Оголошено вбивство

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ ПРО ДВЕРІ

— Пробачте, що я знову турбую вас, міс Блеклок…

— О, не переймайтеся. Слідство триває вже тиждень, і вам, сподіваюся, пощастило здобути якісь нові факти?

Детектив-інспектор кивнув головою.

— По-перше, міс Блеклок, Руді Шерц не був сином власника альпійського готелю в Монре. Він почав свою кар'єру, працюючи санітаром у Берні. У багатьох хворих там пропадали в ту пору дрібні прикраси. Потім, під іншим прізвищем, він працював офіціантом на одному із зимових курортів. Там він навчився підробляти рахунки, вказуючи різні суми на різних копіях. Різницю він, звичайно, клав собі до кишені. Потім влаштувався на службу до одного з універмагів Цюриха. Поки він там працював, кількість крадіжок в універмазі значно перевищила середній рівень. І крали там, безперечно, не лише покупці.

— Тобто він був дрібним злодієм? — сухо кинула міс Блеклок. — І я не помилилася, коли дійшла висновку, що ніколи не зустрічала його раніше?

— Ви мали цілковиту рацію — немає жодного сумніву, що хтось показав йому на вас у готелі «Роял Спа», і він прикинувся, ніби впізнав вас. Швейцарська поліція стала виявляти надто великий інтерес до його сумнівної діяльності, і він приїхав сюди з цілим комплектом фальшивих документів і влаштувався на службу до готелю «Роял Спа».

— Атож, там є чим поживитися, — сказала міс Блеклок. — Там зупиняються дуже заможні люди, більшість із яких досить недбало ставляться до своїх чеків.

— Атож, — сказав Кредок. — Він сподівався зібрати там чималий урожай.

Міс Блеклок спохмурніла.

— Усе це можна зрозуміти, — сказала вона. — Але чого він приїхав до Чипінґ-Клеґорна? Невже він сподівався, що знайде тут кращу здобич, аніж у багатому готелі «Роял Спа»?

— Ви й далі стверджуєте, що у вашому домі не було нічого особливо цінного?

— Звичайно, не було. Якби там щось було, я б не могла не знати про це. Я запевняю вас, інспекторе, ми не володіємо ані якоюсь невідомою картиною Рембрандта, ані чимось таким.

— У такому разі виходить, ваша подруга міс Баннер мала слушність? Він приїхав сюди, щоб напасти на вас.

— Атож, Леті, що я тобі казала?

— Дурниці, Банні.

— Але чи справді це дурниці? — висловив сумнів Кредок. — Думаю, ви знаєте, що це правда.

Міс Блеклок подивилася на нього важким поглядом.

— Давайте тоді говорити напрямки. Ви справді вірите в те, що той молодик приїхав сюди — попередньо опублікувавши оголошення в газеті, щоб половина сільського населення збіглася до нас в певний час у стані надзвичайного збудження…

— Але, може, він не хотів, щоб це сталося, — нетерпляче урвала її Дора Баннер. — Можливо, він хотів лише застерегти тебе — я, коли прочитала це оголошення, то й зрозуміла його як жахливе застереження, і я подумала саме про тебе, Леті. Побачивши ті моторошні слова: «Оголошується вбивство», я всіма кістками відчула, як це було страшно, бо якби в нього все вийшло, як він спланував, він застрелив би тебе й пішов геть і хто б коли довідався, хто то був?

— Це схоже на правду, — сказала міс Блеклок. — Але…

— Я знала, що те оголошення не було жартом, Леті. Я собі сказала, ні, це не жарт. А Міці — вона теж була до смерті налякана!

— До речі, про Міці, — сказав Кредок. — Я хотів би знати більше про цю молоду жінку.

— Її дозвіл на працю й документи в цілковитому порядку.

— Я в цьому не сумніваюся, — сухо відказав Кредок. — Документи Шерца теж були в цілковитому порядку.

— Але навіщо було Руді Шерцу вбивати мене? Схоже, ви зовсім не намагаєтеся пояснити це собі та мені, інспекторе Кредок.

— За Руді Шерцом міг стояти хтось інший, — спокійно промовив Кредок. — Ви про це не подумали?

Він застосував ці слова в метафоричному значенні, хоч йому й сяйнуло, що якщо теорія міс Марпл правильна, то вони відповідають дійсності і в прямому значенні. Хай там як, а вони не справили особливого враження на міс Блеклок, яка досі здавалася налаштованою скептично.

— Проблема залишається тією самою, — сказала вона. — Навіщо комусь може заманутися вбити мене?

— Саме цю відповідь я й сподіваюся отримати від вас, міс Блеклок.

— Я не можу вам її дати! Категорично не можу. У мене нема ворогів. Наскільки мені відомо, я завжди зберігала чудові стосунки зі своїми сусідами. Я не знаю нічиїх злочинних таємниць. Безглуздо навіть припустити, що комусь потрібна моя смерть. А якщо ви натякаєте на те, що Міці має стосунок до цього, то це теж абсурдно. Як міс Баннер щойно вам розповіла, та була налякана до смерті, коли побачила те оголошення в «Газеті». Вона хотіла тоді негайно покинути дім.

— Це могло бути лише хитрим ходом із її боку. Вона, либонь, знала, що ви умовлятимете її залишитися.

— Звичайно, якщо ви дійдете якогось категоричного висновку, то ви знайдете на все готову відповідь. Але можу вас запевнити, що якби Міці раптом мене зненавиділа, вона могла б просто отруїти мою їжу, але не стала б ламати таку комедію. Сама думка про причетність Міці до цієї історії абсурдна. Я знаю, ви в поліції упереджено ставитеся до чужоземців. Міці може бути брехухою, але не холоднокровним убивцею. Ідіть і спробуйте пригрозити їй, якщо вважаєте за потрібне. Та коли вона піде звідси в нестямі від обурення або замкнеться, виючи, у своїй кімнаті, я попрошу вас приготувати мені обід. Місіс Гармон має намір прийти до мене на чай сьогодні пополудні зі старою леді, яка в неї живе, і я просила Міці зробити кілька тістечок — але, схоже, ви геть зіпсуєте їй настрій. Невже ви не можете запідозрити когось іншого?

Кредок пішов на кухню. Він поставив Міці ті самі запитання, які ставив і раніше, й отримав ті самі відповіді.

Так, вона замкнула парадні двері незабаром після четвертої години. Ні, вона не завжди так робить, але в той день вона була дуже «знервована та схвильована через те жахливе оголошення». Зачинити бічні двері вона не могла, бо міс Блеклок і міс Баннер виходили крізь ті двері заганяти до сараю качок та годувати курчат, а місіс Геймс зазвичай також поверталася ними з роботи.

— Місіс Геймс каже, вона замкнула двері, коли повернулася о п'ятій тридцять.

— А, і ви вірити їй, ви їй вірити…

— А ви думаєте, їй не треба вірити?

— Яке має значення, що я думати? Мені ви все одно не повірити.

— А ви дайте нам шанс. То ви вважаєте, місіс Геймс не замкнула ті двері?

— Я думати, вона не стала замкнути їх.

— А чому ви так думаєте? — запитав Кредок.

— Той молодик працювати не сам-один. Ні, він знати, куди йому треба прийти, він знати, коли він прийти, він знати, коли двері бути для нього відчинені — відчинені навстіж.

— Що ви хочете цим сказати?

— Який різниця з того, що я сказати й чого не сказати? Ви однаково не слухати мене. Ви сказати собі, вона нещасливий дівчина-біженка і вона бреше. Ви сказати, що білявий англійський дама, він не бреше — він британка й він не може бути брехуха. Тож ви повірити їй, а не мені. Але я могла б вам сказати. О так, я могла б вам сказати!

І вона брязнула сковорідкою, поставивши її на плиту. Кредок не знав, чи варт занотовувати йому відомості, які могли бути спричинені лише виплеском ненависті.

— Ми беремо до. уваги все, що нам розповідають, — сказав він.

— Я нічого вам не розповідати. Навіщо мені це робити? Ви всі однакові. Ви переслідувати й зневажати нещасних біженців. Якби я розповісти вам, як тиждень тому той молодик прийшов до міс Блеклок просити грошей, а вона проганяти його геть, як проганяють собаку, — якби я сказати вам, що після того чула, як він розмовляти з місіс Геймс, — он там, в альтанці, — ви сказати, я все це вигадати!

«І дуже навіть схоже, ти й справді все це вигадала», — подумав Блеклок.

Але вголос сказав:

— Ви не могли чути, що там говорилося в альтанці.

— А ось тут ви помилятися! — з тріумфом вигукнула Міці. — Я ходити і збирати кропива — з неї можна зготувати дуже смачні страва. Вони так не вважати, але я готую для них страва з кропива й нічого їм не казати. І я почула, як вони там розмовляти. Він каже їй: «А де мені сховатися?» А вона йому: «Я тобі покажу» — а тоді каже: «О чверть на сьому», а я думати: «Он як! Ось як ти поводитись, мій любий леді! Вийшовши зі своя робота, ти зустрічатися з чоловіком. Ти приводити його в дім». Я думати, міс Блеклок це не сподобатися. Вона прогнати тебе геть. Я спостерігати, так я тоді подумати, слухати, а потім я про все розповісти міс Блеклок. Але тепер я розуміти, що тоді помилилася. Вона не крутити з ним любов, вони змовитися грабувати й убивати. Але ви скажете, я все це вигадав. Погана Міці, скажете ви. Я забирати її до в'язниці.

Кредок замислився. Вона справді могла все це вигадати. Але могла й не вигадати. Він обережно запитав.

— А ви певні, що вона розмовляла з Руді Шерцом, а не з кимось іншим?

— Звісно, я певний. Він щойно вийти з дому, і я побачити, як він іде до альтанки. А я тоді саме, — сказала Міці з викликом, — вийти подивитись, чи вже виріс молодий кропива.

«Невже молода кропива може вирости в жовтні?» — подумав інспектор. Але він розумів, що Міці лише похапцем вигадала якийсь привід для звичайнісінького шпигування.

— Ви нічого більше не чули, крім того, що тільки-но сказали мені? Міці скрушно відповіла:

— Ота міс Баннер, з її довгим носом, вона кликати мене й кликати. Міці, Міці! Тож мені довелося звідти піти. О, вона так мене дратувати! Завжди втручатися. Вона, мовляв, навчати мене готувати. Вона мене навчати? Та все, що вона готувати, має смак води, води й більш нічого!

— Чому ви не розповіли мені це в перший день? — суворо запитав інспектор Кредок.

— Бо я забути… Я не подумати… Лише згодом я казати собі, він це спланувати тоді — спланувати з нею.

— Ти цілком переконана, що то була місіс Геймс?

— О, так, я цілком переконана. Я дуже навіть переконана. Вона злодійка, отой місіс Геймс. Злодійка й допомагати злодіям. Того, що вона заробляти в саду, не досить для такого леді, як вона, ні. Вона обкрадати міс Блеклок, що так добре до неї ставитись. О, ця жінка поганий, поганий, поганий!

— А якби хтось мені розповів, що це ти розмовляла з Руді Шерцом? — запитав Кредок, пильно дивлячись на неї.

Це припущення справило на Міці набагато менший ефект, ніж він сподівався. Вона лише пирхнула й мотнула головою.

— Якби хтось сказав, він бачив мене там говорити, він брехати, брехати, брехати, брехати, — зневажливо сказала вона. — Набрехати на когось легко, але в Англії треба ще довести, що ти правду сказати. Так мені пояснити міс Блеклок, і так воно є, хіба ні? Я не розмовляти з убивцями та злодіями. І жоден англійський полісмен не звинуватити мене в цьому. Але як я можу зготувати обід, коли ви тут, — і базікати, базікати, базікати? Вийдіть із моєї кухні, будь ласка. Мені треба зараз зготувати дуже старанний соус.

Кредок слухняно вийшов. Його підозри щодо Міці похитнулися. Свою історію про Філіпу Геймс вона розповіла з великою переконаністю. Міці могла й набрехати (він вважав її спроможною на це), але він припускав наявність якогось прошарку правди в її вигаданій історії. Він вирішив поговорити з Філіпою на цю тему. Вона здалася йому, коли її допитував, спокійною, добре вихованою молодою жінкою. Він ні в чому її не підозрював.

Перетинаючи хол, він став відчиняти не ті двері. Міс Баннер, яка спускалася сходами, поквапилася поправити його.

— Не ті двері, — сказала вона. — Вони не відчиняються. Наступні ліворуч. Тут така плутанина, чи не так? Стільки дверей.

— Та чимало, — сказав Кредок, дивлячись угору й униз попід стіною довгого холу.

Міс Баннер люб'язно перелічила йому всі двері.

— Спочатку двері до гардеробної, далі до комори, а потім до їдальні — вони всі по той бік. А по цей бік — фальшиві двері, крізь які ви намагалися пройти, а далі — двері до вітальні, двері до комори з порцеляною і двері до невеличкої оранжереї, а в кінці — бічні двері. Переплутати їх надто легко. А надто ті, які розташовані так близько. Я не раз помилялася й намагалася відчинити не ті двері, які були мені потрібні. Під тими дверима, у які хотіли увійти сьогодні ви, раніше стояв стіл, але потім ми відсунули його до стіни.

Кредок майже машинально помітив тонку горизонтальну лінію на дверях, які намагався відчинити. Він зрозумів, що то був слід від столу, який там стояв. Щось заворушилося в його свідомості, коли він запитав:

— Відсунули? А коли це було?

Розпитуючи про щось Дору Баннер, не було жодної необхідності називати причину будь-якого запитання. Балакучу міс Баннер можна було запитувати про що завгодно — вона з радістю готова була надати будь-яку інформацію, хоч би якою незначущою вона була.

— Дайте-но мені подумати, це було зовсім недавно — днів десять, а може, два тижні тому.

— Навіщо його відсунули?

— Я, власне, не пам'ятаю. Щось там робили з квітами. Здається, Філіпа поставила їх у велику вазу — вона робить дуже гарні букети — усі кольори осіннього листя, галузки та віти, і то був такий великий букет, що зачіпався вам за волосся, коли ви проходили, і тоді Філіпа сказала: «Чому б не посунути цей стіл, адже квіти буде приємніше бачити на тлі голої стіни, аніж навпроти дверних панелей». Нам довелося тільки зняти зі стіни велику картину — «Велінґтон під Ватерлоо». Вона мені не дуже подобалася. Ми засунули її під стільці.

— То це двері справжні? — запитав Кредок, дивлячись на них.

— Так, вони справжні, якщо ви маєте на увазі те, що я думаю. Це двері до маленької вітальні, та коли дві вітальні були об'єднані в одну, то другі двері стали непотрібні, тому їх зачинили.

— Зачинили? — Кредок знову обережно штовхнув їх, намагаючись відчинити. — Ви хочете сказати, що їх забили цвяхами? Чи тільки замкнули?

— Замкнули й узяли на засув, я думаю.

Він спробував витягти засув. Він витягся легко — занадто легко.

— Коли востаннє ці двері відчиняли? — запитав він у міс Баннер.

— О, багато й багато років тому. Їх жодного разу не відчиняли, відколи я тут, я це знаю.

— А де ключ, вам відомо?

— У шухляді в холі багато ключів. Мабуть, він десь там.

Кредок пішов за нею і знайшов іржаву в'язку ключів, засунутих далеко вглиб шухляди. Він переглянув їх, вибрав один, який відрізнявся від решти, і повернувся до дверей. Ключ устромився в отвір і легко обернувся. Він штовхнув двері, і вони відчинилися зовсім нечутно.

— О, будьте обережні! — скрикнула міс Баннер. — Там може бути щось прихилене до них усередині. Ми ніколи їх не відчиняємо.

— Справді? — перепитав інспектор.

Обличчя йому спохмурніло. Він сказав із притиском:

— Ці двері відчиняли зовсім недавно, міс Баннер. Замок і завіси змащені.

Вона витріщилася на нього, по-дурному роззявивши рота.

— Але кому знадобилося відчиняти їх? — запитала вона.

— Саме це я повинен з'ясувати, — похмуро сказав Кредок.

Він подумав: «Отже, Ікс проник у дім не ззовні? Ні, Ікс був тут, у цьому будинку, Ікс був у вітальні в ту ніч…»