Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921)

Б

(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Родом з Полтавщини. Станом на 1.01.1910 р. — штабс-капітан 74-го піхотного Ставропольського полку (Кам'янець-Подільський). Останнє звання у російській армії — підполковник.

У 1918 р. — старший діловод господарчої частини Військового міністерства УНР, згодом — Української Держави, з травня 1919 р. — у розпорядженні Військового міністерства УНР. З 25.08.1919 р. — старшина для доручень 2-го товариша Військового міністра УНР у справах постачання. Подальша доля невідома.

(24.08.1881-?) — старшина Дієвої армії УНР.

Закінчив Псковський кадетський корпус (1881), Миколаївське інженерне училище (1901). Після училища служив у 12-му саперному батальйоні (Одеса). Закінчив Миколаївську інженерну академію (1913), по закінченню — в управлінні будівництва Владивостоцької фортеці. Останнє звання у російській армії — підполковник.

З 4.08.1918 р. — помічник корпусного інженера 2-го Подільського корпусу Армії Української Держави. Станом на 22.01.1919 р. — корпусний інженер 10-го дієвого корпусу Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

(15.03.1891 — до 1932) — підполковник Армії УНР.

Походив з Полтавщини. Закінчив Полтавське Олександрівське реальне училище, Павлівське військове училище. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

З 06.03.1918 р. — особистий значковий військового міністра УНР О. Жуківського. З 23.05.1918 р. — старший значковий військового міністра Української Держави О. Рогози. З 13.01.1919 р. — полковник для особливих доручень Військового міністерства УНР. У ніч з 26 на 27 січня 1919 р. переїхав з Військовим міністерством з Києва до Вінниці. З 14.02.1919 р. — у розпорядженні Наказного Отамана. З 7.10.1920 р. — т. в. о. начальника Головної управи постачання Військового міністерства УНР.

Базилевич Олександр, фото 1918 року (За Державність. — Каліш. — 1936)

У 1920-х рр. жив на еміграції та помер у Брест-Литовському (тоді — Польща).

(09.09.1896 — після 1975) — підполковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

Походив з дворян Полтавської губернії. Народився на ст. Затішьє Тираспольського повіту Херсонської губернії. Закінчив Лубенське вище навчальне училище, Чугуївське піхотне юнкерське училище (01.01.1916 р.), вийшов прапорщиком до 216-го піхотного запасного батальйону. 05.07.1916 р. відбув на поповнення військ Південно-Західного фронту. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

Базилевський Павло, фото 60-х років (Пам'ятна книга. П'ятдесятиліття Союзу бувших українських вояків в Канаді. — Гамільтон. — 1987)

З 17.03.1918 р. — старшина кінної сотні 1- го Запорізького полку Окремої Запорізької дивізії Армії УНР. З 01.04.1918 р. — у складі 2- го куреня 1-го Запорізького полку виділений на формування 4-го Запорізького ім. Б. Хмельницького полку Армії УНР. З 01.05.1918 р. — командир 1-ї сотні 4-го Запорізького ім Б. Хмельницького полку Армії Української Держави. З 12.09.1918 р. — командир 3-ї сотні тат. в. о. командира куреня. З 19.12.1918 р. — командир 11-х сотні. З 01.01.1919 р. — командир 3-го куреня. 18.03.1919 р. був поранений у бою з більшовиками, евакуйований до госпіталю, тривалий час лікувався. З 16.09.1919 р. — у резерві старшин Головного управління Генерального штабу (ГУГШ)

УНР. З 26.01.1920 р. — командир куреня 1-го рекрутського полку Дієвої армії УНР. З 31.03.1920 р. — командир 10-го куреня 4-ї стрілецької бригади Армії УНР. З 28.04.1920 р. — командир 11-го куреня. З 05.05.1920 р. — помічник командира 11-го куреня. З 12.06.1920 р. — помічник командира 12-го куреня. З 25.07.1920 р. — командир 20-го куреня 7-ї бригади 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. З 17.11.1920 р. — комендант Могилева-Подільського. З 20.12.1920 р. — помічник начальника школи старшин 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. З 15.02.1921 р. — приділений до 19-го куреня 3-ї Залізної дивізії. З 5.06.1921 р. — референт постачання 7-ї бригади 3-ї Залізної дивізії. З 1923 р. жив на еміграції у Тарнові. У 1939 р. був заарештований радянською владою, висланий до Сибіру, де у 1942 р. вступив до Польської армії генерала Андерса. У складі цієї армії через Іран дістався на Близький Схід, де воював проти німецьких військ. Після війни емігрував до Великобританії. З 06.12.1964 р. — голова Союзу українських ветеранів у Великобританії.

(25.03.1880—17.10.1937) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Походив з селян с. Соколівка Уманського повіту Київської губернії. Склав іспити на звання однорічника у Золочівській гімназії (Харківська губернія). 30.09.1900 р. вступив на військову службу однорічником 2-го розряду до 175-го піхотного Батуринського полку. 4.09.1901 р. складав вступні іспити до Чугуївського піхотного юнкерського училища, але невдало. 3.09.1902 р. склав іспити успішно, однак не пройшов за конкурсом. 17.10.1902 р. був зарахований до училища поза штатом. 22.04.1905 р. закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище за 2-м розрядом, вийшов підпоручиком до 200-го піхотного резервового Іжорського полку (с. Медвежий Стан під Санкт-Петербургом). У 1911 р. був переведений до 74-го піхотного Ставропольського полку (Кам'янець-Подільський, згодом — Умань). З початком Першої світової війни був переведений до 258-го піхотного Кишинівського полку, який розгортався з кадрів 74-го Ставропольського. У складі полку під час боїв був контужений та поранений. Командував ротою протягом 7 місяців, виконував обов'язки помічника командира полку з господарчої частини протягом 11 місяців. З 12.03.1917 р. — в. о. командира 258-го піхотного Кишинівського полку (затверджений на цій посаді наприкінці червня 1917 р.). 16.06.1917 р. дістав звання полковника. За Першу світову війну нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня, Георгіївською зброєю (10.11.1915 р., за бій 10.10.1915 р.), солдатською відзнакою Святого Георгія IV ступеня з лавровою гілкою, всіма бойовими орденами до Святого Володимира III ступеня з мечами та биндою. Мав блискучі атестації начальства.

Базильський Гаврило, фото 30-х років (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)

У 1917 р. став ініціатором українського військового руху у 65-й піхотній дивізії, до складу якої входив 258-й Кишинівський полк. Влітку організував українській курінь у складі свого полку, в кінці 1917 р. українізував дивізію та у березні 1918 р. передав її у розпорядження української військової влади, вивіши з Румунського фронту до Умані (до місця формування у 1914 р.). До 06.1918 р. — в. о. начальника 65-ї піхотної дивізії Армії Української Держави. З 10.07.1918 р. — командир 42-го (згодом — 32-го) пішого Сумського полку (колишнього 258-го Кишинівського) 11-ї пішої дивізії Армії Ураїнської Держави. З грудня 1918 р. — начальник 11-ї пішої кадрової дивізії. З 11.06.1919 р. — начальник 8-ї Запорізької дивізії. У грудні 1919 р. був інтернований поляками. У травні—липні 1920 р. — командувач Запасових військ Армії УНР, що були переформовані у 1-шу Кулеметну дивізію, був начальником цієї дивізії. З 05.10.1920 р. генерал-хорунжий. З 12.10.1920 р. — начальник 1-ї Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР. Помер та похований у м. Каліш (Польща).

(02.09.1885-?) — підполковник Армії УНР.

Народився у Житомирі. Закінчив Рівненське реальне училище, Київське піхотне юнкерське училище (1906), служив у 126-му піхотному Рильському полку (Острог). У 1907 р. склав іспит на звання військового інженера при Миколаївському інженерному училищі та перевівся до 5-го саперного батальйону (Київ). Закінчив Офіцерську повітроплавну та авіаційну школу (1913). Останнє звання у російській армії — штабс-капітан. На початку 1916 р. потрапив у полон.

Після повернення з полону, з 01.03.1918 р. — літун 1-го Волинського авіаційного дивізіону військ Центральної Ради, згодом — Армії УНР та Армії Української Держави. З 01.11.1918 р. — ' помічник командира цього дивізіону. З 30.01.1919 р. — командир 1-го кадрового Республіканського авіаційного дивізіону Дієвої армії УНР. З 20.04.1919 р. — голова технічного відділу інспекції авіації та повітроплавання Дієвої армії УНР. З 1.07.1919 р. — начальник 1-го відділу Учбового дивізіону авіаційної школи УНР, яка мала бути створена інспекцією авіації Дієвої армії УНР. З 1.08.1919 р. — помічник командира 1-го Київського авіапарку Дієвої армії УНР. З 25.03.1920 р. перебував у резерві старшин Військово-повітроплавної управи Військового міністерства УНР. З 8.06.1920 р. — булавний старшина 2-го відділу організаційної управи Головного управління Генерального штабу УНР.

У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

осавул при військовому міністрі УНР О. Грекову. З 14.02.1919 р. — у розпорядженні Наказного Отамана. З квітня 1919 р. — помічник командира Кінного полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. З жовтня 1919 р. — командир цього полку. У грудні 1919 р. на чолі більшої частини полку приєднався до отамана Волоха, який оголосив про створення т. зв. Української комуністичної армії та прагнув до з'єднання з більшовиками.

Байло Сергій, фото 1924 року (ЦДАКФАУ)

(17.11.1892-20.11.1937) — командир полку Дієвої армії УНР.

Народився на хуторі Писарщина Свиридівського повіту Харківської губернії. Закінчив Миколаївське кавалерійське училище (1914), вийшов корнетом до Приморського драгунського полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — штабс-ротмістр.

З січня 1918 р. — ад'ютант командира Гайдамацького Коша Слобідської України С. Петлюри. З 17.03.1918 р. — помічник командира 3-го Гайдамацького полку Армії УНР, був членом надзвичайного полкового суду з покарання полонених більшовиків. З квітня 1918 р. — помічник командира 3-го кінно-козацького Київського полку Армії УНР, згодом — Армії Української Держави, що стояв у Василькові. З 01.01.1919 р. —

У подальшому був командиром 2-го Гайдамацького кінного полку т. зв. Української комуністичної армії. У лютому 1920 р. цей полк було влито до 60-ї стрілецької дивізії РСЧА, де він становив дивізійну кінноту. Був командиром кінного полку та кінної бригади 60-ї дивізії (т. зв. байлівці). З грудня 1920 р. — командир 7-го кінного полку Червоного козацтва. Згодом — помічник командира 17-ї кавалерійської дивізії Г. Котовського. Брав участь у придушенні селянського Тамбовського повстання проти радянської влади, воював проти українських частин Ю. Тютюнника, був нагороджений двома орденами Червоного Прапора. З 1922 р. - командир кінного полку 24-ї стрілецької дивізії, трохи згодом — командир 1-ї, а потім — 2-ї бригад 3-ї Бессарабської кавалерійської дивізії Г. Котовського. З 1924 р. - начальник штабу 3-ї Бессарабської кавалерійської дивізії.

З 1925 р. — начальник кафедри тактики Військово-технічної академії (Москва). Захистив дисертацію на звання доктора військових наук. З 1932 р. — начальник штабу 2-го кінного корпусу ім. Г. Котовського. 12.09.1937 р. був заарештований за звинуваченням в участі у т. зв. військово-фашистській змові. Під час слідства на допитах особлива увага приділялася зустрічам з Григорієм Сиротенком та Омеляном Волохом у 20—30-х рр. 19.11.1937 р. був засуджений до розстрілу. Страчений у Києві.

(25.09.1885-?) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Керч, Таврійської губернії. Кримський татарин за походженням. Брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — прапорщик.

В Армії УНР з 1920 р. У 1920–1923 рр. — старшина управління постачання 6-ї Січової дивізії Армії УНР.

(2.08.1893—?) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Богопіль Балтського повіту Подільської губернії. Останнє звання у російській армії — поручик.

Балицький Лев, портрет 1920 року (Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. - Ч. 10)

З березня 1918 р. — старшина Запорізького кінного полку ім. К. Гордієнка військ Центральної Ради. З січня 1919 р. — старшина Кінного полку Чорних Запорожців Дієвої армії УНР. У 1920 р. — командир 1-го куреня Кінного полку Чорних Запорожців.

З 10.08.1921 р. за документами значився дезертиром.

(?—?) — полковник Армії УНР.

На військовій службі з серпня 1899 р. Останнє звання у російській армії — ротмістр.

З 01.07.1918 р. — ремонтер Головної управи ремонту Військового міністерства Української Держави. З 01.02.1919 р. — начальник штабу 2-ї кінної дивізії, згодом — 5-ї кінної дієвої Дієвої армії УНР. 16.05.1919 р. у Луцьку потрапив до польського полону. 22.10.1919 р. повернувся з полону та перебував у розпорядженні штабу Дієвої армії УНР. З 01.11.1919 р. — член реорганізаційної комісії при українській місії генерала Зелінського, що працювала у Польщі. З 01.04.1920 р. — булавний старшина для доручень при голові української військової місії у Варшаві ген. Зелінського. З 01.06.1920 р. — булавний старшина 3-го відділу організаційної управи Генерального штабу УНР.

У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

(22.03.1873 — після 1945) — полковник Армії УНР.

Народився у м. Ромни Полтавської губернії. У 1891 р. вступив однорічником до 130-го піхотного Херсонського полку. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище (1897), вийшов підпрапорщиком до 74-го піхотного Ставропольського полку (Кам'янець-Подільський, згодом — Умань). У складі полку був командиром роти та батальйону. Брав участь у Першій світовій війні. З 1916 р. — полковник за бойові заслуги, командир батальйону 449-го піхотного Харківського полку. 14.08.1916 р. був важко поранений у ногу, після одужання — помічник командира та командир (з літа 1917 р.) 449-го піхотного Харківського полку. Під час Першої світової війни був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира III ступеня з мечами та Георгіївською зброєю. Останнє звання у російській армії — полковник.

У жовтні 1917 р. брав участь в українізації 449-го полку. З 20.08.1918 р. — командир куреня 10-го пішого Аиповецького полку Армії Української Держави. З жовтня 1918 р. — помічник командира цього полку. З 02.06.1919 р. — старший помічник командира 2-го пішого Берестейського полку 1-ї Північної дивізії Дієвої армії УНР. 14.09.1919 р. захворів на тиф та залишився у Вінниці, де 14.11.1919 р. був схоплений білими.

Згодом був відправлений до Одеси та зарахований рядовим до 48-го піхотного Одеського полку Збройних Сил Півдня Росії.

У січні 1920 р. втік до Румунії, де перебував в українському таборі у Крево. З травня 1920 р. був приділений до старшинської чоти штабу Тилу Армії УНР. Восени 1920 р. — комендант м. Оринін (Подільська губернія). З листопада 1920 р. знов приділений до старшинської чоти при штабі Тилу Армії УНР.

У 1920-1930-х рр. жив на еміграції у Польщі. У 1945 р. виїхав до СРСР. Подальша доля невідома.

(05.11.1867—?) — військовий прокурор Дієвої армії УНР.

Народився на Харківщині. Закінчив Харківський університет, Московське піхотне юнкерське училище (1891), вийшов підпоручиком до 4-ї артилерійської бригади. Закінчив Олександрійську військово-юридичну академію (1903), служив на військово-юридичних посадах у Санкт-Петербурзькому військово-окружному суді. З 06.12.1907 р. — полковник. З 18.12.1914 р. — військовий суддя військово-окружного суду генерал-губернаторства Галичини. З серпня 1915 р. — генерал-майор, військовий суддя Приамурського військово-окружного управління.

У 1918 р. — товариш військового прокурора Київського вищого військового суду Української Держави. З 11.04.1919 р. — тимчасово приділений до штабу Північної групи Дієвої армії УНР. З травня 1919 р. — в. о. начальника прокурорського нагляду та голова штабового суду Головного управління Генерального штабу УНР.

Восени 1919 р. перейшов до Збройних Сил Півдня Росії. У листопаді 1920 р. у складі військ Російської армії П. Врангеля виїхав з Криму. Подальша доля невідома.

(19.07.1860—?) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Народився у Могилівській губернії. Закінчив Київську військову прогімназію, 3-тє Олександрівське військове та Михайлівське артилерійське училища (1881), вийшов підпоручиком до Туркестанської кінно-гірської артилерійської батареї. Згодом закінчив Офіцерську артилерійську школу. З 11.01.1901 р. — командир 10-ї кінно-артилерійської батареї. З 19.08.1901 р. — підполковник. З 17.03.1912 р. — полковник, командир 11-го кінно-артилерійського дивізіону. З 26.09.1916 р. — генерал-майор. З 28.09.1916 р. — начальник 3-ї артилерійської бригади, з 03.05.1917 р. — інспектор артилерії 17-го армійського корпусу. За Першу світову війну був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира III ступеня з мечами та биндою, орденом Святого Георгія IV ступеня (19.05.1915, за бій 11.08.1914), шведським орденом Меча І ступеня.

З 13.03.1918 р. — діловод українського Головного штабу Армії УНР. З 15.01.1919 р. — генерал для доручень канцелярії Головного артилерійського управління Військового міністерства УНР. З 07.05.1919 р. — старший діловод юрисконсульського відділу Головного артилерійського управління Дієвої армії УНР. З 25.06.1919 р. — отаман для доручень начальника управи постачання головного артилерійського управління Військового міністерства УНР. У листопаді 1919 р. був інтернований польською владою. З 08.05.1920 р. — начальник 5-ї гарматної бригади 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР. Станом на 01.10.1922 р. перебував у безстроковій відпустці. Подальша доля невідома.

(?—?) — старшина Дієвої армії УНР

Останнє звання у російській армії — полковник.

У 1918 р. служив у складі 4-го пішого Холмського полку Армії Української Держави. З 15.02.1919 р. — помічник начальника та в. о. начальника 17-ї пішої дієвої дивізії Дієвої армії УНР, згодом — командир 1-го запасного куреня. На початку квітня 1919 р. був звільнений з Дієвої армії УНР через непридатність до військової служби.

(1880—?) — полковник Армії УНР.

Народився в с. Радовці Летичівського повіту Подільської губернії. Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 9-го стрілецького полку (Жмеринка), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Кавалер ордену Святого Георгія IV ступеня (за бій 23.05.1915) та Георгіївської зброї (за бій 17.08.1914). Останнє звання у російській армії — полковник.

У 1918 р. — помічник командира 10-го пішого Липовецького полку Армії Української Держави. У 1920–1921 рр. служив у 1-й Запорізькій дивізії Армії УНР. Інвалід (не мав лівої ноги). Подальша доля невідома.

Барбович Іван, фото 1918 року (ГАРФ)

(27.01.1874-21.03.1947) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

Походив з родини офіцера, дворянина Полтавської губернії. Закінчив Єлисаветградське кавалерійське училище (1896), вийшов до 30-го драгунського Інгерманландського полку (з 1907 р. — 10-й гусарський Інгерманландський, Чугуїв). У 1904–1905 рр. у складі Сибірського козачого полку брав участь у Російсько-японській війні. З 1916 р. — полковник. З 04.05.1917 р. — командир 10-го гусарського Інгерманландського полку. Кавалер ордена Святого Георгія IV ступеня та Георгіївської зброї.

У листопаді 1917 р. — виборний начальник 10-ї кавалерійської дивізії, яку українізував та перевів у підпорядкування Центральній Раді. У січні 1918 р. прибув з рештками дивізії в район Василькова. У квітні 1918 р. прибув до довоєнного місця дислокації дивізії — у район Харків — Чугуїв. З квітня 1918 р. — начальник кадрів 10-ї кавалерійської (згодом — 3-ї кінної) дивізії у складі Армії Української Держави. Був підвищений до рангу генерального хорунжого.

З початком Протигетьманського повстання на чолі старшинського кадру 12-го кінно-козачого Полтавського полку (колишнього — 10-го гусарського Інгерманландського) вирушив на з'єднання зі Збройними Силами Півдня Росії. Був командиром полку, бригади, дивізії, корпусу ЗСПР. З 10.12.1919 р. — генерал-майор, з 19.07.1920 р. — генерал-лейтенант. Вважається одним із найвидатніших білих воєначальників. Помер та похований у Мюнхені.

Барбович Іван, фото 1914 року (ЦДАКФФАУ ім. Пшеничного)

(23.10.1888—04(05).01.1980) — підполковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

Народився в с. Ірищинці Канівського повіту Київської губернії. Закінчив духовну семінарію, 1-шу Київську школу прапорщиків (1915), школу ротних командирів Західного фронту у м. Вілейка (Білорусія). Під час Першої світової війни дістав контузію.

У травні 1917 р. перевівся до 1-го Українського козачого полку ім. гетьмана Богдана Хмельницького, командував 12-ю сотнею. Штабс-капітан з червня 1917 р. З 04.01.1918 р. — командир Робітничого полку Вільного Козацтва у Києві. З березня 1918 р. — повітовий військовий комендант Дніпровського повіту Таврійської губернії. У другій половині листопада 1918 р. — помічник губернського коменданта Київщини. З липня 1919 р. — помічник командира 3-го Рекрутського пішого Січового полку Дієвої армії УНР. 3 листопада 1919 р. приватно мешкав у м. Вчорайше (Подільська губернія). З 05.06.1920 р. — помічник начальника охорони Головного Отамана С. Петлюри.

З 1928 р. служив котрактовим офіцером польської армії у 15-му піхотному полку у м. Дебліні. Останнє звання у польській армії — підполковник.

Барвінський Борис, фото 20-х років (Пам'ятна книга. П'ятдесятиліття Союзу бувших українських вояків в Канаді. — Гамільтон. — 1987)

У вересні 1939 р. потрапив до німецького полону, був звільнений у січні 1940 р. за наполяганнями Військового міністерства УНР в екзилі. З серпня 1943 р. був в. о. командира 30-го полку 14-ї дивізії військ СС «Галичина» у ранзі сотника. Незабаром був усунутий німцями з цієї посади та став командиром батальйону того ж полку.

З 1950 р. жив на еміграції у США, похований на цвинтарі Баунд-Брук (Нью-Йорк).

(1888—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

Народився в Єреванській губернії. Походив з родини офіцера. Закінчив Тифліський кадетський корпус, Костянтинівське артилерійське училище (1908), вийшов підпоручиком до 1-го Кавказького гірського артилерійського дивізіону (Каре). 15.08.1910 р. був переведений до 31-ї артилерійської бригади (Білгород), у складі якої брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — підполковник.

З червня 1918 р. — помічник командира 41-го легкого гарматного полку Армії Української Держави. З червня 1919 р. до листопада 1919 р. — командир 2-го гарматного полку 1-ї гарматної бригади 1-ї Північної дивізії Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

(?—?) — військовий лікар Дієвої армії УНР.

У 1914–1917 рр. — полковий лікар 6-го запасного піхотного полку російської армії.

З 17.03.1918 р. — полковий лікар 3-го Гайдамацького полку Армії УНР. З 29.12.1918 р. — начальник залоги військ Директорії у Козятині. З 16.01.1919 р. (моживо, раніше) — начальник 20-ї дієвої дивізії Дієвої армії УНР. З 21.03.1919 р. — член т. зв. тимчасового уряду Південно-Західної області УНР (Вапнярської республіки), що вела переговори з більшовиками про замирення. Подальша доля невідома.

(17.12.1878 — після 1937) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Народився в с. Ключевське Камчатської області, походив з родини дворянина Харківської губернії. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище за 1-м розрядом (1897), вийшов підпоручиком до 31-ї артилерійської бригади (Білгород). У складі цієї бригади брав участь у Російсько-японській війні — у битвах при Мукдені та Аяояні. За бойові заслуги був нагороджений всіма орденами до Святої Анни II ступеня з мечами та званням штабс-капітана. З 13.05.1913 р. — капітан, старший офіцер 1-ї батареї 31-ї артилерійської бригади. З 21.10.1914 р. — командир 3-ї батареї 31-ї артилерійської бригади. З 25.03.1915 р. - командир 5-го важкого артилерійського дивізіону. 12.08.1915 р дістав поранення в голову. 09.02.1916 р. був важко контужений, але залишився у складі дивізіону. 21.11.1916 р. дістав звання полковника. 11.01.1917 р. був отруєний газами у боях під Ригою, але знову залишився у складі дивізіону. З 18.03.1917 р. — командир 2-го окремого Сибірського артилерійського дивізіону. 16.10.1917 р. звільнився у 5-тижневу відпустку, на фронт під Ригою більше не повертався. За Першу світову війну нагороджений Георгіївською зброєю (24.03.1916), всіма орденами до Святого Володимира III ступеня з мечами та биндою (08.04.1917).

Башинський Еспер, фото 30-х років (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)

21.11.1917 р. за власним бажанням вступив до українізованих військ російської армії — очолив 2-й дивізіон 31-ї Української артилерійської бригади. З 01.03.1918 р. — командир 2-го дивізіону 1-ї гарматної бригади військ Центральної Ради на Київщині. З 10.08.1918 р. — командир 40-го гарматного полку Армії Української Держави. З 17.12.1918 р. - начальник 14-ї гарматної бригади. З 28.02.1919 р. — начальник 18-ї гарматної бригади Дієвої армії УНР. З 28.05.1919 р. — начальник 1-ї гарматної Північної бригади Дієвої армії УНР. З 17.11.1919 р. — начальник Збірної гарматної бригади Волинської групи Дієвої армії УНР, на чолі якої брав участь у Першому Зимовому поході. З 03.07.1920 р. — начальник 2-ї гарматної бригади 2-ї Волинської стрілецької дивізії Армії УНР. З 25.06.1921 р. — за сумісництвом другий помічник начальника 2-і Волиньскої дивізії Армії УНР. З 01.11.1921 р. — генерал-хорунжий Армії УНР.

З 1923 р. жив на еміграції у Каліші, згодом у Парижі. Подальша доля невідома.

(26.08.1866-26.04.1948) — генеральний значковий Армії Української Держави.

Походив з Катеринославіцини. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, 3-тє Олександрівське військове училище (1886), вийшов підпоручиком до 55-го піхотного Подільського полку. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1898), служив на штабових посадах. У 1909–1912 рр. — начальник штабу 44-ї піхотної дивізії (Чернігів). З 15.05.1912 р. — командир 73-го піхотного Кримського полку (Вінниця), на чолі якого брав участь у Першій світовій війні. За бої при штурмі фортеці Перемишль був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня. З 05.06.1915 р. — генерал-майор, начальник штабу 38-го армійського корпусу. З 18.05.1917 р. — начальник 117-ї піхотної дивізії. З 17.07.1917 р. — начальник 22-го армійського корпусу. З 23.08.1917 р. — генерал-лейтенант.

З 08.06.1918 р — т. в. о. начальника 10-ї пішої дивізії Армії Української Держави. У грудні 1918 р. перейшов на бік Збройних Сил Півдня Росії.

З 1921 р. перебував на еміграції у Туреччині, очолював тамтешній Союз російських військових інвалідів. Помер та похований у Александрії (Єгипет).

(31.10.1883-10.02.1944) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Народився у м. Великий Токмак Бердянського повіту Таврійської губернії. Закінчив учительську семінарію у м. Переяслав, Одеське піхотне юнкерське училище (1908), вийшов підпоручиком до 106-го піхотного Уфімського полку (Вільно). Закінчив Миколаївську військову академію за 1-м розрядом (1914). На початок Першої світової війни служив у 106-му піхотному Уфімському полку. На фронті дістав поранення та контузію. З 20.01.1915 р. — офіцер для доручень штабу 3-го армійського корпусу. З 14.07.1916 р — старший ад'ютант штабу 42-го армійського корпусу. З 20.08.1917 р. - штаб-старшина для доручень штабу 30-го армійського корпусу. Останнє звання у російській армії — капітан (з 14.06.1916 р).

Безручко Марко, портрет 20-х років (За Державність. — Каліш. — 1932. — Ч. 3)

З 08.03.1918 р. — помічник начальника персонального відділу Головного управління Генерального штабу Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. З листопада 1918 р. — військовий старшина. З 15.12.1918 р. — начальник персонального відділу Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. З 12.03.1919 р. — начальник штабу Окремої Запорізької бригади ім. С. Петлюри Дієвої армії УНР. З 26.04.1919 р. — начальник штабу Корпусу Січових стрільців Дієвої армії УНР. 07.12.1919 р. був інтернований польською владою. З 08.02.1920 р. — начальник 1-ї (з 21.03.1920 р. — 6-ї Січової) дивізії Армії УНР, що формувалася у фортеці Брест-Литовська з вояків Армії УНР, інтернованих польською владою на початку грудня 1919 р. 21.04.1920 р. був підвищений до рангу полковника. З 05.10.1920 р. — генерал-хорунжий. У 1921–1924 рр. був членом Вищої військової ради УНР.

Після ліквідації таборів інтернованих мешкав у Варшаві. Працював у польському військовому картографічному інституті. Був головою Українського клубу, редактором та видавцем військово-історичного мемуарного збірника «За Державність». Помер у Варшаві, похований у православній частині міського цвинтаря «Воля».

Безручко Марко, фото 20-х років (Змієнко-Сенишин Г. Пересаджені квіти України. — Монреаль-Київ. — 2001)

(05.06.1873—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Народився на Полтавщині. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище (1894), вийшов підпоручиком до 70-го піхотного Ряжського полку. Станом на 01.01.1910 р. — в. о. столоначальника управління чергового генерала Генерального штабу. Останнє звання у російській армії — полковник.

У 1918–1919 рр. — начальник пенсійного відділу Головного штабу Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. З 10.02.1919 р. до жовтня 1919 р. — начальник пенсійного відділу Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

(?—?) — начальник дивізії Дієвої армії УНР.

Молодший офіцер російської армії.

У складі військ отамана Григор'єва брав участь у повстанні проти гетьмана П. Скоропадського у Верхньодніпровському повіті Катеринославської губернії. У листопаді—грудні 1918 р. — отаман повстанчого загону (незабаром — полку військ Директорії). Після повстання Григор'єва проти радянської влади та його розгрому залишився на чолі Верхньодніпровського полку у підпорядкуванні командира 1-ї бригади григор'ївців отамана Ю. Тютюнника. Під командуванням Ю. Тютюнника у червні 1919 р. здійснив рейд на з'єднання з Дієвою армією УНР. Після з'єднання і до жовтня 1919 р., як командир найбільшої частини військ Ю. Тютюнника (Верхньодніпровського полку), був призначений начальником 12-ї Селянської дивізії Київської групи. Подальша доля невідома.

(21.02.1857–1931?) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

Народився на Полтавщині. Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище (1876), вийшов прапорщиком до 14-го стрілецького полку (Одеса), у складі якого брав участь у Російсько-турецькій війні 1877–1878 рр. У 1900–1901 рр. брав участь у Китайському поході. З 05.10.1904 р. — полковник. У 1905 р. у складі 57-го піхотного Модлинського полку брав участь у поході на Далекий Схід. З 21.03.1907 р. — командир Гродненського фортечного піхотного батальйону. З 1909 р. — командир 76-го піхотного Кубанського полку (Тульчин). З 1913 р. — генерал-майор. Під час Першої світової війни — командир 1-ї бригади 10-ї Сибірської стрілецької дивізії, 1-ї бригади 14-ї Сибірської стрілецької дивізії. З 25.06.1916 р. — начальник 118-ї піхотної дивізії. Нагороджений Георгіївською зброєю (16.08.1916, за бій 24–25.06.1915).

З 14.09.1918 р. — начальник 14-ї пішої дивізії Армії Української Держави. З 12.10.1918 р. до 15.11.1918 р. — начальник 8-ї пішої дивізії Армії Української Держави.

З 1920 р. жив в Одесі, заробляв на прожиття випадковими заробітками. За радянської влади був репресований. Подальша доля невідома.

(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Останнє звання у російській армії — полковник.

Станом на 05.03.1919 р. — помічник командира 57-го пішого дієвого Гайсинського полку Дієвої армії УНР.

(?—22(23).06.1941) - начальник корпусу Дієвої армії УНР.

Народився в с. Ременів на Львівщині. Останнє звання в австро-угорській армії — фельдфебель. У 1915 р. потрапив до російського полону.

У 1918 р. — особистий секретар С. Петлюри. З 15.01.1919 р. — начальник Окремого Залізнично-Технічного корпусу Дієвої армії УНР. 29.05.1919 р. був знятий з посади через непридатність.

У 30-ті рр. був директором гімназії у Львові (колишньої школи ім. Маркіяна Шепаровича), членом Організації українських націоналістів.

У 1940 р. був заарештований НКВС, розстріляний у львівській в'язниці на початку радянсько-німецької війни.

(01.12.1867-15.10.1940) — генеральний значковий Армії Української держави.

Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус (1886), Михайлівське артилерійське училище (1889), вийшов до 33-ї артилерійської бригади (Київ). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1896), служив на штабових посадах у Київській військовій окрузі. У 1902–1908 рр. — старший ад'ютант штабу Казанської військової округи. З 06.12.1905 р. — полковник. У 1908–1910 рр. — начальник штабу 14-ї піхотної дивізії (Кишинів). З 24.10.1910 р. — командир 57-го піхотного Модлінського полку. З жовтня 1914 р. — генерал-майор. З 30.05.1915 р. — начальник штабу 10-го армійського корпусу. З 09.09.1916 р. — начальник 3-ї Гренадерської дивізії. З 29.05.1917 р. — генерал-лейтенант, командувач 31-го армійського корпусу. За бойові заслуги під час Першої світової війни нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (03.09.1916) та Георгіївською зброєю (14.09.1914).

08.07.1918 р. був призначений командувачем 3-го Херсонського корпусу Армії Української Держави (Одеса).

Після початку Протигетьманського повстання оголосив про приєднання кадрів 3-го Херсонського корпусу та всього Одеського району до Добровольчої армії. З грудня 1918 р. — у резерві чинів штабу Збройних Сил Півдня Росії.

З 1921 р. перебував на еміграції у Німеччині. У 20-х рр. був керівником т. зв. Військово-спортивного відділу Союзу українських хліборобів (військового штабу при П. Скоропадському). Помер та похований у Берліні.

Березовський Олександр фото 1918 року (ДАРФ)

(20.04.1880-?) — полковник Армії УНР.

Закінчив Віленську духовну семінарію та Віленське військове училище (1905). Служив у 112-му піхотному Уральському та 117-му піхотному Ярославському полках. У складі 117-го піхотного Ярославського полку брав участь у Першій світовій війні. З 11.08.1917 р. — ад'ютант 20-го легкого мортирного паркового дивізірну. Останнє звання у російській армії — капітан.

З 20.06.1918 р. — старшина 3-го Сердюцького полку Армії Української Держави, з 18.12.1918 р. — старшина 3-го пішого полку Січових стрільців військ Директорії, з 2.06.1919 р. прилучений до управління коменданта Тилу Дієвої армії УНР, старший комендант управління Тилу Дієвої армії УНР З 25.03.1920 р. — у резерві старшин 2-ї запасної бригади Армії УНР, з серпня 1920 р. — у розпорядженні начальника Тилу Армії УНР. Доля після 1921 р. невідома.

(15.11.1887 — після 1929) — підполковник Армії УНР.

Походив з родини військового лікаря, лютеранин. Закінчив Олександрівський ліцей у Санкт-Петербурзі (1908). З 1909 р. — однорічник 2-го розряду лейб-гвардії Ізмайлівського полку 06.12.1910 р. витримав іспит на звання підпоручика при Володимирському військовому училищі, вийшов до 145-го піхотного Новочеркаського полку. З 11.12.1910 р. — підпоручик лейб-гвардії Ізмайлівського полку. 07.10.1913 р. звільнився у запас у званні поручика гвардії. Після початку Першої світової війни був мобілізований (01.08.1914 р.) на військову службу до лейб-гвардії Ізмайлівського полку. З 01.03.1915 р. — начальник збірних пунктів у Петрограді. З 24.08.1915 р. — командир 1-ї роти лейб-гвардії Ізмайлівського полку. З 01.06.1916 р. — командир 4-ї роти 2-го Етапного гвардійського батальйону. З 27.07.1916 р. — штаб-офіцер евакуаційної комісії Північного фронту. З 23.09.1917 р. — штабс-капітан.

З 02.03.1918 р. — співробітник закордонного відділу Українського Генерального штабу. З 22.03.1918 р. — старшина для зв'язку при 92-й німецькій пішій дивізії. З 16.05.1918 р. — помічник представника Генерального штабу Української Держави при німецькій Головній квартирі Східного фронту. З 30.05.1919 р. — помічник українського військового агента у Берліні, згодом — військовий аташе УНР у Берліні. З 07.06.1920 р. — начальник агентурного відділу Головного управління Генерального штабу УНР. Доля після 1922 р. невідома.

(05.11.1876–1925) — старшина Дієвої армії УНР.

Закінчив 6-класну Санкт-Петербурзьку гімназію, Санкт-Петербурзьке піхотне юнкерське училище (1899), вийшов підпоручиком до 93-го піхотного Іркутського полку, у складі якого брав участь у Російсько-японській війні. Був контужений. 29.06.1906 р. перевівся до прикордонної сторожі — до 9-ї Ломжинської прикордонної бригади. У складі 4-го Німанського прикордонного полку брав участь у Першій світовій війні. З 1917 р. — полковник, командир 418-го піхотного Олександрівського полку.

З грудня 1917 р. — виборний командир 105-ї піхотної української дивізії та 32-го Українського корпусу військ Центральної Ради. У 1918–1919 рр. — начальник Волинської прикордонної бригади Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР (Луцьк), генерал для доручень при штабі Окремого корпусу кордонної охорони (Кам'янець-Подільський).

З осені 1919 р. перебував в Одесі, був мобілізований до Одеського прикордонного батальйону Збройних Сил Півдня Росії як рядовий.

З лютого 1920 р. служив у РСЧА: командир 1-ї роти Одеського прикордонного батальйону, помічник інспектора кавалерії 12-ї армії, начальник штабу Башкирської кавалерійської бригади, помічник інспектора кавалерії КВО, начальник штабу Прикордонної дивізії ВЧК, старший інспектор і заступник начальника військ ВЧК, з грудня 1921 р. — начальник прикордонного відділення оперативного відділу штабу КВО. 01.07.1922 р. був демобілізований із РСЧА за скороченням штатів.

21.06.1924 р. був заарештований за звинуваченням у керівництві контрреволюційною організацією, збиранні шпигунської інформації та передачі її до Польщі. 04.07.1925 р. був засуджений до розстрілу, страчений у Києві.

(?—?) — підполковник Армії УНР.

Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус (1903), військове училище. Станом на 01.01.1910 р. — поручик 202-го Старобільського резервного батальйону (Харків). Останнє звання у російській армії — капітан.

З 21.05.1918 р. — завідувач господарської частини Головного управління Генерального штабу Української Держави. З 01.01.1919 р. — завідувач господарської частини Інструкторської школи старшин. З 21.08.1919 р. — завідувач матеріальної частини експедиції заготівель державних паперів УНР. З 01.11.1920 р. — вартовий старшина Головного управління Генерального штабу УНР.

Помер до 1965 року на еміграції у Франції.

(24.11.1893-24.12.1972) — сотник Армії УНР (підполковник в еміграції).

Походив з родини священика м. Літин Подільської губернії. Закінчив педагогічне училище та художньо-промислову школу у Кам'янці- Подільському, школу прапорщиків. Останнє звання у російській армії — поручик.

З 1918 р. служив в українських військових формуваннях. У 1920–1923 рр. — начальник культурно-освітнього відділу штабу 6-ї Січової дивізії Армії УНР.

Закінчив історичне відділення Українського Високого Педагогічного інституту ім. Драгоманова у Празі, викладав в Українській гімназії у Білках на Закарпатті.

У 1939 р. брав участь у боротьбі військових формувань Карпатської України проти угорських військ.

Битинський Микола, фото 40-х років (Білон П. Спогади. — Пітсбург. — 1952. — Ч. 1)

У 1944–1945 рр. — старшина штабу Української Національної армії П. Шандрука.

З 1951 р. жив на еміграції у Канаді. Автор численних статей з історії української символіки та геральдики.

(31.10.1884-?) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Житомир. Унтер-офіцер Кавалергардського полку. Офіцерське звання одержав за бойові заслуги. У 1917 р. служив у 93-му запасному полку Царицинської залоги. Останнє звання у російській армії — прапорщик.

Одним із перших почав українізацію у частинах російської армії, виділив зі свого полку всіх українців та окремим ешелоном вивіз їх до 34-го армійського (1-го Українського) корпусу. Разом з ешелоном вояків-українців виїхали деякі офіцери-українці — військовополонені австро-угорської армії, що утримувалися в царицинському концтаборі. Серед них — Є. Коновалець та М. Курах. Після влиття вояків царицинського ешелону до складу 1-го Українського корпусу був призначений комісаром Центральної Ради при його штабі. У 1918 р. відігравав активну роль у клубі українських старшин «Батьківщина», який став зародком повстання проти гетьмана П. Скоропадського. З 15.11.1918 р. — отаман для доручень штабу військ Директорії, незабаром — комісар Директорії у кількох повітах Волинської губернії. Згодом — отаман окремого кінного загону в Ізяславі, який діяв у тилах Дієвої армії УНР та відмовлявся виїжджати на фронт. 10.03.1919 р. загін Віденка було роззброєно, а сам він був ув'язнений. Влітку 1919 р. сидів у камянецькій в'язниці з кількома іншими отаманами, над якими провадилося слідство. У жовтні 1919 р. був звільнений з в'язниці військами Збройних Сил Півдня Росії, що вступили до Кам'янця.

У січні—лютому 1920 р. очолював кінний загін у складі 44-ї стрілецької дивізії Червоної армії, сформованої з т. зв. «боротьбистів». Був засуджений як колишній петлюрівський отаман, та ув'язнений у літинській тюрмі. Втік з-під розстрілу. У 1921 р. — старшина управління постачання 4-ї Київської дивізії Армії УНР. У 1920-30-ті роки мешкав у м. Рівне. За спогадами М. Чеботаріва, колишнього начальника Охорони Головного Отамана, у вересні 1956 р. Ільку Боріцаку, редактору паризького журналу «Україна», надійшов лист від И. Віденка з погрозами на адресу М. Чеботаріва. Однак, інших даних про долю Й. Віденка немає.

(06.05.1894-?) — підполковник Армії УНР.

Народився в Києві. Закінчив Немирівську гімназію (м. Немирів, Подільської губернії), 2-е Київське військове училище (01.05.1915). З 03.07.1915 р. — прапорщик 124-го піхотного Воронізького полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був п'ять разів поранений. Нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, Георгіївською зброєю (09.1917 р.). З 26.10.1917 р. — штабс-капітан.

У 1917 р. брав участь в українізації 124-го полку (був перейменований на 124-й Український). 08.08.—03.09.1918 р. навчався в Інструкторській школі старшин. Згодом — командир сотні 40-го пішого Ізюмського полку Армії Української Держави (колишнього 124-го Українського). 12–21.02.1919 р. — командир загону, виділеного з 40-го пішого Ізюмського полку та командир окремої комендантської сотні на Харківському та Сарненському фронтах Дієвої армії УНР. З 22.02.1919 р. — начальник окремої кулеметної сотні штабу Південно-Західного фронту (при штабі Північної групи) Дієвої армії УНР.

17.05.1919 р. потрапив у Луцьку до польського полону, перебував у таборах для військовополонених, звідки виїхав добровольцем до Північно-Західної білогвардійської армії генерала Юденіча. За спогадами самого М. Білана, очолював у цій армії Український полк. За даними російських дослідників (С. Волкова), з 10.07.1919 р. був начальником команди піших розвідників 17-го Лібавського полку 5-ї Лівенської дивізії Північно-Західної армії (цілком ймовірно, що вся ця команда складалася з ветеранів Дієвої армії УНР). Після поразки Юденіча під Петроградом, перебрався до Польщі, звідти — в Україну.

З 26.02.1920 р. — командир сотні 1-го Рекрутського полку Дієвої армії УНР. З 2.04.1920 р. — командир 12-го стрілецького куреня 4-ї стрілецької бригади 2-ї стрілецької дивізії Армії УНР (згодом — 21-й курінь 7-ї бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії). З 21.08.1920 р. був приділений до 3-го кінного полку Армії УНР.

У листопаді 1923 р. повернувся до Радянської України. Подальша доля невідома.

(26.05.1897-?) — сотник Армії УНР.

Народився у м. Катеринослав. Останнє звання у російській армії — підпоручик.

З 04.02.1919 р. — т. в. о. командира 1-ї батареї 61-го гарматного дієвого полку Дієвої армії УНР. 3 11.02.1919 р. — командир цього ж полку. Учасник Першого Зимового походу, лицар Залізного Хреста. У 1920–1921 рр. — командир 1-ї батареї 2-ї Волинської гарматної бригади Армії УНР.

З 1922 р. перебував на еміграції у Чехо-Словаччині. Закінчив лісовий відділ Української господарської академії у Подєбрадах (1927). Працював інженером у Чехо-Словаччині. Подальша доля невідома.

(09.10.1866-16.10.1942) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Походив з дворян. Народився у с. Дмитрово Полоцького повіту Вітебської губернії. Білорус за походженням, римо-католик. Закінчив 1-й Московський кадетський корпус (1885), 3-тє Олександрівське військове училище (1887), вийшов підпрапорщиком до 3-го Кавказького стрілецького батальйону. З 26.07.1904 р. був наглядачем польового госпіталю у Харбині. 28.07.1906 р. повернувся на службу до батальйону Закінчив Офіцерську стрілецьку школу (1908). З 26.02.1909 р. — підполковник з переведенням до 9-го стрілецького полку (Жмеринка), з яким незабаром вирушив на Першу світову війну. З 23.04.1915 р. — полковник, командир 45-го піхотного Азовського полку. З 13.01.1917 р. — генерал-майор за бойові заслуги. З 06.06.1917 р. — начальник бригади 12-ї піхотної дивізії. Під час війни був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (за бій 28.05.1916), Георгіївською зброєю (за бій 26.11.—02.12.1914), усіма орденами до Святого Володимира III ступеня з мечами та биндою, Сербською зіркою Кара-Георгієвича IV ступеня.

З березня 1918 р. — командир бригади 3-ї пішої дивізії Армії УНР (колишньої 12-ї піхотної). З 13.08.1918 р. — помічник начальника 3-ї пішої дивізії Армії Української Держави. З січня 1919 р. перебував у резерві старшин Дієвої армії УНР. 3 19.03.1919 р. — командир 2-ї запасної бригади Дієвої армії УНР (розформована 13.04.1919 р.). З 01.07.1919 р. — начальник штабу залоги Камянця-Подільського. З 16.11.1919 р. перебував у резерві старшин Дієвої армії УНР. З 19.04.1920 р. — начальник Учбового запасного куреня 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. З 10.10.1920 р. був приділений до начальника постачання 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР.

Помер та похований у Кракові.

(08.12.1870 — після 1945) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Народився у м. Райгородок Старобільського повіту Харківської губернії. Походив з дворян. Закінчив 5-класне Харківське реальне училище, Єлисаветградське кавалерійське училище (1894), вийшов підпрапорщиком до 17-го драгунського Волинського полку. 21.01.1903 р. у званні поручика був переведений до Окремого корпусу жандармів. Служив на посаді ад'ютанта Ломжинського губернського жандармського управління (Польща). З 06.10.1904 р. — в. о. помічника начальника Єнісейського губернського жандармського управління в Єнісейському повіті. З 29.09.1906 р. — помічник начальника Херсонського губернського жандармського управління в Єлисаветградському повіті. З 05.07.1907 р. — начальник жандармського управління Ломжинського, Мазовецького, Шучинського та Кольненського повітів. З 01.09.1910 р. — у розпорядженні начальника Варшавського губернського жандармського управління. З 31.07.1912 р. — завідувач регістраційного бюро у посаді Чижев. З 06.05.1915 р. — підполковник. З 30.09.1915 р. — у розпорядженні начальника Смоленського губернського жандармського управління. З 18.10.1915 р. — начальник Одеського жандармського управління.

Білецький Євген, фото 1935 року (надано для публікації істориком Сергієм Білоконем)

У 1917 р. — член Українського Генерального Військового комітету. У 1918–1919 рр. перебував на посаді начальника Херсонської ремонтної комісії з поповнення кінським складом Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 16.04.1920 р. — командир Учбового куреня 4-ї запасної бригади у Камянці-Подільському. З 20.09.1920 р. — генерал-хорунжий Армії УНР, начальник Тилу Армії УНР. 20.10.1923 р. на чолі групи старшин та козаків Армії УНР виїхав на роботи до цукроварні Бабин Рівненського повіту.

У 1945 р. був схоплений у Польщі радянськими військами. Подальша доля невідома.

(01.11.1881—?) — полковник Армії УНР.

Походив з селян Харківської губернії. Народився у м. Вовчанськ. Закінчив Харківське повітове училище. У 1900–1902 рр. — однорічник 2-го розряду 124-го піхотного Воронізького полку (Харків). Закінчив за 2-м розрядом Чугуївське піхотне юнкерське училище (22.04.1905 р.), вийшов підпоручиком до 62-го піхотного Суздальського полку. 20.11.1905 р. був переведений до кулеметної роти 16-ї піхотної дивізії. 13.02.1907 р. — переведений до 64-го піхотного Казанського полку (Білосток). 28.03.1907 р. — переведений до 7-го Східно-Сибірського стрілецького полку. 11.11.1907 р. — переведений до 10-го Східно-Сибірського стрілецького полку (згодом — 10-й Сибірський стрілецький, м. Владивосток), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — капітан.

З 17.04.1917 р. — голова Українського військового комітету ІХ-Ї російської армії. З 11.06.1917 р. — член Українського генерального військового комітету., з 3.07.1917 — комісар Центральної Ради при ІХ-й російській армії. З 18.11.1917 р. український консул у м. Галац (Румунія), з 7.10.1918 р. генеральний консул Української Держави у м. Галац (Румунія). З 07.12.1918 р. — начальник відділу закордонного зв'язку Головного управління Генерального штабу (ГУГШ) Української Держави, потому — УНР. 3 10.01.1920 р. — начальник штабу 4-ї стрілецької бригади Армії УНР. З 2.04.1920 р. — начальник інспекторського відділу штабу Армії УНР. Доля після 1923 р. невідома.

(04.11.1883-17.11.1921) — старший лейтенант Військово-Морського флоту УНР.

Білинський Михайло, фото 1919 року (За Державність. — Каліш. — 1932. — Ч. 3)

Походив з дворянської родини, з с. Драбово-Барятинське на Полтавщині. Закінчив Полтавську класичну гімназію, Лазаревський інститут Східних мов у Москві. У 1904 р. вступив однорічником до морського флоту у званні юнкера флоту, служив на міноносці «Буйний», з 1905 р. — «Пам'ять Азова». Відбувши термін обов'язкової військової служби, звільнився з флоту та поступив на роботу до Міністерства фінансів у Санкт-Петербурзі. У 1914 р. був мобілізований на флот, знову служив офіцером на міноносці «Буйний». З 06.12.1916 р. — лейтенант флоту, помічник командира 2-го Балтійського екіпажу. Останнє звання у російській армії — старший лейтенант флоту.

20.12.1917 р. повернувся в Україну. З 26.12.1917 р. — директор контрольного департаменту Секретаріату Морських справ Центральної Ради. З 28.04.1918 р. — начальник Головної міністерства УНР, згодом — Української Держави. З 25.12.1918 р. — в. о. міністра Морських справ Директорії. 24.04.1919 р. залишив цю посаду в результаті політичних інтриг. З 22.05.1919 р. — начальник дивізії Морської піхоти, яка мала бути сформована з колишніх моряків — громадян УНР та ЗУНР. З 10.10.1919 р. — начальник Морського Генерального штабу УНР. З травня 1920 р. — міністр внутрішніх справ УНР. З жовтня 1921 р. — член штабу Української Повстанської армії Юрка Тютюнника. Учасник Другого Зимового походу. Був важко поранений в останньому бою з червоними під с. Малі Миньки. Покінчив життя самогубством, не бажаючи потрапити у полон.

(24.11.1869 — після 1922) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

Закінчив Київське піхотне юнкерське училище (1889), служив у 12-му стрілецькому батальйоні (Жмеринка). У складі 2-го Східно-Сибірського стрілецького полку брав участь у Китайському поході 1900–1901 рр. та Російсько-японській війні. Був поранений та контужений. З 13.01.1905 р. — підполковник за бойові заслуги. З 06.12.1910 р. — полковник. З 23.12.1914 р. — командир 2-го Сибірського стрілецького полісу. З травня 1916 р. — генерал-майор, начальник бригади 57-ї піхотної дивізії. З 30.04.1917 р. — начальник 111-ї піхотної дивізії (до 19.09.1917 р.). Був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира III ступеня з мечами та биндою, орденом Святого Георгія IV ступеня (за бій 11.10.1914 р.) та Георгіївською зброєю (за бій 27.09.1914).

Білинський Олександр, фото 1917 року (Белградский альбом. — С. 107)

З 02.07.1918 р. — начальник 13-ї пішої дивізії Армії Української Держави. У грудні 1918 р. був інтернований Директорією УНР у Києві та вивезений до Німеччини разом з іншими старшинами Офіцерських дружин. У січні 1919 р. вступив до т. зв. Корпусу ім. графа Келлера князя Бермонта-Авалова, згодом перейменованого у Західну Добровольчу армію.

09.04.1919 р. прибув до Польщі та вступив на військову службу до польської армії. З серпня 1919 р. — урядовець будівельно-квартирного управління тилової служби польської армії. 01.10.1920 р. перейшов з православ'я в католицизм. З 20.09.1921 р. — керівник окружного управління Червоного хреста в Польщі. З 01.05.1922 р. — урядовець Крайової пожежної служби у Познані.

(1892–1945?) — підполковник Армії УНР.

Останнє звання у російській армії — поручик. Народився в м. Хорол Полтавської губернії. У березні 1918 р. вступив до Запорізького кінного полку ім. К. Гордієнка Армії УНР, у складі якого брав участь у боях проти більшовиків у 1918–1919 рр. З червня 1920 р. — помічник командира 1-ї бригади Окремої кінної дивізії Армії УНР. З 15.04.1921 р. — командир 5-го кінного полку ім. К. Гордієнка Окремої кінної дивізії Армії УНР.

У 1940 р. у Варшаві очолював Легіон колишніх старшин Армії УНР.

З 1943 р. служив в Українській Повстанській армії, був інспектором кавалерії Військової Округи УПА «Буг II» (псевдо — «Вернигора»). У лютому 1945 р. був схоплений НКВС на Львівщині. Подальша доля невідома.

(12.01.1888-194?) — підполковник Армії УНР.

Походив з селян с. Мала Салтанівка Васильківського повіту Київської губернії. Покликаний до армії в 1909 р., служив рядовим Івангородської фортечної артилерії. У 1914 р. закінчив школу підпрапорщиків при Івангородській фортеці. Служив у 4-му Івангородському фортечному осадному полку. 06.08.1915 р. був підвищений до звання прапорщика. З 03.03.1917 р. служив у 38-му польовому важкому гарматному дивізіоні. Останнє звання у російській армії — поручик.

10.03.—01.05.1918 р. навчався в Інструкторській школі старшин. Служив у 7-й легкій гарматній бригаді Армії Української Держави.

З 18.11.1918 р. - командир 1-ї батареї 1-го гарматного полку Окремого Чорноморського Коша військ Директорії. З 01.02.1919 р. — командир 12-ї батареї Січових стрільців (колишня 1-а Чорноморська батарея) Дієвої армії УНР. У квітні— травні 1919 р. батарея входила до складу військ Східного фронту Дієвої армії УНР, відступила до Румунії, де була роззброєна. Після повернення з Румунії кадри батареї було влито до Гарматної бригади Січових стрільців Дієвої армії УНР. 16.12.1919 р. — 15.03.1920 р. був інтернований польською владою у Луцьку. Згодом служив у 1-му гарматному полку 6-ї стрілецької дивізії. З 26.03.1920 р. — командир 3-ї батареї Вишкільного гарматного полку Дієвої армії УНР. З 03.04.1920 р. — на посаді молодшого старшини 16-го гарматного куреня. З 23.09.1920 р. — командир 3-ї батареї 17-го гарматного куреня 6-ї Січової дивізії Армії УНР. З 07.11.1920 р. — командир 3-ї батареї 16-го гарматного куреня 6-ї Січової дивізії Армії УНР. У 1929 році закінчив лісовий відділ Української господарської академії у Подєбрадах. Помер після 1942 року на еміграції в Польщі.

Білодуб Сава, фото 30-х років (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)

(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Білорус за походженням. Станом на 01.01.1910 р. — поручик 30-ї артилерійської бригади (Мінськ). Останнє звання у російській армії — підполковник.

У 1918–1919 рр. — член суду при канцелярії Військового міністерства УНР. 3 25.08.1919 р. до жовтня 1919 р. — товариш військового прокурора Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

(?—?) — полковник медицини Армії УНР.

У російській армії служив військовим лікарем У 1920–1921 рр. — військовий лікар в Армії УНР.

(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

У російській армії — молодший офіцер.

У 1918 р. був одним з організаторів Українського Вільного Козацтва на Катеринославщині. 22.01.—10.02.1919 р. обіймав посаду начальника штабу Південно-Східної групи Дієвої армії УНР. Даних про службу в Армії УНР у 1920–1921 рр. не виявлено.

У 20—30-х рр. жив на еміграції у Празі. Закінчив філологічний факультет Празького університету, займався журналістикою.

Ймовірно, у 1945 р. був заарештований органами НКВС. Подальша доля невідома.

(27.06.1878-18.06.1945) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

Біскупський Василь, фото 1904 року (Иллюстрированная летопись Русско-японской войны. — СПб. — 1904. — Выпуск 7)

Закінчив 2-й кадетський корпус, Миколаївське кавалерійське училище (1897), служив у лейб-гвардії Кінному полку (Санкт-Петербург). У 1898–1899 рр. добровольцем брав участь в Англо-бурській війні (на боці бурів). У 1904–1905 рр. брав участь у Російсько-японській війні. З грудня 1914 р. — командир 1-го лейб-драгунського Московського полісу. Був нагороджений Георгіївською зброєю (13.10.1914) та Орденом Святого Георгія IV ступеня (10.06.1915). З 16.05.1917 р. — начальник 3-ї кавалерійської дивізії. Останнє звання у російській армії — генерал-майор.

З 20.07.1918 р. — начальник 1-ї кінної дивізії Армії Української Держави (Одеса). У листопаді—грудні 1918 р. очолював офіцерські добровольчі частини у складі Добровольчої армії в Одесі.

З травня 1919 р. перебував у Німеччині, був одним із лідерів білого руху, що орієнтувалися на Німеччину. У липні—вересні 1919 р. — керівник Західноросійського уряду у Берліні. У 1920-х рр. неодноразово зустрічався з А. Гітлером, переховував його на своїй квартирі після т. зв. «Пивного путчу» 1921 р. З 1936 р. — начальник управління у справах російської еміграції у Німеччині. Помер та похований у Мюнхені.

(14.03.1891—?) — український військовий діяч.

Народився у Старокостянтинові Волинської губернії; греко-католицької віри. Закінчив 2-класне Старокостянтинівське училище, 3-тю Київську школу прапорщиків (01.03.1916), служив прапорщиком у 40-му запасному полку. З 28.06.1916 р. — у 12-гу Сибірському стрілецькому полку, в складі якого брав участь у боях під Ригою (бої під Шмарденом та на Кулеметній гірці). З 21.12.1917 р. — штабс-капітан.

З квітня 1917 р був керівником українського військового руху у 12-ї армії (Рига) та на Північному фронті. Організатор трьох з'їздів вояків-українців 12-ої армії, Національного блоку вояків 12-ої армії (складався з українців, естонців, латишів, литовців, поляків та мусульман). Організатор двох конференцій вояків-українців Північного фронту та голова Української ради Північного фронту (Псков). З осені 1917 р. — член Президії III Всеукраїнського військового з'їзду, Революційного комітету при Центральній Раді, Українського Генерального Військового Комітету, комісар штабу Київської військової округи, член та товариш голови Всеукраїнської ради військових депутатів. У квітні 1918 р. — губернський комендант Таврії. За часів Гетьманату в армії не служив. З 26.12.1918 р. до 14.07.1919 р. — губернський комендант Волині. З 19.07.1919 р. — отаман для доручень Військового міністерства УНР. З 13.08.1919 р. — штаб-старшина для доручень при військовому міністрі УНР В. Петрові. Станом на 05.11.1919 р. — старшина для доручень при військовому міністрі УНР В. Сальському. Подальша доля невідома.

Блонський Олександр, фото 1917 року (За Державність. — Торонто. — 1966. — Ч. 11)

(10.01.1875-09.02.1923) — полковник Армії Української Держави.

Народився у ст. Кримська Таманського відділу Кубанського Козацького війська. Закінчив Ярославську гімназію, Чугуївське піхотне юнкерське училище. Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 25-го Сибірського стрілецького генерала Кондратенка полку (Іркутськ). Останнє звання у російській армії — капітан. У 1914 р. потрапив до полону. Пербував у таборі Зельцведель (Німеччина), де у 1917 р. став одним із організаторів українського військового руху.

У лютому — квітні 1918 р. — командир 2-го Українського (Синьожупанного) полку ім. М. Залізняка військ Центральної Ради. З 01.08.1918 р. — командир Окремого Чорноморського Коша Армії Української Держави. У жовтні 1918 р. повернувся на Кубань.

У січні 1920 р. опинився в Одесі, де навесні 1920 р. очолював т. зв. Галицький курінь виздоровців у РСЧА.

У 1921–1922 рр. — начальник штабу повстанського отамана Платона Черненка (Чорного Ворона). 17.08.1922 р. був заарештований у Києві органами ДПу. 02.02.1923 р. — засуджений до страти. Загинув під час повстання в Лукянівській в'язниці.

(29.11.1884-?) — полковник Армії УНР.

Народився у м. Київ. Закінчив Київське комерційне училище, Чугуївське військове училище (1905), вийшов підпоручиком до 115-го піхотного Вяземського полку (Рига), у складі якого згодом брав участь у Першій світовій війні. 22.02.1915 р. разом з рештками свого полку потрапив до німецького полону. Останнє звання у російській армії — підполковник.

З 10.01.1919 р. — штаб-старшина для доручень при губернському інтенданті військ Директорії на Київщині, з 1.03.1919 р. — помічник начальника постачання Східного фронту Дієвої армії УНР, з 15.04.1919 р. — начальник постачання Східного фронту Дієвої армії УНР, з 19.05.1919 р. — командир сотні запасного куреня 3-ї (згодом — Залізної) дивізії, з 1.11.1919 р. — ад'ютант оперативного відділу штабу 5-ї Селянської дивізії Дієвої армії УНР, з 2.12.1919 р. начальник оперативного відділу штабу 5-ї Селянської дивізії Дієвої армії УНР, з 2.01.1920 р. — начальник штабу Збірної Київської дивізії Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу. З червня 1920 р. — командир 11-ї бригади 4-ї Київської дивізії Армії УНР. Учасник Другого Зимового походу, командир куреня. Доля після 1922 р. невідома.

(07.01.1868 — після 1933) — український військовий діяч.

Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус (1885), 1-ше Павлівське військове училище (1887), служив у 6-й артилерійській бригаді. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1893), служив на штабових посадах у Варшавській військовій окрузі. На посаді штаб-офіцера штабу 2-ї стрілецької бригади брав участь у Російсько-японській війні, був контужений. З 03.07.1911 р. — генерал-майор, начальник військових сполучень Варшавської військової округи. З травня 1915 р. — начальник 25-ї піхотної запасної бригади. З лютого 1917 р. — у резерві штабу Двинської військової округи. Останнє звання у російській армії — генерал-лейтенант.

З травня 1917 р. очолював українську громаду Двінської військової округи. З 23.11.1917 р. — начальник Українського Генерального штабу (до 12.02.1918 р.). 3 26.07.1918 р. — військовий агент Української Держави у Болгарії. У грудні 1918 р. визнав владу Директорії. Протягом 1919 р. залишався військовим агентом УНР у Болгарії та Румунії (Софія).

У 30-х рр. мешкав на еміграції в Парагваї. Подальша доля невідома.

Бобровський Борис, фото 1918 року (Останній Гетьман — Київ. — 2004)

(17.03.1883—23.12.1962) — український військовий діяч.

Богацький Павло, фото 1930-х років (Наріжний С. — Українська еміграція. — Прага. — 1942)

Відомий український революційний діяч, видавець, публіцист та вчений. Народився у м. Купин Подільської губернії. Закінчив Камянець-Подільську духовну семнарію, Віленське піхотне юнкерське училище (1906). Брав активну участь у російській революції 1905–1907 рр. Одразу після закінчення училища займався революційною агітацією в армії. У 1906 р. був ув'язнений у Косому Капонірі (Київ) і звільнений з армії. Активний діяч українського клубу «Родина». У 1908 р. видавав журнал «Хрін», у 1909–1914 рр. — «Українська Хата». Після початку Першої світової війни був висланий на заслання до Наримського краю у Сибіру. Повернувся до Києва після Лютневої революції 1917 р.

З 08.11.1917 р. — головний комісар міліції Києва. Після приходу до влади П. Скоропадського був заарештований за антигетьманську агітацію, після звільнення став одним із ініціаторів протигетьманського повстання. У 1919 р. був комендантом Коша охорони Республіканського ладу при Міністерстві внутрішніх справ УНР у Кам'янці-Подільському.

З 1920 р. перебував на еміграції у Празі, очолював Український видавничий фонд та видавав праці М. Драгоманова. У 1922–1930 рр. опублікував низку праць з шевченкознавства в часописі «Нова Україна».

З 1940 р. жив у Німеччині, з 1949 р. — в Австралії, працював на важких фізичних роботах, осліп. Помер та похований у м. Турулі.

(?—12.1919) — повстанський отаман.

За твердженням М. Середи — капітан 30-го піхотного Олексіївського полку, однак послужний список Ю. Божка поки що не знайдений.

З 09.02.1918 р. — кулеметник кулеметного відділу (згодом — сотні) 1-го кінно-гайдамацького полку ім. К. Гордієнка військ Центральної Ради, згодом — Армії УНР. Восени 1918 р. — начальник залізничної охорони дільниці Катеринослав — Синельникове. У листопаді 1918 р. сформував у Катеринославі Запорізький курінь Самарської паланки військ Директорії, який у січні 1919 р. розгорнув у т. зв. Запорізьку Січ — військову частину, що мала у своєму складі один (згодом — три) піших курені, кулеметну та кінну сотні (згодом — кінний полк), а також гарматний курінь (батарею). На чолі Січі брав участь у боях проти більшовиків на Півдні Україні навесні 1919 р. 15.05.1919 р. після переходу через Румунію та з'єднання з Дієвою армією УНР, Запорізька Січ була перейменована на 2-гу пішу дивізію «Запорізька Січ», начальником якої залишався Божко. У літніх боях 1919 р. проти червоних виявив себе як хоробрий, але недисциплінований та недосвідчений командир. 25.08.1919 р. був викликаний до командувача Дієвої армії УНР В. Тютюнника, який наказав здати командування дивізією, однак Ю. Божко категорично відмовився виконати наказ та погрожував командарму. Під час сутички, що виникла, В. Тютюнник поранив Ю. Божка в голову, вибивши око. Після одужання, 01.12.1919 р., разом з отаманами Волохом та Данченком утворив Волинську революційну раду, яка стояла на радянській платформі. Невдовзі, начебто за намовою отамана Волоха, був застрелений своїм джурою.

Божко Юхим, фото 1919 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

(27.05.1876—?) — командир Дієвої армії УНР.

Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, 2-ге військове Костянтинівське училище (1894), Офіцерську артилерійську школу. Брав участь у Російсько-японській війні. Станом на 01.01.1910 р. — капітан 31-ї артилерійської бригади (Білгород). З 31.08.1911 р. — підполковник, командир батареї 5-го Сибірського мортирного артилерійського дивізіону, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. З 16.05.1915 р. — полковник. З 19.06.1915 р. — командир 34-го мортирного артилерійського дивізіону.

З 07.07.1918 р. — командир 2-го легкого гарматного полку Армії Української Держави. У січні 1919 р. — помічник начальника артилерії Південно-Західного району Дієвої армії УНР. З 05.02.1919 р. — начальник артилерії Південної групи Дієвої армії УНР. 3 17.04.1919 р. перебував у відпустці через хворобу. 01.05.1919 р. повернувся в Дієву армію УНР. Подальша доля невідома.

(16.09.1868-?) — старшина Дієвої армії УНР

Походив з родини священика Київської губернії. Закінчив Київську духовну семінарію, Київське піхотне юнкерське училище (1889), вийшов підпрапорщиком до 73-го піхотного Кримського полку. З 1910 р. служив у 44-му Сибірському стрілецькому полку. З 18.07.1914 р. — командир батальйону 56-го Сибірського стрілецького полку.

З 20.05.1915 р. — полковник. З 05.06.1916 р. — командир 49-го Сибірського стрілецького полку. Під час Першої світової війни був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира III ступеня з мечами та биндою, орденом Святого Георгія IV ступеня, солдатською відзнакою Святого Георгія IV ступеня.

З 31.12.1917 р. — командир Українського полку, що формувався з вояків-українців 13-ї Сибірської стрілецької дивізії на базі 75-го Сибірського стрілецького полку. 28.01.1918 р. приєднав полк до 108-ї піхотної дивізії, був начальником цієї дивізії. 14.04.1918 р. остаточно розформував полк та дивізію. Демобілізувався, жив як приватна особа. 06.11.1918 р. був мобілізований до армії та зарахований до 9-го пішого Вінницького полку Армії Української Держави. 01.02.1919 р. був переведений до 19-ї пішої дієвої дивізії Дієвої армії УНР на посаду помічника начальника дивізії. Подальша доля невідома.

(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

У грудні 1918 р. — командир Могилівського Повстанського Козачого Коша. З 16.01.1919 р. — командир 58-го пішого дієвого Могилівського полку Дієвої армії УНР.

(07.03.1892-?) — підполковник Армії УНР.

Народився у с. Миколаївка Золотоноського повіту Полтавської губернії. Закінчив Прилуцьку класичну гімназію, один курс фізико-математичного факультету Київського університету, 2-ге Київське військове училище (15.05.1915 р.). Служив у 29-му запасному піхотному батальйоні.

З 02.08.1915 р. — на фронті у 104-му піхотному Устюзькому полку, був командиром кулеметної команди. Двічі поранений, нагороджений Георгіївською зброєю (10.04.1917 р., за бій 22.06.1916 р.) З вересня 1917 р. — штабс-капітан. У травні 1917 р. був делегатом від дивізії на Всеросійському з'їзді офіцерів у Петрограді.

З 08.01.1918 р. служив у 105-й піхотній Українській дивізії. З березня 1918 р. був інструктором з організації Вільного Козацтва Золотоноського повіту. З 17.04.1918 р. — старшина харківської губернської комендатури. З 29.04.1918 р. — помічник ізюмського повітового коменданта, в. о. коменданта Слов'янська та Валківського повіту. З 14.10.1918 р. — командир сотні 42-го пішого Валківського полку Армії Української Держави. З грудня 1918 р. — помічник харківського губернського коменданта. З 20.12.1918 р. — помічник начальника мобілізаційного відділу штабу 7-го Харківського корпусу військ Директорії. З 05.03.1919 р. — начальник мобілізаційного відділу 17-ї пішої дієвої дивізії Дієвої армії УНР, у подальшому — державний інспектор 3-го пішого Подільського полку 1-ї Північної дивізії Дієвої армії УНР. У листопаді 1919 р. був інтернований польською владою. З початку червня 1920 р. — командир сотні Охорони Головного Отамана С. Петлюри.

На початку 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

(14.01.1883-?) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Миргород Закінчив приватну гімназію. 01.11.1900 р. був покликаний на військову службу, закінчив військове училище (1905), інженерний клас при Головному інженерному управлінні. З 1910 р — підпоручик, перебував у розпорядженні окружного інженерного управління Віленської військової округи. Близько 3-х років працював інженером на будівництві Бобруйської фортеці. З 1914 р. — місцевий інженер управління Віленської та Мінської військових округ.

З 01.08.1918 р. — на українській військовій службі: інженер для доручень Головного інженерного управління Військового міністерства Української Держави, згодом — Військового міністерства УНР. 3 01.02.1920 р. — дивізійний інженер 2-ї (згодом 6-ї) дивізії, командир 6-ї технічної сотні Армії УНР. З 23.05.1920 р. — командир 6-го технічного куреня 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР.

Після 1923 р. жив на еміграції у Каліші. Подальша доля невідома.

(05.10.1883-28.06.1919) — командувач фронту Дієвої армії УНР.

Походив з родини священика; з с. Гижець (Гіждеу) Хотинського повіту Бессарабської губернії. Закінчив Кишинівську духовну семінарію, Чугуївське піхотне юнкерське училище (1909), вийшов підпоручиком до 38-го піхотного Тобольського полку (м. Скерневиці, Польща). З 09.04.1910 р. — в. о. полкового ад'ютанта 38-го піхотного Тобольського полку. З 27.05.1911 р. — помічник полкового ад'ютанта. З 16.12.1912 р. — поручик. З 22.11.1913 р. — в. о. полкового ад'ютанта. З 01.03.1914 р. — полковий ад'ютант, на цій посаді вирушив на фронт Першої світової війни. Під час війни перебував на посаді полкового ад'ютанта 38-го піхотного Тобольського полку. За сумісництвом перебував на посадах: 08.12.1914 р. — 21.01.1915 р. — командира 11-ї роти 38-го піхотного Тобольського полку; 02.01.—15.01.1915 р. — командира команди зв'язку; 18.02.—19.03.1915 р. — командира команди розвідників; 24.02.—01.04.1915 р. — командира кулеметної команди; 24.07.—12.08.1915 р. — командира 1-ї роти; 22.12.1916 р. — 09.02.1917 р. — командира 2-ї кулеметної команди «Максим» та спостерігача за всіма кулеметними командами полку. 09.03.1916 р. був контужений у бою біля с. Колодіно розривним снарядом (контузія супроводжувалася втратою свідомості, крововиливом у сітчатку ока, сильними головними болями). Залишився на посаді полкового ад'ютанта. Інформація про поранення у груди 04.04.1916 р. під Нарочем (яка згадується, зокрема, у спогадах С. Шемета та М. Середи) не зазначена у жодному з послужних списків П. Болбочана З 22.05.1916 р. — штабс-капітан. З 15.10.1916 р. — капітан. З 09.02.1917 був приділений до штабу 10-ї піхотної дивізії для ознайомлення з посадою начальника обозу. З 26.02.1917 р. — начальник обозу 10-ї піхотної дивізії, перебував на цій посаді до листопада 1917 р.

Болбочан Петро, фото 1913 року (Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан. Трагедія українського державника. — Київ. — 2004)

З 22.11.1917 р. — командир 1-го Українського Республіканського полку (інша назва — полк ім. УНР), сформованого з вояків-українців 5-го армійського корпусу. У грудні 1917 р. на чолі старшинського кадру Республіканського полку прибув до Києва, де цей полк було включено до складу 2-ї Сердюцької дивізії військ Центральної Ради. З 09.02.1918 р. — командир 2-го Запорізького куреня Окремого Запорізького загону військ Центральної Ради, який 15.03.1918 р. був переформований у Києві у 2-й Запорізький полк Окремої Запорізької дивізії Армії УНР. З 10.04.1918 р. до 27.04.1918 р. за сумісництвом очолював Кримську групу Армії УНР. Під час Гетьманату був підвищений до звання полковника У ніч з 15 на 16.11.1918 р. у Харкові підтримав повстання проти П. Скоропадського. 17.11.1918 р. був призначений Директорією головнокомандувачем Лівобережного фронту військ Директорії. У ніч з 21 на 22.01.1919 р. був заарештований у м. Кременчук командиром 3-го Гайдамацького полку отаманом О. Волохом, перевезений під вартою до Києва. 01.02.1919 р. вивезений до Станіславова, де тривалий час жив під наглядом місцевої влади. 07.06.1919 р. зробив спробу очолити Запорізьку групу Дієвої армії УНР. 09.06.1919 р. був заарештований і 10.06.1919 р. засуджений надзвичайним військовим судом до розстрілу. Після численних додаткових допитів та зволікань був розстріляний за незясованих обставин 28.06.1919 р. біля ст. Балин на Поділлі.

(28.09.1892-11.08.1964) — підполковник Армії УНР.

Народився у м. Слов'янськ Катеринославської губернії. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

З 15.03.1918 р. — командир Запорізького автопанцерного дивізіону. Учасник Першого Зимового походу (сотник). У 1921 рр. — командир 8-го Запорізького куреня ім. І. Богуна 3-ї бригади 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР.

У липні 1943 р. вступив добровольцем до 14-ї дивізії військ СС «Галичина», у складі якої воював проти Радянської армії. З 1945 р. мешкав на еміграції у Західній Німеччині.

(10.08.1881-03.12.1925) — військовий старшина Армії Української Держави.

Народився в Новгороді. Закінчив Оренбурзький Неплюєвський кадетський корпус (1900), Костянтинівське артилерійське училище (1903), вийшов до лейб-гвардії стрілецького артилерійського дивізіону, закінчив Миколаївську військову академію за 1-м розрядом (1912). Брав участь у Першій світовій війні. У 1915 р. — старший ад'ютант штабу 48-ї піхотної дивізії. У 1917 р. — начальник оперативного відділу генерал-квартирмейстера штабу Верховного головнокомадувача. Був нагороджений Георгіївською зброєю (24.02.1925). Останнє звання у російській армії — підполковник.

З 09.02.1918 р. до 01.03.1918 р. — начальник штабу Окремого Запорізького загону військ Центральної Ради. З 19.07.1918 р. — старший помічник головного начальника тилової організації Головного штабу Української Держави.

У 1919 р. виїхав до Литви. З 1921 р. служив у литовській армії. Помер та похований у Каунасі.

Болецький Костянтин, фото 1923 року (Lictuvos kariuomenes karininkai. — 1918–1953. — Vilnius. — 2002. — Т. 2)

(?—?) — підполковник Армії УНР.

Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

Учасник Другого Зимового походу: 20.09.1921 р. — 31.11.1921 р. у складі загону генерала Нельговського брав участь у рейді по Радянській Україні.

(07.12.1879 — кін. 1919) — начальник дивізії Дієвої армії УНР.

Походив з селян Київської губернії. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище (1909), вийшов підпоручиком 176-го піхотного Переволочненського полку (Звенигородка, згодом — Чернігів), закінчив Київські гімнастично-фехтувальні курси (1912). З 17.07.1914 р. — командир роти 23-го запасного батальйону (Чернігів, згодом — Львів). З 29.03.1916 р — командир роти 176-го піхотного Переволочненського полку. З 10.05.1917 р. — командир 3-го батальйону цього полку. З 12.09.1917 р. — підполковник. Під час Першої світової війни був поранений, контужений та отруєний газами.

У 1918 р. був приділений до 26-го пішого Козелецького полку Армії Української Держави. У грудні 1918 р. — січні 1919 р. — губернський комендант Чернігівщини. З початку липня 1919 р. — начальник штабу 2-ї дивізії «Запорізька Січ» Дієвої армії УНР. З 25.08.1919 р. — начальник цієї дивізії. Наприкінці 1919 р. помер від тифу у Кам'янці-Подільському.

(26.05.1892—?) — начальник групи Дієвої армії УНР.

Походив з дворян Могилівської губернії. 14.01.1911 р. був зарахований на службу однорічником 2-го розряду до 159-го піхотного Гурійського полку. 01.10.1914 р. закінчив Володимирське військове училище, служив підпоручиком у 158-му піхотному запасному батальйоні. 23.12.1914 р. прибув на укомплектування до 255-го піхотного Акерманського полку 3 31.05.1915 р. — начальник кулеметної команди полку. У 1917 р. — комендант штабу 32-го армійського корпусу. Під час Першої світової війни був нагороджений Георгіївською зброєю (17.02.1917 р, за бій 21.08.1915 р.). Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

З листопада 1917 р. до лютого 1918 р. — командир 1-го Гайдамацького полку військ Центральної Ради в Одесі. З 05.01.1919 р. — начальник 3-го Херсонського корпусу. 21.03.1919 р. був членом Революційної ради Південно-Східної групи Дієвої армії УНР у Вапнярці. Згодом перебував у запасі. З 22.07.1919 р. до 10.09.1919 р. — командувач Волинської групи Дієвої армії УНР.

У 1921–1922 рр. працював у Московській військово-педагогічній школі РСЧА, викладав стрілецьку справу. Подальша доля невідома.

(28.06.1893-?) — підполковник Армії УНР.

Народився у с Кладківці Борзненського повіту Чернігівської губернії. Закінчив Чернігівське реальне училище, 1-ше Київське військове училище (1.5.1915), у складі 222-го піхотного Краснінського полку брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

Навесні 1917 р. був одним з організаторов українського військового гуртка в 56-й піхотній дивізії. З серпня 1917 р. — командир куреня в 1-му Українському (34-му армійському) корпусі військ Центральної Ради. Закінчив Інструкторську школу старшин (1.05.1918), потому — курсовий старшина Одеської Інструкторської школи старшин. 26.06.1918 р. демобілізувався з Армії Української Держави. З грудня 1918 р. — старшина штабу 5-го Чернігівського корпусу військ Директорії, з 21.02.1919 р. — старший ад'ютант штабу Запорізької бригади Дієвої армії У НР, з 12.06.1919 р. — помічник начальника інспекторського відділу Запорізької групи Дієвої армії УНР. 3 15.11.1919 р. хворів на тиф. 3.03.1920 р. знов повернувся на військову слркбу та був зарахований до резерву старшин 4-ї стрілецької бригади Армії УНР, з 1.04.1920 р. — командир сотні 12-го куреня 4-ї бригади Армії УНР. 3 02.08.1920 р. — начальник наказно-загальної частини інспекторського відділу штабу Армії УНР. Після 1921 р. доля невідома.

(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 69-го піхотного Рязанського полу (Люблін). Останнє звання у російській армії — підполковник.

З 03.09.1919 р. — у резерві старшин Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР.

(16.07.1896–1944) — сотник Армії УНР. Народився у Станіславові. У складі австро-угорської армії брав участь у Першій світовій війні, потрапив до російського полону. Останнє звання в австро-угорській армії — фендрих.

Борис Франц, портрет 1920 року (Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992)

У січні 1918 р. вступив до Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців. З 01.03.1918 р. — командир кінної розвідки 4-го (1-го) полку Січових стрільців. 30.04.1918 р., після розформування полку німцями, залишився у Києві. Наприкінці вересня 1918 р., отримавши дозвіл гетьмана П. Скоропадського на формування Окремого пішого загону Січових стрільців у Білій Церкві, повернувся до загону, сформував та очолив кінну розвідку. З середини грудня 1918 р. — командир кінного дивізіону Січових стрільців 1-ї Січової дивізії військ Директорії. У середині липня 1919 р. дивізіон було розгорнуто у кінний полк Січових стрільців Дієвої армії УНР. У жовтні 1919 р. захворів на тиф та здав посаду командира полку своєму помічникові — сотникові Сергію Байлу. З другої половин 1920 р. до жовтня 1920 р. — в. о. командира 4-го кінного полку 4-ї Київської дивізії Армії УНР. Згодом — старшина для доручень штабу 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР.

З 1921 р. жив на Волині (потім — Польща). Загинув у 1944 р. під час польсько-українських сутичок на Волині.

(03.02.1879-15.02.1919) — полковник Армії Української Держави.

Походив з селян Уманського повіту Київської губернії. У 1899–1900 рр. служив однорічником 2-го розряду у 51-му піхотному Литовському полку (Сімферополь). У 1900–1902 рр. навчався у Чугуївському піхотному юнкерському училищі, не закінчив через сімейні обставини. Повернувся на службу до 51-го піхотного Литовського полку. З 01.08.1902 р. — підпрапорщик. З 14.03.1903 р. — підпоручик 04.02.1904 р. за власним бажанням був переведений до 7-го Східно-Сибірського стрілецького полку, у складі якого брав участь у Російсько-японській війні, був поранений. 16.10.1905 р. — 23.05.1909 р. заочно навчався у Східному інституті, який готував військових розвідників для роботи на Далекому Сході. З 24.10.1910 р був приділений до штабу Іркутської військової округи для роботи у розвідці. З 30.10.1911 р. перебував на обліку в Іркутській козачій сотні. У 1910–1914 рр. займався розвідувальгою роботою у Монголії, Китаї та на Далекому Сході. За особливі заслуги перед монгольським та російським урядами дістав титул барона 11.08.1914 р. повернувся до Іркутської козачої сотні (згодом — розгорнута у дивізіон), у складі якої виступив на Першу світову війну. У 1915 р. — командир сотні 1-го Читинського козачого полку, був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (21.01.1917), у 1916–1917 рр. служив у 2-му Хоперському козачому полку. Останнє звання у російській армії — військовий старшина.

З червня 1918 р. — український державний консул у П'ятигорську. За Гетьманату був підвищений до звання полковника. З кінця вересня 1918 р. — повноважний представник Української Держави на Кубані (при Кубанській Краєвій Раді). У грудні 1918 р. визнав владу Директорії УНР. Наприкінці січня 1919 р. намагався проїхати з Кубані в Україну, але на ст. Волноваха був заарештований офіцерами Добровольчої армії та розстріляний у м Юзівка «за зраду Росії». Був таємно похований в Юзівці.

(10.03.1869—?) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

Закінчив Орловський Бахтіна кадетський корпус (1888), 2-ге військове Костянтинівське училище (1890), Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1902). На посаді старшого ад'ютанта штабу 71-ї піхотної дивізії брав участь у Російсько-японській війні. З 7.03.1908 р. — старший ад'ютант штабу Одеської військової округи. У 1915 р. — командир 16-го Сибірського стрілецького полку. З грудня 1915 р. — генерал-майор, начальник штабу 79-ї піхотної дивізії. З 01.11.1916 р. — начальник штабу 2-го армійського корпусу. З 13.04.1917 р. — начальник 115-ї піхотної дивізії. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (08.07.1915).

З 09.11.1918 р. — начальник 3-ї пішої дивізії в Армії Української Держави. Станом на 01.01.1919 р. перебував під арештом у Вінниці. Подальша доля невідома.

(?—?) — підполковник Армії УНР.

Останнє звання у російській армії — підполковник.

У 1920–1921 рр. служив у 9-й стрілецькій бригаді 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. Станом на 25.05.1921 р. — приділений до штабу 21-го куреня 7-ї бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР.

У листопаді 1923 р. повернувся в Україну, мешкав у Києві. Подальша доля невідома.

(6.03.1881—?) — підполковник Армії УНР.

Народився у с. Алєксєєвка Бузулуцького повіту Самарської губернії. Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 176-го піхотного Переволочненського полку (Звенигородка, згодом — Чернігів). Останнє звання у російській армії — підполковник.

З 25.09.1920 р. — приділений до штабу 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. З 17.01.1921 р. — приділений до штабу 19-го куреня 7-ї бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. З 13.07.1921 р. значився дезертиром.

(04.03.1877-?) — старшина Дієвої армії УНР.

Донський козак за походженням, з м. Нальчик Терської обл. Закінчив Донський Імператора Олександра III кадетський корпус (1895), Миколаївське інженерне училище (1898). Брав участь у Китайському поході 1900–1901 рр. Закінчив Миколаївську інженерну академію. З 1905 р. — виконувач робіт інженерної дистанції Варшавської військової округи. З 1912 р. — інженер Новогеоргіївської фортеці. У 1917 р. — полковник, командир 6-го саперного батальйону.

З 01.09.1918 р. — старшина Головного інженерного управління Військового міністерства Української Держави. З 06.03.1919 р. — керівник 1-го будівництва Головного інженерного управління Військового міністерства УНР. З 12.04.1919 р. — начальник інженерної частини штабу Північної групи Дієвої армії УНР. З 02.06.1919 р. — інспектор інженерних частин Волинської групи Дієвої армії УНР. З 22.08.1919 р. — помічник начальника управління казарм Головного інженерного управління Військового міністерства УНР.

Восени 1919 перейшов на бік Збройних Сил Півдня Росії, у 1920 р. потрапив до полону до РСЧА. Станом на 16.06.1921 р. мешкав у Києві, був безробітним. Подальша доля невідома.

(27.07.1873—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Закінчив Чердинське міське училище, Казанське піхотне юнкерське училище (1894), вийшов підпоручиком до 104-го піхотного Устюзького полку. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1907). З 1910 р. — старший ад'ютант штабу 51-ї піхотної дивізії, у складі якої вирушив на Першу світову війну. У 1915–1916 рр. — начальник штабу Усть-Двинської фортеці та начальник оборони узбережжя Балтійського моря від Лібави до Пабоже. У 1917 р. — начальник штабу Ризького укріпленного району та 7-го Сибірського стрілецького корпусу, командир 129-го піхотного Бессарабського полку. З осені 1917 р. — начальник штабу 47-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — полковник.

З квітня 1918 р. — начальник штабу 2-го Подільського корпусу Армії Української Держави. З 03.01. до 06.01.1919 р. — начальник штабу Південно-Західного району Дієвої армії УНР. Фактично з 03.01.1919 р. перебував у розпорядженні військового міністра УНР О. Грекова.

Бортновський Анатолій, фото 1907 року (надано для публікації російським військовим істориком О. Г. Кавтарадзе)

У лютому 1919 р. приватно виїхав до Румунії. З весни 1919 р. рахувався у резерві Збройних Сил Півдня Росії.

З лютого 1920 р. — на еміграції. Подальша доля невідома.

(11.04.1887—?) — командир дивізії Дієвої армії УНР.

Закінчив Миколаївське інженерне училище (1907), вийшов підпоручиком до 5-го саперного батальйону (Київ). Закінчив Офіцерську електротехнічну школу (1911), слркив у 1-й Кавказькій іскровій роті. Брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — полковник.

У 1918 р. — командир 7-го радіотелеграфного дивізіону Армії Української Держави, який 16.03.1919 р. був зарахований до Північної групи Дієвої армії УНР як радіотелеграфний дивізіон штабу групи. Перебував на посаді командира дивізіону до жовтня 1919 р. Подальша доля невідома.

(06.12.1859 — до 25.03.1920) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

Закінчив Хотинське повітове училище. Добровольцем брав участь у Російсько-турецькій війні 1877–1878 рр. Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище (1880), служив у 59-му піхотному Люблінському полку (Одеса), у складі якого брав участь у поході на Далекий Схід у 1905 р. З 09.12.1910 р. — полковник. З 08.03.1915 р. — командир 57-го піхотного Модлінського полку. У 1917 р. — командир бригади 15-ї піхотної дивізії. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (за бій 13–15.05.1915 р.) та Георгіївською зброєю (за бій 21.01.1915 р.). Останнє звання у російській армії — генерал-майор.

З початку червня 1918 р. - начальник 3-ї пішої дивізії Армії Української Держави. З 09.11.1918 р. — начальник Окремої Запорізької дивізії Армії Української Держави.

15.11.1918 р. виїхав на Дон до білих. З 23.12.1918 р. рахувався у резерві старшин при штабі Збройних Сил Півдня Росії. Помер в районі Новоросійська під час відступу білих армій.

(14.03.1872-30.12.1926) — полковник Армії УНР.

Народився у с. Педашка Костянтиноградського повіту Полтавської губернії. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, 1-ше Павлівське військове училище (1891), вийшов підпоручиком до 36-го піхотного Орловського полку. Брав участь у Російсько-японській війні. 22.06.1904 р. — 06.06.1906 р. командував ротою у 16-му Східно-Сибірському стрілецькому полку, був поранений та контужений. Одержав звання капітана за бойові заслуги. Після війни повернувся до 36-го піхотного Орловського полку. У 1909–1911 рр. обіймав посаду помічника начальника відділу столоначальника пенсійного відділу Головного штабу. У 1911–1913 рр. служив у 36-му полку. 22.06.1913 р. — 24.06.1914 р. у ранзі підполковника перебував у запасі. Після початку Першої світової війни був знову покликаний до армії. В 1914–1915 рр. — штаб-офіцер для доручень інтендантського управління штабу Київської військової округи. У 1915–1917 рр. — командир батальйону та т. в. о. командира 14-го запасного піхотного полку. Останнє звання у російській армії — полковник.

З 05.12.1917 р. — штаб-старшина для доручень при товариші військового міністра Центральної Ради. З 12.03.1918 р. — начальник 2-го відділу пенсійної управи Військового міністерства УНР. З 28.11.1918 р. — помічник начальника пенсійного управління Головного штабу Української Держави. 09.05.1919 р. був приділений до головного інтендантського управління Військового міністерства УНР. З 25.02.1920 р. — штаб-старшина для доручень головного інтендантського управління Військового міністерства УНР. З 19.03.1920 р. — начальник нагородно-пенсійного управління головної мобілізаційно-персональної управи Військового міністерства УНР.

Помер та похований у Ченстохові (Польща).

(12.06.1861—?) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Походив з м Тельши Ковенської губернії. Закінчив Миколаївське інженерне училище (1882), служив у 6-му саперному батальйоні. Закінчив Миколаївську інженерну академію (1887), служив у Виборзькій фортечній артилерії. З 20.10.1887 р. — у Свеаборзькій фортечній артилерії. З 07.09.1888 р. — військовий інженер Головного інженерного управління. Брав участь у плануванні та будівництві першого фільтру Петербурзького водопроводу. Влітку 1890 р — інженер на спорудженні Охтинського порохового заводу. Згодом керував перебудовою Шосткінського порохового заводу. З 01.11.1895 р. — інженер Головного інтендантського управління Миколаївської залізниці. З 22.03.1905 р. — помічник начальника управління Миколаївської залізниці. Одночасно обіймав посади: члена Технічного комітету Головного інтендантського управління (1899–1910), викладача Військово-інтендантської академії (1901–1910). З 07.09.1910 р. — головний інтендант 9-го армійського корпусу (Київ). 14.04.1913 р. був підвищений до рангу генерал-майора. З 24.02.1916 р. — помічник начальника Інтендантського управління штабу Київської військової округи. Мав усі нагороди до ордену Святого Станіслава І ступеня включно.

З 12.03.1918 р. — на службі в Армії УНР: начальник Технічного відділу Головного інтендантського управління. На цій посаді залишався за часів Гетьманату та Директорії.

03.11.1919 р. у Козятині потрапив у полон до червоних, був відправлений до Москви у розпорядження Головного військово-господарчого управління РСЧА. 18.02.1920 р. був призначений начальником Київських військово-господарчих курсів РСЧА. Після зайняття Києва польськими та українськими військами знов повернувся до Армії УНР. 13.05.1920 р був приділений до київського міського коменданта Армії УНР. З 22.05.1920 р. — член комісії по збору державного майна. У червні 1920 р, після відступу польських та українських військ, залишився у зайнятому червоними Києві. Подальша доля невідома.

(1867—?) — адміністративний підполковник Армії УНР.

Народився у Таращі. У 1920–1922 рр. — секретар канцелярії Військового міністерства УНР.

(1.03.1880-?) — полковник Армії УНР.

Народився у с. Шелехово Літинського повіту Подільскої губернії. Закінчив КамянецьПодільську гімназію, Чугуївське піхотне юнкерське училище (1904). Станом на 01.01.1910 р. — поручик 173-го піхотного Каменецького полку (Черкаси, згодом — Чернігів). У складі 313-го пішого Балашовського полку брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (21.08.1915). З 02.09.1917 р. — підполковник, т. в. о. командира 313-го пішого Балашовського полку. З 06.10.1917 р. — полковник.

З 06.08.1918 р. — секретар начальника канцелярії Військового міністерства Української Держави. З 25.12.1918 р. — помічник начальника канцелярії Військового міністерства УНР. 04.05-01.07.1919 р. перебував у відпустці. З 05.07.1919 р. — начальник канцелярії Військового міністерства УНР. Залишався на цій самій посаді у 1920–1921 рр. Подальша доля невідома.

(12.11.1887–1941(?)) — помічник командира полку Армії УНР.

Латиш за походженням. Народився у м. Буртнек Цесиського району Латвії. Закінчив учительський інститут. Після початку Першої світової війни був мобілізований до російської армії. 19.01.1916 р закінчив Оренбурзьку школу прапорщиків (в одному взводі з П. Дяченком, разом з яким служив згодом в українській армії), Оранієнбаумські кулеметні курси (1916). Останнє звання у російській армії — поручик.

Броже Карліс, фото сер. 20-х років (надано для публікації Латвійським військовим музеєм)

У липні 1919 р. хворів на тиф, перебував в одній з лікарень Проскурова, де його знайшов командир Кінного полку Чорних Запорожців Дієвої армії УНР П. Дяченко. Був зарахований до Кінного полку Чорних Запорожців, тривалий час виконував обов'язки старшини для доручень при командирові полку. З січня 1920 р. — командир 2-го куреня Кінного полку Чорних Запорожців Дієвої армії УНР. З 28.08. по 07.10.1920 р. (під час лікування пораненого полковника П. Дяченка) виконував обов'язки командира полку. 23.12.1920 р., після завершення бойових дій Армії УНР проти червоних, виїхав до Латвії.

10.04.1921 р. поступив на службу до Міністерства внутрішніх справ Латвії, був начальником 1-ї дільниці поліції Валмієрського повіту. З червня 1935 р. — начальник 2-ї дільниці поліції у Ризі.

06.07.1940 р., після окупації Латвії радянськими військами, звільнився з поліції за власним бажанням. Невдовзі був заарештований радянською владою. Ймовірно, страчений радянськими каральними органами.

Броже Карліс, портрет 1920 року (Літопис Червоної Калини. - Львів. - 1930. — Ч. 7/8)

(24.03.1876—02.1919) — український військовий діяч.

Закінчив Ананьївську гімназію, Чугуївське піхотне юнкерське училище (1897), вийшов підпрапорщиком до 17-го піхотного Архангелогородського полку, служив у 139-му піхотному Моршанському полку, у складі якого брав участь у Російсько-японській війні (був контужений). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1907). Служив на штабових посадах у Варшавській військовій окрузі. Брав участь у Першій світовій війні. З 19.10.1916 р. — командир 184-го піхотного Варшавського полку. З 21.11.1916 р. — генерал-майор. З 04.06.1917 р. — начальник штабу 17-го армійського корпусу.

Бронський Б'ячеслав, фото 1907 року (надано для публікації російським військовим істориком О. Г, Кавтарадзе)

Ще влітку 1917 р. заявив про своє прихильне ставлення до українського військового руху. З січня 1918 р. був приділений до оперативного відділу Українського Генерального штабу Центральної Ради. 21.02.1918 р. був призначений представником Військового міністерства Центральної Ради при німецькому командуванні. З 20.04.1918 р. очолював комісію по створенню української армії при військовому міністрі Центральної Ради, згодом — Української Держави. 15.12.1918 р., після вступу військ Директорії до Києва, був призначений начальником Головного управління Генерального штабу УНР. З 31.12.1918 р. — 2-й помічник начальника штабу Дієвої армії УНР. З 22.01.1919 р. за сумісництвом — начальник Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. Помер від тифу, похований у Вінниці у 20-х числах лютого 1919 року.

(1878–1921) — підполковник Армії УНР.

Останнє звання у російській армії — підполковник.

Народився в Одесі.

З 21.03.1920 р. — начальник постачання 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР.

12.11.1920 р. потрапив у полон до 60-ї стрілецької дивізії РСЧА. У 1921 р. — засуджений до розстрілу.

(?—?) — підполковник Дієвої армії УНР.

На військовій службі з 27.09.1913 р Останнє звання у російській армії — капітан (артилерії).

З 08.01.1919 р. — начальник розвідчого відділу штабу корпусу Січових стрільців Дієвої армії УНР. З 22.03.1919 р. — начальник розвідчого відділу штабу Східного фронту Дієвої армії УНР. З 01.06.1919 р. — начальник військової розвідки штабу групи Січових стрільців Дієвої армії УНР. 01.12.1919 р. захворів на тиф, залишився у с. Деревиці Волинської губернії. З 13.05.1920 р. — начальник оперативного відділу Головного управління Генерального штабу УНР. З 17.11.1921 р. — начальник відділу розвідки Генерального штабу УНР.

У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі та Німеччині. Подальша доля невідома.

(05.06.1881-?) — старшина Дієвої армії УНР.

Останнє звання у російській армії — підполковник.

Народився у Воронізькій губернії. Закінчив Миколаївське інженерне училище (1901), служив у 10-му саперному батальйоні та Туркестанській військово-телеграфній роті (фортеця Кушка).

У 1918–1919 рр. служив у Головному інженерному управлінні Військового міністерства Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 10.02.1919 р. до жовтня 1919 р. — начальник канцелярії Технічної управи Головного інженерного управління Військового міністерства УНР. Подальша доля невідома.

(16.02.1882-3.09.1943) — полковник Армії УНР.

Закінчив Московське військове училище (1902), служив у 1-му Східно-Сибірському саперному батальйоні (Нікольськ-Уссурійський). Закінчив Олсксандрівську військово-юридичну академію (1914). У 1915 р. — кандидат на військово-юридичні посади у штабі 8-ї армії, згодом — слідчий суддя 39-го армійського корпусу. Останнє звання у російській армії — полковник.

З березня 1918 р. — голова Головного Військово-судового управління Військового міністерства УНР, згодом — Української Держави.

З 01.08.1918 р. — начальник законодавчої управи Військового міністерства Української Держави. З грудня 1918 р. — помічник голови Головного Військово-судового управління Військового міністерства УНР. Помер та похований у Варшаві, на цвинтарі Воля.

(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

Закінчив Єлисаветградське кавалерійське училище (1904). Станом на 01.01.1910 р. — поручик 11-го уланського Чугуївського полку (Дубно). Останнє звання у російській армії — полковник.

З 21.10.1918 р. та станом на січень 1919 р. - командир 20-го Павлоградського кінного полку Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. 15.01.1919 р. був усунутий з посади та заарештований у Києві «за вороже ставлення до України». Подальша доля невідома.

(19.05.1885-?) — полковник Армії УНР.

Народився в с. Хрящеватка Харківської губернії. Останнє звання у російській армії встановити, за архівними матеріалами, не вдалося, сам називав себе полковником.

У 1919 р. начебто служив у Збройних Силах Півдня Росії командиром Марківського полку, про що згадували військовики Дієвої армії УНР, однак це не підтверджується жодним з білоемігрантських джерел.

З 20.07.1920 р — командир 13-ї стрілецької бригади 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР. У грудні 1921 р. — січні 1922 р. — начальник 1-ї запасової бригади Армії УНР.

З 1923 р. — на еміграції у Франції. Подальша доля невідома.

В українській армії служив також молодший брат Бурдун-Рикова — Віктор, який навесні 1919 р. був комендантом штабу Окремої кінної бригади Дієвої армії УНР.

(19.02.1874-31.08.1921) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Походив з дворян Гродненської губернії; лютеранин. Закінчив Білостоцьке реальне училище. У 1892 р. вступив на службу однорічником 2-го розряду до 165-го піхотного резервного Ковельського полку. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище за 2-м розрядом (1894), вийшов підпрапорщиком до 74-го піхотного Ставропольського полку (Кам'янець-Подільський, згодом — Умань). Учасник Російсько-японської війни. З 19.10.1904 р. — командував ротою 22-го Східно-Сибірського стрілецького полку. За бойові заслуги у боях одержав звання штабс-капітана. 23.03.1906 р. повернувся до 74-го піхотного Ставропольського полку, з яким вийшов на Першу світову війну. Був двічі поранений (28.08.1914 р. та 13.01.1915 р.). З 02.01.1915 р. — командир 2-го батальйону 74-го полку. 15.06.1916 р. був підвищений до рангу полковника за хоробрість, виявлену у бою. З 26.03.1917 р. — т. в. о. командира 467-го піхотного Кінбурнського полку. З 06.04.1917 р. — командир 465-го піхотного Уржумського полку. Під час Першої світової війни дістав всі ордени до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, орден Святого Георгія IV ступеня (06.07.1917), Георгіївську зброю (25.06.1917), солдатську відзнаку Святого Георгія IV ступеня (за бої 23 та 30.06.1917 р. під Станіславовом).

10.01.1918 р. залишив фронт «через хворобу». Прибув до Умані, де у березні 1918 р. став начальником залоги. З 10.04.1918 р. — командир куреня 42-го (згодом — 32-го) пішого Сумського полку Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. З 06.08.1918 р. — помічник командира 32-го пішого Сумського полку Армії Української Держави. З 23.02.1919 р. — завідувач зброї 1-ї (з 15.05.1919 р. — 6-ї) Запорізької дивізії Дієвої армії УНР. З 01.06.1919 р — помічник начальника 6-ї Запорізької дивізії Дієвої армії УНР. З 31.10.1919 р. й до кінця листопада 1919 р — начальник 4-ї Холмської (Сірожупанної) дивізії Дієвої армії УНР. З березня 1920 р — начальник 5-ї стрілецької бригади 2-ї Стрілецької дивізії (згодом - 8-а бригада 3-ї Залізної стрілецької дивізії) Армії УНР. З 05.10.1920 р. — генерал-хорунжий, начальник 1-ї Кулеметної дивізії Армії УНР. Загинув у автокатастрофі під час відрядження з табору інтернованих до м. Ченстохова (Польща). Похований у Варшаві на православному цвинтарі Воля.

(22.10.1895—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

Народився у с. Боромля Ахтирського повіту Харківської губернії. Закінчив Сергіївське артилерійське училище у м. Одеса (1915). Останнє звання у російській армії — поручик.

У 1917 р. — командир батареї 30-го польового важкого артилерійського дивізіону, який у листопаді 1917 р. було українізовано. У 1918 р. — ад'ютант 3-го важкого гарматного полку Армії УНР та Армії Української Держави. На початку грудня 1918 р. очолював важку гарматну батарею Січових стрільців Дієвої армії УНР. З січня 1919 р. — командир 6-го важкого гарматного полку Січових стрільців Дієвої армії УНР, що знаходився у складі Української Галицької армії: воював спочатку проти поляків під Львовом, а згодом проти більшовиків. У листопаді 1919 р. після переходу УГА на бік білогвардійців був усунутий з посади як «петлюрівець». Подальша доля невідома.

(10.11.1896—?) — підполковник Дієвої армії УНР.

Народився у Владивостоці. Закінчив Хабаровський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище (15.05.1915), служив у 6-й артилерійській бригаді, у складі якої брав участь у Першій світовій війні. Був отруєний газами. З 01.05.1917 р. — штабс-капітан.

11.11.1918 р. був мобілізований до 3-ї гарматної бригади Армії Української Держави. З 31.01.1919 р — командир батареї цієї бригади. У лютому 1919 р. бригаду було переформовано в Окремий Запорізький гарматний дивізіон Запорізької бригади отамана Семосенка Дієвої армії УНР, у травні 1919 р. — у 22-й Запорізький гарматний Республіканський полк Дієвої армії УНР. На початку грудня 1919 р. був інтернований поляками. З 17.05.1920 р. перебував у резерві старшин Головного артилерійського управління Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

(09.02.1892-?) — полковник Армії УНР.

Походив з селян Ізюмського повіту Харківської губернії. Закінчив Ізюмське реальне училище, Володимирське військове училище (1913), служив у 6-му стрілецькому полку, з яким брав участь у Першій світовій війні. 21.09.1914 р. був поранений кулею у груди. Нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою та орденом Святого Георгія IV ступеня (01.06.1915). Останнє звання у російській армії — капітан.

З 07.12.1917 р. — командир куреня 121-го Українського пішого полку (колишнього Пензенського). З 10.02.1918 р. — помічник начальника персональної частини 1-го Українського центрального етапу. З 18.03.1918 р. — курсант Інструкторської школи старшин військ Центральної Ради. З 11.04.1918 р. — курсовий старшина Одеської Інструкторської школи старшин. З 19.06.1918 р. — командир сотні 15-го пішого Одеського полку Армії Української Держави, був підвищений до звання військового старшини. З 02.01.1919 р. — штаб-старшина для доручень штабу 3-го Херсонського корпусу Дієвої армії УНР. З 01.02.1919 р. — командир 1-го Учбового куреня 3-го Херсонського корпусу Дієвої армії УНР 3 27.06.1919 р. — помічник командира 10-го Сірожупанного полку, до складу якого було влито 1-й Учбовий курінь. З 05.07.1919 р. до 22.10.1919 р. — командир 11-го пішого Волинського полку Дієвої армії УНР, який 27.07.1919 р. був перейменований на 11-й піший Сірожупанний полк. З 04.11.1919 р. — начальник 1-го відділу навчання військ Головного управління Генерального штабу УНР. З 19.04.1920 р. — помічник начальника відділу статутів та навчання військ Генерального штабу УНР. З 03.07.1920 р. — начальник канцелярії Генерального штабу УНР.

05.12.1923 р. після амністії повернувся в Україну. Жив у Ізюмі. З 1926 р. працював у Сільгоспсоюзі у Полтаві. Подальша доля невідома.

Штаб 70-ї піхотної дивізії російської армії (зліва направо). 1. начальник оперативного відділу штабу дивізії і штабс-капітан Володимир Сальський, 2 капітан Смірнов, 3. генерал-лейтенант Толмачов (колишній одеський градоначальник), 4. начальник 70-ї дивізії генерал-майор Белов, 5. адютант начальника дивічі (невідомий). 6. начальник штабу дивізії полковник Сапожніков; фронту Західній Україні, 13.10.1914 (надано для публікації істориком Олександром Кавтарадзе)

Штаб 25-го армійського корпусу російської армії. Начальник штабу корпусу генерал-майор Миколи Юнаків доповідає оперативні обставини командувачу корпусу генерал-лейтенанту Олександру Рагозі. Сидять (шва направо): капітан Ришковський, підполковник Смірнов, генерал Юнаків, генерал Рогоза, інспектор артилерії корпусу генерал Р (невідомий); фронт у Західній Україні, жовтень 1914 (надано для публікації істориком Олександром Кавтарадіе)