Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921)

О

(?-?) — командир полку Дієвої армії УНР.

Останнє звання у російській армії — поручик.

Овчаренко Леонтій, фото 1918 року (За Державність. — Каліш. — 1936)

У 1918 р. — значковий 4-го Сірожупанного полку Армії Української Держави. У лютому — березні 1918 р. — командир панцерного загону Гайдамацького Коша Слобідської України та 3-го Гайдамацького полку. З 20.01.1919 р. до 13.04.1919 р. — командир 4-го Сірожупанного полку Дієвої армії УНР. З 13.04.1919 р. — член нагородної комісії при штабі Північної групи Дієвої армії УНР. Станом на 16.08.1919 р. — командир панцерного потягу «Правобережний». Подальша доля невідома.

(1892—16.11.1919) — начальник санітарної управи Дієвої армії УНР.

Народився у с. Телешівці Білоцерківського повіту Київської губернії. Закінчив земське фельдшерське училище в Києві, медичний факультет Київського університету (1916). Керував санітарним потягом на фронті під час Першої світової війни.

Одрина Амитро, фото 1918 року (з видання: Українські лікарі. — Львів. — 1994. — Т. 1)

На II Всеукраїнському військовому з'їзді 05–11.06.1917 р. був обраний членом Українського Генерального Військового комітету. З кінця липня 1917 р. — завідувач санітарно-медичного відділу. З 04.12.1918 р. — начальник санітарної управи військ Директорії, згодом — Дієвої армії УНР. З червня 1919 р. — міністр охорони здоров'я та заступник голови ради міністрів УНР. Помер від тифу у Камянці-Подільському.

(?—09.1970) — старшина Дієвої армії УНР.

Окаемів Олександр, фото 1909 р. (з приватної колекції)

Народився у Бобруйську. Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик лейб-гвардії Санкт-Петербурзького полку (Варшава). Закінчив один курс Військової академії Генерального штабу (1917). У 1917 р. — помічник начальника оперативного відділу штабу 39-го армійського корпусу. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня. Останнє звання у російській армії — підполковник.

У 1918 р. — начальник відділу штабу 4-ї кінної дивізії Армії Української Держави. З 05.01.1919 р. — начальник штабу 4-ї кінної дивізії Дієвої армії УНР. З березня 1919 р. — командир 2-го запасного кінного полку Дієвої армії УНР та летичівський повітовий військовий комендант. Станом на 26.09.1919 р. — старшина для доручень при інспекторі кінноти Дієвої армії УНР.

У жовтні 1919 р. перейшов до Збройних Сил Півдня Росії. У подальшому — білоемігрант. Помер та похований у м. Ніцца (Франція).

(?—?) — підполковник Армії УНР.

Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 123-го піхотного Козловського полку (Курськ). Останнє звання у російській армії — підполковник.

З 01.08.1920 р. — помічник начальника постачання Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

(05.11.1870-25.01.1919) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

Походив з Волині. Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, 3-тє військове Олександрівське училище (1892), Офіцерську стрілецьку школу. Служив у лейб-гвардії Литовському полку, у складі якого вирушив на Першу світову війну. Був поранений та контужений, нагороджений Георгієвською зброєю. З 24.06.1917 р. — генерал-майор, остання посада — командир бригади 162-ї піхотної дивізії.

З 08.06.1918 р. — начальник 12-ї пішої дивізії Армії Української Держави. Під час протигетьманського повстання був захоплений повстанцями. Розстріляний у Лубнах з наказу місцевого коменданта за звинуваченням в участі у боротьбі проти учасників Таращансько-Звенигородського повстання.

(12.08.1871—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Народився у Санкт-Петербурзькій губернії. Закінчив Полоцький кадетський корпус (1889), Михайлівське артилерійське училище (1892), вийшов підпоручиком до 27-ї артилерійської бригади. Закінчив Михайлівську артилерійську академію (1894), був приділений до Костянтинівського артилерійського училища для викладацької роботи. Брав участь у Китайському поході 1900–1901 рр. Закінчив Санкт-Петербурзький археологічний інститут (1907). Згодом — командир 5-ї батареї 24-ї артилерійської бригади (м. Луга). З 03.04.1915 р. — полковник за бойові заслуги. З 12.04.1915 р. — командир 2-го дивізіону 24-ї артилерійської бригади. З 27.04.1916 р. — командир 4-го окремого польового важкого артилерійського дивізіону.

З 06.07.1918 р. — на українській військовій службі, старшина для доручень при Головній гарматній управі Армії Української Держави. Станом на 15.02.1919 р. — помічник начальника артилерії Південно-Західного району Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

(07.05.1888-03.1922) — полковник Армії УНР.

Походив з родини офіцера, спадкового дворянина Іркутської губернії. Народився у Туркестані, у м. Скобелев, де служив батько. Закінчив 1-й кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище (1908), 1-й курс Михайлівської артилерійської академії. Служив у 1-й Туркестанській резервній батареї (Ташкент), згодом — в одному з Туркестанських артилерійських дивізіонів. Брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — підполковник.

У 1918 р. — старшина управління артилерії 8-го Катеринославського корпусу Армії Української Держави. З 11.10.1918 р. — помічник начальника 2-ї частини відділу навчання військ Головного управління Генерального штабу Української Держави. З січня 1919 р. — помічник командира 6-го важкого гарматного полку Січових стрільців Дієвої армії УНР, який був переданий до складу Української Галицької армії. Брав участь у боях проти польської армії, згодом — проти більшовиків. У листопаді 1919 р., після переходу УГА на бік білогвардійців та усунення з посади командира полку Я. Бутрима як «петлюрівця», очолив цей полк. Після переходу УГА на бік більшовиків полк було перейменовано на Окремий Галицький важкий гарматний дивізіон. 10.05.1920 р. на чолі дивізіону здався до польського полону з метою перейти до Армії УНР. З травня 1920 р. служив у 6-й Січовій дивізії Дієвої армії УНР. З 15.11.1920 р. — командир 6-го важкого гарматного куреня 6-ї гарматної бригади 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР.

У липні 1921 р. закінчив у Львові курси розвідроботи, які діяли при Партизансько-Повстанському штабі Ю. Тютюнника, був призначений начальником розвідвідділу у Києві. У ніч з 24 на 25.07.1921 р. з підробними документами на прізвище Моісейчука перетнув радянсько-польський кордон та незабаром дістався до Києва, де мешкала дружина. Влаштувався писарем у 3-й Інженерний батальйон РСЧА, налагодив зв'язки з підпільною Всеукраїнською Козачою Радою, що діяла у Києві, тричі передавав розвідданні про дислокацію та чисельність РСЧА, про стан залізниць. Заарештований ЧК на початку березня 1922 р. після провалу Всеукраїнської Козачої Ради. Розстріляний.

(16.06.1873-07.07.1933) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Народився в м. Умань Київської губернії, походив з родини урядовця. Закінчив Златопільську гімназію, слухав лекції на медичному та фізико-математичному факультетах Київського університету. Закінчив Київське піхотне юнкерське училище (1901), вийшов підпрапорщиком до 131-го піхотного Тираспольського полку (Київ). 07.11.1904 р. був відряджений на Далекий Схід до складу 21-го Східно-Сибірського стрілецького полку, у складі якого брав участь у Російсько-японській війні. 02.07.1906 р. повернувся до 131-го піхотного Тираспольського полку. З початком Першої світової війни був переведений до 279-го піхотного Лохвицького полку, що розгортався з кадрів 131-го піхотного Тираспольського полку 3 17.08.1914 р. — командир 4-го батальйону цього полку. З 06.10.1914 р. — капітан. Був двічі важко поранений: 10.10.1914 р. — кулею наскрізь у ліве плече та 26.04.1915 р. — кулею наскрізь у ліве стегно. З 06.11.1915 р. — підполковник. З 03.12.1915 р. — командир півбатальйону 75-го маршового батальйону. З 30.06.1916 р. — командир батальйону 8-го запасного піхотного полку. З 06.11.1916 р. — командир батальйону 278-го піхотного Кромського полісу. 25.03.1917 р. одержав звання полковника. З березня 1917 р. командир окремого дивізіону 2-го Запасного кавалерійського полку.

Ольшевський Володимир, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7)

З червня 1918 р. — командир куреня 27-го пішого Козелецького полку Армії Української Держави. Згодом — командир куреня 21-го пішого Сквирського полку Армії Української Держави. З 15.03.1919 р. — командир 19-го пішого Овруцького полку Дієвої армії УНР. З 11.04.1919 р. — командир 3-го куреня 16-го пішого загону Дієвої армії УНР. 3 01.06.1919 р. — помічник начальника 3-ї Залізної дивізії Дієвої армії УНР. У листопаді—на початку грудня 1919 р. — в. о. начальника 3-ї Залізної дивізії Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу. З 07.01.1920 р. — на посаді командувача всіх озброєних сил Уманщини. 24.01.1920 р. був захоплений гайдамаками загонів отамана Волоха та примусово зарахований козаком до 4-го Гайдамацького полку, звідки втік у середині лютого 1920 р. З 18.03.1920 р. був приділений для особливих доручень до штабу Армії УНР. З 25.03.1920 р. — приділений до штабу Збірної Волинської дивізії Армії УНР. З 01.06.1920 р. — помічник начальника 3-ї Залізної дивізії Армії УНР.

З 1923 р. жив на еміграції у Польщі (у Лодзі та Познані). Помер та похований у Познані.

(1895-06.09.1955) — підполковник Армії УНР.

Народився у с. Вербки Хорольського повіту Полтавської губернії. Закінчив Тифліську чоловічу гімназію, Тифліське піхотне юнкерське училище (1915). Кілька місяців перебував на фронті Першої світової війни. Останнє звання у російській армії — підпоручик. Наприкінці 1915 р. потрапив до німецького полону.

Перебував у таборі Найсе-Шлеськ у Німеччині, був одним із організаторів українського військового руху у цьому таборі. У травні 1917 р разом із гуртком офіцерів-українців прибув до українізованого табору Ганноверіш-Мюнден. З 12.02.1918 р. — ад'ютант зі стройової частини штабу 1-ї Української (Синьожупанної) дивізії. З 01.03.1918 р. — командир 2-го куреня 7-го Синьожупанного полку військ Центральної Ради. З початку травня 1918 р. — у запасі. З 01.09.1918 р. — молодший старшина 32-го пішого Сумського полку Армії Української Держави. З 27.11.1918 р. — начальник відділу штабу 6-го Полтавського корпусу Дієвої армії УНР. З 31.01.1919 р. — т. в. о. начальника штабу 6-го Полтавського корпусу Дієвої армії УНР. З 11.03.1919 р. — в. о. начальника штабу Південно-Східної групи Дієвої армії УНР. З 22.06.1919 р. — помічник начальника військово-топографічної частини штабу Запорізької групи Дієвої армії УНР. З 20.07.1919 р. — помічник начальника розвідчого відділу штабу Запорізької групи Дієвої армії УНР. 06.12.1919 р. був інтернований польською владою. З лютого 1920 р. — молодший ад'ютант штабу 6-ї Січової дивізії Армії УНР. З кінця квітня 1920 р. — приділений до української військової місії у Варшаві. З 10.08.1920 р. — на посаді молодшого старшини закордонного відділу Головного управління Генерального штабу УНР, з того ж часу — офіційний представник Головного Отамана УНР у Берліні.

Омельченко Тиміш, фото 30-х років (За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10)

У 1937–1945 рр. очолював Українське національне об'єднання у Німеччині.

У 1950 р. емігрував до Канади. Помер та похований у Торонто.

(02.05.1866-?) — полковник Армії УНР.

Закінчив військову прогімназію, Київське піхотне юнкерське училище (1889), вийшов до 67-го піхотного Тарутинського полку. Станом на 01.01.1910 р. — капітан 194-го піхотного резервного Мстиславського полку (м Береза Картузька). Останнє звання у російській армії — полковник.

Влітку — восени 1920 р. — в управлінні Морського флоту Військового міністерства УНР. З 08.11.1920 р. — начальник постачання Технічних військ Армії УНР. Подальша доля невідома.

(7.05.1889-06.08.1970) — полковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

Народився у с. Ставки на Поліссі. Закінчив Житомирську гімназію, Іркутське військове училище (1911), вийшов підпоручиком до 11-ї артилерійської бригади (Дубно — Луцьк), у складі якої брав участь у Першій світовій війні. У 1917 р. — командир 1-ї батареї 11-ї артилерійської бригади. Останнє звання у російській армії — капітан.

У 1918 р. служив у 2-му легкому гарматному полку Армії Української Держави. З грудня 1918 р. — начальник: 1-ї легкої гарматної бригади Дієвої армії УНР, яка 28.02.1919 р була переформована у 17-ту гарматну дієву бригаду Дієвої армії УНР. З 1.06.1919 р — вартовий отаман штабу Волинської групи Дієвої армії УНР. У грудні 1919 р. — інтернований польською владою у Рівному. З 10.01.1920 р. — приділений до 6-ї Січової дивізії Армії УНР. З 15.05.1920 р. — командир 4-го гарматного куреня 2-ї гарматної бригади 2-ї Волинської дивізії Армії УНР.

Омелюсик Микола, фото 30-х років (За Державність — Торонто. — 1964. — Ч. 10)

У 1943 р. служив у штабі Поліської Січі отамана Бульби-Боровця. З вересня 1943 р. — начальник артилерії Української повстанської армії, відомий під псевдонімом «Поліщук». У 1944 р. з рейдуючою групою УПА перейшов до Західної Європи. З 1950 р. жив на еміграції у США (Філадельфія).

(31.08.1881-07/08.09.1962) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Рідний брат генерала Михайла Омеляновича-Павленка — командувача Армії УНР у 1919–1921 рр.

Омелянович-Павленко Іван, фото 1920 року (За Державність. — Торонто. — 1964 — Ч 10)

Народився у Баку, в родині військового. Батько походив з дворян Бессарабської губернії родом із Тифліської губернії, генерал-лейтенант російської армії. До 26.08.1912 р. мав прізвище «Павленко», у подальшому — Омелянович-Павленко (у російському написанні — «Амельянович-Павленко»). Закінчив Сибірський кадетський корпус, Костянтинівське артилерійське училище (1901), вийшов підпоручиком до 43-ї артилерійської бригади. Брав участь у Російсько-японській війні, був поранений та нагороджений усіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою. Закінчив Офіцерську кавалерійську школу (1911). 15.09.1914 р. пішов на Першу світову війну старшим офіцером 1-ї батареї 1-го кінно-гірського артилерійського дивізіону. З 11.01.1916 р. — підполковник. Був поранений та нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (25.09.1916, за бій 24.05.1916) та Георгіївською зброєю (18.09.1915, за бій 03.02.1915). З листопада 1916 р. — командир 11-ї кінно-артилерійської батареї. З травня 1917 р. — командир 1-ї кінно-артилерійської батареї. З 11.07.1917 р. — полковник. З серпня 1917 р. — командир 1-го кінно-артилерійського дивізіону.

З 10.09.1917 р. — командир українізованого 8-го гусарського Лубенського полку (перейменований на 2-й Лубенський кінно-козачий ім. Сагайдачного полк військ Центральної Ради). 07.02.1918 р. вивів рештки 2-го кінно-козачого полку з Румунського фронту та привів їх до Києва, незабаром кадр полку перейменовано на Лубенський Сердюцький кінно-козацький полк Сердюцької дивізії гетьмана П. Скоропадського. До 08.10.1918 р. обіймав посаду командира цього полку. Згодом — кошовий отаман Українського Козацтва на Харківщині. З 05.11.1918 р. — член Генеральної козацької Ради. З 27.12.1918 р. — командувач групи військ «Наварія» у складі Української Галицької армії. З 24.02.1919 р. — у розпорядженні військового міністра УНР. З 07.03.1919 р. — у розпорядженні Наказного Отамана УНР. У березні 1919 р. — командувач фронту під Проскуровим, в. о. командира 1-ї запасної кінної бригади Дієвої армії УНР. З травня 1919 р. — інспектор кінноти Дієвої армії УНР. У листопаді 1919 р. захворів та тиф та залишився у Проскурові, який невдовзі зайняли білогвардійські війська.

Вступив до Збройних Сил Півдня Росії. Через Одесу морським шляхом виїхав на Кубань, де очолив 3-й Лінійний козацький полк Кубанської армії ЗСПР, згодом — командир Звідно-Лінійно-го козацького полку. У середині квітня 1920 р., після капітуляції білогвардійської Кубанської армії на Північному Кавказі, переїхав у Грузію, звідки морем дістався до Севастополя.

Тут, на посаді голови Української військової делегації, зустрічався з начальником штабу Російської армії П. Врангеля генералом Шатіловим щодо спільних з Армією УНР військових дій. Згодом через Румунію дістався у розпорядження командування Армії УНР. 30.06.1920 р. був призначений начальником Окремої кінної дивізії та інспектором кінноти Армії УНР.

З 1923 р. жив на еміграції у Празі.

У червні 1941 р. сформував та очолив окремий український відділ у складі Вермахту. За кілька місяців цей відділ був перетворений на міську поліцію у Білій Церкві, а на початку 1942 р. — у 109-й батальйон допоміжної поліції (шуцманшафту) у Вінниці. Очолюючи цей батальйон, був українським комендантом Вінниці. На чолі батальйону брав участь у боях проти радянських партизан. За власною ініціативою намагався захистити місцеве населення, та, зокрема, рятував від смерті вінницьких євреїв. З липня 1943 р. працював над створенням Українського визвольного війська.

У 1944 р. виїхав до Західної Німеччини. Згодом емігрував до США. Помер у Чикаго, похований у Баунд-Бруці (США).

(08.12.1878-28.05.1952) — генерал-поручик та командувач Армії УНР.

Народився у Баку, в родині військового. Батько походив із дворян Бессарабської губернії. Родом з Тифліської губернії, генерал-лейтенант російської армії. До 26.08.1912 р. мав прізвище «Павленко», згодом — Омелянович-Павленко (у російському написанні «Амельянович-Павленко», трапляється також написання «Емельянович-Павленко»). Закінчив Сибірський кадетський корпус (1898), 1-ше військове Павлівське училище (1900), вийшов підпоручиком до лейб-гвардії Волинського полку (Варшава). Після початку Російсько-японської війни пішов добровольцем на фронт, де у складі 58-го піхотного Модлинського полку брав участь у боях під Мукденом, Ляояном та ін. З 08.01.1905 р. очолював охотницьку пішу команду цього полку. 19.10.1905 р., після закінчення війни, повернувся до лейб-гвардії Волинського полку. 26.08.1912 р. одержав звання капітана гвардії. 03.06.1914 р. закінчив Офіцерську стрілецьку школу. На чолі 6-ї роти лейб-гвардії Волинського полку вирушив на Першу світову війну. Відзначився у нічному бою 1–2 листопада 1914 р., де був важко поранений у праве плече (відтоді права рука була недієздатна). У 1915–1916 рр. — комендант штабу 2-го Гвардійського корпусу. З 30.07.1915 р. — полковник гвардії. 04.03.1916 р. був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня за бій 1–2 листопада 1914 р. У липні 1916 р. захворів на тиф, був визнаний непридатним до фронтової служби. З вересня 1916 р. — спостерігач за всіма унтер-офіцерсь-кими командами Петроградської залоги. З листопада 1916 р. — начальник 2-ї Одеської школи прапорщиків. З 20.06.1917 р. — командир лейб-гвардії Гренадерського полку. З серпня 1917 р. — начальник Катеринославської залоги. Останнє звання у російській армії — полковник.

З початку січня 1918 р. — військовий комісар Центральної Ради при штабі Одеської військової округи. У березні—квітні 1918 р. — член демобілізаційної комісії Румунського фронту. З кінця квітня 1918 р. — начальник 11-ї пішої дивізії, 15.06.1918 р. наказом Військової офіції затверджений у ранзі генерала-хорунжого Армії УНР (згодом — Української Держави) як кавалер ордену Святого Георгія IV ступеня. З 20.11.1918 р. — член Генеральної Козацької Ради при гетьмані П. Скоропадському. З 10.12.1918 р. — командувач Української Галицької армії (до 07.06.1919 р.). З 08.09.1919 р. — командувач Запорізької групи Дієвої армії УНР. З 05.12.1919 р. до 11.07.1921 р. — командувач Армії УНР. З 6.12.1919 до 6.05.1920 керівник Зимового походу. З 10.02.1921 р. — за сумісництвом член Вищої військової ради, військовий міністр УНР. 11.07.1921 р. за розпорядженням голови ради міністрів В. Прокоповича звільнений з посади військового міністра та командувача Армії УНР. 20.10.1921 р. за наполяганнями Радянської Росії був змушений залишити Польщу. З офіційного наказу С. Петлюри був відправлений до Чехо-Словаччини «для ознайомлення з чехословацькою військовою літературою».

Омелянович-Павленко Михайло, фото 1920 року (За Державність. — Варшава. — 1934. — Ч. 4)

На еміграції жив у Чехо-Словаччині та Франції. Помер та похований у Парижі.

(?—?) — адміністративний підполковник Армії УНР. Народився на Київщині.

Опаренко Петро, фото 1921 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

У 1917 р. — бухгалтер Військового міністерства Центральної Ради. У 1918 р. — діловод навчального відділу Головної шкільної управи Військового міністерства УНР, згодом — Української Держави. У 1919 р. — 2-й помічник начальника учбового відділу Головної шкільної управи Військового міністерства УНР. 17.05.1919 р. у Луцьку потрапив до польського полону. 21.09.1919 р. повернувся у розпорядження штабу Дієвої армії УНР. 3 20.09.1919 р. — помічник: начальника 2-ї частини відділу навчання військ Головного управління Генерального штабу УНР (ГУГШ).

Опаренко Петро, фото поч. 60-х років (За Державність. — Торонто. — 1966. — Ч. 11)

У 20—30-х рр. жив на еміграції у Польщі.

Після Другої світової війни емігрував до США Прийняв священицький сан, був архимандритом.

(10.11.1887-?) — підполковник Армії УНР.

Походив з почесних громадян м. Прасниш. Народився у с. Римарівка Гадяцького повіту Полтавської губернії. Закінчив Суворівський кадетський корпус, Тверське кавалерійське училище (1910), вийшов корнетом до 12-го уланського Білгородського полку (Меджибіж), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — штабс-ротмістр.

Восени 1917 р. став одним з ініціаторів українізації 12-го уланського полку та перейменування його на 7-й кінно-козачий ім Б. Хмельницького військ Центральної Ради. З 1919 р. — старшина 2-го Залізнично-Технічного полку Дієвої армії УНР. У 1920 р — викладач Камянецької спільної юнацької школи. Станом на 29.07.1920 р. — уповноважений з відправки поповнень до Армії УНР з табору Ланцут. З 29.04.1921 р. — т. в. о. командира 2-ї бригади Окремої кінної дивізії Армії УНР.

З 1926 р. служив контрактовим офіцером у польській армії у складі 3-го полку шеволежерів у Сувалках, 1-го полку шеволежерів у Варшаві та 5-го кінно-єгерського полку у Тарнові. Останнє звання у польській армії — майор.

З 1950 р. жив на еміграції у Канаді.

(1890—?) — начальник штабу дивізії Дієвої армії УНР.

Народився у Харкові. Закінчив Чугуївське військове училище (1909), вийшов підпоручиком до 151-го піхотного П'ятигорського полку (Ковель). Закінчив один курс Академії Генерального штабу (1917). У 1917 р. — в. о. штаб-старшини для доручень штабу 6-го Кавказького корпусу. Останнє звання у російській армії — підполковник (за бойові заслуги).

З 15.10.1918 р. — начальник муштрово-мобілізаційного відділу штабу 14-ї пішої дивізії Армії Української Держави. З листопада 1918 р. — начальник штабу 14-ї пішої дивізії військ Директорії. З 04.03.1919 р. — начальник штабу 19-ї пішої Дієвої дивізії Дієвої армії УНР. 07.05.1919 р. був переведений до резерву старшин Дієвої армії УНР.

Восени 1919 р. перейшов до Збройних Сил Півдня Росії. Відповідальних посад не займав.

У 1922 р., перебуваючи на еміграції, підписав звернення до білоемігрантів про повернення до Радянської Росії. Подальша доля невідома.

(18.1.1886—?) — підполковник Дієвої армії УНР.

Народився у м. Краснокуття Подільської губернії. Останнє звання у російській армії — капітан.

З 24.05.1920 р. — командир 2-ї батареї 16-го гарматного куреня 6-ї гарматної бригади 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР. Брав участь у Другому Зимовому поході, був поранений. Подальша доля невідома.

(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

Останнє звання у російській армії — ротмістр.

У складі кадрів 7-го гусарського Білоруського полку навесні 1918 р. поступив на службу до Армії Української Держави. З грудня 1918 р. до квітня 1919 р. — командир 7-го кінно-козачого Володимир-Волинського (згодом — 29-го кінного дієвого) полку Дієвої армії УНР. 21.04.1919 р. через хворобу здав посаду сотнику Смовському.

Невдовзі перейшов до Збройних Сил Півдня Росії, де служив у відновленому збірному ескадроні 7-го гусарського Білоруського полку. Загинув у бою з червоними.

(?—?) — учасник українського військового руху.

Останнє звання у російській армії — капітан.

У 1917 р. — командир 2-го Гайдамацького куреня (згодом — 2-го пластунського Гайдамацького полку) військ Центральної Ради в Одесі. На початку 1918 р. — штаб-старшина для доручень штабу Одеської військової округи. Навесні 1918 р. — комендант Одеси. Згодом — командир Офіцерського вартового полку, комендант Одеського укріпленного району.

Орлов Іван, фото 1918 року (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)

Преображенського полку (25.07.1908 р. переведений до цього полку). З 27.12.1907 р. — командир 6-ї роти лейб-гвардії Преображенського полку. 21.01.1909 р. отримав звання гвардії капітана. 21.09.1912 р. закінчив Офіцерську стрілецьку школу, згодом викладав у ній. З 26.07.1914 р. — підполковник з переведенням до 6-го гренадерського Таврицького полку (Москва). 19.11.1914 р. — полковник за бойові заслуги з призначенням командиром 3-го гренадерського Перновського полку. 18.12.1914 р. був нагороджений Георгієвською зброєю за бій 7–9.11.1914 р. біля с. Віржбице, де тимчасово очолював 6-й гренадерський Таврицький полк. 28.09.1914 р. був контужений біля м. Нова Олександрія, 01.08.1915 р. вдруге контужений біля с. Корчувка. З 14.02.1917 р. — командир бригади 31-ї піхотної дивізії. З травня 1917 р. — командир бригади 2-ї гренадерської дивізії Гренадерського корпусу. Останнє звання у російській армії — генерал-майор.

Згодом служив у складі Збройних Сил Півдня Росії. Подальша доля невідома.

(24.07.1873-26.02.1936) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Походив із дворян Волинської губернії. Закінчив Полоцький кадетський корпус (1892), 1-ше військове Павлівське училище (1894), вийшов підпоручиком до 59-го піхотного Люблінського полку (Одеса). 02.09.1900 р. закінчив 2 класи Миколаївської академії Генерального штабу за 2-м розрядом. З 19.11.1900 р. — молодший ад'ютант штабу 15-ї піхотної дивізії. З 10.03.1902 р. — молодший офіцер 6-го Фінляндського стрілецького полку. З 09.05.1902 р. — ад'ютант Офіцерської стрілецької школи. 11.05.1903 р. закінчив Санкт-Петербурзький Імператорський археологічний інститут. 11.06.1904 р. був переведений до лейб-гвардії Санкт-Петербурзького полку з перебуванням на посаді ад'ютанта Офіцерської стрілецької школи. З 24.12.1907 р. — приділений до лейб-гвардії.

Осецький Олександр, фото 1912 року (ЦДАКФДУ)

У листопаді 1917 р. разом з капітаном О. Удовиченком був змушений залишити Гренадерський корпус, де вони служили, оскільки солдати-більшовики погрожували розправою як з керівниками українського військового руху. Прибув до Києва у розпорядження Центральної Ради. 29.11.1917 р. був призначений начальником 4-ї Української дивізії 2-го Січового Запорізького (51-го армійського) корпусу, яка знаходилася на фронті, однак посаду не обійняв, перебував у Києві при Військовому міністерстві Центральної Ради. Під час вуличних боїв у Києві був приділений до Гайдамацького Коша Слобідської України. З 12.02.1918 р. — начальник Українського Генерального штабу. З 05.03.1918 р. — начальник Головного штабу УНР. З 17.04.1918 р. до 06.06.1918 р. — командувач Полтавського (згодом — 6-го) корпусу Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. З червня 1918 р. — начальник корпусу залізничної охорони, який перебував у стадії формування. З 15.11.1918 р. — Наказний Отаман УНР та за сумісництвом начальник Генерального штабу військ Директорії. З 22.01.1919 р. — за сумісництвом заступник Військового міністра УНР та головний інспектор військ УНР. З 07.04.1919 р. — командувач Холмської групи Дієвої армії УНР (одночасно — в. о. Наказного Отамана УНР). Після розгрому Холмської групи 17.05.1919 р обіймав лише посаду Наказного Отамана. 26.07.1919 р. був усунутий з цієї посади та призначений військовим радником місії УНР в Італії. Але до Італії так і не від'їхав, приватно мешкав у Кам'янці-Подільському, оскільки уряд УНР не виділив коштів для місії. У грудні 1919 р. перейшов на територію, зайняту польськими військами.

Осецький Олександр, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7)

З 26.04.1920 р. — представник Головного Отамана УНР при Й. Пілсудському.

З 1923 р. жив на еміграції у Франції. Помер та похований у Парижі.

(9.10.1884—?) — сотник Армії УНР.

Народився у с. Сугдинка Козелецького повіту Чернігівської губернії.

З 1914 р. служив у 166-му піхотному Рівненському полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений Георгіївською зброєю (27.01.1917, за бій 01.07.1916). Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

З 20.02.1918 р. — комендант станції Маневичі. З середини лютого 1919 р. до ліквідації Корпусу Січових стрільців (06.12.1919 р.) був незмінним командиром 2-го пішого полку Січових стрільців (з середини липня — 29-го Січового) Дієвої армії УНР.

З 29.10.1920 р. — командир 37-го стрілецького куреня 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

(16.07.1892—26.05.1926, за іншими даними — 19.06.1926) — командувач Північної групи Дієвої армії УНР.

Народився у м. Городок Волинської губернії. Закінчив Віленське військове училище. У своїх спогадах зазначав, що в російській армії був штабс-капітаном, інших відомостей щодо звання немає.

Оскілко Володимир, фото 1916 року (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)

За часів Центральної Ради — рівненський повітовий комендант. Один із керівників партії соціалістів-самостійників. У 1918 р. — начальник охорони залізничних шляхів Козятинського району. У листопаді—грудні 1918 р. був одним із організаторів повстання проти гетьмана П. Скоропадського на Волині. З 03.01.1919 р. — начальник військ Південно-Західного району Дієвої армії УНР, 23.02.1919 р. перейменованого на Північну групу Дієвої армії УНР. 22.04.1919 р. з наказу С. Петлюри був усунутий від командування групою, однак відмовився виконати цей наказ. У погодженні з керівництвом партії соціалістів-самостійників у ніч з 28 на 29 квітня 1919 р. підняв у Рівному повстання проти Директорії. Після невдачі змушений був виїхати до Польщі.

У 1921–1923 рр. перебував у таборі Щепіорно. Згодом жив у Рівному, видавав газету «Дзвін». Убитий у Рівному за нез'ясованих обставин.

Автор спогадів «Між двома світами».

(1892—?) — підполковник Армії УНР.

Народився у с. Забарське Суразького повіту Чернігівської губернії. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

З середини лютого 1919 р. — начальник Республіканської дивізії Дієвої армії УНР. Станом на 06.05.1919 р. — помічник командувача Запорізького корпусу Дієвої армії УНР. 3 середини травня 1919 р. до грудня 1919 р. — начальник 7-ї Запорізької дивізії Дієвої армії УНР. З 18.05.1920 р. — начальник 1-ї запасної бригади, що мала бути сформована з мобілізованих селян Одеського, Тираспольського та Ананьївського повітів. Однак бригада не була сформована, оскільки Армія УНР відступила з українських територій. У 1921 р. — помічник командира 1-го кінного полку Чорних Запорожців 1-ї Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР. Станом на 28.02.1922 р. — приділений до штабу 5-ї Херсонської дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

(21.12.1870-30.10.1923) — контр-адмірал Військово-морського флоту УНР.

Народився на Полтавщині. Нащадок гетьмана Данила Апостола. Закінчив Морський кадетський корпус (1890), служив на канонерських човнах «Запорожец», «Кубанец». Був командиром есмінця «Жуткий», флігель-капіта-ном штабу Чорноморського флоту, командиром канонерських човнів «Терец», «Запорожец». З 06.12.1912 р. — капітан 1-го рангу, командир бригади лінійних кораблів на Чорноморському флоті. Восени 1917 р. — навесні 1918 р. — комендант Севастополя. Контр-адмірал флоту.

Був одним із ініціаторів підняття українського прапора на Чорноморському флоті у Севастополі 30.04.1918 р. У травні 1918 р. — голова української делегації на переговорах з німцями щодо долі Чорноморського флоту. 17.12–24.12.1918 р. — товариш морського міністра УНР. З січня 1919 р. приватно жив у Одесі, очолював Український клуб. З 14.04.1920 р. — заступник Військового міністра УНР з морського флоту та головнокомандувач Чорноморського флоту УНР. Згодом — голова військово-морської місії УНР у Румунії. Помер та похований у Бухаресті.

(24.02.1867-24.11.1941) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

Народився у м. Конотоп Чернігівської губернії. Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище (1887), вийшов підпоручиком до Київської фортечної артилерії. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1893). Служив на штабових посадах у Київській військовій окрузі. З 28.03.1904 р. — полковник, з 23.06.1904 р. — начальник штабу 5-ї піхотної дивізії (Житомир). З 14.08.1906 р. — начальник штабу 35-ї піхотної дивізії. З 23.03.1908 р. — командир 137-го піхотного Ніжинського полку. З 14.04.1913 р. — генерал-майор. З 14.11.1914 р. — начальник штабу XV армійського корпусу. З 02.12.1916 р. — начальник 136-ї піхотної дивізії. 04.05.1917 р. був звільнений у резерв.

На службі в українській армії з 15.04.1918 р. З червня 1918 р. до 12.10.1918 р. — на посаді начальника 8-ї пішої дивізії Армії Української Держави. У подальшому — член Військово-ученого Комітету при Генеральному штабі Української Держави. Після приходу до влади Директорії залишив українську службу.

З 1920 р. — білоемігрант. Помер у Парижі, похований на цвинтарі Сент-Женевьєв-де-Буа.

(1890-02.05.1922) — полковник Дієвої армії УНР.

Народився на ст. Роздольна Херсонської губернії. Походив з родини військового, генерала російської армії. Закінчив Пажеський корпус (1910), вийшов корнетом до 8-го гусарського Лубенського полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Закінчив 2 курси Військової академії Генерального штабу (1917). У 1917 р. — старший ад'ютант штабу 8-ї піхотної дивізії, старший ад'ютант штабу Кавказького кінного корпусу. Останнє звання у російській армії — ротмістр.

Ошмаргишейн Юрій, фото 1920 року (ЦДАКФАУ)

З 21.04.1918 р. — командир сотні Лубенського кінно-козачого полку (згодом — Сердюцького). 20.11.1918 р. — на чолі 1-го дивізіону Лубенського Сердюцького кінно-козачого полісу перейшов на бік військ Директорії. З 16.12.1918 р. — начальник штабу Осадного корпусу військ Директорії. З 23.02.1919 р. перебував у місячній відпустці. З 23.03.1919 р — військовий аташе УНР у Сербії. Прибув до Белграду, але через неотримання від уряду УНР відповідних документів, іцо підтверджували б його повноваження, змушений був повернутися. З 01.07.1919 р. — начальник штабу 2-ї (11-ї) дивізії Січових стрільців. Дієвої армії УНР 15.12.1919 р. був інтернований польською владою. З 01.04.1920 р. — начальник штабу Української бригади у Чехо-Словаччині. З 29.09.1920 р. — т. в. о. начальника управління навчанням військ Генерального штабу УНР. З червня 1921 р. — начальник Партизансько-Повстанського штабу Юрка Тютюнника 3 жовтня 1921 р. — начальник штабу Української повстанської армії Ю. Тютюнника, на цій посаді брав участь у Другому Зимовому поході 04–19.11.1921 р.

Підступно вбитий за незясованих обставин поблизу табору інтернованих вояків Дієвої армії УНР у Щепіорно. Похований у Калішу.

У Дієвій армії УНР також служив молодший брат Отмарштейна — сотник Борис Васильович Отмарштейн. У 1919 р. — помічник командира 1-го Лубенського полку. 03.11.1919 р. застрелився при переході полку на бік білих.

Інший брат — корнет Гліб Васильович Отмарштейн — загинув у січні 1918 р. у Криму від рук більшовиків.

(27.12.1882—6.01.1966) — сотник медицини Армії УНР.

Народився у с. Роздори Катеринославської губернії. Закінчив медичний факультет Новоросійського університету (Одеса), як військовий лікар брав участь у Російсько-японській та Першій світовій війнах.

У 1917 р. — полковий лікар 415-го піхотного Бахмутського полку, який було українізовано та перейменовано на 3-й Український козацький 1-го Українського корпусу. У 1918 р — полковий лікар 5-го пішого Житомирського полісу Армії Української Держави. У 1919 р. — лікар Залізнично-Технічного корпусу та 9-ї Залізнично-Технічної дивізії Дієвої армії УНР, згодом — лікар Спільної юнацької школи. Брав участь у Першому Зимовому поході. Лицар Залізного Хреста. З 01.05.1920 р. — головний лікар Армійського польового шпиталю імені М Омеляновича-Павленка.

Очеретько Іван, фото 1920-х років (Наріжний С. Українська еміграція. — Прага. — 1942)

З 1923 р. жив на еміграції у Чехо-Словаччині. З 1926 р. — контрактовий військовий лікар у чехо-словацькій армії.

Під час Другої світової війни — повітовий лікар у м. Брауншвейг (Німеччина).

У 1945–1950 рр. — лікар у таборах переміщених осіб у Баварії. У 1950 р. емігрував до США. Похований у Баунд-Бруці.

(?—?) — підполковник Дієвої армії УНР.

Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 71-го піхотного Білевського полку (Новоолександрія, Польща). Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

У 1919–1920 рр. — начальник відділу штабу Київської групи Дієвої армії УНР, комендант штабу Збірної Київської дивізії та 4-ї Київської дивізії Армії УНР. Учасник Першого Зимового походу. У 1921 р. — начальник відділу розвідки Партизансько-Повстанського штабу Ю. Тютюнника. Учасник Другого Зимового походу.

У 1923 р. повернувся в Україну. Працював викладачем фізкультури в одній із київських шкіл. Подальша доля невідома.