921 р. — начальник управління заводів і майстерень Артилерійської управи Військового міністерства УНР.

З 1923 р. жив на еміграції у Скальмержице (Польща). Подальша доля невідома.

(26.09.1891-25/26.06.1963) — підполковник Армії УНР.

Походив з козаків. Народився у м. Миргород. Закінчив Роменське реальне училище, Тверське кавалерійське училище (1910), служив у 7-му драгунському Кінбурнському полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений всіма орденами до Володимира IV ступеня з мечами та биндою, орденом Святого Георгія IV ступеня (19.05.1915, за бій 4.11.1914), Георгіївською зброєю, солдатським хрестом Святого Георгія IV ступеня з лавровою гілкою. Був двічі поранений. Останнє звання у російській армії — ротмістр.

Восени 1917 р. — представник Центральної Ради при 7-й кавалерійській дивізії у справах українізації. У листопаді 1917 р. з українців 7-ї кавалерійської дивізії сформував 1-й Український Запорізький полк військ Центральної Ради. З вересня 1918 р. командир кінного загону Курської бригади Корпусу кордонної охорони Української Держави. З травня 1919 р. — командир 1-го запасного кінного полку, який 20.11.1919 р. було влито до 2-го кінного Переяславського полку Дієвої армії УНР. Був командиром 2-го дивізіону полку. 11.12.1919 р. разом з більшою частиною полку приєднався до Української Галицької армії, що тоді перебувала у союзі з білими. З 13.04.1921 р. — т. в. о. комбрига 1-ї Окремої кінної дивізії Армії УНР.

З 1923 р. жив на еміграції у Каліші. З 1950 р. — у США. Був активним діячем української православної громади. Помер у м. Бу фало (США).

Стасенко Іван, фото 1915 року (За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10)

(21.09.1863-?) — полковник Армії УНР.

Народився у с Шамраївка Васильківського повіту Київської губернії. Закінчив Білоцерківське реальне училище, 1-ше військове Павлівське училище (1885), Миколаївську інженерну академію (1895).

З 06.12.1905 р. — підполковник. З 06.12.1912 р. — полковник До 14.08.1916 р. — головний інженер будівництва Харківського холодильного складу З 14.08.1916 р. — командир 29-го військоводорожнього будівельного загону. З 01.05.1917 р. — окремий керівник будівельних позиційних робіт 4-ї ар мії. Демобілізований 08.04.1918 р.

З 20.05.1918 р. помічник інспектора інженерних військ Армії Української Держави. З 01.08.1918 р. — начальник інженерного постачання 4-го Київського корпусу Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 08.04.1919 р. — штаб-старшина для доручень головного інженерного управління Військового міністерства УНР. З 15.09.1919 р. — член комісії у справах українських військовополонених у Польщі. З 06.05.1920 р. був приділений до Військово-технічної управи Військового міністерства УНР. З 01.07.1920 р. — т. в. о. начальника будівельного відділу Військово-технічної управи Військового міністерства УНР. Подальша доля невідома.

(19.10.1860-?) — полковник Армії УНР.

Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище (1883), служив у 32-му резервному піхотному батальйоні. Станом на 01.01.1910 р. — підполковник 22-го піхотного Ніжегородського полку (м. Остроленка, Польща). Останнє звання у російській армії — полковник.

З 20.04.1921 р. — інтендант 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

(?—?) — підполковник Армії УНР.

Останнє звання у російській армії — прапорщик.

У 1918 р. — хорунжий 1-го Сірожупанного полку 1-ї козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії Армії Української Держави. З 12.03.1919 р. — т. в. о. командира 1-го Сірожупанного полку Дієвої армії УНР. У 1920–1921 рр. — старшина штабу 2-ї Волинської дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

(14.01.1898-5.11.1921) — сотник Армії УНР.

Народився у Станіславові на Галичині. З серпня 1914 р. служив у Легіоні Українських січових стрільців. У 1916 р. потрапив до російського полону. Останнє звання в австро-угорській армії — підхорунжий.

Сшефанишин Володимир, фото 1918 року (Українські січові стрільці. — Львів. — 1991)

З січня 1918 р. служив у Галицько-Буковинському курені Січових стрільців військ Центральної Ради. З травня 1918 р. — півсотенний 3-го Січового куреня 2-го Запорізького полку Окремої Запорізької дивізії Армії Української Держави. З листопада 1918 р. — начальник сотні пішої розвідки Окремого загону Січових стрільців Армії Української Держави, згодом — військ Директорії. У 1919 р. — начальник сотні пішої розвідки у 1-му полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. У 1920 р. служив командиром сотні 6-ї Січової дивізії Армії УНР. З 05.06.1920 р. — командир 47-го куреня 6-ї Січової дивізії Армії УНР. Учасник Другого Зимового походу у складі 4-го збірного куреня 6-ї Січової дивізії Армії УНР. Загинув у бою під Коростенем.

(2.11.1891—?) — підполковник Армії УНР.

Походив з м. Рожищі Луцького повіту Волинської губернії. Закінчив Луцьку гімназію, Чугуївське військове училище (1914), вийшов підпоручиком до Сибирського телеграфного батальйону, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Закінчив один чкурс Військової академії Генерального штабу. У 1917 р. — в. о. начальника штабу 62-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — капітан.

З 14.09.1918 р. — старший ад'ютант штабу Окремої Запорізької дивізії Армії Української Держави. З початку грудня 1918 р. начальник штабу Окремої Запорізької дивізії військ Директорії. З 22.01.1919 р. — начальник штабу Запорізького корпусу Дієвої армії УНР. З травня 1919 р — начальник штабу 6-ї Запорізької дивізії Дієвої армії УНР. У грудні 1919 р. був інтернований польською владою. У січні 1920 р. утік з табору інтернованих та наздогнав Армію УНР, яка рейдувала по Правобережній Україні у Першому Зимовому поході. Був начальником оперативного відділу штабу армії під час Першого Зимового походу. З червня 1920 р. — начальник штабу 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР. З 05.10.1920 р. — підполковник.

У серпні—вересні 1921 р. повернувся на Волинь, де займався сільським господарством. Через свою національно-культурну діяльність мав конфлікти з польськими націоналістами та підпільними членами Комуністичної партії Західної України. Під час однієї з таких сутичок був важко поранений пострілом у голову та втратив одне око. Подальша доля невідома.

(13.05.1869 — після 1922) — генеральний значковий Армії Української Держави.

Походив з Чернігівщини. Закінчив Орловський, Бахтіна, кадетський корпус, 3-тє військове Олексіївське училище (1890), вийшов підпоручиком до 2-ї артилерійської бригади (Новогеоргієвськ). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1900), обіймав посади у штабі Кавказької військової округи. З 06.12.1904 р. — підполковник. З 05.11.1905 р. — завідувач військових переміщень на залізницях Кавказької військової округи. З 06.12.1908 р. — полковник. Учасник Першої світової війни. З 1914 р. — командир полку. З березня 1916 р. — начальник штабу 2-ї Кавказької стрілецької дивізії. З 10.04.1916 р. — генерал-майор. З 11.03.1917 р. — начальник штабу 40-го армійського корпусу. З листопада 1917 р. перебував у розпорядженні командувача 9-ї армії. Був нагороджений Георгіївською зброєю.

З 11.04.1918 р. — начальник 83-ї піхотної дивізії, що перейшла на українську службу. З 08.06.1918 р. — начальник 9-ї пішої дивізії Армії Української Держави.

У листопаді 1918 р. виїхав на Дон. З 22.01.1919 р. перебував у резерві командного складу Збройних Сил Півдня Росії.

Білоемігрант. Подальша доля невідома.

(1886—?) — підполковник Армії УНР.

Народився у Подільської губернії. Закінчив військове училище, один курс Академії Генерального штабу (1917). У 1917 р. — старшина для доручень штабу 8-го армійського корпусу. Останнє звання у російській армії — капітан.

У 1918 р. — ад'ютант штабу 13-ї пішої дивізії Армії Української Держави. З кінця листопада 1918 р. — начальник штабу 7-го Харківського корпусу військ Директорії. Станом на 17.05.1919 р. — отаман-квартирмейстер штабу Північної групи Дієвої армії УНР. Станом на 23.08.1919 р. — начальник штабу Волинської групи Дієвої армії УНР. У 1920–1921 рр. служив в Армії УНР на муштрових посадах. Подальша доля невідома.

(06.12.1890-07.08.1977) — підполковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

Народився у с. Розсіятське Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Походив з родини особистого почесного громадянина, колезького регістратора. Закінчив Херсонське реальне училище. З 20.01.1915 р. — рядовий 457-ї піхотної Таврійської дрркини. Закінчив 1-шу Одеську школу прапорщиків (20.10.1915), служив у 48-му піхотному запасному батальйоні (Одеса). З 10.04.1916 р. — у 417-му піхотному Луганському полісу. З 11.09.1916 р. — командир роти цього полку. З 25.11.1916 р. — начальник команди зв'язку. З 14.04.1917 р. — полковий ад'ютант. З 28.09.1917 р. — штабс-капітан. Під час Першої світової війни був поранений в ноги.

Стечишин Микола, фото 1918 року (За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7)

З 10.02.1918 р. — значковий Радзівилівської кордонної бригади, що формувалася Військовим міністерством Центральної Ради. З 01.07.1918 р. — старший ад'ютант Волинської прикордонної бригади Окремого корпусу кордонної охорони Української Держави. З 24.03.1919 р. — приділений до штабу Окремого корпусу кордонної охорони УНР. З 01.05.1919 р. — комендант штабу Північної (згодом — Волинської) групи Дієвої армії УНР 3 24.07.1919 р. — старший ад'ютант штабу Дністровської кордонної бригади Окремого корпусу кордонної охорони УНР. 23.11.1919 р. потрапив до польського полону. З 04.01.1920 р. — начальник штабу могилівської залоги. З 01.03.1920 р. — комендант штабу Окремої пішої бригади О. Удовиченка. З 23.03.1920 р. — начальник розвідчого відділу штабу 2-ї (зюдом — 3-ї Залізної) дивізії Армії УНР. З 01.06.1920 р. — помічник командира могилівського прикордонного відділу Окремого корпусу кордонної охорони УНР. З 28.07.1920 р. — помічник коменданта штабу начальника Тилу Армії УНР. З 14.09.1920 р. — начальник 2-го відділу персональної управи Військовою міністерства УНР. З 28.03.1921 р. — підполковник. З 15.11.1921 р. — у розпорядженні командувача запасних військ УНР. З 22.11.1921 р. був приділений до пенсійної управи Військового міністерства УНР. З 29.09.1922 р. — начальник комендантсько-інформаційного відділу канцелярії Військового міністерства УНР.

Стечишин Микола, фото 30-х років (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

З 1923 р. жив на еміграції у м. Скальмержице (Польща). З 1928 р. служив контрактним офіцером у польській армії — у 33-му піхотному полку в Аомжі. Останнє звання у польській армії — майор.

У червні 1943 р. разом із сином зголосився до Стрілецької дивізії СС «Галичина», ніяких посад не обіймав. У 1945 р. перебував при штабі Української національної армії.

Син — Володимир Стечишин (1920–1980) був відомим вояком 1-ї Української дивізії УНА, а згодом — редактором та видавцем «Вістей братства 1-ї Української дивізії Української національної армії».

І батько, і син по війні жили у Мюнхені, де й померли.

(01.09.1877-31.12.1944) — полковник Армії УНР.

Закінчив духовну семінарію, Київське піхотне юнкерське училище за 1-м розрядом (1901), служив у 8-му Східно-Сибірському стрілецькому полку, у складі якого брав участь у Російсько-японській війні. Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 36-го Східно-Сибірського стрілецького полку. Останнє звання у російській армії — полковник.

Станом на 06.07.1920 р. — начальник прокурорського відділу Головної військово-судової управи Військового міністерства УНР. З 16.10.1920 р. — начальник культурно-освітнього відділу Генерального штабу УНР.

Помер і похований у м. Прага (Чехословаччина), на Ольшанському цвинтарі.

(01.06.1874-14.05.1931) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

Народився у м. Харків. Закінчив 2-гу Харківську класичну гімназію, Михайлівське артилерійське училище (1897), служив у лейб-гвардії 2-й артилерійській бригади. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1903), обіймав штабові посади. З 1911 р. — на викладацькій роботі у Михайлівському артилерійському училищі. З 25.03.1912 р. — полковник. З 01.01.1915 р. — помічник начальника постачання 12-ї армії. З 15.10.1915 р. — командир 68-го лейб-піхотного Бородинського полку. З грудня 1916 р. — генерал-майор, начальник господарчого відділу Особливої армії. З 14.03.1917 р. до 26.12.1917 р. — в. о. начальника штабу Особливої армії.

Після розвалу фронту виїхав до Києва, де у березні 1918 р. на запрошення військового міністра Центральної Ради О. Жуківського прийняв посаду начальника постачання Армії УНР. На початку липня 1918 р. залишив посаду через розходження у політичних поглядах з гетьманом П. Скоропадським. Згодом — директор-розпорядник «Товариства внутрішньої та зовнішньої торгівлі» у Києві. З грудня 1918 р. — актор одного з театрів у Києві.

У червні 1919 р. був мобілізований до РСЧА та призначений начальником розвідчого відділу штабу 12-ї армії, однак невдовзі перейшов на бік білих.

З 26.01.1920 р. — представник Збройних Сил Півдня Росії при штабі Української Галицької армії.

На початку лютого 1920 р., після переходу УГА на бік червоних, був заарештований та ув'язнений в Одесі. 14.03.1920 р, після розгляду справи, був направлений у розпорядження командувача 14-ї радянської армії. З вересня 1920 р — начальник 41-ї стрілецької дивізії РСЧА, яка боролася проти Армії УНР. З грудня 1920 р. —в. о. начальника штабу 14-ї радянської армії. З лютого 1921 р. — голова 2-ї роз'їздної Інструкційної комісії. З 14.05.1921 р. — начальник штабу Харківської військової округи. З червня 1921 р. — заступник командувача військ ХВО. З 08.11.1921 р. — помічник начальника постачання військ України та Криму, згодом — помічник начальника постачання Української військової округи. З 1925 р. — лектор Вищої повторної школи комскладу, того ж року був демобілізований з РСЧА.

Працював завідувачем магазину, службовцем фінансового відділу штабу УВО. З 1926 р. — референт Всесоюзної ради народного господарства УРСР. 20.02.1931 р. був заарештований у справі «Весна» (т. зв. контрреволюційна змова колишніх офіцерів). 07.05.1931 р. був засуджений до розстрілу та невдовзі страчений.

(1871-18.12.1924) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Ананьев. Останнє звання у російській армії — підполковник.

З 09.03.1920 р. служив у 4-й стрілецькій бригаді Армії УНР. Станом на 25.05.1921 р. був приділений до штабу 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР.

Помер та похований у містечку Уширшки під Перемишлем (Польща).

(29.05.1891-05.08.1944) — підполковник Армії УНР, генерал-хорунжий Української повстанської армії (посмертно).

Походив з селян Київської губернії. Закінчив 2-класне Сквирське міське училище. 20.11.1912 р. був мобілізований до 9-го уланського Бузького полку (м. Біла Церква). З 13.06.1914 р. — молодший унтер-офіцер. З 03.08.1914 р. — старший унтер-офіцер. У складі 9-го уланського Бузького полку виступив на фронт Першої світової війни. 17.03.1915 р. був нагороджений Георгіївським хрестом IV ступеня. 17.05.1915 р. був відряджений на навчання до школи прапорщиків Мінської військової округи. З 02.07.1915 р. навчався у 1-й Київській школі прапорщиків. 30.09.1915 р. був підвищений до звання прапорщика. Після закінченні школи служив у 8-му та 12-му (з 29.11.1915 р.) запасних батальйонах. Станом на 14.08.1916 р. — т. в. о. командира 14-ї роти.

У 1920–1921 рр. — помічник командира 4-го Київського кінного полку 4-ї Київської дивізії Армії УНР. Учасник Другого Зимового походу 04–19.11.1921 р., командир окремого кінного загону групи Ю. Тютюнника.

З 1922 р. жив у Острозі, працював агрономом на Бабинському цукровому заводі.

У 1939 р, після окупації радянською армією частини території Польщі, був заарештований НКВС. До 1941 р. перебував під слідством у Брестській в'язниці, звідки був визволений німцями.

Сшупницький Леонід, фото 1921 року (ЦДЛВОУ)

У липні—серпні 1941 р. очолював підстаршинський вишкіл «Холодний Яр» у Рівному, створений революційним крилом ОУН (Бандери) для формування української армії. Однак незабаром вишкіл був ліквідований німецькою окупаційною владою і А. Ступницький перейшов на господарчу роботу.

У березні 1943 р. приєднався до Української повстанської армії. З липня 1943 р. — начальник штабу Української повстанської армії, мав псевдонім «Гончаренко». Одночасно викладав тактику у старшинській школі УПА «Дружинники». Керував бойовими операціями проти німців. Героїчно загинув у бою проти частин НКВС біля села Дермань — застрелився у криївці, не бажаючи потрапити у полон. 27.04.1945 р. рішенням Української Головної Визвольної Ради був посмертно підвищений до рангу генерал-хорунжого УПА.

(30.04.1881-?) — полковник Армії УНР.

Народився у м. Кам'янець-Подільський. Закінчив Подільську духовну семінарію, Київське піхотне юнкерське училище (1901). Служив у 34-му піхотному Сєвському полку (Полтава), з яким брав участь у Російсько-японській війні. Був кілька разів поранений у праву руку. Закінчив Імператорську Миколаївську військову академію за 1-м розрядом (1913). Під час Першої світової війни обіймав посади старшого ад'ютанта штабу 2-го Сибірського корпусу, старшого ад'ютанта штабу 3-ї Сибірської стрілецької дивізії, штаб-офіцера для доручень штабу 2-го Сибірського корпусу.

У липні 1917 р. за власним бажанням перевівся на посаду начальника штабу 16-ї піхотної дивізії, яка мала українізуватися. З 29.11.1917 р. — начальник штабу 2-го Січовою Запорізького (6-го армійського) корпусу військ Центральної Ради. З 15.04.1918 р., після остаточної демобілізації корпусу, перебував на посаді начальника господарства валок і парків організаційного відділу Генерального штабу УНР, згодом — Української Держави. З 14.12.1918 р. — помічник 1-го генерал-квартирмейстерства штабу військ Директорії. З 05.01.1919 р. — начальник штабу Ударної групи Січових стрільців Дієвої армії УНР. З 01.02:1919 р. — начальник Північної групи Січових стрільців Дієвої армії УНР. З 01.03.1919 р. — начальник штабу корпусу Січових стрільців Дієвої армії УНР. У квітні—травні 1919 р. перебував під слідством, був виправданий судом. З 01.06.1919 р. — начальник розвідчого відділу штабу Дієвої армії УНР. У липні—вересні 1919 р. — булавний старшина для доручень штабу Головного Отамана. У квітні—липні 1920 р — начальник штабу 2-ї стрілецької (згодом — 3-ї Залізної) дивізії Армії УНР. З липня 1920 р. — начальник військово-історичної управи Головного управління Генеральною штабу УНР. З 03.11.1920 р. — начальник оперативного відділу Генерального штабу УНР.

Сулковський Борис, фото 1905 року (Летопись войны с Японией. — СПб. — 1905. - № 51. — С. 994)

У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

(30.05.1893-19.05.1975) — поручик Армії УНР (підполковник в еміграції).

Закінчив Київське військове училище. Брав участь у Першій світовій війні, був нагороджений усіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою та відзнакою Святого Георгія IV ступеня з лавровою гілкою. Останнє звання у російській армії — поручик.

Сумароків Павло, фото 50-х років (У 50-річчя Зимового походу Армії УНР. — Нью-Йорк. — 1973)

У 1920 р. у складі Кінного полку Чорних Запорожців брав участь у Першому Зимовому поході. У 1921 р. у складі 4-го Київського кінного полку брав участь у Другому Зимовому поході.

Згодом жив на еміграції у Польщі.

Влітку 1943 р. вступив до Добровольчої дивізії СС «Галичина», командував 6-ю ротою 30-го полку, брав участь у бою під Бродами.

З 1945 р. жив на еміграції у Німеччині. Автор спогадів про Другий Зимовий похід та 1-шу Українську дивізію.

(1898(9?) —06.1919) — повстанський отаман.

Походив з селянської родини с. Колесники Острозького повіту Волинської губернії.

Навчався в Московському народному університеті ім. Шанявського, звідки у травні 1917 р. добровольцем вступив до 1-го Українського козачого полку ім. Б. Хмельницького. У грудні 1917 р. повернувся до Острога, де сформував український добровольчий відділ. Під час протигетьманського повстання сформував та очолив партизанський загін ім. Наливайка, який розгорнув у сотню, курінь, згодом — у 51-й піший Дієвий полк ім. С. Наливайка Дієвої армії УНР. З 02.06.1919 р. — командир куреня ім. С. Наливайка 3-го пішого Подільського полку 1-ї Північної дивізії Дієвої армії УНР. Загинув між 10 та 14 червня 1919 р у нічній сутичці під час розвідки в районі Ямпіль — Ляхвиці. Був одним з найбільш талановитих організаторів та командирів повстанських загонів.

(?—?) — підполковник Армії УНР.

Закінчив Пажеський корпус. Станом на 01.01.1910 р. — поручик 32-ї артилерійської бригади. Останнє звання у російській армії — підполковник.

Станом на 22.12.1917 р. — начальник 1-ї Сердюцької гарматної бригади військ Центральної Ради. З 04.02.1919 р. — начальник 20-ї гарматної дієвої бригади Дієвої армії УНР. У подальшому — помічник начальника 18-ї пішої Дієвої дивізії Дієвої армії УНР. 09.04.1919 р. наказом штабу Дієвої армії УНР формально був звільнений з армії за алкоголізм, але продовжував служити. З 14.04.1919 р. — т. в. о. начальника 18-ї пішої Дієвої дивізії Дієвої армії УНР. До 07.05.1919 р. — начальник 19-ї пішої Дієвої дивізії Дієвої армії УНР. У подальшому — звільнений з армії. У 1920 р. знову подав прохання про вступ до Армії УНР. Станом на 1921 р. рахувався дезертиром 5-ї Херсонської дивізії Армії УНР.

Повернувся в Україну. У 1922–1928 рр. викладав у Харківській школі Червоних Старшин. У 1930-х рр. жив у м. Бородянка під Києвом. Подальша доля невідома.

(?—?) — начальник штабу дивізії Дієвої армії УНР.

Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 17-го піхотного Архангелогородського полку (Житомир). Останнє звання у російській армії — підполковник.

З 29.05.1919 р. — начальник штабу 9-ї Залізничної дивізії Дієвої армії УНР. З 19.08.1919 р. — начальник оперативного відділу штабу 9-ї Залізничної дивізії Дієвої армії УНР. 3 01.10.1919 р. хворів на тиф у Вінниці. Подальша доля невідома.

(01.01.1859-?) — старшина Дієвої армії УНР.

Закінчив кадетський корпус, Чугуївське піхотне юнкерське училище (1879), служив у 97-му піхотному Ліфляндському полку (Двинськ), у складі якого брав участь у Російсько-японській війні. Станом на 01.01.1910 р. — капітан 175-го піхотного Батуринського полку (Умань, згодом — Глухів). Останнє звання у російській армії — полковник.

Станом на 29.09.1919 р. — працівник Головного інтендантського управління Військового міністерства УНР. Подальша доля невідома.

(21.06.1876-13.09.1922) — підполковник Армії УНР.

Походив з Херсонщини. Склав іспит на звання однорічника 2-го розряду при Полоцькому кадетському корпусі. Закінчив Київське піхотне юнкерське училище (1899), вийшов підпрапорщиком до Івангородської фортечної артилерії. З 1902 р. служив у Керченській фортечній артилерії. З 1903 р. — в Очаківській фортечній артилерії. З 1904 р. — в офіцерській зведеній роті Офіцерської артилерійської школи. Закінчив курси електроніки при Санкт-Петербурзькому артилерійському заводі (1906), служив у Севастопольській фортечній артилерії. Капітан з 1903 р. 01.06.1918 р. залишив посаду через розформування Севастопольської фортечної артилерії.

З 06.06.1918 р. до листопада 1918 р. — командир 2-ї батареї Коша морської оборони Армії Української Держави. 18.07.1920 р. у таборі Ланцут знов вступив до української армії. З 12.08.1920 р. — старшина для доручень артилерійської управи Військового міністерства УНР.

Похований на українському військовому цвинтарі у Щепіорно.

(?—?) — підполковник Армії УНР.

Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан Київського осадного артилерійського полку. Останнє звання у російській армії — підполковник.

У 1919 р. перебував у Збройних Силах Півдня Росії.

У червні 1920 р. разом з групою офіцерів перейшов на службу до Дієвої армії УНР З 13.09.1920 р. — начальник відділу постачання Артилерійської управи Військового міністерства УНР. Подальша доля невідома.

Народився у с. Ременів поблизу Львова. Закінчив народну школу, гімназію, навчався на юридичному факультеті Львівського університету. У серпні 1914 р. добровольцем вступив до Легіону Українських січових стрільців. Протягом 5 місяців командував чотою, 6 місяців — 2-ю сотнею, 1 місяць — сотнею, 1 місяць — куренем. У вересні 1916 р. потрапив до російського полону. Перебував у таборі для військовополонених австро-угорської армії у Царицині (Поволжя). Останнє звання в австро-угорській армії — обер-лейтенант.

Сушко Роман, фото 1920 року (Євген Коновалець та його доба. — Мюнхен. — 1974)

13.01.1918 р. разом з іншими полоненими старшинами Легіону УСС прибув до Києва, де вступив до Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців військ Центральної Ради. З 19.01.1918 р. — командир 1-ї сотні 1-го куреня Січових стрільців військ Центральної Ради. З 01.03.1918 р. — командир 4-го (1-го) полку Січових стрільців. Після розформування полку німцями 30.04.1918 р. виїхав до Окремої Запорізької дивізії, де домовився про формування в її складі Окремого Січового куреня з галичан. З травня 1918 р — командир 3-го Січового куреня 2-го Запорізького полку Окремої Запорізької дивізії Армії Української Держави.

Наприкінці вересня 1918 р., після дозволу гетьмана П. Скоропадського на формування Окремого пішого загону Січових стрільців, переїхав разом з куренем до Білої Церкви, місця формування загону. У вересні—листопаді 1918 р. очолював 1-й піший курінь загону. З середини грудня 1918 р. — начальник 1-ї Січової дивізії військ Директорії, до складу якої ввійшли 1-й (сформований з галичан), 2-й (сформований з селян-повстанців), 3-й та 4-й (сформовані з вояків Сердюцької дивізії гетьмана П. Скоропадського, які перейшли на бік Директорії) Січових полків. З кінця січня 1919 р. — начальник Північної групи з оборони Коростенського залізничного вузла під Києвом, під час боїв був контужений. З середини лютого 1919 р., після скасування управління 1-ї Січової дивізії, перебував на посаді отамана для доручень при командувачі Корпусу Січових стрільців Дієвої армії УНР. З середини липня 1919 р. — начальник 11-ї пішої дивізії Січових стрільців Дієвої армії УНР. У грудні 1919 р. був інтернований польською владою у Луцьку. З 31.03.1920 р. — командир 1-ї (згодом — 16-ї бригади) 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР. На чолі збірної бригади 6-ї Січової дивізії брав участь у Другому Зимовому поході 04–19.11.1921 р.

У 1922 р. повернувся до Львова, став одним із співзасновників Української військової організації. У 1927–1930 рр. — краєвий командант УВО на Західній Україні. З 1929 р. — член Проводу Організації українських націоналістів. У 1938 — влітку 1939 рр. керував в Австрії підготовкою молодих військових кадрів ОУН.

Напередодні Другої світової війни сформував з добровольців ОУН т. зв. Легіон Романа Сушка, на чолі якого брав участь у наступі німецької армії під час Німецько-польської війни у серпні 1939 р. Легіон дійшов майже до Львова, але змушений був повернути на захід, оскільки місто було віддане німецьким командуванням радянській стороні. У 1941–1943 рр. співробітничав з кількома іноземними спецслужбами. Вбитий невідомим на одній з вулиць Львова.

Присяга в Дієвій армії УНР. На передньому плані члени Директорії, начальник штабу Головного Отамана С. Петлюри генерал М. Юнаків (тримає в руках кашкета). Праворуч (зі складеними руками) командувач Трупи Січових стрільців Є. Коновалець, серпень 1919 року (ЦДАКФДУ)