На кухні в «Літл-Педоксі» міс Блеклок давала розпорядження Міці:
— Зроби сандвічі із сардинами й помідорами. І спечи млинців, які виходять у тебе такими смачними. І я хотіла б, щоб ти зготувала свій особливий торт.
— У нас буде свято, якщо ви замовляти стільки смачних речей?
— У міс Баннер день народження, і буде кілька гостей до чаю.
— У її віці не варт святкувати народження. Ліпше забути.
— А вона не хоче забувати. Кілька людей принесуть їй подарунки — і буде приємно, якщо ми влаштуємо невеличку вечірку.
— Те саме ви сказати й минулого разу — а чим усе закінчитися!
Міс Блеклок стримала роздратування.
— Заспокойся, цього разу нічого не буде.
— Звідки ви знати, що може статися в цей дім? Цілий день я тремтіти в ньому, а вночі замикати двері й дивитись, чи хтось не ховатися в гардеробі.
— Це допоможе тобі пильніше стежити за порядком, — холодно промовила міс Блеклок.
— Ви хотіти, щоб я зготувати вам торт…
Називаючи торт, Міці промовила слово, яке для міс Блеклок прозвучало як пирскання котів, коли вони погрожують один одному.
— Саме цей. Багатий.
— Так. Він багатий. Але для нього я нічого не мати! Я не спекти такий торт. Мені потрібен для нього шоколад, і багато масла, і цукор, і родзинки.
— Візьми банку масла, яку нам надіслали з Америки. Візьми трохи тих родзинок, що тримаємо на Різдво, а ось тобі плитка шоколаду й грудка цукру.
Обличчя Міці несподівано розквітло усмішкою.
— Отже, я спекти вам чудового торта! — вигукнула вона в екстазі. — Він буде багатий, розкішний, він танутиме в роті! А вгорі я помазати його шоколадним глазурем. Я зробити чудовий торт і написати на ньому по-англійськи Good Wishes[2]. Ці англійці з їхнім жорстким печивом і примітивним смаком ніколи не куштувати такого торта. Він буде в мене справді розкішний, справді делікатесний. Нараз її обличчя знову спохмурніло.
— Містер Патрик. Він називати його «Солодкою смертю». Мій торт! Я не хочу, щоб мого торта так називати!
— Насправді то був тобі комплімент, — сказала міс Блеклок. — Він хотів сказати, що можна вмерти за те, щоб скуштувати такого торта.
Міці подивилася на неї із сумнівом.
— Але я не любити цього слова — смерть. Люди не помирати, коли їсти мій торт, їм ставати набагато ліпше, набагато краще…
— Я не сумніваюся, що всім нам буде добре, коли ми їстимемо твій торт.
Міс Блеклок обернулася й покинула кухню з почуттям полегкості, рада-радісінька, що перемовини з Міці нарешті закінчилися. З Міці вони могли закінчитися й гірше.
Вийшовши з кухні, вона наштовхнулася на Дору.
— О, Леті, піти мені зараз на кухню й показати Міці, як вона має нарізати сандвічі?
— Ні, — сказала міс Блеклок, рішуче виштовхавши подругу в коридор. — Вона тепер у доброму гуморі, і я не хочу її дратувати.
— Але ж я лише показала б їй…
— Будь ласка, не показуй їй нічого, Доро. Ці жителі центральної Європи не люблять, коли їм щось показують. Вони терпіти цього не можуть.
Дора подивилася на неї із сумнівом. А тоді раптом усміхнулася.
— Щойно телефонував Едмунд Светенгем. Він привітав мене з днем народження і сказав, що принесе мені горщик меду в подарунок сьогодні пополудні. Приємно, правда? Не можу здогадатися, звідки він довідався, що в мене сьогодні день народження.
— Усі про це, схоже, знають. Певно, ти ж і розповіла всім, Доро.
— Я лише згадала сьогодні, що мені скоро буде п'ятдесят дев'ять.
— Тобі шістдесят чотири, — сказала міс Блеклок, підморгнувши їй.
— А міс Гінчкліф сказала: «Ти здаєшся молодшою за свій вік. А скільки, ти думаєш, мені років?» Вона поставила мене в незручне становище, бо міс Гінчкліф має надто химерний вигляд і може бути будь-якого віку До речі, вона пообіцяла принести мені яєць. Я сказала їй, що наші кури віднедавна несуться погано.
— Бачу, ми шикарно відзначимо твій день народження, — сказала міс Блеклок. — Мед, яйця, чудова коробка шоколаду від Джулії…
— Я не знаю, де вона здобуває такі речі.
— Ліпше не запитуй. Її методи незаконні.
— І твоя чудова брошка.
Міс Баннер гордо подивилася на свої груди, на яких блищала пелюстка з маленьким діамантом.
— Вона подобається тобі? Я рада. Ніколи не надавала ваги коштовностям.
— Дуже подобається.
— Гаразд. Ходімо погодуємо качок.
— Отакої! — вигукнув Патрик із драматичним піднесенням, коли всі посідали за столом у їдальні. — Що я бачу перед собою? «Солодку смерть»!
— Тихше! — сказала міс Блеклок. — А то почує Міці. Їй не вельми подобається твоя назва для її фірмового торта.
— А проте це ж справді Солодка Смерть! Це торт на день народження Банні?
— Так, — сказала міс Баннер. — У мене буде справді чудовий день народження.
Її щоки зарожевіли від збудження й залишалися рожевими від тієї миті, коли полковник Істербрук подав їй невеличку коробку цукерок і сказав, уклонившись:
— Солодкі Солодкій!
Джулія поквапно відвернула обличчя й зустрілася із суворим поглядом міс Блеклок.
Усім смачним наїдкам було віддано належну шану, і господарі та гості підвелися після десерту з печива.
— Мене трохи нудить, — сказала Джулія. — Це від торта. Минулого разу я почувала себе так само.
— Але торт того вартий, — заспокоїв її Патрик.
— Ці чужоземці, безперечно, розуміються на виготовленні тістечок і тортів, — сказала міс Гінчкліф. — А от простого пудингу зготувати не можуть.
Усі шанобливо промовчали, хоч, здавалося, на губах Патрика блукає запитання, чи комусь і справді захотілося скуштувати простого пудингу.
— Ви знайшли нового садівника? — запитала міс Гінчкліф, звертаючись до міс Блеклок, коли вони повернулися до вітальні.
— Ні. А чому ви про це запитали?
— Бо я побачила чоловіка, який шастав біля курника. Досить пристойний тип, схожий на військовослужбовця.
— А, ви про того, — сказала Джулія. — Це наш детектив. Місіс Істербрук випустила з рук свою сумочку.
— Детектив? — вигукнула вона. — Але… навіщо?
— Не знаю, — сказала Джулія. — Він сновигає довкола і стежить за будинком. Гадаю, він охороняє тітку Леті.
— Цілковита нісенітниця, — сказала міс Блеклок. — Я й сама можу подбати про себе, красно дякую.
— Але ж усе вже позаду! — вигукнула місіс Істербрук. — Чому тоді, запитую я вас, вони не припиняють розслідування?
— Поліція незадоволена, — сказав її чоловік. — Ось що це означає.
— Але чому вона незадоволена й чим?
Полковник Істербрук похитав головою з виглядом людини, що могла б сказати набагато більше, якби захотіла. Едмунд Светенгем, який недолюблював полковника, сказав:
— Правда полягає в тому, що ми всі під підозрою.
— Але в чому нас підозрюють? — запитала місіс Істербрук.
— Не переймайся, кицю, — сказав її чоловік.
— У тому, що ми тиняємося з певним наміром, — пояснив Едмунд. — А намір полягає в тому, щоб здійснити вбивство за першої ж нагоди.
— О, будь ласка, облиште, містере Светенгем. — Дора Баннер ударилася в сльози. — Я переконана, ніхто тут не захоче вбивати нашу любу, нашу дорогу Леті.
Настала мить жахливого збентеження. Едмунд густо почервонів і промурмотів:
— Це ж тільки жарт.
Філіпа високим дзвінким голосом запропонувала послухати всім разом останні вісті о шостій вечора, і її пропозицію прийняли зі щирим ентузіазмом.
Патрик прошепотів до Джулії:
— Нам потрібна тут місіс Гармон. Вона сказала б своїм високим і мелодійним голосом: «Але я думаю, хтось досі чекає на добру нагоду, щоб убити вас, міс Блеклок?»
— Я рада, що вона з тією своєю міс Марпл не змогли прийти, — сказала Джулія. — Та стара жінка належить до тих, які пхають свого носа в усі кутки. А розум у неї схожий на зливальницю. Справжній вікторіанський тип.
Слухання останніх новин легко перейшло в приємне обговорення жахіть атомної війни. Полковник Істербрук сказав, що справжню загрозу цивілізації несе, безперечно, Росія, а Едмунд у відповідь повідомив, що має кількох приємних російських друзів — проте його слова зустріли досить холодно.
Вечірка закінчилася новими висловами вдячності на адресу господарів.
— Ти розважилася, Банні? — запитала міс Блеклок, коли пішов останній гість.
— О, так. Але в мене жахливо болить голова. Мабуть, від збудження.
— Це від торта, — сказав Патрик. — Я відчуваю, як у мене трохи розболілася печінка. А ви до того протягом усього вечора надщипували шоколад.
— Мабуть, я піду й ляжу, — сказала міс Баннер. — Ковтну дві пігулки аспірину і спробую гарно поспати.
— Це добрий план, — промовила міс Блеклок.
Міс Баннер пішла нагору.
— Ви не проти, якщо я закрию для вас качок, тітко Леті?
Міс Блеклок подивилася на Патрика суворим поглядом.
— Якщо ти не забудеш узяти двері на засув.
— Я це зроблю. Присягаюся.
— Випийте склянку хересу, тітко Леті, — сказала Джулія. — Як мала звичай казати моя стара няня: «Це наведе лад у вашому шлунку». Бридка фраза, але для даного моменту цілком слушна.
— Справді, це мені не завадить. Певно, ми не звикли до таких смачних наїдків. О, Банні, як ти мене злякала! Що з тобою?
— Я не можу знайти свій аспірин, — сказала Банні засмученим голосом.
— Візьми кілька моїх пігулок, люба, вони біля мого ліжка.
— На моєму туалетному столику стоїть пляшечка, — сказала Філіпа.
— Дякую вам, дякую вам дуже. Якщо не знайду свої — але я знаю, що заподіла її кудись. Новеньку пляшечку. Куди я могла запхати її?
— Ми маємо купи аспірину у ванній кімнаті, — нетерпляче озвалася Джулія. — Цей дім завалений аспірином.
— Мене дратує, що я така неуважна й засовую свої речі, сама не знаю куди, — сказала міс Баннер, знову беручись сходами нагору.
— Бідолашна старенька Банні, — сказала Джулія, підіймаючи свою склянку. — Як ви думаєте, може, дамо їй випити трохи хересу?
— Гадаю, ліпше не треба, — сказала міс Блеклок. — Вона була надто збуджена сьогодні, і це не піде їй на користь. Боюся, щоб на завтра їй не стало гірше. А проте, я думаю, вона сьогодні щиро тішилася.
— Їй дуже сподобався святковий обід, — сказала Філіпа.
— Налиймо Міці склянку хересу, — запропонувала Джулія. — Гей, Пате, — гукнула вона, почувши, як він заходить у бічні двері, — поклич Міці.
Патрик привів Міці, і Джулія налила їй склянку хересу.
— Я п'ю за найкращого кухаря у світі, — сказав Патрик.
Міці була задоволена — але відчула, що повинна виголосити протест.
— Дякую. Але ж я не кухар. У своїй країні я робити інтелектуальну роботу.
— Тоді ти занапащаєш там твій талант, — сказав Патрик. — Яка інтелектуальна робота може зрівнятися з таким шедевром, як «Солодка смерть»?
— О, я вже казати, що не люблю…
— Не має значення, що ти любиш, а чого не любиш, — сказав Патрик. — Так уже я назвав твій продукт, і ти нікуди від цієї назви не дінешся. Тож випиймо за «Солодку смерть» — і к бісу наслідки!
— Філіпо, моя люба, я хочу поговорити з тобою.
— Я вас слухаю, міс Блеклок.
Філіпа Геймс подивилася на свою господиню з легким подивом.
— Тебе щось непокоїть віднедавна, чи не так?
— Непокоїть?
— Я помітила, що останнім часом ти стурбована. У тебе щось не так?
— Ой, ні, міс Блеклок. Звідки ви взяли?
— Певно, мені здалося. Я подумала, можливо, ти й Патрик…
— Патрик? — цілком щиро здивувалася Філіпа.
— Отже, причина не в цьому. Пробач мені, якщо я надто вручаюся у твоє особисте життя. Але я часто бачила вас удвох — і хоч Патрик — мій родич, не думаю, що з нього може вийти хороший чоловік. Принаймні, протягом певного часу з нього навряд чи буде щось путнє.
Обличчя Філіпи застигло у твердій нерухомості.
— Я більше не стану одружуватися, — сказала вона.
— Рано чи пізно, але ти ще одружишся, дитино моя. Ти молода. Але нам не варто це обговорювати. У тебе не виникає проблем із грішми?
— Ні, мені їх цілком вистачає.
— Я знаю, ти замислюєшся про те, щоб дати хлопцеві добру освіту. Тому я хочу дещо тобі сказати. Сьогодні я їздила в Мілчестер, щоб побачитися там із містером Бединґфелдом — це мій адвокат. Останні події вселили мені тривогу, і я вирішила зробити новий заповіт — на випадок чогось непередбаченого. Окрім спадщини, яку я даю Банні, усе інше відійде тобі, Філіпо.
— Що ви сказали?
Філіпа круто обернулася. Її очі спалахнули. Вона здавалася збентеженою, майже переляканою.
— Але я не хочу цього, не хочу… Я, власне, не розумію. І чому, зрештою? Чому мені?
— Можливо, тому, — сказала міс Блеклок дивним голосом, — що я не маю нікого іншого.
— Але ж є Патрик і Джулія.
— Так, є Патрик і Джулія. — Дивна нота досі звучала в голосі міс Блеклок.
— Вони ваші родичі.
— Дуже далекі. Вони не мають права на мою спадщину.
— Але я… Я теж не маю… Не знаю, що вам спало на думку… О, я не хочу…
У її погляді було більше ворожості, аніж вдячності. Щось подібне до страху також відчувалося в її поведінці.
— Я знаю, що я роблю, Філіпо. Ти подобаєшся мені — і в тебе син… Ти небагато одержиш, якщо я помру тепер, — але через кілька тижнів усе може змінитися.
її погляд зустрівся з очима Філіпи, і вона їх не відвела.
— Але ви не помрете! — запротестувала Філіпа.
— Ні, якщо вживу належних заходів остороги.
— Заходів остороги?
— Так. Обміркуй усе, що я тобі сказала… І не турбуйся більше. Вона вийшла з кімнати. Філіпа почула, як вона розмовляє з Джулією в холі.
Джулія увійшла до вітальні через кілька хвилин, її очі блищали блиском, схожим на сталевий.
— Ти добре зіграла на свою карту, Філіпо. Тепер я бачу, яка ти сумирна й тиха… Недарма кажуть, що в тихому болоті чорти водяться.
— То ти чула?..
— Так, я чула. І думаю, усе було умисне підлаштовано так, щоб я чула.
— Про що ти?
— О, Леті — жінка не дурна… Хай там як, а ти маєш слушність, Філіпо. Ти гарно влаштувалася, чи не так?
— О, Джуліе, я ніколи не мала наміру… У мене й на думці не було…
— Не було, кажеш? Було та ще й як було. Ти ще скажеш, що тобі не потрібні гроші? Потрібні та ще й як потрібні. Але віднині запам'ятай — якщо хтось пристукне тепер тітку Леті, ти перша потрапиш під підозру.
— Як же я можу потрапити під підозру? З мого боку було б ідіотизмом убити її тепер — коли досить лише зачекати трохи.
— То ти знаєш також про стару Як-її-звуть, що помирає тепер у Шотландії? А я думала… Філіпо, я починаю вірити в те, що ти й справді дуже темна конячка.
— Я не маю наміру позбавити тебе й Патрика вашої частки.
— Справді, люба? Пробач — але я тобі не вірю.