Оголошено вбивство

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ О ПІВ НА СЬОМУ ВЕЧОРА

— Ну, здається, все готове, — сказала міс Блеклок.

Вона окинула схвальним поглядом вітальню, яка складалася з двох кімнат. Стіни, обтягнуті чинцом із рожевими візерунками, дві бронзові вази з хризантемами, невеличка ваза з фіалками та срібний портсигар на столі біля стіни, таця з трунками в самому центрі столу.

«Літл-Педокс» був будинком середнього розміру, спорудженим у стилі ранньої вікторіанської доби. Він мав довгу веранду з низькими поручнями, вікна зачинялися віконницями, пофарбованими в зелений колір. Довга й вузька вітальня, що втрачала багато світла через дах, що нависав над верандою, спершу мала в одному кінці двійчасті двері, які виводили в невеличку кімнату з вікном у глибокій ніші. Попереднє покоління прибрало двійчасті двері й замінило їх оксамитовими портьєрами. Міс Блеклок звеліла прибрати й портьєри, і тепер дві кімнати фактично перетворилися на одну. У кожному з її кінців було по каміну, але в жодному сьогодні не палахкотів вогонь, хоч у вітальні було тепло й затишно.

— Ви увімкнули центральне опалення? — запитав Патрик.

Міс Блеклок кивнула головою.

— Останніми днями стояв густий туман, і повітря було надто вологим. У всьому домі панувала вогкість і холоднеча. Тож я наказала Івенсу, щоб він розпалив вогонь під котлом, перед тим як піти.

— І вам було не шкода спалювати дорогоцінний кокс? — запитав Патрик з іронією в голосі.

— Кокс і справді дорогоцінний, ти маєш слушність. Але якби в нас його не було, то довелося б спалювати ще дорогоцінніше вугілля. Ти ж бо знаєш, що Паливне Відомство не дає нам навіть тієї невеликої кількості, яку ми маємо одержувати щотижня — якщо ми не доведемо, що в нас немає інших засобів готувати їжу.

— Наскільки мені відомо, раніше були гори коксу й вугілля, і кожен міг купувати його без будь-яких обмежень? — запитала Джулія з цікавістю дитини, яка розпитує про чужу й далеку країну.

— Атож, і кокс, і вугілля були дуже дешеві.

— І кожен міг прийти й купити його, скільки хотів, не заповнюючи жодних паперів? Вугілля й коксу було тоді цілком достатньо для всіх?

— Усяких різновидів та якості — і не доводилося купувати ту суміш зі сміттям і камінням, яку ми мусимо купувати тепер.

— Певно, то був чудовий світ, — сказала Джулія із заздрісною тугою в голосі.

Міс Блеклок усміхнулася.

— Озираючись назад, я, безперечно, думаю саме так. Але я вже стара жінка. Цілком природно, що мені подобається мій час. Але ви, молодь, не повинні так думати.

— Мені не треба було б тоді працювати, — сказала Джулія. — Я могла б залишатися вдома й доглядати квіти та писати багато-багато листів… Чому люди тоді писали так багато листів і кому вони були адресовані?

— Усім тим, із ким ти сьогодні розмовляєш по телефону, — сказала міс Блеклок, підморгнувши їй. — Я навіть сумніваюся, чи ти вмієш писати, Джуліє.

— Звичайно, не вмію писати так, як радять у надзвичайно цікавій книжці «Наука написання листів», на яку я випадково натрапила. Божественно! Там розповідається про те, як відмовити вдівцеві, що просить твоєї руки.

— Сумніваюся, що тобі так дуже подобалося б залишатися вдома, — сказала міс Блеклок. — Адже жінки мусили виконувати чимало обов'язків. — У її голосі прозвучали сумні нотки. — Але я не дуже добре обізнана з тим, як їм велося. Банні та я дуже рано вийшли на ринок праці.

— Атож, ми вийшли, ми справді вийшли, — погодилася міс Баннер. — О, ті капосні діти, я ніколи їх не забуду. Звісно, Леті була розумніша за мене. Вона стала бізнес-леді, секретаркою у великого фінансового магната.

Двері відчинилися, й увійшла Філіпа Геймс. Була висока, світловолоса, зі спокійним виразом обличчя. Вона окинула вітальню здивованим поглядом.

— Привіт, — сказала вона. — Тут має бути вечірка? Ніхто мені не сказав.

— Звичайно ж! — вигукнув Патрик. — Наша Філіпа нічого не знає. Ладен побитися об заклад, що це єдина жінка в Чипінґ-Клеґорні, яка нічого не знає.

Філіпа подивилася на нього із запитанням у погляді.

— Перед тобою, — сказав Патрик, драматично повівши рукою, — сцена вбивства!

Філіпа Геймс здавалася трохи спантеличеною.

— Оце, — промовив Патрик, показуючи на хризантеми у великих вазонах, — похоронні вінки, а оці сирні палички та оливки — похоронний обід.

Філіпа запитально подивилася на міс Блеклок.

— Він жартує? — запитала вона. — Я страшенно дурна й ніколи не розумію жартів.

— Це поганий жарт, — промовила Дора Баннер із гнівними інтонаціями в голосі. — Мені він дуже не до вподоби.

— Покажіть їй оголошення, — сказала міс Блеклок. — Мені треба піти зачинити качок. Уже поночі. Вони вже, певно, у сараї.

— Дозвольте, я їх закрию, — запропонувала Філіпа.

— Ні, ні, моя люба. Твій робочий день уже закінчився.

— Я це зроблю, тітко Леті, — зголосився Патрик.

— Ні, ні, не треба, — енергійно заперечила міс Блеклок. — Минулого разу ти не зачинив двері на защіпку.

— Я, я їх зачиню, люба Леті, — вигукнула міс Баннер. — Я залюбки зачиню їх. Лише запхаю ноги в калоші — але куди, до дідька, подівся мій джемпер?

Проте міс Блеклок, усміхаючись, уже покинула кімнату.

— Даремно ви набивалися, Банні, — сказав Патрик. — Тітка Леті надто практична й діловита й нічого нікому не дозволить зробити за себе. Вона воліє все робити сама.

— Вона любить працювати, — сказала Джулія.

— Але я щось не помітив, щоб ти поривалася їй допомогти, — сказав її брат.

Джулія ліниво усміхнулася.

— Ти сам щойно сказав, що тітка Леті воліє все робити сама, — нагадала йому вона. — А крім того, — і вона простягла перед собою свою струнку ногу в панчосі, — я вдягла сьогодні свої найкращі панчохи.

— Смерть у шовкових панчохах! — проголосив Патрик.

— Вони нейлонові, а не шовкові, йолопе.

— Я б не сказав, що ця назва звучить гарніше.

— Чи хтось мені пояснить, — вигукнула Філіпа плаксивим голосом, — чому тут стільки балаканини про смерть?

Усі заговорили разом, щоб їй це пояснити, але ніхто не міг знайти й показати їй «Газету», бо Міці віднесла її на кухню. Міс Блеклок повернулася через кілька хвилин.

— Справу зроблено, — весело сказала вона й подивилася на годинник. — Двадцять шоста хвилина. Зараз почнуть приходити люди — або я зовсім не розумію своїх сусідів.

— А я зовсім не бачу, чому хтось повинен прийти, — сказала Філіпа зі спантеличеним виглядом.

— Справді, моя люба?.. Мабуть, ти й справді не бачиш. Але більшість людей набагато допитливіші, ніж ти.

— Філіпа з такою байдужістю ставиться до життя, ніби воно зовсім її не цікавить, — сказала Джулія з досить зловтішною іронією в голосі.

Філіпа нічого не відповіла.

Міс Блеклок оглянула вітальню. Міці поставила пляшку з хересом і три тарелі з оливками, сирними паличками та дрібним печивом на стіл, що стояв посеред кімнати.

— Я б тебе попросила перенести цю тацю — або навіть переставити стіл, якщо ти нічого не маєш проти — у віконну нішу іншої кімнати, мій любий Патрику. Зрештою, я не влаштовую сьогодні вечірку! Я нікого не запрошувала. І мені не хотілося б показувати з усією очевидністю, що я чекаю сьогодні гостей.

— Ви хочете, тітко Леті, замаскувати свою гостру проникливість?

— Ти правильно мене зрозумів, любий хлопче. Дякую тобі.

— А зараз ми можемо розіграти спокійну домашню вечірку й прикинутися дуже здивованими, коли хтось з'явиться.

Міс Блеклок узяла пляшку з хересом. Вона подивилася на неї із сумнівом у погляді.

Патрик спробував заспокоїти її.

— Там ще хересу не менш як півпляшки. Цього має вистачити.

— О, так, так… — невпевнено відказала вона. Потім, злегка почервонівши, промовила: — Патрику, можна тебе попросити… Там, у буфеті, ти знайдеш повну пляшку. Принеси її і не забудь коркотяг. Я… ми… можемо відкоркувати нову пляшку. Цю було відкорковано вже якийсь час тому.

Патрик мовчки пішов виконувати доручення. Повернувся з новою пляшкою і витяг із неї корок. Він із цікавістю подивився на міс Блеклок, коли поставив її на тацю.

— То ви сприймаєте це дуже серйозно, чи не так, люба тітонько? — лагідно запитав він.

— Ой, Леті! — вигукнула шокована Дора Баннер. — Ти ж не думаєш справді…

— Тихше, — швидко промовила міс Блеклок. — Дзвінок у двері. Я бачу, моя гостра проникливість мене не підвела.

Міці відчинила двері до вітальні і впустила полковника та місіс Істербрук. Вона мала власну манеру оголошувати про прихід гостей.

— Полковник та місіс Істербрук прийшли побачитися з вами, — сказала вона підкреслено буденним голосом.

Полковник Істербрук спробував приховати певну ніяковість за грубуватою жвавістю.

— Сподіваюся, ви не проти, що ми вирішили зазирнути до вас, — сказав він (придушене хихотіння долинуло з боку Джулії). — Вечір сьогодні лагідний, і ми тут прогулювалися випадково. Я бачу, ви увімкнули центральне опалення. Ми своє ще не задіяли.

— Які у вас чудові хризантеми! — захоплено вигукнула місіс Істербрук. — Краса!

— Вони досить обсмикані, — не погодилася з нею Джулія.

Місіс Істербрук привітала Філіпу Геймс із підкресленою сердечністю — вона, мовляв, розуміє, що Філіпа не належить до цих селюків.

— Як справи з вашим садочком у місіс Лукас? — запитала вона. — Гадаєте, його можна знову привести до ладу? Він був геть занедбаний протягом війни, коли там колупався той старий замазура Еш, що лише підмітав у ньому листя та саджав капусту.

— Його можна оновити, — сказала Філіпа. — Але на це знадобиться час.

Міці знову відчинила двері й сказала:

— А ось і дві леді з «Боулдерс».

— Доброго вечора, — прощебетала міс Гінчкліф, сягнистими кроками наблизившись до міс Блеклок і стиснувши їй руку своїм могутнім потиском. — Я сказала сьогодні Мерґатройд: «А чом би нам не зазирнути до «Літл-Педокса»? Я хотіла запитати, як несуться ваші качки.

— Вечори збігають тепер так швидко, — сказала міс Мерґатройд, весело звертаючись до Патрика. — Які прегарні хризантеми!

— Схожі на обсмиканий віник! — промовила Джулія.

— Чому ти не хочеш підтримувати розмову? — докірливо прошепотів їй Патрик.

— Ви вже задіяли своє центральне опалення, — сказала міс Гінчкліф і звинуватливим тоном докинула: — Занадто рано.

— У домі стає так вогко о цій порі року, — не погодилася з нею міс Блеклок.

Патрик просигналив порухом брів: «Херес розливати?», і міс Блеклок у той самий спосіб відповіла: «Ще ні».

Вона запитала, звертаючись до полковника Істербрука:

— Ви одержували цього року цибулини тюльпанів із Голландії?

Двері знову відчинилися і з винуватим виглядом увійшла місіс Светенгем у супроводі Едмунда, що здавався похмурим і роздратованим.

— А ось і ми! — весело вигукнула місіс Светенгем, розглянувшись навколо з невдаваною цікавістю. Потім, раптово зніяковівши, провадила: — Я вирішила зайти й запитати вас, чи вам, бува, не потрібне кошеня, міс Блеклок. А то наша кішка…

— Незабаром народить потомство від рудого кота, — підхопив Едмунд. — Результат, я думаю, буде жахливим. І не кажіть, що вас не остерігали!

— Моя кішка дуже спритно ловить мишей, — поквапно відказала місіс Светенгем. І додала: — Які прегарні хризантеми!

— А ви вже задіяли своє центральне опалення чи ні? — запитав Едмунд із претензією на оригінальність;

— Невже люди нічим не відрізняються від зіпсованих грамофонних платівок? — прошепотіла Джулія.

— Я не люблю ані слухати, ані читати новини, — категорично заявив полковник Істербрук, звертаючись до Патрика. — Але якщо ви запитаєте мене, чи війна неминуча, я вам відповім: абсолютно неминуча.

— Я теж ніколи не цікавлюся новинами, — сказав Патрик.

Двері знову відчинилися, і до вітальні увійшла місіс Гармон.

Свій пошарпаний фетровий капелюшок вона зсунула на потилицю в марному намаганні здаватися модною, а замість звичного пуловера на ній була якась недоречна блузка з рюшем.

— Моє вам вітання, міс Блеклок! — вигукнула вона. Її повне обличчя сяяло щирою радістю, коли вона запитала: — Я не спізнилася? Коли починається вбивство?

Усі дружно охнули. Джулія схвально захихотіла, Патрик поморщився, а міс Блеклок подивилася на свою останню гостю з доброзичливою усмішкою.

— Джуліан ніяк не міг заспокоїтися, що не може прийти сюди, — сказала місіс Гармон. — Він обожнює вбивства. Саме тому він проказав таку чудову проповідь минулої неділі — хоч мені й не випадає хвалити проповідь власного чоловіка — але ж ніхто не стане заперечувати, що вона й справді була дуже добра, хіба не так? Набагато краща, ніж його інші проповіді. А все тому, що він прочитав детектив під назвою «Фокус смерті». Ви його читали? Дівчина, що торгує в книгарні Бутса, відклала цю книжку для мене. Там усе так заплутано! Тобі здається, ніби вже все розгадала, але тут усе перекидається з ніг на голову — а скільки там було скоєно вбивств, чотири чи навіть п'ять! Я умисне залишила цю книжку в кабінеті, перед тим як Джуліан зачинився там, щоб підготувати проповідь, тож він розгорнув її, а відкласти так і не зміг. Через те йому залишилося надто мало часу для того, щоб підготувати проповідь, і він писав її з неймовірним поспіхом, і йому не залишалося нічого іншого, як сказати дуже просто те, що він хотів сказати — без будь-яких учених фокусів, викрутасів та посилань — і, природно, вона вийшла в нього набагато кращою. Ой, мої любі, я базікаю так багато. Але скажіть мені, коли й де починається вбивство?

Міс Блеклок подивилася на дзиґар, що стояв на полиці над каміном.

— Якщо воно взагалі почнеться, — весело промовила вона, — то почнеться ось-ось. До пів на сьому залишилася одна хвилина. А поки що випиймо по келишку хересу.

Патрик швидко пройшов під аркою. Міс Блеклок підійшла до столу, який стояв біля арки і на якому лежав портсигар.

— Я залюбки вип'ю хересу, — сказала місіс Гармон. — Але чому ви сказали «якщо»?

— Бо я перебуваю в такій самій темряві, як і ви, — сказала міс Блеклок. — Я не маю найменшого уявлення про те…

Вона замовкла й обернула голову, коли невеличкий дзиґар над каміном почав видзвонювати час. То були звуки, схожі на дзеленчання срібних дзвіночків. Усі мовчали, і ніхто не ворушився. Ніхто не відривав погляду від годинника.

Дзиґар видзвонив чверть, потім півгодини. Коли остання нота завмерла, світло погасло.

Захоплені вигуки й радісні зойки жінок залунали в темряві.

— Починається! — крикнула місіс Гармон у радісному екстазі.

— Ой, не треба, не хочу! — пролунав голос Дори Баннер.

Інші голоси вигукували:

— Який жах!

— У мене мороз пішов поза шкірою!

— Арчі, де ти?

— Що мені робити?

— Ой, пробачте, моя люба, я, здається, наступила вам на ногу!

І тут із грюкотом розчинилися двері. Потужний промінь від ліхтаря ковзнув по вітальні. Хрипкий чоловічий голос із носовим призвуком, що нагадав усім про приємні вечори, проведені в кінотеатрах, голосно звелів, звертаючись до товариства:

— Руки вгору!

— Усім руки вгору, ви чули, що я сказав? — знову прогавкав чоловічий голос.

Опановані радісним захватом, усі присутні підняли руки над головою.

— Як чудово! — пропищав жіночий голос. — Я умліваю від щастя!

А тоді, несподівано, заговорив револьвер. Два постріли і свист двох куль розтрощили атмосферу радісного піднесення, що панувала в кімнаті. Гра вже не була грою. Хтось жалібно зойкнув…

Постать у дверях несподівано обернулася й ніби на мить завагалася. Гримнув третій постріл, чоловік зігнувся й упав на підлогу. Ліхтар випав із його рук і погас.

У вітальні знову запанувала темрява. А двері, як і завжди, коли були відчинені й нічим не підперті, з тихим вікторіанським зойком заскрипіли, повільно обернулися на завісах і клацнули, зачинившись на клямку.

У вітальні почалося стовпотворіння й залунали безладні вигуки:

— Світло! Увімкніть світло!

— Де вимикач? Невже ніхто не може його знайти?

— У кого є запальничка?

— Ой, мені це не до вподоби, мені це не до вподоби!

— То були справжні постріли!

— Він стріляв зі справжнього револьвера!

— То був грабіжник?

— Ой, Арчі, виведи мене звідси!

— Невже ні в кого нема запальнички?

І тут майже водночас клацнули дві запальнички — й загорілися два маленькі вогники. Усі заблимали очима і втупилися одне в одного. Одне приголомшене обличчя вдивлялося в інше приголомшене обличчя. Міс Блеклок стояла, прихилившись до стіни під аркою, затуливши обличчя долонями. Щось темне просочувалося між її пальцями і скапувало вниз; роздивитися більше в такому тьмяному світлі було неможливо.

Полковник Істербрук прочистив горло й узяв ініціативу на себе.

— Спробуй натиснути на вимикач, Светенгеме, — наказав він.

Едмунд, що стояв біля дверей, слухняно клацнув вимикачем, угору й униз.

— Або на станції аварія, або пробки перегоріли, — сказав полковник. — Але хто там горлає?

Жіночий зойк лунав, не уриваючись, десь за зачиненими дверима. Він усе наростав, супроводжуваний тепер стукотінням кулаків, що молотили по зачинених дверях.

Дора Баннер, яка тихо схлипувала, сказала:

— То Міці. Хтось убиває Міці.

— Такого щастя нам не дочекатись, — промурмотів Патрик.

Міс Блеклок сказала:

— Треба знайти свічки. Патрику, ти їх знайдеш?

Полковник уже відчиняв двері. Він і Едмунд із запаленими запальничками в руках увійшли до холу. Вони мало не перечепилися об тіло, що там лежало.

— Схоже, з нього вибили дух, — сказав полковник. — Але де та бісова баба, що так репетує?

— У їдальні, — сказав Едмунд.

їдальня була по той бік холу. Хтось гатив кулаками у стіну, завивав і верещав.

— Вона замкнена, — сказав Едмунд, нахиляючись.

Він обернув ключ у замку, і Міці вистрибнула у двері, як сполохана тигриця.

Світло в їдальні досі горіло. Силует Міці на тлі того світла являв картину божевільного жаху, і вона не переставала верещати. Паніка опанувала її тоді, коли вона витирала посуд, і було кумедно бачити її з клаптем замші та срібним ножем для риби, що їх вона досі тримала в руках.

— Заспокойся, Міці, — сказала міс Блеклок.

— Замовкни, — гарикнув Едмунд, а що Міці не виявляла ніякого бажання припинити вереск, то він нахилився і врізав їй добрячого ляпаса. Міці охнула й замовкла.

— Знайдіть свічки, — сказала міс Блеклок. — Вони в буфеті на кухні. Патрику, ти знаєш, де лежать пробки?

— У коридорі за коморою? Зараз подивлюся.

Міс Блеклок вийшла на світло, що проникало крізь двері з їдальні, і Дора Баннер здушено зойкнула. Міці знову дико заверещала.

— Кров, кров! — зарепетувала вона; — Міс Блеклок, ви стікати кров'ю на смерть!

— Не мели дурниці, — урвала її міс Блеклок. — Я навіть не поранена. Куля лише дряпнула мені вухо.

— Але ж ви вся в крові, тітко Леті, — сказала Джулія.

І справді, біла блузка, перли та руки міс Блеклок були геть закривавлені.

— Із вух завжди витікає багато крові, — сказала міс Блеклок. — Я пам'ятаю, як дитиною зомліла в перукарні. Перукар лише дряпнув моє вухо кінчиком бритви. А мені тоді здалося, що з мене вмить натекла повна миска крові. Але нам потрібне світло.

— Я принести свічки, — сказала Міці.

Джулія пішла з нею, і незабаром вони повернулися з кількома свічками, які приліпили до блюдець.

— А зараз погляньмо на нашого зловмисника, — сказав полковник. — Опустіть-но свічку нижче, Светенгеме. Так низько, як тільки зможете.

— Я зайду з протилежного боку, — сказала Філіпа. Твердою рукою вона взяла два блюдця зі свічками. Полковник

Істербрук нахилився.

Тіло, що лежало на підлозі, було вдягнене в грубо пошитий чорний плащ із каптуром. Обличчя було закрите чорною маскою, а на руках нападник мав чорні рукавички з бавовняної матерії. Каптур зіслизнув назад, відкривши голову, вкриту скуйовдженим русявим волоссям.

Полковник Істербрук перекинув тіло на спину, помацав пульс, притулив руку до серця… потім відсмикнув пальці жестом огиди, подивившись на них. Вони були червоні й липкі.

— Він вистрелив у себе, — сказав полковник.

— Він тяжко поранений? — запитала міс Блеклок.

— Гм… Боюся, він мертвий… Можливо, самогубство, а може, він заплутався в цьому плащі, і револьвер вистрелив, коли він падав. Якби було трохи видніше…

У цю мить, мов чарами, світло знову ввімкнулося.

Опановані дивним відчуттям нереальності, жителі села Чипінґ-Клеґорн, які стояли в холі будинку «Літл-Педокс», раптом усвідомили, що перебувають у присутності наглої і ґвалтовної смерті. Рука полковника Істербрука була вимащена кров'ю. Кров досі стікала по шиї міс Блеклок, по її блузці та жакету, а в них під ногами лежало обличчя нападника, що гротескно розкинув руки й ноги… Патрик, який увійшов із їдальні, сказав:

— Схоже, згоріла лише одна пробка…

Він замовк.

Полковник Істербрук потяг за невеличку чорну маску.

— Ліпше буде подивитися, що це за хлопець, — сказав він. — Утім, не думаю, що ми його знаємо…

Він стягнув маску з обличчя вбитого. Усі нахилили шиї. Міці гикнула й зі свистом ковтнула повітря, але всі інші були дуже спокійні.

— Він зовсім молодий, — сказала місіс Гармон із жалістю в голосі.

І раптом Дора Баннер збуджено вигукнула:

— Леті, Леті, та це ж той самий молодик із готелю «Роял Спа», що в Меденгем-Велсі. Той самий, який приходив сюди й просив, щоб ти дала йому грошей на дорогу до Швейцарії, а ти відмовила. Я думаю, він вигадав ту історію з поверненням лише для того, щоб прийти сюди й вивчити розташування твого дому… Господи, він же міг убити тебе.

Міс Блеклок, яка вже встигла опанувати себе, сказала суворим голосом:

— Філіпо, відведи Банні до їдальні й налий їй півсклянки бренді. Джуліе, люба, збігай-но до ванної й принеси мені липучого пластиру, ти його знайдеш там в аптечці — бо не дуже цікаво спливати кров'ю, наче заколота свиня. А ти, Патрику, негайно зателефонуй у поліцію.