Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921)

Ж-З

(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

3 27.02.1919 р. — начальник Збаразького загону Січових стрільців. З 21.03.1919 р. — командир 52-го пішого дієвого Збаразького полку. Подальша доля невідома.

(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 12-го Східно-Сибірського стрілецького полку (Владивосток). Останнє звання у російській армії — полковник.

У 1918 р. — помічник командира 10-го пішого Липовецького полку Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. Комендант Гайсина. У травні 1919 р. — начальник бойової групи, сформованої з кількох окремих частин, у складі Північної групи Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

(19.12.1881—04.1931) — начальник групи Дієвої армії УНР.

Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище (1903), вийшов підпоручиком до 90-го піхотного Онезького полку. Брав участь у Китайському поході 1900–1901 рр., Російсько- японській війні 1904–1905 рр. З 18.02.1911 р. служив у 6-й Таурогенській прикордонній бригаді. З липня 1914 р. — командир батальйону 4-го Німанського прикордонного полку. Останнє звання у російській армії — полковник.

З березня 1918 р. — начальник Окремого корпусу кордонної охорони УНР, згодом — Української Держави. З червня 1918 р. — помічник начальника корпусу. За Гетьманату підвищений до звання полковника. З березня 1919 р. — командувач Окремого корпусу кордонної охорони УНР. 22.04.1919 р. був призначений командувачем Північної групи Дієвої армії УНР, однак того ж дня був заарештований своїм попередником отаманом В. Оскілком. 30.04.1919 р. був звільнений та приступив до виконання обов'язків командувача групи. Після поразки групи 17.05.1919 р. був усунутий з посади та рахувався помічником начальника Окремого корпусу кордонної охорони УНР.

Восени 1919 р. перейшов на бік Збройних Сил Півдня Росії. З 25.11.1919 р. — стражник Одеського прикордонного загону прикордонної сторожі Збройних Сил Півдня Росії.

З 09.02.1920 р. — на службі в РСЧА, командир роти Одеського прикордонного загону. З весни 1920 р. — командир батальйону та помічник начальника 44-х Одеських піхотних курсів, які у 1922 р. були переведені до Катеринославу. У серпні 1923 р. був демобілізований, працював «бухгалтером колективу городників Комборбезу». 13.12.1930 р. був заарештований у справі «Весна» (т. зв. контрреволюційна змова колишніх офіцерів). За однією з версій — розстріляний, за іншою — помер у в'язничній лікарні від катувань.

(?—05.1919?) — начальник дивізії Дієвої армії УНР.

Станом на 01.01.1910 р. — штаб-капітан 34-го піхотного Севського полку (Полтава). Останнє звання у російській армії — підполковник.

У 1918 р. служив в управлінні Окремого корпусу кордонної охорони Української Держави, згодом — УНР. З 07.05.1919 р. — т. в. о. начальника 19-ї пішої дивізії Дієвої армії УНР. 19.05.1919 р. в результаті заколоту в дивізії був арештований та переданий більшовикам, ймовірно, розстріляний.

(12.01.1853—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Народився у Подільській губернії. На військовій службі з 06.11.1874 р. — канонір 6-ї артилерійської бригади. 01.09.1879 р. склав іспит на звання підпрапорщика у Варшавському піхотному юнкерському училищі. Служив у 36-му резервному піхотному батальйоні та 2-му Івангородському фортечному полку. 28.01.1906 р. подав у відставку. Під час Першої світової війни командував 364-ю піхотною Віленською дружиною. Останнє звання у російській армії — полковник.

У 1918 р. жив у Вінниці. 06.02.1919 р. подав українському командуванню клопотання про зарахування його на будь-яку посаду в українській армії. Завідував господарством при штабі 19-ї пішої дієвої дивізії Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

(20.11.1890-?) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Хорол Полтавської губернії. Останнє звання у російській армії — підпоручик.

На українській військовій службі з 1918 р. У 1920–1921 рр. — помічник командира 8-го куреня ім. Я. Кармелюка 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Останнє звання у російській армії — полковник.

У 1918 р. — інтендант 1-ої козацько-стріле- цької (Сірожупанної) дивізії Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. 27.02.1919 р. потрапив у полон до червоних, однак за кілька днів був обміняний на полоненого червоного комісара. Після повернення обійняв попередню посаду. Подальша доля невідома.

(1.02.1896—?) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Київ. На військовій службі з 21.11.1914 р. Останнє звання у російській армії — поручик.

З 25.12.1917 р. — скарбник українізованого 2-го Окремого кінно-гірського дивізіону. З 23.04.1918 р. перебував у запасі. З 24.10.1918 р. — молодший старшина Сердюцького гарматного полку Армії Української Держави. З 16.12.1918 р. — молодший старшина Гарматної бригади Січових стрільців військ Директорії. З 01.01.1919 р. — старший старшина 1-ї батареї Січових стрільців Дієвої армії УНР. З 01.04.1919 р. — командир 1-ї (Синьої) батареї 3-го гарматного полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. З 04.06.1919 р. — командир кінно-гірської батареї 1-го гарматного полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. З 20.11.1919 р. перебував на території, окупованій більшовиками. З 07.05.1920 р. — член комісії з обліку українських старшин. З 22.05.1920 р. — старшина 16-го легкого гарматного куреня 6-ї Січової дивізії Армії УНР.

З 1923 — по 1928 р. навчався на лісовому відділі Української господарської академії у Подєбрадах. Був членом Української військової організації та Організації українських націоналістів, редактором часопису «Розбудова Держави».

(03.12.1865-20.01.1946) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

Народився в Ярославській губернії. Закінчив 4-й Московський кадетський корпус, 3-тє військове Олександрівське училище, служив у 17-й артилерійській бригаді. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1897), служив на штабових посадах у Фінляндській військовій окрузі. З 06.11.1904 р. — начальник штабу Свеаборзької фортеці. З 06.12.1905 р. — полковник. З 04.07.1910 р. — командир 11-го Фінляндського стрілецького полку. З січня 1915 р. — черговий генерал штабу 10-ї армії. З 20.11.1916 р. — начальник 132-ї піхотної дивізії. З 23.07.1917 р. — завідувач пересування військ Гомельського району. Останнє звання у російській армії — генерал-майор.

З 12.10.1918 р. — начальник 14-ї пішої дивізії Армії Української Держави. У грудні 1918 р. виїхав з Києва до Одеси.

З 26.01.1919 р. перебував у резерві командного складу Збройних Сил Півдня Росії.

З 01.10.1919 р. — начальник постачання військ Новоросійської області. У 1920 р. — викладач та в. о. начальника Королівського військового училища. Помер та похований у Болгарії (у Софії).

(22.11.1884–1925?) — підполковник Армії УНР, військовий міністр УНР.

Закінчив Камянець-Подільську духовну семінарію, Одеське піхотне юнкерське училище (1907), вийшов до 110-го піхотного Камського полку (Ковно). 22.12.1911 р. перевівся до 9-ї Ломжинської прикордонної бригади, яка на початку Першої світової війни була переформована у 4-й Німанський прикордонний піхотний полк. У складі цього полку брав участь у Першій світовій війні. З 12.09.1916 р. — підполковник, командир батальйону та помічник командира полку. Нагороджений Георгіївською зброєю (14.11.1916).

Жуковський Олександр, фото 1919 року (ЦДАВОУ)

На II Всеукраїнському військовому з'їзді 05–11.06.1917 р. був обраний членом Українського Генерального військового комітету, завідував агітаційно-просвітнім та організаційним відділом УГВК. З кінця липня 1917 р. — представник Українського Генерального військового комітету при Генеральному штабі у Петрограді. Після Жовтневого перевороту повернувся до Києва, був помічником українського генерального військового секретаря С. Петлюри. Брав безпосередню участь у січневих (29.01.1918 р.) боях проти більшовиків у Києві. З 12.02.1918 р. (фактично — з 09.02.1918 р.) — військовий міністр Центральної Ради. 28.04.1918 р. був заарештований та ув'язнений німцями у справі банкіра Доброго. З 15.12.1918 р. — начальник Окремого корпусу кордонної охорони УНР. З березня 1919 р. — посол та військовий аташе УНР у Чехо-Словаччині та голова всіх посольств УНР за кордоном. З 16.03.1920 р. — ревізор українських дипломатичних місій за кордоном.

За деякими даними у 1922 р. повернувся в Україну, де й помер.

(23.04.1874-?) — полковник Армії УНР.

Закінчив Ярославську гімназію, Єлисаветградське кавалерійське училище за 2-м розрядом (1897), служив у 176-му піхотному Переволочненському полку (Звенигородка). З 26.02.1906 р. служив у прикордонній сторожі — у 18-й Волинській бригаді. Брав участь у Першій світо вій війні. Останнє звання у російській армії — підполковник.

В Армії УНР — з весни 1920р. З 21.04.1921 р. — полковник, начальник Спільної школи підстаршин 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР.

(24.05.1892-26.08.1968) — полковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

Жупінас Дмитро, фото 1921 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

Народився у м. Сміла Київської губернії. Закінчив сільськогосподарське училище. Деякі джерела зазначають, що закінчив кавалерійське училище та служив у 12-му драгунському Стародубівському полку, однак документальних підтверджень немає. За даними штабу Дієвої армії УНР Д. Жупінас — поручик піхоти. Учасник Першої світової війни, був поранений.

З кінця листопада 1918 р — командир 1-го Одеського полку військ Директорії, згодом —

Дієвої армії УНР, який 15.05.1919 р. був з'єднаний із 2-м Чорноморським полком для створення 24-го Запорізького ім. гетьмана П. Сагайдачного полку. Очолював цей полк з травня до грудня 1919 р., до переформування у збірну сотню ім. П. Сагайдачного Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу: командир кінної сотні ім. П. Сагайдачного (входила до складу 2-го Кінно-Запорізького полку), з січня 1920 р. — помічник командира 2-го Кінно-Запорізького полку. З 16.06.1920 р. — командир Кінно-Запорізького полку Армії УНР до його остаточного розформування у 1927 р.

Жупінас Дмитро, фото 60-х років (Пам'ятна книга П'ятдесятиліття Союзу бувших українських вояків в Канаді. — Тамільтон. — 1987)

З 1950 р. жив на еміграції у США, похований у Баунд-Бруці.

(06.10.1872-?) — полковник Армії УНР

Народився у м. Київ. Станом на 1.01.1910 р. — капітан 130-го піхотного Херсонського полку (Київ). Останнє звання у російській армії — капітан.

У 1920–1922 рр. — старшина управління постачання 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

(?—?) — підполковник Армії УНР.

Забарило Павло, фото 1921 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

Останнє звання у російській армії поручик.

Учасник Першого Зимового походу у складі 3-го кінного полку, сформованого 26.12.1919 р. з решток 3-ї Залізної дивізії Дієвої армії УНР. З 22.05.1920 р. — командир чоти 2-ї Чорноморської сотні 3-го кінного полку Дієвої армії УНР. З 26.07.1920 р. — т. в. о. помічника командира полку. З 21.08.1920 р. — начальник постачання полку. З 29.09.1920 р. — командир 3-го кінного полку Окремої кінної дивізії Армії УНР. 03.10.1920 р. був поранений у бою, евакуйований до шпиталю. 20.11.1920 р. повернувся до командування полком. З 30.06.1921 р. — підполковник.

У 1920—30-х рр. жив на еміграції у Польщі.

(07.01.1870-18.04.1928) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

Заболотний Аркадій, фото 1917 року (з приватної колекції)

Народився у м. Остер Чернігівської губернії. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище (1894), вийшов підпоручиком до 32-го піхотного

Кременчуцького полку. Брав участь у Російсько- японській війні. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1904), служив на штабових посадах у Київській військовій окрузі. З 06.09.1908 р. — викладач Чугуївського піхотного юнкерського училища 3 25.03.1912 р. — полковник. З 05.08.1912 р. — старший ад'ютант штабу Київської військової округи. Брав участь у Першій світовій війні. У 1916–1917 рр. — командир 35-го піхотного Брянського полку. З 10.10.1917 р. — генерал-майор, начальник штабу 26-го армійського корпусу.

З листопада 1917 р. — начальник 78-ї піхотної дивізії, яка під його керівництвом була українізована 14.01.1918 р. був обраний українською армійською радою головнокомандувачем 9-ї армії. З 12.10.1918 р. — начальник штабу 4-го Київського корпусу Армії Української Держави. З 26.12.1918 р. — уповноважений у справі ліквідації майна військових частин у Києві та Київщині. 16.01.1919 р. звільнився з військової служби.

З 29.09.1919 р. перебував у резерві командного складу Збройних Сил Півдня Росії. З 1920 р. — на еміграції. Помер у м. Зімуні, похований у Белграді.

(11.05.1875—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Закінчив Аракчеєвський Нижньогородський кадетський корпус, 1-ше військове Павлівське училище (1894), слркив у 12-му гренадерському Астраханському полку (Москва). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 2-м розрядом З 20.06.1899 р. — офіцер-вихователь Ярославського кадетського корпусу. З 28.09.1905 р. — офіцер- вихователь Миколаївського кадетського корпусу (Санкт-Петербург). З 06.12.1908 р. — підполковник. З 1913 р. — полковник, начальник Херсонської військово-фельдшерської школи.

З 01.07.1918 р. — помічник начальника відділу Головного штабу Української Держави. З 18.08.1919 р — начальник штабу 9-ї Залізничної дивізії Дієвої армії УНР. З 01.10.1919 р. перебував у розпорядженні штабу Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

(1889-18.11.1918) — сотник Армії Української Держави.

Загаєвич Микола, фото 1910-х років (Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Киів. — 1992)

Народився у м. Яворів на Галичині. З липня 1914 р. служив у Легіоні Українських січових стрільців. У 1916 р. — хорунжий, командир чоти 3-ї сотні УСС. У вересні 1916 р. потрапив до російського полону. Перебував у таборі для військовополонених під Царициним (у Дубовці).

13.01.1918 р. разом з іншими полоненими старшинами УСС прибув до Києва, де став одним із організаторів Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців (згодом — 1-го куреня Січових стрільців). З 01.03.1918 р. — командир сотні 1-го куреня 4-го (1-го) Січового полісу Армії УНР.

Після розформування полісу німцями 30.04.1918 р. виїхав до Запорізької дивізії, де очолив бомбометну сотню 2-го Запорізького полісу Армії Української Держави, сформовану з галичан-січовиків. Наприкінці вересня 1918 р, після отримання дозволу гетьмана П. Скоропадського на формування Окремого пішого загону Січових стрільців, переїхав разом із сотнею до Білої Церкви, місця формування загону. Очолював 3-тю сотню Січових стрільців, загинув у бою під Мотовилівкою під час протигетьманського повстання. Після вступу військ Директорії до Києва похований у Маріїнському парку.

(16.06.1868-?) — полковник Армії УНР.

Народився у Мінській губернії. Закінчив Віленське піхотне юнкерське училище за 2-м розрядом (1897), служив у 120-му піхотному Серпухівському полісу (Мінськ), згодом — старший ад'ютант штабу 30-ї піхотної дивізії, завідувач обозу цієї дивізії. Останнє звання у російській армії — підполковник.

З 05.09.1918 р — начальник 2-ї частини організаційного відділу Головного управління Генерального штабу Української Держави. Станом на 19.04.1920 р. — начальник нагородного відділу Військового міністерства УНР. З 24.07.1920 р. — начальные 3-го відділу персонального управління Головної мобілізаційно-персональної управи Військового міністерства УНР. Подальша доля невідома.

(11.11.1881-27.06.1931) — старшина Дієвої армії УНР.

Народився у Херсоні. Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище, служив у 59-му піхотному Люблінському полку (Одеса), у складі якого брав участь у Російсько-японській війні. У складі 328-го піхотного Новоузенського полку брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений Георгіївською зброєю. У 1917 р. закінчив два прискорених курси Військової академії Генерального штабу у Петрограді. Обіймав посади в. о. старшого ад'ютанта штабу 71-ї піхотної дивізії та старшого ад'ютанта оперативного відділу штабу 6-ї армії. Останнє звання у російській армії — підполковник.

З 01.01.1918 р. — начальник оперативного відділу штабу Одеської військової округи (українізованої). З 16.04.1918 р. — начальник відділу з формування 3-го Херсонського корпусу Армії УНР, згодом — старший осавул штабу 1-го Подільського корпусу Армії Української Держави. З січня 1919 р. — начальник інспекторського відділу Головного штабу УНР.

У липні 1919 р. повернувся до Одеси, вступив до Збройних Сил Півдня Росії, які на той час зайняли місто. Сформував та очолив зведений полк 15-ї піхотної дивізії, який брав участь у боях проти Дієвої армії УНР. У січні 1920 р. з рештками полку намагався пробитися до Польщі, але потрапив у полон до червоних.

З 01.02.1920 р. — у РСЧА: викладач тактики 94-х Одеських піхотних курсів (згодом — 13-ї Одеської піхотної школи). У 1928 р. був демобілізований. Згодом працював землеміром комунікаційного відділу Одеси. 29.10.1930 р. був заарештований у справі «Весна» (т. зв. контрреволюційна змова колишніх офіцерів). 03.06.1931 р. був засуджений до розстрілу. Страчений.

(?—?) — підполковник Дієвої армії УНР.

Народився на Київщині. Останнє звання у російській армії — підполковник.

З 02.07.1918 р. та у 1919 р — помічник начальника відділу у Головному штабі Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. Станом на 05.04.1919 р. — квартир'єр управи Головного штабу УНР. З 07.06.1919 р. — начальник інспекторського відділу Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

(3.04.1893—26.01.1966) — підполковник Армії УНР.

Нагородній Юрій, фото 30-х років (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)

Народився у м. Гайсин Подільської губернії. Закінчив Олександрівську гімназію (Санкт-Петербург), 2-гу Оранієнбаумську школу прапорщиків (1915). Брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

З 10.12.1919 р. на службі в Дієвій армії УНР. У 1920–1923 рр. — командир сотні 3-го кінного полку 3-ї Залізної дивізії Армії УНР

У 1924 р. закінчив правничо-економічний факультет Познанського університету. На еміграції в Польщі. Під час Другої світової війни виїхав до Німеччини, а звідти у 1949 р. — до США. Жив у м. Клівленд.

(10.04.1889-04.08.1968) — генерал-хорунжий Армії УНР (генерал-полковник в еміграції).

Загродський Олександр, портрет 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1935. — Ч. 5)

Деякі видання подають помилкову дату народження — 18.04.1880 р. Походив з родини священика с. Зеленки Уманського повіту Київської губернії. Закінчив 3 класи

Київської духовної семінарії. 20.11.1912 р. був покликаний до армії та зарахований солдатом до 74-го піхотного Ставропольського полку (Умань). З 30.06.1913 р. — молодший унтер-офіцер. З 28.03.1914 р. — старший унтер-офіцер. 18.06.1914 р. витримав іспит на звання прапорщика (отримав 22.08.1914 р.). Учасник Першої світової війни. Нагороджений Георгіївською зброєю за нічний бій з 24 на 25.11.1914 р. Мав кілька поранень: кульове навиліт у верхню частину живота у бою біля Рогатина (17.08.1914 р.), у бою біля с. Сюсферд (25.11.1914) та біля с. Чебахаза (22.03.1915 р.). Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

Загродський Олександр, фото 60-х років (У 50-річчя Зимового походу Армії УНР. — Нью- Йорк. — 1973)

З листопада 1917 р. — командир Київського вартового полку військ Центральної Ради. З 09.02.1918 р. — командир 1-го Запорізького куреня військ Центральної Ради. З 15.03.1918 р. — командир 1-го Запорізького полку Армії УНР, розгорнутого з куреня після повернення до Києва. Під час правління П. Скоропадського, не зважаючи на звання штабс-капітана, залишився на посаді командира полку. 21.10.1918 р. був підвищений до рангу капітана з перейменуванням у сотника. 3 16.11.1918 р., після протигетьманського повстання на Харківщині — командир Запорізької дивізії військ Директорії. З 19.12.1918 р. — за сумісництвом командувач українських військ на Харківщині. З 28.02.1919 р. — за сумісництвом помічник командувача Східного фронту Дієвої армії УНР. 21.03.1919 р. був членом т. зв. революційної ради у Вапнярці. З травня 1919 р. — начальник 6-ї Запорізької дивізії. З 10.06.1919 р. — помічник начальника Запорізької групи Дієвої армії УНР. 01–10.09.1919 р. — в. о. командувача Запорізької групи Дієвої армії УНР. З 10.09.1919 р. — командувач Волинської групи Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу — начальник Збірної Волинської дивізії. У лютому — квітні 1920 р. захворів на тиф, лікувався у рідному селі (т. в. о. начальника дивізії у цей час був генерал Н. Никонів). З 15.05.1920 р. — начальник 2-ї Волинської стрілецької дивізії Армії УНР.

З 1923 р. — на еміграції у Польщі, жив у Калішу. З 1944 р. — в Австрії. З 1950 р. — у США (Нью-Йорк). Помер у Нью-Йорку, похований на православному цвинтарі у Баунд-Бруці.

(1889—?) — підполковник Армії УНР.

Походив з Ізюмського повіту Харківської губернії. Брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — поручик

У 1919 р. — старшина 51-го пішого дієвого полку ім. С. Наливайка Дієвої армії УНР. З середини червня 1919 р. — командир 3-го куреня 3-го пішого Подільського полку 1-ї Північної дивізії Дієвої армії УНР. Згодом — комендант штабу цієї дивізії. У 1920–1921 рр. — комендант штабу 2-ї Волинської дивізії Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

(22.02.1870—?) — полковник Армії УНР.

Походив із дворян Київської губернії. Народився у Житомирі. Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, 2-ге військове Костянтинівськеучилище(1890), Офіцерську артилерійську школу. Служив у 12-й артилерійській бригаді (Проскурів), згодом — в Окремому Забайкальському артилерійському дивізіоні. З 1900 р. — начальник 1-го парку 2-ї Східно-Сибірської стрілецької артилерійської бригади. З 1906 р. служив у 33-й артилерійській бригаді (Київ). З 25.01.1909 р. — підполковник, командир 2-ї батареї 44-ї артилерійської бригади (Ніжин). З 18.07.1914 р. — командир 2-го дивізіону 70-ї артилерійської бригади. З 07.07.1915 р. — полковник. У 1917 р. — начальник 70-ї гарматної бригади на Північному фронті.

В українській армії з 12.01.1918 р. — командир 2-ї Сердюцької гарматної бригади військ Центральної Ради. З 29.04.1918 р. — молодший помічник начальника 2-го відділу Головного артилерійського управління (ГАУ) Військового міністерства УНР, згодом — Української Держави. З 06.07.1918 р. — поза штатом ГАУ, згодом — штаб-старшина для доручень, начальник частини постачання амуніції та телеграфного майна ГАУ 3 16.11.1919 р перебував у резерві старшин ГАу. 3 25.04.1920 р. — начальник Київського артилерійського склепу (складу) Армії УНР. 3 07.07.1920 р. — т. в. о. постійного члена артилерійського комітету артилерійської управи Військового міністерства УНР.

У 1920-30-х рр. жив на еміграції у Польщі.

(23.10.1893-19.06.1965) — підполковник Армії УНР.

Народився у с Рубань Брацлавського повіту Подільської губернії. Під час Першої світової війни закінчив школу прапорщиків, брав участь у боях. Останнє звання у російській армії — поручик.

Закревський Яків, фото поч. 60-х років (Енциклопедія Української Діяспори. — Київ — Нью- Йорк — Чікаго — Мельборн. — 1995. — Т. 4 (Австралія — Азія — Африка))

1917–1920 рр. — у Дієвій армії УНР. У 1918 р. закінчив Інструкторську школу старшин. З кінця 1918 р. служив у 1-му полку Січових стрільців військ Директорії та Дієвої армії УНР. У 1920—23 рр — старшина 10-го куреня 2-ї Волинської дивізії Армії УНР.

У 1923–1944 рр. жив у Володимирі-Во- линському, звідки виїхав до Німеччини, а у 1950 р. — до Австралії. Помер та похований у Аделаїді.

(29.12.1865—?) — начальник управління Дієвої армії УНР.

Народився у м. Кобеляки Полтавської губернії. Закінчив Полтавську класичну гімназію, Московський університет, військово-училищні курси Московського піхотного юнкерського училища (1887), вийшов підпоручиком до 10-го саперного батальйону. Згодом закінчив офіцерський клас Військово-Електротехнічної школи у Петербурзі. Тривалий час працював завідувачем електротехнічної лабораторії та керівником практичних занять з електроніки у Військово-електротехнічній школі, вихователем кадетського корпусу, звідувачем електротехнічної станції. З 21.07.1906 р. — командир 1-ї Кавказької іскрової роти. З 06.12.1910 р. — полковник. З 09.09.1913 р. — командир 4-ї іскрової роти, що під час Першої світової війни була розгорнута у 4-й телеграфний дивізіон. У 1916–1917 рр. — начальник радіотелеграфних частин Південно-Західного фронту. Останнє звання у російській армії — генерал-майор.

З 30.12.1917 р. — на службі в українській армії — інспектор радіочастин Українського фронту, створеного з колишніх Південно-Західного та Румунського фронтів. У 1918 р. — інспектор радіочастин Армії Української Держави. З 23.08.1918 р. — начальник Електротехнічної управи Військового міністерства Української Держави. З 11.09.1919 р. — начальник Головного інженерного управління Військового міністерства УНР. Подальша доля невідома.

(01.12.1890-?) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Базар Овруцького повіту Волинської губернії. Закінчив Житомирську духовну семінарію, Віленське військове училище (1916). У складі 451-го піхотного полку брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

У 1918–1919 рр. отаман Вільного Козацтва та повстанців містечка Базар Подільської губернії. У серпні 1919 р. зі своїм повстанським загоном приєднався до 2-го Галицького корпусу Української Галицької армії. У 1920–1922 рр. — старшина 27-го та 21-го куренів 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. У 1920—30-х рр. — мешкав у Польщі, з 1945 р. — у Німеччині.

(-09.1896-04.1945) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Бар Подільської губернії. Останнє звання у російській армії — прапорщик.

З 1918 р. служив в Окремій Запорізькій дивізії Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. У 1920–1921 рр. — командир 5-го Богданівського куреня 2-ї Запорізької бригади 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР.

З 1923 р. жив на еміграції в Польщі. У 1928 р. закінчив агрономічний відділ Української господарської академії в Подєбрадах.

У 1943 р. вступив до Дивізії СС «Галичина». У 1944–1945 рр. служив сотником у 2-му батальйоні 31-го полку цієї дивізії. Загинув у бою піл Катцендорфом.

(1875—?) — полковник Армії УНР.

Народився у м. Могилів-Подільський. Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 3-го Ковенського фортечного піхотного батальйону. Останнє звання у російській армії — капітан.

У 1920 р. служив у 9-й стрілецькій бригаді 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. Станом на 25.05.1921 р. — приділений до штабу 21-го куреня 7-ї бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР.

З 1923 р. жив на еміграції у Калішу.

(?—?) — підполковник Армії УНР.

Останнє звання у російській армії — поручик.

На українській військовій службі з весни 1918 р. 26.10.1918 р. закінчив Інструкторську школу старшин. З 07.11.1918 р. — приділений до штабу 7-ї пішої дивізії Армії Української Держави. З 06.12.1918 р. — ад'ютант штабу 7-ї пішої дивізії, з 28.12.1918 р. — начальник муштрово- мобілізаційної частини штабу 7-ї пішої дивізії Дієвої армії УНР. З 14.03.1919 р. — т. в. о. начальника штабу 16-го пішого загону Дієвої армії УНР. З 01.04.1919 р. — т. в. о. начальника штабу 3-ї пішої дивізії Дієвої армії УНР 3 06.10.1919 р. — т. в. о. начальника штабу 3-ї Залізної дивізії Дієвої армії УНР. У грудні 1919 р. був інтернований польською владою. З 01.06.1920 р — начальник мобілізаційного відділу штабу 7-ї запасної бригади Армії УНР. З 27.06.1920 р. — помічник начальника цього відділу. З 10.07.1920 р. — комендант штабу 7-ї запасної бригади Армії УНР. З 19.09.1920 р. — приділений до оперативного відділу штабу 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. З 04.12.1920 р. — приділений до мобілізаційно- персональної управи Військового міністерства УНР

У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі.

(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

У російській армії мав офіцерський чин. В українській армії станом на 16.08.1919 р. — начальник штабу 5-ї Селянської дивізії Дієвої армії УНР.

(21.11.1896-21.02.1982) — сотник Армії УНР (полковник в еміграції).

Зарицький Володимир (молодший), фото часів Першої світової війки (За Державність. — Торонто. — 1966. — Ч. 11)

Народився у Кам'янці-Подільському. Закінчив Одеське Сергіївське артилерійське училиіце. Останнє звання у російській армії — підпоручик.

З січня 1919 р. — командир 3-ї батареї 4-го гарматного полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. З вересня 1919 р. — в. о. командира цього полку. В 1920 р. служив у 3-й Залізній дивізії Армії УНР. В 1921 р. — командир збірної батареї 3-ї Залізної дивізії Армії УНР.

Зарицький Володимир (молодший), фото 1921 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

З 1928 р. - контрактовий офіцер польської армії у складі 2-го полку легкої артилерії. Останнє звання у польській армії — капітан.

З 1950 р. жив на еміграції у США. Помер та похований у Чікаго.

(1894 — після 1922) — сотник Армії УНР.

Останнє звання у російській армії — поручик.

З січня 1919 р. — командир 2-го гарматного полку Січових стрільців Дієвої армії УНР, який у складі 2-го Галицького корпусу воював проти польської армії під Львовом, а згодом — проти більшовиків. У листопаді 1919 р., після переходу УГА на бік Збройних Сил Півдня Росії, був усунутий за вимогою білих як «петлюрівець». У 1920–1922 рр. — командир батареї 4-ї гарматної бригади 4-ї Київської дивізії Армії УНР. У квітні 1922 р. був позбавлений старшинського рангу як старшина Армії УНР, що вирішив добровільно повернутися в Україну. За деякими даними — виїхав у Радянську Україну за завданням Української військової організації (УВО) для проведення підпільної роботи. По дальша доля невідома.

(23.02.1870-?) — підполковник Армії УНР.

Закінчив Гатчинський інститут, Оренбурзьке козаче юнкерське училище (1893), служив у 1-му Астраханському козачому полку. 29.05.1905 р. у чині капітана перевівся до 6-го Туркестанського стрілецького батальйону. Станом на 01.01.1910 р. — капітан 18-го Туркестанського стрілецького батальйону (Петро- Олександрівськ). Останнє звання у російській армії — підполковник.

18—26.11.1918 р. був делегатом від Одеського відділення Національного союзу уряду ЗУНР У 1920 р. був приділений до старшинської чоти при штабі Тилу Армії УНР.

З 1923 р. жив на еміграції у Франції, у м. Шалетт.

(?—?) — начальник штабу дивізії Дієвої армії УНР.

Останнє звання у російській армії — підполковник.

З січня 1919 р. до травня 1919 р. — начальник оперативної частини штабу 19-ї пішої дивізії Дієвої армії УНР.

(11.05.1890-194?) — полковник Армії УНР.

Народився у м Радивилів Волинської губернії. На військову службу вступив 29.09.1908 р. однорічником 2-го розряду до 44-го піхотного Камчатського полісу. Звільнився у запас молодшим унтер-офіцером 10.12.1910 р. Закінчив Чугуївське військове училище (1914), вийшов підпоручиком до 17-го піхотного Архангелогородського полку (Житомир), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був двічі поранений. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

Восени 1917 р. служив у запасних частинах Московської військової округи. З українців цих частин сформував та очолив Український Запорізький полк, на чолі якою у листопаді 1917 р. прибув до Харкова. Полк було розміщено у Куп'янську, де у грудні 1917 р. він був роззброєний загонами більшовицьких військ під командуванням В. Антонова-Овсієнка. Зі старшинами та добровольцями виїхав до Києва, де сформував 1-шу сотню куреня Червоних гайдамаків Гайдамацького Коша Слобідської України. На чолі сотні брав участь у боях під ст. Гребінка та у вуличних боях у Києві. У 1918 р. закінчив Інструкторську школу старшин (1-й випуск), слркив у Сердюцькій дивізії Армії Української Держави. З 14.12.1918 р. до березня 1919 р. — командир 4-го полку Січових стрільців Дієвої армії УНР, переформованого з 4-го Сердюцького полку гетьмана П. Скоропадського.

У квітні 1919 р. перебував у госпіталі. З 2.05.1919 р. — у розпорядженні командувача Холмською групою Дієвої армії УНР, з 5.05.1919 р. — командир 2-го кінного Кубанського полку Окремої кінної бригади, яка мала бути сформована у складі Холмської групи. З 16.05.1919 р. перебував у польському полоні, з 27.09.1919 р. — командир відділу Подільської кордонної бригади УНР, з 4.10.1919 р. — т. в. о. командира Подільської кордонної бригади УНР (до 17.11.1919), з 21.05.1920 р. — комендант штабу Охорони Головного Отамана, з 14.06.1920 р. — помічник начальника Охорони Головного Отамана, з 28.08.1920 р. — у розпорядженні начальника Тилу Армії УНР

(?—11.1919) — повстанський отаман.

Походив з селян с. Трипілля Київської губернії. Закінчив церковно-приходську школу та 2-класне земське училище. Працював сільським учителем Під час російської революції 1905 р. провадив активну діяльність, за що був висла ний на поселення до м Холмогори Архангельської губернії. У 1914 р. повернувся з заслання. Був мобілізований до армії, слркив рядовим (писарем).

У січні 1918 р. повернувся додому. Влітку 1918 р. став одним із ватажків руху проти П. Скоропадського на південній Київщині. 15.11.1918 р., із початком протигетьманського повстання, був призначений комісаром Директорії у Трипіллі. Оголосив мобілізацію, сформував з селян та очолив Окрему Дніпровську дивізію (згодом — 1-ша Дніпровська дивізія), яка незабаром увійшла до складу Осадного корпусу військ Директорії. На початку січня 1919 р. отримав наказ штабу Дієвої армії УНР на чолі дивізії вирушити до Галичини для допомоги ЗУНР у боротьбі з Польщею. Однак частини категорично відмовилися виконати наказ і дивізія повернулася на Трипільщину. На зібраному у Трипіллі селянському з'їзді оголосив себе прихильником радянської влади та ворогом Директорії. Став одним із ініціаторів повстання проти УНР, що спалахнуло 25.01.1919 р. в районі Черкаси— Каніва — Ржищів — Трипілля-Переяслав — Золотоноша. В кінці січня — на початку лютого 1919 р. воював з військами УНР. Представники червоних вели переговори з Зеленим, але безрезультатно. У березні—липні 1919 р. Зелений вів активні бойові дії проти частин Червоної армії. У серпні—листопаді 1919 р. воював проти військ Збройних Сил Півдня Росії. Загинув у бою проти білих під Каневом. За деякими даними похований у Трипіллі.

(13.12.1864-14.12.1940) — генерал-полковник Армії УНР.

Походив із дворян, з родини офіцера. Народився у с. Петриківці Катеринославської губернії. Закінчив Псковський кадетський корпус, 2-ге військове Костянтинівське училище (1885), Офіцерську артилерійську школу (1911). На чолі батареї 3-ї Східно-Сибірської артилерійської бригади брав участь у Російсько-японській війні. Був поранений та контужений. За бойові заслуги одержав позачергові звання підполковника та полковника. Був нагороджений Георгіївською зброєю, орденом Святого Георгія IV ступеня, всі ордени до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою. З 17.06.1911 р. — генерал- майор, начальник 6-ї Сибірської стрілецької артилерійської бригади. З листопада 1914 р. — в. о. начальника 6-ї Сибірської стрілецької дивізії. 24.11.1914 р. у бою під м. Березини потрапив у німецький полон. Перебував у таборах Ганноверіш-Мюнден та Бішовсверд.

Восени 1917 р. підтримав український національний рух, очолив раду офіцерів-українців, що перебували у таборах військовополонених у Німеччині. З 08.02.1918 р. — начальник 1-ї Української козацької дивізії (Синьожупанників), сформованої з військово- полонених-українців у німецьких таборах. 29.03.1918 р. був звільнений з посади начальника дивізії та приділений до Військового міністерства Центральної Ради, однак відмовився виконати наказ і залишився на своїй посаді. 27.04.1918 р., коли дивізію було роззброєно німцями, обійняв посаду голови ліквідаційної комісії 1-ї Української козацької дивізії (Синьожупанників). 01.08.1918 р. був звільнений у розпорядження Військового міністерства Української Держави. З 31.10.1918 р. — начальник артилерії 6-го Полтавського корпусу Армії Української Держави. З 01.01.1919 р. — начальник тилу та постачання Лівобережного фронту Дієвої армії УНР. З 11.02.1919 р. — інспектор артилерії 8-го Катеринославського Коша Дієвої армії УНР. З 18.03.1919 р. — отаман 8-го Коша. З 13.04.1919 р. — голова військової місії від Південно-східного фронту Дієвої армії УНР до румунського уряду. З 15.08.1919 р. — приділений до Військового міністерства УНР. З листопада 1919 р. — голова комісії з організації армії при Військовому міністерстві

Зелінський Віктор, фото 1918 року (За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7)

УНР. З 08.02.1920 р. — голова військової секції при Дипломатичній місії УНР у Польщі, інспектор українських військових формувань у Польщі. З 15.07.1920 р. — голова Української дипломатичної місії (22.10.1920 р. місію перейменовано на ліквідаційну комісію) у Варшаві. З 02.11.1920 р. — начальник військової секції ліквідаційної комісії Української дипломатичної місії у Варшаві. 20.10.1921 р. за наполяганням Радянської Росії був змушений залишити Польщу. Згідно наказу С. Петлюри був відряджений до Німеччини «для студіювання військової літератури і матеріалів, дотичних минулої світової війни». Мешкав та помер у м. Цоппот (Сопот).

(?—21.11.1918) — полковник Дієвої армії УНР (посмертно).

Останнє звання у російській армії — поручик. З 09.02.1918 р. — командир 1-ї сотні 2-го Запорізького куреня військ Центральної Ради (з 15.03.1918 р. — полку). Згодом — командир 1-го Республіканського куреня 2-го Запорізького полку Армії Української Держави. Восени 1918 р. був важко поранений у бою з червоними на кордоні з Радянською Росією, перебував на лікуванні у Києві. Після одужання виїхав до складу 2-го Запорізького полку. У час протигетьманського повстання, 17.11.1918 р., проїздив через станцію Ромодан, зайняту офіцерськими загонами. Був заарештований за причетність до 2-го Запорізького полку, що у той час підтримав повстання у Харкові. Розстріляний за відмову вступити в Офіцерські дружини. Після взяття Ромодану 2-м Запорізьким полком був перепохований у Полтаві. З наказу командувача Лівобережного фронту П. Болбочана Дієвої армії УНР посмертно був підвищений до рангу полковника.

(23.01.1891—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

Походив зі спадкових почесних громадян Херсонської губернії. Закінчив Московське технічне училище ім. Єрмакова. На військову службу вступив 03.09.1909 р. однорічником 2-го розряду до 78-го піхотного Навагінського полку. 01.09.1913 р., після відбуття обов'язкового 4-річного терміну служби, звільнився з армії молодшим унтер-офіцером. 18.07.1914 р. був мобілізований та зарахований до команди розвідників 13-го Сибірського стрілецького полку. Закінчив 2-гу Петергофську школу прапорщиків (15.02.1915), призначений до 8-го Фінляндського стрілецького полку З 25.04.1915 р. служив у 5-му Фінляндському стрілецькому полку. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

З листопада 1917 р. — старшина полку ім. С. Наливайка військ Центральної Ради. З 17.03.1918 р. — командир 4-го куреня 2-го Запорізького полку Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. З грудня 1918 р. — командир 4-го (з травня 1919 р. — 21-го) Запорізького ім. С. Наливайка полку Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу — командир 3-го (Мазепинці та Наливайківці) збірного куреня збірної бригади Запорізької дивізії. 23 березня 1920 р. у бою під с. Піщаним (Уманський повіт Київської губернії) був важко поранений у ногу. Залишився у Піщаному для лікування. Подальша доля невідома.

(?—?) — підполковник Армії УНР.

Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

З 16.01.1919 р. — командир 60-го пішого дієвого полку Дієвої армії УНР. У 1920 р. служив в Армії УНР.

У листопаді 1923 р. повернувся в Україну, у 1920-х рр. жив у Кам'янці-Подільському. Подальша доля невідома.

(1.11.1868—11.07.1922) — працівник Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР.

Закінчив Казанське реальне училище, Миколаївське інженерне училище (1890), служив у 7-му саперному та 2-му резервовому саперному батальйонах. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1898). Служив на штабових посадах у Варшавській, Київській, Московській, Казанській військових округах та штабі військ Забайкальської області. З 06.12.1907 р. — полковник. З 13.08.1910 р. — викладач Іркутського військового училища. З 02.11.1915 р. — начальник штабу 2-го Туркестанського армійського корпусу. З 20.06.1916 р. — начальник 127-ї піхотної дивізії. З 10.10.1917 р. — командувач VI Кавказького корпусу. Останнє звання у російській армії — генерал-майор.

У 1918 р. — представник Головного управління Генерального штабу Української Держави при Морському міністерстві Української Держави. З грудня 1918 р. — член Наукового комітету Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР.

Восени 1919 р. перейшов на бік Збройних Сил Півдня Росії. Білоемігрант. Помер у російському госпіталі у м Панчево під Белградом

(1874—?) — капітан 1-го рангу Військово-морського флоту УНР.

Закінчив Морський кадетський корпус (1894). З 30.07.1916 р. — капітан 1-го рангу.

З 23.04.1918 р. — товариш морського міністра УНР, згодом — Української Держави. З 23.04.1919 р. — морський міністр УНР. З 01.08.1919 р. — начальник управління Військово-морського флоту Військового міністерства УНР. З 20.03.1920 р. — начальник Головної військово-морської управи Військового міністерства УНР (з перервами). 07.07.1921 р. був звільнений з посади начальника Головної військово-морської управи Військового міністерства УНР. 06.09.1921 р. звільнений з Армії УНР.

(16.10.1886-30.10.1938) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Зміенко Всеволод, фото 1920 року (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)

Народився в Одесі. Закінчив Київське піхотне юнкерське училище (1907), Миколаївську академію Генерального штабу (1913). Після закінчення академії служив у 59-му піхотному Люблінському полку (Одеса) для здобуття ротного командного цензу. У складі полку вирушив на фронт. У бою 26.08.1914 р. був поранений у груди (за цей бій 10.11.1915 р. був нагорожениний Георгіївською зброєю). Після одужання — молодший ад'ютант штабу 60-ї піхотної дивізії. З 31.08.1915 р. — старший ад'ютант штабу 39-го армійського корпусу. З 14.06.1917 р. — начальник штабу 83-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — підполковник.

З 20.12.1917 р. — начальник штабу Одеської гайдамацької дивізії військ Центральної Ради. З 01.03.1918 р. — військовий комендант Одеси. З 15.03.1918 р. — голова військового відділу Головного комітету Херсонщини, Таврії та Кагеринославщини. З 04.1918 р. — голова демобілізаційного комітету на Херсонщині Згодом — помічник: губернського коменданта Херсонщини. З 13.12.1918 р. — начальник: штабу 3-го Херсонського корпусу. З 10.02.1919 р. — в. о. командувача Південно-Східної групи Дієвої армії УНР. 3 03.1919 р. — командувач Східного фронту у складі Південно-Східної групи Дієвої армії УНР. 06–07.1919 р. — голова комісії з ліквідації справ Східного фронту. З липня 1919 р. — начальник штабу 10-ї пішої дивізії Січових стрільців Дієвої армії УНР. 01.12.1919 р. був інтернований польською владою у Луцьку. З 08.02.1920 р. — начальник штабу 1-ї (з 21.03.1920 р. — 6-ї Січової) дивізії, що формувалася у фортеці Брест-Литовський з вояків Дієвої армії УНР, інтернованих польською владою на початку грудня 1919 р. 21.041920 р був підвищений до рангу полковника 3 1921 р. — генерал- хорунжий.

З березня 1927 р. — начальник 2-го розвідувального відділу Генерального штабу Військового міністерства УНР в екзилі. Помер та похований у Варшаві, на цвинтарі Воля.

Змієнко Всеволод, фото 30-х років (Змієнко- Сенишин Г. Пересаджені квіти України. — Монреаль — Київ. — 2001)

(25.08.1850—?) — працівник штабу Дієвої армії УНР.

Закінчив військове училище (1869), слркив у імператорській гвардії. Брав участь у Російсько- турецькій війні 1877–1878 рр, поході до Середньої Азії 1885 р. З 05.03.1889 р. — командир 13-го Туркестанського лінійного батальйону. З 21.02.1891 р. — полковник за бойові заслуги. З 13.04.1898 р. — командир 46-го піхотного Дніпровського полку (Проскурів). З 1907 р. — генерал-майор у відставці. За участь у війнах був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, орденом Святого Володимира III ступеня, Персидським орденом Лева та Сонця III ступеня, Бухарською Золотою Зіркою II ступеня. 18.10.1914 р. повернувся до армії, був призначений командувачем 19-ї запасної піхотної бригади. З 25.12.1915 р. — у резерві чинів при штабі Петроградської військової округи. З 16.07.1916 р. — генерал-лейтенант.

У 1918 р. — Речецький повітовий військовий комендант. З 15.01.1919 р., у зв'язку з окупацією Речеці червоними, перебував у Києві. Станом на 13.04.1919 р. був головою приймальної комісії при інтендантстві Північної групи Дієвої армії УНР. З 03.05.1919 р. — уповноважений штабу Дієвої армії УНР у справі розбору архівів Особливої російської армії часів Першої світової війни. Подальша доля невідома.

(?—?) старшина Дієвої армії УНР.

Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 126-го піхотного Рильського полку (Острозьк), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений одреном Святого Георгія IV ступеня (за бій 28.09.1915 р.). Останнє звання у російській армії — полковник.

Д о 14.03.1919 р. — начальник залізничної охорони Рівного. У подальшому — у розпорядженні отамана Білинського. З 11.05.1919 р. — у розпорядженні штабу Північної групи Дієвої армії УНР.

З осені 1919 р. — у Збройних Силах Півдня Росії. У 1919–1920 рр. служив у Корнілівському ударному полку.

Білоемігрант. З 1925 р. жив на еміграції у Болгарії, з 1932 р. — у Польщі.

Зноско-Боровський Микола, фото 1900 року (з приватної колекції)