Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921)

Т

(1891 — після 1937) — підполковник Армії УНР.

Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

У 1918 р. — значковий 2-го Сірожупанного полку Армії Української Держави. З початку квітня 1919 р. — командир 2-го Сірожупанного полку Дієвої армії УНР. З 16.05.1919 р. — командир окремого загону Сірожупанників, що 21.05.1919 р. влився до складу 1-го Сірожупанного полку Дієвої армії УНР. З 05.06.1919 р. — командир 2-го куреня 10-го Сірожупанного полку Дієвої армії УНР. Був важко поранений у бою 13.06.1919 р., втратив 50 відсотків працездатності. У 1920–1921 рр. був приділений до штабу Запасних військ Армії УНР.

З 1923 р. жив на еміграції у Франції в Ліоні. Подальша доля невідома.

(01.02.1883-03.1919) — командир полку Дієвої армії УНР.

Народився у Полтаві. Закінчив Полтавське реальне училище, артилерійське училище, служив у 34-й (Сімферополь) та 9-й (Полтава) артилерійських бригадах. Під час Першої світової війни потрапив до австро-угорського полону. Останнє звання у російській армії — капітан.

З 12.05.1918 р. — командир гарматного полку 1-ї козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії Армії української держави, у листопаді 1918 р. під час протигетьманського повстання був усунутий від командування полком. На початку січня 1919 р. повернувся на попередню посаду. Загинув разом з усім полком у березні 1919 р. у бою проти червоної кінноти між Бердичевом та Житомиром.

Тарапущенко Петро, фото 1918 року (з приватної кохекції)

(09.10.1885-?) — підполковник Армії УНР.

Рідний брат Петра Таранущенка.

Народився у Полтаві. Закінчив Полтавське реальне училище, витримав іспит на звання однорічника 2-го розряду при Петровському Полтавському кадетському корпусі, закінчив Київське піхотне юнкерське училище (22.04.1905), два курси Інтендантської академії (1914). З 18.07.1915 р. — завідувач 27-ї польової хлібопекарні. З 17.09.1915 р. — обер-старшина для доручень корпусного інтенданта 5-го армійського корпусу. З 27.05.1916 р. — начальник 95-ї польової хлібопекарні. З 19.02.1917 р. — дивізійний інтендант 32-ї піхотної дивізії. 24.02.1918 р. — демобілізувався. Останнє звання у російській армії — капітан.

З 26.04.1918 р. — діловод інтендантського управління 2-го Подільського корпусу Армії Української Держави. З 06.06.1918 р. — обер-старшина для доручень інтендатури Сердюцької дивізії Армії Української Держави.

22.03.1919 р. — 21.05.1920 р. жив як приватна особа у Могилеві-Подільському. У подальшому — помічник завідувача хлібопекарні 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. З 14.09.1920 р. — т. в. о. начальника інтендантського управління Головного управління постачання Військового міністерства УНР. Подальша доля невідома.

(04.11.1891-?) — підполковник Армії УНР.

Тарнопільський Микола, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7)

Народився у с. Макошино Сосницького повіту Чернігівської губернії. Останнє звання у російській армії — прапорщик.

У 1919 р. — ад'ютант 1-го куреня 1-го (згодом — 7-го Синього) полку 3-ї Залізної дивізії Дієвої армії УНР. Брав участь у Першому Зимовому поході. У 1920–1921 рр. служив у 3-й Залізній дивізії Армії УНР.

Помер на еміграції у Чехо-Словаччині.

У складі 7-го Синього полку Дієвої армії УНР воював також рідний брат Миколи Тарнопільського, який загинув у боях з більшовиками.

(9.08.1889—?) — начальник штабу дивізії Дієвої армії УНР.

Народився у м. Каре (Кавказ). Закінчив військове училище, один курс Військової академії Генерального штабу (1917). У 1917 р. — старший ад'ютант штабу 9-го армійського корпусу. Останнє звання у російській армії — капітан.

У 1918 р. — молодший ад'ютант штабу 1-го Подільського корпусу Армії Української Держави. 27.12.1918 р. був відправлений з 1-го корпусу у розпорядження командувача Холмсько-Галицького фронту отамана О. Шаповала. З 17.06.1919 р. — начальник штабу 3-ї Залізної дивізії Дієвої армії УНР. Восени 1919 р. захворів на тиф. Подальша доля невідома.

(28.11.1898-07.1992) — поручик Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

Народився у м. Мерефа на Поділлі. Закінчив 6-ти класну гімназію. У 1916 р. був мобілізований до армії, шість місяців служив однорічником у 9-му драгунському Казанському полку. Закінчив Горську школу прапорщиків (грудень 1917 р.). Останнє звання у російській армії — прапорщик.

Татарський Василь, фото 50-х років (фото з журналу «Дороговказ», 1965)

У січні—лютому 1918 р. брав участь у т. зв. Льодовому поході Добровольчої армії під командуванням генерала А. Корнілова.

Навесні 1918 р. повернувся в Україну. З листопада 1918 р. — молодший старшина 4-го Бердичівського запасного полку військ Директорії. У 1919 р. — командир 1-го куреня 2-го Берестейського полку 1-ї Північної дивізії Дієвої армії УНР. У 1920 р. — т. в. о. начальника постачання 5-го куреня ім. Б. Хмельницького 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР.

У 1926–1929 рр. навчався у польській школі офіцерів піхоти, вийшов підпоручиком до 57-го піхотного полку у Познані. Закінчив Вищу військову школу (1939). Брав участь у Німецько-польській війні, був начальником штабу групи полковника Мікося. Останнє звання у польській армії — поручик.

З 1940 р. працював в українському громадському комітеті у Берліні. З січня 1942 р. — командир роти у 204-му українському батальйоні шуцманшафту. З серпня 1944 р. — командир 10-ї сотні 29-го полку 14-ї Військової гренадерської дивізії СС «Галичина». Нагороджений німецьким Залізним Хрестом II класу. У березні 1945 р. був призначений начальником штабу 2-ї Української дивізії Української національної армії.

З 1945 р. жив на еміграції у Новому Ульмі. У 1945—56 рр. був головою Спілки українських вояків у Західній Німеччині.

(14.12.1884-3.12.1960) — полковник Армії УНР.

Народився у м. Кременчук Полтавської губернії. Закінчив Кременчуцьке технічне училище, Чугуївське піхотне юнкерське училище (1907). Вийшов підпоручиком до 175-го піхотного Батуринського полку (Умань, згодом — Глухів), з яким брав участь у Першій світовій війні. З 05.02.1917 р. — командир дивізійного обозу 185-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — капітан.

З 15.05.1918 р. — літограф Головного управління Генерального штабу (ГУГШ) Армії Української Держави. З 12.11.1918 р. — старший діловод мобілізаційного відділу ГУГШ Армії Української Держави. З 19.02.1919 р. — помічник начальника частини мобілізаційного відділу ГУГШ Дієвої армії УНР, з 15.05.1919 р. — начальник цієї частини. З 19.03.1920 р. — помічник начальника мобілізаційного відділу ГУГШ Армії УНР. З 23.06.1920 р. — молодший старшина мобілізаційного відділу 1-го генерал-квартирмейстерства Генерального штабу Армії УНР.

З 1923 р. жив на еміграції у м. Шалетт (Франція). Помер та похований у м. Шатоблян під Парижем.

(?—?) — підполковник Армії УНР.

На військовій службі з вересня 1905 р. Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 171-го піхотного Кобринського полку (Гродно). Останнє звання у російській армії — капітан.

З листопада 1918 р. — кандидат на військово-топографічну посаду Головного геодезичного управління Генерального штабу Армії Української Держави. З 27.01.1919 р. — експедитор Головного геодезичного управління Генерального Штабу Дієвої армії УНР. З квітня 1919 р. — помічник завідувача польової комори мап Генерального штабу Дієвої армії УНР. З червня 1919 р. — завідувач польової комори мап Генерального штабу Дієвої армії УНР. З 15.12.1919 р. — завідувач інструментальної комори і польової комори мап Головного геодезичного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. З 19.03.1920 р. — геодезист Головного геодезичного управління Генерального штабу Армії УНР. З 03.07.1920 р. — начальник геодезичного відділу Головного управління Генерального штабу Армії УНР. Доля після 1921 р. невідома.

(188?—11.1919) — командир бронепотягу Дієвої армії УНР.

Народився у м. Ніжин Чернігівської губернії. У 1914 р. був мобілізований до російської армії. Був нагороджений повним Георгіївським бантом та званням прапорщика за бойові заслуги. Останнє звання у російській армії — поручик.

У 1917–1918 рр. — отаман Вільного Козацтва у Ніжині. З січня 1919 р. — комендант «1-го панцерного потяга Твердовського». З червня 1919 р. — комендант саморобного панцерного потяга «Помста». У серпні 1919 р. на ст. Жмеринка захопив більшовицький панцерний потяг «Ленін», який перейменував у «Помсту», командував ним до жовтня 1919 р. Помер від тифу у Проскурові.

З жовтня 1919 р. панцерником «Помста» керував рідний брат Матвія Твердовського сотник Осип Твердовський (01.11.1891, Ніжин — 16.04.1930, Люксембург).

(28.02.1876—?) — начальник управління Військового міністерства УНР.

Народився на Харківщині. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище (1896), служив у 125-му піхотному Курському полку (Рівне). Закінчив Військово-інтендантську академію. З 06.12.1911 р. — підполковник, інтендант 2-ї Гвардійської кавалерійської дивізії. Учасник Першої світової війни. З 10.11.1915 р. — полковник. З 03.03.1916 р. — в. о. корпусного інтенданта Гвардійського кавалерійського корпусу. Останнє звання у російській армії — генерал-майор.

З 01.07.1918 р. — начальник Головного інтендантського управління Військового міністерства Української Держави. У 1919 р. — 2-й помічник Військового міністра УНР у справах постачання. З 25.08.1919 р. — начальник: управління 2-го помічника Військового міністра УНР у справах постачання Доля після грудня 1919 р невідома.

(?—?) — підполковник Армії УНР.

Останнє звання у російській армії — підполковник.

У 1920 р. — приділений до штабу 3-го кінного полку 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. 11.03.1921 р. був виключений зі списків армії. Подальша доля невідома.

(?—?) — підполковник Армії УНР.

Учасник Першої світової війни, служив у 23-му залізничному батальйоні. Останнє звання у російській армії — поручик.

У 1919 р. — командир Окремого залізничного куреня Дієвої армії УНР. У грудні 1919 р. був інтернований польською владою у Рівному. У 1920–1921 рр. служив у технічних частинах Армії УНР. Подальша доля невідома.

(?—1926) — підполковник Армії УНР

Народився на Київщині. У 1914–1915 рр — підпоручик 51-го піхотного Литовського полку. Під час Першої світової війни був нагороджений Георгіївською зброєю (01.02.1917, за бій 22.07.1916).

З осені 1917 р — штабс-капітан 1-го Київського полісу Георгіївських кавалерів, ініціатор його українізації та перейменування 26.10.1917 р. на 4-й Сердюцький імені Івана Богуна полк. У подальшому — ад'ютант цього полку. У грудні 1917 р. — січні 1918 р. — військовий комендант Чернігівщини, безпосередньо керував бойовими діями на Чернігівщині в кінці січня 1918 р., зокрема — під ст. Крути. З кінця березня 1918 р. — комендант Одеси. У травні 1918 р. — херсонський повітовий комендант, однак незабаром був звільнений з посади у зв'язку з розслідуванням обставин бою під ст. Крути. Під час протигетьманського повстання одним із перших зголосився до розпорядження Директорії. З 24.11.1918 р. — отаман Дніпровського козачого загону (згодом — 2-га Дніпровська дивізія) військ Директорії. З початку січня 1919 р. — у розпорядженні Військового міністра УНР О. Грекова, згодом — Наказного Отамана УНР О. Осецького. З 05.04.1919 р — начальник 2-ї Сірожупанної дивізії Дієвої армії УНР, що розгорталася з 3-го та 4-го Сірожупанних полків. 16.05.1919 р. потрапив у Луцьку до польського полону. 10.09.1919 р. повернувся з полону у розпорядження штабу Дієвої армії УНР. У 1920 р. перебував під слідством у справі т. зв. Луцької катастрофи 16–17.05.1919 р, через що отримав відмову у клопотанні про зайняття старшинських посад в Армії УНР Перебував на інтернуванні у таборах Домб'є та Щепіорно. Помер у лікарні у м. Горішній Шлезьк.

Тимченко Федір, фото 1919 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

(16.11.1895-02.09.1964) — підполковник Армії УНР.

Народився у с. Решетилівка Полтавської губернії. Закінчив Одеське військове училище, брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

Тисаревський Юрій, фото 1945 року (За Державність. — Торонто. — 1966. — Ч. 11)

З 1918 р. — в українській армії. У 1919 р. був поранений. У 1920 р. — учасник Першого Зимового походу, згодом — командир дивізіону 2-го кінного Уманського Запорізького полку Окремої кінної дивізії Армії УНР. 12.11.1920 р. був поранений у бою з червоними. З 14.04.1921 р. — помічник командира 5-го кінного полку ім К. Гордієнка Окремої кінної дивізії Армії УНР.

До осені 1927 р. працював у складі полку на різних роботах у залогах Польщі. У подальшому жив на еміграції у Польщі.

У 1944–1945 рр. служив в Українській національній армії генерала П. Шандрука.

З 1950 р. жив у США. Помер у шпиталі Фенікс штату Арізона. Похований у Баунд-Бруці.

(23.11.1891—?) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Житомир. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

На службі в Дієвій армії УНР з кінця 1918 р. Учасник Першого Зимового походу. У 1920–1922 рр. — старшина окремої старшинської сотні 2-ї Волинської дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

Титар Олександр, фото 1920 року («За Державність». — Варшава. — 1936. — Ч. 6)

(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

Останнє звання в австро-угорської армії — лейтенант.

З 03.01.1919 р. — командир Галицького полку ім. Оскілка Дієвої армії УНР. З 01.02.1919 р. до 30.04.1919 р. — одночасно начальник залоги м. Рівне. Подальша доля невідома.

(11.08.1885—?) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Народився у Києві. Закінчив Вінницьке реальне училище, Чугуївське піхотне юнкерське училище (1909), вийшов підпоручиком до 4-го стрілецького полісу (Кутно), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — підполковник.

Ткачук Михайло, фото 1920 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

В українській армії з грудня 1917 р.: уповноважений з українізації 10-го армійського корпусу. У 1918 р. — помічник командира 30-го пішого Канівського полку Армії Української Держави. 20.10.1918 р. був підвищений до звання полковника. З 23.11.1918 р. — командир всіх дієвих частин, які були виділені 2-м Подільським корпусом до складу Осадного корпусу Дієвої армії УНР. З 05.01.1919 р. — начальник 8-ї пішої кадрової дивізії Дієвої армії УНР. З 02.06.1919 р. — командир 2-го пішого Берестейського полку Дієвої армії УНР. З 22.07.1919 р. — помічник командира 1-ї Північної дивізії Дієвої армії УНР. З 21.11.1919 р. — командир 1-го збірного Північного полку Дієвої армії УНР (зведеного з 1-ї Північної дивізії Дієвої армії УНР). Учасник Першого Зимового походу: з 28.01.1920 р. — вартовий отаман та начальник постачання Дієвої армії УНР. З червня 1920 р. — вартовий отаман штабу Армії УНР. З 13.08.1920 р. — військовий представник уряду УНР при польській місії для переговорів з представниками Радянської Росії у Ризі. Подальша доля невідома.

(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

Станом на 01.01.1910 р. — поручик 93-го піхотного Іркутського полку (Псков). Останнє звання у російській армії — підполковник.

З 04.06.1919 р. до кінця осені 1919 р. — командир 3-го пішого Подільського полку Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

Походив з селян. Військової освіти не мав. На початку 1919 р. — командир полку ім. Франка Дієвої армії УНР (з 15.02.1919 р. — 49-й піший Дієвий полк ім. L Франка). 21.03.1919 р. був призначений командиром 53-го пішого Дієвого Холмського полку Дієвої армії УНР, але згодом наказ було відмінено.

(? — січень 1964) — підполковник Армії УНР.

Син видатного українського актора та режисера Миколи Садовського. Закінчив Єлисаветградське кавалерійське училище (1917). Останнє звання у російській армії — прапорщик.

З 30.04.1918 р. — молодший старшина кінного дивізіону при Головному управлінні Генерального штабу Української Держави. З 20.11.1918 р. — командир сотні кінного полку Головного управління Генерального штабу Армії Української Держави. З 05.02.1919 р — командир сотні Лубенського кінного полку Дієвої армії УНР. З 20.04.1919 р. — старшина для доручень командувача Східного фронту Дієвої армії УНР. З 07.06.1919 р. — командир сотні 2-го кінного полку ім. М. Залізняка Дієвої армії УНР. З 30.04.1920 р. — молодший старшина 2-го Галицького кінного полку Галицької армії. З 10.07.1920 р. — старшина для зв'язку при частинах польської армії. З 06.11.1920 р. — молодший старшина 3-го генерал-квартирмейстерства Генерального штабу Армії УНР. 04–21.11.1921 р. брав участь у Другому Зимовому поході.

Тобілевич Микола, фото 1920-х років (Наріжний С. Українська еміграція. — Прага. — 1942)

Згодом жив на еміграції у Польщі. Помер та похований у Празі.

(29.02.1888 — після 1931) — підполковник Армії УНР.

Народився у с. Веселий Кут Херсонської губернії. Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище (1908), вийшов підпоручиком до 193-го піхотного резервного Ковельського полку. У 1910 р. перевівся до 177-го піхотного Ізборського полку (Рига). Закінчив два курси Імператорської Миколаївської військової академії (1914). З початком війни повернувся до полку та в його складі брав участь у боях на фронті. Був двічі важко поранений. З січня 1916 р. — старший ад'ютант штабу 4-ї армії. У 1917 р. — обер-офіцер для доручень штабу 7-го армійського корпусу. Останнє звання у російській армії — підполковник.

У 1918 р. — начальник мобілізаційного відділу штабу 7-го Харківського корпусу, з 11.03.1919 р. — начальник штабу 18-ї пішої дієвої дивізії Дієвої армії УНР. З 29.03.1919 р. — начальник штабу 9-го дієвого корпусу Дієвої армії УНР. З 23.04.1919 р. — у резерві старшин Північної групи Дієвої армії УНР.

На початку травня 1919 р. перейшов на бік РСЧА. У 1920-х рр. приховував свою службу в українській армії. Викладав на 1-х Харківських командних курсах РСЧА, згодом — на Пензенських кулеметних курсах. З літа 1920 р. — викладач Харківської школи Червоних Старшин, з жовтня 1920 р. - завуч цієї школи. З вересня 1921 р. — викладач Харківської виїцої повторної школи РСЧА. З 1924 р. — викладач Харківської школи Червоних Старшин. З 1925 р. — викладач повторного відділення 5-ї Київської піхотної школи. З 1926 р. — викладач Київської об'єднаної командної школи ім. С. Каменева. 20.01.1931 р. був заарештований у справі «Весна» (т. зв. контрреволюційна змова колишніх офіцерів). 22/23.06.1931 р. був засуджений до 10 років виправно-трудових робіт. Подальша доля невідома.

Толмачов Касьян, фото 1931 року (ЦДАГПОУ)

(1876 — після 1925) — підполковник Армії УНР.

Народився у Рязанській губернії. Закінчив артилерійське училище (1896). Станом на 01.01.1910 р. — капітан 5-го стрілецького артилерійського дивізіону (Сувалки). Останнє звання у російській армії — підполковник.

З 28.01.1919 р — старшина Головного артилерійського управління Військового міністерства УНР. З 06.06.1919 р. — начальник частини Головного артилерійського управління Військового міністерства УНР.

Восени 1919 р. перейшов на бік білих. У 1920 р. слркив у 5-му артилерійському дивізіоні Російської армії генерала П. Врангеля. Білоемігрант. Жив у Франції. Подальша доля невідома.

(1884-?) — полковник Армії УНР.

Народився у м Черкаси Київської губернії. Останнє звання у російській армії — підполковник.

У 1918–1919 рр. працював на посаді спостерігача за майстернями Київського політехнікуму.

З 13.06.1919 р. — помічник начальника технічної частини управління повітряного флоту Дієвої армії УНР. З 01.12.1920 р. — т. в. о. штаб-старшини для доручень управи авіації та повітроплавання Військового міністерства УНР. Подальша доля невідома.

(24.11.1871-?) — підполковник Армії УНР.

Походив з дворян Київської губернії. Народився у м. Млава Плоцької губернії. Закінчив кадетський корпус, 2-ге військове Костянтинівське училище (1894), вийшов підпрапорщиком до 8-ї артилерійської бригади. Закінчив Офіцерську артилерійську школу (1913). На початку Першої світової війни — командир 4-ї батареї 17-ї артилерійської бригади, у складі якої потрапив до німецького полону. Останнє звання у російській армії — підполковник.

З 05.11.1918 р., після повернення з полону, перебував на посаді старшого діловода управління постачання Головного артилерійського управління Військового міністерства Української Держави, згодом — УНР. З 29.04.1919 р. — начальник частини артилерійських склепів (складів) Головного артилерійського управління Військового міністерства УНР. 16.11.1919 р. був інтернований польською владою. З 27.05.1920 р. — у резерві старшин гарматного управління Військового міністерства УНР. Подальша доля невідома.

(1.03.1886 — до 1929) — підполковник Армії УНР.

Народився у Житомирі. На військовій службі з 07.08.1914 р. Останнє звання у російській армії — поручик.

З 03.04.1918 р. — член ліквідаційної комісії інтендантства Південно-Західного фронту. З 01.09.1918 р. — старшина 6-го легкого гарматного полку Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 01.02.1919 р. — командир 2-ї батареї цього полку. З 20.02.1919 р. — старшина 1-ї батареї Залізнично-Технічного корпусу Дієвої армії УНР. З 15.03.1919 р. — командир 2-ї батареї 1-го Залізничного гарматного полку Дієвої армії УНР. З 01.05.1919 р. — помічник командира цього полку. 09.12.1919 р. був інтернований польською владою. З 15.03.1920 р. — старшина 1-го гарматного полку та 16-го легкого гарматного куреня 6-ї Січової дивізії Армії УНР. З 04.07.1920 р. — старшина 17-го легкого гарматного куреня Армії УНР.

Похований на українському військовому цвинтарі у Щепіорно.

(1882—?) — полковник Армії УНР.

Народився у Києві. Вступив на військову службу у 1900 р. Станом на 01.01.1910 р. — поручик 73-го піхотного Кримського полку (Могилів-Подільський). Останнє звання у російській армії — полковник.

В українській армії з 1918 р. Станом на 01.02.1922 р. — командир Окремої бригади Кордонної охорони Армії УНР. Подальша доля невідома.

(?—?) — підполковник Армії УНР.

Станом на 01.01.1910 р. — поручик 15-го стрілецького полку (Одеса). Останнє звання у російській армії — капітан.

У 1920 р. — старшина управління військових комунікацій Військового міністерства УНР. З 01.11.1920 р. — старшина зв'язку штабу Армії УНР. Подальша доля невідома.

(1891—?) — підполковник Армії УНР.

Народився на хуторі Трибрата Кременчуцького повіту Полтавської губернії. Останнє звання у російській армії — поручик.

У 1919 р. — помічник командира та командир 3-ї батареї 1-го (25-го) Залізничного гарматного полку Дієвої армії УНР. З грудня 1919 р. служив у 10-й бригаді Української Галицької армії. 07.05.1920 р. повернувся на службу до Армії УНР. З 18.01.1921 р. — штаб-старшина учбової батареї 3-ї гарматної бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. З 21.04.1921 р. — підполковник, помічник начальника гарматного відділу Спільної школи підстаршин 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР.

У 1920—30-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

(03.11.1861-?) — полковник Армії УНР.

Походив з дворян Херсонської губернії, предки — з с. Триліски Овруцького повіту, Волинської губернії. 11.09.1880 р вступив до Єлисаветтрадського кавалерійського училища. 01.08.1883 р закінчив училище за 2-м розрядом, вийшов естандарт-юнкером до 12-го уланського Білгородського полку (Проскурів). Корнет (1885), поручик (1890), штабс-ротмістр (1893). 03.09.1893 р був відряджений до 2-го відділення 12-го кавалерійського запасу, де продовжив службу. З 1896 р. — ротмістр. 20.12.1901 р., після переформування кавалерійського запасу у запасні кавалерійські полки, був призначений до 6-го запасного кавалерійського полку командиром 4-го ескадрону. 06.05.1903 р. — підполковник з переведенням до 3-го запасного кавалерійського полку (Кірсанов). З 1906 р. обіймав посади помічника командира полку з господарчої та муштрової частини, кірсанівського повітового військового начальника 14.10.1910 р. витримав на відмінно іспит на заміщення посади повітового військового начальника при штабі Московської військової округи. З 13.01.1914 р. — полковник за заслуги з призначенням на посаду Семипалатинського повітового військового начальника, коменданта й начальника гарнізону. З весни 1917 р. перебував на фронті у складі 7-ї кавалерійської дивізії.

У листопаді 1917 р. став командиром Українського кінного дивізіону ім. М. Залізняка, сформованого з вояків-українців 7-го драгунського Кінбурнського, 7-го уланського Ольвіопольського та 7-го гусарського Білоруського полків. Наприкінці січня 1918 р. вивів дивізіон до Житомира, де передав у розпорядження військового міністра Центральної Ради. У червні 1918 р. був звільнений з армії за віком. З середини грудня 1918 р. до 15.05.1919 р. — командир 5-ї Дієвої (2-ї) кінної дивізії Дієвої армії УНР. Восени 1919 р. — у розпорядженні штабу Дієвої армії УНР. Станом на 19.04.1920 р. — начальник управи ремонтування армії кінським складом Військового міністерства УНР. У серпні 1920 р. — заступник командира Окремої кінної дивізії Армії УНР. З 01.10.1920 р. — начальник старшинської та підстаршинської школи Окремої кінної дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

(1890—?) — полковник Армії УНР.

Народився у Києві. Закінчив Київське військове училище (1914). Брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

У грудні 1917 р. вступив у Кам'янці-Подільському до повстанського загону ім. Яна Кармелюка, командир 1-ї сотні цього загону. З лютого 1918 р. — командир кінно-гайдамацького куреня ім. Яна Кармелюка військ Центральної Ради, з яким у квітні 1918 р. був переведений до Харкова, де курінь ніс варту при губернському комісарі. У червні 1918 р. курінь зведено у харківську повітову сотню ім. Я. Кармелюка, яка 17.11.1918 р. з наказу головнокомандувача Лівобережного фронту полковника Болбочана почала розгортатися у 2-й Запорізький піший полк ім. Я. Кармелюка. Був беззмінним командиром цього полку (з травня 1919 р. мав назву 23-й Запорізький ім. Я. Кармелюка) до грудня 1919 р. Учасник Першого Зимового походу — командир 2-го (Богуно-Кармелюцького) збірного куреня Дієвої армії УНР. Після закінчення походу у травні 1920 р. — командир 3-ї Запорізької бригади 1-ї Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР 3 05.10.1920 р. — полковник. Станом на 15.09.1922 р. — приділений до штабу 4-ї Київської стрілецької дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

Троцький Ігор, фото 1918 року (ЦДАВОУ)

(12.03.1881-30.01.1953) — полковник Армії УНР.

Трутенко Валентин, фото 1929 року (Ген. М. Омелянович-Павленко, Зимовий похід. — Прага. — 1939)

Народився у м. Аиповець Подільської губернії. Закінчив Київське піхотне юнкерське училище (1901), служив у 175-му піхотному Батуринському полку (Умань, згодом — Глухів), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений Георгіївською зброєю (20.11.1915, за бій 02–07.11.1914). Останнє звання у російській армії — підполковник.

У 1917 р. — командир українізованого 175-го піхотного Батуринського полку, який привів з Північного фронту (з-під Риги) в Україну, до Глухова (місця розташування полку до Першої світової війни). З початку січня 1919 р. — ад'ютант Житомирської юнацької школи, згодом — помічник начальника господарської частини та начальник господарської частини цієї школи. 03.12.1919 р. був призначений начальником 3-ї Залізної дивізії Дієвої армії УНР. Після поразки у бою з білими 26.12.1919 р. під Животовим був приділений до штабу Дієвої армії УНР. З 08.08.1920 р. — помічник начальника Камянець-Подільської спільної юнацької школи.

З 1923 р. жив на еміграції у Польщі.

З 1950 р. — у США, де й помер. На 10 роковини смерті В. Трутенка у кількох українських виданнях США було вміщено статті «Генерал Валентин Трутенко», «Памїгги ген. Валентина Трутенка» та ін., в яких він помилкою називався генералом Проти цього заперечували ветерани 3-ї Залізної дивізії — генерали О. Вишнівський та М. Крат.

В Дієвій армії УНР також служив рідний брат В. Трутенка — сотник Микола Трутенко.

(1890—11.1936) — полковник Армії УНР.

Народився у м. Полтава. У російській армії — капітан.

У 1918 р. — командир батареї 1-го Запорізького легкого гарматного полку Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. У 1919 р. — командир 3-ї батареї Республіканського гарматного полку Дієвої армії УНР, у подальшому — 21-го Запорізького гарматного полку Дієвої армії УНР. У другій половині 1920-го р. — командир 8-го гарматного куреня 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. Помер на еміграції в Польщі.

Туркул Олександр, фото 1918 (?) року (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)

(1863—07.05.1935) — командир полку Дієвої армії УНР.

Закінчив Тверське кавалерійське училище (1885), вийшов до 31-го (згодом — 11-го) драгунського Ризького полку (Крем'янець), згодом перевівся до 11-го гусарського Ізюмського полку. Останнє звання у російській армії — полковник.

У 1918 р. — у складі Армії Української Держави. У січні—лютому 1919 р. — командир 4-го Чорноморського окремого полку Дієвої армії УНР, був важко поранений у бою з червоними.

Після одужання виїхав до Польщі, звідти — до Німеччини, де вступив до Західної білогвардійської армії князя Бермонта-Авалова.

З 1921 р. жив на еміграції у Франції. Помер та похований у м. Сансе.

Тютюнник Василь, фото 1919 року (За Державність. — Варшава. — 1935. — Ч. 5)

(?—?) — підполковник ветеринарної служби Армії УНР.

У 1918 р. — ветеринарний лікар 10-ї легкої гарматної бригади Армії Української Держави. З 10.11.1920 р. — ветеринарний лікар 6-ї гарматної бригади 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

(17.07.1890—19.12.1919) — командувач Дієвої армії УНР у 1919 р.

Походив з селян, народився на хуторі Куторжу (Куторжиха, нині — у складі м. Хорол) Хорольського повіту Полтавської губернії. Закінчив Хорольське 4-класне міське училище, Тифліське військове училище за 1-м розрядом (06.08.1912). В училищі у змаганнях виборов звання «Відмінний стрілець з гвинтівки» та «Відмінний стрілець з револьверу». Вийшов підпоручиком до 25-го Сибірського стрілецького генерала Кондратенка полку (Іркутськ), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. З 15.10.1914 р. — в. о. начальника команди кінних розвідників. З 16.01.1915 р. — начальник команди, на цій посаді відбув всю Першу світову війну. 31.03.1915 р. дістав легку контузію під час обстрілу німцями с. Сантока. Останнє звання у російській армії — капітан (з 22.06.1917 р.).

29.09.1917 р. відбув на постійну роботу до складу Української ради 2-ї армії Західного фронту, голова цієї ради. З березня 1918 р. — помічник начальника розвідчої частини оперативного відділу Генерального штабу УНР, у подальшому — Армії Української Держави. З 15.11.1918 р. — начальник оперативного відділу штабу Дієвої армії УНР. З 31.12.1918 р. — 1-й помічник начальника штабу Дієвої армії УНР (на який у той час були покладені і завдання Генерального штабу). З 22.01.1919 р. — помічник начальника штабу Дієвої армії УНР. З 26.07.1919 р. — командувач Дієвої армії УНР. 08.09.1919 р. був усунутий з посади командарма і зарахований до резерву. 05.11.1919 р. з особистого наказу С. Петлюри знов повернувся на посаду командувача Армії УНР. 06.12.1919 р. хворим на тиф у важкому стані був перевезений на територію, зайняту польською армією. Помер від тифу у Рівному. Похований на міському цвинтарі у м. Рівне.

(20.04.1891-20.10.1930) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Походив з селян с. Будищі Звенигородського повіту Київської губернії. Нащадок Т. Г. Шевченка за жіночою лінією. Закінчив Уманське сільськогосподарське училище. У 1913 р. був мобілізований, служив рядовим у 6-му Сибірському стрілецькому полку (Владивисток), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. У жовтні 1914 р. був поранений, після одужання закінчив Горійську школу прапорщиків (жовтень 1915 р.), повернувся до 6-го Сибірського полку. Був ще раз поранений. З 1916 р. служив у 32-му піхотному запасному полку у Сімферополі. Останнє звання у російській армії — прапорщик.

На початку квітня 1917 р. заснував у 32-му піхотному запасному полку Український військовий клуб, який незабаром перетворився на 1-й Сімферопольський полк ім. гетьмана П. Дорошенка. 04–06.06.1917 р. брав участь у II Всеукраїнському військовому з'їзді як делегат від українців сімферопольської залоги. Від з'їзду був обраний членом Центральної Ради. У листопаді—грудні 1917 р. — комендант військової в'язниці Києва та гауптвахти Київської залоги. З 29.12.1917 р. — член Політичної Ради при Генеральному Військовому Секретарстві Центральної Ради. У січні 1918 р. повернувся до рідного села Будищі на Звенигородщині для організації Вільного Козацтва. Навесні 1918 р. на чолі козацьких загонів брав участь у роззброєнні збільшовичених частин російської армії, що поверталися з фронту Першої світової війни. З березня 1918 р. — уповноважений Військового міністерства УНР по демобілізації на Звенигородщині. Влітку 1918 р. — один із керівників Звенигородсько-Таращанського повстання, був заарештований гетьманською владою, перебував на гауптвахті. У ніч з 13 на 14.12.1918 р. організував повстання на гауптвахті, у результаті якого в'язні захопили частину Києва та дали змогу військами Директорії увійти до міста. Відмовився від співробітництва з УНР, оскільки орієнтувався на боротьбистів, які прагнули порозуміння з більшовиками. З 01.02.1919 р. за постановою ЦК партії боротьбистів та за погодженням з командуванням Українського фронту РСЧА — начальник штабу 1-ї бригади (яку очолював отаман Нечипір Григор'єв) 1-ї Задніпровської дивізії РСЧА. 06–20.04.1919 р — комендант м. Одеси, одночасно — командир 1-ї бригади 6-ї Української радянської дивізії, яка розгорталася з загонів отамана Григор'єва. Підтримав повстання Горигор'єва проти радянської влади, 09.05.1919 р на чолі двох полків своєї бригади зайняв Катеринослав. Наприкінці травня 1919 р., після поразки повстання, з невеликим загоном у 150 чоловік пішов на з'єднання з Дієвою армією УНР, по дорозі загін збільшився до 2 тисяч повстанців. Після з'єднання 13–14.07.1919 р. з Дієвою армією УНР загін було переформовано у Київську групу Дієвої армії УНР, яка складалася з 5-ї та 12-ї Селянських дивізій. Ю. Тютюнник залишився командувачем цієї групи. Був одним із ініціаторів та керівників Першого Зимового походу: з 05.12.1919 р. — заступник командувача Дієвої армії УНР М. Омеляновича-Павленка з виконанням обов'язків начальника Збірної Київської дивізії. З 06.05.1920 р — начальник 4-ї Київської стрілецької дивізії Армії УНР. З 05.10.1920 р. — генерал-хорунжий. З весни 1921 р. — член Вишої військової ради УНР. У 1921 р. — керівник Партизансько-Повстанського штабу та командувач Української повстанчої армії, на чолі якої брав участь у Другому Зимовому поході 04–19.11.1921 р Після поразки походу з невеликим загоном пробився до Польщі.

На еміграції жив у Львові.

17.06.1923 р. повернувся в Радянську Україну, деякий час викладав у Харківській школі Червоних Старшин, працював секретарем-інспектором Всеукраїнського державного акціонерного товариства. Співробітничав з Всеукраїнським фотокіноуправлінням, співавтор сценарію до фільму «Звенигора». Зіграв самого себе у художньому фільмі «ПКП». 12.02.1929 р. був заарештований у Харкові. 03.12.1929 р був засуджений Колегією ОДПУ до розстрілу. Рішення Колегії ОДПУ не призначило дату виконання вироку, а містило вказівку про здійснення страти за особливим розпорядженням. Був страчений майже через рік по тому.

Тютюнник Юрій, портрет 1920-х років (За Державність. — Каліш. — 1932. — Ч. 3)