Оголошено вбивство

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ ВЕЧІР У БУДИНКУ ВІКАРІЯ

Міс Марпл сиділа у високому кріслі. Банч — на підлозі, перед каміном, обхопивши руками коліна.

Превелебний Джуліан Гармон нахилився вперед і був більше схожий на школяра, ніж на чоловіка, що досяг зрілого віку. Інспектор Кредок курив люльку, цмулив віскі із содовою й почував себе не на службі. Зовнішнє коло утворювали Джулія, Патрик, Едмунд і Філіпа.

— Я гадаю, це ваша історія, міс Марпл, — сказав Кредок.

— Ой, ні, мій любий хлопче. Я лише трохи допомагала вам. Вам було доручено цю справу, ви її провадили й знаєте багато такого, чого я не знаю.

— Гаразд, розповідайте її вдвох, — нетерпляче сказала Банч. — По черзі кожен. Але нехай почне тітка Джейн, бо мені подобається, якими плутаними лабіринтами просувається вперед її розум. Коли вперше ви запідозрили, що всю цю історію організувала Летиція Блеклок?

— Важко сказати, моя люба Банч. Звичайно ж, мені на самому початку здалося, що не кому іншому, як самій же таки міс Блеклок було б найзручніше організувати напад на власний дім. Вона була також єдиною особою, що перебувала в якомусь контакті з Руді Шерцом, а наскільки легше спланувати якісь події, коли вони мають відбутися у твоєму власному домі. Наприклад, у цьому випадку треба було увімкнути центральне опалення, щоб не розпалювати вогонь у каміні — інакше у вітальні було б світло. Але єдиною особою, яка могла б дати таке розпорядження, була сама господиня будинку.

Не те, щоб я так думала протягом усього того часу — навпаки, мене змагало відчуття, що загадка тут дуже й дуже непроста. І мушу признатися, що спочатку, як і всі інші, я думала, що хтось хоче вбити Летицію Блеклок.

— Либонь, спочатку я хотіла б зрозуміти, що ж сталося насправді, — сказала Банч. — Той швейцарський молодик упізнав її?

— Так. Він працював у…

Міс Марпл завагалася й подивилася на Кредока.

— У клініці доктора Адольфа Коха в Берні, — сказав Кредок. — Кох був усесвітньо відомим фахівцем з операцій на зобі. Шарлота Блеклок лягла в ту клініку, щоб видалити свій зоб, а Руді Шерц працював у ній санітаром. Коли він приїхав до Англії, то впізнав у готелі жінку, яка лікувалася в тій клініці, і за першої ж нагоди заговорив до неї. Мабуть, він не став би цього робити, якби згадав, що покинув місце своєї колишньої роботи, коли над його головою почали збиратися хмари, але на той час Шарлоти вже там не було, і вона могла нічого не знати про його неприємності.

— То він ніколи нічого не казав їй про Монре та його батька, який має там власний готель?

— О ні, вона вигадала ту історію, щоб пояснити, чому він звернувся до неї.

— Зустріч із Руді, певно, стала великим шоком для неї, — проказала міс Марпл замислено. — Вона почувала себе більш-менш безпечно, й ось таке катастрофічне невезіння: вона зустрічає чоловіка, який знав її не лише як одну з двох міс Блеклок — до цього вона була готова — а саме як таку собі Шарлоту Блеклок, пацієнтку, що їй оперували зоб.

Але ти хотіла довідатися про все від початку. А почалося все тоді, — якщо інспектор Кредок погодиться зі мною, — коли в Шарлоти Блеклок, гарненької, веселої, життєрадісної дівчини почала збільшуватися залоза, яку називають зобом. Це зруйнувало її життя, адже вона була вразливою дівчиною, з тих, які надають особливо великої ваги своїй зовнішності. Багато дівчат цим грішать, а надто в підлітковому віці. Якби вона не втратила матір або батько в неї був більш розважливий, я не думаю, що вона сприймала б ту ситуацію, у яку потрапила, так трагічно. Але вона не мала такої близької людини, як бачите, що могла б відвернути її увагу від сумних думок, привести її до людей, заохотити жити нормальним життям і не думати надто багато про своє каліцтво. І, звичайно, якби вона жила в іншій родині, її могли б послати на операцію на кілька років раніше.

Але доктор Блеклок, думаю, був старомодним, вузьколобим, деспотичним і впертим чоловіком. Він не вірив у такі операції. Певно, він переконав Шарлоту в тому, що її хворобі нічим не можна зарадити, крім лікування йодом та іншими подібними ліками. Шарлота вірила йому, і я думаю, що не тільки вона, а й її сестра переоцінювала знання доктора Блеклока в галузі медицини.

Шарлота любила свого батька солодкавою, покірливою любов'ю. Вона думала, він знає краще, як їй лікуватися. Але вона все більше й більше усамітнювалася, мірою того як зоб розростався, ставав усе потворнішим. Вона відмовлялася зустрічатися з людьми, хоч була істотою доброю й приязною.

— Дивна характеристика як на вбивцю, — сказав Едмунд.

— Я так не сказала б, — не погодилася з ним міс Марпл. — Слабкі й добрі люди часто бувають дуже зрадливі. І якщо вони мають претензії до життя, то втрачають ту слабку моральну силу, яка їх у ньому підтримує.

Летиція Блеклок, безперечно, мала зовсім іншу вдачу. Інспектор Кредок розповів мені, що Белі Ґедлер описувала її як дуже добру людину — і я думаю, Летиція була справді добра. Вона була жінкою надзвичайно чесною, яка була неспроможна зрозуміти, — так вона сама це пояснювала, — чому люди так часто не вміють бачити різницю між порядним і непорядним. Летиція Блеклок, хоч би яку вона переживала спокусу, ніколи не погоджувалася на най-вигіднішу оборудку, якщо помічала в ній елементи шахрайства.

Летиція була віддана сестрі. Вона писала їй довгі листи, у яких багато чого описувала, намагаючись у такий спосіб підтримувати в ній інтерес до життя. Вона була дуже стривожена тим станом безнадії та розпачу, у який провалювалася Шарлота.

Нарешті доктор Блеклок помер. Летиція, не вагаючись, покинула свою роботу в Рендела Ґедлера й повністю віддалася турботам про Шарлоту Вона повезла її до Швейцарії, щоб проконсультуватися з фахівцями на предмет операції. Хворобу було дуже запущено, але, як ми знаємо, операція виявилася успішною. Пухлину вдалося прибрати — а післяопераційний шрам був легко прихований під тугим намистом із перлів.

Війна закінчилася. Повернутися до Англії було не так легко, й обидві сестри залишалися у Швейцарії, працюючи в системі Червоного Хреста, а іноді виконуючи й іншу роботу. Я правильно кажу, інспекторе?

— Усе так і було, міс Марпл.

— Іноді до них доходили новини з Англії — серед них, думаю, і звістка про те, що Белі Ґедлер довго не проживе. Я думаю, вони поводилися цілком природно й по-людському, розмовляючи про ті дні, коли одержать велике багатство, й обговорювали, як витрачатимуть його. Думаю, не випадає сумніватися, що ця перспектива означала набагато більше для Шарлоти, ніж для Летиції. Уперше у своєму житті Шарлота могла почувати себе нормальною людиною, жінкою, на яку ніхто не дивиться з відразою або жалем. Нарешті вона здобуде можливість утішатися життям, помістити його в ті роки, які ще залишалося їй прожити. Мандрувати світом, придбати собі дім і чудову садибу, мати шикарний одяг і дорогі прикраси, відвідувати театральні вистави та концерти, задовольняти кожну свою примху — справді казкове життя мало ось-ось початися для Шарлоти.

І тоді Летиція, сильна й здорова Летиція підхоплює грип, який переходить у запалення легенів і протягом тижня зводить її в могилу. Шарлота втратила не тільки сестру, а й осяйну мрію про чудове, безтурботне життя, до якого вона готувалася. Я думаю, ви можете собі уявити, що вона могла навіть глибоко образитися або й розізлитися на Летицію. Навіщо їй було помирати саме тепер, коли вони тільки щойно одержали листа, у якому повідомлялося, що Белі Ґедлер довго не протягне? Можливо, треба було б зачекати Лише місяць або два, і гроші перейшли б до Летиції — а потім і до неї, коли Летиція помре…

Саме тут я бачу різницю між двома сестрами. Шарлота не вважала чимось поганим те, що надумала зробити, — по-справжньому поганим. Адже гроші все одно мали перейти до Летиції — вони мали перейти до неї через місяць або два, а вона дивилася на себе й на Летицію, як на щось одне.

Можливо, ця думка не спадала їй доти, доки лікар або хтось інший не запитав у неї, як звати її сестру, — і тоді до неї раптом дійшло, що майже всі сприймали їх як двох міс Блеклок, літніх, добре вихованих англійок, одягнених майже однаково й дуже схожих одна на одну суто родинною схожістю (а я вже відзначала у своїй розмові з Банч, що одна літня жінка дуже схожа на іншу, навіть якщо та ніяка їй не родичка). Тоді чому б не назвати ту з двох сестер Блеклок, яка померла, Шарлотою, а ту, яка залишилася жити, Летицією?

Мабуть, то був радше підсвідомий імпульс, аніж чітко обміркований план. Летицію поховали під ім'ям Шарлоти. «Шарлота» померла, «Летиція» повернулася до Англії. Уся природна ініціативність та енергія, яка спала протягом стількох років, раптом прокинулася в Шарлоті. Як Шарлота, вона завжди грала другу скрипку. Але тепер, опинившись у ролі Летиції, змогла задіяти всі ті приспані владні здібності, якими раніше користувалася тільки сестра. З погляду ментальності вони фактично не відрізнялися — хоча з погляду моралі була між ними, гадаю, велика різниця.

Шарлоті треба було, звичайно, стерегтися. Вона купила собі дім у тій частині Англії, де її ніхто не знав, адже уникати вона мала лише кількох людей, що жили в її рідному місті у графстві Камберленд (хоча й там її мало хто знав, адже вона перебувала в цілковитому усамітненні), і звичайно ж, їй ніяк не можна було зустрічатися з Белі Ґедлер, яка надто добре знала Летицію, тому не могло бути й мови про зміну особи в її присутності. Зміну почерку можна було пояснити артритом рук. Полегшував цю справу й той факт, що дуже мало людей реально знали Шарлоту.

— Але ж вона не могла цілком уникнути зустрічей із людьми, що знали Летицію, — зауважила Банч. — Адже їх було багато.

— Не всіх треба було остерігатися однаково. Дехто з них міг сказати: «Кілька днів тому я зустрів Летицію Блеклок. Вона так змінилася, що я не зміг її впізнати». Але при тому жодної підозри, що то не Летиція, у таких людей не виникало. Люди неминуче змінюються протягом десятьох років. Її неспроможність упізнати їх завжди можна було списати на короткозорість; і не забувайте про те, що вона мусила знати кожну подробицю з життя Летиції в Лондоні — знати людей, із якими вона була знайома, місця, де вона часто бувала. Адже вона мала листи Летиції, де все це детально описувалося, і відразу могла спростувати будь-яку підозру, згадавши про той або той випадок або запитавши про спільного друга. Вона могла боятись лише одного: що хтось упізнає її як Шарлоту.

Вона оселилася в садибі «Літл-Педокс», познайомилася із сусідами, а коли одержала листа з проханням прийняти на тимчасове проживання двох своїх молодих родичів, яких ніколи не бачила, то залюбки погодилася на це. Той факт, що вони визнаватимуть її тіткою Леті, побільшував її безпеку.

Усе йшло просто чудово. Але потім вона припустилася своєї найбільшої помилки. Та помилка пояснювалася добротою її серця та вродженим прагненням до приязні й любові. Вона одержала листа від давньої шкільної подруги, яка потрапила в дуже скрутне становище, і поквапилася їй на допомогу. Можливо, це сталося тому, що вона, попри все, почувала себе дуже самотньою. Через свою таємницю вона мусила триматися осторонь від людей. І вона щиро любила Дору Баннер і пам'ятала її як символ свого власного безтурботного шкільного дитинства. Хай там як, а під впливом несподіваного пориву вона відповіла на Дориного листа від самої себе. І можна тільки собі уявити, як була здивована Дора! Адже вона писала Летиції, а відповіла їй Шарлота. Не могло бути й мови про те, щоб прикинутися Летицією для Дори. Дора була однією з тих її найдавніших подруг, яким було дозволено зустрічатися з Шарлотою у дні її самотньої й нещасливої молодості.

Вона знала: Дора зрозуміє, навіщо вона зробила те, що зробила, а тому розповіла їй усю правду. Дора схвалила дії своєї давньої подруги від щирого серця. У своїй плутаній свідомості вона вважала б глибокою несправедливістю, якби її дорогу Лоті позбавили спадщини через невчасну смерть Леті. Лоті заслуговувала на винагороду за всі ті страждання, які вона так мужньо витерпіла. Було б украй несправедливо, якби всі ці гроші дісталися комусь такому, про кого вони ніколи й не чули.

Вона чудово розуміла, що про це нікому не можна розповідати. Це була ніби та ложка масла, яка не псує кашу, але про яку ліпше мовчати. Отож Дора оселилася в садибі «Літл-Педокс», і дуже скоро до Шарлоти дійшло, що вона вчинила непоправну помилку. І річ була навіть не в тому, що життя з постійно неуважною, забудькуватою Дорою, яка плутала все на світі, незабаром перетворилося для Шарлоти на тяжку муку. Шарлота могла б уживатися з цим, бо вона справді любила Дору, а крім того, знала від лікаря, що її дні на цьому світі полічені. Але Дора незабаром перетворилася для неї на справжню небезпеку. Хоч Шарлота й Летиція завжди називали одна одну повними іменами, Дора належала до тих людей, які завжди користуються лише скороченнями. Для неї сестри завжди були Леті й Лоті. І хоч вона докладала всіх зусиль, щоб відучити себе називати свою подругу Лоті, колишнє ім'я знову й знову зривалося з її язика. Нерідко також із нього зривалися недоречні спогади про минуле — і Шарлота мусила перебувати в постійній напрузі, щоб не дозволити своїй любій подрузі ляпнути щось зайве. Це почало діяти їй на нерви.

Проте ніхто не звертав уваги на словесні спотикання та недоречні спогади Дори. Справжню загрозу для своєї безпеки Шарлота відчула тоді, коли, як я вже сказала, її впізнав і заговорив до неї Руді Шерц у готелі «Роял Спа».

Я думаю, що гроші, якими Руді Шерц покривав свої попередні недостачі, могла давати йому Шарлота Блеклок. Проте інспектор Кредок не вірить, — і я також, — що Руді Шерц намагався шантажувати її.

— Він не мав найменшого уявлення про те, що має у своєму розпорядженні якісь засоби шантажувати її, — підтвердив інспектор Кредок. — Він знав, що він привабливий молодик, і з власного досвіду також знав, що привабливим молодикам іноді щастить випрохувати гроші в літніх дам, якщо вони з достатньою переконливістю зуміють розповісти їм історію про свої лихі пригоди.

Але Шарлота могла бачити це під зовсім іншим кутом зору. Вона могла подумати, що Руді Шерц шантажує її у витончений спосіб, що, либонь, він підозрює щось не те і згодом, коли газети повідомлять про смерть Белі Ґедлер, він може зрозуміти, що в ній, Шарлоті, він знайшов свою золоту жилу.

А вона вже повністю заплуталася в обмані. Вона вже всюди утвердила себе як Летиція Блеклок. У своїх стосунках із банком. Летицією Блеклок знала її і місіс Ґедлер. Єдиною проблемою був цей сумнівний швейцарський клерк, суб'єкт вельми ненадійний і, либонь, шантажист. Якби тільки прибрати його з дороги — і вона буде в безпеці.

Мабуть, спочатку ці плани перебували в неї на рівні фантазії. Вона зголодніла за емоціями і драматичними колізіями протягом свого безбарвного життя. Тепер вона щиро втішалася, опрацьовуючи деталі свого плану. Як їй його позбутися?

Нарешті її план був готовий. І вона вирішила його реалізувати. Розповіла про свою витівку з бутафорським пограбуванням під час вечірки Руді Шерцові, сказала, що потребує чужинця на роль «Гангстера» й пообіцяла заплатити йому добрі гроші за співпрацю.

А той факт, що він погодився на її пропозицію, нічого не запідозривши, зайвий раз переконує мене в тому, що Шерц не мав найменшого уявлення про те, що Шарлота його боїться. Він сприймав її як таку собі придуркувату стару даму, готову розлучитися з грішми.

Вона дала йому оголошення для публікації, влаштувала для нього візит у садибу «Літл-Педокс», щоб він міг ознайомитися з розташуванням кімнат у домі, і показала йому те місце, де вона зустріне його і впустить у будинок у призначену ніч. Дора Баннер, звісно, нічого про все це не знала.

І настав той день…

Інспектор зробив паузу, і міс Марпл підхопила розповідь своїм лагідним голосом.

— Певно, то був для неї тяжкий день, і її мучили сумніви. Адже ще не пізно було відступити назад… Дора Баннер розповідала нам, що Леті була налякана того дня, і не випадає сумніватися, що вона таки була налякана. Її лякало те, що вона задумала, лякало, що її план може зазнати краху — але вона була налякана не настільки, щоб відступитися від свого задуму.

Узяти револьвер із шухляди полковника Істербрука, мабуть, не становило проблеми. Досить було принести туди яйця або джем і прослизнути нагору в порожньому домі. Не становило проблеми й змастити другі двері у вітальню для того, щоб вони відчинялися нечутно. Також цілком природно було пересунути стіл, що затуляв ті двері, ніби для того, щоб аранжований Філіпою букет було видно з усіх сторін. Усе це могло здаватися грою. Але те, що мало відбутися потім, грою вже не здавалося. Атож, вона була налякана… Дора Баннер у цьому не помилилася.

— А проте вона не відступилася від свого задуму, — продовжив розповідь Кредок. — І все відбулося так, як вона задумала. Вона вийшла відразу по шостій годині, «щоб зачинити качок», впустила Шерца в дім і дала йому маску, плащ, рукавички та ліхтар. Потім, о пів на сьому, коли годинник задзвонив, вона вже стояла напоготові біля столу під аркою, поклавши руку на портсигар. Усе було цілком природним. Патрик, що виконував обов'язки господаря, пішов принести трунки. Вона, господиня, наготувалася роздати сигарети. Вона розрахувала, — і не помилилася, — що коли годинник почне дзвонити, усі дивитимуться на годинник. Так воно й сталося. Лише одна людина, віддана Дора, дивилася на свою подругу. І вона сказала нам, у своїй же першій відповіді на наше запитання, що саме робила міс Блеклок. Вона сказала, що міс Блеклок узяла вазу з фіалками.

Вона попередньо розсмикала електричний шнур лампи так, що дріт майже оголився. Тому все відбулося не більш як за секунду. Портсигар, ваза з фіалками й невеличкий вимикач майже торкалися одне до одного. Вона підняла вазу з фіалками, розлила воду на розсмиканий шнур і ввімкнула лампу. Вода добре проводить електрику. Пробки миттю згоріли.

— Як у нас учора, — сказала Банч. — Тому ви так і здивувалися тоді, чи не правда, тітко Джейн?

— Так, моя люба. Я сушила собі голову, чому тоді погасло світло. Знала, що там було дві лампи і що одну з них замінили іншою — мабуть, уночі.

— Це правда, — сказав Кредок. — Коли Флетчер оглянув лампу наступного ранку, вона, як і всі інші, була в цілковитому порядку, не було там ані розсмиканого шнура, ані підпаленого дроту.

— Я зрозуміла, чому Дора Баннер сказала, що вчора вночі там стояла пастушка, — сказала міс Марпл, — але я помилилася, подумавши, як і вона, що то була справа рук Патрика. Цікавою властивістю Дори Баннер було те, що на неї зовсім не можна було покластися в тих речах, про які вона чула, — вона завжди застосовувала свою уяву, щоб перебільшити або спотворити їх. Але вона була завжди дуже точною щодо тих речей, які вона бачила. А вона бачила, як Летиція взяла фіалки…

— І вона бачила те, що описала як спалах і тріск, — докинув Кредок.

— І, звичайно ж, коли люба Банч розлила воду з різдвяних троянд на електричний шнур — я відразу зрозуміла, що лише сама міс Блеклок могла спричинити коротке замикання, бо тільки вона була біля того столу.

— Я потім не міг собі пробачити, — сказав Кредок, — адже Дора Баннер щось базікала навіть про підпалину на столі, де «хтось, певно, поклав сигарету» — але ж ніхто в тому приміщенні тоді не курив… А фіалки зів'яли тому, що у вазі не було води — то був недогляд із боку Летиції, яка забула наповнити вазу знову. Та, певно, вона просто подумала, що ніхто цього не помітить, і зрештою та ж таки Дора Баннер була готова повірити, що наповнити ту вазу мала вона.

Він продовжив:

— Дора була надзвичайно помислива. І міс Блеклок не раз цим користувалася. Підозра Банні щодо Патрика, певно, була навіяна нею.

— Але чому було підозрювати саме мене? — скрушним тоном запитав Патрик.

— Я не думаю, що те припущення було серйозним — але воно відвертало увагу Банні від підозри, що міс Блеклок сама влаштувала всю ту виставу. І ми знаємо, що сталося потім. Як тільки світло гасне й лунають вигуки подиву, вона вислизає крізь заздалегідь змащені двері й підходить зі спини до Руді Шерца, який ковзає пучком світла від ліхтаря по кімнаті та з ентузіазмом грає свою роль. Я не думаю, щоб він бодай на мить відчув її присутність позад себе, із садовими рукавичками на руках та з револьвером у руці. Вона чекає, поки світло від ліхтаря досягає того місця, у яке їй треба стріляти, — падає на стіну, де вона повинна стояти. Тоді вона швидко робить два постріли, а коли він рвучко обертається, здивований, притуляє дуло револьвера йому до тіла і знову стріляє. Кладе револьвер поруч із його тілом, недбало кидає свої рукавички на стіл у холі, потім проходить у другі двері й повертається туди, де вона стояла в ту мить, коли погасло світло. Вона надрізала собі вухо — я не дуже уявляю, як і чим вона це зробила…

— Манікюрними ножицями, я думаю, — сказала міс Марпл. — Лише легенький надріз на мочці вуха може спричинити цілий потік крові. Це було також вельми переконливо з погляду психології. Свіжа кров, яка стікала в неї по блузці, переконливо показувала, що в неї стріляли і що куля пройшла зовсім близько.

— Усе мало закінчитися успішно, — сказав Кредок. — Наполягання Дори Баннер на тому, що Шерц цілився саме в міс Блеклок, справило на всіх враження. Сама про це не думаючи, Дора Баннер зуміла всіх переконати, що вона бачила, як було поранено її подругу. Тому смерть нападника легко пояснювалася нещасливим випадком або самогубством. І справу мало не закрили. І не закрили її лише завдяки зусиллям міс Марпл.

— Ой ні, ні, ні! — енергійно захитала головою міс Марпл. — Мої зусилля, спрямовані на те, щоб допомогти вам, були суто епізодичними. Це ви не були задоволені, містере Кредок. Це ви наполягли на тому, щоб справу не закрили.

— У мене справді було відчуття невдоволення тим, як ми провели розслідування, — сказав Кредок. — Я знав: тут щось не так. Але я не розумів, де й що тут не так, поки ви не показали мені. А потім міс Блеклок дуже не пощастило. Я натрапив на ті другі двері, які начебто були забиті. Доти ми лише могли припускати, що події могли відбуватися так і так — ми не мали матеріалу, на якому можна було б побудувати переконливу гіпотезу. Але ті змащені двері були доказом. А я на них натрапив суто випадково — помилково вхопившись не за ту ручку.

— Я думаю, вас привело до неї Провидіння, інспекторе, — сказала міс Марпл. — Але мої уявлення можуть бути надто старомодними.

— Тож ми розпочали розслідування знову, — сказав Кредок. — Але тепер ми поставили перед собою іншу мету Тепер ми шукали особу, яка мала б мотив убити Летицію Блеклок.

— А кілька людей із таким мотивом існували, і міс Блеклок знала про це, — сказала міс Марпл. — Я думаю, вона впізнала Філіпу відразу. Адже Соня Ґедлер, певно, належала до того вузького кола осіб, яким було дозволено порушувати усамітнення Шарлоти. А коли людина стає старою (вам до цього ще дуже далеко, містере Кредок), вона набагато краще пам'ятає ті обличчя, які вона бачила, коли була молодою, аніж ті, що зустрічалися їй рік або два тому Коли вони зустрілися з Філіпою, вона, певно, була десь приблизно того самого віку, що й її мати в ті часи, за яких Шарлота пам'ятала її, і вона була дуже схожа на матір. Хоч яким це може здатися дивним, але, я думаю, Шарлота дуже зраділа, коли впізнала Філіпу. Вона щиро прихилилася до Філіпи, і, думаю, підсвідомо це допомогло їй приглушити чимало докорів сумління, які могли в неї бути. Вона пообіцяла собі, що коли успадкує гроші, то подбає про Філіпу. Вона ставитиметься до неї як до рідної дочки. Філіпа й Гаррі житимуть із нею. Думаючи про них, вона почувала себе щасливою і схильною робити добро. Та коли інспектор почав ставити їй запитання й довідався про існування «Піпа й Емми», Шарлоті стало не по собі. Вона не хотіла робити з Філіпи офірного цапа. Вона прагнула перетворити цю справу на спробу свого пограбування молодим злочинцем і його випадкове самогубство. Але тепер, коли було відкрито змащені двері, поліція змінила свій погляд. А крім Філіпи, не було нікого (принаймні, так їй здавалося, адже тоді вона ще не знала, хто така Джулія), хто мав би бодай найменшу причину бажати їй смерті, а отже, і мотив убити її. Тому вона зробила все можливе, щоб приховати справжнє походження Філіпи. У неї вистачило кмітливості відповісти, коли ви, містере Кредок, запитали, що Соня була маленька й чорноволоса, і разом із тим вона прибрала з альбому всі її старі фотографії, щоб ви не помітили схожості. Прибрала вона звідти й усі знімки Летиції.

— А я ж підозрював, що місіс Светенгем — Соня Ґедлер, — скрушно признався Кредок.

— Він запідозрив мою бідолашну маму! — обурено прошепотів Едмунд. — Жінку бездоганного життя — чи, принаймні, я завжди такою її вважав!

— Але звичайно ж, — вела далі міс Марпл, — справжню небезпеку становила Дора Баннер. Із кожним днем вона ставала все забудькуватішою і все балакучішою. Я пам'ятаю, як подивилася на неї міс Блеклок у той день, коли ми прийшли до них на чай. А знаєте чому? Бо Дора щойно знову назвала її Лоті. Нам усім тоді здалося, що вона просто обмовилася. Але Шарлоту це налякало. І так тривало й далі. Бідолашна Дора була неспроможна прикусити собі язика. У той день, коли ми пили з нею каву в кав'ярні «Синій птах», у мене виникло дивовижне враження, що Дора говорить про двох людей, а не про когось одного, — і так воно насправді й було. То вона говорила про свою подругу як про жінку не дуже вродливу, але наділену сильним характером, — і тут-таки описувала її як досить легковажну дівчину. Вона говорила про Леті як про жінку розумну й успішну — а потім перескакувала на те, яким сумним життям їй доводилося жити, і згадувала про тяжку хворобу, що її вона мужньо терпіла, тобто виходила вже за рамки життя Летиції. Думаю, Шарлота багато чого підслухала того ранку, коли прийшла до кав'ярні. Безперечно, вона чула, як Дора розповідала про те, як хтось підмінив лампу — замість пастушки поставив пастуха. І тоді вона зрозуміла, що Дора Баннер, бідолашна й глибоко віддана їй Дора, становить для неї справжню й грізну небезпеку.

Боюся, та розмова зі мною в кав'ярні справді визначила долю Дори — якщо ви пробачите мені за такий мелодраматичний вираз. Проте, думаю, і без тієї розмови результат був би однаковий… Бо Шарлота не могла почувати себе в безпеці, поки Дора Баннер була жива. Вона любила Дору, вона не хотіла вбивати Дору, але не бачила для себе іншого виходу. І думаю (на зразок медсестри Елертон, про яку я тобі розповідала, Банч), вона переконала себе в тому, що чинить майже милосердно. Адже бідолашній Банні залишилося жити зовсім недовго, і можливо, її чекає важка й болісна смерть. Можна тільки подивуватися, скількох зусиль вона доклала, щоб зробити щасливим останній день життя Банні. Вона влаштувала їй свято на день народження — звеліла спекти спеціальний торт…

— «Солодку смерть», — сказала Філіпа, здригнувшись.

— Так, так, це було щось подібне… вона хотіла подарувати своїй любій подрузі солодку смерть… Вона влаштувала для неї вечірку, звеліла наготувати смачних наїдків, не дозволяла людям говорити нічого такого, що могло б зіпсувати їй настрій. А потім поставила біля власного ліжка пляшечку з кількома пігулками аспірину, — невідомо, що то були за пігулки, — і Банні, не змігши знайти нову пляшечку з аспірином, яку щойно купила, скористалася ними. І, природно, в усіх виникло враження, що ті отруйні таблетки були призначені для Летиції…

Ось так Банні померла уві сні, цілком щаслива, і Шарлота знову почула себе в безпеці. Але їй бракувало Дори Баннер, бракувало її любові та відданості, бракувало можливості розмовляти з нею про давні дні… Вона гірко плакала в той день, коли я прийшла до неї з цидулкою від Джуліана, — і її горе було невдаваним. Вона вбила свою найдорожчу подругу…

— Це жахливо, — сказала Банч. — Жахливо.

— Але дуже по-людському, — сказав Джуліан Гармон. — Ми забуваємо, що вбивці — теж люди.

— Я знаю, — сказала міс Марпл. — Вони справді люди. Й іноді їх буває шкода. Але вони дуже небезпечні. А надто такі слабкі й добрі вбивці, якою була Шарлота Блеклок. Бо коли слабку людину опановує страх, вона стає неймовірно жорстокою від жаху й повністю втрачає самовладання.

— Як сталося в історії з Мерґатройд? — запитав Джуліан.

— Так, із бідолашною міс Мерґатройд. Шарлота, певно, підійшла до котеджу й чула, як вони проводили репетицію вбивства. Вікно було відчинене, і вона все чула. До тієї хвилини їй ніколи не спадало на думку, що хтось іще може становити небезпеку для неї. Міс Гінчкліф закликала свою подругу пригадати, що вона бачила, і до тієї хвилини Шарлота не усвідомлювала, що хтось міг там узагалі щось бачити. Вона думала, що всі машинально дивилися на Руді Шерца. Вона, певно, принишкла там під вікном і слухала. А може, все минеться? Але потім, коли міс Гінчкліф уже зібралася їхати до станції, міс Мерґатройд несподівано натрапила на слід. Вона кричала навздогін Гінчкліф: «її там не було…» Ви знаєте, що я перепитала в міс Гінчкліф, чи саме так вона це сказала. Бо якби вона сказала: «Її там не було», значення її вигуку було б зовсім іншим.

— Для мене це надто складно, — сказав Кредок.

Міс Марпл обернула до нього своє біле з рожевим рум'янцем обличчя.

— А ви спробуйте поставити себе на місце міс Мерґатройд… Людина іноді бачить речі й не знає, що їх бачить. Якось я потрапила в залізничну катастрофу, і найбільше мені там запам'яталася велика пляма фарби на стіні вагона. Згодом я могла б намалювати її з усіма вигинами. А одного разу я перебувала під бомбардуванням у Лондоні — повсюди уламки, розбите скло, гуркіт, але особливо мені врізалася в пам'ять жінка, що стояла переді мною, вона мала велику дірку на одній із панчіх, а панчохи на ній були різні. Тож коли міс Мерґатройд перестала думати і лише спробувала пригадати, що вона бачила, їй пригадалося дуже багато.

Вона почала, думаю, від каміна, куди, певно, насамперед упав пучок світла від ліхтаря — потім він ковзнув попід двома вікнами, і там були люди, між вікнами і нею. Наприклад, місіс Гармон протирала собі очі суглобами пальців. Далі її внутрішній погляд пройшов слідом за ліхтарем повз міс Баннер із її роззявленим ротом та витріщеними очима, повз голу стіну та стіл, на якому стояла лампа й лежав портсигар. А потім пролунали постріли — і зненацька вона пригадала неймовірну річ. Вона побачила стіну, де згодом будуть знайдені дві дірки від куль, стіну, де стояла Летиція Блеклок, коли в неї стріляли, вона дивилася на стіну в ту мить, коли гримнули постріли з револьвера, націлені в Леті, але саме в ту мить Леті там не було…

Тепер ви розумієте, про що я кажу? Вона думала про трьох жінок, про яких наказала їй думати міс Гінчкліф. Якби однієї з них там не виявилося, то саме вона була б тієї особою, яку вони шукали. І тоді міс Мерґатройд сказала б: «Ось вона! Там її не було!» Але в ту мить вона думала про місце, — місце, де хтось мав би бути, але те місце було порожнє — там не було нікого. Місце було там, де й мало бути — але на ньому не було особи, яку вона сподівалася там побачити. І вона не змогла сприйняти цю картину відразу. «Чи ж не дивина, Гінч, — сказала вона. — Там її не було». Отже, вона могла мати на увазі лише Летицію Блеклок…

— Але ви вже знали про це ще раніш, чи не так? — запитала Банч. — Коли відбулося коротке замикання в лампі. Коли ви написали те, що ви написали, на папері.

— Так, моя люба. До мене тоді все прийшло відразу — усі розрізнені фрагменти стулилися й утворили зв'язну систему.

Банч замислено проказала:

— Лампа? Тепер мені це зрозуміло. Фіалки? Теж зрозуміло. Де пляшечка з-під аспірину? Ви мали на увазі, що Банні в той день збиралася купити собі нову пляшечку й не мала потреби позичати аспірин у Летиції?

— Якщо тільки її власну пляшечку не було вкрадено або заховано. Адже треба було створити враження, що вбити хотіли Летицію Блеклок.

— Так, тепер зрозуміло. А потім — «Солодка смерть». Торт — але більше, ніж торт. Святкова вечеря. Щасливий день для Банні, перед тим як вона помре. Вона поставилася до неї, як до собаки, яку збираються приспати. Така фальшива доброта здається мені особливо жахливою.

— А вона ж і справді була жінка добра. Вона була цілком щира, коли сказала на кухні: «Я не хотіла нікого вбивати». Вона хотіла лише одержати велику суму грошей, яка їй не належала! І для того, щоб задовольнити це бажання (а воно стало для неї справжньою одержимістю — так, ніби ці гроші могли винагородити її за всі страждання, які довелося їй витерпіти в житті) — вона була готова переступити через що завгодно. Людей, які мають претензії до світу, завжди треба боятися. Вони вважають, що життя в боргу перед ними. Я знала багатьох інвалідів, яким довелося витерпіти набагато тяжчі страждання і які були відокремлені від життя набагато більше, ніж Шарлота Блеклок, — але вони проте жили щасливим і задоволеним життям. Те, що робить вас щасливим або нещасливим, перебуває десь у вашій середині. Але боюся, моя люба, я відхилилася від теми нашої сьогоднішньої розмови. Де ми були?

— Ми згадували ваш список, — сказала Банч. — Що ви мали на увазі, коли написали «з’ясувати»? Що саме з'ясувати?

Міс Марпл подивилася на інспектора з грайливо-докірливим виразом.

— Ви мали б звернути на це увагу, інспекторе Кредок. Ви показували мені листа від Летиції Блеклок до її сестри. У ньому двічі було повторене слово «з'ясувати» і двічі написане з апострофом. А в тій цидулці, яку я попросила Банч показати вам, міс Блеклок написала «з’ясувати». Люди не часто міняють свій правопис, мірою того як старіють. Така зміна здалася мені дуже значущою.

— Справді, — погодився Кредок. — Я повинен був звернути на це увагу.

Банч читала далі:

«Тяжка хвороба, мужньо перенесена…» Це Банні сказала вам у кав'ярні, і, звичайно ж, Леті не переносила тяжкої хвороби. Йод. Це слово наштовхнуло вас на думку про зоб?

— Так, моя люба. Вони поїхали до Швейцарії, а міс Блеклок розповідала, що її сестра померла там від сухот. Але мені пригадалося, що найбільші авторитети з вивчення зобу й наймайстерніші хірурги, що оперують цю хворобу, живуть у Швейцарії. І це пов'язувалося з недоладним перловим намистом, яке Летиція Блеклок завжди носила. Воно абсолютно їй не личило, але надійно приховувало шрам.

— Тепер я розумію, чому вона так схвилювалася в той вечір, коли порвалося намисто, — сказав Кредок. — Тоді мені її хвилювання видалося надмірним.

— А потім ви написали: Лоті — ні Леті. Її е схоже на о.

— Атож, я пригадала, що її сестру звала Шарлота і що Дора Баннер двічі або тричі назвала міс Блеклок Лоті — і щоразу, коли вона так казала, у неї дуже псувався настрій.

— А з якої причини вам пригадалися Берн і пенсія?

— Руді Шерц працював санітаром у клініці в Берні.

— А пенсія?

— О, моя люба Банч, я розповідала тобі про це в «Синьому птахові», хоч тоді я не знала, як використати цю аналогію. Мені згадалося про те, як місіс Вотерспун одержувала пенсію місіс Бартлет як свою власну, — хоч місіс Бартлет померла багато років тому, — і їй це вдавалося тільки тому, що одна стара жінка дуже схожа на іншу стару жінку, — отже, усе складалося в моїй голові в досить струнку систему, і я почула себе такою виснаженою, що вийшла охолодити голову й поміркувати, як можна все це довести. І тут міс Гінчкліф підібрала мене, і ми знайшли міс Мерґатройд…

Голос міс Марпл посуворішав. Він уже не був збуджений і задоволений. Він був спокійний і безжальний.

— І тоді я зрозуміла: треба щось робити. І негайно! Але я досі не мала жодного доказу. Я обміркувала можливий план й обговорила його із сержантом Флетчером.

— І я зробив Флетчеру сувору догану за це! — сказав Кредок. — Він не мав жодного права погоджуватися з вашими планами, не доповівши спочатку мені.

— Він не дуже хотів із ними погоджуватися, але я умовила його, — сказала міс Марпл. — Ми пішли до «Літл-Педокса», і я взялася за Міці.

Джулія глибоко втягла у груди повітря і сказала:

— Не уявляю, як вам пощастило її зламати.

— Я добре попрацювала з нею, моя люба, — сказала міс Марпл. — Хай там як, а вона дуже високої думки про себе, настав час, сказала я їй, щоб вона зробила щось і для інших, а не тільки для себе. Я дуже лестила їй, звичайно, і сказала, що коли під час війни вона жила у своїй країні, то, звичайно ж, брала участь у русі Опору, і вона відповіла мені: «Авжеж, звичайно». Потім сказала, що бачу в ній такий темперамент, який дуже підходить для такої роботи. Вона жінка хоробра, не боїться ризикувати й зуміє зіграти потрібну роль. Я розповіла їй кілька історій про подвиги дівчат, які брали участь у рухах Опору, деякі з них були правдиві, а деякі, боюся, я вигадала. І Міці зрештою опанувало велике натхнення!

— Дивовижно! — сказав Патрик.

— І тоді я умовила її зіграти свою роль. Тренувала, поки вона вивчила її досконало. Тоді я сказала, щоб вона пішла нагору до своєї кімнати і не сходила вниз доти, доки прийде інспектор Кредок. Найбільша вада вразливих людей — це те, що вони збуджуються надто швидко й можуть завчасно все зіпсувати.

— Вона зробила все дуже добре, — сказала Джулія.

— Я не розумію, у чому полягала її участь. — Звісно, я там не була, — додала Банч тоном вибачення.

— Мій задум був досить складним і ризикованим. Він полягав у тому, що Міці, водночас натякнувши, що справжня її мета — шантаж, прикинеться знервованою, нажаханою і готовою відкрити всю правду. Вона нібито бачила крізь замкову шпарину з їдальні міс Блеклок у холі з револьвером позаду Руді Шерца. Вона бачила, що там відбувалося насправді. Єдина небезпека була в тому, що Шарлота Блеклок могла пригадати: у замковій шпарині стримів ключ, і Міці нічого не могла крізь неї побачити. Але я ладна була об заклад побитися, що людина не думає про такі речі, коли переживає сильний шок. До її свідомості дійшло лише те, що Міці бачила її.

Кредок підхопив розповідь:

— Але — і це було істотним — я вдав, ніби поставився вельми скептично до зізнання Міці й, ніби розкриваючи нарешті свої карти, пішов у вирішальну атаку на чоловіка, досі не підозрюваного. Я звинуватив Едмунда…

— А я хіба не чудово зіграв свою роль? — похвалився Едмунд. — Я палко обурився. Як і було передбачено нашим планом. Проте наш план аж ніяк не передбачав, що ти, Філіпо, кохання моє, раптом зацвірінькаєш і розповіси світові, що ти не хто інша, як «Піп». Ані інспектор, ані я не мали ані найменшого уявлення про те, що ти можеш бути «Піпом». Я був призначений стати «Піпом»! На якусь мить це збило нас із пантелику, але потім інспектор удався до майстерного маневру й висунув проти мене звинувачення в тому, що я мав на меті здобути собі багату дружину, і воно, думаю, проникне у твою підсвідомість і одного дня утворить між нами нездоланну тріщину.

— Я не розумію, яка була в цьому потреба.

— Що ж тут не розуміти? Я дійшла висновку, що, з погляду Шарлоти, єдиною особою, яка підозрювала або могла знати правду, була Міці. Проте поліція мила інші підозри. Поки що вони вважали Міці брехухою. Але якщо Міці наполягатиме, вони можуть прислухатися до її слів і сприйняти їх серйозно. Тож Міці треба заткнути горло.

Міці вийшла з кімнати й пішла на кухню — тобто зробила все так, як я їй сказала, — провадила свою розповідь міс Марпл. — Міс Блеклок вийшла за нею майже відразу. Міці, на перший погляд, була сама-одна в кухні. Сержант Флетчер сховався за дверима посудомийні. А я втиснулася в ту шафу, де зберігалися віники та мітли. На щастя, я дуже худа.

Банч подивилася на міс Марпл.

— А на що ви сподівалися, тітко Джейн?

— На одне з двох. Або Шарлота запропонує Міці гроші, щоб та заткнула рота — і тоді сержант Флетчер засвідчить спробу підкупу, або, я припустила, вона спробує вбити Міці.

— Але ж вона не змогла б приховати й це? її відразу запідозрили б.

— О, моя люба, вона була вже неспроможна міркувати тверезо. Вона була у становищі миші, яка потрапила в пастку. Згадай-но тільки, що сталося того дня. Намагання міс Гінчкліф і міс Мерґатройд розіграти сцену вбивства. Міс Гінчкліф їде до станції. Як тільки вона звідти повернеться, Мерґатройд розповість їй, що Летиції Блеклок не було в кімнаті в ту ніч, У її розпорядженні лише кілька хвилин, щоб примусити Мерґатройд замовкнути навіки. Нема часу на те, щоб опрацювати план або влаштувати якусь хитромудру смерть. Лише брутальне негайне вбивство. Вона вітає жінку й душить її. Потім швидко біжить додому, щоб перевдягтися й сидіти біля вогню, коли прийдуть інші, так, ніби вона нікуди й не виходила.

А тоді Джулія розповідає їй, хто вона така. Вона ненароком розриває намисто, і її опановує жах, що шрам у неї на шиї можуть помітити. Згодом телефонує інспектор і повідомляє, що приведе сюди кількох людей. Немає коли ані подумати, ані відпочити. Вона вже по шию загрузла в убивствах, сьогодні вона вже навіть не змогла б послатися на вбивство з милосердя або на необхідність усунути небажаного молодика. Сьогодні вона просто брутально вбила людину. Чи в безпеці тепер вона? Так, поки що. Але тут приходить Міці — ще одна небезпека. Убий Міці, заткни їй рота! Вона сама не своя від страху. Вона вже не людина, а небезпечний звір.

— Але нащо ви заховалися в шафу для віників, тітко Джейн? — запитала Банч. — Чому не могли довірити цю справу сержантові Флетчеру?

— Було безпечніше, якби ми були там удвох, моя люба. А крім того, я знала, що зможу зобразити голос Дори Баннер. Навіть якби ніщо інше не вплинуло б на Шарлоту Блеклок, то це її зламало б.

— І воно справді її зламало!

— Атож… Вона вмить розкисла.

Запала коротка мовчанка, коли всі поринули в зовсім недавні спогади, а тоді Джулія заговорила умисне безтурботним голосом, щоб ослабити напругу:

— Ця історія дивовижно змінила Міці. Вона сказала мені вчора, що влаштувалася на якусь службу неподалік від Саутгемптона. І вона сказала (Джулія досить точно відтворила ламану мову та акцент Міці): «Я йти туди й вони казати, що мені треба зареєструватися в поліції — ти, мовляв, чужинка, а я казати їм: «Так, я реєструватися в поліції. Поліція, він мене добре знає. Я допомагати поліція! Якби не я, поліція ніколи не зловити б дуже небезпечний злочинець. Я ризикувати життям, бо я дуже хоробрий — я хоробрий, як лев, і я не боюся ризик» «Міці, — казати вони мені, — ти героїня, ти мужній жінка». — «Пусте, — відповідати я їм…»

Джулія зупинилася.

— І ще багато в такому ж дусі, — сказала вона.

— Схоже на те, — сказав Едмунд, — що незабаром Міці допоможе поліції не в одній, а в цілій сотні справ!

— І до мене вона стала ставитися набагато лагідніше, — сказала Філіпа. — Вона презентувала мені рецепт своєї «Солодкої смерті», сказала, що це весільний подарунок від неї. Але заборонила мені відкривати таємницю свого рецепту Джулії, бо Джулія зіпсувала її сковорідку для омлетів.

— Місіс Лукас тепер плекає ніжні почуття до Філіпи, позаяк по смерті Белі Ґедлер Філіпа й Джулія успадкували мільйони Ґедлера. Вона подарувала нам срібні щипці для спаржі — як шлюбний презент. Але я матиму величезну приємність не запросити її на наше весілля.

— І потім вони жили довго й щасливо, — прокоментував Патрик. — Це я про Едмунда й Філіпу. А як щодо Патрика й Джулії? — поцікавився він.

— Зі мною цей фокус із довгим і щасливим життям у тебе не пройде. Ті закиди, які інспектор Кредок зімпровізував для Едмунда, набагато більше годяться для тебе. Це ти молодик, якому хотілося б мати багату дружину. І не сподівайся!

— Ось перед вами людська вдячність, — сказав Патрик. — 1 це після того, що я зробив для цієї дівчини!

— Мало не запроторив мене до в'язниці за звинуваченням у вбивстві — ось до чого мене мало не довела твоя забудькуватість, — сказала Джулія. — Я ніколи не забуду той вечір, коли надійшов лист від твоєї сестри. Я справді думала, що мені капець. Не бачила виходу. А тепер, певно, я подамся на сцену, — замислено докинула вона.

— Як? І ти теж? — простогнав Патрик.

— Так. Я, певно, поїду до Перта. Подивлюся, чи не вдасться мені прилаштуватися на місце твоєї Джулії. Потім, коли я навчуся цього ремесла, я стану театральним продюсером і, може, навіть ставитиму п'єси Едмунда.

— А я думав, ви пишете новели, — сказав Джуліан Гармон.

— Я справді писав новели, — підтвердив Едмунд. — І вони непогано в мене виходили. Я списував цілі сторінки про неголеного чоловіка, як він підводиться вранці з ліжка і як негарно він пахне, і про бридку стару жінку, хвору на водянку, і про юну повію, у якої капала слина з рота, — й усі вони нескінченно обговорювали, у якому стані перебуває світ, і намагалися зрозуміти, навіщо вони в ньому живуть. І я теж почав замислюватися над цим… А тоді раптом мені спала одна кумедна несподівана думка, і я її записав на папір, і несподівано для самого себе створив надзвичайно цікаву сцену… Досить очевидна нісенітниця. Але вона мене зацікавила. І перш ніж я встиг збагнути, що я роблю, я написав прекумедний фарс на три дії.

— А як ти його назвав? — запитав Патрик. — «Що побачив дворецький?»

— Можна було б назвати й так… Але насправді я дав йому назву «Слони теж забувають». А що найдивовижніше, п'єсу прийняли, і незабаром її поставлять на сцені!

— Слони теж забувають, — прошепотіла Банч. — А я думала, що ні.

Превелебний Джуліан Гармон винувато стрепенувся.

— Господи! Мені було так цікаво. Моя проповідь!

— Ти знову надто захопився клятими детективами, — сказала Банч. — Але цього разу взятими з реального життя.

— А ви прочитайте проповідь на тему «Не вбий!», — запропонував Патрик.

— Ні, — спокійно відповів Джуліан Гармон. — Такий текст мене не влаштовує.

— Ти маєш цілковиту рацію, Джуліане, — сказала Банч. — Я маю набагато кращий текст. — І вона продекламувала дзвінким і чистим голосом: «Бо Весна близько, й голос Черепахи дзвенить у повітрі». — Я декламую неточно, але ти знаєш, що я маю на увазі. Але чому тут говориться про черепаху, я неспроможна зрозуміти. Я не думаю, що черепаха спроможна співати дзвінким голосом.

— Слово «черепаха» — пояснив їй превелебний Джуліан Гармон, — тут не дуже вдало перекладене гебрейське слово в оригіналі означає не черепаху, а горлицю…

Банч урвала його, обнявши і сказавши:

— Я знаю одне — ти думаєш, що Ахашверош, про якого згадується в Біблії, це Артаксеркс Другий, але, між нами кажучи, це Артаксеркс Третій.

І знову Джуліан Гармон не зміг зрозуміти, чому ця історія здається його дружині такою кумедною.

— Тиглат-Паласар хоче піти й допомогти тобі, — сказала Банч. — Це дуже мудрий і гордий кіт. Він показав нам, як утворилося коротке замикання.